Робін Гуд (продовження)

Розділ дванадцятий Як Маріан повернулася в Шервудський ліс і як Робін Гуд став гостем Королеви Елеонори

В чуже одягшись, Роб гуляв

У лісі ранком раннім

І раптом здибав Маріан

В хлопчачому убранні.

Схрестились гострії мечі.

«Яке маля хоробре!» –

Подумав Роб. Та бій кінчивсь,

Їй-богу, дуже добре!

Одного дня після описуваних подій Робін надумався піти на полювання. Не знаючи, з ким йому на цей раз приведеться зіткнутися в лісі, він замастив собі обличчя грязюкою й переодягнувся у благеньку куртку та довгий плащ і тільки після цього рушив у мандри. Тихий, лагідний ранок навіяв йому спогади про давноминулі дні дитинства, коли він безтурботно гуляв оцими галявами разом з Маріан. Який то був щасливий час!

І як болісно та гірко, що його не можна повернути! Чи приведеться йому ще коли-небудь побачити Маріан — милого, доброго друга дитячих років!

Останнім часом Робін часто думав про неї, і з кожним разом йому все більше хотілося почути її чистий голос, її дзвінкий сміх, побачити, як при зустрічі з ним спалахують сонцесяйні очі.

Може, то щастя Алана Дейля і його подруги так сильно сколихнуло струни Робінового серця, а може, до цього спричинився прихід у Шервудський ліс Вілла Пурпурового. Та хоч як би там було, а цього ясного ранку Робін повільно брів лісовою стежиною, сумовито похиливши голову і зовсім забувши про полювання.

Раптом на невеличку галяву просто перед його очима вийшов красень олень. Вигляд тварини, що мирно поскубувала соковиту траву, розбудив у Робінові мисливця. Він блискавично натягнув тятиву і вже зібрався був пустити стрілу, коли олень зненацька упав, мов підкошений: його наскрізь прошила стріла, пущена з протилежного кінця галяви.

І цієї ж миті з-за кущів вискочив стрункий вродливий юнак у багатому одязі. З радісним вигуком він побіг до забитої тварини. Ясно, що це й був стрілець, бо він розмахував над головою луком, а при боці в нього висів меч, хоч сам він здавався майже хлоп’ям. Робін швидкою ходою підійшов до оленя з другого боку.

— Гей, хлопче! — суворим голосом закричав він. — Як ти насмілився стріляти в королівського оленя?

— Я маю таке ж право стріляти в цих оленів, як і сам король, — погордливо відповів юнак. — А хто тобі дозволив мене допитувати? Іди своєю дорогою, парубче!

Голос незнайомого підлітка чомусь дуже схвилював Робіна. Він неначе торкнувся його серця і розбудив далекі спогади дитинства. Робін пильно подивився на юного мисливця, і той теж відповів одвертим поглядом, у якому не було ні тіні страху.

— Хто ж ти такий, друже? — вже лагідніше запитав Робін.

— Я тобі поки що не друг, і хто я — це моя справа, — з запалом відрубав незнайомець.

— Обережніше, любий хлопчику, бо ти в лісі, а тут ми швиденько можемо навчити тебе пристойному поводженню! — мовив Робін.

— Тож спробуй! — вигукнув юний незнайомець, вихоплюючи з піхов меч. — Берися за зброю та захищайся!

Він хоробро змахнув клинком, і Робінові, якого задерикуватість хлопця почала вже сердити, не лишилось нічого, як теж узятися за зброю. Юнак кинувся в бійку з великим завзяттям, показавши своєму супротивнику, що непогано-таки володіє кількома немудрими прийомами нападу. Але Робін лише відбивав наскоки і навіть не збирався показувати хлопцеві своєї справжньої сили. Так тривало з чверть години, за які молодий нападник зовсім знесилився. На його щоках заграв ніжний рожевий рум’янець.

А до Робіна за цей самий час повернувся хороший настрій. Сміливість тендітного юнака так зворушила ватажка розбійників, що він, працюючи мечем, став посміхатися.

Помітивши це, юнак раптом скипів і спробував завдати дошкульних ударів. Робін легко відбив їх і засміявся одвертіше. Бачачи своє безсилля і неспроможність відплатити за неприховане збиткування, бідолашний хлопчина мало не плакав із сорому та злості.

Робінові стало шкода свого супротивника, і, щоб покінчити з цим нерівним двобоєм, він удав, ніби ненароком оступився, водночас підставивши руку так, що її легенько дряпнуло мечем.

— Ну що, задоволений? — вигукнув юнак, здригнувшися при вигляді крові.

— Цілком, — відповів Робін, опускаючи меч. — А тепер ви, може, зробите ласку і скажете, кому я завдячую цією подряпиною?

— Я Річард Партінгтон, паж її величності королеви Елеонори, — з гідністю відповів юнак, і знову його голос до глибини душі вразив Робіна.

— Що примусило вас піти в цей ліс наодинці, шановний Партінгтоне?

Юнак замислився і, перш ніж відповісти, ретельно витер свій меч маленькою мереживною хусточкою. В пам’яті Робіна знову ожило щось дуже далеке, але до болю знайоме. Нарешті юнак підвів голову й поглянув йому в очі.

— Гаразд, хто б ти був, — чи королівський лісник, чи хтось інший, — знай, що я розшукую ватажка розбійників Робіна Гуда, якому несу прощення від королеви. Чи не скажеш, часом, де його можна побачити?

І, чекаючи відповіді, юнак заховав свою мереживну хусточку за відлогу куртки. Гострі очі Робіна помітили, як там блиснула золота стріла.

— О! Я упізнав тебе! — радісно вигукнув він, кидаючись до юного гостя Шервудського лісу. — Ти Маріан, а оту золоту стрілу подарував тобі я, завоювавши її на турнірі, влаштованому шерифом!..

— Ти… ти… — задихаючись промовила Маріан (бо це й справді була вона), — хіба ти… Робін?

— Власною особою! — весело відповів Робін і, так як був, — у лахмітті, з брудним обличчям, палко пригорнув тендітного «пажа» до своїх грудей.

— Ой, Робіне, що ж я наробила! — раптом з жахом вигукнула Маріан. — Я не знала, що це ти, і так необачно тебе поранила!

— Пусте, — усміхаючись мовив Робін. — Адже це зробила ти, і я з гордістю носитиму цей шрам на своїй правиці.

Проте Маріан так турбувалася про його поранену руку, як не турбувався Робін про всі свої рани, узяті разом. Перев’язавши його маленькою хусточкою, Маріан сказала:

— Ну, тепер все буде гаразд!

І Робін вірив, що саме так і буде, бо ніколи не відчував такої легкості на серці. Йому здавалось, що весь ліс довкола оповив ніжний рожевий серпанок, який непомітно розлився з щік його коханої Маріан.

Дівчина почувала себе не менш щасливою, хоч їй було трохи не по собі. Робін насилу здогадався, що вона просто соромиться свого чоловічого одягу, і віддав їй довгий подертий плащ. Загорнувшись у нього, Маріан одразу повеселішала.

Потім вони стали розповідати одне одному про те, що їм довелося пережити за час розлуки і, заговорившись, не помітили навіть, як сонце повернуло на захід.

— Який же я поганий хазяїн! — вигукнув Робін, скакуючи на ноги. — Навіть не запросив тебе до своєї лісової оселі!

— А я дуже поганий паж, — мовила Маріан, — бо зовсім забула, що я Річард Партінгтон, який справді приніс тобі послання від королеви Елеонори!

Розкажеш— про це дорогою. Вдома я передам тебе місіс Дейль. А за оленем прийдуть мої друзі, яких ми, напевне, зустрінемо.

І поки вони йшли до табору, Маріан повідала, як слава про доблесть Робіна долинула аж до Лондона в палац королеви Елеонори. І королева сказала: «Я б з радістю зустрілася з цим хоробрим йоменом і подивилась, як він стріляє з лука». Королева обіцяла повне прощення Робіну, якщо він наступного тижня прибуде в Лондон з чотирма своїми лучниками і позмагається з найкращими стрільцями, що ними так пишається король Генріх. Про все це Маріан розповіла дуже докладно, а потім додала:

— Коли я почула, що її величність виявила бажання побачити тебе, я сказала, що колись ми з тобою знались, і попросилася піти тебе пошукати. Королева дуже зраділа, а відпускаючи мене, наказала передати тобі оцей золотий перстень на знак її благовоління.

Робін узяв перстень і, похиливши голову, шанобливо його поцілував.

— З такою запорукою я хоч зараз поїду в Лондон, — мовив він. — І щоб одняти цей подарунок королеви, треба буде принаймні відрубати мені правицю.

В цей час вони наблизилися до густих заростів, що надійно ховали пристановище ватаги розбійників. Робін витяг ріжок і подав голосний сигнал, яким скликано всіх його друзів.

Вілл Пурпуровий одразу впізнав, кому належало гарненьке личко під беретом пажа, і, підскочивши до Маріан, по-братньому обняв її й поцілував в обидві щоки. Потім, відкликавши Робіна вбік і про щось з ним пошептавшись, він повернувся до ватаги й урочисто проголосив:

— Друзі! Слухайте мене всі! Сьогодні ми маємо честь привітати у себе прекрасну Маріан, наречену нашого ватаж ка Робіна Гуда!

Під оглушливі привітальні вигуки захоплених розбійників зніяковілу, але щасливу Маріан було передано на руки ніжної і милої дружини Алана Дейля. А ввечері, вже зодягнена в корсаж та спідницю й приваблива, як ніколи, Маріан сіла по праву руку від Робіна на великому бенкеті, що його влаштували на її честь господарі Шервудського лісу.

