Робін Гуд

Розділ перший Як Робін Гуд став розбійником

Хто щастя зичить бідакам

І волелюбний сам,

Сідайте в коло — розповім

Про Робіна Гуда вам.

Він за найкращих друзів мав

Знедолених усіх,

А багачів на смерть лякав

Його мисливський ріг.

Тринадцять літ Роб славно жив

У лісовій глуші.

Розбійник долею він був

І лицар — у душі.

Було це давно, ще за Генріха II, який після запеклої боротьби з своїми братами зійшов на престол Англії. В ті часи північ країни покривали великі заповідні ліси, в яких полювати міг тільки король, а всім іншим під страхом смерті заборонялося вбити бодай хоч єдиного оленя. Ці ліси охороняли королівські лісники, і головний лісничий у кожному лісі мав таку ж саму владу, як шериф в оточеному мурами місті чи навіть єпіскоп у своєму абатстві.

Найбільші королівські заповідники — Шервудський та Бернесдейльський ліси — прилягали до двох міст — Шервуда та Бернесдейля. Протягом кількох років головним лісничим там був один чоловік, на ймення Х’ю Фітзу. Він мав тиху, лагідну дружину і маленького сина Роберта. Хлопчик, як свідчить запис в актовій книзі, народився 1160 року в місті Локслі, — через те його часто й називали Локслі або Роб з Локслі. Миловидий, з пружним і дебелим тільцем, Роб, як тільки міцно зіп’явся на ноги, одразу й понад усе вподобав блукати з батьком по лісі. А коли змужніла його рука, він навчився спритно натягувати лук і пускати несхибну стрілу. Довгими зимовими вечорами найбільшою радістю для Роба було слухати батькові розповіді про хороброго Зеленого Віллі-розбійника. Цей Віллі зовсім не боявся королівських лісників і багато літ розгулював по заповідниках, стріляючи оленів та бенкетуючи з своїми друзями.

Коли надворі стояла негода, Роб цілими днями стругав рівненькі стріли для довжелезного лука й прив’язував до них сірі гусячі пера.

Дивлячись, як світиться обличчя сина, коли він слухає розповіді про розгульне лісове життя розбійників, любляча мати тільки зітхала. Вона походила з благородної родини і мріяла побачити Роба знаменитістю при дворі короля або в абатстві. Вона вчила його читати й писати, прищеплювала йому гарні манери, вчила бути правдивим і чесним як перед сановитими лордами, так і перед простими селянами. Та хоч як були приємні хлопчикові материні уроки, проте він почував себе набагато щасливішим, коли з луком у руках вільно блукав по лісових нетрях, прислухаючись до таємничої мови дерев.

У ті радісні й безтурботні дні у Роба було двоє друзів: Біллі Геймвелл, син батькового брата, який жив у Геймвелл Лоджі біля Ноттінгема, і Маріан Фітцволтер, єдина дочка ірафа Хантінгдона.

Замок Хантінгдон добре було видно з одного високого дерева, яких багато в Шервудському лісі, і кожного ясного дня біла хустинка Роба сповіщала з цього дерева Маріан, що він уже чекає на неї. В замок до дівчини Роб не ходив, бо їхні батьки ворогували. Поміж людьми ходили чутки, що нібито законний граф Хантінгдона був Х’ю Фітзу, але його землі підступно прибрав собі до рук Фітцволтер, улюбленець короля. Однак ані Роб, ані Маріан аніскільки не зважали на ворожнечу своїх батьків, хоч вона з кожним днем і поглиблювалась. Вони тільки знали, що великий зелений ліс відкритий для них і що цей широкий-преширокий світ напоєний пахощами квітів і сповнений пташиними піснями.

Дні дитячих розваг пролітали швидко й непомітно, та надто скоро над головами Роба та Маріан зібралися грозові хмари.

У Робового батька, крім Фітцволтера, було ще два непримиренних ворога: сухоребрий шериф Ноттінгема і товстопузий єпіскоп Герфорда. Ці три вороги змовились між собою і нашепотіли на вухо королеві таке, що Х’ю Фітзу одразу втратив посаду королівського лісничого. Холодного зимового вечора батька, матір і Роба вигнали без попередження на вулицю, позбавивши будь-яких прав на майно. Шериф арештував лісничого за зраду, про яку бідолашний Х’ю Фітзу не мав навіть гадки, і запроторив його до ноттінгемської в’язниці. Першу ніч Роб з матір’ю також перебували у в’язниці, але вранці їх вигнали геть. Тоді вони звернулись по допомогу до свого єдиного родича, сквайра Джорджа Геймвелла, який радо надав їм притулок.

Однак страшне потрясіння і все, що їм довелось пережити тієї зимової ночі, згубно вплинуло на місіс Фітзу. Вона слабувала здоров’ям і тоді, як вони ще жили в лісі. Менш ніж за два місяці матері в Роба не стало. У хлопця від цієї втрати наче обірвалося серце. Та не встигли зацвісти на її могилі перші весняні квіти, як на Роба звалилось нове горе: не стало й батька. Цей суворий, незламної волі чоловік помер у в’язниці раніше, ніж його вороги змогли вигадати обвинувачення, за яким його б можна було віддати до суду.

Минуло два роки. Двоюрідний брат Роба, Віллі, вчився у школі далеко від дому; Маріан батько відіслав до двору королеви Елеонори, коли довідався про дружбу дочки з Робом. Отже цілих два роки осиротілий хлопець був зовсім самотній. Грубувато-добродушний старенький сквайр ставився до нього з щирою ніжністю, але нічим не міг допомогти своєму племінникові, який не знаходив собі місця, весь час про щось напружено думав і ніби шукав щось втрачене. А Роб просто нудьгував за колишнім життям у лісі не менше, ніж за ласкою матері та товариством батька. Кожного разу, коли він брався за тремтливу тятиву лука і, пославши довгу стрілу, чув свист сірих гусячих пер, в його уяві оживали щасливі дні, яких він уже не міг повернути.

Та якось уранці, коли Роб прийшов до сніданку, дядько, замість привітання, зустрів його такими словами:

— Я маю для тебе новину, мій хлопчику!

Старий щиросердий сквайр допив останній ковток пива і гепнув об стіл олов’яним кухлем.

— Що ж це за новина, дядю Джордж? — з цікавістю запитав юнак.

— Є добра нагода випробувати твій лук і здобути гарненький приз! У Ноттінгемі зараз ярмарок, і шериф оголосив змагання лучників. Найкращі з них стануть королівськими лісниками, а того, хто стрілятиме найвлучніше, чекає ще й нагорода — золота стріла. Звісно, така цяцька тобі ні до чого. Але ж хіба це не те, що потрібно володарці твого серця? Га, Робе? Що скажеш, мій хлопчику?

Сквайр голосно засміявся і знову гупнув кухлем об стіл. У Роба засвітилися очі.

— За це справді варт позмагатися, дядечку, — сказав він. — Я з великою радістю поміряюсь силами з ким завгодно. Та і про місце лісника я вже давненько мрію. Ви мені дозволите спробувати щастя?

— Авжеж! — палко вигукнув дядько. — Твоя мати, пером їй земля, хотіла зробити з тебе писарчука. Та я добре бачу: твоє життя мине в зеленому лісі. Хай пощастить тобі на цих змаганнях!

Важкий олов’яний кухоль втретє грюкнув об стіл.

Юнак подякував дядькові за добрі побажання й почав ладнатися в дорогу. Він не брав з собою ніяких речей, однак потурбувався, щоб у його тисового лука була нова тятива, а в широкому сагайдаку — найпряміші і найдзвінкіші стріли.

За кілька днів ясним погожим ранком Роб вирушив з Локслі й подався через Шервудський ліс до Ноттінгема. Через плече у нього висів довгий тисовий лук, при боці погойдувався сагайдак, вщерть наповнений стрілами, а в руці юнак міцно стискав дебелий ціпок. Ставний і рослий, він був одягнений від голови до п’ят у все зелене і йшов швидким, бадьорим кроком. Серце його співало: юнак був сповнений великих надій і не мав жодного ворога в світі. Та це був останній ранок в житті Роба, коли в нього не було ворогів. Продираючись крізь хащі Шервудського лісу й насвистуючи грайливу мелодію, він раптом наскочив на компанію лісників, що влаштували бучний бенкет під розлогими шагами столітнього дуба. Перед ними лежав величезний пиріг з м’ясом, і вони його пожадливо їли, запиваючи кожний кусень густим чорним пивом.

Роб тільки глянув на ватажка лісників і миттю зрозумів, що перед ним — ворог. Це був той самий чоловік, який незаконно посів батькове місце головного лісничого і безжально вигнав їхню сім’ю на сніг. Однак Роб не сказав йому жодного слова і мирно пішов би далі, коли б ватажок лісників, промивши горлянку неймовірно великим ковтком пива, не загорлав у його бік:

— Слово честі, оте хлоп’я вважає себе стрільцем! Куди поспішаєш, парубче, зі своїм іграшковим луком та стрілами? Їй-бо, він чалапає в Ноттінгем на змагання!

Лісники зустріли ці дотепи громом образливого реготу. Роб скипів. Він справді вважав себе добрим лучником і тому гнівно гукнув у відповідь:

— Мій лук не гірший від вашого, а стріли мої летять далеко і влучно, — отже не вам мене вчити!

Почувши такі слова, лісники знов гучно зареготали, а ватажок погрозливо звів брови і сказав:

— Ну що ж, покажи нам свій хист. Якщо влучиш у ціль — двадцять срібних монет від мене, а як не влучиш — прочухан.

— Де ваша ціль? — з гарячковим запалом вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти ваших грошей, якщо я схиблю.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму, — сердито відповів лісничий, — за хвастощі накладеш головою, якщо не влучиш у мою ціль.

Тієї миті з лісової гущавини, поскубуючи траву, вийшов табун оленів. До них було не менше як сто кроків. Це були королівські олені, але на такій відстані їм, здавалось, ніщо не могло загрожувати. Головний лісничий показав пальцем у бік тварин.

— Якщо твоя хирлява рука пошле стрілу хоча б на піввідстані до них, я буду з тобою закладатись.

— Годі! — вигукнув Роб. — Кладу свою голову проти двадцяти пенні, що отой ваш красень ватажок робить зараз останній свій подих!

Нічого більше не кажучи, він помацав тятиву; наклав стрілу і відтягнув праву руку до скроні. Мить — і співуча стріла променем сяйнула через широку галявину. Ще мить — і олень-ватажок високо підскочив на місці, а потім, як підтятий, упав додолу.

Лісники від подиву тільки зойкнули, а тоді сердито почали репетувати. Найбільше лютував той, що сам же таки запропонував битися об заклад.

— Ти знаєш, дурна твоя голово, що ти накоїв? — кричав головний лісничий. — Ти вбив королівського оленя! За такі витівки наш король Генріх карає смертю. Ні слова про гроші! Мерщій забирайся геть, і щоб мої очі більше тебе не бачили!

Хвиля обурення піднеслась у грудях Роберта і він не стримався.

— Я йду, бо твоя пика вже намуляла мені очі, любий лісничий. На тобі недоноски мого батька! — вигукнув він і, відвернувшись, пішов своєю дорогою.

Лісничий сприйняв ці слова як погрозу. Налившись кров’ю від люті, він схопив свій лук і без попередження вистрілив у спину Робові. На щастя хлопця, в останній момент лісничий, наступивши на суху гілку, хитнувся: стріла просвистіла у Робіна біля самісінького вуха і лише вирвала кілька волосинок на голові.

Роб затремтів від гніву і рвучко обернувся до ворога, який стояв кроків за сорок від нього.

— Ха! — вигукнув він. — Хвастати майстер, а стріляти не вмієш! Ось тобі з мого іграшкового лука!

В повітря шугнула стріла. Головний лісничий зойкнув і впав долілиць. З лютими криками лісники стовпились навколо свого начальника, але побачили, що допомога йому вже не потрібна.

Так помстився Роб за смерть батька, хоч тепер сам опинився поза законом.

Поки лісники ще не отямились, він кинувся тікати і біг усе далі й далі в зелену гущавину лісу. Дерева, розгойдуючись проти вітру, гостинно розкривали перед ним обійми гілок, ніби вітали з поверненням додому.

Надвечір, голодний і стомлений, Роб прибився до хатини, що стояла на далекому узліссі. Там жила одна бідна вдова, яка знала Роба ще хлопчиком; вона не раз годувала його і поїла, коли він забрідав до неї після своїх лісових прогулянок. Тому і зараз Роб сміливо переступив поріг удовиної хатини.

Стара жінка радо зустріла гостя, швиденько напекла йому коржів, а потім поклала спочити і змусила розповісти усе, що з ним сталося.

— Пекельний вітер гуляє по Шервуду, — сумно похитавши головою, мовила стара. — Багатії зовсім розперезались і грабують бідноту, як тільки захочуть. У мене троє синів, і всіх їх оголосили розбійниками тільки за те, що вони минулої зими вбили одного королівського оленя, аби не померти з голоду. Тепер вони ховаються в лісі. Вони ж і казали мені, що разом із ними там переховується ще десятка чотири добрих людей, які не дадуть себе зобидити — у них проти кривдників завжди напоготові луки.

— Бабусю, а де вони? — вигукнув Роб. — Слово честі, я приєднаюсь до них!

— Ні, ні, — почала була відмовляти стара жінка, однак, розміркувавши, що іншої ради для хлопця немає, сказала: — Сьогодні ввечері сини навідають мене. Залишайся тут і побалакай з ними, коли тобі треба.

Роб із радістю лишився, а темної ночі вже мав розмову з трьома удовиченками, з трьома відважними молодцями, які відразу припали йому до серця.

Упевнившись, що всі помисли Роба збігаються з їхніми волелюбними пориваннями, вони взяли з нього клятву на вірність і тільки тоді розповіли, де розташована схованка їхньої ватаги. Це місце Роб знав дуже добре.

Наостанку один з удовиченків сказав:

— Але в нас досі немає ватажка, в якого б голова працювала так само добре, як і рука. І ми домовились обрати собі ватажком такого розбійника, в якого стане клепок, щоб пробратися непоміченим у Ноттінгем і завоювати на змаганнях лучників приз.

Роб скочив на ноги.

— Вчасно сказано! — вигукнув він. — Бо я ж саме зібрався на ярмарок, і ніякі лісники, ніякі посіпаки шерифа не стануть мені на перепоні аж до самого яблучка мішені.

Хоч Роб був іще й надто юним, проте тримався він так сміливо, а очі його палали таким вогнем, що всі троє братів схопили його за руку і в один голос закричали:

— Браво, Локслі! Браво! Якщо здобудеш золоту стрілу на змаганнях, ти станеш ватажком усіх розбійників Шервудського лісу!

Роб довго обмізковував, як йому краще замаскуватись, щоб непомітно прослизнути в Ноттінгем. Він був певен, що лісники вже встигли призначити ціну за його голову і що про це оголошено на базарному майдані.

Пробиваючись крізь густий натовп до місця змагань, Роб вийшов на широкий базарний майдан. Повітря стрясали закличні звуки сурм, і людські потоки швидко заповнювали площу перед старовинною ратушею. Роб проштовхався сюди саме тоді, коли урядовець почав голосно зачитувати таку відозву шерифа графства Ноттінгем:

— «Молодик, на ім’я Роберт, племінник сквайра Геймвелла з Геймвелл-Холла, убив головного лісничого його величності короля і оголошується поза законом. Сто фунтів стерлінгів винагороди тому, хто спіймає вищезазначеного Роберта живим або мертвим».

Знов урочисто пролунали сурми, урядовець зі своїм почтом пішов геть, і веселий настрій охопив увесь натовп.

Люди, які поспішали того дня на ярмарок, часто зупинялись купками на вулицях, щоб іще раз перечитати відозву шерифа, розклеєну майже по всіх будинках, та обмінятись думками з приводу смерті головного лісничого.

Та з появою лучників, борців на киях і мандрівних менестрелів з’явилося стільки нових тем для розмов, що про винагороду за голову Роба всі якось умить забули, і тільки лісники та люди шерифа пильно стежили за міськими брамами, а сам шериф підігрівав їхнє завзяття, обіцяючи від себе ще збільшити винагороду. Його ненависть до батька тепер цілком перейшла на сина.

Великі змагання почалися після полудня. Двадцять лучників вийшли на поле для турнірів і приготувалися до боротьби за золоту стрілу. Серед них впадав у око жалюгідний на вигляд жебрак, одягнений в строкате лахміття, із засмаглими до чорного й подряпаними обличчям та руками. Копицю рудуватого волосся прикривав каптур, дуже схожий на ті, які носять монахи. Жебрак повільно прокульгав за стрільцями і неквапливо зайняв місце в їхньому ряду. З натовпу почулися глузливі вигуки. Та, оскільки за умовами змагання в них міг взяти участь кожен, ніхто не вимагав, щоб жебрака прогнали.

Пліч-о-пліч з Робом, — бо це, безумовно, був він, — стояв мускулястий смагляволиций парубійко із зеленою повязкою на лівому оці. З нього теж реготалися, але він не звертав на те жодної уваги і мовчки випробовував свій лук вправними, звичними до стрілецької зброї руками.

Трибуни для глядачів, що величезною підковою оточували стрільбище, були переповнені. Там зібралася дрібна шляхта й поспільство з навколишніх сіл та містечок. Всі нетерпляче чекали початку змагань.

В центральній ложі сидів кістлявий бундючний шериф, його обвішана коштовностями дружина й дочка, яка всім своїм виглядом показувала, що вона сподівається одержати золоту стрілу з рук переможця і таким чином стати королевою дня.

Сусідню з ними ложу займав товстенний єпіскоп Герфорда, а в ложі з другого боку сиділа дівчина, чиє темне волосся, карі очі й витончені риси обличчя примусили серце Роба радісно стрепенутись. То була Маріан! Вона приїхала погостювати з Лондона від двору королеви і тепер сором’язливо горнулась до свого батька, графа Хантінгдона.

Якщо й раніше Роб поклав собі будь-що завоювати золоту стрілу, то тепер, коли він побачив миле обличчя Маріан, це рішення зміцнилося в сотні разів. Він відчував, як мимоволі напружуються м’язи його рук в чеканні вирішального моменту. Але в той же час серце Роба шалено стукотіло, і все його тіло пробирав незрозумілий дрож.

Проспівали сурми, і натовп завмер. Герольди ще раз оголосили умови змагань. В ньому могли взяти участь усі бажаючі. Першу ціль буде поставлено за тридцять елів (ель- стара англійська міра довжини – 113 см.). Ті, що влучать у яблучко, стрілятимуть у другу ціль, пересунуту на десять елів далі. Третю ціль поставлять ще далі, і так аж поки визначиться остаточний переможець. Переможець одержує золоту стрілу й посаду королівського лісника. Він також завойовує право обрати королеву дня.

Знову заграли сурми, і лучники приготувалися стріляти. Роб востаннє глянув на тятиву свого лука. Натовп усе ще сміявся і перешіптувався, тицяючи пальцями на його недоладну постать, закутану в строкате ганчір’я і куций чернечий каптур. Та ось вистрілив перший лучник, і всі затамували подих.

Ціль стояла не дуже далеко, і двадцять стрільців з двадцяти влучили в самісіньке яблучко.

Роб стріляв шостий. Чоловік з зеленою пов’язкою на оці зустрів його постріл схвальним бурмотінням. Сам же він пустив свою стрілу з явною недбалістю, проте також влучив у середину, де був кружечок не більший за бичаче око.

Натовп шаленим ревом і вигуками «ура» вітав переможців першого туру змагання. Знову заспівали сурми, і другу ціль було поставлено уже за сорок елів.

Перші три лучники і цього разу поклали стріли у внутрішнє коло. Це були загальні улюбленці публіки, і їх нагородили гучними оплесками, гадаючи, що саме вони вийдуть переможцями. Однак глядачі перешіптувались, що кожен з них має свого покровителя в особі присутніх тут трьох високоповажних людей.

Четвертий і п’ятий лучники ледве зачепили краєчок кола. Роб спокійно пустив свою стрілу, і вона впевнено лягла в сяючу цяточку.

— Жебрак! Дивіться, що робить жебрак! — шаленів розпалений натовп. — Знову йому пощастило!

І справді, стріла Роба стриміла набагато ближче до середини, ніж будь-чия інша. Влучніше за нього вистрілив тільки «Одноокий», як охрестив натовп парубійка з перев’язаним оком. На його постріл глядачі відповіли одностайним ревом. Таку стрільбу можна було побачити в Ноттінгемі не кожного дня.

Решта лучників або розгубилися, бачачи влучні постріли тих, хто стріляв попереду, або ж просто не змогли витримати темпу змагання. Вони один за одним схибили і з похнюпленими головами відійшли назад.

Тим часом сурми сповістили про початок третього туру — ціль установили на відстані п’ятдесяти елів.

— Слово честі, мій юний друже, ви непогано володієте луком, — сказав Робові його дивний сусіда під час перерви для відпочинку. — Хочете, щоб я зараз стріляв перед вами?

— Ні, — відповів Роб, — але ви також дуже добрий стрілець, і якщо перемога дістанеться мені, то отих індиків ви напевне залишите далеко позаду.

При цьому він зневажливо кивнув у бік трьох лучників, навколо яких стовпилися їхні поклонники, переважно слуги шерифа, єпіскопа та графа.

Після цього погляд Роба ковзнув у ложу, де сиділа прекрасна Маріан. Здавалось, дівчина також стежила за ним, бо очі їхні зустрілись; проте Маріан квапливо одвернулася.

Одноокий все це відразу помітив.

— Еге, твоя обраниця! — промовив він з посмішкою. — І до того ж достойніша золотої стріли, ніж ота пихата шерифова міс.

Роб швидко глянув на Одноокого, та побачив у його погляді саму тільки щиру прихильність.

— Ваша кмітливість мені дуже подобається, — сказав він.

Лучники знову приготувались до стрільби. Відчувалось, що вони трохи нервуються. Третя ціль виглядала меншою, ніж саме яблучко першої. Стріли перших трьох претендентів на приз ледь зачепили краєчок внутрішнього кола.

Роб занепокоєно став на лінію стрільби. А непокоїтись було чого. Саме в цей час набігло кілька хмарок, затьмаривши ціль, і повіяв різкий боковий вітерець. На мить юнак звернув свій погляд на ложу, де сиділа темноока дівчина. Серце його радісно тьохнуло. Маріан помітила цей погляд і заспокійливо усміхнулась! Роб одразу відчув, що вона упізнала його, незважаючи на чудне вбрання, і всією душею бажала йому не зганьбити славу старого Шервудського лісу. Роб упевненою рукою натягнув лук і, вибравши мить між поривами вітру, пустив стрілу. Вона співуче пролетіла через поле і вп’ялася в самісіньку середину цілі.

— Жебрак! Жебрак! Ура йому, ура! — заволав збуджений натовп, змінивши свої глузування на цілковиту прихильність до Роба. — Ну що, поб’єш його, Одноокий?

Парубійко з зеленою пов’язкою на оці зневажливо посміхнувся і став до бою. Невимушеним граціозним рухом він натягнув лук і, ніби й не дивлячись на ціль, пустив крилату стрілу. Вона із свистом шугнула до цілі; сотні застиглих очей проводжали її в польоті. І знову дикий рев натовпу розітнув напружену тишу. Стріла Одноокого лише трішечки не влучила в середину, але обідрала пір’я на стрілі Роба. Придивившись до цілі й зрозумівши свою помилку, невідомий лучник здивовано знизав плечима. Він не врахував перемінних подувів вітру, і стрілу занесло трохи вбік. Та, незважаючи на свою поразку, він перший поздоровив Роба з перемогою.

