Пригоди Незнайка і його товаришів (закінчення)

Розділ шістнадцятий КОНЦЕРТ

По всьому місту рознеслася звістка про знаменитого мандрівника Незнайка і його товаришів, які потрапили до лікарні. Галочка й Кубушка невтомно бігали з будинка в будинок і розказували новину своїм подружкам. Ці подружки в свою чергу розповідали іншим, а ті ще іншим, і незабаром все населення міста, як за командою, рушило до лікарні. Кожній малючці хотілося чим-небудь допомогти потерпілим малюкам. Вони несли з собою всяку всячину. В одних були смачні пироги, в інших — варення, солодка пастила або компот.

За півгодини на Лікарській вулиці не було де яблуку впасти, розуміється, у лікарню не могли впустити такої кількості бажаючих. Медуниця вийшла на верандочку й сказала, що хворим нічого не треба, що все в них є, тому всі повинні розійтись і не шуміти тут під вікнами. Але малюнки не хотіли розходитись. Якимсь чудом вони довідались, що головний малюк, по імені Незнайко, має вийти з лікарні разом з своїми товаришами Тюбиком і Гуслею.

Медуниці знову довелося заявити, що Незнайко не вийде, поки всі не розійдуться. Але замість того, щоб розійтися, малючки пішли до своїх подруг, що жили на Лікарській вулиці. Коли Незнайко, Тюбик і Гусля у супроводі Сніжинки й Синьоочки вийшли на вулицю, то побачили, що з усіх вікон виглядає мало не по десятку малючок. Незнайко був дуже задоволений такою увагою. До його слуху долітали голоси:

— Скажіть, скажіть, а котрий з них цей знаменитий Незнайко?

— Незнайко он той, що в жовтих штанцях.

— Отой вухатенький? Нізащо не вгадала б, що це Незнайко. У нього досить придуркуватий вигляд.

— Ні, він, він! Вигляд у нього, правда, придуркуватий, але очі дуже розумні.

Одна малючка, побачивши Незнайка, замахала руками й викрикувала тонким, писклявим голосом:

— Незнайко! Незнайко! Ура!

Вона безстрашно висовувалася з вікна й зрештою мало не випала на вулицю. Добре, що інші малюнки встигли спіймати її за ноги й втягти назад.

— Фе, який сором! Цей Незнайко може подумати, що він велика цяця! — сказала малючка із строгим худеньким личком і гостреньким підборіддям.

— Ви маєте рацію, Ластівонько, — відповіла їй інша малючка із закопиленою верхньою губкою, з-під якої виблискували білі зубки. — Малюкам ніколи не треба показувати, що на них дивляться. Коли вони переконаються, що їхніх пустощів ніхто не помічає, то самі перестануть пустувати.

— Ось про це я і кажу, Киценько, — підхопила Ластівонька. — Малюків треба зневажати. Коли вони побачать, що їх зневажають, то побояться кривдити нас.

Ластівонька й Киценька шушукалися, шушукалися, туркотіли, туркотіли, доки не протуркотіли всім вуха, що до малюків, які прилетіли на повітряній кулі, треба ставитися з презирством. Усі малючки змовилися між собою не помічати малюків, а якщо доведеться зустрітися з ними на вулиці, то, побачивши здалека, повертати назад або переходити на другий бік.

З цієї змови, однак, нічого не вийшло. Якимось чудом усім стало відомо, що Тюбик — художник, а Гусля — чудовий музикант, який уміє грати на флейті. Всім, звісно, хотілося почути гру на флейті, бо в Зеленому місті вміли грати тільки на арфах, а флейти ніхто ні разу не чув. Багатьом навіть на думку не спадало, що існує такий інструмент.

Малючки потім довідалися, що Тюбик і Гусля поселились на Яблуневій площі, в будинку, де жила малючка Кирпонька із своїми подружками. На другому поверсі цього будиночка, аж під самісіньким дахом, була простора кімната з великим вікном на всю стіну. Ця кімната сподобалась Тюбикові тим, що в ній багато світла, й вони з Гуслею вирішили оселитися там.

Вікно горішньої кімнати виходило просто на Яблуневу площу. І ось увечері ця площа, завжди тиха й безлюдна, одразу ожила й загомоніла. Малючки, взявшись за руки, проходжувалися парочками по площі й крадькома поглядали на освітлене вікно другого поверху.

Звичайно, вони робили це не для того, щоб побачити Тюбика й Гуслю, а просто від нетерплячки: всім хотілося скоріше почути музику.

Час від часу малючки помічали, як у розчиненому вікні появлялися голови малюків: то промайне ретельно причесана голова Гуслі, то покажеться розкудланий чуб Тюбика. Потім малючки побачили таку картину. До вікна підійшов Тюбик, поклав руки на підвіконня і замріяно задивився вдалину. Слідом за Тюбиком біля вікна появився Гусля. Вони про щось говорили, поглядаючи на площу й розмахуючи руками. Після цього обидва повисовувалися з вікна і, нахилившись, стали дивитися вниз. Потім обидва по разу плюнули з другого поверху і знову зникли.

Здавалось, нічого цікавого більше не буде, але малючки й не думали розходитись. І якраз у цей час з вікна полинули ніжні, як плескіт струмочка, звуки флейти. Вони линули то лагідно й плавно, як котяться хвилі — одна за одною, то неначе підстрибували й перекидались у повітрі, наздоганяючи одна одну. Від цього всім стало весело. Звуки флейти немов смикали всіх за ручки й ніжки, всім хотілося піти в танок.

Безшумно порозчинялися вікна в будинках. Припинився рух на площі. Всі завмерли, стараючись не пропустити жодного звуку.

Потім флейта змовкла, та за якусь мить з вікна протилежного будинку полинули звуки арфи. Арфа намагалась повторити цю нову, досі нечувану мелодію. Чиїсь пальці непевно перебирали струни. Мелодія, що почалась досить жваво, поступово хиріла, хиріла, згодом завмерла зовсім, але на допомогу прийшла флейта. Арфа ожила, зазвучала впевненіше. До неї приєдналася друга із сусіднього будинку, потім третя. Музика зазвучала голосніше й веселіше.

Незнайко, який прибіг з фарбами і пензлем для Тюбика, побачив на площі перед будинком незвичайне видовисько. Вся площа захрясла малюнками, які слухали цей чудовий концерт. Незнайко теж заслухався і навіть підстрибнув кілька разів на одній ніжці, але побачив, що на його танець піхто не звертає уваги, махнув рукою і зник у дверях будинку.

Розділ сімнадцятий ПОХІД ГВИНТИКА Й ШПУНТИКА В МІСТО ЗМІЇВКУ

Вибігайте по порядку

Та ставайте на зарядку.

Гей, не стій отам, як пень,

Починай з зарядки день.

Цю пісеньку про зарядку, яку склав поет Квітик, виспівували Гвинтик і Шпунтик.

Був ранній ранок, в Зеленому місті ще всі спали, а Гвинтик і Шпунтик уже крокували вулицями, співаючи й на ходу роблячи зарядку. Їм ще вчора було відомо, що вранці їх випишуть з лікарні, щоб відремонтувати автомобіль, тож вони повставали ще вдосвіта й зажадали, щоб їх негайно виписали. Месниця, яка більше всього на світі боялася галасу, звеліла швиденько видати їм одежу.

Пісня розбудила багатьох малючок. Вони кинулися до вікон, а деякі навіть повибігали на вулицю.

— Гей, малючки, де тут у вас гараж? — закричав Гвинтик.

— Ідіть, я вам покажу, — запропонувала свої послуги одна малючка в червоному капорі й синьому пальтечку з пухнастим коміром, зробленим із шкірок чорно-бурої гусені.

— Ну, показуй, куди нам — праворуч чи ліворуч? — сказав Гвинтик.

— Праворуч, — відповіла малючка, з цікавістю поглядаючи на їхні шкіряні куртки.

— Пра-во-руч! Кроком руш! — скомандував Гвинтик і, повернувшись, покрокував вулицею. — Ать-два! Ать-два!

Шпунтик ішов у ногу слідом за ним. Малючка, ледве встигаючи, підтюпцем бігла ззаду.

З розгону Гвинтик і Шпунтик проскочили повз ворота гаража.

— Стійте, стійте! — закричала малючка. — Ви вже проминули гараж.

— Кру-гом! — скомандував Гвинтик.

Обидва повернулись і пішли до воріт. Малючка відчинила хвіртку. Всі троє зайшли у двір, де недалечко від будинку стояв покритий черепицею сарай.

— Ну й гараж! Це просто хлів, а не гараж, — пробурчав Шпунтик, відчиняючи двійчасті двері.

Гвинтик заглянув у сарай і побачив машину. До гаража підійшло ще кілька малючок.

— Тут темно, — сказав Гвинтик. — Ану, давайте викотимо машину надвір.

— А вона не їздить, несправна вона, — казали малючки.

— Дарма, ми її руками випхаємо. Ану, підштовхуйте ззаду. Нумо, разом. Іще ра-зок!

Машина заскрипіла. З шумом і скрипом вона виповзла з гаража.

Гвинтик і Шпунтик миттю залізли під автомобіль. Малючки розгублено заглядали під колеса.

— У-у! — долетіло з-під машини. — Бак зіпсувався! У-у! Гайки нема! У-у-у! Трубка для подачі сиропу лопнула!

Нарешті вони вилізли.

— Ну, давайте сюди гайковий ключ, плоскогубці, молоток і паяльник, — сказав Гвинтик малючкам.

— А в нас нічого цього нема.

— Як нема? Що ж у вас є?

— Пилка є. І сокира.

— Ех ви! Сокирою машини не полагодиш. У вас тут поблизу малюки є?

— Малюки тільки в Зміївці є.

— Це далеко?

— Година ходу.

— Це для вас година, а ми швидше доберемося. Розказуйте, як іти.

— Он праворуч вулицею, а там далі прямо й прямо. Потім буде дорога полем, по тій дорозі прямо, а далі просто в Зміївку потрапите.

— Зрозуміло, — відповів Гвинтик. — Ну, кроком — руш!

— Одставить! — раптом скомандував він. — Ви, малючки, дістаньте яких-небудь ганчірок і, поки ми прийдемо, протріть гарненько машину. Машина, братці, вона догляд любить.

— Гаразд, — погодилися малючки.

— Ну, тепер, кроком руш!

Вони пішли. Повернувши праворуч, Гвинтик скомандував:

— Пісню!

І наші друзі затягнули на все горло:

Йшли ми лісом, йшли ми лугом

Із своїм хорошим другом.

На горбочки підіймались,

Квіточками милувались.

Раптом жабу ми зустріли

І від страху обімліли.

Ми прибігли з лугу вдвох

І сказали: — Ох!

Коли ця пісня скінчилась, воші заспівали іншої, потім ще й ще.

Скоро вони вийшли з міста й попростували польовою дорогою. Не минуло й години, як удалині вже завиднілось місто Зміївка. Саме в цей час Гвинтик і Шпунтик побачили автомобіль, що стояв серед дороги. Підійшовши ближче, вони помітили під машиною коротульку. Голова й груди його ховалися під кузовом, а зовні стирчали тільки ноги в чорних, засмальцьованих штанах.

— Ей, братець, загоряєш? — гукнув Шпунтик.

— Та ось, як бачиш, доводиться загоряти, — відповів коротулька, висовуючи з-під машини чорночубу кучеряву голову.

— А що трапилось?

— Та не везе, клята! Чи то нема подачі сиропу, чи доза газу порушилась. Ніяк не знайду причини.

Коротулька виліз з-під машини й спересердя штовхнув ногою колесо.

На ньому була чорна куртка, засмальцьована, як і штани, так, що здавалося, ніби вона пошита з шкіри. Як видно, цьому горе-водієві доводилось більше лежати під своєю машиною, вишукуючи різні несправності, піж їздити на ній, що, зрештою, часто трапляється з багатьма власниками газованих автомашин.

Гвинтик обдивився автомобіль, попорпався у механізмі і, не знайшовши причини, пірнув під машину. Щось там

зробив, випірнув назад і став, чухаючи потилицю. Потім під машину пірнув Шпунтик, за ним знову власник автомобіля. Так вони то пірнали по черзі під машину, то стояли, чухаючи потилиці й не розуміючи, в чому справа.

Нарешті Гвинтикові пощастило знайти причину зупинки мотора, і машина завелася. Водій був дуже радий і з вдячністю потис руки Гвинтикові й Шпунтикові.

— Спасибі, братці! Без вас я тут до вечора загорав би. Ви куди йдете? Сідайте, підвезу.

Гвинтик і Шпунтик розказали йому про мету своєї подорожі.

— Гайковий ключ, плоскогубці й молоток є в мене, можу вам дати. Тільки паяльника нема, — сказав водій.

— А можна дістати паяльник в кого-небудь у вашому місті?

— Чому ні? Можна. В нашого механіка Шурупчика все є. Поїдемо до нього.

Всі троє сіли в машину й за кілька хвилин уже були на головній вулиці Зміївки.

Розділ вісімнадцятий У ЗМІЇВЦІ

Місто Зміївка розкинулося на пляжі, біля річки. Дерева тут не росли, тому на вулицях було не так гарно, як на вулицях Зеленого міста. Зате квітів у Зміївці було не менше, ніж у Квітковому місті. Будинки тут були дуже красиві. Над дахами височіли шпилі, прикрашені зверху або дерев’яними півниками, що поверталися в різні боки, залежно від напряму вітру, або іграшковими вітрячками, що весь час крутилися. До багатьох вітрячків було прироблено дерев’яні деркачі, які безперервно деренчали. Над містом то там, то сям майоріли паперові змії. Запускати зміїв — найулюбленіша розвага жителів, тому місто й звалося Зміївкою. До цих зміїв приладнували спеціальні гудки. Гудки робляться дуже просто. Стрічку звичайного паперу натягують на ниточку й прив’язують до змія. На вітрі така стрічка паперу тріпочеться і створює досить неприємний звук, схожий на деренчання або гудіння.

Різноголосе гудіння зміїв зливалося з тріскотнею деркачів, і над містом не вщухав гул.

У кожному будинку на вікнах були ґратчасті віконниці. Коли на вулицях міста починалась футбольна гра, якою теж дуже захоплювалися жителі, віконниці в будинках зачинялися. Ці удосконалені ґратчасті віконниці пропускали в кімнати достатню кількість світла і водночас чудово захищали шибки від футбольного м’яча, який з незрозумілих причин завжди чомусь летить не туди, куди треба, а неодмінно у вікно.

Проїхавши головною вулицею, машина звернула в провулок і зупинилась біля дощаних воріт з хвірткою. Над воротами височів дерев’яний шпиль, прикрашений зверху блискучою скляною кулею, яка віддзеркалювала в перевернутому вигляді всю вулицю разом з будинками, парканами й машиною, що під’їхала до воріт.