Коли від оленя, забитого Маріан, лишилися самі кісточки, Алан заспівав для чарівної гості найкращих пісень північних менестрелів. До нього приєдналися інші, й незабаром у лісі залунав могутній хор. Співали всі, починаючи од Вілла Пурпурового, який тягнув баритоном, і кінчаючи ченцем Туком, що гудів низьким басом. Навіть Маленький Джон намагався розтулити рота, хоч на нього весь час скоса поглядав мірошниченко Мач.

Пригорнувшися до Робіна, Маріан замріяно слухала пісні, і в її темному волоссі жаром виблискувала золота стріла.

Потім Робін попросив свою наречену ще раз повторити слова королеви. Вислухавши Маріан, розбійники тричі прокричали «ура» королеві та її незвичайному пажу і, схопившися на ноги, проголосили тост за їх здоров’я.

— Отже ви чули, — мовив Робін, звертаючися до всієї ватаги, — що її величність бажає, аби я з чотирма своїми товаришами з’явився до неї. Зо мною підуть два моїх заступники — Маленький Джон та Вілл Стютлі, мій двоюрідний брат Вілл Пурпуровий і менестрель Алан Дейль. Місіс Дейль супроводитиме свого чоловіка. З нею буде веселіше й пажу її величності. Друзі, ми рушимо в дорогу на зорі. Приготуйте найкращий одяг. Перевірте зараз же, чи не пом’яті ваші плащі, чи добре почищені мечі, чи в порядку луки та стріли. Зробімо честь королеві і не посоромимо рідного лісу. Ти, Маче, разом з Віллом, Аестером та Джоном, славними удовиченками-братами, на час нашої відсутності командуватимеш ватагою, а ти, отче Туку, дбатимеш про душі та шлунки хлоп’ят.

Накази Робіна були зустрінуті одностайним схваленням, а потім ще довго розбійники кружляли чорне пиво. Нарешті, приготувавшися до завтрашньої подорожі, ватага розбрелась, і всі полягали спати.

Ранок видався напрочуд гарний і обіцяв тихий сонячний літній день. Темно-зелені лісові шати застигли в урочистому мовчанні, немовби замилувались п’ятіркою йоменів, що лаштувалися в дорогу. Як свідчить балада, Робін таки справді подбав про те, щоб сьогодні його друзі були якнайкраще одягнені. На всіх, хто мав з ним іти в палац королеви, милувало око новісіньке зелене вбрання», а сам ватажок розбійників вирядився у ясно-червоне. Голови сміливців прикрашали чорні капелюхи з білими перами. Не гірше за чоловіків були одягнені й дві дами — Маріан та місіс Дейль.

З побажаннями щасливої дороги та всіляких успіхів ватага розбійників у повному складі провела цю невеличку компанію до узлісся.

Подорож до Лондона обійшлася без пригод. Компанія жваво просувалася прямим королівським шляхом, і за всю дорогу її ніхто не зупинив. Перстень королеви на пальці Робіна гостинно розчинив перед мандрівниками лондонську браму. Невдовзі вони були вже в палаці, чекаючи на побачення з її величністю.

Робіна та його друзів поселили в самому палаці, але зроблено це було так таємно, що ніхто не знав про гостей королеви.

Король у цей день поїхав на Фінсбурзькі поля, де незабаром мав відбутися великий турнір. Він хотів сам оглянути турнірну арену, поговорити з відбірними своїми стрільцями, які, на його думку, повинні були перемогти будь-яких суперників. Король так вихваляв цих людей, що королева зважилась побитися з ним об заклад. Маріан казала правду, що її величність не раз чула про знаменитого Робіна Гуда і його безстрашних йоменів. Дівчина й сама ніколи не втрачала нагоди, щоб замовити за розбійників добре слівце, і тільки-но трапився щасливий випадок, напросилася їх розшукати.

Королева сиділа в своїй вітальні й вела жваву розмову з придворними дамами, коли раптом на порозі з’явилася Маріан Фітцволтер. Тепер вона знову була одягнена, як і належало фрейліні. Зробивши перед королевою глибокий реверанс, дівчина чекала дозволу заговорити

— О, кого я бачу! — з радісною усмішкою вигукнула королева. — Мою улюбленицю Маріан, чи мого вірного пажа Річарда Партінгтона?

— І Маріан, і пажа в одній особі, ваша величність. Річард знайшов, кого ви бажали побачити, а Маріан привела його сюди.

— Де ж він? — нетерпляче запитала королева.

— Чекає аудієнції, він сам і чотири його товариші. З ними ще й леді, про любов і вінчання якої я розповім вам пізніше надзвичайно веселу історію.

— Запросіть їх сюди.

Маріан послала слугу, й за якусь мить невеличка компанія Робіна Гуда зайшла до вітальні.

Королева була майже певна, що побачить незграбних, обшарпаних, здичавілих од лісового життя людей, але її чекала приємна несподіванка. Від подиву її величність мало не сплеснула руками: перед нею стояли справжні кавалери, яких негусто навіть при дворі. Щоки Маріан покрилися рум’янцем, коли вона помітила захоплені погляди, що їх крадькома кидали на розбійників інші фрейліни.

Робін не забув благородних манер, яких його колись навчила мати, і ясно-червоний оксамитовий одяг сидів на ньому, як на справжньому придворному. Про Вілла Пурпурового нічого було й говорити: це був блискучий світський кавалер. Не гірше за них виглядав і менестрель Алан Дейль. Що ж стосується Маленького Джона та Вілла Стютлі, то в першого деякий брак зовнішнього лоску з верхом компенсувався велетенським зростом, а в другого — широченними плечима. Місіс Дейль була сьогодні ще чарівнішою, ніж у той знаменитий день, коли вона пішла до плімптонської церкви з одним чоловіком, а стала дружиною іншого.

Такими постали мешканці лісу перед королевою Елеонорою в її вітальні.

Робін виступив трохи вперед, став на коліно й мовив:

— Ось перед вами я, Робін Гуд, і мої найближчі друзі. Я прийшов за наказом вашої величності з перснем на руці, за який, як і за вашу честь, не пошкодую віддати життя.

— Я рада тебе бачити, Локслі, — з чарівною усмішкою відповіла королева. — Ти й твої хоробрі друзі прийшли дуже вчасно.

Робін відрекомендував по порядку всіх чотирьох розбійників, і кожен з них став перед королевою на коліно, а королева зустріла їх найпривітнішими словами. Потім вона поцілувала в щічку місіс Дейль і на час перебування компанії в Лондоні запросила її жити в палаці на правах придворної дами. Після цього королева дала знак усім сісти за стіл, щоб відпочити і підкріпитися з дороги. Миттю з’явилися найтонші вина і найвишуканіші страви. Поки гості пили та їли, королева розповіла їм про наступний турнір на Фінсбурзьких полях і про те, як би їй хотілося, щоб вони змагались під її прапором.

— А поки що, — закінчила вона, — про це нікому ані слова.

Робін і його друзі пообіцяли свято зберегти таємницю.

Королеві дуже сподобалися розбійники, і на її прохання вони розповіли про деякі пригоди з свого лісового життя. Королева та її фрейліни сміялися від щирого серця. Найбільше сподобалась її величності розповідь про те, як вони позбиткувалися з єпіскопа Герфорда. Цю історію вона прослухала кілька разів, бо Маріан, яка знала всі подробиці про вінчання в плімптонській церкві, розповідала про нього так кумедно, що в королеви од сміху на очах виступали сльози.

— Мілорд єпіскоп Герфорда! — крізь сміх вигукувала вона. — Оце так штуку йому утнули! Ну нехай хе, я з нього ще покепкую! А оце і є наш славний менестрель? — раптом запитала вона, обернувшись до Алана Дейля. — Здається, я про тебе щось уже чула. Ти не відмовишся заграти для нас що-небудь на арфі?

Алан низько вклонився, взяв у руки принесену йому арфу, торкнувся струн, і в кімнаті залунали чудесні пісні північних країв. Королева і фрейліни слухали співака з таким захопленням, що навіть дихнути не сміли.

Розділ тринадцятий Як розбійники стріляли на турнірі, що його влаштував король Генріх

Король на Фінсбурзькі поля

Із пишним почтом їде,

А п’ять стрільців-лісовиків

Крокують гордо слідом.

ень великих змагань лучників почався чудовим ясним світанком, який розбудив нетерплячку у всіх жителів Лондона, починаючи від гордовитого придворного вельможі й кінчаючи скромною дівчиною-служницею. Довколишні села теж попрокидалися вдосвіта, й люди цілими валками потяглися на Фінсбурзькі поля. Величезний простір, ярус за ярусом, з трьох боків оточували суцільні помости, в центрі яких були споруджені криті ложі для титулованої знаті й іншого дворянства. В дальньому кінці стояло десять строкатих наметів для десяти загонів королівських лучників. Кожен загін складався з двадцяти стрільців під командою уславленого капітана. На всіх десяти наметах виблискували королівські герби і під свіжим ранковим вітерцем полоскались різноколірні вимпели.

Кожен капітан мав власний прапор і власну емблему. Перший ішов пурпуровий вимпел особистого зброєносця короля — Тепуса, який вважався найкращим лучником Англії. Далі — жовтий вимпел Кліфтона Букінгемшірського, синій — Гільберта Уайтхендського, відомого на весь Ноттінгемшір, зелений — Елвіна Уельського і білий — Роберта Клаудсдейльського. Решту п’ять загонів очолювали капітани, які теж не раз доводили своє молодецтво.

Як було уже сказано, король дуже пишався своїми лучниками й організував цей турнір спеціально для того, щоб показати всім їхню майстерність та принагідно поповнити їхні ряди.