— Сподіваюсь, ми ще колись позмагаємося, — сказав він. — А по правді, мені зовсім не потрібна ота золота цяцька; я просто хотів допекти ненависному шерифу. Що ж, тепер коронуй обраницю свого серця.

І, несподівано повернувшись спиною, він зник у натовпі раніше, ніж Роб спромігся сказати, що він теж при нагоді охоче б з ним позмагався.

Герольд запросив Роба до ложі шерифа, де чекала його винагорода.

— Дивний ти хлопець, — промовив шериф, знервовано кусаючи губи, — але стріляєш добре. Як тебе звати?

Маріан підсунулась ближче й уважно дослухалася, чекаючи відповіді.

— Я Роб Мандрівник, мілорде шерифе, — відповів лучник-жебрак.

Маріан відхилилась назад і засміялась.

— Ну от що, Робе Мандрівник, — мовив шериф, — хоч ти й не дуже дбаєш про своє тіло та одяг, але до пуття тебе можна довести. Хочеш на службу до мене?

— Роб Мандрівник завжди був вільний, мілорде, і не бажає нікому служити.

Брови шерифа погрозливо зійшлися на переніссі, але заради дочки та золотої стріли він удав, що пропустив відповідь жебрака повз вуха.

— Робе Мандрівник, — сказав він, — ось золота стріла, яка належить кращому лучникові нинішнього дня. І ти завоював цей приз. Подаруй його тій, яка цього справді гідна.

При цих словах герольд підштовхнув Роба ліктем і майже силоміць повернув його до дочки шерифа, яка сиділа з пісною усмішкою на вустах. Та Роб не звернув на це уваги. Він узяв золоту стрілу й підійшов прямо до ложі, де сиділа прекрасна Маріан.

— Леді, — звернувся до неї Роб, — прошу вас, прийміть оцей маленький подарунок від бідного мандрівника, готового завжди вам служити найкращими стрілами із свого сагайдака.

— Дякую вам, Робе в каптурі, — відповіла дівчина, лукаво звівши брівку і встромивши сяючу стрілу в своє темне волосся.

Натовп голосно закричав:

— Слава нашій королеві! Слава!

Шериф тільки зиркав спідлоба на обірванця лучника, який відмовився від служби в нього, без слова подяки забрав приз та ще й на очах у всіх принизив його дочку. Він хотів був щось сказати, але чванлива дочка стримала його. Тоді шериф покликав свою сторожу й наказав стежити за жебраком. Але Роб спритно крутнувся і, загубившись у натовпі, швидко попрямував до міської брами.

Того ж самого вечора посеред широкої галявини в Шервудському лісі навколо яскравого багаття сиділо сорок молодців, одягнених у все зелене. Вони смажили на вогні оленину і весело гомоніли. Раптом десь поблизу хруснула гілка. Тієї ж миті всі скочили на ноги і схопилися за зброю.

— Не бійтеся, це — друг, — пролунав з хащі дзвінкий голос. — Я шукаю удовиних синів.

Наперед виступило три удовиченки.

— Та це ж Роб! — вигукнули вони. — Милості просимо в Шервудський ліс, Робе!

Решта лісовиків теж підійшли до Роба і гаряче тисли йому руку, бо всі вони вже знали його історію.

Після цього один з трьох синів удови, на прізвисько Дебелий Вілл, вийшов наперед і промовив:

— Друзі, усі ви знаєте, що нашому загонові досі бракувало справжнього ватажка — шляхетного, добре вихованого, розумного, спритного і сміливого. Здається, тепер ми знайшли отамана в особі цього юнака. Я і мої брати сказали йому, що ви оберете собі у ватажки того, хто пошиє сьогодні шерифа у дурні, заволодівши його золотою стрілою. Правду я кажу?

Всі погодилися, і Вілл обернувся до Роба.

— Які новини принесли ви з Ноттінгема? — запитав він.

Роб засміявся.

— Можу сказати, що я таки справді пошив шерифа у дурні, а на додачу ще й забрав у нього золоту стрілу. Однак щодо приза, ви мусите повірити мені на слово, бо я подарував його одній дівчині.

Та побачивши, що слова його здалися не дуже переконливими, Роб додав:

— Я буду радий, коли ви приймете мене у вашу сім’ю простим лучником. Бо тут, я бачу, є старші й досвідченіші люди, ніж я.

На цих словах з групи лісовиків вийшов наперед високий смагляволиций чоловік, і Роб відразу впізнав у ньому лучника з зеленою пов’язкою на оці; тільки пов’язку тепер він зняв і дивився на світ обома очима — сміливими й чесними. Він сказав:

— Роб у каптурі — так, здається, назвала вас леді — я можу потвердити ваші слова. Ви уміло збили пиху з шерифа, не гірше, ніж це зробив би я. Ми не вимагатимемо од вас золотої стріли, бо вона потрапила в гарненькі ручки. А хто з нас краще стріляє, ви чи я, це нехай покаже майбутнє. Однак я, Вілл Стютлі, при всіх заявляю, що не визнаю ніякого іншого ватажка, крім вас.

І добрий Вілл Стютлі розповів друзям усе, що сталось під час змагань, а потім простягнув Робові руку на знак своєї відданості.

Те ж саме зробили три молодих удовиченки, а слідом за ними з радісними вигуками й усі інші розбійники, серед яких Вілл Стютлі досі вважався найкращим стрільцем. Всі випили за Роба по кухлю чорного пива, після чого щойно обраного ватажка нарекли Робіном Гудом. Роб не заперечував, бо так назвала його прекрасна Маріан.

Того вечора ще довго навколо багаття лунали бадьорі пісні й точилися веселі розмови. Ватага подарувала Робіну Гудові ріжок, яким він мав скликати своїх бійців. Всі урочисто поклялися в тому, що, забираючи гроші та речі в багатіїв, вони всіляко допомагатимуть бідним та знедоленим і ніколи не заподіють зла жінці, — нехай то буде дівчина, молодиця чи удова. Клятву давали під розлогим пишнолистим деревом, при спалахах багрових омахів полум’я, за доброю вечерею і кухлем пива.

Так Робін Гуд став розбійником.

Розділ другий Як Робін Гуд зустрів маленького Джона

— Тож друзями будьмо! — велет сказав, –

Я, знаєте, хлопець такий:

У бою — не зраджу,

У горі — зараджу,

Недарма я Джон Малий!

— Змінімо ім’я йому, — Стютлі гукнув.

Влаштуймо хрестини нові!

Часу не марнуйте,

Бенкет приготуйте!

Я — батько хрещений! Амінь!

Ціле літо Робін Гуд та його веселі друзі розгулювали в Шервудському лісі, і слава про їхні діла поширилась на всю країну. Шериф Ноттінгема аж синів із люті, проте ані засідки, ані каральні загони, які він посилав, щоб виловити повстанців, нічого не могли вдіяти. Бідняки спершу боялися людей у зеленому, які за сигналом ріжка Робіна Гуда з’являлися наче з-під землі, але згодом, упевнившись, що вони не чинять їм зла, а тільки грабують гнобителів і допомагають пригнобленим, почали ставитись до них дуже прихильно. Ватага Робіна Гуда розросталась; на кінець літа в ній уже налічувалось близько вісімдесяти безстрашних молодців, які поклялися до смерті залишатися вірними спільній справі. Вороги перестали турбувати розбійників. Але тихе, спокійне життя швидко обридло Робіну Гудові. Його неспокійна натура бажала все нових і нових пригод. І от одного погожого ранку він перекинув через плече сагайдак, взяв лук у руки й сказав:

— Свіжий вітерець хвилює мені кров, друзі. Піду погляну, що там нині робиться біля Ноттінгема. А ви чекайте неподалечку в лісі, щоб вчасно могли почути голос мого ріжка.

І Роб бадьорим кроком подався на узлісся. Там він на мить зупинився. Його струнка, молодеча постать гордо застигла на місці, пасма каштанового волосся розвівалися навколо чола, а темно-карі очі пильно обстежували дорогу. Подув різкий вітер, щоки юнака запашіли, і він, набравши повні груди повітря, глибоко зітхнув.

Дорога вела просто до міста, і Робін сміливо рушив уперед. Та на одному з поворотів він збочив на знайому стежку, яка вела через струмок і значно скорочувала шлях; до того ж іти стежкою було безпечніше. Підійшовши до струмка, Роб побачив, що після останніх дощів він перетворився на глибокий і стрімкий потік. Кладка — звичайна деревиняка — лишилася на місці, але перед нею утворилось болітце, і треба було зробити добрячий стрибок, щоб не забруднити ноги.

Та Роба це не могло зупинити. Пружні ноги легко перенесли його через болото, і за мить він уже спритно балансував на кінці широкої колоди. Одначе не встиг юнак ступити бодай двічі, як раптом помітив, що назустріч йому з того боку суне якийсь незграбний чолов’яга велетенського зросту. Замість палиці в руках велетень тримав молоденький дубок, вирваний з корінням.

Робін прискорив ходу, але й незнайомець зробив те ж саме. Очевидно, кожен мав намір перейти кладку перший. Зустрілися вони якраз посередині, і жоден не збирався відступати ні на крок.

— Дай дорогу, парубче! — закричав Робін, який став ще задерикуватіший, відколи його обрали ватажком.

Незнайомець посміхнувся. Він був майже на голову вищий за Роба.

— Е, ні, — мовив він зрештою, — раджу тобі бути чемнішим і ввічливішим. Я поступаюсь дорогою тільки тому, хто кращий за мене.

— Ну от і поступайся, — гарячкувато відповів Роб, — бо я тобі покажу, хто із нас кращий. Геть з дороги, бо так і пожбурю в річку, не подивлюся, що ти такий здоровань!

Велетень навіть оком не змигнув.

— Ха-ха! — добродушно зареготав він. — Оце мені подобається! Тепер я нізащо не відступлюся, хоча б раніше й хотів це зробити. Все своє життя я шукаю кращої за себе людини. То прошу ж, покажи, де вона?!

— Авжеж покажу, не забарюсь! — відповів Роб. — Постій тут трохи, дитятко, я виріжу й собі такого дубчика.

З цими словами він позадкував по колоді, вистрибнув на свій берег, поклав на землю лук та стріли і вирізав товстого дубового дрюка футів шести завдовжки, прямого і без сучків. Але ця палиця була все ж таки на добрий фут коротшою, ніж та, на яку спирався незнайомець. Потім Роб сміливо повернувся на середину кладки.

— Мушу признатися, друже, — сказав він, — що двобій на луках був би для мене легший. Але в Англії є ще й інші мелодії, крім тих, що співає стріла. — Роб змахнув палицею над головою. — Так от, приготуйся слухати мелодію, яку я зіграю на твоїх ребрах. Готуйся! Один, два…

— Три! — гаркнув велетень і блискавично опустив свій важчезний кийок.

Щастя Робіна, що в нього були пружні та бистрі ноги, бо удар, який пройшов на волосинку від його плеча, міг би повалити бугая. Однак, ухилившися від нього, Роб негайно ударив сам.

Ба-бах!

Ба-бах! — відповів його супротивник.

Ба-бах!

Ба-бах!

Ба-бах!

Ба-бах!

Боротьба була запекла й жорстока. Сила змагалася із спритністю, і поєдинок проходив дуже бурхливо. Удари сипалися градом, примушуючи то одного, то другого глухо мимрити або різко скрикувати від болю. Та це тільки розпалювало завзяття бійців. Кладка у них під ногами розгойдувалась усе дужче. Робін ледве встигав пригинати голову, над якою раз у раз свистіла пудова палиця незнайомого, зате і його блискавичні удари знизу вгору немало дошкуляли супротивникові, так що йому доводилося непереливки. Але кожен твердо стояв на своїх позиціях і за добрих півгодини гарячого бою не відступив і не просунувся вперед ані на крок. І жоден навіть не подумав крикнути «досить!», хоч деякі удари, здавалось, ось-ось звалять у річку того або іншого.

Велетень страшенно любив паличні бої і тому щасливо усміхався; усміхався і Робін, якого хлібом не годуй, а тільки дай з кимось позмагатися.

Та невдовзі обличчя велетня почало наливатися кров’ю, а дихання стало важке, як у розлютованого бугая. Він кинувся в навальну атаку, щоб єдиним ударом покінчити з вертким супротивником. Робін легко ухилився від його удару і в свою чергу так лупонув незнайомця між ребер, що навкруги аж виляски пішли. Можна було подумати, що то чинбар наводить полиск на свої шкури перед відправкою їх на торг.

Велетень аж перекрутився на місці й ледве не впав у воду, проте швидко відновив рівновагу.

— Щоб я здох, ти таки вмієш бити! — задихаючись, вигукнув він і зовсім несподівано відповів не менш сильним ударом.

Цей удар виявився вирішальним. Він захопив Робіна зненацька. Юнак саме опустив палицю, чекаючи, що супротивник ось-ось шубовсне у воду, а той, замість цього, щосили торохнув його по голові. На мить перед очима Робіна спалахнуло більше зірок, ніж їх за всю історію відкрили всі астрономи світу, потім він поточився і впав у річку.

Холодна й прудка течія швидко привела до пам’яті хлопця; проте він був ще надто приголомшений і, мов сліпий, хапався за тонкі очеретини, намагаючись добратися до берега.

Дивлячись на безпорадність Роба, його супротивник не міг стримати щирого сміху, проте одразу ж поспішив йому на допомогу.

— Ну, голубе, — з важким віддихом промовив велетень, розтираючи ребра, — скажи тепер, де ти зараз? Давай я уже тебе виловлю, рибко!

Він простягнув до Робіна свою довжелезну палицю й гукнув:

— Хапайся! Сподіваюсь, що в пальцях у тебе не так гуде, як у голові?

Робін учепився за палицю, і його витягли на сухе, точнісінько як рибу, тільки з риби ніколи не стікає так багато води. Щоб остаточно прочуматись, йому довгенько довелося лежати на теплому березі; потім він сів і похмуро потер голову.

— Клянуся всіма святими, ти б’єш, як молотом! — промовив він зрештою. — Таке враження, що зараз у мене на плечах не голова, а вулик, у якому прокинувся рій.

По цій мові Робін узяв свій ріжок і видобув з нього три пронизливих звуки, які луною покотилися між дерев. Запала хвилинна тиша, а потім ураз зашурхотіло листя, затріщали гілки й на галявину висипало чоловік сорок дужих йоменів (йомени – так називалися за тих часів вільні селяни) одягнених, як і Робін, у все зелене. Попереду бігли вірний Вілл Стютлі і три брати-удовиченки.

— О командире, — ще здалеку гукнув Вілл Стютлі, — що з тобою стряслось? На тобі немає сухої нитки!

— Дрібниця, — відповів Робін. — Оцей молодець не пускав мене через кладку, а коли я полоскотав йому ребра, він вважав за потрібне відповісти мені тим же і так погладив мене по голівці, що я сторчака полетів у воду.

— То нехай же й він скупається! — сказав Вілл. — Хапайте його, хлопці!

Цупкі, м’язисті руки не дуже делікатно схопили велетня — той навіть пальцем не міг поворухнути — і потягли до берега. Там його розгойдали і по команді: раз, два, три! пожбурили аж на середину потоку, де він зник під водою. Робін проворно збіг на місточок і, сміючись, запитав:

— Ану, скажи мені, голубе, де зараз ти?

У відповідь почувся лише могутній сплеск води, а наступної миті велетень був уже на березі і єдиним ударом збив Вілла Стютлі з ніг так раптово, що вражений юнак не встиг навіть підвести для захисту руку. За Віллом ще три чоловіки покотились по землі, і тільки тоді решта лучників прийшли до тями, накинулись гуртом на велетня й потягнули його знов до води. Та велетень не піддавався й запропонував битися з усіма, по троє на його одного.

— Досить! — закричав Робін. — Ти справді достойний противник, і годі нам битися.

— Ну що ж, помиримось, — відповів велетень. — Тим більше, що перевага зараз на твоєму боці. Одначе ти мені теж сподобався і я з радістю почув би твоє ім’я.

— Це можна, — сказав Робін, — мої хлоп’ята і навіть шериф Ноттінгема знають мене як Робіна Гуда, людину, оголошену поза законом.

— Тоді вибачай, що я трохи помацав тобі кісточки, — вигукнув велетень, — бо я саме розшукував Робіна Гуда, щоб приєднатись до його веселої компанії. Але боюсь, що непоштивість мого дрючка тепер завадить нашій дружбі.

— Та що ти! Не говори дурниць! — в свою чергу вигукнув Робін. — Я дуже радий, що помірявся з тобою силою, і, по совісті, це ж я заварив катавасію!

Всі засміялись, а Робін і велетень міцно потисли один одному руки, і з цієї миті почалася міцна їхня дружба на все життя.

— Але ж ти ще не сказав нам свого імені, — раптом схаменувся Робін.

— Від самого дня народження мене всі звали Джоном Малим.

— Вітаємо тебе в нашій компанії, Джоне Малий. Віднині ти наш. Церемоній, як бачиш, мало, але внесок треба зробити великий. Ми просимо віддати для спільної справи свій розум, тіло, серце і, можливо, навіть життя.

— Клянусь, віддаю себе всього! — не замислюючись, вигукнув велетень.

Після цього Вілл Стютлі, який полюбляв добрий жарт, вискочив наперед і сказав:

— Це приблукале дитя таке маленьке і кволе, що старе ім’я ніяк йому не личить. — Він зробив паузу, щоб наповнити ріг водою із струмка. — Слухай уважно, синку, — зіп’явшись навшпиньки і хлюпаючи воду на велетня, повів далі Вілл Стютлі, — віднині ти вступаєш у ліс і коситимеш нове ім’я. Я нарікаю тебе Маленьким Джоном.

На жарт усі відповіли дружнім сміхом.

— Дайте Маленькому Джонові лук та набийте стрілами сагайдак весело наказав Робін. — Скажи, друже, чи ти й стріляти такий мастак, як вимахувати дубцем?

— Та кроків за сорок зіб’ю ясеневу гіллячку, — відповів велетень.

Після всього з веселим гомоном ватага знову повернулася в ліс до місця своєї схованки, де дерева були найгустіші, а мох найпухкіший і де нікому не відома стежка вела в печеру, — їхнє пристановище і фортецю. Тут під могутнім крислатим дубом вони зустрілися з рештою своїх товаришів, які саме порались біля двох оленів, щойно забитих на полюванні. Розпаливши яскраве багаття, всі посідали в коло, до свіжого м’яса та пива. Ліворуч від Роба вмостився Вілл Стютлі, а праворуч — Маленький Джон. Незважаючи на те, що Робіну сьогодні перепало, він все ж таки з приємністю згадував ранкову пригоду, бо ребра, голова поболять, поболять та й перестануть, а такого новобранця, як Маленький Джон, — могутнього тілом і чесного душею, — зустрінеш далеко не кожного дня.

Розділ третій Як Робін Гуд став різником і як він найнявся на службу до шерифа

— А як ся маєш, як живеш?

Роб весело спитав,

Добрячий, бачу, в тебе віз,

Та й кінь не підкачав.

— Навіщо мову цю завів?

Різник йому в одвіт.

Вожу я м’ясо в Ноттінгем

Уже багато літ.

Наступного ранку погода зіпсувалась, і ватага Робіна не відходила далеко від своєї затишної печери. А третій день почався тим, що люди шерифа, які весь час нишпорили по лісі, влаштували засідку. В цей день було впольовано жирного самця-оленя, і Вілл Стютлі з групою товаришів вийшов з кущів забрати здобич. Раптом у кінці галяви з’явилося двадцять ноттінгемських стрільців. Тільки-но встигли товариші Вілла припасти до землі, як у них над головами просвистіла ціла злива стріл. Тоді, сховавшись за деревами, вони в свою чергу відповіли таким дружним залпом, що люди шерифа визнали за краще мерщій накивати п’ятами. Двоє з них до того ж одержали небезпечний подарунок межи лопаток.

Коли вони повернулись до міста, шериф страшенно розлютився.

— Як, — задихаючись кричав він, — мої люди бояться вступати у відкритий бій з якимось там Робіном Гудом?! Нехай же він тільки попадеться мені на очі! Отоді ми побачимо, побачимо…

Що сподівався побачити шериф, так і залишилося невідомим. Але бажання його здійснилось дуже скоро, і зараз ви дізнаєтесь, що з цього вийшло.

Через день після сутички з людьми шерифа раптом кудись запропастився Маленький Джон. Один з розбійників сказав, що бачив, як Джон розмовляв на дорозі якимсь жебраком, але куди вони пішли — не знає. Минуло ще два дні. Тривога Робіна зростала. Він не сумнівався у відданості Маленького Джона, але серйозно побоювався, що його могла захопити бродяча зграя лісників.

Нарешті терпець Робіну урвався. Він скочив на рівні ноги, схопив лук та стріли, а до пояса почепив короткий меч.

— Мені треба відлучитися в Ноттінгем, друзі, — гукнув він. — Люб’язний шериф давно вже мріє зустрітися зі мною. Певне, він зможе розповісти про останні новини графства — докінчив Робін, маючи на увазі таємниче зникнення Маленького Джона.

Дехто просився супроводити його, але Робін рішуче відмовив.

— Ні, — сказав він усміхаючись, — шериф мені добрий друг, і немає підстав сумніватись, що ми з ним порозуміємося. Одначе про всяк випадок чекайте мене край лісу навпроти західної брами. Можливо, вам знайдеться робота ще до завтрашнього вечора.

З цими словами Робін подався до дороги, що вела в Ноттінгем. Вийшовши з лісу, він, як і першого разу, трохи затримався, аби уважно оглянути, чи вільний шлях. Раптом з-за повороту дороги долинуло торохтіння й поскрипування воза, а невдовзі з’явився і сам віз, на якому, поверх цілої гори м’яса, сидів огрядний різник і підбадьорливо посвистував на конячину, що ледве спромогалася тягти цей вантаж.

— Доброго ранку, друже, — привітався Робін до різника. — Звідки ти й куди везеш оце м’ясо?

— Доброго ранку, — стримано, але ввічливо відповів той. — Кому яке діло, де я живу? Я — звичайний простий різник і їду в Ноттінгем торгувати м’ясом. Зараз базарний тиждень. Одвезу цю яловичину та баранину, воно, гляди, й забряжчить у кишені, — додав він і голосно засміявся з власного дотепу. — А звідки ти сам?

— Я йомен з Локслі. Люди звуть мене Робіном Гудом.

— Клянусь усіма святими, ти прийшов мене пограбувати! — злякано вигукнув різник. — Мені не раз доводилось чувати, як ти полегшуєш гаманці товстопузих попів та лицарів. А я ж тільки бідний різник, який сподівається виторгувати трохи грошей, аби сплатити податки.

— Заспокойся, добрий чоловіче, і не бійся мене, — мовив у відповідь Робін. — Я не візьму в тебе жодного пенні, бо люблю чесні саксонські обличчя і намагаюсь жити у дружбі з своїми сусідами. Але я хочу купити твій товар за добру ціну. — Він витяг з-за пояса туго набитий гаман і вік далі. — Сьогодні я охоче побуду різником і побазарюю в Ноттінгемі. Ти згоден продати мені своє м’ясо, разом з возом і конячиною, за п’ять марок? Адже така купівля не буде насильством і не завдасть тобі збитку?

— Дай тобі боже здоров’я, добрий Робіне! — радісно вигукнув різник. — Звичайно, згоден!

Він поквапливо зіскочив з воза і передав Робіну віжки в обмін на гаман з грішми.