Водій, якого, до речі, звали Бублик, виліз з машини, підійшов до хвіртки і натиснув сховану в огорожі кнопку. Хвіртка безшумно відчинилася.

— Заходьте, — запросив Гвинтика й Шпунтика Бублик. — Я вас познайомлю з Шурупчиком. Це дуже цікава особа. От побачите.

Троє друзів увійшли на подвір’я і, завернувши ліворуч, попрямували до будинку. Піднявшись по невеликих камінних східцях, Бублик відшукав на стіні кнопку, натиснув. Двері теж безшумно відчинились, і наші знайомі опинились у кімнаті.

Кімната була зовсім порожня, без меблів, якщо не брати до уваги гамака, що висів біля стіни. В гамаку, склавши кренделем ноги й глибоко засунувши руки в кишені, лежав коротулька в голубому комбінезоні.

— А ти и досі спиш, Шурупчику? — привітав його Бублик. — Он уже ранок давно настав.

— Зовсім я не сплю, а думаю, — відповів Шурупчик, повертаючи голову до гостей.

— Ось познайомся, це майстри Гвинтик і Шпунтик. Їм потрібен паяльник.

— Здрастуйте, сідайте, будь ласка, — відповів Шурупчик.

Гвинтик і Шпунтик розгублено оглянулись, але в усій кімнаті так і не побачили, на чому тут можна сісти, та Шурупчик простяг руку, натиснув кнопку, що була в стіні біля гамака. В ту ж мить біля протилежної стіни появилися три відкидні стільці, зроблені на зразок одкидних стільців у театрі. Гвинтик і Шпунтик сіли.

— Ви помітили, що в мене все на кнопках? — спитав Шурупчик. — Одну кнопку натиснеш — відчиняються двері, другу натиснеш — відкинеться стілець, а якщо вам потрібен стіл, то, будь ласка…

Шурупчик натиснув ще на одну кнопку. Від стіни одкинулась кришка стола й ледь не вдарила по голові Гвинтика, який сидів на стільці.

— Правда, дуже зручно? — спитав Шурупчик.

— Дивовижно, — підтвердив Гвинтик і почав озиратися, побоюючись, щоб ще щось не впало йому на голову.

— Техніка на грані фантастики! — хвалькувато сказав Шурупчик.

— Єдина незручність, що сидіти можна тільки біля стіни, — сказав Бублик.

— От я і думаю над тим, як його зробити, щоб стільці можна було пересувати, — відповів винахідник.

— А що як узяти та й зробити звичайні стільці? — сказав Шпунтик.

— Це хороша думка! Треба буде придумати простий звичайний стілець! — зрадів Шурупчик. — Адже все геніальне — просте. Ти, брат, видно, теж механік?

— Механік, — відповів Шпунтик. — Ми обоє механіки.

— То вам потрібен паяльник? — спитав Шурупчик.

Він натиснув ще одну кнопку, і приголомшені гості побачили, як гамак почав повільно опускатися. Він опускався до тих пір, поки Шурупчик, який лежав у ньому, не опинився на підлозі.

— Вилізаючи із звичайного гамака, ви можете зачепитись ногою за шнур, упасти й розбити собі носа, — сказав Шурупчик, підводячись з підлоги. — В моєму механізованому гамаку цю небезпеку, як бачите, повністю усунено. Ви спокійно опускаєтесь на підлогу і встаєте. А коли вам захочеться спати, ви лягаєте на підлогу, натискуєте кнопку, і гамак сам піднімає вас на необхідну висоту.

Шурупчик став ходити по кімнаті й натискувати різні кнопки, після чого відкидалися нові столи, стільці, полички, відчинялись дверці всіляких шафок і комірчинок. Зрештою він натиснув ще одну кнопку й провалився крізь підлогу.

— Ідіть сюди! — почувся за хвилину його голос знадвору.

Друзі вийшли у двір.

— Тут у мене гараж, — сказав Шурупчик, підводячи Гвинтика й Шпунтика до кам’яного сарая з широкими залізними дверима.

Він натиснув кнопку, і двері поповзли вгору, як завіса в театрі. За дверима стояла якась дивна багатоколісна машина.

— Це восьмиколісний паровий автомобіль з фісташковим охолодженням, — пояснив Шурупчик. — Чотири колеса в нього знизу й чотири зверху. Машина, певна річ, ходить на нижніх колесах, верхні колеса прироблено на той випадок, якщо машина перекинеться. Всі колеса машини поставлені під кутом, тобто похило, завдяки чому автомобіль може їздити не лише так, як усі автомобілі їздять, але й боком і навіть на спині, тобто зовсім догори ногами. Таким чином, унеможливлюються будь-які аварії.

Шурупчик заліз у машину, показав, як на ній їздити в усіх чотирьох положеннях, а потім пояснював далі:

— Замість звичайного бака, — сказав він, — у машині є котел для нагрівання газованої води. Пара, що виділяється при нагріванні води, збільшує тиснення на поршень, завдяки чому колеса крутяться швидше. Біля котла є банка для приготування фісташкового морозива, яким охолоджується циліндр. Морозиво від нагріву розтає, надходить по трубці в котел і змащує мотор. Машина має чотири швидкості: першу, другу, третю і четверту, а також задній і боковий хід. У задній частині машини є пристрій для прання білизни. Білизна переться під час руху на будь-якій швидкості. В спокійному стані, тобто на зупинках, машина рубає дрова, місить глину, робить цеглу, а також чистить картоплю.

Надивившись на цю хитромудру машину, друзі перейшли в майстерню Шурупчика, завалену різним мотлохом. Тут лежали старі поламані велосипеди і велосипедні частини, самокати й безліч усяких дерев’яних дзиг і вертушок. Шурупчик довго тинявся по майстерні, розшукуючи паяльник, але ніде його не знаходив. Перевернувши весь свій мотлох, він раптом ляснув себе долонею по лобі й сказав:

— Ах, я роззява! Я ж забув паяльник у Метикайла. Доведеться проїхатись до Метикайла за паяльником.

— Ну, нічого, на машині швидко доберемося, — сказав Бублик.

— А хто цей Метикайло? — запитав Гвинтик, коли наші друзі, попрощавшись, вийшли за ворота.

— Метикайло — письменник, — відповів Бублик.

— Та невже? — зрадів Шпунтик. — Дуже цікаво з ним познайомитись. Я ще ні разу не розмовляв з живим письменником.

— От ви і познайомитеся з ним. Теж у якійсь мірі цікава особа, — відповів Бублик, сідаючи в машину.

Розділ дев’ятнадцятий В ГОСТЯХ У МЕТИКАЙЛА

Метикайло стояв біля відчиненого вікна свого кабінету і, склавши на грудях руки, замріяно дивився в далечінь. Волосся його було гладко зачесане назад, густі чорні брови, що зрослися на переніссі, були насуплені, і це надавало його обличчю глибокодумного виразу. Він навіть не ворухнувся, коли в кімнату ввійшло троє наших друзів. Бублик голосно привітався, представив Гвинтика й Шпунтика й сказав, що вони приїхали за паяльником, але Метикайло дивився у вікно з такою зосередженістю, немов старався спіймати за хвіст якусь надзвичайно хитру, розумну думку, що крутилася в нього в голові й ніяк не давалася в руки. Бублик ніяково знизав плечима і з посмішкою глянув на Гвинтика й Шпунтика, наче хотів промовити: «От бачите, казав я вам…»

Нарешті Метикайло, неначе спросоння, повернувся до гостей і, поважно розтягуючи слова, сказав м’яким, приємним голосом:

— Приві-іт, приві-іт! Прошу пробачення, мої друзі. Я, так би мовити, невидимо був відсутній, полинувши уявою в інші сфери… Метикайло, — відрекомендувався він і подав Гвинтикові руку.

Гвинтик потис йому м’якеньку, немов подушечка, руку й назвав себе.

— Метикайло, — повторив Метикайло оксамитовим голосом і плавним жестом простягнув руку Шпунтикові.

— Шпунтик, — відповів Шпунтик і теж потис подушечку.

— Метикайло, — повторив утрете Метикайло й простяг руку Бубликові.

— Та ми з вами вже знайомі! — відповів Бублик.

— Ах, та це ж Бублик! — вигукнув Метикайло. — Приві-іт! Приві-іт! Прошу сідати, друзі!

Всі сіли.

— То ви вже познайомилися з цим Шурупчиком? — запитав Метикайло, даючи зрозуміти своїм запитанням, що хоч він і невидимо був відсутній, витаючи в інших сферах, однак чув, про що говорив Бублик. — Він вам, мабуть, показував свої відкидні столи і стільчики? Хе-хе-хе!

Гвинтик ствердно кивнув головою. У Метикайла на обличчі з’явився глузливий вираз. Ніби відчуваючи задоволення, він потер коліна руками і сказав:

— Хе-хе! Ці винахідники — всі диваки. Ну, скажіть, будь ласка, навіщо всі ці відкидні столи, всі ці шафи, що самі відчиняються, усі ці гамаки, що самі опускаються? Мені, наприклад, значно приємніше сидіти на звичайному стільці, який не підстрибує під вами, як тільки ви встали, або спати на ліжку, яке не їздить під вами вгору й униз. Навіщо це все, скажіть, будь ласка? Хто може примусити мене спати на такому ліжку? А коли я, так би мовити, не хочу? Не бажаю?

— Та ніхто й не примушує вас, — сказав Бублик. — Шурупчик — винахідник і старається удосконалити все, що під руку потрапить. Не завжди це виходить, але в нього є багато корисних винаходів. Майстер він хороший.

— А я й не кажу, що поганий, — заперечив Метикайло. — Він, якщо хочете знати, дуже хороший майстер. Так, так, треба визнати, чудовий майстер… Він зробив для мене чудесний бурмотограф.

— Це що за штука — бурмотограф?

— Машина, яка говорить. Ось подивіться.

Метикайло підвів своїх гостей до столу, на якому стояв невеликий прилад.

— Ця скринька чи валізка, — як хочете, так і називайте, — має збоку невеликий отвір. Досить вам виголосити перед цим отвором кілька слів, а потім натиснути кнопку, як бурмотограф з точністю повторить ваші слова. От спробуйте, — запропонував Метикайло Гвинтикові.

Гвинтик нахилився до отвору приладу й сказав:

— Гвинтик, Гвинтик! Шпунтик, Шпунтик!

— Та ще й з Бубликом, — додав Бублик, нахилившись до приладу.

Метикайло натиснув кнопку, й бурмотограф, на подив гостей, зашепелявив гугнявим голосом:

«Гвинтик, Гвинтик, Шпунтик, Шпунтик та ще й з Бубликом».

— А навіщо вам ця балакуча машина? — запитав Шпунтик.

— Як навіщо? — вигукнув Метикайло. — Письменникові без такого приладу — як без рук. Я можу поставити бурмотограф у першій-ліпшій квартирі, і він запише все, що там говорять. Мені лишається тільки переписати, от вам і повість, а то й навіть роман.

— До чого ж усе просто! — здивувався Шпунтик. — А я десь читав, що письменникові потрібна якась вигадка, якийсь задум…

— Е, задум! — нетерпляче перебив його Метикайло. — Це тільки в книгах так пишеться, що потрібен задум, а спробуй щось задумай, коли все вже й без тебе задумано. Що не візьми — все вже було. А тут бери просто, так би мовити, з натури, дивись, щось та вийде, чого ще ні в одного письменника не було.

— Але не кожний погодиться, щоб в його кімнаті ставили бурмотограф, — сказав Гвинтик.

— А я це роблю хитро, — відповів Метикайло. — Я приходжу до кого-небудь у гості з бурмотографом, що, як ви бачили, має вигляд валізки. Ідучи додому, я забуваю цю валізку під столом або під стільцем, а потім маю задоволення слухати, про що говорили господарі квартири без мене.

— А про що говорять? Це дуже цікаво, — сказав Шпунтик.

— Ви собі не уявляєте, як це цікаво, — підтвердив Метикайло. — Я навіть не сподівався. Виявляється, ні про що не говорять, а просто регочуться без всякої причини, кукурікають, як півні, рохкають, гавкають по-собачому, нявкають.

— Дивно! — вигукнув Гвинтик.

— От я й кажу — дивно! — погодився Метикайло. — Поки сидиш з ними, всі розмовляють нормально й розсудливо, а як тільки підеш — починаються якісь дурниці. Ось послухайте вчорашній запис. Я був в одних знайомих і, пішовши, залишив бурмотограф під столом.

Метикайло покрутив якийсь диск під кришкою валізки й натиснув кнопку. Почулося шипіння, пролунав удар, неначе хтось дверима грюкнув. На хвилину все стихло, потім раптом вибухнув дружний регіт. Хтось сказав: «Під столом». Щось завовтузилося. Знову пролунав регіт. Хтось закукурікав, хтось занявкав, загавкав. Потім хтось замекав, як овечка. Хтось промовив: «Пустіть мене, я закричу по-ослячому». І почав кричати: «І-о! І-о! А тепер заіржу, як лошак: і-го-го-го!» Знову пролунав регіт.

— От бачите, чи то пак — чуєте? — розвів Метикайло руками.

— З цього, мабуть, небагато візьмеш для роману, — розсудливо сказав Гвинтик.

— Я вам відкрию таємницю, — сказав Бублик Метикайлу. — В місті вже всі знають про цей бурмотограф і, як тільки ви за двері, навмисно починають викрикувати в цю машину всілякі дурниці.

— Навіщо ж викрикувати дурниці?

— Ну, ви хотіли перехитрити їх, а вони перехитрили вас. Ви хотіли підслухати, про що говорять без вас, а вони догадалися і навмисно пищать і рохкають, щоб посміятися з вас.

Метикайло насупився:

— Ах, так! Ну, гаразд, я перехитрю їх. Буду підсовувати бурмотограф під вікно. Ця машинка ще себе виправдає. А ось полюбуйтеся, що це, по-вашому?

Метикайло показав гостям якусь незграбну споруду, що була схожа на складений намет чи парасольку великих розмірів.

— Це, мабуть, парасолька, — висловив своє припущення Шпунтик.

— Ні, не парасолька, а складний портативний письменницький стіл із стільцем, — відповів Метикайло. — Вам, приміром, треба описати ліс. Ви йдете в ліс, розкладаєте стіл, сідаєте якнайзручніше й описуєте все, що бачите навкруги. От спробуйте, сядьте, — запропонував він Шпунтикові.

Метикайло натиснув кнопку на ручці незграбної споруди, і в ту ж мить вона розкрилась, перетворившись на невеликий столик із стільчиком. Шпунтик сів за стіл, для чого йому довелося найнеприроднішим чином зігнути ноги.

— Ви одразу маєте всі вигоди, — говорив Метикайло, — й одразу відчуваєте натхнення. Погодьтеся, що це набагато приємніше, ніж писати, сидячи на траві або на голій землі.