Сходчасті помости заповнилися сьогодні досить рано, і людські голоси гули, наче бджоли у вулику. Король з королевою та численним почтом ще не прибули. Не видно було й королівських лучників. Через те глядачі гамували своє нетерпіння веселими жартами або ж заводили суперечки, в яких кожен захищав свого улюбленого лучника. Поміж помостами без упину снували заповзятливі продавці вимпелів, пропонуючи просто з рук свій барвистий крам — невеличкі стрічки з кольорами тих загонів, які мали змагатися на турнірі. Не менш жваво робили свою справу й численні лотошники, що торгували пиріжками, тістечками, сидром, бо багато людей, аби зайняти вигідне місце, прибігли сюди, навіть не поснідавши.

Поки натовп сперечався про те, хто з улюблених лучників має найбільше шансів перемогти, поступово заповнились і центральні трибуни та ложі. А невдовзі срібноголосі сурми сповістили про наближення короля й королеви.

В дальньому кінці поля, біля наметів широко розчахнулися ворота і з’явився вершник у пурпуровому одязі на білому коні. Не відриваючи від рота сурми, він кидав у небо дзвінкі звуки, а слідом за ним шикованим рядом їхало шестеро прапороносців. Весь натовп звівся на ноги, і над полем розляглося могутнє «ура». На арену виїхав король Генріх II. Він сидів на баскому білому бойовому коні, одягнений у темне оксамитове вбрання, гаптоване атласом і золотом. Білосніжний страусовий плюмаж гойдався на його капелюсі, якого він раз по раз піднімав над головою, відповідаючи на привітання глядачів. Поруч нього їхала королева Елеонора, велична й чарівна в своєму парчевому костюмі для верхової їзди. За королем і королевою з’явилися принц Річард та принц Джон у лицарських шоломах і кольчугах. Далі тяглася ціла процесія придворних кавалерів і дам, а за ними виступали всі десять загонів лучників. Вони об’їхали по колу турнірну арену, і натовп зустрічав їх ще з більшим ентузіазмом, ніж самого короля.

Король і королева спішилися, сходами піднялися в королівську ложу й сіли на два трони, що стояли під смугастим балдахіном, укриті червоною, гаптованою золотом попоною. Ліворуч і праворуч од них, теж в окремих ложах, розмістився почет. Шаруділи оздоблені діамантами опахала, виблискували дорогоцінні персні й намиста. Гарненькі пажі снували туди й сюди, передаючи останні накази короля.

На поле виїхав герольд. Срібний звук його сурми розлігся над безладним гомоном натовпу. І враз запала мертва тиша. Двісті лучників вишикувалися вздовж арени у дві довгих мальовничих шеренги. Капітани, на знак особливої милості до них, стояли біля королівської ложі.

— Слухай, Тепусе, — звернувся король до свого зброєносця, — піди виміряй відстань до цілі.

— А яка буде винагорода? — запитала королева.

— Про це зараз сповістить герольд, — відповів король. — Перший приз — сорок золотих фунтів; другий — сорок срібних пенні; третій — срібний ріжок, інкрустований золотом. Більше того: якщо ці призи завоюють королівські загони лучників, переможці додатково одержать дві бочки рейнського вина, дві бочки англійського пива і п’ять найжирніших оленів, які лиш гуляють у королівському заповіднику Деллом Лі. Гадаю, це непогана винагорода? — закінчив король усміхаючись.

— Ставте де завгодно ціль, — мовив Кліфтон, упевнений у ласці короля. — За таку щедру винагороду ми готові стріляти на будь-яку відстань.

— Ну, не будемо так далеко заходити, — одказав король. — Але відстань повинна бути пристойна. Тепусе, встанови цілі за двісті кроків.

Тепус низько вклонився і пішов встановлювати десять цілей з вимпелами десяти королівських загонів лучників. Тим часом герольд оголосив умови змагання та встановлені призи. До участі в турнірі допускалися всі. Спершу королівські лучники мали пустити по три стріли в ціль з вимпелом свого загону. Так буде визначено по одному найкращому стрільцю від загону. Ці десять стрільців будуть змагатися на цілях, відкритих для кожного, хто забажає спробувати свою стрілецьку майстерність; причому кожен учасник також мав право лише на три стріли. Наслідки стрільби по відкритих цілях визначать переможців турніру.

Натовп зустрів ці умови змагання одностайним вигуком схвалення. Королівські лучники змахнули над головами своєю зброєю і поставали проти цілей.

Стрільба почалася одразу по всіх цілях, і треба було дуже уважно стежити, щоб чогось не проґавити. Тому над полем встановилася напружена тиша. Двадцять лучників робили водночас по три постріли й відходили назад, а їхнє місце займали інші. Інколи, щоб визначити переможця, доводилося призначати додаткові постріли, бо чимало було таких випадків, коли стріла одного лучника лягла в центр, а стріла другого розчахувала її навпіл. У кожного лучника стріли мали свої позначки, щоб легше було вести підрахунки, і до кінця першого раунду ці стріли так густо обтикали цілі, що вони стали схожі на великі круглі щітки. Глядачі були просто в захопленні, а король став ще більше пишатися з того, що в нього такі добрі стрільці.

Нарешті було оголошено наслідки першого туру. Як і можна було сподіватись, Тепус вийшов перший у своєму загоні. Він поклав у самісінький центр цілі шість стріл підряд. Гільберт Уайтхендський відстав од нього всього лиш на одну стрілу, а Кліфтон — на дві. Два інших капітани теж мали по чотири стріли в центральному колі, але трохи далі від середини. В решті загонів звичайні рядові стрільці обстріляли своїх капітанів.

Переможці відсалютували королю й королеві і пішли перепочити та замінити тятиви на своїх луках. Починалася найвідповідальніша частина турніру. Старі цілі було знято, а натомість поставлено нові — тепер уже за двісті сорок кроків. Король наказав герольду оголосити, що відкривається змагання на звання першого лучника Англії і що в ньому можуть взяти участь всі бажаючі. Проте результати першого туру виявились такими переконливими, що багато йоменів, які спершу були намірились вийти на арену, тепер не наважилися цього зробити. І тільки якихось десять-дванадцять чоловік поповнили ряди претендентів на призи.

— Ого! — здивовано мовив король. — Це, певне,

славні молодці, якщо вони не бояться стати супроти моїх лучників!

— А ви певні, що оті десятеро хлоп’ят — кращі лучники Англії? — запитала королева.

— Не тільки Англії, а всього світу — відповів король. — Що це так, я можу закластися на п’ятсот фунтів золотом.

— Я приймаю ваш виклик, — поміркувавши, мовила королева, — і спробую довести вам протилежне, якщо ви згодитесь на одну умову.

— Яку? — запитав король.

— Я виставлю п’ять лучників, і якщо вони вийдуть переможцями, ви гарантуєте їм свою ласку.

— Авжеж, гарантую! — добродушно відповів король. — Тільки попереджаю, що ви дуже ризикуєте програти, бо ніде немає таких стрільців, як Тепус, Кліфтон і Гільберт!

— Гм, — мовила королева, наморщивши лоба, ніби вона розгубилась і не знала, як бути. — Тоді я мушу знайти собі спільників, які підтримають моє парі. Хлопчику, поклич сюди сера Річарда Лі та мілорда єпіскопа Герфорда!

За кілька хвилин обидва вони були в королівській ложі.

— Сер Річарде, — мовила королева, — я звертаюсь до вас як до лицаря. Чи ви мені радите побитися об заклад з королем, що я можу знайти кращих лучників, ніж Тепус, Гільберт і Кліфтон?

— Ні, ваша величність, — відповів сер Річард, стаючи на коліно, — тут немає нікого, хто побив би цих славних стрільців. Хоча… — він понизив голос до шепоту, — мені доводилось чувати про тих, що розгулюють в Шервудському лісі, обираючи собі досить дивні мішені…

Королева усміхнулася й відпустила його.

— А тепер скажіть ви, мілорде єпіскопе Герфорда, — мовила вона далі. — Чи підтримали б ви мій заклад проти короля?

— Ні, ваша величносте, — відповів гладенний єпіскоп. — Прошу мене вибачити, але я не поставив би навіть пенні на такий заклад, бо, клянусь своєю срібною митрою, вам не знайти нікого, хто б зрівнявся з лучниками короля.

— Але уявіть, що я б оце знайшла людей, відомих вам як неперевершених майстрів у стрільбі з лука, — пустотливо наполягала королева, — чи побилися б ви за них об заклад? До речі, я чула, що поблизу Ноттінгема та Плімптона можна зустріти таких молодців.

Єпіскоп полохливо оглядівся довкола, ніби сподіваючись побачити в себе за спиною розбійників Робіна Гуда. Потім знову обернувся до королеви й помітив у її очах неприхований сміх.

«О господи! — з тугою подумав він. — Уже й тут знають про той нещасний випадок зі мною!» А вголос, набравшися духу, додав:

— Ваша величносте, то все пусті балачки й перебільшення. Пробачте мені, але я радніше збільшу ставку короля в цьому закладі, бо певен, що його лучники непереможні.

— Це ваша справа, — вдавано байдуже відповіла королева. — Скільки ж ви хочете додати?

— Ось мій гаманець, — з важким серцем видушив з себе єпіскоп, — у ньому майже сто фунтів.

— Гаразд, досить і цього, — мовила королева, відпускаючи його, а потім, обернувшись до короля, який розмовляв у цей час із сусідньою ложею, додала: — Я згодна на вашу ставку — п’ятсот фунтів!

— Чудово! — засміявся король, ніби почув надзвичайно дотепний жарт. — Просто дивно, що могло викликати у вас такий азарт?

— Та я ж казала: мені пощастило знайти п’ятірку людей, яких я сміливо виставлю проти ваших найкращих лучників.

— Ну, коли так, то ми швиденько перевіримо, на що вони здатні, — мовив король. — Давайте зробимо так: нехай кінчаться змагання по відкритих цілях, а потім тих своїх лучників, які ввійдуть у першу п’ятірку, я виставлю проти ваших героїв. Згодні?