— Зажди хвилинку, — з усмішкою сказав Робін. — Нам ще треба обмінятися одягом. Забирай мій та мерщій катай додому, щоб королівські лісники не продірявили на тобі цю ненависну їм зелену одежину.

По цій мові Робін натягнув на себе різникову блузу та фартух і, скочивши на воза, весело покотив по дорозі до міста.

Прибувши до Ноттінгєма, він бадьоро привітався з насупленим вартовим, що стояв біля міської брами, і невдовзі вже виїхав на базарний майдан. Робін сміливо спрямовував свою конячину туди, де виднілися рундуки різників. Він навіть уявлення не мав, які зараз ціни на м’ясо, але, удаючи з себе простачка, почав голосно пропонувати свій товар:

— Нумо, дівчатка!

Гей, молодички!

Є на печеню вівці, телички!

М’ясо свіженьке, м’ясо хороше

Швидше витрушуйте з фартухів гроші!

Кожній на пенні — що коштує три,

За поцілунок — даром бери!

Коли люди второпали, який пришелепкуватий цей різник, вони тісно обступили його віз, бо Роб і справді продавав своє м’ясо втричі дешевше, ніж інші. А кільком дівчатам-служницям з грайливими очима так сподобалось його миловидне обличчя, що вони залюбки дозволили різникові поцілувати себе на додачу до товару.

Проте іншим різникам дуже не сподобалась така торгівля, і вони, зібравшись разом, почали перешіптуватись.

— Бач який гультяй, — сказав один, — не інакше як продав батькову землицю і оце вперше виїхав на базар.

— Та він просто злодій, — мовив другий. — Убив різника на дорозі і вкрав його воза з м’ясом.

Робін чув ці розмови, але у відповідь тільки ще веселіше сміявся й голосно наспівував пісню. Дивлячись на нього, люди й собі сміялись і все тісніше обступали його віз. А коли яка-небудь гарненька рожевощока дівчина погоджувалась, щоб Робін поцілував її, натовп аж лягав від реготу.

Тоді решта різників зметикували, що треба діяти хитрістю, і звернулись до Робіна з такими словами:

— Послухай, брате, якщо хочеш торгувати м’ясом разом з нами, ти повинен вступити в нашу гільдію і дотримуватись наших правил торгівлі.

— Сьогодні ми обідаємо в замку шерифа, — сказав інший, — запрошуємо і тебе до нашого гурту.

— Та з вами кожен рад піти,

Негідника опріч!

Гуляймо, браття-різники,

І день, і цілу ніч!

Розпродавши м’ясо, Робін заїхав на постоялий двір і попросив знайомого конюха приглянути за конем та возом, а сам приготувався йти з різниками до замку шерифа.

Тут слід сказати, що в ті дні, коли ярмарок в Ноттінгемі був у самому розпалі, шериф влаштовував звані обіди для членів різних купецьких гільдій, від яких мав неабиякі прибутки за право базарювати у підвладному йому місті. Як тільки Робін Гуд, в супроводі трьох чи чотирьох різників, увійшов до бенкетного залу, одразу ж туди заявився набундючений шериф у пишному вбранні. Він милостиво поздоровкався з присутніми, і гості, яких зібралось досить-таки багато, негайно ж сіли за стіл, що аж тріщав під наїдками та напоями.

Шериф запросив Робіна на чільне місце, по праву руку від себе, бо саме перед цим один з різників прошепотів хазяїнові на вухо:

— Цей придуркуватий хлопець витворяв сьогодні таке, що ми мало животи не понадривали. На одне пенні він давав м’яса більше, ніж ми на три, а кожній дівчині, яка згодна була його поцілувати, накидав іще добрячий шмат.

А інші додали:

— Він зовсім не знає ціни добру, і перший-ліпший спритний чоловік може обдерти його до нитки.

Шериф ладен був навіть з свого рідного брата зідрати останню сорочку, тому він не міг відмовитися від спокуси обдерти молодого марнотратця. До того ж він був радий мати в себе гостя, який обіцяв звеселити компанію за бенкетним столом. Отже, як було уже сказано, шериф посадовив Робіна поруч себе, приділяв йому найбільшу увагу й несамовито реготався з його жартів; хоча, правду кажучи, сміх важко було й стримати, бо Робін сипав такими дотепами та жартами, від яких усі присутні хапалися за животи.

Останній з гостей прийшов єпіскоп Герфорда. Прочитавши передобідню молитву, він сів біля шерифа зліва. Товсте драглисте тіло священика ще більше підкреслило пісну худорлявість господаря дому.

Після молитви, поки слуги заносили в залу дерев’яні таці з м’ясними стравами, Робін підвівся з місця і сказав:

— Ми з вдячністю прослухали молитву мілорда єпіскопа. А тепер, любі друзі, веселіться й пийте, — я не поїду звідси, поки розплачуся, хоч це вже й коштує мені більш як п’ять фунтів. Отже, мілорди й джентльмени, не жалійте вина, пийте на здоров’я.

— Ви тільки послухайте, послухайте, що він меле! — зарепетували різники.

— Ох же й веселун, — мовив шериф, — тільки ж цей бенкет влаштував я сам. Однак у тебе, мабуть, не одна сотня голів худоби і дуже багато землі, якщо ти так легко розкидаєшся грішми.

— О, цього в мене вистачає, — відповів Робін, і в його очах застрибали бісики. — П’ятсот рогатих худобин є в мене та моїх братів, і жодної з них ми досі не змогли продати. Ось чому я став різником. Проте я не розуміюся на торгівлі й радо продав би всю череду, коли б тільки знайшовся покупець.

У шерифа прокинулась його невситима зажерливість. «Якщо цього дурника все ‘дно хто-небудь обскубе, — подумав він, — то чому цього не зробити мені?»

— То ти кажеш, п’ятсот голів? — поквапливо перепитав він Робіна.

— Точніше, п’ятсот десять ситих, вгодованих худобин, яких я хоч зараз згоден продати за підхожу ціну. Їй-бо, тому, хто заплатить мені готовими грішми, я віддам усе це добро за двадцять золотих кружечків. Хіба я дорого правлю. панове.

«Чи бачив ще хто такого недоумкуватого різника?» — дивувався шериф: він зовсім забув про свою гідність і в усіх на очах підштовхнув ліктем у бік товстого єпіскопа.

— Послухай мене, хлопче, — видушив він з себе крізь деренчливий сміх, — я завжди готовий допомогти кожному бідакові в моєму графстві. Тож якщо не знайдеш покупця за цю ціну, я сам куплю твою череду.

Така щедрість остаточно покорила Робіна, і він почав вихваляти шерифа до небес, говорячи, що ніколи й нізащо не забуде його добрості.

— Ну годі, облиш, — сказав шериф, — адже це звичайна торговельна угода. Приганяй завтра на базарний майдан свою худобу та бери гроші.

— Ні, ваша світлість, — відказав Робін, — це нелегко буде зробити, бо моя худібка розбрелася по пасовиськах. Але пасовиська недалеко, щонайбільше за милю від Геймвелла. Може, ви самі завітаєте до мене завтра й одберете собі кращих тварин?

— О, з великою охотою, — сказав зажерливий шериф, забувши про всяку обережність, — Переночуй у мене, а вранці поїдемо разом.

Робін замислився, бо зовсім не мав наміру залишатися в домі шерифа на ніч. Він намірився був запропонувати останньому певне місце зустрічі, та зміркував, що це може викликати підозру. Робін уважно подивився на гостей. Бенкет був у самому розпалі, і всі різники не відривались від келихів. Шериф і Робін розмовляли півголосом, а мілорд єпіскоп солодко куняв.

— Згоден, — нарешті промовив Робін.

Як тільки він це сказав, раптом широко розчинилися двері й до бенкетної зали ввійшов слуга, несучи перед собою тацю з келихами, наповненими підігрітим вином. Робін позирнув на нього, і на його обличчі з’явився мимовільний вираз надзвичайного подиву, який він, одначе, тут же поборов. Слуга також помітив Робіна. Він, наче вкопаний, зупинився біля дверей, а потім, удавши, ніби щось забув принести, повернувся і вийшов з зали.

Це був Маленький Джон.

Десятки питань заворушились у голові Робіна, і на жодне з них він не міг знайти відповіді. Що робить Маленький Джон у домі шерифа? Чому він нічого не сказав своїм товаришам? Чи вірний він їм? Чи, може, він зрадник?

Але ці підозри розвіялись так само швидко, як і виникли. Довірливе серце Робіна підказувало йому, що Маленький Джон ніколи не зрадить друзів.

Робін підбадьорився і знов почав сипати дотепними жартами, примушуючи братися за боки й самого шерифа і його вже досить п’яненьких гостей.

Зголосилась дівка в свято

Різничихою стати,

І щораз по тій причині

Говорив різник дівчині:

— Ой голубко моя люба,

Будем жити мило-любо.

Я тобі — щодня м’ясця,

Ти спечеш мені хлібця.

Гепаючи келихами об стіл, гості приєднались до нього хором:

Он до ласого як звик

Ноттінгемський наш різник!

Гей, гей, о-ге-гей,

Ноттінгемський наш різник!

Поки пісня стрясала стіни бенкетного залу, знову з’явилися слуги й наповнили келихи. Серед слуг був і Маленький Джон. Він підійшов до Робіна і, голосно запитавши, чи не хоче той ще вина, пошепки додав:

— Увечері чекаю на тебе в коморі.

Робін кивнув головою і заспівав ще голосніше. День кінчався. Гості почали прощатися. Гикаючи, вони подовгу розкланювались перед шерифом і зовсім не помічали сонного єпіскопа.

Коли всі розійшлися, шериф наказав одному із слуг провести Робіна в його кімнату, нагадавши, що вони зустрінуться вранці за сніданком.

Робін дотримав слова. Увечері він поговорив з Маленьким Джоном, а другого дня зустрівся з шерифом. Проте Маленький Джон мав стільки пригод, відколи залишив ліс, що йому слід відвести окремий розділ.

Отже повернімось до цієї історії, про яку оповідають старовинні народні балади, і дізнаємось, як Маленький Джон потрапив у слуги до шерифа.

Розділ четвертий Як маленький Джон став слугою шерифа

Тепер послухайте, як Джон

Прислужував шерифу,

А під кінець таке утнув –

Покотишся зо сміху.

Настав другий день ярмарку в Ноттінгемі, і люди юрмами сунули в місто через усі міські брами. В яскраво пофарбованих ятках красувався найрізноманітніший крам, на розі майже кожної вулиці виступали клоуни та лицедії. Тут і там височіли спеціально споруджені помости для двобоїв на палицях — змагання ці народ вельми полюбляв дивитися.

Непереможним бійцем на палицях в усій довколишній місцевості вважався тоді якийсь Ерік з Лінкольна. Про його подвиги, оспівані в баладах, ходила слава по всьому графству. До того ж цей Ерік страшенно любив похизуватись. Ось і сьогодні він набундючено походжав по одному з численних помостів, вихваляючись своїм молодецтвом і пропонуючи першому-ліпшому, хто забажає з ним позмагатись, проломити голову за шилінг. Кілька чоловік одважились випробувати свою вправність та силу, проте Ерік швидко впорався з ними і зштовхнув з висоти на землю під загальний регіт та глузливі вигуки глядачів.

Навпроти помосту, де орудував Ерік, сидів якийсь незграбний здоровань у брудному старчачому лахмітті, з за рослим щетиною обличчям, і тільки посміхався, коли дрючок непереможного вояка торохкав по чиємусь черепі. Та ось, обходячи арену під час перерви у грі, викликаної тим, що більше не було охочих підставляти свої боки під його удари, Ерік зненацька помітив глузливу посмішку довготелесого обірванця й різко обернувся до нього.

— Гей, ти, голодранцю! — гаркнув він, — перестань шкірити зуби і поважай кращих за себе, бо, клянусь богородицею, зараз же виб’ю пилюку з твого дрантя!

Здоровань у лахмітті посміхався й далі.

— Я бідний жебрак, — відповів він, — проте я завжди готовий виявити повагу до того, хто справді кращий за мене. Тільки боюсь, що вам не пощастить навчити мене кращих манер, так само як і вибити пилюку з моєї куртки.

— Ану виходь! Виходь сюди! — загаласував Ерік, розмахуючи палицею.

— Це можна, — сказав здоровань, повільно й важко підводячись з місця і розминаючи зомлілі ноги. — З великим задоволенням полічу хвастунцеві ребра, якщо добрі люди позичать мені кийок.

Десятків зо два рук одразу потяглися до нього з дрючками — охочих подивитись, як лусне чиясь голова, було багато, хоч ніхто вже не бажав ризикувати власною.

Здоровань вибрав найтовщу й найважчу палицю і, сумовито зігнувшись, незграбно поліз на поміст. Та коли він опинився поряд з Еріком і випростався, то виявилось, що він майже на голову вищий за свого супротивника. Однак палицю він тримав якось так смішно, що натовп вибухнув дружним реготом.

— Постій за честь Ноттінгема, хлопче! — лунали звідусюди вигуки.

Бійці стали на свої місця і зміряли один одного поглядами. Кожен з них чекав, що перший випад зробить інший. Але так вони стояли лише якусь мить, бо Ерік, бажаючи провчити необережного обідранця і скинути його чимшвидше з помосту, сміливо почав атаку і з усієї сили луснув свого супротивника по плечі. Жебрак аж затанцював від болю і вдав, ніби от-от випустить палицю з рук. Натовп заревів, а Ерік приготувався до наступного, ще дошкульнішого удару. Та раптом незграбного жебрака наче підмінили. Він блискавично випростався на весь зріст і почастував Еріка таким несподіваним та влучним ударом зліва, якого тому ще ніколи не доводилось скуштувати. Хвалько гепнувся, мов каменюка, на дошки помосту, а натовп, чиї симпатії одразу перейшли на бік жебрака, аж надривався з реготу та криків, бо ніхто досі не бачив, щоб Ерік з Лінкольна ковтав пилюку.

Проте Ерік так само швидко підхопився на ноги, як і впав. Поквапливо відскочивши вбік, він приходив до тями й чекав слушної для себе нагоди. Тепер Ерік упевнився, що має справу з дуже серйозним супротивником, і став значно обережніший.

В цей день незчисленні любителі бою на палицях, що стовпились навколо помосту, побачили найвеселіше із змагань, які будь-коли відбувалися в Ноттінгемі. Обидва бійці показували виняткову майстерність, виключну силу й точність ударів, і жоден не поступався перед своїм супротивником у молодецтві. Ерік знов і знов намагався знайти слабке місце в захисті жебрака, але той влучно відбивав усі його удари. Сам же здоровань не нападав; він лише незрушно стояв на одному місці й задовольнявся тим, що зводив нанівець кожну чергову атаку свого супротивника. Довго, довго їхні палиці бахкали одна об одну, й довкола розлягався тріск, як при великій лісовій пожежі, і весь цей час Ерік намагався бути дуже обережним, бо тепер він знав спритність та сміливість свого супротивника. Але зрештою нерви його не витримали, і він почав сипати лютими, блискавичними ударами, — неначе величезний град застукотів по дахові будинку. Проте й ця атака наразилася на несхибний захист велетня-жебрака.

Та ось невідомий обідранець влучив слушну мить і змінив мелодію бою. Одним невідпорним ударом знизу вгору він вибив палицю в Еріка з рук, так що вона тільки мелькнула в повітрі; тієї ж миті другий удар звалився Ерікові на голову, а третій змахнув його з помосту, наче муху з шибки.

Чемпіон Лінкольна полетів сторч головою і так гепнувся об землю, що з хвилину лежав не підводячись.

— Іди тепер у свій Лінкольн, хвастайся, як ти змагався в Ноттінгемі! — засміявся переможець.

Натовп кричав, тупав ногами і взагалі виробляв таке, що навіть крамарі залишали свої прилавки, і звідусюди до місця події збігалося все більше й більше людей. Перемога дивного жебрака зробила його справжнім героєм дня. Ерік був нестримний хвастун і задира: уже не один в місті постраждав від його палиці та збиткувань. Тому зараз майже кожен пропонував обшарпаному незнайомцеві гроші, їжу й питво, і той собі бенкетував, аж поки сонце звернуло з полудня.

Потім розпочалося змагання на луках, на яке жебрак з’явився з кількома своїми новими друзями. Змагання відбувалось на тій самій арені, де раніше виступав Робін. І знову шериф, лорди та їхні дружини ушанували турнір своєю присутністю, а натовп заповнив геть усі місця.

Коли лучники виступили наперед, підвівся герольд і оголосив умови змагання: кожен зробить по три постріли, а переможця чекає приз — пара молоденьких вгодованих бичків. Серед претендентів на цей приз було з десяток дуже вправних стрільців, між ними й кілька лісників та вояків з охорони шерифа. В самому кінці шеренги бовваніла висока недоладна постать жебрака, який і собі надумав помірятися силою з кращими серед кращих.

Шериф помітив його й голосно запитав:

— А хто отой обірванець?

— Та це ж він нещодавно побив Еріка з Лінкольна, — відповіли йому.

Почалася стрільба. Всі стріляли влучно. Та ось настала черга жебрака.

— З вашого дозволу, — сказав він, — я б хотів постріляти з будь-ким, хто тут присутній, у ціль, яку я сам поставлю. — І він спокійно поніс на протилежний кінець арени тонку, очищену від кори лозину, яку ввіткнув просто в землю кроків на сто далі встановленої цілі. — Оце й буде ціль, — додав він потому, — ціль, гідна мужчини. Ну, хто спробує влучити в неї?

Наперед виступив один з лісників. Він довго й ретельно націлювався і зрештою серед мертвої напруженої тиші вистрілив. Тієї ж миті натовп загомонів, а потім вибухнув глузливим реготом, бо стріла просвистіла повз прутика й закопалася в землю на кілька кроків далі. Лісник квапливо відступив назад, щоб ніхто не бачив його досади, тим часом як жебрак, точним рухом наклавши стрілу, підвів лук і легко спустив тятиву.

Цього разу тишу розітнуло одностайне голосне «ура», бо стріла прошила тонку лозину наскрізь.

— Слава жебракові! — вигукнули сотні глядачів.

Шериф чортихнувся і сказав:

— Кращого лучника я ще ніколи не бачив. — Потім поманив до себе жебрака й запитав: — Послухай, хлопче, як тебе звати і звідки ти родом?

— Родом я з Голдернеса, — відповів той, — а люди звуть мене Рейнольдом Грінліфом. Сам же я блукаю по світу, шукаючи кращої долі.

— Ти славний хлопець, Рейнольде Грінліфе, і заслуговуєш кращого вбрання, ніж оте, що на тобі зараз. Підеш до мене на службу? Я платитиму тобі двадцять марок на рік, крім харчів, і видаватиму три зміни доброго одягу.

— Три зміни доброго одягу?! Тоді я з радістю піду до вас на службу, бо мені вже набридло світити голою спиною.

По цій мові Рейнольд обернувся до натовпу й вигукнув:

— Чуєте, добрі люди, я став на службу до шерифа і вже не потребую тієї пари бичків, що належать мені як приз! Візьміть їх собі та побенкетуйте на здоров’ячко!

Натовп закричав ще веселіше, в повітря полетіли шапки. Давно вже не бачив Ноттінгем такої популярної людини, яким став цього дня жебрак Рейнольд Грінліф.

Тепер, напевне, ви вже й самі здогадались, хто насправді прибрав ім’я Рейнольда Грінліфа; отже навряд чи є потреба вам розтлумачувати, що то був ніхто інший, як Маленький Джон. Він пішов у дім шерифа і вступив до нього на службу. Проте для шерифа це був нещасливий день, бо Маленький Джон хитро підморгнув оком і стиха промовив сам до себе: «Клянусь, я буду найгіршим слугою, якого він будь-коли мав».

Минуло два дні. Маленький Джон і справді не виявляв особливої старанності на службі у шерифа. Зате він вимагав найкращих страв і найкращого вина, які їв та пив сам шериф, доводячи цим економа до шаленого гніву. Проте не тільки за його стрілецьку майстерність, але й за те, що він блискуче провчав у чесних поєдинках заздрісних слуг, шериф дуже цінував Маленького Джона і всім говорив, що візьме його з собою на перше ж полювання.

Та ось настав день бенкету для різників, про який ми дещо вже чули. Бенкетний зал був не в головному будинкові, а тільки сполучався з ним коридором. Всі слуги просто збилися з ніг, готуючись до зустрічі гостей, і тільки Маленький Джон цілісінький день вилежувався на постелі. Він зволив підвестися аж тоді, коли званий обід майже кінчався, бажаючи сам подивитись на шерифових гостей, прихопив тацю з вином і поплентався разом з іншими слугами до зали. Та поки він ніс те вино коридором, мабуть, чимало його вилилось у власну горлянку Джона.

Чи сподівався ж він, заходячи до бенкетної зали, побачити там Робіна Гуда! Можете собі уявити, як здивувалися ці два хоробрі чоловіки, зустрівшись у такій дивній компанії. Проте, як ми знаємо, вони нічим не виявили своїх почуттів і лиш домовилися зустрітися віч-на-віч того ж таки вечора. Тим часом бундючний шериф і гадки не мав про те, що він прихистив у себе під дахом двох найголовніших розбійників усієї округи.

Коли бенкет закінчився і почало смеркати, Маленький Джон раптом відчув у животі млість, яка нагадала, що він зранку нічого не їв. Джон подався в комору пошукати чогось їстівного. Але там, замикаючи на ніч засіки, товкся гладкий економ.

— Любий пане економе, — звернувся до нього Маленький Джон, — дайте мені пообідати, бо Грінліф не звичний так довго поститись.

Економ спідлоба зиркнув на Джона і забряжчав ключа ми, що висіли в нього на поясі.

— Забирайся геть, лежебоко, — відказав він спроквола, — сьогодні вже пізно говорити про їжу. І знай, ледацюго, аж поки заробиш, я не дам тобі ані крихти м’яса. Якщо тобі голод тітка, то можеш іще вилежуватися з своїм апетитом.

— Ну, ти, обережніше з моїм апетитом! — гримнув Маленький Джон. — Сам он викохав таке барило, що здору з нього вистачило б найбільшому ведмедеві на всю зимову сплячку. А мій шлунок вимагає їжі, і він її матиме!

По цій мові Маленький Джон відштовхнув економа убік і шарпонув двері. Однак вони виявились міцно замкненими. Економ уїдливо захихикав і знов забрязкотів ключами.

Це остаточно вивело Маленького Джона з терпіння, і він, мов довбнею, торохнув своїм важчезним кулаком по дверях, вибивши діру, в яку б легко пролізла будь-чия рука. Нагнувшись, Маленький Джон припав очима до дірки, аби розгледіти Що там їстівне лежить скраєчку, коли йому на голову звалився несподіваний удар: то економ з розмаху брязнув його в’язкою ключів, а потім, забувши про власну поважність, пішов витанцьовувати навколо нього, гатячи ключами по голові, від чого в Малого Джона аж у вухах задзвеніло. Маленький Джон рвучко обернувся до економа й відповів йому таким стусаном, що бідолашний товстун так і покотився.

— Лежи там, поки оговтаєшся та зможеш добратись до ліжка, — промовив Маленький Джон. — А я тим часом подбаю про свій обід.

Він безцеремонно виламав двері комори й витяг на світ божий оленячий паштет та холодного печеного фазана, — дуже спокусливі речі для голодної людини. Розклавши зручно страви на полиці, Маленький Джон з апетитом заходився уминати їх, запиваючи кожен кусень вином.

В цей час на кухні поруч порався кухар шерифа — людина винятково хоробра и сильна. Він почув шум та сум’яття біля комори і прибіг поглянути, що там робиться. Маленький Джон сидів на лаві і з насолодою їв, наче за себе кидав, а економ, скулившись, лежав під столом, мов купа ганчір’я.