Шпунтик не відчув ні вигод, ні натхнення, — навпаки, в нього почали страшенно боліти ноги.

Шпунтик вирішив перевести розмову на інше і, вилазячи з-за столу, спитав:

— Скажіть, будь ласка, а яку книгу ви написали?

— Я ще не написав жодної книги, — признався Метикайло. — Бути письменником дуже важко. Перш ніж стати письменником, мені, як бачите, прийшлося дещо придбати, а це не так просто. Спочатку мені довелося чекати, поки буде готовий портативний стіл. Це затяглося на довгі роки. Потім я ждав, поки зроблять бурмотограф. Ви знаєте, як майстри люблять ^зволікати й затримувати? Особливо цим відзначається Шурупчик. Уявіть собі, він два з половиною роки обдумував, як зробити цей прилад. Йому ж однаково, можу я чекати чи не можу. Він не розуміє, що в мене творча робота! Певна річ, бурмотограф — складний прилад, але навіщо ускладнювати і так складну річ?

— А він хіба ускладнював? — співчутливо запитав Гвинтик.

— Звісно, ускладнював! Почав робити не звичайний бурмотограф, а якийсь комбінований, з пилососом. Скажіть, на милість, навіщо мені пилосос? На це пішло зайві півтора року. Ну, нічого! — махнув Метикайло рукою. — Тепер це в мене є, бракує дрібниць.

— Добре було б вигадати таку машинку, що могла б думати за письменника, — сказав Шпунтик.

— Ви маєте рацію, — погодився Метикайло.

Сонце вже схилялося на захід, і паші друзі стали прощатися.

Метикайло дав їм паяльник, і друзі вийшли на вулицю. Гвинтик сказав:

— Пора нам повертатись назад. Боюся, щоб ніч не застала нас у дорозі.

— Нічого, братці, я вас в одну мить домчу на машині. Але не вадило б спочатку закусити, — сказав Бублик і повіз Гвинтика й Шпунтика до себе обідати.

Розділ двадцятий ТЮБИК ПРАЦЮЄ

Поки Гвинтик і Шпунтик мандрували по Зміївці, шукаючи паяльника, в Зеленому місті сталися значні події. День почався з того, що Тюбик намалював портрет Сніжинки. Він потратив на це діло майже дві години, зате портрет вийшов, як живий. Схожість була разюча. Правда, багато хто казав, що на портреті Сніжинка була краща, ніж у житті, але це зовсім не так. Прикрашати Сніжинку не було ніякої потреби. Якщо Тюбик зумів підкреслити на портреті красу її рис і відтворити їх яскравіше й виразніше, то цього саме й вимагається від справжнього мистецтва, яким є живопис.

Портрет повісили на стіні в нижній кімнаті, щоб усі могли побачити. Треба сказати, що охочих знайшлося багато. Всі, хто бачив портрет, захотіли, щоб Тюбик намалював і їх, але Сніжинка нікого не підпускала до горішньої кімнати, бо Тюбик у цей час малював портрет Синьоочки, і стороння публіка могла йому тільки перешкодити.

Незнайко, який бив тут байдики й давав Тюбикові різні безглузді поради, щоб показати, наче й він щось тямить у мистецтві, почув шум, що долинав знизу.

— Це що тут за шум? Що за шум? — закричав він, спустившись по східцях униз. — Ану, розійдись по домах!

Бідні малючки, почувши таку грубість, — навіть не образились, так хотіла кожна з них будь-що пробратися до художника. Навпаки, вони обступили Незнайка, стали величати його «любим Незнайочком», просили не виганяти їх.

— Ану, ставай у чергу! — кричав Незнайко, розштовхуючи малючок. — У чергу, кажуть вам, а то всіх розжену.

— Фу, який ви грубіян, Незнайку! — спалахнула Сніжинка. — Хіба так можна? Мені навіть соромно за вас.

— Нічого, — відповів Незнайко.

В цей час у кімнату впорхнула ще одна малючка і, скориставшись загальною метушнею, прошмигнула аж до східців, що вели вгору. Побачивши це, Незнайко кинувся за нею і вже хотів було грубо схопити її за руку, але вона зупинилась і, змірявши Незнайка презирливим поглядом, рішуче помахала пальчиком перед його носом.

— Но, но! Тихше! Мені можна без черги. Я — поетеса.

Зустрівши таку відсіч, Незнайко роззявив від несподіванки рота, а поетеса повернулась до нього спиною і не поспішаючи попрямувала до східців.

— Як вона сказала? Хто вона така? — спитав Незнайко, розгублено показуючи пальцем у напрямку східців.

— Поетеса. Вірші пише, — пояснили малючки.

— А-а… — сказав Незнайко. — Невелика цяця. У нас теж є поет. Колись я учив його писати вірші, а тепер він і сам уміє.

— О, як цікаво! Значить, ви теж були поетом?

— Був.

— Ой, який ви здібний! Ви й художником були, й поетом…

— І музикантом, — поважно додав Незнайко.

— Прочитайте щось із ваших творів.

— Потім, потім, — відповідав Незнайко, вдаючи, що йому страшенно ніколи.

— А як звуть вашого поета?

— Його звуть Квітик.

— Ой, як цікаво! — заплескали в долоні малючки. — Вашого поета звуть Квітик, а нашу поетесу звуть Квітонька. Правда, схожі імена?

— Трошки схожі, — погодився Незнайко.

— Вам подобається це ім’я?

— Так собі.

— А які вона вірші пише! — говорили малючки. — Ой які чудові вірші! От підніміться вгору, вона, напевно, читатиме вірші. Цікаво, як вам сподобається.

— А що, можна й піти, — погодився Незнайко.

Коли він піднявся у горішню кімнату, Тюбик уже закінчував портрет Синьоочки, а Квітонька сиділа на дивані поруч Гуслі й розмовляла з ним про музику.

Заклавши руки за спину, Незнайко походжав по кімнаті, скоса поглядаючи на поетесу.

— Що ви все ходите тут, мов маятник? — сказала Квітонька. — Сядьте, будь ласка, а то від вас навіть в очах мерехтить.

— А ви тут не розпоряджайтесь, — грубо відповів Незнайко. — А то накажу Тюбикові, щоб не малював тут вашого портрета.

— Он як! Він і справді може вам наказувати? — повернулась Квітонька до Тюбика.

— Може. Він у нас все може, — відповів Тюбик, який старанно працював пензликом і навіть не чув, що сказав Незнайко.

— Певна річ, можу, — підтвердив Незнайко. — Всі повинні мене слухатися, тому що я головний.

Почувши, що Незнайко має таку владу серед малюків, Квітонька вирішила задобрити його.

— Скажіть, будь ласка, це ви, здається, повітряну кулю придумали?

— А то хто ще?

— Я неодмінно напишу про вас вірш.

— Дуже мені потрібно, — фиркнув Незнайко.

— Не кажіть, — співучим голоском відповіла Квітонька. — Ви ще не знаєте, які я вірші пишу. Хочете, прочитаю вам один свій вірш?

— Гаразд, читайте, — змилостивився Незнайко.

— Я прочитаю вам свій новий вірш про комара. Ось послухайте!

… Я спіймала комара,

Та-ра, та-ра, та-ра-ра!

Комарика я люблю,

Тру-лю-льоньки-тру-лю-лю!

Та комарик став сумний,

Шкода бідолашку.

Ні, впіймаю я собі

Краще вже мурашку.

А мурашка теж сумує,

Видно, любить погулять.

Досить з ними забавлятись,

Треба книжку почитать.

— Браво! Браво! — вигукнув Тюбик і навіть у долоні заплескав.

— Дуже хороший вірш, — похвалив Гусля, — у ньому розповідається не лише про комах, але й про те, що треба книжку читати. Це дуже корисний вірш.

— А ось іще, будь ласка, — сказала поетеса й прочитала вірш, у якому розповідалося вже не про комара, а про метелика і який закінчувався не словами про те, що треба книжку почитати, а про те, що «треба плаття зашивати».

Потім був прочитаний вірш про мушку, який закінчувався словами про те, що «треба руки вимивати», і нарешті вірш про те, що «треба хату підмітати».

В цей час Тюбик закінчив портрет Синьоочки. Всі замилувалися портретом:

— Чудово! Неповторно! Чарівно! — висловлювали своє захоплення коротульки.

— Любий мій, ви не могли б і мене намалювати в синьому платті? — звернулася Квітонька до Тюбика.

— Як же в синьому, коли на вас зелене плаття? — здивувався Тюбик.

— Ну, любий, вам же однаково. Плаття зелене, а ви малюйте синє. Я одягла б синє плаття, коли б знала, що Синьоочка так гарно вийде в синьому.

— Ну гаразд, — погодився Тюбик.

— І очі мені, будь ласка, зробіть сині.

— Але ж у вас очі карі, — заперечив Тюбик.

— Ну, любий, хіба вам важко? Якщо ви можете замість зеленого плаття зробити синє, то чому замість карих очей не можна зробити сині?

— Тут є різниця, — відповів Тюбик. — Якщо ви захочете, то можете одягти синє плаття, а очі при всьому бажанні не вставите сині.

— Он як! Ну, тоді, будь ласка, малюйте карі, тільки зробіть великі.

— У вас і так дуже великі очі.

— Ну, трошечки! Я хочу, щоб були ще більші. І вії зробіть довгі.

— Гаразд.

— І волосся зробіть золотаве. В мене ж воно майже золотаве, — благала Квітонька.

— Це можна, — погодився Тюбик.

Він почав малювати поетесу, а вона без перестанку підбігала до портрета й кричала:

— Очі трошечки збільшіть! Ще, ще, ще! Вії додайте! Трошечки рота зменшіть… Ще, ще!

Кінчилось тим, що очі на портреті вийшли величезні, яких зовсім не буває, ротик, як горошинка, волосся наче з чистого золота, і весь портрет був дуже мало схожий. Але поетесі він дуже сподобався, і вона казала, що кращого портрета їй і не треба.

Розділ двадцять перший ПОВЕРНЕННЯ ГВИНТИКА Й ШПУНТИКА

Як тільки Квітонька зійшла вниз, любовно тримаючи в руках свій портрет, її одразу обступили малючки. Всі казали, що такого портрета вони ще не бачили, що він набагато кращий за портрети Синьоочки й Сніжинки, от тільки із схожістю не все гаразд.

— Дурненькі, — відповідала Квітонька. — Що для вас важливіше — краса чи схожість?

— Звичайно, краса, — сказали всі.

В цей час у кімнату, захекавшись, убігли Ластівонька й Киценька.

— Ой, яке нещастя! — закричали вони. — Ой, ми непритомніємо!

— Що трапилося? — злякалися всі.

— Ми сьогодні пішли в лікарню, — почала розказувати Ластівонька.

— … щоб забрати на квартиру малюків, яких повинні виписати, — підхопила Киценька.

— … але Медуниця сказала, що малюки вже виписались, — перебила Ластівонька.

— … тоді ми стали просити, щоб нам дали інших малюків, — знову підхопила Киценька й заговорила швидко-швидко, щоб Ластівонька не перебила — Тоді Медуниця дала нам Якосьбудька й Поспішайка, ми вивели їх на вулицю, а вони втекли від нас і вилізли на дерево.

— Вони бояться, що ми будемо їх виховувати, розумієте? — швидко вставила Ластівонька.

— Дуже нам потрібно виховувати таких! — скорчила презирливу гримасу Киценька.

— А де вони тепер? — спитала озираючись Синьоочка.

— Сидять на дереві, — сказала Ластівонька. — Вени ще почнуть там яблука рвати!..

— Ану, ходімо подивимось, — запропонувала Сніжинка.

Якосьбудько й Поспішайко сиділи на гілляці яблуні і справді хотіли зірвати яблуко. Вони крутили його, намагаючись обламати хвостик. Раптом малюки побачили малючок, що зупинилися на вулиці й з цікавістю поглядали на них. Помітивши таку увагу малючок, Якосьбудько й Поспішайко стали ще завзятіше відкручувати яблуко. Якосьбудько навіть пробував зубами перегризти хвостик.

— У, жодного яблука ще не зірвали! — крикнула Синьоочка.

— А ти мовчи, синьоока! Думаєш, їх легко рвати? — огризнувся Якосьбудько.

— А якщо вам пилку дати, легше буде?

— Сказала! Ти нам подай тільки пилку, — відповів Поспішайко.

Синьоочка побігла в сусідній будинок і принесла Поспішайкові пилку. За хвилину хвостик був перепиляний, і яблуко полетіло на землю. Синьоочка закричала:

— Ану, малючки, давайте збирати яблука! Малюки вирішили допомогти нам.

Кілька малюнок підбігли до яблука і, штовхаючи його поперед себе, покотили в найближчий двір.

У Зеленому місті під кожним будинком був підвал для зберігання фруктів і овочів. Малюнки підкотили яблуко до будинку, відчинили двері, що були нарівні з землею, і вкотили в ці двері яблуко. За дверима були дощані містки, по яких яблуко само покотилось у підвал. Малючки знову побігли до яблуні, а назустріч інші малючки котили нове яблуко.

Робота закипіла. Прибігла Дзига. Вона взяла десь пилку, одягнула замість плаття штани, які одягала, коли йшла грати у волейбол, і теж полізла на дерево. Побачивши у неї в руках пилку, Якосьбудько сказав:

— Гей, ти! Ану віддай пилку. Ти не вмієш.

— Один ти вмієш! — задерикувато відповіла Дзига.

Вона вмостилась на гілляці і, закусивши губку, почала підрізати хвостик яблука. Якосьбудько із заздрістю поглядав на неї. Потім сказав:

— Давай разом працювати. Спочатку ти попиляй, а я відпочину, потім я пилятиму, а ти відпочиватимеш.

— Гаразд, — погодилась Дзига.

У цей час прибігли малючки з того будинку, де був гараж, і тут же розлетілася звістка про зникнення Гвинтика й Шпунтика. Малючки розповідали, що Гвинтик і Шпунтик ще вдосвіта пішли в Зміївку й досі не повернулися.

— От бачите, — защебетала Ластівонька, — а хіба я не казала! Скоро всі малюки повтікають у Зміївку. Вони не захочуть у нашому місті жити.

— Ну й хай тікають, — сказала Синьоочка. — Ми нікого силувати не збираємось.

Розмов про підступний вчинок Гвинтика й Шпунтика вистачило до самого вечора. Ластівонька й Киценька злорадно посміювалась і, здавалося, навіть були раді втечі малюків.

Коли надія на повернення Гвинтика й Шпунтика зовсім пропала, на околиці з’явилася машина. Вона з шумом і гуркотом промчала вулицею. Малючки кинули роботу й побігли за нею. Киценька й Ластівонька бігли попереду і кричали:

— Гвинтик і Шпунтик вернулися! Гвинтик і Шпунтик вернулися! — Потім вони зупинились і сказали: — Тихше! Не треба бігти за машиною. Ми можемо подати малюкам поганий приклад.

