Пригоди червоного м’ячика

На горбочку діти бавилися червоним м’ячиком. Він високо підлітав угору і смішно стрибав по землі. Крім того, червоний м’ячик дуже любив ховатися: у траві, під кущиком, за деревом — і всі повинні були його шукати.

Надходив вечір — час дітям вертатися додому. Та саме тоді червоний м’ячик пострибав з горбочка. Він скористався з того, що сонце вже заходило, і сховався внизу, на березі струмка.

— Шукайте мене! — пропищав м’ячик і надув червоні щічки, але ніхто не почув м’ячикового голосу.

— Ми завтра його знайдемо, — сказав хтось із гурту дітей.

— Ой, який жаль! Такий був гарний м’ячик  — бідкалася дівчинка.

Кілька хлопців збігли вниз, до струмка. У присмерку вони не помітили м’ячика, і всі пішли додому без свого червонощокого веселого товариша.

— Як добре отут спокійно полежати! Маю вже досить тих пустунів – дітей  — сказав сам до себе м’ячик.

В цей час подув вітерець, і по струмку побігла хвилька Вона грайливо зачепила м’ячик, і він скочив у струмок.

— От гарно! Я ще й покупаюся, бо вже став цілком брудним! — вигукнув сам до себе м’ячик.

Він весело поплив за водою, і незабаром його червоні щічки стали чисті та свіжі.

— Чи я могла б знати — ох, ох, — куди ти пливеш? — запитала у м’ячика стара зелена жаба, що перед сном купелю в струмку брала.

— Я пливу туди, куди пливе цей струмок! — відповів безтурботно м’ячик.

— А куди ж він пливе? Ох, ох, я живу тут уже давно, а не знаю, куди він пливе, — проквакала зелена жаба.

— Сідайте, пані, на мене! Попливемо разом та й побачимо, — запропонував м’ячик, бо йому було трохи сумно самому. — Я чув, як діти говорили, що цей струмок пливе аж у Чорне море!

— Ох, ох, я вже старенька, мені час спати! Куди там мені бавитися з тобою, дякую! — проквакала зелена жаба.

— На добраніч пані! — гукнув м’ячик і поплив соої далі.

У небі засяяв місяць.
Раптом перед м’ячиком щось загуло,  затріщало, неначе літак! То був великий комар.

— Куди ти пливеш м’ячику?

— Туди, куди пливе цей струмок!

— А куди ж він пливе?

—  Звичайно, що в Чорне море! — відповів червоний м’ячик.

— Так візьми і мене з собою! —  попрохав комар — Я ще ніколи не бачив моря .. .

— Сідай на мене! — зрадів товаришеві м’ячик. — Попливемо разом!

Комарик сів на м’ячика, і вони попливли. Але хвилька раз-по-раз крутила м’ячик, обертала на всі боки. Комар то підлітав, то сідав на м’ячика. Нарешті не витримав і піднявся в повітря.

— Пливи собі далі сам! Ти мені не товариш: увесь час крутишся, а я мушу підлітати, щоб не втопитись! — і комар полетів геть.

Сумно стало червоному м’ячикові. Навколо ніч, а він пливе у невідоме.

— І навіщо я втік від дітей? Вони мене так любили, так весело бавилися зі мною!

Ці слова почула рибка. Вона підпливла до м’ячика так близько, що навіть у пітьмі він міг бачити гарну риб’ячу голівку.

— Чого ж ти, рибко, мовчиш? — запитав м’ячик.

— Рибка не озивалась: у неї був повний ротик води — як же їй говорити?

І м’ячик поплив далі сам. Сумно і страшно було пливти самому. Але покинув друзів — ніхто не порятує!
Починало розвиднятися. Вода ставала холоднішою, простір між берегами дедалі ширшав.

— Що то буде? — запитував сам себе м’ячик. — Мабуть, я вже підпливаю до Чорного моря!

Зненацька м’ячика щось схопило.

— Ти мені якраз потрібний! — швидко проказав майстер-бобер і заляскав хвостом по воді.

М’ячик перелякався, побачивши міцні зуби бобра. Але в ту ж мить подумав: „Навіщо боброві жувати гуму, коли він любить гризти дерево?”

Тим часом майстер-бобер вхопив у лапки м’ячика і поплив до загати, якою він загородив струмок. Загата була збудована з гілля і землі. В одному місці вода промила дірочку і швидко лилася вниз. Майстер бобер сказав м’ячикові:

— Нарешті ти перестанеш пустувати і почнеш працювати! Я затулю тобою, м’ячику, оцю дірку в моїй загаті!

— Добре, майстре-бобре, але скільки часу я мушу лежати між гілками і затримувати воду?

— Лежи й лежи, куди тобі поспішати?

— Як куди? — здивувався червоний м’ячик.

— Хіба ви не чули, що я пливу в Чорне море?

— В Чорне море? — здивувався й собі майстер-бобер, а потім засміявся і розправив лапами вуса. — Що ти можеш зробити сам, без друзів? Ти може й доплив би до Чорного моря, бо цей струмок впадає в річку Сулу, річка Сула вливається в могутню ріку Дніпро, а Дніпро, впадає в Чорне море.. . Але я тебе не пущу.
Втратив друзів — лежи тут! Будеш у мене довіку працювати  – дірку в загаті затикати!

З того часу бідний м’ячик непорушно лежав  у загаті майстра-бобра і своїми червоними щічками  затулював дірку, щоб не виливалася вода.
Дуже холодно було м’ячикові взимку, коли струмок замерзав.

Аж весною несподівано м’ячик почув радісні голоси. Це група дітей прийшла подивитися, які загати будують водяні бобри. Від хвилювання і радости наш м’ячик надувся і почервонів ще більше. Один із хлопчиків помітив у загаті свого старого знайомого.

— Так ось куди заплив наш червоний м’ячик! — вигукнув він, і всі діти заплескали в долоні.

Відважний хлопчик скинув черевики, по коліна у воді пішов до загороди і врятував м’ячика з неволі.

Майстер-бобер не сказав нічого: він сховався від дітей. А потім, коли діти пострибали із своїм
м’ячиком додому, він заліпив глиною дірку в загаті і промовив:

— Жаль! Гарний був м’ячик! Та все таки добре, що він  вернувся до свого гурту!

Після такої пригоди червоний м’ячик, хоч і пустував, але вже ніколи не втікав від своїх друзів.