— Ого! — заревів кухар. — Ти що тут робиш?

— Хіба. тобі повилазило? — коротко одрубав Маленький Джон. — Обідаю. Може, приєднаєшся? Сідай! Вип’єш за здоров’я шерифа його найкращого червоного винця!

— Їй-бо, ти нахаба, яких світ не бачив! — вигукнув кухар. — Живеш у чужому домі та ще й гостей до обіду припрошуєш!

По цьому він несподівано кинувся на Маленького Джона й пошпурив йому в голову цілу купу тарілок. Маленький Джон відповів не менш дошкульним ударом. І тоді розгорівся справжній бій: обидва почали жбурлятися всім, що тільки попадало під руку — тарілками, полумисками, горщиками, сковородами і навіть ложками, аж поки все начиння опинилось на підлозі. Та тут розпалений кухар вихопив з піхов доброго меча, який висів у нього при боці.

— Їй-бо, ти хоробрий хлопець, коли отак рішуче заступив мені дорогу до страви! — вигукнув Маленький Джон. — Тож доведи, що ти справді кращий за мене боєць!

І він також оголив свого меча, схрестивши його з кухаревою зброєю.

Вони билися дуже завзято, то відступаючи, то наступаючи один на одного. В старовинних баладах, які оповідають про цей поєдинок, говориться, що жодному бійцеві навіть на думку не спало порятуватися втечею, бо обидва порішили стояти на смерть. Та минула ціла година жорстокого двобою, а ніхто з них ще не переміг.

— Їй-бо, — вигукнув Маленький Джон, — ти найкращий фехтувальник, якого мені будь-коли доводилось зустрічати! Може, зробимо маленьку перерву, щоб підживитися та випити чарку? А потім знову візьмемось за мечі.

— Згоден! — відповів кухар, який любив попоїсти не менше, ніж позмагатися з достойним супротивником, і вони, відклавши убік мечі, завзято накинулись на страви. Оленячий паштет невдовзі було знищено до крихти, а слідом за ним зник і печений фазан, та так швидко, як він ніколи й не літав за свого життя. Потому супротивники з полегкістю зітхнули, ніжно погладили свої животи і раптом усміхнулись один до одного, мов найщиріші друзі. Та й хіба дивно: адже ситій людині світ завжди видається набагато кращим.

— А тепер, шановний Рейнольде Грінліфе, — промовив кухар, — від нас залежить, як закінчиться цей чудовий двобій.

— Добре сказано, — відповів Маленький Джон. — Тільки спершу я хочу знати, друже, — а віднині ти мені друг, — що нам ще треба довести?

— А те, хто з нас краще орудує мечем, — пояснив кухар. — Слово честі, я гадав, що відразу проткну тебе наскрізь, мов каплуна!

— Я також сподівався граючись обстригти тобі вуха, — відказав Маленький Джон. — Та цю гру не пізно закінчити й іншим разом, а зараз ти потрібен мені й моєму господареві. Ти можеш знайти для свого блискучого клинка кращу службу, ніж у шерифа.

— Кому ж я маю служити? — запитав кухар.

— Мені, — відповів новоспечений різник, заходячи до комори. — Я — Робін Гуд.

Розділ п’ятий Як шериф утратив трьох слуг і як він знайшов їх знову

— Привіт, шерифе! — мовив Роб.

Будь нашим гостем нині.

Лиш пам’ятай: твоє життя

Висить на волосині

Та щоб сьогодні догодить

Малесенькому Джону,

Життя даруємо тобі

Ми, пасинки закону.

ухар з несподіванки застиг, роззявивши рота. Сам Робін Гуд, і де — в шерифовім домі!

— Оце так смільчак! — нарешті видушив він із себе. — Я багато чув про твою хоробрість, але такого, їй-право, не чекав. Хто ж тоді оцей довготелесий рубака? Люди звуть мене Маленьким Джоном, друже. Ну от що, Маленький Джоне чи Рейнольде Грінліфе, слухай, що скаже син мірошника Мач: клянуся честю, ти мені дуже сподобався. І ти також, безстрашний Робіне Гуде. Якщо ви мене приймете, я піду до вас з дорогою душею. Мені вже давно кортіло вирватись на волю.

— Оце говорить справжній мужчина! — відказав Робін, потискуючи кухареві руку. — Проте я зараз мушу повернутися в ліжко, бо, чого доброго, сонна варта наскочить на мене, і тоді почнеться колотнеча. Щастя ваше, що сьогодні в цьому домі вино лилося надто щедро, інакше шум вашої битви привів би сюди й інших свідків, окрім Робіна Гуда. Отже, якщо ви накиваєте звідси цієї ж ночі, завтра я приєднаюсь до вас у гостинному зеленому лісі.

— Стривай, отамане! — вигукнув кухар. — Тобі не можна залишатись тут на ніч! Це все одно, що самому лізти в петлю. Ходімо разом з нами. Шериф виставив посилену охорону біля всіх міських брам, і вона стоятиме цілий тиждень, аж поки закінчиться ярмарок. Але біля західної брами у мене є знайомий вартовий, і там ми спокійно пройдемо. Завтра ж тебе затримають.

— Не бійся, не затримають, — засміявся Робін, — я пройду через браму не з меншим почтом, ніж сам шериф. А ти, Маленький Джоне, і ти, славний мірошниченко Мачу, не баріться, — мерщій катайте звідси. На узліссі вас зустрінуть мої хлоп’ята. Перекажіть їм, щоб вони забили на обід пару гарненьких оленів; до нас прибудуть шляхетні гості, з якими ми трохи розважимось.

І Робін зник так само раптово, як і з’явився.

— Друже, — звернувся потому Маленький Джон до кухаря, — я гадаю, що час уже прощатися з шерифовою господою. Але шкода буде піти звідси, не прихопивши на згадку про шерифа оці срібні тарелі, які, до речі, можуть прикрасити і наш бенкетний стіл.

— Мудрі твої слова, — відказав на це кухар.

Вони взяли великий лантух, підсміюючись, наповнили його срібним посудом з верхніх полиць, так щоб відсутність його не відразу впадала в очі, а потім разом витягли лантух з будинку, пронесли з міста і приволочили в надійний захисток Шервудського лісу.

Наступного дня в будинку шерифа слуги заворушилися пізно. Економ ледве прочумався від важкого сну. В голові йому так гуло та крутилось, що він не міг би поклястися, чи мав коли-небудь шериф взагалі більше однієї срібної тарелі. Тому пропажі в той час ніхто не помітив.

Робін Гуд зустрівся з шерифом за сніданком. Хазяїн одразу завів мову про те, що йому ні на мить не давало спокою, — про купівлю великої череди худоби, яка буцімто паслася поблизу Геймвелла. І було ясно, що йому цілісіньку ніч снилась та худоба, придбана за мізерну ціну. А Робін знов прикинувся таким простачком, що шериф облишив усякі хитрощі і прямо заявив про свою готовність хоч зараз же їхати дивитись на худобу.

І ось Робін умостився в невеличкий візок різника, за крупом сухореброї шкапини, а шериф сів верхи на доброго коня. Так вони й виїхали з Ноттінгема крізь широко розчинену браму і спрямували своїх коней по горбатій дорозі крізь Шервудський ліс. І що щільніше обступали їх віковічні дерева, то бадьоріше насвистував Робін, то грайливіших мотивів добирав він.

— Чому тобі так весело, хлопче? — запитав шериф, бо правду кажучи, його особисто лісова тиша гнітила.

— Я насвистую, щоб було не так страшно, — відповів Робін.

— А чого тобі боятись, коли поруч тебе їде сам шериф Ноттінгема? — пихато сказав шериф.

Робін почухав потилицю.

— Та люди гомонять, нібито Робін Гуд і його хлопці мають шерифа ні за що, — промовив він.

— Тьху! — злісно сплюнув шериф. — Хай вони тільки попадуть мені до рук, живими не вирвуться! — І він сердито стиснув кулаки.

— Але я зустрів Робіна Гуда саме на оцій дорозі, коли їхав до міста, — сказав Робін Гуд.

Шериф здригнувся, бо під копитом його коня саме хруснула суха гілка, й лякливо озирнувся довкола.

— То ти його бачив? — запитав він.

— Авжеж! Він хотів забрати оцього воза й конячину, щоб поїхати в Ноттінгем. Він сказав, що прикинеться різником. Але дивіться!

В цей час вони під’їхали до повороту дороги, за яким спокійно паслося стадо королівських оленів. Робін показав на нього пальцем і додав:

— Оце і є моя череда, любий шерифе! Подобається? Правда, на таку випещену худібку приємно дивитись?

У шерифа випав з рук повід.

— Послухай, хлопче, — сказав він, — я б охоче подався з цього лісу, бо мені не до вподоби така худоба й такі обличчя, як у тебе. Отже, хоч хто ти є, їдь своєю дорогою, а я поїду своєю.

— Е, ні, — засміявся Робін Гуд, хапаючи за вуздечку шерифового коня. — Я надто багато доклав зусиль, щоб завести з вами дружбу, і не можу так легко від неї відмовитись. Крім того, я хочу, щоб ви познайомилися з моїми друзями й пообідали разом зі мною, бо ви ж так гостинно зустріли мене в своєму домі.

По цій мові Робін приклав свій ріжок до вуст і тричі дзвінко просурмив. Оленяче стадо сполохано зірвалося з місця і поскакало в хащі. Та перш ніж остання тварина зникла з їхніх очей, з усіх боків почувся тупіт ніг та шелест гілля, і з-за кущів та дерев вискочило чоловік сорок одягнутих у зелене людей з міцними луками в руках і короткими мечами при боці. Вони підбігли до Робіна Гуда і з повагою поскидали перед ним капелюхи. Шериф від подиву не міг поворухнути губами і наче закляк на своєму коні.

— Ласкаво просимо у наш зелений ліс! — сказав один з Робінових друзів, з глузливим поклоном стаючи перед шерифом на коліно.

Шериф вирячив очі. Перед ним був Маленький Джон!

— Прокляття тобі, Рейнольде Грінліфе, — вигукнув він, — ти зрадив мене!

— Клянусь, хазяїне, у цьому винні ви самі. Мені відмовили в обіді, коли я жив у вашому домі. Але для вас ми влаштуємо такий бенкет, що він вам напевне сподобається.

— Добре сказано, Маленький Джоне! — голосно похвалив його Робін Гуд. — Бери оцей повід, та давайте добре вшануємо нашого гостя, який приїхав побенкетувати з нами.

І вся компанія подалася в гущавину лісу.

Після довгого кружляння та безлічі поворотів, від яких у шерифа голова пішла обертом, лісовики добулися вузької просіки, що вивела їх на велику галяву, оточену з усіх боків пишними крислатими дубами. Під найбільшим із них потріскувало яскраве багаття, а поруч лежало два оббілованих і готових до смаження олені. Навколо вогню сидів гурт йоменів, по кількості не менший, ніж той, що прибув з Робіном Гудом. Як тільки Робін наблизився до вогнища, розбійники посхоплювались на ноги й шанобливо привітали свого ватажка з щасливим поверненням.

Веселун і жартівник Вілл Стютлі, що залишився в лісі за старшого, помітивши сполотнілого шерифа, якого вели, мов злочинця, схопив свій плащ, послужливо розіслав його долі й запросив шерифа сісти, бо, мовляв, Шервудський ліс ще ніколи не бачив такої високоповажної особи.

— Ворушіться, хлоп’яча! — вигукнув Робін Гуд. — Поки наш новий кухар приготує бенкет, гідний високого гостя, давайте трохи розважимо його милість!

І поки вся галявина заповнювалась лоскотливими приємними пахощами смаженої оленини, жирних каплунів та рум’яних пирогів, що умлівали біля вогню, а до цих пахощів приєднувався найніжніший аромат вина, підігрітого з прянощами, Робін Гуд одвів шерифа під велетенський дуб, посадовив на горбик і сів поруч нього сам.

Тим часом з гурту вийшло кілька пар чоловіків, озброєних палицями. Серед них були й три удовиченки. І тут шериф побачив такий майстерний бій, такі блискавичні удари та контрудари, що він, полюбляючи добру гру, як і кожен мужчина, зовсім забув, куди попав, і закричав щосили:

— Чудово! Прекрасно! Ніколи не було таких ударів на ярмарку в Ноттінгемі!

Після цього виступили найкращі лучники Робінової ватаги. Вони повтикали в землю маленькі прутики на відстані ста шістдесяти кроків і повісили на них зелені віночки. Кожен, хто не спромогався пустити свою стрілу крізь цей віночок, не зачепивши листя, покірливо підходив до Маленького Джона, який частував його лунким стусаном. Однак розбійники щодня практикувалися по кілька годин підряд і тепер стріляли з такою майстерністю, що більшість стріл пролітали крізь самісінький центр крихітного кола. І все ж таки декому з лучників не пощастило: стріли в них збочили, а їм самим довелося летіти сторч головою від удару могутньої руки помічника ватажка загону. В таких випадках уся галявина здригалась від розкотистого сміху. І найголосніше від усіх реготався шериф, якого до глибини душі полонили розваги жителів зеленого лісу.

Та раптом його веселість як рукою зняло.

Коли компанія розмістилась обідати, шановного гостя приголомшили ще дві несподіванки. Тільки-но кухар з’явився зі стравами, як шериф упізнав у ньому свого власного слугу, якому, на його думку, належало зараз бути в посудомийці палацу в Ноттінгемі!

Син мірошника Мач посміхнувся, бачачи здивування шерифа, а потім мовчки почав наповнювати тарілки та розставляти їх перед компанією. І тут шериф мало не задихнувся від гніву. Весь посуд — хороший срібний посуд — був також з ного власного дому!

— Ви злодії! Шахраї! — бризкаючи слиною, закричав він — Мало вам було переманити до себе трьох моїх слуг, то ви ще й покрали мій найкращий срібний посуд! Ні, я не доторкнуся до вашої їжі!

Та Робін Гуд попросив його трохи помовчати.

— Вибачайте на слові, — сказав він, — але в добрій веселій Англії слуги приходять і йдуть, куди хочуть, а слідом за ними мандрує й посуд. Не могли ж ми частувати такого високого гостя з дерев’яних тарелей. Ви б краще подумали про своє життя. А це так, дрібниця — маленька пеня за ваше палке бажання купити в мене череду худоби за безцінь. Отже сідайте, любий шерифе, та випийте за наше милосердя. В ім’я вашої любові до Маленького Джона вам на цей раз дарується життя.

Шерифові нічого не залишалось робити, як прибрати смиренного виразу та й знову сісти на місце. Невдовзі він уже ковтав смачні їства свого колишнього кухаря з таким же апетитом, як і всі інші присутні на бенкеті.

Раз по раз дзвеніли наповнені келихи, і бенкет не припинявся доги, поки сонце сховалось за обрієм і на зелений лісовий килим спали м’які оксамитові сутінки. Тільки тоді шериф підвівся і сказав:

— Дякую вам, Робіне Гуде, якого я знав різником, і тобі, Маленький Джоне, якого я досі вважав жебраком, і тобі. Маче, що був моїм кухарем, за те, що так щедро мене пригостили в Шервудському лісі. Не знаю, чим я віддячу вам, коли ви ще раз заявитеся в Ноттінгем. Хоч моє діло — вірно служити королю, проте вважайте мене своїм боржником. Але бачите, які вже довгі тіні, — час би мені додому. Коли ваша ласка, виведіть мене на дорогу.

Всі розбійники на чолі з ватажком звелися на рівні ноги, дружно випили за здоров’я шерифа, і Робін Гуд сказав:

— Якщо ви хочете їхати зараз, ми вас не затримаємо, — тільки ви забули про дві обставини.

— Які саме? — запитав шериф, відчуваючи, як у нього холоне в грудях.

— Ви забули, що поїхали сюди зі мною сьогодні, аби купити череду рогатої худоби; крім того, кожен, хто обідає в цій лісовій корчмі, мусить платити господареві.

Шериф засовався на місці, неначе школяр, який забув твій урок.

— Але ж при мені дуже мало грошей, — почав він запобігливим голосом.

— Говори, шельмо, скільки? — перебив його Маленький Джон. — Бо мені належить з них плата!

— І мені! — сказав Мач.

— І мені! — посміхнувся Робін.

Шериф насилу перевів дух.

— Ну, скажіть по правді, хіба нічого не вартий оцей срібний посуд?

Розбійники щиро зареготали.

— Гаразд, вирішимо так, ваша милість, — промовив Робін. — Нам, трьом вашим невдячним слугам, оці тарілки від шкодують належну платню. Крім того, череду худоби, про яку була мова, ми також залишаємо для власної втіхи і… втіхи короля. Але сором вам не оплатити цей маленький рахунок за обід! Скільки у вас грошей?

— При мені лише оті двадцять золотих монет та ще двадцять інших, — відповів шериф, і щастя його, що він сказав правду, бо Робін одразу наказав:

— Ану, полічи, Маленький Джоне.

Маленький Джон вивернув шерифів гаман.

— Так воно і є, — сказав він.

— Тоді, ваша милість, за частування ви заплатите всього лише двадцять монет, — оголосив Робін Гуд. — Справедливо це буде, хлопці?

— Справедливо! — відгукнулись розбійники.

— Тільки нехай шериф поклянеться своїм святим покровителем, що більше нас не займатиме, — додав Вілл Стютлі, і його пропозиція зустріла одностайну підтримку всіх присутніх.

— Значить, так тому й бути, — вигукнув Маленький Джон, підступаючи до шерифа. — Клянися життям і своїм святим покровителем, що…

— Клянуся святим Георгієм, який є покровитель усіх нас, що я ніколи не турбуватиму і не завдаватиму зла розбійникам у Шервудському лісі, — поквапливо проголосив шериф.

«Та тільки попадіться до моїх рук поза Шервудом!» — додав він у думці.

Двадцять золотих монет було відраховано, і шериф знову приготувавсь до від’їзду.

— Ніколи ще в нас не було такого високоповажного гостя, — сказав Робін Гуд, — молодик уже починає сріблити листя, і я сам вас проводжу, — адже це я заманив вас у ліс.

— Ні, не треба мене проводити далеко, — запротестував шериф.

— А я не хочу втрачати приємності побути ще трохи у вашому товаристві, — відповів Робін, — іншим разом може не трапитись такої нагоди.

Він узяв шерифового коня за поводи й повів його глухою стежкою, що звивалася серед густих кущів. Так вони довго продирались крізь зарості, поки вийшли на вторований шлях.

— А тепер бувайте здоровенькі, любий шерифе, — сказав Робін, — і коли вам знову закортить обібрати якогось блудного сина, ви пригадайте, як купували худобу поблизу Геймвелла. І коли найматимете нового слугу, гарненько придивляйтесь до нього, щоб потім вам самим не довелося йому прислужувати.

По цій мові він стьобнув присадкуватого коня свого гостя, і шериф потрюхав дорогою до Ноттінгема.

Так розповідається у старовинних баладах про те, як шериф утратив трьох добрих слуг, а потім знайшов їх знову. Ці балади й понині живуть у народі.

Розділ шостий Як Робін Гуд зустрів Вілла Пурпурового

Підскоком хлопець виступав

Стежиною в’юнкою,

У пурпуровому вбранні

І з піснею дзвінкою.

Одного погожого ранку, невдовзі після того, як розбійники провчили гоноровитого шерифа, Робін Гуд і Маленький Джон йшли собі повагом стежкою, що вела до узлісся. Це було недалеко від тієї самої кладки, де колись між ними сталась пам’ятна сутичка, і друзі, неначе змовившись, спрямували свою ходу до струмка, щоб напитися свіжої води та трохи спочити в затишку тінистих кущів. Ранок обіцяв пекучий сонячний день. Дорога пересохла й потріскалась навіть біля струмка, який тепер ще більше вабив до себе своєю прохолодною течією.

Обабіч курного битого шляху простягались широкі лани ячменю, що встиг уже вигнати ніжне молоде стебло. Тільки поминути ці лани — і враз починається ліс: могутні дуби, граби та буки, біля підніжжя яких сором’язливо проглядають скромні фіалки, обдаровуючи подорожніх своїми життєдайними пахощами. Трохи вище кладки, на дзеркальному невеличкому плесі, плавало три квітки водяної лілеї, а серед конюшини, яка пишним килимом вкривала протилежний берег, задоволено гула працьовита бджола. Довкола розливався такий мирний та радісний спокій, що друзі полягали горілиць на землю і, не бажаючи порушувати тиші, мовчки стежили за хмарками, які гналися одна за одною в голубій високості.

Раптом з стежки до них долинули чиїсь бадьорі кроки й веселий свист, нібито йшов сам володар усього світу, а світ був створений тільки для того, щоб весело насвистувати, ходячи по ньому; та нараз свист урвався, і натомість залунала грайлива пісенька.

— Нічого не скажеш, весела пташка! — промовив Робін, — водячись на лікоть. — Давай полежимо тихенько та перевіримо, чи й у гамані в нього так легко, як на серці.

Друзі принишкли й за мить побачили якогось незнайомого юнака. На ньому було пурпурове шовкове вбрання і хвацько зсунутий на потилицю дорогий капелюх з закрученим півнячим пером. Починаючи від цього пера й кінчаючи шовковими панчохами на ногах, — усе сліпило очі своїм ясно-червоним кольором. При боці у незнайомця висів добрячий меч, піхви якого були оздоблені карбованими зображеннями відважних лицарів та засмучених дам. Довге русяве волосся кучерями спадало йому на плечі, як у дівчат-школярок. Юнак ішов пританцьовуючи, ніби пустотливе дівча.

Роздивившись його як слід, Маленький Джон стиха засміявся.

— Ай справді весела пташка! — повторив він слова Робіна й додав: — Хоча під тим яскравим пір’ячком нівроку міцно збите тіло. Поглянь, які в нього пружні та стрункі ноги. А які м’язисті плечі, які сильні руки під гаптованим золотом плащем! Запевняю тебе, цей жевжик принагідно може блискуче попрацювати розцяцькованим мечем.

— Дурниці, — заперечив Робін, — це просто жіночий хвіст з королівського двору. Віддам свій лук за ламаний шилінг, якщо він не кинеться з ревом тікати, угледівши звичайнісіньку палицю. Залишайся тут під кущем і зараз побачиш, який я жарт устругну. Схоже на те, що в його шовковому гаманці грошиків більше, ніж будь-кому дозволено мати в Шервуді чи Бернесдєйлі.

По цій мові Робін спритно вискочив із схованки й загородив дорогу червоному незнайомцеві. Той, як ми знаємо, ніскільки не квапився і ще був далеченько від місця, де спочивали друзі. Помітивши Робіна, він не прискорив і не уповільнив ходи, а безтурботно ішов собі далі, роздивляючись на всі боки, ніби його цікавило все на світі, крім Робіна.

— Стій! — гукнув йому ватажок розбійників. — Чого ти прешся просто на людину, неотесаний лобуряко!

— А чом це я мушу зупинятись, любий друже? — спокійно відповів незнайомець і вперше окинув поглядом Робіна.

— Тому, що я наказую тобі зупинитись, — мовив Робін.

— А хто ти такий? — ще спокійніше запитав незнайомець.

— До мого імені тобі немає діла, — відказав Робін, — але знай, що я громадський збирач податків і розподілювач дзвінкої монети. Якщо в твоєму гаманці завелося грошей більше ніж треба, мій обов’язок — полегшити його, бо в тутешній місцевості є чимало достойних людей, яким цих самих грошей конче бракує. Отже, ласкавий джентльмене, прошу без зайвих розмов витягти свій гаманець, щоб я точно упевнив ся, скільки він важить.