— Згодна, — відповіла королева. Поманивши до себе Маріан, яка сиділа в сусідній ложі разом з іншими фрейлінами, королева прошепотіла їй щось на вухо. Дівчина зробила реверанс і вийшла.

Тим часом десять переможців першого туру змагань зайняли місця перед новими цілями. Поруч них вишикувалася дюжина добровольців з публіки. Натовп знову завмер у мовчанні, напружено стежачи за польотом стріл. Звитяжці націлялися довго, зате й стріляли майстерно. І кожного разу, коли стріла впиналася в центр цілі, по рядах пролітало голосне зітхання, що нагадувало прибережний шум моря. Тепер перше місце завоював Гільберт Уайтхендський. Тепус майже зрівняв з ним рахунок, але одна з його стріл на якийсь волосок відхилилася вбік. Третій ішов Елвін Уельський, а четвертий — рядовий стрілець, на ім’я Гоффрі. Кліфтон мусив удовольнитися аж п’ятим місцем. Лучники з поспільства також стріляли чудово, але вони нервувалися, боячись глузувань, і це їх привело до поразки.

На поле знову вийшов герольд. Та замість того, щоб оголосити переможців турніру, він повідомив, що відбудеться ще один, заключний і вирішальний, тур. Його величність король сказав, що два стрільці в попередньому турі поділили перше й друге місця, а три інших теж заслуговують нагороди. Тепер ця п’ятірка виступить проти п’яти лучників, яких обрала королева — сьогодні вони ще не стріляли.

Вражений такою несподіваною новиною, натовп збуджено загудів. «Кого ж обрала собі королева?» — запитували всі одне в одного. Гомін серед трибун дедалі наростав, коли раптом на кінці поля широко розчинились ворота, і перед глядачами з’явилося п’ять молодців. Попереду них верхи на коні їхала леді. Новоприбулі спокійно прямували до королівської ложі. Леді одразу пізнали всі: то була міс Маріан, фрейліна її величності королеви. Та ніхто з присутніх не знав тих, хто супроводив дівчину. Четверо з її провідників були одягнуті у все зелене, а п’ятий, мабуть ватажок, у ясно-пурпурове. На головах у всіх п’ятьох хвацько сиділи чорні капелюхи, прикрашені закрученими білими перами. Із зброї кожен мав лише дебелі тисові луки, повні сагайдаки стріл та короткі мисливські ножі.

Наблизившись до ложі, де сиділи король з королевою, невідомі лучники допомогли Маріан спішитись, а потім смиренно скинули свої головні убори.

— Ваша величносте, — мовила дівчина, звертаючись до королеви, — ось ті, за ким ви мене посилали. Вони готові змагатися під вашим прапором і здобути для вас перемогу на цьому турнірі.

Королева перехилилась через бар’єр і дала кожному зелений шарф, гаптований золотом.

— Локслі, — сказала вона своїм дзвінким голосом. — Дякую тобі й твоїм друзям за послугу. Але знай — я побилася об заклад з королем, що ви переможете п’ятьох найкращих лучників країни.

Локслі і його товариші поцілували шарфи на знак готовності прислужитись її величності королеві.

Король здивовано подивився на свою дружину.

— Хто ці люди? — запитав він.

Та тут до королівської ложі підбіг високоповажний єпіскоп Герфорда. Обличчя його то багровіло, неначе буряк, то блідло, мов крейда.

— Прошу пробачення, ваша величносте! — закричав він. — Але я мушу попередити, що це розбійники! Отой, у пурпуровому одязі, то ж сам Робін Гуд! А це Маленький Джон, Вілл Стютлі, Вілл Пурпуровий і Алан Дейль! Вони прославились своїми насильствами на всю країну!

— Мілорд єпіскоп пересвідчився в цьому особисто, — багатозначно докинула королева.

Чоло короля спохмурніло. Ім’я Робіна Гуда було йому добре відоме, як і всім присутнім на турнірі.

— Це правда? — суворо запитав він.

— Так, мілорде, — спокійно відказала королева. — Але згадайте, ви пообіцяли їм свою ласку.

— Я свого слова дотримаю, — промовив король, ледве пересилюючи гнів. — Але нехай затямлять ваші безстрашні розбійники: я дарую їм сорок днів і ночей. Коли ж цей термін скінчиться, нехай шукають собі безпечніше місце десь-інде! — потім, обернувшись до своїх лучників-переможців на сьогоднішньому турнірі, додав: — Тепер ви всі чули, що я побився об заклад з королевою, вірячи в вашу доблесть. Ось перед вами її обранці — вільні стрільці Шервуда та Бернесдейля. Слухайте мене уважно, Гільберте, Тепусе, Гоффрі, Елвіне і Кліфтоне! Якщо ви переможете цих бродяг, я з горою наповнюю ваші капелюхи сріблом, а того, хто завоює першість, висвячу в лицарі. Коли ж ви зазнаєте поразки, я віддам усі призи, заради яких ви змагались, Робіну Гудові та його дружкам. Таке моє слово!

«Робін Гуд і його знамениті розбійники!» Ця звістка промчала по натовпу, мов лісова пожежа. Тисячі ший витяглись до краю, бо кожному хотілося побачити славнозвісних лісовиків, які заради королеви не побоялись накликати на себе гнів самого короля.

Знову було встановлено цілі за двісті сорок кроків, і знову десять лучників мали пустити по три стріли кожен. Гільберт і Робін кинули жеребок. Розпочати змагання випало людям короля. Перший мав стріляти Кліфтон.

Вийшовши на старт, він твердо поставив ноги і, перед тим як розтягнути тятиву, послинив пальці, бо вирішив за всяку ціну поліпшити свій сьогоднішній рахунок. І треба сказати, що він цього домігся: перша його стріла влучила в яблучко, хоча й не в самий центр. Друга вдарила майже поруч, і тільки третя трохи відхилилася вбік, уп’явшись у друге коло. Але натовп схвально загув, бо це був найкращий результат, який сьогодні показав Кліфтон.

За Кліфтоном повинен був стріляти Вілл Пурпуровий. Вийшовши на позицію, він уважно вибрав три ідеально круглих і добре оперених стріли.

— Не хвилюйся, братику, — стиха мовив до нього Робін. — Твій попередник лишив достатньо місця в центрі мішені, щоб туди лягли всі твої стріли.

Проте слова Робіна не принесли користі. Вілл прицілювався надто довго, і це тільки пошкодило справі. Перша його стріла дуже відхилилась від цілі і влучила у друге коло — далі навіть, ніж найгірша стріла Кліфтона.

— Що ти робиш, братику! — стривожено мовив Робін. — Відкинь геть ту бісову обережність і відпускай тятиву раніше, ніж вона вріжеться в пальці!

Цією порадою Вілл скористався з успіхом, і дві його останні стріли пролетіли так само вільно, як через галяву в Шервуді. Обидві вони влучили в яблучко, причому одна навіть ближче до центра, ніж краща стріла Кліфтона. Проте за загальною кількістю очок переможцем було визнано королівського лучника.

Вілл Пурпуровий тільки мовчки зціпив зуби. Натовп кричав, вимахуючи жовтими вимпелами, щоб догодити його величності королю.

Цілі звільнили для іншої пари — Гоффрі й Алана Дейля. І одразу ж у руках численних фрейлін королеви затріпотіли вимпели Алана, а на щоках однієї з дам заграв рум’янець гордості.

— Якщо ваш чоловік уміє тримати в руках і лук так, як арфу, — щиро запевняли місіс Дейль фрейліни, — то у його суперника мало шансів на перемогу!

Слова ці справдилися. Гоффрі випустив сьогодні чимало вдалих стріл, завдяки яким і попав у першу п’ятірку, але зараз його постріли хоча й були влучні, проте лишили молодому менестрелю неторкнутим яблучко цілі. До того ж Алан стріляв так граціозно, що викликав щире захоплення глядачів. Коли він вийшов переможцем, йому аплодували не тільки дами з королівського почту, але й майже всі їхні кавалери.

Тут варт нагадати, що ватага Робіна Гуда весь час проводила в лісі товариські змагання на кращу стрільбу з лука. Суперником Робіна довгий час був Вілл Стютлі, але зрештою і йому довелося визнати, що з Робіном ніхто з них не може зрівнятись.

Друге місце завжди ділили між собою Маленький Джон та Стютлі, які нізащо не хотіли поступитись один перед одним. Тепер вони жадібно дивилися на свого ватажка, чекаючи, кого він призначить стріляти третім. Глянувши на їхні обличчя, Робін ніби прочитав думки своїх помічників. Весело усміхнувшися, він узяв дві соломинки і затиснув їх у руці.

— Хто витягне довшу, той стрілятиме зараз, — загадав ватажок розбійників. Довша соломинка припала Віллу Стютлі.

Проти нього виступав Елвін Уельський, чий рахунок був ніскільки не кращий, ніж у Гоффрі. Але Стютлі не скористався помилками свого супротивника. Головним недоліком у його стрільбі було те, що він дуже поспішав і взагалі легковажив. Сьогодні цей недолік переріс у справжню небезпеку, бо випадковий виграш Маленького Джона на соломинках зіпсував Віллу настрій. Перші дві стріли він пустив майже одночасно, але влучили вони значно далі, ніж стріли Елвіна.

— Хлопче! Хлопче! — заволав Робін Гуд. — Ти забув про честь королеви і славу нашого Шервуда!

— Прошу пробачення, отамане, — одказав винувато Вілл; водночас пускаючи останню стрілу. Вона тонко просвистіла в повітрі і вп’ялася в самісінький центр цілі. Це був найкращий постріл сьогоднішнього дня.

Одні кричали, що переміг Стютлі, інші відстоювали Елвіна, проте за більшістю очок переможцем було визнано Елвіна Уельського. Король знову обернувся до королеви.

