Пригоди маленького огірочка

Одного дня на городі посеред саду народився Маленький Огірочок. У нього на маківці була квіточка яскравого жовтого кольору, тому всі зрозуміли, що новонароджений Огірочок — дівчинка. Огіркова сім’я — тато й мама, бабуся і дідусь, братики та сестрички Огірочка — радо приймала вітання від своїх сусідів: Дядька Буряка, Пані Моркви і Пана Гарбуза, Бабусі Редьки та Тітоньки Картоплі.

Маленький Огірочок росла і зростала, що аж нарешті змогла видертися на палицю, якою господар городу дбайливо підпирав кущики з Перчиками, небожами Пана Перця. І тут перед її оченятами став увесь садок-город: охайний, чистенький, доглянутий. А подалі від городини починався квітник. Як же ж там було красиво! Він ряснів усіма можливими фарбами: білими, червоними, помаранчевими, фіолетовими… Жоржини, гладіолуси, матіоли, лілеї, медуниці, айстри, троянди, чорнобривці, петунії, мальви, зодягнені у пишні шати, нагадували принцес на балу. Зелена суконька Маленького Огірочка видалася їй вже занадто скромною на тлі тих красунь. І їй будь-що захотілося потрапити туди, щоб і собі бодай приміряти тих суконь. Вона сказала про це мамі. Але мама суворо наказала їй не робити того.

— Чому? — запитала Маленький Огірочок.

— Тому що дорога туди не близька, — одказала мама, — і скрізь на шляху нас, із роду огіркових, підстерігає небезпека. Й особливо тебе, бо ти ще зовсім маленька.

— Яка небезпека? — здивувалася Маленький Огірочок. Їй здавалося, що у такому прекрасному світі, як їхній садок, не може взагалі бути якоїсь небезпеки.

— Тля, яка намагатиметься тобі нашкодити. Але вони не такі страшні, як миші! Саме польові миші є нашими заклятими ворогами.

— А як же від них врятуватися?

— Наш порятунок — це вода, — підхопив тато, який щойно підійшов до них і чув всю розмову. — Різні струмки, річки та водойми здатні на певний час врятувати нас від миші.

— А ми не потонемо? — злякалася Маленький Огірочок.

— Ні, що ти! Ми, огіркові, вправно плаваємо, — запевнив тато. — Але ходити так далеко тобі не варто, бо ти ще не зросла для того.

Після цієї розмови Маленький Огірочок замислилися. З одного боку, тля і миші її трохи лякали. Але з іншого боку, аж надто кортіло приміряти на себе одне з тих чудових вбрань, які носили квіти на клумбі. Найчарівнішою з них їй видавалася лілея. «От якби мені таку сукню!» — замріяно подумала Маленький Огірочок і, поглянувши на свою невиразну, як вона вважала, суконьку, сумно зітхнула. Зрештою вона зважилася вирушити на прогулянку. Що більше день обіцяв бути сонячним. «Мабуть, всі миші та тля поховалися по домівках», — вирішила Маленький Огірочок і, скориставшись тим, що вся родина займається своїми справами, непомітно вислизнула з плеса і рушила у бік красунь-квіточок.

— Е-гей, Маленький Огірочок, ходи-но сюди! — вигукнув хтось.

Маленький Огірочок озирнулася і побачила сусідку Квасолю, яка гойдалася на стручку.

— Ходи, погойдаємося вдвох! — запросила Квасоля.

Маленький Огірочок гойдалки любила, тому не стала заперечувати. Вчепившись лапками за стручок, вона заплющила оченята, а Квасоля заходилася розгойдувати стручок.

— Йє-єєх! Йє-єєх! Йє-єєх! — вітер дзвенів у вушках, і Маленькому Огірочку здавалося, що вона, відірвавшись від землі, злітає.

Вдосталь нагойдавшись, вона подякувала Квасолі і рушила далі.

Йшла вона, йшла, аж раптом на зустріч їй із капусти випурхнула чарівна, тендітна істота з крильцями у салатовому вбранні.

— Хто ти? — здивовано запитала Маленький Огірочок.

— Я — Метелик-Капусниця. Живу тут, у капусті, а коли мені стає нудно, літаю куди заманеться. А ти хто?

— А я — Маленький Огірочок. Мандрую на клумбу, щоб побачити красунь-квіточок зблизька. (Про те, що вона мріє приміряти їхні вбрання, Маленький Огірочок вирішила промовчати).

— Ой, як добре! — вигукнула Метелик-Капусниця. — Я теж туди збираюся. Хапайся за мої крила, я тебе миттєво туди довезу, а то дорога далека, і ти до вечора можеш не встигнути.

Маленький Огірочок залюбки погодилася. Але чи то вона підросла і зміцніла, чи то у метелика крильця були аж занадто тоненькими, але злетіти разом з Маленьким Огірочком не вдалося. І довелося залишити всі спроби. Метелик-Капусниця полетіла далі сама, на прощання помахавши Маленькому Огірочку крилами.

— Щасти тобі! — помахала їй лапкою у відповідь Маленький Огірочок і попрямувала далі.

І ось перед нею розкинулася невеличка водойма. Якщо чесно, то це Маленькому Огірочку так здалося, що то водойма. Насправді то було відро, закопане до половини у землю і наповнене водою, бо так господареві було зручніше поливати городину. Але тут перед Маленьким Огірочком з’явилося щось незрозуміле: рогате, повзуче, з калачиком на спині.