На ці слова незнайомець відповів такою приємною усмішкою, ніби почув комплімент від знатної дами.

— Ти, бачу, цікавий хлопець, — незворушно мовив він. — І говориш такі потішні речі. Якщо ти не скінчиш своєї мови, кажи далі, бо цього чудового ранку я нікуди не хочу поспішати.

— Я сказав усе, що мені треба, і, гадаю, досить ясно, — відповів Робін, починаючи червоніти з гніву. — А коли не ясно, то можу розтлумачити інакше — тільки це буде не зовсім приємно для твоєї ніжної шкіри. То краще не опинайся та давай сюди гамана. Обіцяю по справедливості поділити все, що в ньому є.

— Гай-гай! — вигукнув незнайомець, здвигнувши плечима. — Дуже шкодую, але не можу показувати свого гаманця першому-ліпшому зустрічному грубіянові, якому заманеться па нього подивитись. До того ж мені самому потрібен кожен мідяк, що у ньому лежить. Тепер прошу тебе — відступися з дороги!

— Е ні, не діждешся! Коли ти зараз же не поступишся, я заговорю з тобою інакше!

— Любий друже, — лагідно мовив незнайомець, — хіба я не вислухав терпляче все, що ти хотів сказати? Отже, я зробив усе, що обіцяв зробити. Сумління моє спокійне. А тепер мені треба йти далі. Тор-льо-льо-роль-льо-льо! — заспівав він, рушаючи з місця.

— Стій, кажу тобі, стій! — закричав, гарячкуючи, Робін, бо знав, що Маленький Джон бачить усе це з-за кущів і, певне, аж душиться від сміху. — Зупинися негайно, бо я тобі швидко відчикрижу оті пишні кучері! — і він погрозливо замахнувся дрючком.

— Ох-хо-хо! — з сумом мовив незнайомець і похитав головою. — Горенько ти моє. Доведеться-таки полоскотати мечем цього нахабу. А я ж віднині сподівався бути наймиролюбнішою людиною!

І, глибоко зітхнувши, він оголив свій блискучий клинок.

— Облиш зброю, — сказав Робін, — таку гарну крицю не варто ламати об звичайнісінький дубовий дрючок, а це станеться від першого ж мого удару. Вибери собі в отому молоднячку такого дубця, як у мене, і тоді ми поміряємося силою.

Незнайомець розважливо поміркував — поспішати, очевидно, було не в його звичці — і зміряв Робіна поглядом від ніг до голови. Після цього він одв’язав піхви, поклав їх разом з мечем на землю, а сам неквапливо подався до молодого дубового гайка. Розсуваючи тонке пагіння та гілля, юнак уподобав міцне присадкувате деревце і, вхопившись за нього обома руками, не став зрізати, а щосили шарпонув на себе. Деревце висмикнулось із землі разом з корінням, неначе стеблина ячменю, і незнайомець пішов з ним назад, обчищаючи на ходу гіллячки з таким буденним виразом, ніби виривати дерева було для нього звичайнісінькою і найлегшою справою.

Маленький Джон бачив усе це із своєї схованки й ледве стримався, щоб не засвистіти з подиву.

— Царице небесна, — буркнув він собі під ніс, — не хотів би я зараз бути на місці нашого ватажка!

На Робіна також справила враження неабияка сила незнайомця, проте він нічим не показав цього і не відступив ні на крок. Коли ж його супротивник став до бою, Робін тільки виставив свій дубовий дрюк і приготувався до захисту.

Того дня на березі лісового струмка усіх трьох чекала несподіванка. Ні незнайомець, ані Робін, ані Маленький Джон, який лежав за кущами, не сподівались, що саме так обернеться бійка. Попри всю його дивовижну силу й рідкісну витримку, незнайомець наразився на такого супротивника, який завдавав ударів з майстерністю справжнього лісовика. Робін, у свою чергу, також дуже скоро переконався, що незнайомця майже неможливо вразити, бо його неначе захищав суцільний дубовий паркан. А Маленький Джон, бачачи все це, тільки качався під кущами з безгучного сміху.

Шалено розмахуючи дрючками, бійці то наступали один на одного, то відступали, збиваючи з дерев зелене гілля та кору і намагаючись завдати противникові якнайдошкульнішого удару. Курява здіймалась над ними стовпом, і вони задихались від пилу.

Сторонній людині здалося б, що ці два чоловіки намагаються добути вогонь, така густа хмара вже огортала місце побоїща. Робін тричі поцілив дрючком вирядженого в пурпурове юнака, і кожен удар був такий, що легко повалив би на землю трохи слабшого супротивника. А юнак вправився торохнути Робіна двічі, зате другим ударом мало не вибив з нього дух. Спершу Робіну припало по руках, та хоч дрючок лише краєчком черкнув по пальцях, проте мало не потрощив суглобів, так що Робін не міг підвести свою зброю. Поки ж він стрибав на місці з болю та, задихаючись у пилюці, сипав прокльонами, дрючок юнака ще раз розсік густу хмару куряви і влучив йому по ребрах якраз під пахвою. Робін перевернувся в повітрі, мов цурка, і гепнувся в куряву на дорозі. Проте, незважаючи на біль, він, неначе гумовий, одразу ж скочив на ноги і намірився знову розпочати атаку, коли в справу втрутився Маленький Джон.

— Стій! — вигукнув він, умить викотившися з-під кущів і хапаючись за зброю незнайомця. — Стій, кажу тобі!

— Що ти! — спокійно відповів незнайомець. — Адже я не збирався його бити, поки він лежав. Та коли вас там цілий виводок біля струмка, клич сюди всіх своїх жовторотих, я зумію і їм дати прочухана.

— Клянуся оленями всього Шервудського лісу, цього не буде! — вигукнув Робін. — Ти гарний хлопець і справжній джентльмен. Я більше з тобою не битимусь, бо мені таки добре болять руки й ломить тіло. Відтепер ніхто в усьому лісі тебе навіть пальцем не займе.

Робін і справді мав досить-таки пом’ятий і зовсім не войовничий вигляд. Одяг на ньому забруднився, одна панчоха сповзла униз, оголивши коліно, рукава шкіряної куртки тріснули по швах, по обличчю струмками стікав піт, змішаний з пилюкою. Маленький Джон з усмішкою глянув на свого ватажка.

— Бачу, бачу, шановний отамане, — мовив він, — наварив каші, та самому її довелося їсти. Давай я виб’ю з тебе пилюку.

— Та з мене й так її добре вибили! — відповів Робін. — Тепер я вірю в святе речення, що кожна людина — це тільки порох, бо мене він просякнув наскрізь, а горлянкою набився до самого шлунка. Заждіть хвилинку.

Робін зійшов до струмка, жадібно напився води, а потім довго мив руки й обличчя.

Тим часом незнайомець уважно приглядався до Робіна та прислухався до його голосу, ніби силкуючись щось пригадати.

— Якщо я не помиляюсь, — зрештою мовив він спроквола, — то ти і є той славнозвісний розбійник Робін Гуд з Бернесдейля?

— Вгадав, — відповів Робін, — тільки сьогодні мою славу було добре викачано в пилюці.

— Як же я одразу тебе не впізнав? — вів далі незнайомець. — Цієї бійки не сталось би зовсім, бо я шукав саме тебе і гадав, що не забув твого обличчя й голосу. Робе, любий, хіба ти не знаєш мене? Хіба ти ніколи не бував у Геймвелл Лоджі?

— Невже це ти?! Вілл Геймвелл! Мій давній і вірний друзяка Вілл Геймвелл! — вигукнув Робін, кидаючись де нього з розкритими обіймами. — Який же я осел — тебе і не впізнав! Але скільки років уже минуло, відколи ми розлучилися! Та й благородне виховання вилощило тебе до невпізнання.

Вілл палко обняв свого двоюрідного брата.

— Воно й зрозуміло, чому ми не впізнали один одного, — сказав він. — Адже ти теж змінився, змужнів і вже не схожий на того хлопчика, з яким я бігав наввипередки в старому Шервудському лісі.

— А навіщо ти мене шукав? — запитав Робін. — Ти ж знаєш, що я оголошений поза законом і зо мною небезпечно водити компанію. І як ти наважився залишити на самоті мого дядечка? А що чувати про… про Маріан?

— Спершу відповім на останнє запитання, — усміхаючись мовив Вілл, — бо, бачу, воно виходить із самого серця. Я бачив Маріан через кілька тижнів після великого стрільбища в Ноттінгемі, па якому ти завоював для неї золоту стрілу. Вона дорожить цією іграшкою, як найкращим подарунком, хоч через неї нажила собі ворога в особі пихатої дочки шерифа. Маріан просила переказати, коли мені пощастить зустріти тебе, що мусить повернутися до двору королеви Елеонори, але що вона ніколи не забуде щасливих днів з тобою в зеленому лісі. Що ж до нашого старенького сквайра, то він ще міцний і бадьорий, хоча його й мучить ревматизм. Він говорить про тебе як про шибайголову, але в душі пишається твоєю майстерною стрільбою з лука і тим, як ти допікаєш ненависному для нього шерифу. Це ж саме заради свого татуся я оце розгулюю по білому світі таким же розбійником, як і ти. У нас був економ, який, поки я їздив учитися, лизав батькові п’яти, втерся йому в довір’я і поступово прибрав собі до рук усю владу в домі. Після цього він страшенно знахабнів і розперезався, але батько мирився з ним, вважаючи, що чоловік цей все ж таки необхідний, щоб дати лад господарству. Та коли я повернувся із школи, мене дуже прикро вразило те, що економ наш походжає індиком, неначе справжній власник маєтку. Переді мною він спершу крутив хвостом і знущався з батька тільки тоді, коли мене не було вдома. Та одного дня сталося так, що я випадково почув голоси крізь відчинене вікно і зупинився послухати. Підлий слуга обзивав мого батька «упертим старим дурнем». «Я тобі покажу впертого дурня, негіднику!» — вигукнув я, вскочивши у вікно. «Ось тобі, невдячний поганцю!» — і я зопалу вдарив його трішечки дужче, ніж хотів, бо сила в моїй руці таки є. Економ беркицьнувся на підлогу та й випустив дух. Очевидно, я зламав йому шию або ще щось. І тут мені сказали, що коли я відразу ж не втечу з дому, шериф використає цей випадок як привід для цькування батька. Тоді я побажав бідолашному сквайрові всього найкращого і сказав, що піду шукати тебе в Шервудському лісі.

— Ну, брате, — мовив Робін Гуд, — скажу по щирості: не дуже ти був схожий на людину, яка тікає від закону. Уздрівши, як ти розгулюєш по лісі, вирядившись у яскраве вбрання і весело наспівуючи, кожен подумав би, що тебе не турбує ніщо на світі. Я навіть сказав Маленькому Джонові, що, певне, твій гаманець не такий легковажний, як серце.

— Очевидно, ти мав на увазі мою голову, — засміявся Вілл. — А цей велетень Маленький Джон? Дозвольте потиснути вам руку, і будьмо друзями; тільки обіцяйте, що не відмовитесь схрестити зо мною палицю в товариському змаганні.

— Обіцяю! — охоче погодився Маленький Джон. — Ось вам моя рука. Скажіть, як же вас величають?

— Ім’я йому треба змінити, — втрутився в розмову Робін, — щоб збити з сліду слуг закону, озброєних наказами впіймати й повісити усіх нас. Дайте трохи подумати! Ага! Придумав! Він прийшов сюди весь пурпуровий, то так його й зватимем однині. Вітаємо тебе в зеленому лісі, Вілле Пурпуровий!

— Милості просимо до нас, Вілле Пурпуровий! — вигукнув Маленький Джон. Вони ще раз потисли один одному руки й поклялись у відданості справі, якій служила в Шервудському лісі ватага Робіна Гуда.

Розділ сьомий Як Робін Гуд зустрів ченця Тука

Підставив Робіну чернець

Свою широку спину,

І Робін осідлав його,

Мов добру конячину.

І поки вбрід не перейшов

Чернець струмка прудкого,

Він слова Робу не сказав –

Ні доброго, ні злого.

Тихими літніми днями Робін Гуд та його друзі на лоні природи гартували м’язи й дух. Одні розбійники плигали, другі бігали наввипередки, треті стріляли з луків, а четверті змагалися на дрючках та широких блискучих мечах. Не забували також про боротьбу і бої навкулачки. Всі ці найрізноманітніші види спорту робили людей сміливими, вправними, і невдовзі слава про непереможність Робінової ватаги поширилась на всю Англію.

Робін завів собі звичку перетягувати в ліс кращих людей з усіх довколишніх міст та сіл. Як тільки до нього доходила чутка, що там-то й там-то живе чоловік, який надзвичайно майстерно володіє тією чи іншою зброєю, він одразу розшукував цього чоловіка і випробовував його сам особисто. Щоправда, такі випробування не завжди щасливо кінчалися для Робіна. Та коли чоловік йому подобався, Робін з щирою душею пропонував йому ввійти в сім’ю безстрашних лісовиків Шервуда. Одного дня сталося так, що після стрілецьких змагань, в яких Маленький Джон уразив на смерть оленя за п’ятсот кроків, Робін Гуд почав його вихваляти.

— Хай тобі завжди щастить! — вигукнув він, плеснувши свого огрядного товариша по плечі. — Кращого пострілу я ще ніколи не бачив. Невже ще є десь молодець, котрий стріляє так само влучно? Я б на край світу пішов, щоб тільки побачити його.

Почувши це, Вілл Пурпуровий голосно засміявся. Йому було трохи заздрісно, що такої високої похвали удостоївся не він, а його товариш.

— Тут поблизу, в абатстві Фаунтейнз, живе один чернець, на ім’я Тук. Він такий чолов’яга, що поб’є вас обох, — ніби байдуже кинув він.

Робін відразу запалився.

— Пресвята богородице! — вигукнув він. — Тепер я не їстиму й не питиму, аж поки здибаю того ченця Тука та побачу, що він за один!

З властивою йому нетерплячістю Робін негайно почав лаштуватися в дорогу. На голову ватажок розбійників одягнув сталевий шолом; під зеленою курткою він завжди носив кільчастий панцир; широкий меч і щит, почеплені при боці, доповнили його вбрання. І, звичайно, Робін захопив із собою тугий тисовий лук та цілий пучок відбірних стріл.

Був день, коли вся земля неначе усміхалась, радіючи буянню породженого нею життя. Серце Робіна наливалося бадьорістю. Він швидко йшов звивистими стежками, які незабаром вивели його на широкий зелений луг. По той бік лугу протікав струмок, що ховався в порослих очеретом та вербами берегах. Струмок приваблював своєю прохолодною вологою, але плинув так спокійно, повільно, неначе посередині мав неабияку глибину. Робін не збирався мочити ніг, до того ж і кільчастий панцир міг пойнятися іржею; тому він сів на березі спочити й подумати, як перейти струмок, не ступаючи в воду.

Робін тихо сидів у затінку похиленої верби, коли раптом з протилежного берега до нього долинули уривки веселої пісні; потім залунали голоси, ніби там сперечалися двоє чоловіків. Один вихваляв пудинг, а другий палко захищав пиріг з м’ясом, «особливо, — наголошував він, — коли пиріжечок добре приправлений молодою цибулькою».

— І несе ж їх сюди нечистий! — пробурмотів Робін собі під ніс. — Адже такі розмови — справжня мука для голодної людини! Тільки дивно, сперечаються двоє, а голос у них ніби один!

Робіну й справді було чого дивуватись, бо голоси суперечників ніхто б не міг розрізнити.

Нараз кущі верболозу на тому боці розсунулись, і Робін ледве стримався від голосного реготу. Тепер йому все стало зрозуміло. Виявилось, що співало й розмовляло не два чоловіки, а тільки один, і цей один був огрядний присадкуватий чернець у довгій рясі на товстому тілі, підперезаній очкуром. На голові в нього був лицарський шолом, а в правиці таке, що аж ніяк не можна назвати грізною зброєю, — величезний пиріг з начинкою. Підійшовши до самої води, він сів, і суперечка одразу припинилась. Перемога лишилась на боці пирога з м’ясом, бо він був тут і міг дати свідчення на свою користь.

Та перш за все чернець зняв свій шолом, щоб освіжити голову, і перед очима Робіна постала кумедна картина. Голова служителя церкви була кругла, мов яблуко, і така ж сама гладенька. Торочка чорного скуйовдженого волосся вузенькою стрічкою облямовувала череп; голий-голісінький і блискучий, неначе яйце. Тугі червоні щоки були також лискучі й гладенькі, а дрібні сірі очиці потішно витанцьовували, оглядаючи навколишній світ.

Отже не дивно, що Робіна душив нестримний сміх. Та й кожен, мабуть, розсміявся б, коли б спершу почув запальну розмову двох чоловіків, а потім зненацька побачив лише одного дуже смішного ченця. Проте чернець, незважаючи на всю свою комічність, виглядав досить сильним і спроможним постояти за себе перед ким завгодно. Шия у нього була товста, як у беркширського бугая, з-під ряси випиналися могутні груди, а вузлуваті руки були схожі на дві могутні дубові гілки. Коли він сідав, ряса у нього задерлася, і з-під неї блиснули щит та меч, нічим не гірші, ніж у самого Робіна.

Але Робіна злякала не ця грізна зброя. Його серце похололо. коли він побачив, як на його власних очах збираються поглинути чудовий пиріг, бо чернець не гаяв марно часу і. хрестячись однією рукою, зубами вже вп’явся в пиріг до самої начинки.

Робін схопився за лук і швидко наклав на тятиву стрілу.

— Гей, ченчику! — голосно загукав він. — Мерщій перенеси мене через річку, бо інакше я не відповідаю за твоє життя!

Від несподіванки чернець аж кинувся і вхопився за меч. Але, побачивши направлену на нього стрілу, відповів:

— Поклади свого лука, хлопче, і я перенесу тебе через цей струмочок. Такий наш обов’язок у житті — допомагати один одному, а твоя гостра стріла переконує мене, що ти, як людина, заслуговуєш на деяку увагу.

По цій мові напівчернець-напівлицар смиренно звівся на ноги, хоч в очах його бігали хитрі вогники; поклавши па траву свій розхвалений пиріг, довгу рясу, меч та щит, він неквапливою статечною ходою перебрів струмок.

Коли Робін видряпався йому на спину, чернець мовчки побрів назад і не промовив жодного лихого чи доброго слова, аж поки опинився знову на березі.

Там Робін легко скочив на землю і сказав:

— Вельми вам вдячний, отче!

— Он як, ти вдячний! — відгукнувся чернець, вихоплюючи з піхов свого меча. — Тоді, клянусь честю, ти зараз же покажеш, яка твоя дяка. До речі, мої богоугодні справи набагато важливіші за твою мирську суєту, і вони мене кличуть на той бік струмка. Я бачу, ти благочестива людина, яка ніколи не відмовиться прислужитися церкві. Так от я й мушу тебе попросити, щоб ти зробив для мене те ж саме, що я зробив для тебе. Коротше кажучи, синку, ти повинен перенести мене на той бік.

Все це було сказано досить ввічливим тоном, але чернець так блискавично оголив меча, що Робін не мав часу ані зняти лук з-за спини, куди він його закинув, щоб не намочити у воді, ані одв’язати піхов з мечем.

— Ну що ви, добрий отче! — заперечив він, намагаючись виграти якусь хвилину. — Адже я замочу ноги!

— Хіба твої ноги кращі за мої? — відповів той. — А я ж, бачиш, уже промок до ниточки і боюсь, що тепер мене звалить ревматизм.

— Я слабкіший здоров’ям, ніж ви, — хитрував далі Робін, — і той величезний шолом, меч та щит потягнуть мене на дно посеред струмка, не кажучи вже про те, що при цьому постраждає і ваша свята персона.

— Гаразд, я дещо скину, — спокійно відповів чернець. — Обіцяй, що перенесеш мене через потік, я залишу тут усю свою зброю.

— Згода! — вигукнув Робін, і чернець одразу почав знімати з себе військовий обладунок. Робін, як і обіцяв, підставив йому свою широку спину і, коли чернець умостився на ній, побрів через потік.

Дно річечки було всипане круглим слизьким камінням, течія плинула швидко, і глибина її сягала вище пояса. До того ж Робіна гнув тягар значно більший, ніж той, який перед цим ніс чернець, бо ревний служитель церкви виявився неймовірно важким. А тут іце Робін не знав у цьому місці броду, і через те посувався вперед, наче п’яний, то провалюючись у глибокі ями, то спотикаючись об кругляки. Одне слово, він ішов так, що кожної миті або їздець міг звалитися в річку, або ж вони обидва могли опинитись під водою. Та товстобокий чернець на це не зважав. Штовхаючи свого «коня» п’ятами між ребра, він хвацько розправив плечі, ніби їхав на великий турнір, а бідолашний Робін, стікаючи потом, жадібно хапав повітря, мов справжній загнаний кінь. Та зрештою він якось видряпався на берег і звільнився від свого важчезного вантажу.

Але як тільки чернець став ногами на землю, Робін ухопився за свій меч.

— Ну, святий отче, — вигукнув він, шумно відсапуючись і витираючи з чола рясний піт, — що там речуть ваші писання, які ви так охочі цитувати? «Хай не стомлюють тебе добрі діяння»? Тож несіть мене негайно назад, бо інакше я посічу на капусту вашу гарненьку льолю!

В сірих очицях ченця знову майнули хитрі вогники, що не віщували Робіну нічого доброго, але мова його, як і раніше, була спокійна і ввічлива.

— Ну й гаряча в тебе голова, синку, — мовив він, — бачу, що навіть вода не остудила її. Доведеться ще раз підставити спину насильнику та нести тягар людської гордині.

З веселим сміхом Робін знову осідлав ченця і, тримаючи в руці оголений меч, зібрався спокійненько перевезтись через потік. Та поки юнак думав над тим, як дошкульніше покепкувати з монаха, коли той перевезе його на протилежний берег, він раптом відчув, що котиться вниз з широкої ченцевої спини. Робін судорожно сіпнувся, намагаючись утриматись, але чернець крутнувся і пожбурив його у найглибшу ковбаню, так що тільки бовкнуло.

— Ось тобі! — голосно вигукнув святий отець. — А тепер, голубе, вирішуй сам: хочеш — тони, хочеш — пливи!

І він без дальших церемоній побрів на свій берег, а Робін, захлинаючись і відпльовуючись, борсався у воді, поки нарешті спромігся ухопитися за гілку верби й видертись на сухе з протилежного боку.

Холодна купіль розпалила Робіна не на жарт, хоч він і промок до нитки. Юнак схопився за лук і став посилати в святого отця стрілу за стрілою. Та чернець тільки реготався і зважав на них не більше, ніж на звичайні градини, бо стріли із дзвоном відскакували від його сталевого щита, не завдаючи йому ніякої шкоди.

— Стріляй, стріляй собі, парубче! — вигукнув чернець. — Продовжуй, як і почав! Літній день довгий, а я не збираюсь тікати!

І Робін стріляв, поки не стало стріл, а потім з безсилої люті почав осипати свого супротивника лайкою.

— Негідник ти! — крикнув він через потік. — Лицемірний псаломник! Як ти смів ображати наш чудовий англійський пудинг! Ось тільки підійди, щоб можна було дістати мечем, я не подивлюся на духовний сан, виголю тобі тонзуру чистіше, ніж вона виголена у найлисішого монаха!

— І чого ото пащекувати! — байдуже кинув у відповідь чернець. — Пустословити грішно так само, як і блюзнірити. А якщо хочеш побитися на мечах — чекай мене на середині річки!