Коли малючки прибігли до гаража, то побачили, що, крім Гвинтика й Шпунтика, приїхав Бублик.

— А це хто? — спитала обурена Киценька. — Це, здається, зміївський Бублик? Ви чого, Бублику, приїхали? Ми вас не запрошували!

— Подумаєш! — відповів Бублик. — Потрібно мені ваше запрошення!

— От вам і «подумаєш»! — обізвалась Ластівонька. — Ми до вас не ходимо, і ви до нас не ходіть.

— А ви ходіть. Чого там! Ми ж вас не вигонимо.

— Як так не вигоните? Самі запросили на ялинку, а потім давай сніжками кидатися?

— Ну й що тут такого? Ми просто хотіли погратися з вами в сніжки. І вам треба було кидати на нас сніжками.

— Ви повинні розуміти, що малючки не люблять руками сніг брати.

— Ну, помилилися трошки, — розвів руками Бублик. — Не врахували, що ви розпустите нюні і образитесь на все життя.

— Ні, це ви образились на все життя! Навіщо нам Цвяшка підіслали? Знаєте, либонь, що він тут накоїв?

— За Цвяшка ми не відповідаємо, — сказав Бублик. — Він і в нас таке витворяє, що аж страшно. Як ми не б’ємося, а перевиховати його не можемо. І ми зовсім його до вас не підсилали. Він у вас тут з власної ініціативи працював.

— «Працював»! — аж пирснула зо сміху Киценька. — Він це називає роботою. Ні, тепер ми з вами не знаємось. Ви нам не потрібні. У нас тепер свої малюки є.

— Ну, і я вас знати не хочу. Мені на вас — тьху! Я просто привіз Гвинтика й Шпунтика, а зараз сяду на машину й поїду додому.

Бублик розсердився і відійшов убік. Але він не поїхав. Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик стали лагодити машину, Бублик почав їм допомагати. Такий уже компанійський характер у шоферів. Коли шофер побачить, що хто-небудь лагодить машину, він обов’язково підійде і теж почне щось підкручувати, підгвинчувати гвинт чи гайку або просто дасть якусь пораду.

Утрьох вони проморочились до пізньої ночі, однак не встигли полагодити машину, бо вона потребувала дуже великого ремонту.

Розділ двадцять другий ЧУДЕСА МЕХАНІЗАЦІЇ

Вранці другого дня Синьоочка прибігла в лікарню і розповіла Медуниці, що малюки, яких виписали з лікарні, не бешкетують, не б’ються на вулиці, а, навпаки, поводять себе чемно й навіть допомагають малючкам збирати яблука. Медуниця сказала:

— Це добре, що ви знайшли малюкам підходяще заняття. Я попрошу вас залучити до роботи Либонька й Забудька, які сьогодні виписуються.

— А чи не можна б виписати ще кого-небудь? — попросила Синьоочка. — Шкода тримати малюків під замком, коли для них знайшлася цікава робота.

— А я ж учора позачергово виписала Якосьбудька й Поспішайка, — відповіла Медуниця. — Хіба вам мало?

— Мало.

— Ну, можна виписати ще Мовчуна. Він малюк смирний і не набридає мені своїми просьбами.

— А ще кого?

Медуниця начепила окуляри й стала дивитись у список.

— Можна виписати Пончика й Сиропчика. Вони теж смирні. Хоч, по правді кажучи, Пончика не слідувало б виписувати за те, що він їсть багато солодкого. Мені ще не вдалося відучити його від цієї поганої звички. Та якби вже тільки їв! А то набиває собі всі кишені ласощами і навіть під подушку ховає. Ну, нічого, може, на свіжому повітрі в нього апетит спаде. І Сиропчика слід би потримати тут за те, що п’є багато газованої води з сиропом. Однак їх можна виписати за ввічливе ставлення до мене.

Медуниця знову подивилася в список.

— Кульку ще рано виписувати, — сказала вона. — В нього ще не загоїлась нога. Кулька в нас справжній хворий.

— А Бурчуна? — запитала Синьоочка.

— Ні, ні! — вигукнула Медуниця. — Цей Бурчун дуже неприємний суб’єкт! Вічно він бурчить, вічно чимось невдоволений. Він, знаєте, всім нерви псує. Хай сидить тут, щоб не був такий, хоч, по совісті кажучи, я з великим задоволенням вирядила б і його, і цього противного Пілюльку, який чомусь вважає себе лікарем і весь час намагається довести, що в мене неправильні методи лікування. Це в мене! Ви подумайте!

— То випишіть їх обох, щоб не набридали вам, — запропонувала Синьоочка.

— Ой, що ви! Нізащо в світі! Ви знаєте, моя люба, що сказав мені недавно цей противний Пілюлька? Він сказав, що я хворих не виліковую, а, навпаки, здорових можу зробити хворими. Яке неуцтво! Ні, я його протримаю тут, поки строк не вийде. Раніш він звідси не піде. Бурчун теж.

Таким чином Синьоочка добилася, щоб, крім Либонька й Забудька, з лікарні виписали Мовчуна, Пончика й Сиропчика. В лікарні лишилися Кулька, Бурчун і Пілюлька. Кулька мовчки терпів таку несправедливість, бо в нього ще боліла йога, але Бурчун і Пілюлька ладні були волосся на собі рвати від досади й сказали, що коли їх до вечора не випишуть, то вони втечуть.

Гвинтик, Шпунтик і Бублик попрокидалися, ледь почало сіріти, і знову взялися за ремонт автомобіля. Сонце було вже високо, як машина, нарешті, зачмихала й мотор почав працювати. Троє друзів вирішили зробити пробний виїзд. Об’їхавши навкруг будинку й збивши хмару куряви, вони виїхали за ворота й погналися вулицею. Тут вони побачили малюків і малючок, що збирали фрукти.

На яблуні сиділи Поспішайко, Забудько і Якосьбудько з Либоньком.

Поруч на груші трудилися Гусля, Мовчун і Дзига. Малючки котили в усіх напрямках яблука.

Незнайко бігав серед них і з захопленням командував:

— П’ять душ туди, п’ять душ сюди! Хапайте це яблуко, котіть його! Здай назад, щоб ви луснули, тут зараз упаде груша! А ви там, угорі, попереджайте! Ррро-зійдись, а то я за себе не відповідаю!

Все можна було робити без шуму, але Незнайкові здавалося, що як тільки він перестане кричати, то вся робота припиниться.

Сиропчик і Пончик теж працювали. Вони котили грушу, але груша не хотіла котитися туди, куди треба, а котилася, куди зовсім не треба. Кожний знає, що форма в груші не така, як у яблука, і якщо її котити, то вона буде крутитися на одному місці, по колу. До того ж груша була дуже м’яка. Впавши з дерева, вона прим’ялася, а Сиропчик і Пончик, котячи, зовсім потовкли їй боки. Вони з ніг до голови вимазалися солодким соком і весь час облизували руки.

— А ви чого там з грушею крутитесь на одному місці? Всю грушу розтовкли! — кричав на них Незнайко. — Чи ви, може, задумали сироп з неї добувати? Я вам покажу сироп!

Зупинивши автомобіль, Гвинтик, Бублик і Шпунтик спостерігали цю картину.

— Гей, Незнайку! — закричав Гвинтик. — А чому у вас механізації нема?

— Та ну вас! — відмахнувся Незнайко. — Тут ось від яблук нікуди діватись, а їм ще механізацію давай. Де я візьму ту механізацію?

— А ось одна машина вже є, — відповів Бублик.

— Хіба машина — механізація?

— Розуміється, механізація. Будемо яблука й груші на машині возити.

— Єсть! — вигукнув Незнайко. — Придумав! Ану, під’їжджайте під дерево, ми зараз скинемо яблуко просто в машину.

— Стривай, так не можна, — сказав Гвинтик. — Коли яблука скидати в машину просто з дерева, то і яблука поб’єш, і машину зламаєш.

— А, по-твоєму, що — на руках яблука з дерева тягти?

— Чому на руках? На вірьовці будемо спускати.

— Єсть! — закричав Незнайко. — Ану, малюнки, тягніть сюди вірьовку!

Малючки швидко принесли вірьовку. Незнайко зняв її і почав крутити в руках. Він не знав, що робити з вірьовкою, й довго дивився на неї. Тоді, вдаючи, наче він до чогось додумався, простягнув вірьовку Гвинтикові й сказав:

— На, орудуй.

Гвинтик перекинув вірьовку через гілку яблуні і звелів Поспішайкові прив’язати кінець вірьовки до хвостика яблука. Другий кінець наказав держати кільком малюнкам.

— Тепер пиляй! — крикнув він Поспішайкові.

Скоро хвостик було перепиляно, і яблуко повисло на вірьовці. Гвинтик звелів Бубликові підігнати машину під самісіньке яблуко. Малючки стали потихеньку попускати вірьовку. Яблуко спустилось просто в кузов машини. Вірьовку одв’язали, і машина повезла яблуко до будинку.

— Зараз ми приженемо другу машину, — сказав Бублик.

Вони сіли на машину й помчали до гаража, де стояв автомобіль Бублика. За кілька хвилин повернулися з двома машинами. Одна машина стала возити яблука, а друга — груші.

— Бачили чудеса механізації? — вихвалявся Незнайко. — Вам, малючкам, либонь таке і вві сні не снилося!

Розділ двадцять третій ВТЕЧА

Механізація значно полегшила працю, і робота пішла швидше. Обидві машини шугали туди й сюди, розвозячи у підвали фрукти. Яблука й груші возили по одній штуці, а сливи одразу по п’ять. Завдяки механізації багато малюнок звільнилося від роботи. Однак малючки не сиділи склавши руки. Вони поставили на вулиці дві ятки. В одну принесли газованої води з сиропом, а в другу наносили пирогів, пундиків, коржиків, цукерок. Тепер кожний, хто працював, міг у вільну хвилину закусити й попити водички.

Пончик одразу побіг у ятку з пирогами й цукерками, а Сиропчик натрапив на газовану воду з сиропом. Їх не можна було одігнати від яток.

Раптом трапилася несподівана пригода. Здалека почувся чийсь пронизливий крик, і всі малюки й малючки побачили в кінці вулиці лікаря Пілюльку, який біг, що було сили. За ним гнався весь персонал лікарні на чолі з Медуницею. Пілюлька був майже голий. На ньому були тільки окуляри й коротенькі трусики. Пілюлька підбіг до дерева й швидко виліз по стовбуру на самий вершечок.

— Ви чому втекли, хворий? — закричала Медуниця, підбігаючи до дерева.

— Я вже не хворий, — відповів Пілюлька згори.

— Як не хворий? Ми вас іще не виписали, — говорила Медуниця, важко дихаючи від швидкого бігу.

— А я сам виписався, — усміхнувся Пілюлька й показав Медуниці язика.

— Ах ви зухвалий! Ми не віддамо вам одежі.

— І не треба, — відповів, посміхаючись, Пілюлька.

— Ви простудитесь і захворієте.

— Хоч і захворію, а до вас не піду.

— Сором! — вигукнула Медуниця. — Ви самі лікар, а не поважаєте медицину.

Вона повернулась і, гордо піднявши голову, пішла. За нею поплентався весь персонал.

Пілюлька побачив, що небезпека більше не загрожує йому, і зліз з дерева.

Малючки обступили його й співчутливо питали:

— Вам холодно? Ви простудитесь. Хочете, ми принесемо вам одежу?

— Несіть, — погодився Пілюлька.

Пушинка побігла додому й принесла зелененький сарафанчик у квіточках.

— Що це? — здивувався Пілюлька. — Я не хочу надягати сарафанчика. Всі думатимуть, що я малючка.

— Ну її що? Хіба погано бути малючкою?

— Погано.

— Чому? По-вашому, виходить, що ми погані?

— Ні, ви хороші… — зніяковів Пілюлька, — але малюки кращі.

— Чим же вони кращі, скажіть, будь ласка?

— Звичайно, кращі. У нас є Гусля. Знаєте, який він музикант? О, ви не чули, як вій грає на флейті!

— Чули. А наші малючки грають на арфах.

— А в нас є Тюбик. Ви побачили б, які він портрети малює!

— Ми бачили. Але у вас один Тюбик, а в нас кожна малючка вміє малювати й навіть вишивати заполоччю. Ось ви, наприклад, могли б вишити таку червону білочку, як оце в мене на фартушку? — спитала Білочка.

— Не зміг би, — признався Пілюлька.

— Як вам не соромно? — обурилась Киценька. — Нічого смішного тут немає!

Але сміх не змовкав. Озирнувшись довкола й побачивши, що всі тільки сміються, Пілюлька почервонів і почав стягати з себе сарафан.

— Ну, навіщо ви? — умовляли його малючки.

— Не треба! — рішуче заявив Пілюлька. — Мені ось принесуть одежу.

— Медуниця не віддасть. Вона в нас сувора.

У відповідь на це Пілюлька лише таємниче посміхнувся. Коли Медуниця повернулась у лікарню, то помітила, що й Бурчун десь зник. Вона кинулась у комірчину й виявила, що не вистачає двох комплектів одягу. Залишився тільки одяг Кульки.

Таким чином вияснився план втечі, задуманий Бурчуном і лікарем Пілюлькою. За цим планом лікар Пілюлька мав тікати голий через вікно. Зловмисники розрахували, що весь персонал лікарні кинеться доганяти його, а тим часом Бурчун вільно проникне в комірчину й украде свій одяг і одяг Пілюльки.

План виправдав себе у всіх деталях.

Медуниця ще довго розшукувала Бурчуна, і, поки тривали розшуки, Бурчун тихенько сидів у зарослях лопухів.

Правда, сидіти в лопухах — не таке вже веселе діло, але Бурчун був страх радий, що вирвався на волю. Він з насолодою дивився на прозоре синє небо, на свіжу зелену травку. На його обличчі з’явилась навіть усмішка. Він заклявся більше ніколи в житті не бурчати й радіти всьому на світі, якщо тільки знову не потрапить у лікарню.

Нарешті Бурчун побачив, що Медуниця зайшла в лікарню, й тихенько виліз

із своєї засади. Розшукавши Пілюльку, він віддав йому одяг.

— Бери свій одяг, товаришу по нещастю, — сказав Бурчун, подаючи йому клуночок.

Пілюлька кинувся обнімати свого приятеля. Вони дуже здружилися, поки були в лікарні. Пілюлька швидко одягнувся.

Забудько, Якосьбудько, Гвинтик та інші малюки обступили Бурчуна й стали вітати з благополучним поверненням із лікарні. Всі були дуже вражені його веселим виглядом.

— Вперше бачу, щоб Бурчун посміхався, — сказав Пончик.

Малючки теж стояли довкола і з цікавістю дивилися на Бурчуна.

— Як вас звати? — спитала Пушинка.

