Про звіздаря Асфура-«горобця» та його дружину «сарану»

Жили собі жінка й чоловік. Бідували неймовірно, бо чо­ловік нічого не робив. Якось сказала йому жінка:

– Берись за яке-небудь діло, аби було нам що їсти!

– Що ж я робитиму? — запитав він.

– Купи чотки, трохи черепашок та й сідай біля дверей мечеті ворожити!

Купив чотки чоловік, трохи черепашок і сів біля мечеті. Якось цариця, проїжджаючи мимо, сказала своїй рабині:

– Піди та дізнайся у звіздаря Асфура, хто в мене на­родиться: хлопчик чи дівчинка?

– Хлопчик або дівчинка,— відповів Асфур.

Але рабиня зрозуміла його по-своєму і сказала:

– Мовив Асфур, що народиш ти і хлопчика, і дівчинку.

– Йди-но та спитай його, чи родитиму я на верхньому поверсі чи на нижньому? —звеліла цариця.

– На верхньому, або на нижньому,— відповів Асфур. Його слова рабиня зрозуміла по-своєму і переказала цариці:

– Він сказав, що ні на верхньому, ні на нижньому. Перелякалася цариця, перестала виходити з дому. Через деякий час відчула, що пора їй родити. Саме тоді вона була на нижньому поверсі. «Піднімусь я краще нагору»,— вирі­шила вона. І почала підніматися, але дійшла лише до поло­вини. Далі не змогла йти, і тут, між першим і другим повер­хами, народила хлопчика й дівчинку. Отже, народила вона їх ні внизу, ні нагорі. Одужавши, цариця послала Асфурові подарунок через рабиню і звеліла:

– Перекажи йому, що його слова справдились. Народи­ла я хлопчика й дівчинку. Народила ні внизу, ні нагорі.

Пішла рабиня до звіздаря Асфура й каже йому:

– Прийми цей подарунок від цариці. Ти сказав їй: на­родиш хлопчика і дівчинку — народила вона хлопчика і дів­чинку. Сказав ти їй: розродишся ні нагорі, ні внизу — роз­родилась вона ні нагорі, ні внизу.

Пішов Асфур до своєї жінки та й каже:

– Побачила мене цариця і спитала: «Кого я приведу на світ?» Я відповів їй: «Або хлопчика, або дівчинку». Посла­ла вона спитати мене також, де вона розродиться: внизу чи нагорі? Я відповів, що ні внизу, ні нагорі. Рабиня подумала, що я сказав, буцімто цариця народить і хлопчика, і дівчин­ку і що розродиться ні внизу, ні нагорі. Так і сталось. От­же, надалі, якщо у царя щось трапиться, то посилатимуть по мене. А якщо я не зумію передбачити,то станеться так, що мені відрубають голову.

– Не бійся, чоловіче мій. Те, що виручило тебе першого разу, виручить і вдруге,— заспокоїла його жінка.

Якось обікрали царську скарбницю. Заходився цар ви­кликати ворожбитів та чарівників, аби відгадали, де ділися скарби. Але ніхто не спромігся на це. Почав цар виписувати гроші з інших країн, тому що викрадено було геть усі скар­би і скарбниця залишилася порожня.

Якось сиділа цариця з царем і мовила:

– Царю, я оце згадала про одного чоловіка на ім’я Ас­фур. Якось я проходила коло мечеті і звеліла рабині запита­ти Асфура, кого я народжу: хлопчика чи дівчинку. «Наро­дить вона і хлопчика й дівчинку»,— сказав він. Народила я справді хлопчика й дівчинку. А ще рабиня питала Асфура, де я розроджусь, унизу чи нагорі. Він відповів, що ні вни­зу, ні нагорі. І сталося так, як він сказав.

-Добре,— мовив султан,— пошлемо по нього.

Доручив він цю справу рабині, звелівши:

– Перекажи звіздареві Асфуру, щоб явився до мене на розмову.

Пішла рабиня і сказала:

– Асфуре, султан наказав, щоб ти прийшов до нього на розмову.

– Що йому потрібно від мене? — злякався Асфур.

І тут-таки поскаржився дружині:

– Султан послав по мене! Що ж робити? Якщо не зу­мію відгадати того, що він хоче, мені відрубають голову!

– Не бійся, чоловіче мій,— порадила жінка.— Покла­дись на Бога. Він тебе виручить.

Пішов Асфур до султана й сказав йому:

– Бажаю тобі щастя, володарю мій!

– Бажаю й тобі того самого! — відповів султан.

– Що тобі потрібно від мене? — запитав Асфур.

– Чув я, що ти звіздар. Доручаю тобі дізнатися, де по­ділися мої скарби. Якщо не вгадаєш, відрубаю тобі голову.

– Володарю мій, дай мені сорок днів і посади в окре­мій кімнаті, щоб я зміг усе відгадати,— попросив Асфур.

– Добре,— погодився султан. І звелів слугам: — Від­ведіть його в окрему кімнату!

Насипав там Асфур трохи піску, трохи черепашок і вдає, ніби ворожить. А тоді, немов згадавши щось, вийшов до сул­тана й попросив:

– Дай мені сорок горошин і горщик.

А султан слугам:

– Дайте йому все, що він просить!

Слуги виконали султанів наказ. А Асфур вирішив кида­ти щодня по одній горошині в горщик і таким чином раху­вати дні. Коли настав вечір, узяв він горошину і вкинув у горщик, мовивши сам до себе:

– Ось і перший із сорока!

Він мав на увазі, що вже минув один із сорока днів.