По цій мові чернець з мечем напоготів ступив у воду й побрів на середину потоку, де його зустрів розлютований Робін.

І там розігрався запеклий бій. Супротивники то зовсім вискакували з води, то присідали в ній по саму шию, то відхилялися назад, то напирали один на одного. Двобій тривав уже довго без переваги з будь-чийого боку. Мечі виблискували в промінні призахідного сонця і тут же схрещувались в ударах, від яких на друзки розлетілася б менш гартована зброя, а слабкіші руки просто не втримали б її. Довго вони так билися, але жоден усе ще не міг перемогти. Багато блискавичних ударів потрапило в ціль, проте всі ці удари тільки переконали Робіна та ченця, що на кожному з них кольчуга, яку неможливо пробити. Але ребра в них все ж таки добре боліли. Через те, за взаємною згодою, вони час від часу спинялись, щоб ухопити повітря, і в ці короткі перепочинки остовпіло дивились один на одного, бо жодному з них ще ніколи не доводилось зустрічати такого несхитного супротивника.

Та ось, кинувшись у нову шалену атаку й водночас відбиваючи напад ченця, Робін послизнувся на круглякові й упав на коліна. Однак його супротивник і не подумав скористатися з цієї нагоди: він спокійно чекав, поки Робін знову стане на ноги.

— Клянусь пресвятою дівою, — вигукнув розбійник свою улюблену клятву, — що за все життя я не зустрічав бійця, який би так шляхетно ставився до супротивника! Я маю велике прохання.

— Яке? — гаркнув чернець.

— Дозволь мені дмухнути тричі в оцей ріжок.

— Ну що ж, можеш погратися, — відповів дивовижний чернець, — дмухай, хоч дух з тебе геть.

Робін Гуд — так розповідає старовинна балада — приклав ріжок до вуст і, зібравши всі сили, засурмив. Три дзвінкі згуки розітнули повітря й тихою луною завмерли серед навколишніх горбів. І не встигли пальці Робіна випустити ріжок, як з півсотні йоменів з луками напоготів вискочили з усіх боків, неначе з-під землі.

— Що за люди біжать сюди, аж спотикаються? — запитав чернець.

— Це мої молодці, — з полегкістю відповів стомлений Робін Гуд, відчуваючи, що прийшов нарешті його час посміятися.

Але чернець не збентежився.

— У мене також є прохання, — сказав він, — і майже таке саме, як у тебе. Дозволь мені тричі свиснути в кулак.

— Будь ласка, свисти, — відповів Робін. — Я не хочу бути нечемою.

Чернець приклав кулак до рота й засвистів так, що далеко було до цього свисту ріжкові Робіна. І тієї ж миті на тому боці струмка, неначе з-під землі, вискочило з півсотні величезних лютих псів. Вони мчали скаженим галопом і опинились біля води в той же час, коли з цього боку до річки добігли Робінові друзі.

— Собака проти кожного твого молодця, а я — проти тебе! — вигукнув чернець, виявляючи готовність знову лізти в бійку.

Зав’язалась небачена і найбезглуздіша сутичка. Стютлі, Мач, Маленький Джон та інші розбійники посилали співучі стріли на протилежний берег, але ченцеві пси, навчені до цього своїм господарем, спритно вивертались, бігли слідом за стрілами і приносили їх назад у зубах, як нинішні собаки приносять закинуті палиці.

— Отакої чудасії мені ще не доводилося бачити! — здивовано вигукнув Маленький Джон. — Та це ж справжнє чаклунство!

— Вгомони своїх собак, отче Туку! — закричав Вілл Пурпуровий, який тільки щойно прибіг до річки і, побачивши дивовижну баталію, реготав, аж за боки брався.

— Отець Тук! — вихопилось у враженого несподіванкою Робіна. — То ви є отець Тук? Тоді вважайте мене своїм другом, бо саме вас я й шукав.

— Я скромний чернець-пустинник, отець Тук з Фаунтейнз Дейля, — відповів той, засвистівши на своїх собак. — Сім літ служив я в тутешньому абатстві — читав недільні проповіді, вінчав, хрестив, відправляв похорони, а коли треба було, то й бився зі зброєю в руках. Не буду вихвалятися, проте досі мені ще не доводилося зустріти такого лицаря, солдата чи йомена, перед яким би я відступив. Але ти прекрасний вояк. Це я мушу визнати.

— Ще б пак! Адже вам допомагав у цьому хрещенні сам Робін Гуд! — сказав Вілл Пурпуровий і лукаво поглянув на обох супротивників, що стояли в промоклому до ниточки одязі, з якого струмками стікала вода. Ватага відповіла на цей дотеп голосним сміхом, до якого приєдналися й Робін з ченцем.

— Робін Гуд! — вигукнув служитель церкви, хапаючись від сміху за боки. — То ти і є той знаменитий йомен? Диви, яке щастя! Я багато чув про

твої діяння, і коли б знав раніше, хто ти, то не тільки переніс би тебе на той бік, а й поділився б з тобою своїм пирогом.

— Щиро кажучи, — весело відповів Робін Гуд, — саме отой пиріг і призвів мене до грубіянства. Отже забирай його та своїх собак і ходімо до нас у ліс. Ти нам конче потрібний — через те я й пішов сьогодні тебе шукати. Ми поставимо тобі капличку в Шервудському лісі, і ти оберігатимеш нас від усіх диявольських підступів. Ну як, згоден ти вступити до нашої ватаги?

— Авжеж, тільки не примушуйте мене постувати! — бадьорим голосом вигукнув Тук. — Зараз перебреду ще раз через оцей благословенний ручай та й подамся з вами до лісу, щоб служити там вірою й правдою, як тільки може служити бідний скромний чернець.

Так Робін Гуд зустрів собі рівню, і його ватага збагатилась на ченця Тука, який виявився не тільки досвідченим лісовиком, але й чудовим кухарем.

Розділ восьмий Як було обвінчано Алана Дейля

— Своє ім’я, — так мовить Роб, –

Відкрий мені, юначе.

— Я Алан Дейль, — говорить той,

А сам, бідак, аж плаче.

Того ж таки вечора, спільно готуючи печеню для веселої ватаги, чернець Тук і син мірошника Мач швидко й міцно потоваришували. Тук був приємно вражений, коли зустрів у лісі великого майстра на паштети, який куховарив для самого шерифа, а Мач не міг надивуватися з того, як добре знає чернець різні лісові трави, корінці та пагінці, що додають стравам тонкого аромату. Отже вони розмовляли, мов давні щирі друзі, і за розмовами приготували таку смачну вечерю, що Робіна Гуда та його славних друзів, певне б, і за вуха від неї не відтягнув.

Таким чином, цього вечора Робін подався на лісову прогулянку з повним животом, а значить, і з легким серцем, сповненим любові до ближніх. Він не зупинив першого стрічного, як часто полюбляв робити, і не викликав його на бійку. Навпаки, зачувши неподалік пісню, Робін сховався за дерево і став чекати, поки з’явиться сам співак. Можливо, йому пригадалися веселі пісеньки Пурпурового Вілла і те, як він, Робін, спробував обірвати їх кілька днів тому.

Як і Вілл, новий незнайомець також був одягнений у пурпурове, але не здавався аристократом. Це був молодий, міцно збитий йомен з голосом набагато приємнішим, ніж у Вілла. Більш за все він скидався на бродячого менестреля. Тримаючи в руках арфу, він бринькав на ній і гучним тенором співав любовну пісеньку:

Сонце, о земле, о квіти,

Ну як же мені не радіти!

Жде в місті кохана,

Близька і жадана,

Що стане моєю навіки.

З-за лісу, з-за гір в цю долину

До тебе, голубонько, лину

в ніч горобину,

І в сонячну днину

Без їжі, без сну, без спочину.

Робін пропустив повз себе юнака, і той, наспівуючи, пішов своєю дорогою.

— Сьогодні такий вечір, що зовсім не хочеться чіпати цього щасливого коханця, — пробурмотів Робін, і серце йому защеміло від згадки про Маріан. — Дай господи, щоб вона була йому вірна і щоб він справив бучне весілля.

Після цього Робін повернувся в табір, де розповів про свою зустріч з менестрелем.

— Якщо кому-небудь із вас доведеться його знову зустріти, — мовив на закінчення Робін, — то приведіть його сюди. Я хочу з ним поговорити.

Це бажання було виконане наступного ж дня. Маленький Джон та син мірошника Мач ішли на розшуки харчів для ватаги, коли раптом помітили оддалік того самого юнака, — принаймні вони гадали, що це той самий менестрель, бо на ньому був пурпуровий одяг, а в руках він тримав арфу. Тільки зараз юнак брів з понуреною головою, одяг на ньому звисав лахміттям, і на кожному кроці він глибоко й сумно зітхав: «Який я нещасний! Який я нещасний!»

Маленький Джон і син мірошника Мач швидкими кроками наблизились до нього.

— Отакої! — промовив Маленький Джон. — Не залий сльозами всієї землі, інакше нам не минути нежиті.

Юнак підвів засмучені очі й, побачивши незнайомих людей, миттю вхопився за лук.

— Зупиніться! Не підходьте! — вигукнув він. — Чого вам од мене треба? Опусти зброю, — сказав Мач. — Ми тобі лиха не зробимо але ти повинен зараз же піти під оте он розлоге дерево. Там на тебе чекає наш ватажок.

Менестрель відкинув за плече лук і покірливо дозволив привести себе до Робіна Гуда.

— Що сталося?! — вигукнув Робін, глянувши на його засмучене обличчя. — Хіба ти не той, хто тільки вчора ввечері співав про кохану, яка живе в місті? Я сам чув бадьорий і радісний голос!

— Тілом я той, шановний добродію, — сумовито відповів юнак, — та в душі моїй усе перевернулось.

— Повідай мені своє горе, — шанобливо попросив Робін. — Може, я в чомусь тобі зараджу. Яке лихо тебе спіткало? Коли буде в моїй силі допомогти тобі, я зроблю це з великою радістю, інакше б я не був Робін Гуд.

— А я Маленький Джон, — охриплим із хвилювання голосом додав м’якосердий велетень.

— Боюсь, що ніхто й ніщо мені тепер не допоможе, — відповів незнайомий юнак. — А втім, слухайте. Вчора я домовився з коханою дівчиною, що незабаром ми одружимось. А тепер її забрали у великий замок, і вона має стати під вінець з одним старим лицарем. А мені без неї світ немилий, і я хоч зараз готовий лягти в домовину.

— Та як же це! — вигукнув Робін, і в його очах спалахнули злі вогники. — Чим здобув старий лицар таку несподівану перемогу?

— Все дуже просто, ваша милість. Норманни знущаються з нас, як тільки хочуть, і користуються такими привілеями, що ніхто їм не може перечити. Цей старий хрестоносець вернувся з Палестини й зазіхав на землю, на якій живе моя наречена. Хоч клапоть той і невеличкий, зате всі права на нього належать їй. Але її брат наказав, щоб вона вийшла заміж заради титулу, і домовився з старим лицарем, що вінчання відбудеться сьогодні.

— Ганьба! Але ж їй-право… — почав був Робін.

— Вислухайте мене до кінця, ваша милість, — не дав йому закінчити юнак. — Можливо, ви вважаєте мене слиньком, який навіть не пробував боротися. Але зважте на те, що до цього лицаря просто не доберешся. Слово честі, я одразу прибіг до замку й зажадав, щоб мені повернули кохану. Та лицар тільки позбиткувався з мене, визираючи з-за високого зубчастого муру, а потім вислав своїх людей, щоб вони мене побили. Одного негідника я пожбурив у колючі кущі, другого — в діжку з водою, а третього сторч головою вкинув у рів. Та всіх я не міг подолати. Вони накинулись на мене гуртом, мов собаки, жорстоко побили і, глузуючи, прогнали геть.

— Просто жах! — буркнув Маленький Джон. Він сидів, схрестивши ноги, й уважно слухав гірку сповідь незнайомого юнака. — Як ви гадаєте, отче Туку, маленька бійка може полегшити душу людини?

— Кровоспускання кровопивцям навіть корисне, — відповів той.

— А дівчина тебе кохає? — запитав Робін Гуд.

— Слово честі, вона мене дуже кохає, — відповів менестрель. — Вона подарувала мені маленьку каблучку, з якою я не розлучався сім довгих літ.

— Як тебе звати? — знову запитав Робін Гуд.

— Алан Дейль, — відповів юнак.

— А чим ти мені відплатиш, Алане Дейлю, — сказав Робін Гуд, — якщо я поверну тобі твою кохану?

— У мене немає грошей, крім оцих п’яти шилінгів, — відповів Алан. — Та хіба ж ви не Робін Гуд?

Робін ствердно кивнув головою.

— В такому разі, якщо хто й може мені допомогти, то тільки ви! — палко вигукнув Алан Дейль. — І якщо ви повернете мені кохану, я заприсягаюся довіку вам вірно служити.

— Тепер ми бачимо, що ти справжній мужчина, — відповів Робін, — і з радістю допоможемо тобі. Скажи тільки, де й коли має відбутися вінчання?

— В плімптонській церкві, що миль за п’ять звідси, о третій годині дня.

— Отже, рушаємо до Плімптона! — вигукнув Робін, скочивши на ноги, і швидко почав віддавати команди: — Вілле Стютлі, ти з двома дюжинами хлоп’ят засядеш до третьої години дня навпроти плімптонської церкви! Ти, друже Маче, звари цьому хлопцеві кашки, — сьогодні в нього не повинно бурчати в животі. Гай-гай! А ще ж одяг!.. Вілле Пурпуровий, подбай про його наряди, — щоб це був справжній жених! А ви, отче Тук, також будьте напоготові, можливо, іцо в церкві ви будете потрібніші за всіх нас разом.

Потім, обернувшись до похнюпленого жениха, Робін додав:

— Посміхнися, любий Алане! Бачиш, сонце ще навіть не вибилося в зеніт, а поки воно сяде, твоя кохана буде біля тебе. Оскільки ж вона певна, що мілорд єпіскоп її сьогодні повінчає, то соромно було б розчаровувати дівку, — закінчив він весело.

Приклавши до вуст свій ріжок, ватажок розбійників просурмив лише один раз, і негайно ж на його дзвінкий поклик з усіх боків почали збігатися одягнені в зелене лісовики В руках вони стискали довгі луки, а за плечима в них висіли тугі сагайдаки.

— Хто хоче іти на вінчання, друзі? — запитав усміхаючись Робін.

— Всі! — в один голос гукнули розбійники, так що навіть Алан Дейль усміхнувся, бачачи їхнє завзяття.

— Тоді дивіться, будьте на місці завчасно, — засміявся Робін, — ми не можемо примушувати єпіскопа Герфорда чекати.

Цього дня гладенний єпіскоп Герфорда прибув до плімптонської церкви з великою пишністю та врочистістю. Йому належало відправити обряд одруження старого лицаря — колишнього хрестоносця — з молодою жінкою, власницею невеличкої садиби. Все навколишнє дворянство мало ощасливити своєю присутністю таку подію. Церкву з цієї нагоди уквітчали гірляндами яскравих квітів, а на подвір’ї храму господнього в горлянки служителів неба щедро лилося чорне оксамитне пиво.

Вже почали стікатися гості, коли єпіскоп раптом помітив з ризниці якогось менестреля в зеленому одязі. Мандрівний співак сміливою ходою підійшов до дверей і зазирнув усередину церкви.

— Хто ти такий, хлопче? — сердито гримнув на нього єпіскоп. — І чого ти приплівся до святого дому з своєю арфою й таким легковажним настроєм?

— Може, вона знадобиться вашій святості, — відповів Робін, смиренно вклоняючись. — Я звичайний мандрівний арфіст, однак мене добре знають на півночі. Сьогодні ж н сподіваюсь, що моя гра прикрасить обряд вінчання.

— А що ти вмієш грати? — запитав єпіскоп.

— Можу заграти веселої пісеньки, від якої нещасний закоханий забуде про зраду дівчини, — сказав Робін. — Можу заграти й іншої, яка примусить наречену перед олтарем зректися свого жениха. — А можу й такої, що знову зіллються в одне закохані серця, хоча б їх і розділяли гори та доли.

— Тоді заходь, заходь, менестрелю, — примирливим тоном сказав єпіскоп, — музику я дуже люблю, а якщо ти й гратимеш так красно, як говориш, це справді прикрасить вінчання. Ану покажи, як воно в тебе виходить.

— Ні, я не смію торкатися струн, поки прийдуть молодий з молодою. Інакше це принесе нещастя і нам, і їм.

— Ну, діло твоє, роби як знаєш, — сказав єпіскоп, — та ось уже й вони.

По доріжці до церкви шкутильгав старий лицар у супроводі десяти лучників, виряджених у пурпурове вбрання, гаптоване золотом. Вигляд у лучників був молодецький, але їхній господар просувався дуже повільно, спираючись на ціпок, і голова в нього тряслася, як у паралітика.

Слідом за ними, спираючись на руку брата, ішла вродлива дівчина. Волосся в неї сяяло, мов золота пряжа, а очі нагадували сині фіалки, що сором’язливо позирають на сонце. Щоки в дівчини то рожевіли, то блідли — так міняться відтінки барв на стулках морської черепашки, — а все обличчя пашіло, ніби вона щойно перестала плакати. Та зараз дівчина виступала з гордо піднятою головою, неначе кинула виклик усьому світові. З нею були лише дві подружки, дві манірні чорноокі дівчини, на тлі яких ще яскравіше виступала врода нареченої. Одна підтримувала молодій вінчальне плаття, щоб воно не волочилось по землі, друга несла величезний оберемок квітів.

— Клянусь усіма дзвонами, які будь-коли сповіщали про весілля, — голосно, щоб усі чули, промовив Робін, — гірше підібраної пари мої очі ще ніколи не бачили!

— Замовкни, поганцю! — цитьнув на нього якийсь чоловік, що стояв поруч.

Єпіскоп поквапливо натягнув рясу і вже стояв, готовий зустріти молодих біля олтаря.

Та Робін не звертав на нього уваги. Він пропустив повз себе лицаря і його десять лучників, а потім підійшов до молодої і став з другого боку від неї.

— Будьте мужні, леді, — прошепотів він, — тут недалечко є інший менестрель, якого, напевне, вам приємніше буде послухати.

Молода жінка злякано глянула на Робіна, але зустріла в його очах стільки прихильності й чесності, що одразу просвітліла й обдарувала його вдячним поглядом.

— Одійди геть, дурню! — сердито закричав її брат.

— От тобі й на! Адже я хочу принести нареченій щастя, провівши її через церкву, — сміючись відповів Робін.

Після цього до нього вже не чіплялись і дозволили пройти з молодими аж до олтаря.

— Тепер починай свою музику, хлопче! — наказав єпіскоп.

— З великою радісгю, — мовив у відповідь Робін. — тільки дозвольте мені обрати інструмент, бо часом я хоч і полюбляю арфу, проте загалом вважаю, що найвеселіше можна заграти тільки на ріжку.

По цьому він спритно вихопив з-під зеленої куртки свій ріжок і просурмив у нього тричі так дзвінко, що аж луна пішла під склепінням.

— Хапайте його! — заверещав єпіскоп. — Нас обманули! Це витівки Робіна Гуда!

Десять виряджених лучників, що були поставлені при вході, кинулись до олтаря. Та вони тут же наштовхнулись на глядачів, які в тривозі посхоплювалися з лав і загородили всі проходи. Тим часом Робін легко перестрибнув через поруччя олтаря і став у найближчому закутку.

— Ні кроку не руш! — закричав він, розтягуючи лук. — Кожен, хто зайде за поруччя, впаде мертвим! Всі, хто прийшов подивитися на вінчання, сідайте на свої місця. Вінчання відбудеться, бо ми прийшли до церкви. Але молода сама обере собі жениха!

Біля входу знову зчинилося сум’яття, і до церкви бойовим порядком вступило двадцять чотири стрільці на чолі з Віллом Стютлі. Вони оточили всіх десятьох виряджених лучників, спохмурнілого брата молодої та інших присутніх тут охоронців порядку й обеззброїли їх.

Після цього до церкви зайшов святково прибраний Алан Дейль разом з Пурпуровим Віллом, який був у нього за старшого дружка. Вони статечно пройшли через увесь храм і зупинилися перед олтарем.

Виходячи заміж, дівчина обирає собі нареченого, — так сказано в одному з законів короля Генріха, — урочисто промовив Робін. — Так от, дівчино, перед тим, як провадити це вінчання, скажи нам, кого б ти хотіла мати за свого чоловіка?

Дівчина відповіла не словами. Вона лише всміхнулась самими очима, підійшла до Алана, оповила руками його шию і заплакала щасливими сльозами.

— Ось кого вона кохає насправді, — сказав Робін, — молодого Алана, а не старого лицаря-каліку! Вибір її той, що треба! І закохані будуть повінчані, перш ніж ми підемо звідси. Тепер, мілорде єпіскопе, починай церемонію!

— Я знаю тебе, лиходію і злочинцю! — зарепетував єпіскоп. — Не буду я їх вінчати, бо в церкві тричі треба робити оклик заручених, такий закон на нашій землі. Три оклики з олтаря! А ти порушуєш правила!

Він з ляскотом закрив біблію і сів на неї.

— Іди-но сюди, Маленький Джоне, — нетерпляче гукнув Робін, а потім зірвав з плечей єпіскопа ризу й натягнув її на йомена. — Ану, який з тебе вийде єпіскоп?

Єпіскоп Герфорда був присадкуватий і товстий, а Маленький Джон високий і худий. Риза вільно теліпалась на плечах Маленького Джона, зате вона ледве сягала йому до пояса. Розбійник у ризі мав дуже кумедний вигляд. Дивлячись на нього, люди мимоволі почали сміятися.

— Щоб я луснув, — сказав Робін Гуд, — але цей наряд робить тебе зовсім іншою людиною. Ти найкращий єпіскоп, якого мені будь-коли доводилось бачити. Приступай до окликів!

Лопочучи короткими полами ризи, Маленький Джон незграбно видирався на хори. Звідти він з кумедною урочистістю тричі оголосив про одруження дівчини з Аланом Дейлем.

— Гукай ще, — наказав Робін, — у тебе дуже коротка риза, і через те говорити треба довше.

Маленький Джон гукнув учетверте, вп’яте, вшосте, всьоме… Ніколи ще оклик не робився таким гучним голосом і з таким щирим завзяттям.

— От тепер досить! — нарешті зупинив його Робін. — Певен, що ти заслужив подвійну винагороду. О, здається, я бачу шановного отця при вході в церкву, який зможе відправити службу навіть краще за мілорда єпіскопа Герфорда. А мілорд єпіскоп посвідчить це та прикладе печатку до паперів. Отче, будьте ласкаві, благословіть оцих молодят, як належить по закону.

Чернець Тук, який весь час скромно стояв у куточку при вході до церкви, виступив наперед. Алан з дівчиною стали перед ним на коліна, а старий лицар, змушений бути свідком вінчання власної нареченої, з безсилої люті лише скреготів зубами. Чернець впевнено розпочав вінчальну церемонію.

Коли він запитав: «Хто віддає цю дівчину?», Робін ступив крок уперед і відповів щирим голосом:

— Я віддаю! Я, Робін Гуд Бернесдейльський та Шервудський! А той, хто збирався одняти її в Алана Дейля, заплатить за це сповна.

Молодих нарекли чоловіком та жінкою, а потім безстрашні йомени тепло поздоровили їх і всі, починаючи з Робіна Гуда, по черзі поцілували щасливу дівчину.