— Бурчун.

— Ви жартуєте?

— Щоб я провалився на цьому місці! Чому ви не вірите?

— У вас таке добре, привітне обличчя. Вам не підходить це ім’я.

Бурчунів рот розтягся мало не до вух.

— Це я не підходжу до свого імені, — пожартував він.

— Хочете на дерево вилізти? — запропонувала Киценька.

— А можна?

— А чому не можна? Ми принесемо вам пилку, будете працювати разом з усіма.

— І мені дайте пилку, — попросив лікар Пілюлька.

— Ви цього не заслужили, бо зневажаєте малючок, але ми вам прощаємо, — сказала Киценька.

Малючки принесли ще дві пилки, й Бурчун з лікарем Пілюлькою також стали до роботи по збору врожаю. Бурчун казав, що лазити по деревах значно приємніше, ніж сидіти під замком у Медуниці.

— І до того ж значно корисніше, — додав лікар Пілюлька.

Він вважав, що вгорі повітря чистіше й багатше на кисень, ніж унизу. Тому Бурчун і Пілюлька працювали на самому вершечку дерева.

Розділ двадцять четвертий РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ТЮБИКА

Другого дня робота по збиранню яблук і груш тривала. На вулиці міста появилась третя машина — восьмиколісний автомобіль Шурупчика.

Справа в тому, що в Зміївці помітили зникнення Бублика. Жителі знали, що він повіз на своїй машині Гвинтика й Шпунтика до Зеленого міста. Бублик чомусь не повернувся з цієї поїздки, тому всі стали просити Шурупчика поїхати й розвідати, чи не трапилось, бува, якогось нещастя. Шурупчик приїхав у Зелене місто, і, коли побачив, що Бублик возить своєю машиною фрукти, не втримався і теж узявся до роботи.

Мешканці Зміївки прождали Шурупчика аж до вечора, але він не повернувся й наступного дня. По місту покотилися найбезглуздіші чутки. Одні казали, що на шляху до Зеленого міста поселилась баба-яга — костяна нога, яка поїдає всіх, хто на очі потрапить. Другі казали, що це не баба-Яга, а Кощій Безсмертний. Треті сперечалися й доводили, що кощіїв безсмертних не буває, а це триголовий дракон, і поселився він не на шляху, а в самому Зеленому місті. Щодня цей дракон з’їдає по одній малючці, а коли в місті з’явиться малюк, то він з’їдає малюка, бо малюки кращі за малюнок.

Після того як виникла байка про цього триголового дракона, ніхто із зміївських жителів не наважувався піти в місто до малючок і дізнатися, що там діється. Кожний вважав за краще сидіти вдома. Однак незабаром знайшовся сміливець, який сказав, що піде й усе з’ясує. Це був відомий нам Цвяшок, про якого вже розповідалось у цій правдивій історії. Жителі знали, що Цвяшок — одчайдушна голова і справді візьме та й полізе в самісіньку пельку ненажерливого дракона. Всі стали умовляти його, щоб не йшов, але Цвяшок і слухати нічого не хотів. Він сказав, що дуже завинив перед малючками й тепер його мучить совість. Тому він хоче спокутувати свою провину — піде до них у місто й плюне цьому драконові прямо на хвіст, після чого дракон ніби здохне і припинить свої неподобства. Де Цвяшок чув, що дракони від цього здихають, — невідомо.

Цвяшок пішов. Деякі жителі дуже жаліли його і завчасно оплакували. Інші казали, що шкодувати особливо не слід, бо без нього на одного хулігана стало менше і в місті буде тихіше.

— Але ми самі винні, що не перевиховали його, — заперечували перші.

— Перевиховаєш такого! — відповідали інші. — Його перевиховає одна лиш могила.

З цієї розмови видно, що до перших належали ті жителі, яким Цвяшок ще не встиг насолити, а до інших належали ті, яким він уже насолив чимало.

Цвяшок, як і слід було чекати, не повернувся, і тоді всі в місті повірили чуткам про дракона, про якого почали розповідати найнеймовірніші небилиці. Кожний із оповідачів додавав цьому драконові по одній голові, і так він поступово з триголового перетворився в стоголового.

Звісно, все це були вигадки. Деякі найрозумніші читачі вже, мабуть, догадалися самі, чому не вернувся Цвяшок, а тим, котрі не догадались, можна сказати, що Цвяшка дракон не проковтнув, що взагалі він нікого не ковтав, та й дракона ніякого не було. Цвяшок просто захопився роботою, і йому теж захотілося вилізти на дерево й попрацювати пилкою. Це ж дуже цікаво й до того небезпечно. Який-бо справжній малюк спасує перед небезпекою?

У ці дні лише Тюбик сидів удома й малював портрети. Кожній малючці хотілося мати портрет, і вони зовсім замучили Тюбика своїми примхами. Кожній хотілося бути красивішою за інших. І даремно Тюбик намагався довести, що кожен красивий по-своєму і що навіть маленькі очі теж можуть бути красивими. Ні! Всі малюнки вимагали, щоб очі обов’язково були великі, вії довгі, брови дугою, рот маленький. Нарешті Тюбик перестав сперечатись і малював так, як хотіли малюнки. Це було навіть зручніше, бо ніхто не нарікав і, крім того, Тюбик помітив, що може зробити раціоналізацію у портретній справі. Оскільки всі ставили однакові вимоги, Тюбик вирішив зробити так званий трафарет. Він узяв аркуш цупкого паперу, прорізав у ньому великі очі, довгі, вигнуті дугою брови, рівний, гарненький носик, маленькі губки, підборіддя з ямочкою, по боках двійко невеличких вух. Зверху вирізав пишну зачіску, знизу — тонку шийку й дві ручки з довгими пальчиками. Зробивши такий трафарет, він узявся заготовляти шаблони.

Що таке шаблон, зараз кожен зрозуміє. Приклавши трафарет до шматка паперу, Тюбик мазав червоною фарбою те місце, де в трафареті було прорізано губи. На папері одразу виходив малюнок губок. Після цього він профарбував тілесною фарбою ніс, вуха, руки, потім малював темне або світле волосся, карі або голубі очі. Так робилися шаблони.

Цих шаблонів Тюбик зробив кілька штук. Якщо в малючки були голубі очі і світле волосся, він брав шаблон з голубими очима й світлим волоссям, додавав трошки схожості, і портрет був готовий. А якщо в малючки було темне волосся і темні очі, то в Тюбика й на цей випадок був під рукою шаблон.

Таких шаблонних портретів Тюбик намалював багато. Це удосконалення дуже полегшувало роботу. До того ж Тюбик зрозумів, що за трафаретом, зробленим рукою досвідченого майстра, кожен коротулька може заготовляти шаблони, й залучив собі на поміч Якосьбудька. Якосьбудько успішно зафарбовував по трафарету шаблони фарбами, і шаблони виходили аж ніяк не гірші від тих, що були зроблені рукою самого Тюбика. Такий розподіл праці між Тюбиком і Якосьбудьком ще більше прискорив роботу, а це мало велике значення тому, що замовлень на портрети не меншало, а з кожним днем надходило більше й більше.

Якосьбудько дуже пишався своєю новою посадою. Про Тюбика й про себе він з гордістю говорив: «Ми — художники». Але сам Тюбик був невдоволений своєю роботою і називав її чомусь халтурою. Він казав, що з усіх портретів, які він намалював у Зеленому місті, справжніми витворами мистецтва можуть бути тільки портрети Сніжинки й Синьоочки, усі інші придатні лише для того, щоб накривати ними каструлі й глечики.

Але цієї думки не поділяли ті, що мали портрети. Усім їм подобалося, що вони вийшли красивими, а схожість, говорили малючки, — це десята справа. На все можна дивитися по-різному.

Розділ двадцять п’ятий КУЛЬКУ ЛІКУЮТЬ…

Після втечі Бурчуна й Пілюльки весь персонал лікарні те й робив, що лікував свого єдиного хворого — Кульку. Відчувши, що до нього прикована увага всього колективу лікарні, Кулька став страшенно вередувати. То він вимагав, щоб йому на обід варили суп із цукерок і кашу з мармеладу; то замовляв котлети із суниць з грибним соусом, хоч усім відомо, що таких котлет не буває; то наказував принести яблучного пюре, а як приносили яблучне пюре, він казав, що просив грушевого квасу; коли ж приносили квас, він говорив, що від квасу несе цибулею, або ще щось видумував.

Усі нянечки з ніг збилися, потураючи його примхам. Вони казали, що в них споконвіку не було такого хворого, що це суща кара, а не хворий, і щоб він уже швидше видужав абощо.

Кожного ранку Кулька посилав котрусь із нянечок шукати по місту собаку Бульку. А коли втомлена нянечка поверталася в лікарню, сподіваючись, що він уже забув про свого собаку, Кулька неодмінно питав:

— Ну, знайшла?

— Та його ніде нема.

— Так ти, мабуть, і не шукала.

— От, слово честі, всі вулиці обійшла!

— А чому я не чув, як ти кликала собаку? Йди-но ще пошукай.

Бідна нянечка виходила за ворота і, не знаючи, куди їй податися, кричала:

— Булька! Булька! Щоб ти пропав!

Вона знала, що її крик справді не поможе, але виконувала вимогу Кульки, бо вважала, що це заспокоює хворого.

Другу нянечку Кулька посилав дивитися, що роблять малюки, і доповідати йому тричі на день: вранці, в обід і ввечері. Третю нянечку він примушував розказувати йому з ранку до вечора казки, і, якщо казки були нецікаві, він виганяв її і вимагав, щоб прислали таку нянечку, яка знає кращі казки. Кулька страшенно сердився, якщо ніхто з товаришів не приходив до нього. А коли хтось приходив, він виганяв і говорив, що йому заважають слухати казки.

Медуниця бачила, що характер у хворого з кожним днем псується, і казала, що він тепер у двадцять разів гірший, ніж Бурчун і Пілюлька, разом узяті. Допомогти хворому могла тільки виписка з лікарні, але в нього ще боліла нога. Крім того, Кулька сам собі нашкодив.

Якось уранці йому здалося, що нога вже не болить. Він зіскочив з ліжка й побіг по палаті, але не пробіг і десяти кроків, як нога підвернулась, і Кулька впав. Бідолаху перенесли на руках у ліжко. Одразу нога опухла, а ввечері підскочила температура. Медуниця цілу ніч просиділа біля його ліжка, не стуляючи очей. Завдяки її турботам опух спав, але цей випадок дався взнаки, лікування ноги затяглося.

Нарешті хворому дозволили потрошку вставати з ліжка. Спираючись рукою на милицю і тримаючись за стіни, Кулька потихеньку шкандибав по палаті і так учився ходити. Потім йому дозволили на годину виходити у двір прогулюватися з нянечкою навколо лікарні. Від цих прогулянок характер хворого покращав, він не так уже лютував, як раніше, проте коли надходив час повертатись у палату, Кулька сердився, кричав: «Не піду!» — і відмахувався од нянечки милицею. Доводилося хапати хворого на оберемок і силоміць класти в ліжко.

Завдяки цим крутим заходам лікування пішло успішніше, і незабаром Кульці було об’явлено, що через день його випишуть із лікарні. Малюки й малючки з радістю почули цю добру звістку.

На другий день усе населення зібралося біля входу в лікарню.

Усі вітали Кульку з одужанням, піднесли йому квіти, а він сказав:

— Ось ми й зібралися всі. Нема ще тільки Знайка та мого Бульки.

— Ну, нічого, — втішали його малючки. — Може, й Знайко ваш знайдеться, і Булька відшукається.

— Як же вони самі знайдуться? — відповів Кулька. — Треба їх шукати.

— Справді, — сказав Незнайко. — Доведеться шукати цього дурненького Знайка, а то десь пропаде без нас.

— Чому ж він дурненький?! — заперечив лікар Пілюлька.

— Певна річ, дурненький і боягуз до того, — відповів Незнайко.

— І зовсім не боягуз… — почав було Бурчун.

Але Незнайко перебив його:

— А ти мовчи! Хто тут за головного — ти чи я? Чи, може, ти знову хочеш у лікарню?

Почувши про лікарню, Бурчун замовк. Сніжинка сказала:

— Ми призначили на неділю бал з нагоди одужання усіх хворих, а потім ви можете йти й шукати свого дурненького Знайка. А коли знайдете його, ми влаштуємо ще один бал. Це навіть чудово буде.

— Чудово! Чудово! — зраділи всі.

Невідомо, що більше втішало: те, що розшукають Знайка, чи те, що можна буде влаштувати з цієї нагоди ще один бал.

Це питання досі не вияснене.

Робота по збору фруктів закінчилася. Усі підвали було набито яблуками, грушами, сливами, а на деревах ще лишилося багато спілих плодів. Вирішено було подарувати їх зміївським малюкам.

Почалася підготовка до балу. Частина населення розчищала зарослий травою круглий танцювальний майданчик, друга частина робила лавочки й ставила їх довкола майданчика. Поспішайко, Мовчун і Цвяшок, озброївшись сокирами, будували біля майданчика двоповерхову альтанку для оркестру. Інші малюки будували ятки для газованої води, морозива й інших ласощів. Робота йшла під музику, бо Гусля відібрав десять найкращих арфісток і створив оркестр. Вони тут і проводили репетиції.

Хоч це дивно, але навіть Цвяшок працював з захопленням. Він виконував усе, що йому доручали, і не витворяв ніяких фокусів.

Він наче переродився.

— Як це добре з вашого боку, що ви допомагаєте нам! — говорила йому Киценька.

— А чому й не помогти? — відповідав Цвяшок. — Коли вже треба, то я хоч довбешку розіб’ю, а зроблю.

— Все ви робите так старанно, що просто приємно дивитися, — говорила Ластівонька. — Ви, очевидно, любите працювати?

— Дуже люблю, — признався Цвяшок. — Я завжди люблю щось робити. А коли нема чого робити, я не знаю, що робити, й починаю таке робити, чого зовсім не слід робити. З цього виходять дурниці, і за це мені часто влітає.

Цвяшок голосно шморгнув носом і провів по ньому кулаком.

— А що це значить — влітає?

— Ну, трепанація.

— А що значить — трепанація?

— Ну, просто лупцюють.

— Ой, бідний! — зітхнула Киценька. — А ви краще не робіть того, чого не слід робити. Краще до нас приходьте. У нас завжди знайдеться для вас якась робота: паркан полагодити, розбиту шибку вставити.

— Добре, — згодився Цвяшок.

— А на бал до нас прийдете?

— А можна?

— Чому не можна? Тільки вмийтесь як слід, гарненько причешіться і приходьте. Ми запрошуємо вас.

— Гаразд, я прийду. Спасибі.

Киценьці дуже сподобалось, що Цвяшок так чемно розмовляв і навіть сказав «спасибі». Вона аж спалахнула від задоволення і, відійшовши з Ластівонькою вбік, шепнула:

— Його зовсім не важко перевиховати.

