Пригоди білого кота

На краю мальовничого села, в чепурній хатинці жила маленька дівчинка на ім’я Кіра.  Вона дуже полюбляла гуляти на лісовій галявині невеличкого лісочка, який знаходився поруч із селом. На свої прогулянки вона завжди брала улюблені ляльки та великого білого кота. Кіт був пухнастий, увесь білий, лише на спині ближче до хвоста, три чорні круглі плями. Звали кота Кузя, він завжди ходив за Кірою, ніби прив’язаний, куди йде Кіра туди і Кузя. Кузю дівчинка знайшла в бур’яні, мабуть його там хтось покинув, він сидів там самотній та беззахисний і весь час нявчав. Кіра принесла його додому, нагодувала молочком, кіт вдоволено мурчав и ластився до дівчинки. З тих пір і почалася їхня дружба.

Ось і цього дня Кіра зі своїми ляльками та котом збиралися піти на галявину погратися, але раптом налетіла хмара та почався дощик. Кіра засмутилася, що прогулянки не буде, та раптом згадала що її запрошувала в гості подруга.

— Ти залишайся вдома, а я піду до Марічки пограюся, — сказала Кіра коту, — пограємося в другій раз, там після дощику буде багато яскравих квітів, ми назбираємо букет для мами, вона ж дуже полюбляє лісові квіти.

Кіт уважно вислухав дівчинку і поважно попрямував до її кімнати, там він вмостився на Кіриному ліжку та зробив вигляд ніби заснув. Кіра взяла олівці та розмальовки і побігла до подруги.

Кузя полежав трохи, потім сів на вікно, дощ вже закінчився, яскраво світило сонце. «Може мені самому піти в лісок, назбирати квітів, зробити приємне для Кіри» — подував кіт, «а що, поки вона грається я швидко впораюся». Він вискочив з вікна і попрямував до лісочка.

В лісі після дощу трава була мокра, Кузя намочив своє хутро, заліз на пеньок та почав вилизувати мокре хутро, але раптом щось відволікло його увагу від цієї поважної справи. «Що це таке?»  подумав кіт. Тут з-за дерева визирнув маленький песик та почав нюхати повітря. «Ще цього мені бракувало» — Кузя відвернувся в другій бік, але цуценя підійшло зовсім близько та спробувало познайомитися, кіт зробив вигляд ніби не бачить його.

— Привіт! — сказав цуцик, — ти хто?

— Я Кузя, кіт!

— А що ти тут поробляєш?

— Я прийшов назбирати квітів для своєї господині, — все так же не обертаючись відповів Кузя.

— А в мене немає господині, — сумно промовив цуцик.

— Як же ти тут опинився? — спитав Кузя, — адже ти ще зовсім маленький.

— Мене принесли сюди діти, вони гралися тут, і я з ними грався, а потім вони пішли додому, а мене забули, я чекав, що вони повернуться, раптом пішов дощ, я сховався під ялинку, а потім побачив тебе і зрадів. Може ти мені допоможеш? — з надією запитав цуцик.

— Що ж мені з тобою робити? — думав Кузя, — а ім’я в тебе є?

— Діти називали мене Дружок.

— А що мені подобається, відповів Кузя, — ну добре пішли додому, може моя дівчинка залишить тебе в себе.

Кузя із новим другом вирушили додому, але чомусь пішли не в той бік, вийшли вони зовсім в незнайомому місці.

— Куди ж ми потрапили? — злякався Кузя, — це зовсім не те місце де я живу.

— А що ж тепер робити? — Дружок подивився на кота з надією в очах.

— Будемо шукати дорогу додому.

Довго блукали вони лісом, та ніяк не могли знайти дорогу, аж раптом побачили маленьку істоту з крильцями і маленьким ліхтариком.

— Ей, ти хто? — запитав Кузя принюхуючись

— Я лісовий ельф, — відповіла істота, — а чому ви тут блукаєте?

— Ми хотіли повернутися додому, але мабуть пішли не туди, та заблукали, вже вечоріє, а ми так і не знайшли дороги.

— Я вам допоможу, — відповів ельф, я виведу вас на стежку, але ви нікому не розповідайте що бачили мене, обіцяєте!

— Обіцяємо! — дружно сказали Кузя і Дружок.

Ельф світив попереду ліхтариком, Кузя і Дружок шли за ним, невдовзі вийшли на стежку.

— Ти диви, — здивувався кіт, — ми ж тут були! Як ми не побачили цієї стежки?

— Це з вами лісовик грався, — сказав ельф, — він водив вас лісом і ви ходили по колу.

— Оце так! А навіщо він нас так водив?

— Він хотів з вами погратися! Але добре що ви зустріли мене, ходили б ви тут усю ніч! — пояснив ельф.

Друзі подякували ельфу за допомогу і побігли вже знайомою стежкою до дому. Там їх зустріла Кіра, вона дуже хвилювалася за свого улюбленця, бо коли вона повернулася від подруги, його не було вдома. Кіра шукала його скрізь, кликала, навіть хотіла розплакатися, бо думала що він пропав, аж тут побачила, як кіт біжить по стежці.

— Хто це тут із тобою? — запитала Кіра.

Дружок сів, махаючи хвостиком і дивлячись їй в очі. Кіра погладила його по голові.

— Ну що ж підемо до хати, буду вас годувати!

Друзі подивилися один на одного і радісно пішли за своєю господинею.