Різдво Мартина

В одному місті жив швець Мартин. Працював у маленькій кімнатці, вікно якої виходило на вулицю. У нього завжди було багато роботи, бо виконував свої обов’язки сумлінно, використовував якісні матеріали й, окрім того, не брав за це надто великої оплати.

Кілька років тому померла його дружина, Мартин тоді був у повному розпачі, навіть проклинав Бога.

Та одного дня його прийшов провідати земляк – старець, який мандрував світом і якого всі вважали святим. Мартин відкрив йому своє серце.

– Більше не хочу жити, – зізнався. – Я втратив будь-яку надію!

Старець відповів:

– Твій розпач спричинений тим, що ти хочеш жити лише для свого щастя. Читай Євангеліє й дізнаєшся, що Господь дуже хоче, щоби ти жив.

Мартин купив Святе Письмо. Спочатку вирішив читати його лише у святкові дні, але, розпочавши одного разу, відчув таке духовне піднесення, що став читати щодня.

Одного вечора, читаючи Євангеліє від св. Луки, Мартин дійшов до розділу, в якому багатий фарисей запросив Господа до свого дому. Жінка, що була грішницею, прийшла туди, намастила пахощами Його ноги й обмила їх своїми слізьми. Господь сказав фарисеєві: “Чи бачиш цю жінку? Я прийшов у дім твій, і ти не дав Мені води на ноги, вона ж слізьми обливала ноги Мої і волоссям голови своєї обтерла“.

Мартин замислився. “Цей фарисей, здається, схожий на мене, – подумав, – якби Господь прийшов до мене, як я поводився би?” Потім ліг й заснув.

Раптом почув якийсь голос і прокинувся. Почув такі слова:

– Мартине! Завтра уважно дивися на вулицю, бо Я прийду.

Наступного дня Мартин встав на світанку, розпалив вогонь, зварив суп і вівсяну кашу. Потім одягнув фартух і сів біля вікна працювати. Весь час думав про голос, який почув уночі, й тому більше виглядав через вікно на вулицю, ніж працював. Пройшов вантажник, потім продавець води. Згодом старий на ім’я Степанич, який працював в одного купця, почав відгортати сніг перед вікном Мартина. Мартин дивився на нього й продовжував працювати.

Коли забив дюжину цвяшків, знову глянув у вікно. Степанич спер лопату до стіни й відпочивав, намагаючись трохи зігрітися. Мартин вийшов на поріг і жестом руки покликав його.

– Зайди, – сказав, – і зігрійся. Ти, мабуть, дуже змерз.

– Хай тебе Бог благословить! – відповів Степанич.

Зайшов, обтрусив зі себе сніг й ретельно витер черевики, мало не впавши.

– То нічого, – сказав Мартин. – Сядь і випий трохи чаю!

Налив два горнятка й одне подав гостеві.

Степанич випив одним духом. Було зрозуміло, що випив би ще. Мартин знову налив йому. Коли вони отак сиділи й попивали чай, Мартин постійно поглядав у вікно.

– Чекаєш на когось? – запитав гість.

– Учора ввечері я читав про те, як Христос прийшов у дім фарисея, який прийняв Його не так, як слід. Мені здається, що це стосується й мене. Я все віддав би, щоби прийняти Його належним чином! Потім, коли я спав, почув, як хтось прошепотів: “Дивися завтра на вулицю, бо я прийду”.

Степанич слухав, а по його щоках текли сльози.

– Дякую, Мартине. Ти допоміг моїй душі й тілу.

Степанич пішов собі, а Мартин почав шити черевики. Далі поглядав у вікно. Якась бідно одягнена жінка проходила поряд і зупинилася біля стіни будинку.

Мартин вийшов і попросив її, щоб увійшла. Коли була вже всередині, дав їй трохи хліба й гарячого супу.

– Поїж, зігрійся, – сказав.

Споживаючи їжу, жінка розповідала про себе.

– Я – дружина солдата. Вісім місяців тому мого чоловіка відправили кудись далеко. Досі від нього немає жодної звістки. Мені не вдалося знайти роботу. Тож була змушена продати все, що мала, щоби купити харчі. Вчора я віднесла до ломбарду свою останню шаль.

Мартин пішов по свій плащ.

– Візьми, – сказав. – Він уже трохи потертий, але ще згодиться, щоби зігрітися.

Жінка, беручи плаща, розплакалася:

– Нехай Бог тебе благословить!

– Візьми ще й це, – сказав Мартин, даючи їй гроші, щоби викупила шаль.

Потім провів її до дверей.

Мартин знову взявся за роботу. Та постійно придивлявся у вікно, щоби побачити, що відбувається на вулиці. За якусь мить помітив жінку, що продавала яблука з кошика. Тут якийсь маленький хлопчина, швидко біжучи, вхопив одне яблуко й хотів утекти. Але старенька вхопила його за коміра. Хлопець почав кричати, а жінка сильно його лаяла.

Мартин вибіг надвір. Жінка хотіла відвести хлопця в поліцію.

– Відпусти його, бабусю, – попросив Мартин. – Пробач йому з любові до Христа!

Старенька відпустила хлопця.

– Попроси в бабусі пробачення! – наказав Мартин.

Хлопець почав плакати й виправдовуватися. Мартин узяв із кошика одне яблуко й подав його хлопцеві, кажучи:

– Я заплачу за це яблуко, бабусю.

– Цей шибеник заслужив прочухана! – наполягала старенька.

– Ах, бабусю, – переконував її Мартин, – якби його слід було відшмагати за те, що вкрав одне яблуко, то що ж тоді чекає на нас за наші гріхи? Бог каже нам пробачати, у протилежному разі Він не пробачить нам. Передусім мусимо пробачати нерозумним хлопцям.

Мартин знову повернувся до роботи. Та стало темно й не міг уже попасти голкою в дірки на шкірі. Тож зібрав свої речі, замів обрізки, що лежали на підлозі, й поставив лампу на стіл. Потім узяв із полиці Святе Письмо. Хотів знайти ту сторінку, де була закладка, але книжка розгорнулася на іншій. Після цього Мартин почув кроки й обернувся. Якийсь голос прошепотів йому у вухо:

– Мартине, не впізнаєш Мене?

– Хто Ти? – запитав Мартин.

– То Я, – відповів голос.

І з темного кутка кімнати вийшов Степанич, який усміхнувся, а потім зник, немов хмарина.

– То Я, – знову промовив голос.

І з’явилася бідно одягнена жінка. Усміхнулася і… зникла.

– То Я, – ще раз пролунав голос.

Старенька й хлопець із яблуком з’явилися, усміхнулися й зникли.

Мартинові було дуже радісно на душі, він почувався щасливим. Почав читати Євангеліє на тому місці, на якому воно само розгорнулося. Вгорі сторінки прочитав: “Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене…”

Наприкінці сторінки були такі слова: “Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили“.

Тоді Мартин зрозумів, що Господь справді приходив до нього цього дня й що він прийняв Його належним чином.