— Його треба частіше хвалити, — відповіла Ластівонька. — Це йому корисно. Завжди, як тільки він набешкетує, треба насваритися, а коли зробить щось хороше, треба похвалити, тоді він буде старатися робити тільки хороше, щоб похвалили ще раз. Крім того, слід прищепити йому гарні манери, а то він страшенно носом шморгає.

— У нього й мова дуже засмічена, — підхопила Киценька. — Що це за слова такі: довбешка, дурниці, влітає? Треба буде попрацювати над його мовою і поступово відучити од негарних слів.

А Цвяшок, задоволений тим, що його похвалили, ще завзятіше почав працювати. Що не кажіть — кожному подобається, коли його хвалять.

Розділ двадцять шостий ПОВЕРНЕННЯ ЦВЯШКА

Після того як Цвяшок не прийшов додому, ніхто з жителів Зміївки не наважувався вибратись у Зелене місто. Пішла чутка, що стоголовий дракон скоро поїсть усіх малючок, а потім приповзе у Зміївку й жертиме малюків. Час минав, але дракон не появлявся, а замість нього одного прекрасного ранку у Зміївці з’явився зовсім незнайомий коротулька. Він розповів, що летів на повітряній кулі разом із своїми товаришами і вистрибнув з парашутом, коли куля почала падати. Він приземлився у густому лісі й блукав по хащах і полях, розшукуючи своїх друзів, які полетіли далі на повітряній кулі.

Найдогадливіші читачі, напевно, вже вгадали, що цей незнайомий малюк був не хто інший як Знайко. Замість того щоб спокійнісінько повернутися додому, Знайко вирішив розшукати своїх друзів.

Жителі Зміївки розповіли йому, що в Зеленому місті декілька днів тому з’явилися малюки, які теж летіли на повітряній кулі й розбилися. Двоє з них приходили в Зміївку по паяльник, а тоді поїхали назад у Зелене місто разом з шофером Бубликом. Знайко почав розпитувати про цих двох малюків. Коли йому описали їх і сказали, що обидва були в шкіряних куртках, він одразу догадався, що це були Гвинтик і Шпунтик. Письменник Метикайло, який теж був тут із своїм бурмотографом і чув цю розмову, підтвердив, що малюків справді звали Гвинтик і Шпунтик.

Знайко дуже зрадів. Він сказав, що зараз же піде в Зелене місто, і просив показати йому туди дорогу. Почувши це, жителі засмутились і сказали, що в Зелене місто йти не можна, бо там поселився стоголовий дракон, який пожирає малючок, не кажучи вже про малюків.

— Щось я ні разу в житті не зустрічав стоголових драконів, — недовірливо посміхнувся Знайко.

— Що ви! Що ви! — замахали на нього руками. — А Бублика нашого хто з’їв? Уже скільки днів минуло, як він повіз у Зелене місто Гвинтика й Шпунтика, та так і не вернувся.

— А Шурупчика хто зжер? — запитали коротульки. — Він теж поїхав у Зелене місто за Бубликом і теж не повернувся. А який чудовий механік був! Усе вмів робити!

— А Цвяшка хто злопав? — наполягали зміївчани. — Ну, цього хоч не шкода, бо — як сказати по правді — поганий коротулька був, проте мусив же хтось його з’їсти!

Знайко замислився. Потім сказав:

— Науці нічого не відомо про стоголових драконів, отже, їх нема.

Метикайло сказав:

— Але науці нічого не відомо й про те, що драконів не існує. Отже, вони можуть існувати. Коли вже про це говорять, то, мабуть, щось таке є.

— Про бабу-ягу теж говорять, — відповів Знайко.

— По-вашому, виходить, що баби-яги нема?

— Звичайно, нема.

— Облиште ці казки.

— Це не казки. Це баба-яга — казки.

Знайко твердо вирішив іти в Зелене місто, і, хоч як жителі відмовляли його, він усе-таки стояв на своєму. Нічого не вдієш, зміївчани нагодували Знайка, потім вивели на околицю й показали дорогу в Зелене місто. Всі вважали, що він іде на неминучу загибель, і, втираючи сльози, прощалися з ним.

У цей час далеко на шляху знялася хмара. Вона швидко наближалась і збільшувалась. Коротульки дременули врозсип, поховалися в будинках і визирали з вікон. Усі думали, що це біжить стоголовий дракон. Тільки Знайко не злякався й зостався на вулиці.

Незабаром усі побачили, що до міста наближаються один за одним три автомобілі. Це вони збили куряву на шляху. На передній машині лежало велике червонобоке яблуко, на другій — спіла груша, а на третій машині вмістилося аж п’ять слив. Порівнявшись із Знайком, машини зупинились, і з них вилізли Бублик, Шурупчик і Цвяшок. Побачивши це, малюки повибігали з будинків, стали обнімати Бублика, Шурупчика й навіть Цвяшка. Всі розпитували про дракона, а як почули, що ніякого дракона нема й ніколи не було, то страшенно здивувалися.

— Де ж ви пропадали так довго? — питали всі.

— Ми збирали фрукти, — відповів Цвяшок.

Ця відповідь викликала в усіх посмішку.

— Інші, може, й збирали, а ти, напевно, весь час по парканах лазив та вікна бив, — глузливо мовив Метикайло.

— А от і ні! — образився Цвяшок. — Я теж працював. Я… ну, як вам сказати… перевиховався, от!

Бублик і Шурупчик підтвердили, що Цвяшок справді перевиховався, що малючки були дуже задоволені його роботою і подарували за це жителям Зміївки багато яблук, груш і слив. Малюки зраділи, бо дуже любили фрукти.

Бублик, дізнавшись, що Знайко хоче йти в Зелене місто, згодився відвезти його на своїй машині, і незабаром вони поїхали.

Жителі Зміївки ходили вулицями міста й раділи, що нема дракона, що знайшлися Бублик і Шурупчик, а найбільше тому, що Цвяшок перевиховався. Деякі, правда, не вірили в це перевиховання, підозріло стежили за ним, побоюючись, щоб він знову не почав бити шибки. Згодом Цвяшка побачили на річці. Він сидів на березі в самих трусиках і прав свій одяг.

— Чого це тобі раптом спало на думку одяг прати? — спитали його.

— Завтра піду на бал, — сказав Цвяшок. — Для цього треба одягтися у чисте й причесатися.

— Хіба в малючок буде бал?

— Буде, Бублик і Шурупчик теж поїдуть. Їх теж запросили.

— Ти хочеш сказати, що й тебе запросили? — недовірливо спитали малюки.

— А то як! Певна річ, запросили.

— Ну-ну! — покрутили головами малюки. — Якщо малюнки запросили його на бал, то він справді перевиховався. Хто б міг подумати!

Розділ двадцять сьомий НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Підготовка до балу була в повному розпалі. Альтанка для оркестру і ятки навколо танцювального майданчика вже були збудовані. Тюбик розмальовував альтанку різними химерними візерунками, а інші малюки фарбували ятки в усі кольори веселки. Малючки прикрашали майданчик квітами, барвистими ліхтариками й прапорцями. Незнайко гасав то туди, то сюди і командував, як сам знав. Йому здавалося, що робота йде надто повільно. Він кричав, метушився і тільки заважав іншим. На щастя, кожний і без нього знав, що треба робити.

Хтось придумав поставити навколо майданчика лавочки, але не було дощок. Незнайко був у розпачі:

— Ех, — кричав він, — не могли ще трохи дощок привезти, а тепер усі машини поїхали в Зміївку. Ану, давай ламати ятку. Ми з неї лавочок наробимо.

— Правильно! — закричав Якосьбудько і кинувся з сокирою до найближчої ятки.

— Ти що! — сказав Тюбик. — Будували, будували, фарбували, фарбували, а тепер ламати?

— Не твоє діло! — кричав Якосьбудько. — Нам лавочки потрібні.

— Але не можна ж одне будувати, а друге ламати.

— А ти чого тут командуєш? — розкричався Незнайко. — Хто в нас за головного, ти чи я? Сказано ламати, то й ламати!

Невідомо, чим закінчилася б ця суперечка, але тут появилася машина.

— Бублик приїхав! — закричали всі радісно. — Тепер привеземо дощок і не доведеться ятку ламати.

Машина під’їхала. З кабіни виліз Бублик, а за ним ще один коротулька. Всі аж роти пороззявляли від подиву.

— Матінко рідна, та це ж Знайко! — закричав лікар Пілюлька.

— Знайко приїхав! — заверещав Забудько.

Малюки в одну мить обступили Знайка, кинулись обнімати його й цілувати.

— Нарешті ми тебе знайшли! — сказали вони.

— Як це — ви мене знайшли? — посміхнувся Знайко. — По-моєму, це я вас знайшов!

— Так, так, правильно, ти нас знайшов, але ми думали, що ти нас зовсім покинув!

— Я вас покинув? — знову здивувався Знайко. — По-моєму, це ви мене покинули!

— Ти ж вистрибнув з парашутом, а ми залишились, — відповів Пончик.

— А чого ви залишились? Я ж дав команду всім стрибати. Треба було стрибати слідом за мною, тому що куля не могла вже довго літати. А ви, напевно, полякалися.

— Так, так, полякалися, — закивали всі головами.

— Звичайно, полякалися! — сказав Незнайко. — Побоялися стрибати. Цікаво було б вияснити, хто перший злякався.

— Хто? — запитав Либонько. — Ти перший, либонь, і злякався.

— Я? — здивувався Незнайко.

— Звичайно, ти, — закричали всі. — Хто казав, що не треба стрибати? Хіба не ти?

— Ну, я, — погодився Незнайко. — А навіщо ви мене послухались?

— Правильно! — усміхнувся Знайко. — Знайшли кого слухатись! Наче ви не знаєте, що Незнайко осел?

— От тобі й маєш! — розвів Незнайко руками. — Тепер виходить, що я осел!

— І боягуз, — додав Сиропчик.

— До того ще й брехунець, — підхопив Пончик.

— А коли це я брехав? — здивувався Незнайко.

— А хто казав, що ти кулю придумав? — запитав Пончик.

— Що ти! Що ти! — замахав Незнайко руками. — Ніякої кулі я не придумував. Це Знайко придумав кулю.

— А хто казав, наче ти в нас за головного? — напосідав на Незнайка Сиропчик.

— Та який я головний? Я так собі… Просто. Ну, просто собі нічого, — виправдовувався Незнайко.

— А ми тепер на тебе просто тьху! Тепер у нас Знайко за головного! — кричав Сиропчик.

Усі малючки, які чули цю суперечку, почали дуже сміятися. Вони побачили, що Незнайко звичайнісінький хвалько.

Галочка й Кубушка побігли й одразу всім розказали, що Незнайко виявився брехуном і що кулю придумав зовсім не він, а Знайко.

Синьоочка підійшла до Незнайка й з презирством сказала:

— Ви навіщо нас обманювали? Ми вам вірили, думали, що ви справді розумний, чесний і сміливий, а виходить, ви просто жалюгідний обманщик і нікчемний боягуз!

Вона з погордою одвернулася від Незнайка і підійшла до Знайка, якого обступив натовп малючок. Усім було цікаво подивитися на нього й послухати, що вій розказував.

— Скажіть, а це правда, що коли летиш на повітряній кулі, то земля внизу здається не більшою від пирога? — спитала Білочка.

— Ні, це неправда, — відповів Знайко. — Земля дуже велика, і, скільки не піднімайся на повітряній кулі, вона здається ще більшою, бо згори відкривається широкий краєвид.

— А скажіть, будь ласка, це правда, що хмари дуже тверді і вам під час польоту доводилось розрубувати їх сокирою? — спитала Синьоочка.

— Теж неправда, — відповів Знайко. — Хмари м’які, як повітря, тому що вони утворилися з туману, і їх зовсім не треба розрубувати сокирою.

Малюнки розпитували Знайка, чи правда, що повітряна куля може літати догори ногами, чи правда, що повітряні кулі надувають парою, чи правда, що під час польоту кулі мороз був тисяча градусів і одна десята? Знайко відповів, що все це вигадки, і спитав:

— Хто це вам наговорив таких дурниць?

— Це Незнайко, — відповіла Заїнька й засміялася.

Усі глянули на Незнайка й зареготали. Незнайко почервонів од сорому і ладен був провалитися крізь землю. Він утік і сховався у заростях кульбаби.

«Сидітиму в кульбабі, а потім вони забудуть про цю історію, і я вилізу», — вирішив Незнайко.

Знайкові дуже хотілося оглянути Зелене місто. Синьоочка, Сніжинка та інші малюнки пішли з ним показувати йому визначні місця. Знайко уважно оглянув міст через річку, потім водопровід з тростини. Він дуже зацікавився побудовою водопроводу й фонтанів. Малючки докладно розказали йому, як побудовано водопровід і як треба робити фонтани, щоб вода била вгору, а не вниз. Знайкові сподобалося, що в малючок скрізь був зразковий порядок і цілковита чистота. Він похвалив їх за те, що вони навіть тротуари застеляли постілками. Малюнки зраділи й запросили Знайка в будинки, щоб він побачив, як обладнані їхні квартири. В будинках теж було гарно й чисто, як і надворі. В одній квартирі Знайко побачив шафу з книгами й сказав, що коли повернеться додому, то й собі зробить книжкову шафу.

— Хіба у вас нема книжкової шафи? — запитали малючки.

— Нема, — признався Знайко.

— А де ж ви книги зберігаєте?

Знайко тільки рукою махнув. Йому соромно було признатися, що в нього книжки лежали на столі, а то й під столом і навіть під ліжком.

Знайка, певна річ, зацікавили й кавуни. Малючки розповіли йому про Соломку, і Знайкові захотілося познайомитися з нею. Малючки розшукали Соломку й познайомили із Знайком. Знайко розпитував її про все, що його цікавило. Соломка розповіла йому про свою роботу по вирощуванню фруктів і овочів. Знайко слухав дуже уважно й навіть занотував дещо у свій записник.

— Оце розумний малюк, — хвалили його малюнки. — Одразу видно, що любить дечого повчитися.

А в Незнайка, звичайно, забракло терпіння сидіти в заростях кульбаби. Час від часу він вилазив звідти, і тоді йому було непереливки. Малюнки зовсім не звертали на нього уваги, ніби його не існувало, а малюки просто не давали йому проходу.

— Незнайко брехун! — кричали вони. — Незнайко хвалько! Незнайко боягуз!

«Ні, видно, ще не забули!» — з сумом думав Незнайко й тікав назад у кульбаби.

Через деякий час він знову вилазив, і все повторювалось спочатку. Зрештою він сказав:

— Не буду більше вилазити. Треба бути твердим. Буду твердо сидіти тут хоч цілу добу, вилізу тоді, як бал почнеться.