— Ой, ти хто? — здивовано запитала Маленький Огірочок.

— Я — Равлик.

— А це у тебе така зачіска?

Равлик не встиг відповісти, тому що раптом пролунав сміх, а із-за кущів полуниці виповзла Гусінь.

— Ха-ха-ха! Зачіска! — сміялася вона.

— А хіба ні? — не зрозуміла Маленький Огірочок.

— Звісно, ні! Це ж його будиночок. Ти що, з Місяця прилетіла, що не знаєш таких простих речей? — здивувалася Гусінь.

— Ні, не з Місяця, а із сусіднього плеса. А не знаю тому, що я ще маленька і нікуди не виходила, — одказала Маленький Огірочок. І, звертаючись до Равлика, перепитала:

— То це справді будиночок?

— Так, це дуже зручно, тому що у будь-який момент я можу сховатися і від спеки, і від зливи, — відповів.

– Оце так-так! — захоплено вигукнула Маленький Огірочок.

— А куди ж ти прямуєш, маленька? — запитала Гусінь.

— На клумбу, подивитися на красунь, які там живуть: лілеї, троянди, жоржини. У них такі чарівні шати! Я б і собі такі хотіла, — мрійливо промовила Маленький Огірочок.

— Не знаю, не знаю. Кажуть, що ці квіти дуже зарозумілі та пихаті. А щодо вбрання… То мене і моє влаштовує: зручне, практичне, влітку не спекотно, а взимку не холодно.

У цей час збоку почулося якесь шарудіння.

— Ой! Це ж Тля! Ховаймося! — закричала Гусінь і пірнула у свою нірку під кущем полуниці.

Равлик сховався у будиночку. А Маленький Огірочок розгублено стояла і не знала, що вдіяти. Тля! Це ж гроза для всіх огірків! Що ж робити? Аж раптом вона пригадала татові слова, що врятуватися огіркам від тлі можна у воді, і жваво стрибнула у відро з водою, яке їй видалося цілим озером! Маленький Огірочок з насолодою хлюпалася у водичці і, вже перебуваючи на середині цього озерця, раптом помітила Тлю. А та від злості, що їй не вдалося погризти Огірочка, стояла на березі злюща і загрозливо махала лапами. А Маленький Огірочок, вийшовши на берег з іншого боку озерця, щасливо розсміялася. Он яка вона смілива, кмітлива і спритна! Як вдало втекла від Тлі, залишивши її з носом. Буде про що розповісти братикам і сестричкам. І, наспівуючи якусь простеньку пісеньку, Маленький Огірочок рушила далі в дорогу.

Так вона йшла собі, йшла і не помітила, що на небі заюрбилися хмари, і сонечко перестало яскраво світити. А коли помітила, то стало їй трохи лячно і захотілося повернутися додому. Проте вона вперто йшла далі, бо не хотілося ось просто так взяти і відмовитися від своєї мрії.

— Хрум-хрум-хрум-хрум! — раптом долинуло до вуха.

— Хто тут? — злякалася Маленький Огірочок.

— Хрум-хрум-хрум-хрум, пф-ф-ф! — пролунало у відповідь, і перед нею виникла постать якогось невідомого сірошкірого звірка і двома зубами, що виступали вперед.

Звірина гризла якесь коріння, тому й видавала такі малозрозумілі звуки.

— Хто ти? — запитала Маленький Огірочок.

— Я? — перепитала звірина і зареготала. — Я — Велика Сіра Миша, мене знають всі, і всі бояться. Але особливо я люблю ласувати огірочками. Ось такими молоденькими і смачненькими…

І з цими словами Велика Сіра Миша, висунувши вперед свої два зуби, рушила на Маленького Огірочка. А Маленький Огірочок неабияк злякалася і почала відступати, аж поки не вперлася в кущі Смородини, Малини й Аґрусу, якими було огороджено садок. Далі відступати було нікуди, і Маленький Огірочок закрила лапками личко і сіла на землю…

І тут сталося непередбачуване — їй на допомогу прийшли ті самі кущі Смородини, Малини й Аґрусу. Вони почали хльостати мишу своїми гілками, приказуючи при цьому: «А ну геть звідси, погане мишисько! Ач яка! Хоче з’їсти Маленького Огірочка і всім завдати шкоди! А не дамо тобі образити Огірочка! Не дамо знищити садок! Геть! Забирайся звідси!».

Перелякана Велика Сіра Миша кинулася навтьоки. Аж заледве вирвалася з цупких кущових «обійм». То була, мабуть, добра наука для неї, бо надовго розхотілося їй поласувати городиною та ягодами в цьому садку. А Маленький Огірочок щосили побігла додому. Там її зустріли стурбовані тато, мама, бабуся, дідусь, братики та сестрички. Весь день вони шукали її поміж далекими та близькими сусідами.

Після того Маленький Огірочок пообіцяла всім ніколи не ходити гуляти так далеко без їхнього дозволу. А потім, оглянувши своє зелене вбрання, зрозуміла, що не таке вже воно й погане. Ба більше! Воно чудово гармоніює з жовтою квіточкою на її маківці і пасує їй як ніщо у світі.