— Ну, що ви скажете тепер? — з тріумфом у голосі запитав він. — Два з трьох можливих — на мою користь. Вашим розбійничкам треба стріляти краще, щоб виграти вам заклад.

Королева лагідно усміхнулася.

— Ваша правда, мілорде, — мовила вона, — але залишилося ще дві пари. Не забувайте, що в мене ще є Маленький Джон і сам Робін Гуд.

— А ви, моя люба, забули, що вони матимуть справу з Тепусом і Гільбертом.

На цьому вони замовкли і прикипіли очима до арени. Мабуть, король Генріх II ніколи не чекав з такою тривогою нападу ворога на його землі, як кінцевих наслідків цього змагання.

Зараз стріляв Тепус, який допустився тієї ж помилки, що й Вілл Пурпуровий. Він надто затримав розтягнений лук, і перші його дві стріли були далеко не кращими, хоч одна з них і влучила в яблучко. Зате третя лягла точнісінько в центр, повторивши останній постріл Стютлі. Це був другий найкращий постріл на сьогоднішньому турнірі. Натовп зустрів його зливою оплесків. Але ці оплески були тихим зітханням у порівнянні з тим ревом, яким глядачі відповіли на кожен постріл Маленького Джона.

Було таке враження, ніби цей добродушний велетень навмисне хотів познущатися з Тепуса. Одну за одною він пустив дві стріли так, що вони зірвали оперення на стрілах його суперника, але все ж таки лягли ближче до центра. Третьою стрілою Маленький Джон повторив улюблену витівку лісовиків: пустив її так, що вона пролетіла по граціозній кривій і, вибивши з центра стрілу Тепуса, впевнено зайняла її місце.

Король не вірив своїм очам.

— Слово честі, — вигукнув він, — цей парубійко заслуговує титула герцога або міцної шибениці! Не інакше, він водиться з самим сатаною! Ніколи ще я не бачив, щоб хтось так стріляв!

— Рахунок зрівняно, мілорде, — мовила королева. — Тепер подивимося, що нам покажуть Гільберт та Робін Гуд.

Гільберт вийшов на старт і впевнено послав усі три стріли в яблучко. Це був його найкращий результат. Але в центрі яблучка, коли придивитись уважно, між стрілами залишилася маленька шпаринка.

— Добра робота, Гільберте! — поздоровив його Робін Гуд. — Ти достойний суперник, і з тобою варт позмагатися. — Говорячи це, він став у бойову позицію. — Коли б ти поклав одну стрілу осюди. — Робін вистрілив раз, — другу осюди, — він вистрілив удруге, — а третю осюди, — він вистрілив востаннє, — тоді, можливо, король і мав би підстави оголосити тебе першим лучником Англії!

Але останні його слова потонули в шаленому ревові й оплесках, які свідчили, що досі нічого подібного ніхто з присутніх не бачив. Перші дві стріли, пущені Робіном, заповнили крихітний простір, що залишався в центрі яблучка, а третя вгризлася між ними; і всі три, ставши вряд, ніби утворили одну широчезну стрілу.

Вражений король сердито підхопився з місця.

— Гільберта ще не переможено! — вигукнув він. — Хіба його стріли не влучили в центр мішені? А за всіма правилами це найкращий результат у стрільбі з лука!

Робін низько вклонився.

— Як вашій величності буде завгодно, — мовив він. — Але дозвольте мені поставити власну мішень, і ми повторимо все спочатку.

Король похмуро махнув рукою. І тоді Робін повторив другу улюблену штуку лісовиків: на те місце, де раніше стояла ціль, він устромив у землю тоненьку лозинку, очищену від кори.

— Ну, друже Гільберте, — весело гукнув він, — гадаю, ти зможеш влучити оту ціль!

— Куди там влучити, — відповів Гільберт, — я ледве бачу її звідси. Але заради честі короля все ж спробую…

Проте цей постріл був для нього фатальний: стріла спокійно пролетіла мимо лозинки.

На лінію стрільби знову вийшов Робін Гуд. Він ретельно перевірив тятиву й уважно вибрав стрілу. Потім серед мертвої тиші розтягнув аж до скроні лук, швидко прицілився й вистрілив. Стріла тонко просвистіла в повітрі і зрізала лозинку, неначе ножем.

— Слово честі, у вас чарівничий лук! — вигукнув Гільберт. — Мені навіть не снилося, що так можна стріляти!

— А ви б прийшли повчитися до нас у зелений ліс, — подружньому мовив Робін, — бо ж лоза не росте на лондонській бруківці.

Розлючений король зірвався з трону й подав суддям знак розподілити призи. Він не промовив до королеви жодного слова, — мовчки вийшов з ложі, похмуро сів на коня і, супроводжуваний своїми синами та лицарями, поїхав з турніру.

Коли він проїжджав повз своїх лучників, ті шанобливо ставали перед ним на коліно. Та король лише обпік їх зневажливим поглядом і, пришпоривши скакуна, перейшов на галоп.

Підвівши руку, королева поманила до себе розбійників. Ті підійшли і схилилися до її ніг.

— Ви мені чудово послужили, — мовила королева, — хоч я дуже шкодую, що це розгнівило короля. Проте боятись вам нічого: його величність завжди дотримує слова. А до тих призів, що ви їх зараз чесно завоювали, я додаю ще гроші, які я виграла в короля та мілорда єпіскопа Герфорда. Купіть на них для всієї ватаги найкращі мечі, які тільки можна знайти в Лондоні, і назовіть їх мечами королеви. А потім покляніться перед ними до кінця днів своїх захищати всіх бідних, знедолених і всіх жінок.

— Клянемось, — урочистим голосом відповіли Робін Гуд та його друзі.

Королева дозволила всій п’ятірці йоменів поцілувати їй руку, потім підвелася з трону і в супроводі фрейлін попрямувала до виходу з ложі. Тієї ж миті навколо Робіна та його друзів з’юрмилися всі королівські лучники. Кожному з них кортіло ближче познайомитися з тими, про кого вони так багато чули. А позад лучників гудів і штовхався величезний натовп глядачів, які теж намагались хоч одним оком поглянути зблизька на знаменитих розбійників.

— Та що це! — засміявся Маленький Джон. — Адже ми не ярмаркові клоуни!

Нараз повернулися з ради судді й, відповідно до вказівки короля, оголосили імена тих, кому дісталися призи. Робін одержав гаманець з чотирма десятками золотих фунтів, Маленький Джон — теж гаманець, але з чотирма десятками срібних пенні. Алану Дейлю присудили ріжок, оздоблений золотом. Хлопець був дуже радий, бо він і на дудочці грав не гірше, ніж на срібнострунній арфі. Та коли мова зайшла про дві бочки рейнського вина, дві бочки англійського пива і п’ятірку найжирніших оленів, Робін сказав:

— Ні, навіщо нам потрібне те вино й пиво так далеко під рідного лісу? І де це видано, щоб у Шервуд тягнути звідси оленів, коли там і своїх вистачає? Слово честі, Гільберт і Тепус непогано стріляли. Залишмо ж для них цю їжу й питво, якщо вони згодні від нас їх прийняти.

— З щирим серцем, — відповів Гільберт, потискуючи Робінові руку. — Ви чудові хлоп’ята, і ми піднімемо тости за здоров’я кожного з вас на вічну згадку про цей знаменний турнір, якого не бачила та більше й не побачить Англія!

Ці слова повторювали всі королівські лучники, обмінюючись дружніми рукостисканнями з п’ятьма знаменитими розбійниками.

Так закінчився королівський турнір, розповідь про який, переходячи від батька до сина, дожила аж до наших днів.

Розділ чотирнадцятий Як Робіна Гуда шукав один мідник

І поки мідник на столі

Спокійно висипався,

Роб тихо вийшов із корчми

І поблизу сховався.

Ще й документ забрав, немов

То був йому дарунок,

А бідоласі залишив

За випите рахунок.

Король Генріх II не зрадив свого слова. Робіна Гуда і його друзів безборонно випустили з Лондона (цей від’їзд глибоко засмутив Маріан), і вподовж сорока діб жодна рука не піднялась проти них. Та коли скінчився цей термін, його величність востаннє наказав шерифу Ноттінгема покінчити з розбійниками, притому негайно, якщо йому дорога посада.

Про славні діла ватаги Робіна Гуда, в тім числі й про великий турнір на Фінсбурзьких полях, говорила тепер уся Англія, і люди сміялися в очі ноттінгемським урядовцям, які нічого не могли вдіяти з купкою одчайдушних йоменів.

Шериф послав ще три каральні загони і взагалі розходився так, що навіть сам водив їх у ліс. Проте, хоч за його спиною і було щоразу три сотні озброєних до зубів солдатів, він так ніде й не надибав на жодного розбійника і не знайшов їх потаємної схованки в Шервуді.

Тим часом слід нагадати, що дочка високоповажного шерифа теж затаїла в своєму серці люту ненависть до Робіна Гуда. Адже це він ославив її на все місто, відмовившися колись подарувати золоту стрілу! І що він, клятий, витворяє з її бідолашним батьком!

Ображена дівиця весь час сушила голову над тим, як допомогти шерифові зловити заклятого ворога.

— Силою проти нього нічого не вдієш, — сказала вона якось своєму батькові. — На його хитрість нам треба відповісти ще більшою хитрістю.

— Якби ж то ми це могли зробити! — застогнав шериф. — Він уже мені ночами сниться, спати не дає!

— Дозволь, я трохи поміркую, — мовила дочка. — Здається, витанцьовується план, як його загнати в мішок.

— Що ж, поміркуй, — згодився шериф, — і коли в тебе вийде щось путнє, я дам тобі сто срібних пенні на нові сукні, а чолов’язі, який спіймає цього розбишаку, — подвійну винагороду.