Розділ двадцять восьмий ПРИМИРЕННЯ

На другий день відбувся бал, якого всі так нетерпляче ждали. Довкола танцювального майданчика красувалися мальовничі ятки. Вони виблискували яскравими фарбами, неначе писанки. Над майданчиком були напнуті вірьовочки, на яких погойдувались барвисті ліхтарики й прапорці. Прапорцями й ліхтариками були прикрашені всі навколишні дерева. Кожна деревина була схожа на новорічну ялинку.

На другому поверсі альтанки, що була прикрашена квітами, розмістився оркестр з десяти малючок. Кожна малюнка грала на арфі. Тут були зовсім малесенькі арфи, і їх доводилося тримати на руках; були арфи більші, які тримали на колінах, були й великі арфи, які стояли на підставці, а одна арфа була просто велетенська. Щоб грати на ній, треба було вилазити на драбинку.

Ще задовго до балу навколо танцювального майданчика зібралися всі і чекали гостей із Зміївки. Першим приїхав Цвяшок. Він був у чистенькій сорочці, умитий, причесаний. Правда, один вихрик на самій маківці ще стирчав, як гребінець у півника, але все-таки було видно, що Цвяшок добре попрацював над своїм чубом.

— Ось тепер ви хороший малюк, — сказала йому Киценька. — Вам, напевно, самому приємно бути таким чепурним і чистеньким.

— Авжеж, — відповів Цвяшок, обсмикуючи на собі сорочку.

Слідом за Цвяшком приїхали Бублик з Шурупчиком, а за ними стали прибувати й інші жителі Зміївки. Хоч їх ніхто не запрошував, але кожен з них говорив, що приїхав подякувати малючкам за фрукти, і тут же одержував запрошення на бал.

А Незнайко й справді просидів у кульбабі аж до початку балу. По правді кажучи, він більше лежав, ніж сидів, тобто, простіше, спав, але як тільки побачив, що малюки збираються, виліз і почимчикував до майданчика.

Малюки побачили його і стали кричати:

— А, брехунець, і ти прийшов! Ану, розкажи, як ти догори ногами летів!

— Ану, розкажи, як ти хмару замість киселю з’їв, — закричав, підскочивши до нього, Пончик.

Незнайко страшенно образився. Він повернувся і пішов, куди очі бачать. Малюки щось кричали услід і сміялись, але він навіть не чув.

Не розбираючи дороги, Незнайко забрів аж на край міста, наткнувся на паркан і набив собі на лобі ґулю. Зупинившись, глянув на паркан і побачив напис: «Незнайко дурень!!!»

— Ну, ось, — сказав Незнайко. — Уже про мене починають на парканах писати!

Йому стало так жаль себе, так жаль, що й сказати годі! Він притулився до паркана лобом, і сльози потекли з його очей.

— Ой, який я нещасний! — прошепотів він. — Усі тепер з мене сміються. Усі зневажають! І ніхто, ніхто на світі не любить мене!

Він довго стояв, тулячись лобом до паркана, а сльози лились і ніяк не могли зупинитися. Раптом він відчув, що його взяв хтось за плече, і чийсь лагідний голос промовив:

— Не плачте, Незнайку!

Він повернувся і побачив Синьоочку.

— Не треба плакати, — повторила вона.

Незнайко одвернувся від неї, ухопився руками за паркан і заревів ще дужче. Синьоочка мовчки погладила його по плечу рукою. Незнайко труснув плечем, намагаючись скинути її руку, і навіть дриґнув ногою.

— Ну, не треба, не треба бути таким злим, — лагідно заговорила вона. — Ви ж добрий, хороший малюк. Вам хотілось показати себе кращим, тому ви й хвастались і обдурювали нас. Але більше ви не будете робити так, правда? Не будете?

Незнайко мовчав.

— Скажіть, що не будете. Ви ж хороший!

— Ні, я поганий!

— Але бувають гірші за вас.

— Ні, я найгірший!..

— Неправда! Цвяшок був ще гірший за вас. Ви ніколи не робили таких капостей, що їх дозволяв собі Цвяшок, а, бачите, він виправився. Отже, якщо ви захочете, то теж зможете стати кращим. Скажіть, що більше не будете так робити, й починайте нове життя. Про старе більше не будемо згадувати.

— Ну, не буду! — похмуро буркнув Незнайко.

— Ось бачите, як добре! — зраділа Синьоочка. — Тепер ви постарайтеся бути чесним, сміливим і розумним, будете робити все по-хорошому, її не потрібно буде вигадувати всілякі небилиці, щоб здаватися кращим. Правда?

— Правда, — відповів Незнайко.

Він сумно поглянув на Синьоочку і всміхнувся крізь сльози.

Синьоочка взяла його за руку:

— Ходімо туди, де всі.

Вони підійшли до танцювального майданчика. Пончик побачив, що Незнайко вертається із Синьоочкою, і зарепетував на всю горлянку:

— Незнайко брехун! Незнайко осел!

— Розкажи, як ти хмару проковтнув! — закричав Сиропчик.

— Соромтеся, малюки! — вигукнула Синьоочка. — Навіщо ви його дражните?

— А навіщо він обманював? — сказав Пончик.

— Хіба він вас обманював? — здивувалася Синьоочка. — Він обманював нас, а ви мовчали, отже, були з ним заодно.

— Ви анітрохи не кращі за нього! — вигукнула Сніжинка. — Ви ж знали, що він бреше й хвастає, але ніхто не зупинив його. Ніхто не сказав йому, що це погано. Чим же ви кращі?

— Ми й не кажемо, що кращі, — знизав Пончик плечима.

— Ну й не дражніть його, коли самі не кращі! — встряла в розмову Киценька. — Інші на вашому місці давно допомогли б йому виправитись.

Пончикові й Сиропчикові стало соромно, й вони перестали дражнити Незнайка.

Ластівонька підійшла до нього й сказала:

— Бідненький! Ви плакали? Вас дражнили! Малюки такі недобрі, але ми не дамо вас кривдити. Ми не дозволимо дражнити вас. — Вона відійшла вбік і зашепотіла малюнкам — З ним треба поводитись ласкавіше. Він провинився і за це покараний, але тепер покаявся і поводитиметься чемно.

— Звичайно! — підхопила Киценька. — А дражнити — це погано. Він озлиться і стане ще гірший. А коли його пожаліти, то він дужче відчує свою провину й швидше виправиться.

Малючки обступили Незнайка й стали жаліти його. Незнайко сказав:

— Раніше я не хотів водитися з малюнками й думав, що малюки кращі, а тепер я бачу, що малюки зовсім не кращі. Малюки тільки те й робили, що дражнились, а малючки заступилися за мене. Тепер завжди з малюнками дружитиму.

Розділ двадцять дев’ятий НА БАЛУ

Тут заграла музика, і всі пустились у танок. Поспішайко кружляв з чорнявою Галочкою, Знайко танцював із Сніжинкою, Бурчун — із Ластівонькою. І — хто б міг подумати! — лікар Пілюлька танцював з Медуницею. Так, так! Медуниця теж прийшла на бал. Замість білого халата, в якому всі звикли бачити її, вона наділа красиве плаття в квіточки і зовсім не була схожа на ту строгу Медуницю, яка так владно порядкувала в себе в лікарні. Вона кружляла, поклавши руку на плече Пілюльці, і, всміхаючись, казала йому:

— Признайтеся все-таки, що наш метод лікування кращий за ваш. Різні садна, рани, подряпини, синці, чиряки й навіть нариви треба змащувати медом. Мед — дуже добра дезинфекційна речовина й запобігає нагниванню.

— Не можу з вами погодитися, — заперечував Пілюлька. — Всі рани, подряпини, сипці треба змащувати йодом. Йод теж дуже добра дезинфекційна речовина й теж запобігає нагниванню.

— Але згодьтеся все-таки, що ваш йод обпікає шкіру, тим часом як лікування медом проходить зовсім без болю.

— Можу погодитися, що лікувати медом слід тільки малючок, але для малюків ваш мед зовсім не годиться.

— Чому це? — здивувалася Медуниця.

— Та ви ж самі сказали, що лікування проходить без болю.

— А вам неодмінно треба, щоб було боляче?

— Неодмінно, — відповів Пілюлька. — Якщо малюк полізе через паркан і подряпає ногу, то подряпину треба припекти йодом, — хай він запам’ятає, що перелазити через паркан небезпечно, і вдруге не лізе через паркан.

— І після того він полізе не через паркан, а видереться на дах, упаде й розіб’є собі голову, — сказала Медуниця.

— Тоді ми намастимо йому голову йодом, і він запам’ятає, що лазити на дах теж небезпечно. Йод має дуже велике виховне значення.

— Лікар повинен думати не про виховання хворого, а про полегшення його страждань, — відповіла Медуниця. — А своїм йодом ви тільки посилюєте страждання.

— Лікар про все повинен думати, — сказав Пілюлька. — Звичайно, коли ви лікуєте малюнок, то можете взагалі ні про що не думати, але коли ви лікуєте малюків…

— Поговорімо краще про щось інше, — перебила його Медуниця. — З вами просто неможливо танцювати.

— Ні, це з вами неможливо танцювати!

— Ви не зовсім чемний!

— Так, я не чемний, коли в моїй присутності висловлюють такі неуцькі погляди.

— Це ви висловлюєте неуцькі погляди! Ви не лікар, а нещасненький лікарчук!

— А ви… Ви!

Від образи лікар Пілюлька не міг слова промовити. Він зупинився серед танцювального майданчика й мовчки плямкав ротом, неначе риба, витягнута з води. На нього почали налітати пари танцюристів.

Медуницю зовсім заштовхали. Вона смикнула його за рукав:

— Ну, танцюйте! Чого ж ви стали? Ми всім заважаємо!

Пілюлька знехотя махнув рукою, і вони знехотя почали танцювати.

Спочатку танцювали мовчки, потім знову почали сперечатися про методи лікування.

Пончик танцював з Кубушкою. Між ними відбувалася зовсім інша розмова.

— Ви любите цукерки? — питав Пончик.

— Дуже, — відповіла Кубушка. — А ви?

— Я також. Але найдужче я люблю тістечка

— А я більше за все люблю морозиво.

Гвинтик танцював з Білочкою.

— Я мрію навчитись керувати автомобілем, — говорила Білочка. — У нас деякі малючки навчилися, то і я зможу, правда?

— Це дуже просто, — відповів Гвинтик. — Спочатку треба натиснути на педаль зчеплення, потім дати газ…

Незнайко танцював з Синьоочкою. Однак це тільки так говориться, що Незнайко танцював. А насправді танцювала сама Синьоочка, а Незнайко стрибав, як цап, наступаючи Синьоочці на ноги й штовхаючи інших. Нарешті Синьоочка сказала:

— Давайте краще посидимо.

Вони сіли на лавочку.

— А знаєте, — сказав Незнайко, — я ж зовсім не вмію танцювати.

— От і добре, що ви самі призналися, — відповіла Синьоочка. — Інший на вашому місці набрехав би три мішки вовни, сказав би, він тому погано танцює, що в нього ноги й руки болять, а ви чесно визнали, що не вмієте. Я бачу, з вами можна дружити.

— Звичайно, можна, — погодився Незнайко.

— Я люблю дружити з малюками, — сказала Синьоочка. — Я не люблю малючок за те, що вони дуже носяться з своєю красою і крутяться перед дзеркалом.

— Серед малюків теж такі є, що люблять дивитися у дзеркало, — відповів Незнайко.

— Але ж ви не такий, Незнайку? Правда, не такий?

— Ні, я не такий, — відповів Незнайко.

І збрехав. Насправді частенько, коли ніхто не бачив, він крутився перед дзеркалом і думав про свою красу. А втім, це робили всі малюки.

— Я дуже рада, що ви не такий, — відповіла Синьоочка. — Ми будемо з вами дружити. В мене є цікава пропозиція. Давайте будемо листуватися. Спочатку ви напишете мені листа, а потім я вам.

«От тобі й маєш!» — подумав Незнайко. Він умів писати тільки друкованими літерами й дуже соромився показувати свою неосвіченість.

— Навіщо писати? — розгублено буркнув він. — Живемо ми недалечко, можна й так поговорити.

— Ой, який ви нудний, Незнайку! Ви нічого не хочете для мене зробити. Це ж так цікаво — листа одержати!

— Ну, гаразд, — згодився Незнайко. — Я напишу вам листа.

Почало темніти. Навкруги спалахнули сотні різнокольорових ліхтариків. Вони сяяли її на деревах, і на ятках, а подекуди були сховані в траві під деревами, й тому здавалося, що трава сама випромінює якесь чарівне світло. Нижня частина альтанки, над якою розмістився оркестр, була запнута красивою голубою завісою.

Несподівано завіса піднялась, і всі побачили сцену. На сцену вийшла поетеса Квітонька і голосно закричала:

— Тихо! Тихо! Зараз буде концерт! Увага!

Всі сіли на лавочки й приготувалися слухати концерт.

— Увага! — кричала далі Квітонька. — Першою виступаю я. Я прочитаю вам свій новий вірш про дружбу.

Малюки й малючки гучно заплескали в долоні. Як тільки оплески стихли, Гусля махнув своєю диригентською паличкою, оркестр заграв, і Квітонька почала читати під музику свій новий вірш про дружбу.

Цей вірш, як і всі вірші поетеси, був дуже хороший і кінчався словами: «Треба всім нам подружити, дружбу треба зміцнювать!»

Після читання, яке всім дуже сподобалося, виступив танцювальний ансамбль. Дванадцять малючок, одягнутих у красиві барвисті плаття з стрічками, виконували різні танці, серед яких найкращим був танок «Ріпка». Глядачі довго аплодували й кричали «браво» до тих нір, поки «Ріпку» не повторили ще двічі.

Після ансамблю танцю виступав хор малюків з міста Зміївки. Хор проспівав кілька пісень.

Не встигли хористи зійти зі сцени, як Гусля, залишивши оркестр, спустився з другого поверху по стовпу вниз, виліз на сцену й закричав:

— Сюди, братці! Сюди!

Знайко, Поспішайко, лікар Пілюлька й інші приятелі Знайка вилізли на сцену.

— Увага! — закричав Гусля. — А тепер виступить хор малюків з Квіткового міста.

Він заграв на своїй флейті, і всі малюки затягнули пісню про коника, яку склав поет Квітик:

Сів коник на листочок,

Неначе огірочок,

Він зелененький був,

Він зелененький був.

Він їв лише травичку,

Комашку ж невеличку

І муху не торкнув,

І муху не торкнув.

Та прискакала жаба,

Зажерлива нахаба,

І з’їла стрибунця,

І з’їла стрибунця.

Не думав, не гадав він,

І зовсім не чекав він

Такого ось кінця,

Такого ось кінця!

Ця пісня до того була сумна, що під кінець навіть самі співаки не витримали й гірко заплакали. Їм було жаль бідного коника, якого з’їла зажерлива жаба. Всі обливалися слізьми.