Так закінчився цей обряд,

Веселе богомілля!

І подались стрільці назад у ліс –

справлять весілля.

Розділ дев’ятий Як було врятовано трьох синів удови

Пробрався Робін в Ноттінгем

Крізь браму вранці тихо

І там на вулиці зустрів

Бундючного шерифа.

Ой та й веселими ж були учасники вінчання, які висипали тоді з плімптонської церкви. Та невеселі були ті, що зостались на місці. Мілорда єпіскопа замкнули на хорах, де він сидів без ризи і скреготів зубами з безсилої люті. Десяти вирядженим лучникам також знайшлися куточки в церкві, щоб підтримати йому компанію. Двох із них було замкнено в склеп, трьох — на дзвіниці, «щоб вітали нас весільним дзвоном», як сказав Робін Гуд, а решту позапихано під стільці на хорах та в ризниці. Брата молодої на її прохання відпустили, проте наказали йому не потикатися цього дня до церкви і під страхом смерті не втручатися більше у справи сестри. Що ж до кульгавого старого лицаря, то його змусили видертись на височенне дерево, де він незручно умостився серед гілля і стиха кляв Робіна Гуда та його друзів, коли ті гуртом ішли від церкви.

Надходив вечір, але ніхто із слуг чи селян не наважився тієї ночі звільнити ув’язнених, боячися розбійників Робіна Гуда. І тільки наступного ранку, коли зійшло сонце, вони змогли вийти на волю.

Єпіскоп та старий лицар одразу згадали про свій гонор. Вони просто не знали, куди себе подіти від люті та сорому, і зразу ж після сніданку чимдуж подалися в Ноттінгем, де покликали на допомогу все шерифове військо. Сам шериф не виявляв запалу виступити проти Робіна Гуда відкрито. Очевидно, він все ж таки не міг забути клятви і його гризли докори сумління. Та єпіскоп і лицар побожились, що дійдуть до самого короля, якщо він зараз же не допоможе їм. І шериф змушений був піддатись.

Невдовзі до густого зеленого лісу вирушив загін у сто чоловік. Він складався з королівських лісників та мечоносців графства. Загонові пощастило, бо він раптово напав на групу розбійників, що вийшла на полювання, і почав її переслідувати. Та оточити розбійників не вдавалось, бо ті швидко відходили в глибину лісу і час від часу, залягаючи за пеньками та валунами, посилали назад стріли, які розладнували ряди переслідувачів. Ось одна стріла збила з голови шерифа капелюх, і поважний урядовець з неприхованим жахом припав до шиї свого коня; п’ять інших стріл вп’ялися в руки лісникам.

Проте нападники дечого й домоглися.

Перебігаючи на нове місце, один з розбійників спіткнувся і впав. Тієї ж миті до нього підскочили ще двоє і допомогли йому звестися на ноги. Цс були вдовині сини — Дебелий Вілл, Лестер та Джон. Затримка виявилася згубною для них, бо частина шерифових людей випередила їх і відрізала від товаришів. Ззаду нагодились мечоносці, і незабаром три брати-удовиченки були оточені з усіх боків. Однак вони вперто захищались, і, перш ніж їх скрутила ціла зграя ворогів, вони двох забили, а трьох покалічили.

Оскаженілі нападники готові вже були порубати їх на шматки, коли шериф закричав:

— Стійте! В’яжіть негідників! Ми дотримаємо закону і поки що кинемо їх до в’язниці. Але я обіцяю грандіозне привселюдне повішення, якого давним-давно не бачило наше графство.

Трьох синів удови міцно зв’язали і швидко потягли до Ноттінгема.

Все це трапилося тоді, коли Робіна Гуда не було ані серед розбійників-мисливців, ані взагалі в таборі. Отже деякий час він нічого не знав, і тільки ввечері, повертаючись додому, зустрів саму удову, яка з почервонілими від сліз очима йшла лісовою дорогою.

— Як поживаєте, які у вас новини, матусю? — мимохідь але ввічливо запитав її Робін Гуд. Він шанував і любив цю стару знедолену жінку.

— Хай береже тебе господь, Робіне, — крізь сльози мовила старенька. — Хай не спіткає тебе доля моїх трьох синів! Вони потрапили в пазури до шерифа, і їх засудили на страту, бо шериф — то справжній людожер, — голосила нещасна мати.

— Клянуся всім святим, ця звістка вразила мене в саме серце! Вілл, Лестер, життєрадісний Джон! Мої найперші друзі по ватазі, усі такі смільчаки! Ні, цьому не бувати! На коли призначено страту?

— Мідник Мідл сказав, що на завтра в обідню пору, — відповіла вдова, ковтаючи сльози.

— Ну, дякуйте долі, — мовив Робін Гуд, — що вчасно мене попередили! Я пам’ятаю ті «? ні, коли ви од щирого серця годували й поїли мене, і вже заради цього я був би щомиті готовий поквитатися за вас. До того ж ідеться про життя трьох моїх найхоробріших молодців. Покладіться на мене, матусю!

Стара вдовиця впала на землю і обняла його коліна.

— Я наражаю тебе на смертельну небезпеку, — сказала вона, знову заходячись гірким плачем, — та я знала, що твоє безстрашне й незрадливе серце відгукнеться на моє горе. Хай боронить тебе господь, любий Робіне! Хай і він почує мої благання!

Робін, як міг, утішив жінку і сказав, щоб вона йшла додому, а він порятує її синів.

Почекавши, поки згорблена тугою постать старої зникла за деревами, Робін Гуд швидко подався до лісового табору, і там йому розповіли про всі деталі сутички: як, незважаючи на те, що на одного розбійника припадало п’ять людей шерифа, вони все ж таки щасливо вискочили з біди; принаймні так вони гадали, аж доки помітили, що в групі не вистачає трьох синів удови.

— Ми повинні визволити їх, друзі, — мовив Робін, — навіть якщо на них уже впала тінь шибениці!

І вся ватага почала думати над тим, як це зробити.

Заклопотаний Робін, низько похиливши голову, замислено брів од табору, коли зненацька наскочив на старенького жебрака-прочанина. Це був один з тих благочестивих диваків, які все своє життя поспішають кудись на прощу і, блукаючи з місця на місце, живуть тільки з того, що подадуть їм люди.

Старий прочанин сміливо наблизився до Робіна и попросив милостині. Робін ніколи не відмовляв у підтримці таким перехожим.

— Що чувати на білім світі, старче? — запитав він. — Якими новинами ти мене почастуєш?

— У місті Ноттінгемі, — одказав прочанин, — засуджено до страти трьох юнаків. Напевне, минула вже не одна неділя, як ваше графство не чуло подібної новини.

І тут Робіна осяйнула довгождана ідея.

— Послухай, діду, давай обміняємось одягом, — мовив він. — На додачу я дам тобі сорок шилінгів, щоб ти міг випити вина чи пива.

— Ні, ні, — заперечив прочанин, — у тебе одяг добрий, а в мене саме лахміття. Гріх так збиткуватися з старої людини.

— Але я говорю серйозно. Швидше скидай свій одяг та бери мій. І ось тобі двадцять золотих монет, щоб ти мав змогу розговітися з своєю братією.

Нарешті прочанин повірив. Робін натягнув його капелюх, який наліз йому лише на маківку, потім одягнув плащ старого, латаний та перелатаний чорними, синіми й червоними клаптями, і такі ж самі штани; ноги він всунув у драні старчачі панчохи, на які взув черевики, що зверху і знизу просили каші. Переодягаючись, він весь час жартував, говорячи, що не пиха, а одяг робить людину людиною, так що прочанин мало не задихнувся зо сміху.

Коли вони прощалися в обох був страшенно кумедний вигляд.

Навіть рідна мати, якби вона була живою, не впізнала б Робіна.

Наступного ранку з досвіту весь Ноттінгем був уже на ногах і, як тільки розчинилися брами, у місто валками посунули жителі околишніх сіл; не кожного тижня траплялося бачити потрійну страту на шибениці, і тому всі поспішали на цю подію, як на великий ярмарок.

Робін Гуд в машкарі прочанина один з перших пройшов через браму і став швендяти по вулицях міста, ніби бачив їх уперше в житті. Нарешті він приплівся на базарний майдан і побачив там три щойно споруджені шибениці

— Для кого це приготовано, синку? — запитав він хвацького солдата, який стояв поруч на чатах.

— Для трьох молодців Робіна Гуда, — відповів той. — А коли б спіймали самого Робіна Гуда, для нього, будь певен, спорудили б шибеницю утроє вищу. Та Робін не такий дурний, і в пазури шерифа його вже не заманиш.

Прочанин перехрестився.

— А кажуть, цей парубок не з лякливих, — прошамкотів він.

— Ха! — бовкнув солдат. — Він хоробрий у себе в лісі, де можна сховатися за перший-ліпший пеньок, а от поткнутись на базарний майдан у нього тонка кишка.

— Хто ж вішатиме тих бідолах? — запитав прочанин.

Цього шериф ще не вирішив. Та ось він і сам, можеш спитатися в нього.

І солдат, виструнчившись, немов закам’янів на місці, бо в цей час у супроводі особистої варти з’явився шериф, який гордовитою ходою підійшов до шибениць, щоб оглянути їх на власні очі.

— Благослови тебе господи, вельмишановний шерифе! — мовив прочанин. — Хай зійде на тебе небесна благодать! Що ти даси дурному дідуганові, як він сьогодні буде катом?

— А хто ти такий? — грубо запитав шериф.

— Я бідний старий прочанин. Але я можу висповідати грішні душі і з благочестям повісити грішні тіла.

— Чудово! — вигукнув шериф. — Сьогодні катові належатиме тринадцять пенсів, а від себе я додам дещо з одягу, щоб ти міг скинути оте лахміття.

— Пошли вам господи здоров’я, — відповів прочанин і в супроводі солдата-вартового пішов до в’язниці готувати приречених до страти.

Рівно опівдні двері в’язниці широко розчинились, і з них висипала ціла процесія. Попереду дріботів прочанин, а слідом за ним, оточені солдатами, твердо і впевнено йшли всі три удовиченки. Таким ладом вони пройшли крізь довгі шпалери міської сторожі аж до базарного майдану.

Перед шибеницями в’язні зупинились. Прочанин наблизився до них і щось прошепотів. Збоку здавалося, що він промовляє останні слова втіхи. Після цього три парубки з міцно скрученими за спиною руками спокійно зійшли на ешафот. Разом з ними на поміст видерся їхній кат-духівник.

Все було готово, і кат неначе тільки чекав, коли шериф подасть знак.

Минуло кілька хвилин тривожного чекання. Нарешті шериф підвів руку.

Серед натовпу розляглося тужне зітхання; більшість при сутніх здригнулась, одвернувши голови. І тільки ті, в кого зовсім зачерствіли серця, не зводили очей з шибениць.

Робін ступив на край помосту. Люди затамували подих, бажаючи розчути останні слова, звернені до приречених. Але голос Робіна тепер не тремтів по-старечому, як досі, і тіло його блискавично випросталося під чорним плащем, накинутим поверх старчачого лахміття.

— Слухай, зарозумілий шерифе! — вигукнув він. — Ніколи в своєму житті я не був катом і не збираюся братися за це ганебне ремесло! Хай проклятий буде той, хто вигадав страту на горло! Тепер я хочу додати ще тільки три слова. Слухайте їх усі.

Він вихопив з-під плаща свій ріжок і тричі голосно просурмив. А ще за мить у руках Робіна блиснув мисливський ніж. Три блискавичних змахи — і Вілл, Лестер та Джон були вже знову вільні. Вони кинулись до солдатів, що стояли на варті під шибеницями, і видерли в них з рук алебарди.

— Хапайте їх! Це Робін Гуд! — заверещав шериф. — Сто фунтів винагороди, якщо спіймаєте їх живими чи мертвими!

— Я збільшую винагороду до двохсот! — гаркнув товстенний єпіскоп.

Та їхні голоси потонули в ревові, який знявся одразу, як тільки Робін засурмив у ріжок Робін вихопив з під лахміття меч і кинувся вниз по сходах ешафота. Слідом за ним бігли засуджені.

Варта почала оточувати їх, намагаючись обеззброїти, коли раптом:

— Рятуйтесь! — пролунав з одного боку дзвінкий голос Вілла Стютлі, а потім: —Рятуйтесь! — загримів з іншого боку голос Маленького Джона.

Крізь переляканий натовп до ешафота продиралось вісім десятків чоловіків у зеленому одязі, хоч за безладдям здавалось, що їх принаймні вдвоє більше. З оголеними мечами вони вихором налетіли на варту. Відбулася коротка, але запекла сутичка. Люди шерифа почали панічно тікати, а друзі Робіна Гуда згуртувались навколо свого ватажка й поволі стали відходити з базарного майдану.

— В ім’я короля, хапайте їх! — надривався шериф. — Замкніть міські брами!

Розбійники й справді попали б у безвихідь, якби було виконано цей наказ. Та Вілл Пурпуровий і Алан Дейль передбачили таку можливість і вже упоралися з двома вартовими. Отже брама була навстіж розчинена, і саме до неї відступала ватага розбійників.

Солдати, оговтавшись, зібрали загін, який чисельністю вдвоє переважав розбійників, і зробили рішучу спробу врізатися в центр ватаги. Та сили відступаючих неначе потроїлись, і вони дружно натягли тугі тисові луки, посилаючи у ворога цілі хмари гострих стріл, які тримали солдатів на відстані.

Так ватага поминула браму, і перед нею відкрився шлях, іцо вів через пагорби аж ген до гостинного зеленого лісу. Далі солдати не наважились переслідувати розбійників.

Невимовна була радість старої удовиці, коли вона знову побачила своїх хлоп’ят. Розраджена мати без кінця дякувала Робінові та крізь сльози все зичила йому щастя. А її три сини їли того вечора так завзято, як ніколи в своєму житті.

Розділ десятий Як один жебрак провчив чотирьох знаменитих розбійників

— Гей, старче, — Робін загукав, –

Клянуся головою:

Ти в торбі грошики несеш!

Тож поділись зо мною!

Одного чудового ранку, невдовзі після хвилюючих подій, викладених у попередньому розділі, Робін ішов дорогою до Бернесдейля розвідати, чи не блукають поблизу загони переслідувачів, послані шерифом. Але скрізь було тихо, спокійно, мирно. Ніде не було видно жодної живої душі, за винятком самотнього жебрака, який бадьорим кроком наближався до Робіна.

Це був досить кумедний чолов’яга, і замість одягу на ньому метлялося якесь чудне шмаття.

Жебрак помітив Робіна тієї самої миті, коли ватажок розбійників вийшов з гаю, але й знаку про це не подав. Він не прискорив і не уповільнив ходи, а підскоком ішов собі далі, насвистуючи веселий мотив і знічев’я вибиваючи палицею ямочки на курній дорозі. Дивне вбрання жебрака зацікавило Робіна, і він надумався зупинити незнайомця, аби перемовитися з ним слівцем.

У того були босі ноги і голі руки. На тілі — подрана довга сорочка, підперезана поясом. На шиї — велика, чимсь наповнена торба, зашморгнута ремінцем.

Він аж три шапки натягнув

На голову плішиву

І міг спокійно мандрувать

Чи в бурю, чи то в зливу.

Та, незважаючи на старчаче лахміття, чолов’яга здавався гладким і здоровим, а торба його так розбухла, що Робін подумав: «Гай-гай! Оце так жебрачка послала мені доля! Якщо хто-небудь з їхньої братії і має грошенята, то саме оцей півник, а раз він їх має, то нехай поділиться з біднішими».

При цьому Робін змахнув своєю палицею і загородив подорожньому шлях.

— Гей, хлопче! — вигукнув він. — Куди це ти так розігнався? Зажди, я маю до тебе діло!

Жебрак удав, ніби нічого й не чув, і простував собі далі.

— Зупинися, кажу тобі! — закричав голосніше Робін. — Бо я заговорю з тобою інакше!

— Е, з того нічого не вийде, — нарешті обізвався жебрак. — Я не слухаюся нікого в Англії, навіть самого короля. Отож відступися краще з дороги, бо вже нерано, а мені ще йти та йти, поки я зможу подбати про свій голодний шлунок.

— Що ти там базікаєш! — роздратовано мовив Робін, забігши знову наперед і не пропускаючи жебрака. — Поглянувши на твою товсту пику, одразу скажеш, що доброго харчу тобі вистачає; а я от ходжу голодний! Тож позич мені грошей до наступної зустрічі, щоб я міг зайти в найближчий шинок.

— Хай тобі бог дасть, а я не маю чого позичати, — сердито пробурчав жебрак. — Ти не старший за мене і спроможний сам заробити на їжу. Отож іди, куди йшов, і не чіпляйся до мене. А якщо ти надумав постити, аж поки одержиш чого-небудь від мене, то знай, що довго тобі доведеться ходити з порожнім животом.

— Не довше, аніж я провчу нахабу оцим кийком! — вигукнув Робін. — Кажу востаннє — давай гроші, бо відлупцюю, як Сидорову козу! А коли й це не навчить тебе пристойному поводженню, тоді подивимося, що може зробити стріла з шкірою старця!

Жебрак посміхнувся й відповів на це нахваляння тим же:

— Ну що ж, голубе, підходь з своїм ціпком. Думаєш, я злякався твоєї лозини? А щодо лука та стріли, то ось моє слово!..

Він блискавично змахнув своєю палицею і таким невідпорним ударом вибив лук з руки Робіна, що тому наче ошпарили пальці. Робін затанцював од болю і пробував пустити в хід свій кийок. Та жебрак не дав цього зробити. Трах! Бах! — гухкала його палиця, зводячи нанівець захист ватажка розбійників. Робінові довелось надзвичайно сутужно, бо палиця жебрака, обкована залізом, виявилася грізною зброєю. Незважаючи на всі зусилля, Робін не міг навіть замахнутися, тоді як жебрак раз у раз торохкав його по ребрах.

Залишалося два виходи: або й далі отак підставляти боки під дошкульні удари, або ж негайно відступити. Робін обрав останнє, — як, певне, й кожен зробив би на його місці, — і кинувся бігцем до лісу, на ходу сурмлячи у свій ріжок.

— Тю, тю, хлопче, як тобі не сором! — глузливо закричав услід йому жебрак. — Куди ж ти тікаєш? Адже ми тільки почали! Повернися, візьми свої гроші, бо ти ж не зможеш розплатитися в шинкові!

Та Робін не відгукнувся ані однісіньким словом. Він мчав через горби та вибалки, аж поки зустрів трьох розбійників, які поспішали на його сигнал.

— Що сталося? — запитали вони.

— Та один зухвалий жебрак, — відповів Робін, ледве переводячи дух, — він отам, на шляху, з таким важчезним дрюком, якого я ще ніколи не куштував… Поганець навіть не дав мені порозмовляти з собою!..

Розбійників — це були Мач та два удовиченки — аж розпирало зо сміху при думці, що Робін Гуд тікає від жебрака. Однак вони зберігали поважність і передусім запитали свого ватажка, чи він не поранений.

— Ні, — відповів Робін, — проте мені одразу полегшало б, якби ви спіймали того жебрака та дали мені змогу з ним поквитатись.

Три бравих йомени не стали марно гаяти часу. Вони побігли на шлях і вздріли жебрака, який знову йшов так спокійно, ніби був у мирі та злагоді з усім світом.

З цим жебраком найлегше упоратись, якщо напасти на нього зненацька, — сказав Мач. — Давайте пробіжимо навпростець через отой лісок і впадемо йому як сніг на голову.

Інші погодились, і незабаром три розбійники наздогнали свою жертву.

— Нумо! — скомандував Мач.

Два удовиченки блискавично плигнули жебракові на спину й вирвали у нього з рук палицю. Тієї ж миті Мач вихопив кинджал і приставив його бідоласі до грудей.

— Здавайся, голубе! — наказав він. — Наш друг чекає на тебе в лісі, щоб провчити, як треба битися по-справжньому.

— Відпустіть мене, — сміливо сказав жебрак, — і я битимусь з усіма вами разом.

Та його ніхто не слухав. Розбійники відразу ж потягли чолов’ягу до лісу. Переконавшись, що опір нічого не дасть, жебрак вдався до переговорів.

— Дорогенькі мої, — заблагав він, — для чого оце насильство? Якщо ви наполягаєте, я й так піду з вами тихо-спокійно. А якщо ви мене відпустите, то матимете добру дяку. В моїй торбі лежить сто фунтів. Відпустіть мене, і я віддам вам усе.

Три розбійники почали радитися між собою.

— Ну, що ви скажете? — запитав Мач своїх товаришів. — Адже нашому ватажкові приємніше буде побачити сидір цього старцюги, ніж його пісну пику.

Ті погодились, і вся маленька компанія сіла під дубом.

— Швидше викладай своє золото, друже, — мовив Мач.

Погода була вітряна. Як тільки йому звільнили руки, жебрак одразу став спиною до вітру.

— Заждіть, хлопці, зараз усе буде зроблено, — відказав він. — Нехай хто-небудь скине плащ. Ми простелемо його долі й висиплем на купу моє багатство.

Жебракові подали плащ. Він звалив на нього торбу з натугою, ніби в ній насправді було щось дуже важке. Потому опустився навпочіпки й заходився ліниво розв’язувати ремінець. Розбійники також поприсідали, уважно стежачи за кожним рухом жебрака, щоб той, бува, не приховав частину грошей для себе. Нарешті торба була розв’язана. Жебрак засунув у неї обидві руки. Але витягнув він не сяюче золото, а повнісіньку пригорщу борошна, яке, не гаючися жбурнув у напружені обличчя розбійників, що оточили його з трьох. боків. Вітер допоміг жебракові, миттю огорнувши його ворогів густою білою хмарою. Борошно набилося їм в очі, носи й роти. Вони задихалися і нічого не бачили.

Поки Мач та два удовиченки відхекувались та відпльовувались, силкуючись навпомацки впіймати підступного жебрака, той докінчив помсту, вхопивши за кінці плащ і витрусивши все борошно в обличчя своїм ворогам — тепер беззахисним жертвам. А зробивши це, ухопив палицю, яка лежала напохваті, й сипонув цілою зливою ударів по їхніх головах, плечах та боках, водночас пританцьовуючи то на одній нозі, то на другій і голосно примовляючи:

— Негідники! Волоцюги! Ось вам мої сто фунтів! Ну, як вони вам, до вподоби? Клянусь, ви дістанете їх усі, скільки їх є в моїй торбі!

Трах! бах! трах! бах! — гупала палиця, підкріплюючи кожне слово жебрака. Бідолахи заревли б од болю, якби їхні горлянки не були вщерть забиті борошном. Вони думали зараз тільки про те, аби швидше втекти від лихої напасті, і кинулися наосліп бігти по шляху. Жебрак погнався за ними й почастував на прощання кожного ще кількома дошкульними ударами.

— Тепер бувайте здорові, мої голуб’ята! — гукнув він на прощання. — Коли ж мені знову випаде йти по шляху з Бернесдейля, ви, сподіваюсь, уже будете спроможні відрізнити золото від пшеничної потерті!

Здобувши таку блискучу перемогу, жебрак, насвистуючи, побрів далі, а три розбійники ще довго терли запорошені очі та прочищали легені.

Коли ж Мач та два удовиченки спромоглися як слід оглядітись довкола себе, то перший, кого вони побачили, був Робін Гуд, який стояв, прихилившись до дерева, і з посмішкою дивився на них. Вигляд друзів остаточно повернув йому хороший настрій.

— Хай вам усячина, хлопці! — вигукнув він. — Слово честі, ви пішли не туди, куди слід, і, якщо зважати на одяг, втрапили на млин.