Саме в той час, коли шерифівна пріла над планом, як спіймати Робіна, до них у будинок нагодився бродячий мідник, на ім’я Мідл, великий хвастун і базікало. Сидячи на кухні й клепаючи посуд, мідник уголос розводився про те, що б він зробив, коли б йому зустрівся «отой плутяга Робін Гуд».

«Може, цьому простакові й пощастить щось зробити саме через його святу простоту, — подумала шерифівна, підслухавши балаканину Мідла. — В усякому разі, не варто гребувати його послугами, поки в голову прийде щось краще».

І вона покликала до себе мідника. Оглянувши Мідла з усіх боків, дочка шерифа лишилася задоволена. Це був здоровий м’язистий парубійко з відкритим поглядом ясних очей і непорочно чесним обличчям. Коли він сміявся, рот у нього розтягувався майже до вушей.

— Я хочу побачити на ділі, чи справді ти можеш зловити того розбійника, — мовила шерифівна. — Якщо тобі це вдасться, я до встановленої винагороди дам добру доплату від себе. Ну як, ти згоден довести мені своє молодецтво?

Мідник широко посміхнувся.

— Тоді ось тобі повноваження. Їх підписав сьогодні вранці сам шериф. Дивись же, нікому їх не давай і скористайся ними тільки в ім’я нашого діла!

З цими словами вона відпустила мідника.

Мідл залишив будинок шерифа, гордий і задоволений з того, Бр йому доручили надзвичайно важливу справу. Йдучи курною дорогою, він з радості так розмахував своїм яблуневим кийком, що зустрічні перехожі відскакували вбік, боячись, як би цей божевільний не торохнув їх по ногах. При цьому мідник вигукував, що він потрощить Робіну Гудові ребра навіть тоді, коли на захист цього плутяги збіжаться всі лісові розбійники.

З таким оце рішучим наміром Мідл вийшов з Ноттінгема й подався до Бернесдейльського лісу.

Немилосердно палило сонце, пилюка здіймалася хмарами і не давала дихати. Тому опівдні хоробрий мідник зайшов у придорожню корчму «Сім оленів», щоб набратися свіжих сил. Запиваючи страви прохолодним пивом, він мало-помалу почав куняти за столом.

Раптом крізь солодку дрімоту він почув голос корчмаря, який розмовляв з проїжджим скотарем.

— Ходять чутки, нібито мілорд шериф викликає з Лінкольна силу-силенну солдатів і кінноту. Коли вони прибудуть, він сподівається швиденько очистити ліси від цих молодців.

— Про кого ви говорите? — різко підвівши голову, запитав мідник.

— Про Робіна Гуда та його хлоп’ят, — відповів корчмар. — Але ви спіть собі, все одно вам не бачити винагороди, як своїх вух.

— Чому це так? — схопившись на ноги і гордовито випнувши груди, вигукнув Мідл.

— Коли на цьому ділі обпікся сам шериф, не кажучи вже про Гая Гісборна та багатьох інших, які не вам рівня, то чого можна чекати від якогось мідника!

Мідл поклав свою важку руку на гладке плече корчмаря і, спробувавши набрати солідного виразу, пильно подивився йому в очі.

— Гроші візьмеш на столі, хазяїне. Я зараз піду, бо в мене є важливіші справи, ніж розводити тут з вами теревені. Але не дивуйся, коли я незабаром повернуся сюди знову і зі мною буде сам Робін Гуд!

Мідл величаво попрямував до дверей, вийшов на розпечену курну дорогу й хутко подався далі в напрямку Бернесдейля.

Та не встиг він одійти й на чверть милі, як раптом зустрів юнака з веселими очима і кучерявим каштановим волоссям. Через руку в хлопця був перекинутий легкий плащ який він зняв, щоб не було жарко, а при боці висів короткий меч. Подорожній зміряв зопрілого мідника дружнім поглядом і, мабуть, вирішивши, що той заслуговує на увагу, заговорив до нього.

— Добрий день! — привітався юнак.

— Та день-то добрий, — озвався мідник, — тільки от спеки можна було б побажати меншої.

— Це правда, — засміявся хлопець. — Звідки прямуєш? І чи знаєш новину?

— Яку новину? — зацікавився балакучий мідник. — За ремеслом я мідник, звати мене Мідл, а йду я з Бенбері.

— А новина така, — засміявся юнак, — кажуть, якихось двох мідників закували в колодки за те, що вони надто багато жлуктили вина та пива.

— Якщо це всі твої новини, то краще з ними помовч, — невдоволено відповів Мідл.

— А що новенького чував ти? Адже в тебе така робота, що ти блукаєш з місця на місце і, певно, знаєш усі плітки.

— Єдине, що можу сказати, — пихато мовив мідник, — це те, що я тут неспроста. Я розшукую ватажка всіх тутешніх розбійників, на ім’я Робін Гуд!

— Справді? — здивувався юнак. — Хто ж доручив тобі таку справу?

— У мене є повноваження від шерифа з печаткою самого короля піймати Робіна Гуда де завгодно. Якщо ти можеш сказати, де він ховається, я візьму тебе собі в напарники.

— А дозволь поглянути на те повноваження, — мовив юнак. — Я тільки пересвідчусь, чи воно дійсне, і тоді зроблю все можливе, щоб ти з ним зустрівся.

— Е, ні, — відповів мідник, — цієї грамоти я не можу тобі довірити. А якщо ти не допоможеш мені розшукати Робіна Гуда, я, безперечно, впораюся з ним і сам.

І мідник щосили змахнув над головою своїм яблуневим кийком.

Юнак посміявся з наївності Мідла, а потому сказав:

— Курний шлях, та ще в таку спеку — погане місце для серйозної розмови. Якщо ми хочемо стати один одному в пригоді, то давай підемо до корчми, що отут за поворотом, та спершу затамуємо спрагу. А коли наші голови прохолонуть, тоді ми все й обмізкуємо.

— Оце правильно! — радо погодився Мідл. — Ходімо швидше! Хоч я щойно звідти, твоя пропозиція знову викликала в мене страшенну спрагу.

І вони разом подалися в корчму «Сім оленів».

Побачивши мідника з невідомим юнаком, корчмар лише мовчки звів від подиву брови і запобігливо кинувся їх обслуговувати.

— Мідник замовив вина, а хлопець — кухоль пива. Хоч вино й не вважається прохолоджуючим напоєм і аж ніяк не просвіжає голову, проте мідник вирішив пити саме його, бо воно коштувало дорожче, ніж пиво, а платити за нього мав інший. Майстер Мідл спорожняв келих за келихом і зовсім не слухав хлопця, що розгортав перед ним плани, як краще спіймати Робіна Гуда.

Нарешті, під час невдалої спроби дотягнутись губами до чергового келиха, мідник упав головою на стіл і захропів. Тоді незнайомий юнак спритно розстебнув йому робочу сумку, витяг звідти папір, прочитав його і заховав у власний підсумок. Потому гукнув корчмаря, весело підморгнув йому і сказав, що мідник за все розплатиться, коли трохи проспиться. А Мідлу тим часом навіть не снилося, що йому доведеться платити за все частування.

Сам же юнак і не думав нікуди квапитись. Йому заманулося побачити, що, прокинувшись, робитиме Мідл. Він вийшов на подвір’я і, сховавшися за віконницею, став чекати дальших подій.

Невдовзі мідник широко позіхнув і потягся до келиха з вином.

— Ну, друже, що ти там кажеш… Ее-е-ех!.. як краще спіймати того шибайголову? Гей, де ти? Куди подівся цей клятий хлопчисько?

Мідник тупо покрутив головою і побачив, що біля нього нікого немає.

— Хазяїне! Чуєш, хазяїне! — загукав він. — Де той хлопець, який повинен за мене заплатити?

— Не знаю, — різко озвався корчмар. — Може, він залишив гроші у вашій сумці?

— Ні, він тут нічого не залишив! — загорлав Мідл, покопавшись у робочій сумці. — Ґвалт! Рятуйте! Мене обікрали! Слухай, хазяїне, тебе слід арештувати за державну зраду! Я прибув сюди у справах короля і сказав тобі про це уранці! А поки я тут спочивав, довірившись тобі як чесній людині… гик!., як вірнопідданому свого короля… гик!., хтось поліз у мою сумку й викрав важливі державні папери!

— Перестаньте горланити! — обірвав його корчмар. — Що у вас пропало?

— О, дуже, дуже важливі речі. Я мав при собі: по-перше, папір від мілорда шерифа Ноттінгема з печаткою самого короля з наказом… гик!., арештувати… гик!., відомого пройду… гик!., ватажка розбійників Робіна Гуда! По-друге, окраєць хліба. По-третє, паяльну лампу… гик!.. По-четверте, кілька моточків міцного шпагату. По-п’яте, шість різних ключів… гик!.. до того ж цілком ще придатних. По-шосте, дванадцять срібних пенні, які я заробив цього тижня… гик!., своїм чудовим ремеслом. По-сьоме…

— Може, вже вистачить? — сказав корчмар. — І взагалі я дивуюся, що ви так говорите про свого друга Робіна Гуда. Хіба то не він сидів отут з вами, і хіба не ви пили з ним за вічну дружбу?

— Що-о-о?!! Робін Гуд? — витріщив очі Мідл. — Якого ж біса ти мені не сказав?

— А чого я мав про це говорити? Ви ж самі попереджали вранці, щоб я не дивувався, коли ви повернетесь сюди з самим Робіном Гудом!

— Тепер мені все ясно, — простогнав мідник. — Він заманив мене сюди, навмисне споїв, а потім викрав документ, викрав окраєць хліба…

— Годі, годі! — обірвав його корчмар. — Про все це я уже чув. Краще розплатіться за себе й за нього.