— Такий хороший коник був! — аж схлипнув Забудько.

— Зовсім нікого не чіпав і з мухами дружив, — сказав Поспішайко.

— І за це його жаба з’їла! — додав Гвинтик.

Тільки Знайко не плакав і заспокоював товаришів:

— Не плачте, братці! Не з’їла жаба коника. Це неправда! Вона муху з’їла. Слово честі, муху!

— Однаково, — хлипав Гвинтик. — Мені й мухи жаль.

— А навіщо мух жаліти? Вони тільки набридають усім та заразу розносять. От іще видумав, за мухою плакати!

— Я зовсім не за мухою плачу, — сказав Бурчун. — Просто пригадав, як ми цю пісеньку завжди співали вдома.

Тут Незнайко так сильно заревів, що всі від подиву перестали плакати й почали його втішати. Всі питали, чого він так сильно плаче, але Незнайко тільки схлипував і нічого не відповідав. Нарешті він сказав, не перестаючи схлипувати:

— Я за Гу… Я за Гу… Я за Гуньком скучив!

— Чого це? — здивувалися всі. — Не скучав, не скучав і раптом заскучав.

— Угу! — сердито відповів Незнайко. — Я тут, а Гунько вдома залишився.

— Ну, й не пропаде без тебе твій Гунько, — сказав Поспішайко.

— Ні, пропаде! Я знаю, що й він скучає за мною. Гунько мій найкращий приятель, а я навіть не попрощався з ним, коли ми полетіли на повітряній кулі.

— А чому ти не попрощався?

— Я посварився з ним і не захотів прощатися. Коли ми полетіли, він весь час дивився на мене й махав мені рукою, а я одвернувся і не хотів дивитися на нього. Я тоді був гордий, що лечу на повітряній кулі, а тепер мене мучить ця, як її?..

— Совість? — підказав лікар Пілюлька.

— Еге, еге, совість, братці! Якби я попрощався, мені легше було б. Повернімось, братці, додому, я помирюся з Гуньком і попрощаюсь.

— Як ми повернемось, то треба вітатись, а не прощатись, — сказав Знайко.

— Ну, однаково, я спершу попрощаюсь, а потім привітаюсь, і все буде гаразд.

— Доведеться, друзі, збиратися в дорогу, — сказав Гусля. — Незнайкові додому захотілось.

— Так, братці, мені теж час додому, — сказав Пілюлька. — Може, там без мене хто-небудь захворів, а лікувати нікому.

— Що ж, погуляли й досить, — відповів Знайко. — Колись треба її додому повертатися. Завтра вирушаємо в похід.

Бал закінчився. Синьоочка підійшла до Незнайка.

— Ось ми й розлучаємося з вами, — сумно сказала вона.

— Угу, — тихо відповів Незнайко. — Нам уже час додому.

— Ви зовсім недовго пробули в нас.

— Мені дуже хочеться побути ще, але й додому хочеться, — похнюпившись, сказав Незнайко.

Синьоочка задумалась, а потім промовила:

— Я розумію, вам пора додому. У вас дома лишилися друзі, вони, мабуть, непокояться за вас. Ви добре робите, що не забуваєте своїх друзів.

Деякий час вони стояли мовчки. Незнайко хотів щось сказати, але в горлі в нього стало чомусь тісно, і слова не виходили зсередини. Він опустив очі, копирсав підбором землю і не наважувався глянути на Синьоочку. Незнайко боявся, що вона помітить у нього на очах сльози. Нарешті вони підняли голови, погляди їхні зустрілися.

— Хочете, я пошию вам на дорогу торбинку? — спитала вона.

— Хочу.

На другий день Знайко і його товариші вирушили в похід. Вирішено було йти пішки. Повітряна куля лопнула, і її важко було полагодити, до того ж, не було попутного вітру. Попереду йшов Знайко з компасом у руках, за ним лікар Пілюлька, за Пілюлькою Гвинтик і Шпунтик, а за ними йшли інші малюки-коротульки. Незнайко йшов позаду всіх.

У кожного за спиною була торбинка. Ці торбинки їм пошили малючки. В торбинках були пироги на дорогу, а також насіння різних квітів, фруктів і овочів, яких не було в Квітковому місті. В Сиропчика в кожній кишені лежало по кавуновому зернятку.

Усі малючки вийшли проводжати малюків. Багато з них плакало.

— Не плачте, — втішав їх Знайко. — Коли-небудь ми знову зробимо повітряну кулю і прилетимо до вас.

— Прилітайте навесні, як зацвітуть яблуні, — казали малючки. — У нас дуже гарно навесні.

Малючки зупинилися на околиці міста, а малюки попрямували доріжкою серед заростів трави й польових квітів.

— Будьте здорові! До побачення! — кричали малючки, махаючи руками.

— До побачення! — відповідали їм малюки.

Синьоочка мовчки махала рукою.

Скоро малюки були вже далеченько, і голоси малючок ледь долинали до них.

— Незнайку! Незнайку! — закричала раптом Синьоочка.

Незнайко оглянувся.

— Лист, Незнайку! Лист!

Незнайко кивнув головою і замахав капелюшком.

— Він почув! — зраділа Синьоочка.

Скоро мандрівники перетворились на ледь помітні цятки, а потім і зовсім зникли за поворотом дороги. Малючки розійшлися по домівках. Усім було невесело.

Розділ тридцятий ПОВЕРНЕННЯ

Багато днів Знайко і його товариші пробиралися полями й лісами і, нарешті, дісталися у рідні краї. Вони зупинилися на високому пагорбі, а попереду вже було видно Квіткове місто в усій його красі. Літо йшло на спад, і на вулицях зацвіли найкрасивіші квіти: білі хризантеми, червоні жоржини, різнобарвні айстри. В усіх дворах яскріли красиві, як метелики, братки. Вогненні настурції плелися по загорожах, по стінах будинків і цвіли навіть на дахах. Вітерець доносив ніжні пахощі резеди й ромашки.

На радощах Знайко і його товариші обнімалися й цілувалися.

Незабаром вони вже йшли вулицями рідного міста. З усіх будинків повибігали мешканці й дивилися на наших мандрівників. Знайко і його друзі так засмагли за час мандрів, що спочатку їх ніхто не міг упізнати. Раптом хтось вигукнув:

— Братці, та це ж Знайко! Дивіться, он він іде попереду всіх!

Тут з усіх боків закричали:

— А он і лікар Пілюлька. І мисливець Кулька, й Забудько, й Пончик.

Жителі міста раділи й кричали:

— Ура!

А що діялося, коли Знайко і його товариші завернули на вулицю Дзвіночків! Тут у них були сусіди й добрі знайомі.

Коротульки заповнили всю вулицю. Малюки обнімали й цілували хоробрих мандрівників, а малюнки засипали! всю дорогу пелюстками з маргариток.

Раптом десь узявся маленький собачка. Він гавкав і стрибав біля мисливця Кульки, лизав йому руки.

— Братці, та це ж мій Булька! — закричав мисливець Кулька.

Сусіди розказували, що через кілька днів після того, як коротульки полетіли на повітряній кулі, Булька повернувся додому. Тому всі думали, що Кулька і його товариші загинули, і ніхто не сподівався побачити їх знову живими.

Кулька вхопив Бульку на руки і почав цілувати його.

— Ой ти, мій вірний, хороший песику! — говорив він. — Отже, ти не загинув? А я так сумував за тобою!

Тут у кінці вулиці появилася нова група коротульок. Попереду всіх біг Квітик.

— Вірш! — кричали всі. — Зараз буде вірш!

Малюнки голосно заплескали в долоні, а малюки десь узяли порожню бочку й поставили її серед вулиці догори дном. Хтось крикнув:

— Вилазь, Квітику, на бочку і читай вірш!

Квітика підхопили під руки й допомогли йому вилізти на бочку. Квітик на хвилину замислився, покашляв трохи, потім простяг до Знайка та його товаришів руку і з натхненням прочитав вірш, якого склав тут же, стоячи на бочці:

Відважним літунам привіт мій полум’яний!

Полинули вони на кулі повітряній,

А як спускалися з небес,

То загубили кулю десь.

— Ура-а-а! — закричали з усіх боків коротульки.

Квітика в одну мить стягли з бочки. Малюки підхопили його на руки й понесли додому, а малючки бігли позаду й кидали йому пелюстки з маргариток.

Завдяки цьому віршеві Квітик прославився так, наче він сам здійснив таку видатну подорож.

Наші відважні мандрівники відчинили хвіртку й пішли до свого будиночка, в якому давно вже не було живої душі. Незнайко залишився на вулиці. Він сумно дивився услід малюкам, що розходилися по домівках, і все оглядався, немов шукав когось. На вулиці не було вже нікого. Всіх наче вітром здуло. Незнайко ще дужче засмутився, але раптом він помітив на протилежному боці вулиці, в тіні паркана, маленьку постать, що стояла, роззявивши рота, і не зводила з нього широко розкритих очей.

— Гуньку! — вигукнув раптом Незнайко, впізнавши свого приятеля, і простяг уперед руки.

Гунько крикнув від радості й кинувся до Незнайка, а Незнайко побіг йому назустріч. Друзі ледь не стукнулись лобами й зупинилися серед вулиці. Гунько з гордістю і любов’ю дивився на свого друга, що став знаменитим мандрівником, а Незнайко дивився на нього й винувато посміхався. Довго вони так стояли, розглядаючи один одного, і від хвилювання не могли промовити жодного слова. Потім вони міцно обнялися, і сльози закапали з їхніх очей.

Оце так зустріч була!

Знаменита мандрівка Знайка і його товаришів на цьому закінчилась.

Життя у Квітковому місті потекло по-старому… Але ні, не можна сказати, щоб зовсім по-старому.

З того часу, як наші відважні мандрівники повернулись додому, в місті тільки й розмов було, що про них. Усі жителі, і малюки й малючки, приходили вечорами до будиночка Знайка й слухали розповіді про їхнє життя у Зеленому місті.

Пончик любив згадувати, якими смачними пирогами частували його малючки, а Сиропчик хвастався, скільки він випив газованої води з сиропом. Знайко розказував про водопровід, про фонтани, про чудовий міст, побудований малючками через річку, і про величезні кавуни, які вони вирощують. Сиропчик при цій розмові завжди діставав з кишені зернятка кавуна й говорив:

— Хто б міг подумати, що з такого зернятка може вийти декілька бочок сиропу!

Якосьбудько й Поспішайко найчастіше полюбляли розповідати про те, як вони з малюнками збирали урожай. Гвинтик і Шпунтик розповідали про механізацію, про свого друга водія Бублика й про механіка-винахідника Шурупчика, в якого все на кнопках. А Кулька найчастіше згадував, як його лікували в лікарні і який чудовий лікар Медуниця, котра вилікувала йому вивихнуту ногу так добре, що тепер він може не тільки ходити, але й бігати і навіть стрибати. На доказ, що це справді так, Кулька стрибав на одній нозі, саме на тій нозі, що була вивихнута.

Всі розповідали про свою дружбу з малюнками. Навіть Мовчун, від якого рідко можна було почути хоч слово, сказав:

— Слово честі, братці, я раніш навіть не думав, що з малюнками можна так само добре дружити, як і з малюками.

— Ти б уже краще мовчав! — відповів Незнайко. — Щось я не бачив, щоб ти з ким-небудь подружив.

— А ти хіба подружив? — запитали його малючки.

— Я подружив із Синьоочкою! — гордо відповів Незнайко.

— Так я тобі й повірила! — сказала Кнопочка. — Ти навіть із своїм другом Гуньком побився тому, що він дружить з малюнками.

— Нічого схожого! З Гуньком я вже помирився і тепер сам завжди дружитиму з малюнками.

— А чому ти раніше не дружив? — спитала Ромашка.

— Раніше я був дуже дурний. Я боявся, що мене дражнитимуть за те, що я воджу компанію з малюнками.

— Ти й тепер боятимешся, — відповіла Мушка.

— Ні. Тепер я навчений. Хочеш, буду з тобою дружити? А як хто сміятиметься, то схопить від мене по лобі.

— Дуже потрібно, щоб ти через мене бився! — відповіла Мушка.

— Ну, я не буду битись! Просто не звертатиму уваги на глузування.

Незнайко подружив з Мушкою і, як побачить, бувало, що хтось кривдить малюнок, неодмінно підійде й скаже:

— Ти чого чіпляєшся до малюнок? Гляди мені, щоб я цього більше не бачив. Кривдити малюнок у нас не заведено.

Малючки стали поважати його за це й говорили, що Незнайко зовсім непоганий коротулька. Інші малюки, певна річ, заздрили, що хвалять Незнайка, а не їх, і вони також стали захищати малючок. Більше ніхто не кривдив малючок у Квітковому місті. А коли хто-небудь із малюків було розпустить свої кулаки чи навіть скаже образливе слово, то його піднімали на сміх і казали, що він невихований неук, неотесаний пеньок, який не знає найпростіших правил пристойної поведінки.

Ніхто після того не проганяв малючок, якщо вони гралися з малюками, навпаки, їх охоче приймали у своє товариство.

Незабаром Знайко задумав побудувати в Квітковому місті водопровід і зробити кілька фонтанів, для початку хоч би по одному на кожній вулиці. Крім того, він запропонував зробити міст через Огіркову річку, щоб можна було ходити в ліс пішки. Малючки стали до роботи нарівні з малюками. З ранку до обіду всі дружно працювали на будівництві моста, водопроводу й фонтанів. Після обіду починалися ігри — хто грав у футбол, хто у волейбол, а хто в схованку, а хто в квача.

Тільки Незнайко рідко брав участь в іграх.

— Мені тепер ніколи гратися, — казав він. — Читаю погано, пишу тільки друкованими літерами, а мені конче потрібно навчитись писати красиво. Це вже я сам знаю для чого.

Замість того щоб іти грати в городки або в футбол, Незнайко сідав за стіл і брався до читання. Читав він щодня по сторінці, але й від цього, звичайно, була велика користь. Інколи він читав і по дві сторінки: за сьогоднішній день і за завтрашній. Покінчивши з читанням, він брав зошит і писав. Писав він уже не друкованими літерами, а писаними, але спочатку вони виходили не дуже гарні. Попервах у його зошиті замість літер виходили якісь незграбні кривульки й кренделі, але Незнайко дуже старався і поступово вивчився писати гарні літери: й великі, й малі. Значно гірше було діло з ляпками.

Незнайко часто робив ляпки в зошиті. А як посадить ляпку, то одразу ж злизує її язиком. Від цього ляпки в нього виходили з довгими хвостами. Ці хвостаті ляпки Незнайко звав кометами. Такі «комети» були в нього майже на кожній сторінці. Але Незнайко не занепадав духом, бо добре знав, що наполегливість і праця допоможуть йому позбутись і «комет».