Розбійники поглянули один на одного й не сказали ані слова, тільки почервоніли по самі вуха.

— А ви хоч бачили того нахабу-жебрака, по якого я вас посилав? — запитав він.

— Щиро кажучи, командире, — мовив син мірошника Мач, — ми більше чули його, ніж бачили. Він так набив нас борошном, що в мене воно ще довго виходитиме з потом. Ви скажете, що я народивсь у млині й нанюхався борошна ще в пелюшках. Та їй-бо, ніколи мені не доводилось нюхати його в такій кількості!

І він з натугою чхнув.

— Як же це сталося? — стримуючи сміх, запитав Робін.

— А так. Ми злапали жебрака, як ти й наказував, а він пообіцяв дістати викуп з торби, яку ніс за плечима.

— З тієї самої, на яку зазіхав і я, — кинув Робін ніби сам до себе.

— Отож ми й погодилися, — вів далі Мач. — Простелили на землю плащ, він розв’язав торбу, а потім як трусонув нею! Враз борошно розвіялось такою страшною хмарою, що нам і в очах потемніло, і дух позабивало. Сам же він розтанув у тій хмарі, наче справжня мара. Але перед цим, бачу, він встиг понаставляти вам добрих гуль та синців, — зауважив Робін.

— Не інакше, йому допомагав сам диявол, — мовив один з удовиченків, скорботно розтираючи потерпілі місця.

Робін так зареготав, що не встояв на ногах і опустився на товстий покручений корінь, який випинався з-під землі.

— Чотирьох найхоробріших розбійників побив, мов жовторотих немовлят, якийсь жалюгідний жебрак, — вигукнув він. — Мені можна посміятися з вас, друзі, бо і я попав у таку халепу. Тільки більше нікому анімур-мур про те, як нас усіх посоромили. Нікому! Навіть у Шервудському лісі! Посміємося отут між собою — та на тому й кінці у воду.

У хлопців трохи відлягло від серця, хоч їм і дуже кортіло ще разочок здибатися з жебраком. Проте жоден з усіх чотирьох ніколи не згадував про цю пригоду.

Та чи то жебрак похвастався нею у найближчому шинку, чи, може, якась пташинка, підгледівши з високого дуба, розцвірінькала про це мешканцям лісу, тільки шила в мішку не вдалося сховати: таємниця випурхнула у широкий світ і обернулася на смішну баладу, яку співали люди по всій країні, хоч вона й не тішила чотирьох знаменитих розбійників.

Розділ одинадцятий Як Робін Гуд покарав Гая Гісборна

— Поклявсь я Робіна спіймать,

Знайду лиш — так і знай:

У ріг баранячий скручу, –

Це каже Гісборн Гай!

Минуло кілька тижнів після того як було визволено трьох синів удови, і весь цей час шериф марно намагався покінчити з ватагою Робіна Гуда. Чутки про діла непереможного Робіна дійшли до Лондона, і король послав бідолашному Фітзу наказ, погрожуючи зняти його з посади, якщо він не спіймає ватажка розбійників. Ось чому шериф аж із шкури пнувся та гасав по лісу, силкуючись заскочити Робіна Гуда зненацька. Проте всі його старання не давали ніяких наслідків.

Тоді шериф збільшив винагороду за голову Робіна, сподіваючись, що це спокусить когось із переможців на королівських турнірах випробувати своє молодецтво поза мурами міста.

Такий герой і справді знайшовся. Це був найманий лицар з королівської

важкої кінноти, на ім’я Гай Гісборн. Він теж прочув про Робіна та про солідну винагороду за його голову. Сер Гай вважався одним із кращих лучників і мечоносців у всій королівській армії, але серце в нього було підступне й запроданське. Він добився в короля дозволу негайно вирушити на розшуки ватажка розбійників і, озброївшись папером від його величності, примчав до шерифа Ноттінгема.

— Я приїхав сюди, щоб зловити Робіна Гуда, — самовпевнено мовив він, — і я його зловлю — живого чи мертвого!

— А я з радістю допоміг би вам навіть тоді, коли б ви не мали наказу з печаткою самого короля, — улесливо відповів шериф. — Скільки вам треба людей?

— Ніскільки, — відповів сер Гай, — бо я певен, що гуртом нічого не вдієш проти цього відчайдушного злочинця. Я піду сам. Але ви тримайте своїх людей напоготові поблизу Бернесдейля. Як тільки почуєте голос срібного ріжка — летіть туди щодуху. Це означатиме, що Робін у мене в руках.

— Чудово! — вигукнув шериф. — За нас будьте певні, ми не підведемо.

Шериф пішов давати відповідні накази, а Гай Гісборн почав переодягатися, щоб його ніхто не міг упізнати.

Трапилось так, що саме в цей день Вілл Пурпуровий і Маленький Джон подалися в Бернесдейль купити кілька пар зеленого одягу для тих своїх товаришів, які вже світили голими колінами й ліктями. Але вважаючи, що не варто обом зразу лізти в петлю, вони біля міста розділилися. Вілл почимчикував крізь браму, а Джон заліг по цей бік муру за пагорком і став чекати.

Раптом він побачив, як Вілл, мов ошпарений, вискочив з брами назад, а слідом за ним, майже наступаючи на п’яти, гнався сам шериф і десятків шість його людей. Вілл з розгону махонув через рів, продерся крізь колючий живопліт, по камінні та пеньках проскочив болото і, мов сполоханий заєць, довгими стрибками подався до лісу. Шериф та його посіпаки вибивалися з сил, проте все ж таки не припиняли погоні. Але ряди переслідувачів рідшали: один з них сторч головою полетів у заповнений водою рів, другий загруз у багнюці, третій, спіткнувшись об камінь, так і врізався носом у землю, а з десяток інших знеможено сіли на узбіччі дороги й відкритими ротами хапали повітря, мов риба, яку витягли з води.

Маленький Джон, спостерігаючи все це, не міг стримати щирого сміху, хоч усвідомлював, що буде зовсім невесело, коли Вілл випадково спіткнеться. Його вже й так майже наздоганяв один з переслідувачів. То був найкращий бігун шерифового війська, на ім’я Вільям Трент. До Вілла йому залишалося не більше двадцяти кроків, і він скорочував що відстань швидко, мов хорт. Побачивши небезпеку, яка нависла над його другом, Маленький Джон блискавично скочив на ноги, натягнув лук і пустив смертоносну стрілу. Краще було б Вільяму Тренту лежати того дня хворим у ліжку, — оповідає старовинна балада, — ніж зустрітися з стрілою Маленького Джона під шатами зеленого лісу. Це було його останнє змагання з бігу.

Коли стріла із свистом вилетіла з-за пагорка, переслідувачі на мить заціпеніли від жаху. Та, глянувши в той бік і побачивши лише самого Маленького Джона, вони люто закричали й кинулись усім гуртом до нього. Вілл Пурпуровий тим часом досяг вершини пагорба і, скотившись униз, пропав з очей.

— Пошлю ще одне привітаннячко шерифу, — надумався Маленький Джон, — а потім наздожену Вілла.

Але цей нерозважливий крок виявився фатальним: як тільки Маленький Джон наклав стрілу й розтягнув тятиву, його чудовий тисовий лук, що досі ніколи не підводив свого господаря, раптом переламався надвоє.

— Хай тобі всячина, клята деревиняко! — вилаявся Джон.

Потому він твердо став на ноги й вирішив захищатися до останньої змоги, бо солдати були вже зовсім поруч.

Добре ж він постояв за себе того дня! Переслідувачі, поки видерлися на пагорб, страшенно засапались, і перших десятьох Джон легко поклав на землю нищівним ударом свого пудового кулака.

Та один у полі не воїн, хоча б який сильний він був, і впоратися з шістьма десятками ворогів Маленький Джон явно не міг. Крім того, лучники зупинилися на безпечній відстані од нього і, розтягнувшися лінією, націлились в Маленького Джона стрілами.

— Здавайся! — задихаючись, гукнув шериф. — Здавайся, Маленький Джоне, Рейнольде Грінліфе, чи як там тебе сьогодні звати! Здавайся негайно, коли не хочеш, щоб оці стріли прошили наскрізь твоє серце!

— О, ваші слова прудкіші за стріли, — мовив Маленький Джон. — Вони вже торкнулися мого серця, і я здаюсь.

Тієї ж миті шерифові люди навалилися на нього з усіх боків і міцно скрутили мотузками: вони страшенно боялись, щоб розбійник не втік по дорозі. Шериф радісно реготався, думаючи про те, як краще помститися за викрадений посуд, і зрештою таки надумав.

— Клянусь усіма святими, — вигукнув він, — ми відведемо тебе до Бернесдейля і повісимо там на високому горбі сьогодні ж!

— Гаразд, вішайте, — мовив Маленький Джон. — Тільки дивіться, щоб і вам не відгукнулось тим самим! Бог милостивий, і він ще може не допустити, щоб ви зробили цю чорну справу.

Все ще побоюючись втечі полоненого, шериф та його почет швидко спустилися з пагорба і подалися через торфовище. По дорозі до них приєднувалися ті, що відстали раніше. Ось один насилу видерся з глибокого рову і, потираючи голову, влився до гурту. Другий припадав на ногу, третій геть подрав на собі одяг, вскочивши в колючий живопліт, четвертий був весь у грязюці. Вся команда шерифа ледве пересувала ноги і мала вигляд жалюгідних бродяг. Але солдати раділи, що шериф пообіцяв од пуза напоїти їх вином; до того ж невдовзі вони мали повісити найхоробрішого після Робіна Гуда розбійника Англії.

Швидко вони спорудили стовп з перекладиною і прив’язали до неї товсту мотузку. Шибениця була готова.

— Ну, прощайся з життям! — гукнув шериф до Маленького Джона. — Тепер ми подивимося, чи допоможуть тобі твої лісові хитрощі.

— Хотів би я зараз мати при собі Робінів ріжок, — пробурмотів бідолашний Джон. — Але його немає, і, здається, все кінчиться так, як каже шериф.

Становище і справді було безвихідне. Мотузка вже стискала шию полоненого, і солдатам залишалося тільки її потягти.

— Готово? — запитав шериф. — Ну, тоді: раз… два…

Та перш ніж він вимовив «три», з-за пагорба долинув слабенький гук срібного ріжка.

— Щоб я луснув, коли це не сигнал сера Гая Гісборна, — мовив шериф, — і він кличе мене на допомогу. Сер Гай спіймав Робіна Гуда!

— Даруйте, ваша світлість, — докинув один з солдатів, — але якщо він справді спіймав Робіна Гуда, то це буде дуже радісний день. Давайте почекаємо з цим розбишакою і підготуємо ще одну шибеницю. Треба повісити їх разом!

— Чудова думка! — вигукнув шериф, ляснувши себе по колінах. — Зніміть негідника та добре прив’яжіть його, поки ми вернемося.

Міцно припнувши Маленького Джона до шибениці, шериф з своєю пошарпаною зграєю подався у ліс, щоб привести Робіна Гуда й повісити відразу двох знаменитих розбійників.

Облишмо поки що Маленького Джона й шерифа та подивимось, які пригоди спіткали за цей час Робіна Гуда.

Перш за все слід сказати, що саме цього ранку ватажок розбійників мало не посварився з Маленьким Джоном. Причиною до того був нетутешній підозрілий йомен, якого вони разом уздріли в лісі. І кожному закортіло викликати незнайомця на поєдинок. Але Робін Гуд не поступився своєму помічникові. Ось тоді-то роздратований Джон і подався з Віллом Пурпуровим до Бернесдейля, а Робін виступив назустріч захожому чужинцеві.

У нового гостя Шервудського лісу вигляд був досить — таки потішний. На перший погляд він здавався якоюсь триногою потворою. Та, підійшовши ближче, Робін розгледів, що це просто бідно вбраний чоловік, якому чомусь заманулося натягти поверх лахміття висушену на сонці конячу шкуру, — з головою, гривою і хвостом. Шкура голови правила йому за каптур, а хвіст, спадаючи донизу, створював враження третьої ноги.

— Доброго ранку, друже, — гостинно привітався Робін. — Лук у твоїй руці свідчить про те, що ти, напевне, хороший стрілець.

— Стрілець як стрілець, — мовив незнайомець у відповідь. — Тільки не до стрільби мені зараз. Я згубив стежку і ніяк не можу на неї втрапити знову.

«Слово честі, я був певен, що ти згубив розум!» — усміхнувшись, подумав Робін, а вголос сказав:

— Я проведу тебе через ліс, а ти мені розкажеш, які справи примусили тебе блукати в цих краях. Мова твоя здається мені набагато шляхетнішою за твоє убрання.

— А хто ти такий, щоб питати мене про мої справи? — гарикнув незнайомець.

— Я один з королівських лісників, — відповів Робін, — і приставлений сюди охороняти оленів його величності від усяких підозрілих людей, які тут часом вештаються.

— Вигляд у мене, можливо, й справді підозрілий, — заперечив незнайомець, — але я тут не вештаюся без діла. Ну, слухай: якщо ти королівський лісник, ти мені теж знадобишся. Я тут також за королівським дорученням — розшукую небезпечного злочинця. Звати його — Робін Гуд. А ти. часом, не з його банди?

І незнайомець пильно подивився на Робіна.

— Ні, ні, боронь боже! — запевнив його ватажок розбійників. — А навіщо тобі потрібен отой Робін Гуд?

— Це вже мені знати. Скажу тільки, що зустрітися з цим гордим і неприступним розбійником мені хочеться дужче, ніж одержати за нього сорок повноцінних фунтів з королівської скарбниці.

Тепер Робіну все стало ясно.

— Іди за мною, друже, — мовив він, — трохи пізніше я. певне, зможу показати тобі схованку Робіна Гуда. А поки що давай проведемо приємну часинку під оцим деревом, постріляємо з наших луків.

Незнайомець погодився. Вони зрізали дві тоненькі лозини й, відмірявши сто кроків, увіткнули їх у землю.

— Починай, друже, — сказав Робін. — Перший постріл — твій.

— Е, ні, — відмовився той, — я стрілятиму після тебе.

Робін виступив на крок уперед, недбало розтягнув лук і пустив стрілу. Вона просвистіла в повітрі й тільки ледь-ледь не зачепила лозинки. Незнайомець цілився набагато ретельніше, але його стріла збочила дужче.

Другий захід почав незнайомець. Цього разу він вистрілив дуже майстерно, влучивши в пучечок листя на кінці лозинки. Але постріл Робіна виявився ще кращий — його стріла розколола лозинку якраз посередині.

— Хай тобі всячина! — вражено вигукнув незнайомець. — Ніколи ще я не бачив, щоб хтось так влучав! Та ти ж, мабуть, стріляєш краще за самого Робіна Гуда! До речі, ти ще й досі не сказав, як тебе зваги.

— Авжеж, ні, — мовив Робін, — і не маю права сказати, поки не назвешся ти.

— Своїм ім’ям я можу пишатися, — заявив незнайомець. — Я поклявся спіймати розбійника Робіна. І я сказав би про це йому в очі, коли б він не був такий боягуз. Моє ім’я — Гай Гісборн.

Незнайомець проказав усе це врочистим голосом, бундючно походжаючи туди й назад між деревами і зовсім забувши про те, що його кілька хвилин тому побили в стрільбі з лука.

Робін спокійно дивився на нього.

— Здається, я вже десь чув про тебе. Тобі не доводиться вішати людей заради грошей?

— Так! Але тільки розбійників на зразок Робіна Гуда.

— А скажи, що поганого зробив тобі Робін Гуд?

— Та це ж грабіжник з великої дороги! — мовив сер Гай, уникаючи прямої відповіді.

— Хіба він не віддає бідним усе, що забирає у багатих? Чи, може, він не захищає жінок та дітей, слабких і безпомічних? І чи не найбільшим його злочином є те, що він забив кількох королівських оленів?

— Годі патякати! — нетерпляче перебив його сер Гай. — Тепер я бачу, що ти й сам з Робі нової зграї.

— Я ж сказав — ні, — коротко відрубав Робін. — А якщо я допоможу тобі спіймати Робіна, що ти робитимеш далі?

— Бачиш оцей срібний ріжок? — відповів сер Гай. — Як тільки Робін опиниться в моїх руках, я дам один довгий сигнал. І враз сюди прибуде шериф з усім своїм військом. Якщо ти покажеш мені, де ховається цей розбишака, я віддам тобі половину винагороди. Двадцять фунтів!

— Я не став би штовхати людину на шибеницю навіть за тисячу фунтів! — мовив зневажливо Робін. — Але я покажу тобі Робіна і нагороду за те знайду собі на вістрі власного меча. Я сам і є Робін Гуд, ватажок розбійників Шервуда й Бернесдейля!

— Тим гірше для тебе! — вигукнув сер Гай.

Натренованим блискавичним рухом він вихопив з-під конячої шкури меч і без попередження, по-зрадницькому кинувся на беззахисного Робіна. Той спритно ухилився від удару і теж оголив свою зброю.

— Це ж підло, — мовив він зловісно, — нападати на людину, яка не готова до бою!

І, не кажучи більше ні слова, став захищатися. Удар на удар, удар на удар! Понад дві години кресала криця крицю, проте ні Робін Гуд, ні сер Гай не відступили один перед одним ані на крок. Це був такий двобій, який рідко кому доводилося бачити навіть у Шервудському лісі. Вороги похмуро зиркали один на одного, і в очах у них палала ненависть. Один з них бився за своє життя, другий — за винагороду та королівську ласку.

Блискучі гострі леза раз у раз розтинали повітря, осяяне миротворним промінням сонця, і стикались з сичанням розлючених змій. Але вони ще ні разу не торкнулися живого тіла. Та ось Робін Гуд випадково спіткнувся об корінь, що випинався з землі, і впав на коліна. Сер Гай, замість того, щоб дати йому змогу підвестись, як це зробив би кожен шляхетний лицар, ударив лежачого. Так Робін дістав поранення в лівий бік.

— О пресвятая діво, — вигукнув Робін, — заступися за мене, грішного! Де ж це видано, щоб людина помирала раніше, ніж настав її час!

Потому він знову спритно скочив на рівні ноги й завдав своєму ворогові раптового удару. Лицар тієї миті якраз високо замахнувся мечем, щоб остаточно прикінчити Робіна, але той зробив блискавичний випад знизу. Сер Гай Гісборн поточився назад і з глухим стогоном упав на траву: меч Робіна протнув йому горлянку.

Ватажок розбійників з жалем подивився на забитого.

— Ти сам накликав на себе біду, — стиха мовив він. — Хоч ти і був запроданцем підступним, я зовсім не хотів тебе вбивати.

Після цього він оглянув власну рану. Вона була неглибока. Робін швидко зупинив кровотечу й перев’язав поранений бік. Потім зняв з сера Гая конячу шкуру, накинув її на себе, а труп лицаря затягнув у кущі. Там він прикрив його своїм плащем, притрусивши обличчя травою та листям, щоб не можна було одразу впізнати забитого.

І будовою тіла, й обличчям Робін не дуже відрізнявся від сера Гая.

Насунувши кінську шкуру на голову так, що під нею сховалося майже все обличчя, Робін узяв срібний ріжок і просурмив довгий сигнал. Цей звук і врятував Маленького Джона в Бернесдейлі. Він примусив недалекого розумом шерифа нашорошити вуха, припинити страту й чимдуж мчати за пагорб до лісу, аби захопити ще одну жертву.

Два десятки кращих шерифових лучників менше ніж за півгодини були вже на місці.

— Це ви подавали сигнал, ваша милість? — запитали вони, наближаючись до Робіна.

— Я, — мовив Робін, йдучи назустріч засапаному шерифу.

— Які новини, які новини, сер Гаю? — нетерпляче загукав високоповажний урядовець.

— Робін Гуд і Гай Гісборн зустрілися тут у двобої, і той, на кому Робінів плащ, зараз мертвий лежить у кущах.

— Це найкраща новина, яку я будь-коли чув у своєму житті! — вигукнув шериф, потираючи руки. — Я гадав, що нам пощастить його повісити за компанію, але я й так не шкодую.

— Повісити за компанію? — перепитав Робін.

— Авжеж! Сьогодні в нас винятково щасливий день. Як тільки ви пішли од мене, ми вистежили й мало не спіймали одного з тутешніх молодців, — здається, то був Вілл Пурпуровий. Зате його друга, що допоміг йому врятуватися, ми були вже підтягли до шибениці, коли раптом почули ваш сигнал.

— А хто ж той другий? — схвильовано запитав переодягнений Робін.

— А як ви гадаєте, хто? — зареготав шериф. — Перший розбійник після самого Робіна Гуда — Маленький Джон, він же Рейнольд Грінліф!

Шериф ніяк не міг забути того ім’я, яким назвався Маленький Джон в Ноттінгемі під дахом його будинку.

«Маленький Джон! — здригнувшись у душі, подумав Робін. — А й справді, це був дуже щасливий сигнал!»

— Вас, бачу, також трохи подряпало? — не вгавав шериф, зробившися на радощах страшенно балакучим. — Послухайте, хлопці! Приведіть серові Гаю Гісборну коня, а самі закопайте отого поганця там, де він лежить. Собаці собача смерть. Швидше порайтесь, та ходімте до Бернесдейля. Прикінчимо й того.

Вони пришпорили коней і виїхали з лісу. По дорозі Робін примушував себе весело підтримувати розмову, а сам обмірковував, як би допомогти Маленькому Джонові.

— У мене до вас велике прохання, шерифе, — мовив він, нарешті, вже майже під самим містом.

— Яке, шановний сер? Говоріть, я слухаю.

— Я відмовляюсь од вашого золота, бо втішився чудовим двобоєм. А що я переміг самого ватажка, дозвольте мені порахуватися також і з його спільником, щоб потім усі говорили: сер Гай Гісборн уподовж єдиного дня послав на той світ двох найнебезпечніших розбійників Англії!

— Робіть як знаєте, — погодився шериф, — але вам би не слід відмовлятися од винагороди, яка тепер має подвоїтись. Не кожному й не кожного дня доводиться перемагати Робіна Гуда.

— Свята правда, ваша світлосте, — відповів Робін. — Скажу не хвастаючись: ніхто не міг перемогти Робіна Гуда вчора, не переможе його й завтра.

При цьому він наблизився до Маленького Джона, який все ще стояв прив’язаний до шибениці, й гукнув шерифовому почту:

— Почекайте там, а я дізнаюся, чи хоче покаятись полонений.

Він швидко нахилився, перерізав Маленькому Джонові пута й тицьнув йому в руки лук та стріли сера Гая, які не забув прихопити з собою.

— Це я, Робін, — прошепотів він.

Та Маленький Джон і без того впізнав свого друга, і серце йому вже підказало, що нині шибениця лишиться порожньою.

Нарешті Робін голосно й дзвінко просурмив тричі у свій ріжок, а потім вихопив з-під конячої шкури свій незрадливий лук. І перш ніж отетерілий шериф та його вояки встигли вхопитися за зброю, в повітрі засвистіли несхибні стріли.

Ще одна злива стріл посипалася на них з-за міських мурів та крізь ворота. То Вілл Пурпуровий і Вілл Стютлі, коли Робін ще розмовляв з шерифом у лісі, побачили їх і поспішили на поміч своїм товаришам. Вони наспіли дуже вчасно.

Нажахане військо шерифа кинулося панічно тікати. А Робін і Маленький Джон живі та здорові стояли під шибеницею, посилаючи навздогін ворогам співучі стріли й глузливий сміх.

Невдовзі вони приєдналися до своїх товаришів, і вся ватага подалася на спочинок до гостинного лісу. На один день пригод було більше ніж досить.