— Але ж, голубе, у мене немає грошей! Зараз я наздожену цього негідника і приведу сюди, щоб він за все заплатив!

— Е, ні, — заперечив корчмар, — коли я кожного чекатиму, то мені скоро доведеться закрити свій заклад. Ще нікому не вдавалося стягти з Робіна Гуда гроші.

— А скільки треба платити? — поцікавився Мідл.

— Рівно десять шилінгів.

— То візьми поки що мою робочу сумку й оцей чудовий молоток. Я швиденько злапаю цього розбишаку і повернуся з ним сюди.

— Залиште і шкіряну куртку, — поставив вимогу корчмар, — бо ваша сумка та молоток мені ні до чого.

— Та що це за напасть така! — заволав Мідл, втрачаючи рештки самовладання. — Не встиг позбутись одного грабіжника, як уже потрапив до рук іншого! Ану ходім зо мною на дорогу, там я швидко ввіб’ю тобі в макітру хоч трохи честі!..

— Ви надаремне гарячкуєте, — похмуро мовив корчмар. — Не затримуйте мене. Залишайте речі та швидше біжіть наздоганяти свого дружка.

Після глибокого роздуму Мідлу довелось прийняти цю пораду. З важким каменем на серці залишив він корчму «Сім оленів».

За поворотом дороги мідник знову побачив Робіна Гуда, які й неквапливо йшов у тіні між деревами.

— Ага, це ти, негіднику! — закричав Мідл. — Стій! Зупинись! Зараз я з тобою поговорю інакше!

Робін з удаваним подивом обернувся.

— Який там нахаба ображає мене? — мовив він спокійним голосом.

— Я не нахаба! Я не нахаба! — задихаючись, підскочив до нього Мідл. — Я чесна людина, у якої був… той важливий документ і… і трохи грошей… на ковток вина…

— О, та це ж той самий славний мідник, який шукав Робіна Гуда! Ну як, друже, знайшов ти його?

— Знайшов, сто чортів йому в печінки, знайшов! І зараз засвідчу йому всю свою повагу!

Мідл стрибнув уперед, і його яблуневий кийок, як вихор, просвистів у повітрі.

Робін спробував витягти меч, але довго не міг цього зробити, бо весь час доводилось ухилятися від блискавичних ударів кийка. Поки ж він спромігся оголити свою зброю, мідник уже тричі торохнув його по ребрах. Після цього ролі єдиноборців помінялись. Робін Гуд сміливо кинувся в наступ і, вимахуючи блискучим клинком, змусив мідника відступити.

Шум незвичайної битви розлягався луною по лісу, — дерево змагалось проти сталі. У Робіна був чудовий клинок з гартованої криці, який йому подарувала королева, і він гадав, що вмить посіче на друзки деревиняку Мідла. Та яблуневий кийок мідника виявився не менш загартованим і міцним — Робінів меч тільки черкав по ньому, як по залізному ломові.

Невдовзі Робін з сумом переконався, що йому не дістати свого супротивника коротеньким мечем, тим часом як Мідлів дрючок раз у раз боляче цілував йому боки.

— Зупинись на хвилинку, міднику! — вигукнув Робін. — Зроби мені ласку.

— Буде тобі ласка! — відповів Мідл. — Тільки раніше я повішу тебе на гілляці!

— Не дочекаєшся! — відповів Робін. — Сперш я повішу тебе на оцій гілляці!

Але Робін уже досяг своєї мети: заговоривши, Мідл дав йому ту довгождану мить, якої вистачило, щоб блискавично вихопити ріжок і тричі просурмити.

— А-а, сто болячок тобі в печінки! — заревів мідник, відновлюючи наступ. — Ти знов за свої старі вибрики! Ну гаразд, я ще встигну з тобою розквитатися! Ти в мене ще натанцюєшся!

Робін знову почав захищатись. Та не встигли вони обмінятися й кількома ударами, як з лісу вискочило десятка зо два йоменів на чолі з Маленьким Джоном і Віллом Пурпуровим. Вони безцеремонно обеззброїли Мідла, скрутивши йому руки, а Робін тим часом сів на землю перепочити.

— Невже ти так знесилів, що не можеш стояти на ногах? — мовив до нього Маленький Джон.

— Атож, — кривлячись од болю, відповів Робін Гуд. — Цей клятий мідник зіграв чудовий марш на моїй бідолашній шкурі.

— Оцей мідник? — здивувався Маленький Джон. — Цікаво! У мене сверблять руки спробувати, чи зможе він те ж саме зробити й зі мною.

— Або зі мною, — втрутився в розмову Вілл Пурпуровий, котрий завжди, як і Маленький Джон, був готовий попрацювати кийком.

— Та що ви, — засміявся Робін, — я б і сам показав йому, де раки зимують, коли б він дав мені змогу висмикнути з землі деревце. А так шкода було псувати подарований королевою меч об його грубий дрючок і ще грубішу шкіру. До того ж він мав поважну підставу до сварки зі мною. Річ у тім, що в нього був документ з наказом арештувати мене, а я цей документ викрав.

— Це по-перше, — перебив його нескорений мідник. — По-друге — дванадцять срібних пенні. По-третє, окраєць хліба, що лишився в мене після вечері. По-четверте, паяльну лампу. По-п’яте, три моточки шпагату. По-шосте, шість справних ключів. По-сьоме…

— Годі, годі, я все це знаю, — з усмішкою зупинив його Робін. — Я стояв під вікном корчми й чув, як ти лічив свої втрати. Тепер можеш забрати своє добро назад, тільки срібло твоє якимись чарами обернулось на золото. На додачу, якщо бажаєш, ось тобі моя дружня рука.

— Від щирого серця приймаю її, як і власні грошики! — вигукнув Мідл. — І клянуся своїм робочим струментом та курткою, яку я зараз же видеру в лукавого корчмаря — ти мені страшенно полюбився! Якби твої хлоп’ята взяли мене до себе в компанію, я б служив вашій ватазі душею і тілом. Ну скажи, хіба вам не потрібен мідник? Напевне ж потрібен! Бо хто ж краще за мене погострить для вас мечі, хто так добротно полагодить посуд, хто перший стане до бою, коли зненацька наскочить ворог? — І на закінчення цієї палкої промови він лунко закричав: — Латаю діряві каструлі й пательні!.. Луджу-у-у-у казанки й дурнуваті макітри!..

Розбійники так і покотилися зо сміху.

— Ну, хлопці, що скажете? — запитав Робін Гуд. — Годиться він для нашої компанії?

— Годиться! — відповів за всіх Вілл Пурпуровий, ляснувши Мідла по спині. — Весела підібралася трійця — отець Тук, мірошниченко Мач і славний мідник Мідл! З ними не похнюпиш носа!

Розбійники гаряче потисли новому членові ватаги руку, а Мідл заприсягнувся їм на вірність і викинув геть з думок підступну дочку шерифа.

Розділ п’ятнадцятий Як Робіна Гуда ловив чинбар Артур Бленд

Жив в Ноттінгемі славний чинбар.

Го-гей, го-гей, го-гей!

Дужий, мов дуб, веселун і штукар.

На ймення Артур Бленд.

Раз на світанні він в Шервуд пішов.

Го-гей, го-гей, го-гей!

«Скільки товарцю для підошов,

М’яса для добрих людей».

Олені-красені –

Жирні, прудкі –

Скачуть і там, і тут…

Раптом виходить назустріч йому

Вільний стрілець Робін Гуд.

Не один день змарнувала в чеканні дочка шерифа, сподіваючись одержати хоч якусь звістку від балакучого мідника. Але так нічого й не дочекавшись, вона, нарешті, вирішила, що її посланець не зміг розшукати розбійника. Їй навіть на думку не спадало, що Мідл уже встиг прижитися в лісі і, насвистуючи бадьорі мелодії або розмовляючи з ченцем Туком, править леза мечів та точить гостряки стріл для всієї ватаги Робіна.

Тим часом шерифівна згадала ще про одного чоловіка — ноттінгемського чинбаря, на прізвище Артур Бленд, який уславився перемогами на багатьох турнірах. Він завоював чимало хороших стрілецьких призів, але по-справжньому неперевершений був у рукопашній боротьбі та в паличнім двобої. Три роки підряд Артур Бленд незмінно клав на землю усіх своїх супротивників, аж поки в одній наизапеклішій сутичці Ерік Лінкольн вибив йому ребро. Проте й після цього він зберігав за собою славу непереможного бійця на палицях, і жоден сквайр Ноттінгемшірського графства не зважувався зупинити на дорозі хороброго Артура.

Важенний дрюк, товстенний дрюк

Він на плечі носив,

І, мов траву, отим дрючком

Він ворогів косив.

Так мовиться у старовинній пісні про його казкове багатство.

«Ось хто мене не підведе!» — вирішила подумки шерифівна й, покликавши Артура до себе в будинок, намовила його спіймати Робіна Гуда.

Доручення сподобалось Артуру. Його тішила думка, що тепер він зможе серед білого дня поганятися за королівськими оленями, а не скрадатиметься за ними при місячному сяйві. Королівському ж лісникові, який наскочить на нього, він скаже сміливо: «Я прийшов сюди у королівських справах!»

— Чудово! — вигукнув він. — Хоч сьогодні я не матиму справ з дубовою корою та гидотним запахом сирих шкур! Помилуюся чистим небом, подихаю свіжим повітрям, погуляю під вітерцем, що шелестить у гущавині лісу!

І чинбар весело подався виконувати своє доручення, хоч його значно більше цікавила не двонога дичина, а мишасті заповідні олені. Саме ця цікавість і примушувала лісників ні на мить не зводити з нього пильного ока, бо в домі Артура завжди було вдосталь м’яса, схожого на оленину більше, ніж дозволяв королівський закон. Що ж до розбійників, то славний чинбар не мав на них ніякого гніву. Навпаки, в душі він навіть заздрив їхньому привільному життю.