А злодії саме надумали підгледіти, що там робить звіз­дар. Перший злодій якраз видерся на підвіконня кімнати й почув Асфурові слова. Прожогом зіскочив він з підвіконня й мовив своїм тридцяти дев’ятьом поплічникам:

– Ступив я ногою на підвіконня і чую, як Асфур гово­рить: «Ось і перший із сорока!»

Не повірили йому. Тоді другий злодій каже:

– Завтра вночі піду я та й подивлюся.

Настав другий вечір. Опустив звіздар горошину в гор­щик і сказав:

– А це другий із сорока!

Почувши це, другий злодій пішов і переказав почуте то­варишам.

– Це правда,— підтвердив він,— Асфур так і сказав: «Другий із сорока».

Не повірили і цьому, аж поки кожний із них почув Асфурів лік на власні вуха.

Коли минув тридцять дев’ятий день, злодії вирішили:

– Ходімо до Асфура та признаймося, що це ми вкрали султанські скарби. І покажемо, де їх заховано, а йому дамо мішок грошей, щоб нас не виказав.

Так і зробили. Пішли до звіздаря в тридцять дев’яту ніч і постукали у вікно.

– Хто там? — спитав Асфур.

– Ми ті сорок злодіїв, що обікрали султанську скарб­ницю. Візьми ось цей мішок грошей собі, тільки не кажи султанові, що це ми обікрали його. А зараз ходімо з нами. Покажемо тобі, де заховано скарби.

– О, нещасні,— сказав Асфур,— хіба я й без вас не знаю!? Добре, що ви самі призналися, а то післязавтра сул­тан повісив би вас.

А злодії благають його:

– Ради Бога, не кажи тільки, що це ми обікрали скарб­ницю, та ходи-но мерщій, і ми покажемо, де закопано скар­би!

Асфур і далі вдавав, ніби він уже все знає.

– Навіщо? Я й так знаю!

– Все-таки краще ми покажемо,— наполягали злодії.— Так певніше.

– Гаразд,— погодився Асфур.

– Підеш у султанський сад,— казали злодії.— Посеред саду росте айвове дерево. Хай під ним копають п’ять ліктів завширки і п’ять завглибшки — отам лежать скарби.

– Добре,— байдуже промовив Асфур, а подумки зра­дів, що дізнався, де закопано скарби.

На сороковий день султан постукав у двері й спитав Асфура:

– Ну як, дізнався, де мої скарби?

– Так, володарю мій, але дозволь мені трохи поспати, бо досі я й повік не склепив через цю роботу.

– Спи,— дозволив султан, а за дві години прийшов удруге й спитав:

– Асфуре, а де все-таки скарби?

– Візьміть копачів і йдіть за мною в сад,— сказав Асфур.

У саду він показав копачам:

– Копайте отут під айвою п’ять ліктів завширки і п’ять завглибшки.

Скарби невдовзі були викопані.

– Як ти гадаєш, хто викрав їх? — спитав султан.

Асфур здивовано відповів:

– Мій володарю, злодіїв аж сорок душ! Важко їх усіх переловити!

– Добре,— мовив султан.— Що нам з них, коли скар­би знайшлися?

І звелів скарбникові:

– Дай звіздареві Асфуру стільки грошей, скільки він захоче!

Взявши гроші, Асфур пішов додому і знову почав нарі­кати:

– І цього разу я викрутився, але що робитиму нада­лі? Як скоїться, боронь Боже, щось у султана, він неодмінно пошле по мене. Як бути? Я ж не вмію ворожити по-справж­ньому !

– Не побивайся, чоловіче,— заспокоювала його дружи­на.— Що виручало тебе досі, те й надалі виручить.

Минуло чимало часу. Сидить якось султан у халаті з широкими рукавами, коли це де не візьметься сарана й шусть в рукав! А слідом за нею — горобець. Прикрив їх сул­тан рукою і звелів слугам:

– А йдіть-но та приведіть мені звіздаря Асфура!

Пішли вони й кажуть Асфурові:

– Звелів султан, щоб ти йшов до нього на роз­мову!

Прийшов Асфур до султана, привітався:

– Щасливого дня тобі, володарю мій!

– Хай і твій день буде щасливий та благословенний! — мовив султан.— Але ти повинен відгадати: що в моїм рукаві?

Тут, шановний слухачу, я нагадаю, що ім’я звіздаревої дружини було Жраде, тобто «сарана», а самого звіздаря — Асфур, тобто «горобець». Маючи на увазі себе та свою жін­ку, Асфур сказав:

– Володарю мій, якби не сарана, не піймався б і го­робець.

– От молодець! — вигукнув султан.— Нагородити звіздаря Асфура!

Пішов Асфур до дружини, віддав їй гроші і сказав:

– Он як ти мене зв’язала з царем, але наступного разу я прикинусь божевільним.

Минуло не багато й не мало часу. Якось пішов султан до лазні. Назирці за ним пішов і звіздар Асфур. Скинув свій одяг ніби щоб і собі попаритись. А тоді звалив султана на спину, схопив за ноги й поволік голого на вулицю. Ледве встиг зробити це, коли впала стеля лазні. Відхекавшись, цар спитав Асфура:

– Як ти дізнався, що я в лазні?

– Володарю мій,— сказав звіздар.— Я відчув своїм нутром, що стеля ось-ось обвалиться в лазні. Схопив тебе за ноги й витяг надвір.

– Якої винагороди хочеш за те, що врятував мене від смерті? — запитав султан.

– Не хочу нічого, тільки звільни мене від ворожіння! — заблагав Асфур.

І звелів султан, щоб не ворожив Асфур більш ніколи.

Прийшов Асфур додому, розповів дружині про все, що сталося, і почали вони жити в щасті й радощах. Хай ощасли­вить Бог життя усіх, хто це слухав!