Та хоч Артур, йдучи до лісу, і не боявся зустрічі з молодцями Робіна, проте шерифівна все ж таки помилилася, обравши його своїм посланцем. А чому, ви зараз побачите самі.

Поклавши в торбу шмат хліба та пляшку вина, перекинувши через одне плече добрий лук, а через друге сагайдак з стрілами, Артур швидкою ходою віддалявся од міста. В руках у нього була товста й довга палиця, а на голові капелюх, пошитий із сириці, складеної втроє. Цей головний убір був такий міцний та твердий, що від нього відскакували мечі.

Артур марно не гаяв часу і, як тільки вступив з осяяної сонцем розпеченої дороги під прохолодну тінь лісу, одразу почав обережно скрадатися, вишукуючи дичину.

Трапилось так, що цього ж самого ранку Робін Гуд послав Маленького Джона в сусіднє село купити кілька пар зеленого одягу для нових членів своєї ватаги. Зима була не за горами, і на цю справу виділили чималу частку грошей, привезених з королівського турніру. З таким же дорученням, якщо пам’ятаєте, трохи раніше ходив у Бернесдейль Вілл Пурпуровий, але, нічого не купивши, ледве сам виніс ноги. Тепер випало йти Маленькому Джону. Заради компанії Робін провів його до «Семи оленів», тієї самої корчми, у якій він зовсім недавно так дотепно покепкував з мідника Мідла.

В корчмі друзі випили на щастя по кухлю свіжого прохолодного пива, і Маленький Джон подався в дорогу.

Почекавши трохи, поки Джон зникне за поворотом, Робін неквапливо закрокував узліссям і раптом уздрів Артура Бленда. Чинбар терпляче підкрадався до оленя, який самотньо пасся на галявці.

«Клянусь раєм і пеклом, — мовив Робін у думці, — переді мною — найзапекліший браконьєр! І він ганяється за м’ясом, яке належить тільки нам та королю!»

А слід сказати, що Робін і його друзі, довгий час полюючи в королівських заповідниках, стали вважати себе законними співвласниками всієї дичини, яка водилася в довколишніх лісах.

«Ні, ні, — додав Робін, — треба поглянути, чим усе це скінчиться. Не буде дива, якщо під отією шапкою з коров’ячої шкури ховається довершений негідник».

І він почав перебігати від дерева до дерева, підкрадаючись до Артура з такою ж обережністю, з якою Артур підкрадався до оленя.

Так тривало доти, аж поки чинбар майже впритул наблизився до оленя й намірився розтягнути лук, щоб пустити своїй жертві під лопатку смертоносну стрілу. Але саме в цю мить Робін ненароком наступив на суху гіллячку, яка гучно хруснула під його ногою і примусила Артура різко обернутися.

Побачивши, що його викрито, Робін сміливо виступив з-за дерева й упевненою ходою пішов до незнайомця.

— Стій! — закричав він. — Опусти зброю! Що ти за один, коли наважуєшся з таким нахабством вештатися тут? Скажу одверто — дуже ти скидаєшся на злодія, який прийшов красти королівського оленя.

— Не твоє діло, на кого я скидаюсь! — відповів Артур Бленд. — А хто такий ти, що наважуєшся так зі мною розмовляти?

— Про це ти зараз дізнаєшся! — мовив Робін. — Я сторож цього лісу! І королю відомо, що я охороняю тут його оленів. Отже, я мушу тебе затримати.

— А скажи, друже, у тебе є помічники? — спокійно запитав Артур. — Бо не народився ще той, хто міг би затримати мене сам один.

— Помічників у мене більше аніж досить, — відказав Робін. — Ось добрячий тисовий лук, а ось, при боці, гострий крицевий меч. Але для тебе, голубе, вистачить і дубового дрюка. Дай мені кілька хвилин, і я з задоволенням виб’ю з твоєї макітри усе нахабство.

— Обережніше, друже! Гучними словами не вб’єш навіть миші, не кажучи вже про оленя, який встиг забігти казна-куди, поки ти тут репетував. Обирай собі зброю. Твій меч не страшніший для мене за соломинку, так само як і твій лук та стріли, бо ти

скопитишся від першого мого удару.

— Люди добрі, — гнівно вигукнув Робін, — чи бачили ви такого нахабу?! Ну гаразд, я ж тебе зараз навчу пристойності!

Він гарячково скинув пояс з мечем, пожбурив просто на землю свій лук і одним ривком видер з корінням молоде деревце, яке першим потрапило під руку. Мисливський ніж швидко докінчив справу, чисто обчухравши гілля.

— Давай починай, хлопче! — мовив Артур Бленд, коли Робін приготував собі зброю. — І нехай мене забере чума, коли я не вичиню твою шкуру краще, ніж шкуру теляти на чоботи!

— Зажди, — відгукнувся Робін, — здається, мій дубець довший за твій. Давай їх зрівняємо, перш ніж ти спробуєш вичинити мою шкуру.

— А мені це зовсім байдуже, — відповів хоробрий Артур. — В мого дубця цілком достатня довжина, в чому ти дуже скоро переконаєшся. Вісім з половиною футів, за один раз збиває з ніг бичка, — чинбар змахнув кийком над головою, — сподіваюся, що те ж саме чекає й тебе.

По цьому вони поплювали на долоні, міцно взялись за кийки і стали повільно кружляти один навколо одного, шукаючи вразливого місця.

Та сталося так, що Маленькому Джону цього дня дуже пощастило. По дорозі до села він зустрів торговця, в якого завжди купував одяг, і коротко сказав, що йому треба. Торговець охоче пообіцяв привезти все потрібне в ліс на початку наступного місяця. Виконавши доручення, Маленький Джон з насолодою повернувся під прохолодний захисток лісу й швидко подався тією стежкою, по якій щойно проходив Робін Гуд.

Раптом до його вушей долинули сердиті голоси. Один з них, безперечно, належав його ватажкові.

— Слово честі, — буркнув під ніс Маленький Джон, — це Робін зчепився з кимось із королівських людей! Треба поглянути, як вони лоскотатимуть один одному ребра.

І він теж, ховаючись за деревами, обережно підкрався до галявки, на якій Робін і чинбар Артур кружляли з палицями в руках, сердито поїдаючи один одного очима, мов два розлючених пси.

— Ха! Цікава картинка! — знову пробурмотів Джон, який любив паличні двобої понад усе на світі і був лісовим чемпіоном з цього виду спорту. Він тихенько заліз під густий кущ, як тоді, коли Робін нахвалявся провчити Вілла Пурпурового, і, нишком посміюючись та ляскаючи себе по стегнах, приготувався дивитися захоплююче видовище.

А подивитися і справді було на що. Джон то душився од сміху, то затамовував подих, стежачи, як двоє сильних звитяжців вимахують кийками, — довшими за зріст людини і завтовшки як їхні руки. Вони то зближались, то відступали один перед одним, але ніхто не зважувався завдати першого удару.

Нарешті Робін не витримав і зробив блискавичний випад. Гуп! Його дрючок з такою силою опустився на голову супротивника, що в того з-під капелюха заюшила кров. Проте чинбар, здавалось, навіть не відчув цього і тут же — бах! — відповів Робінові ще дошкульнішим ударом. Бійка почалася Удари сипалися градом, хоч мало з них досягало мети, бо ще в повітрі вони зустрічали контрудари. Довкола немов розлягався гучний барабанний бій, а дубова кора сипалась густіше, ніж у самій чинбарні Артура.

Так вони тупцювались і тупцювались, вдавлюючи п’яти глибоко в грунт, щоб не ослизнутись, і землю під ними неначе зорала пара роботящих волів. Не менше години їх палиці мелькали в руках, мов ціпи над снопами, і що далі, то дужче обидва звитяжці дивувалися вправності один одного.

А Маленький Джон під захистом куща ледве стримувався, щоб не закричати з щирого захоплення.

Нарешті Робін спромігся почастувати свого супротивника таким ударом по голові, який напевне б звалив бугая. Проте капелюх Артура з потрійного шару сириці добре прислужився господареві: палиця ковзнула по ньому, і Артур відбувся лише хвилинним запамороченням. Щоправда, спершу він поточився назад, але все ж таки устояв на ногах. Робін затримав палицю, занесену для нового удару, та зробив це на своє нещастя, бо чинбар блискавично прийшов до тями й так торохнув його по ребрах, що він тільки блиснув п’ятами й покотився по траві.

— Зупинись! Зупинись! — зібравши рештки сил, закричав Робін. — Зупинись, і я дозволю тобі вільно розгулювати в лісі!

— Цим я завдячуватиму своєму дубцеві, а не тобі, — спокійно мовив Артур.

— Гаразд, гаразд, нехай буде й так. Але прошу, скажи, як тебе звати і хто ти такий. Я люблю знайомитися з хлопцями, які можуть завдавати таких нищівних ударів.

— Я чинбар, — відповів Артур Бленд, — і вже багато років працюю в Ноттінгемі. Якщо коли-небудь завітаєш до мене з шкурами, обіцяю вичинити тобі товар дурно, без ніякої плати.

— Не говори про це, — скривившись, мовив Робін. — Сьогодні ти добряче вичинив мою власну шкуру. Але в цьому лісі є й інші, і я 6 дуже хотів, щоб ти спробував зробити те ж саме з ними. Слово честі, ти не пошкодуєш, якщо кинеш своє ремесло і підеш зо мною. Це кажу тобі я, Робін Гуд!

— О, з великою радістю! — вигукнув Артур, гаряче стискаючи Робінові руку. — Тільки от біда — я зовсім забув, чого прийшов у Шервудський ліс! Мене послала сюди одна особа з шерифового дому, щоб зловити тебе!

— З цим же приходив сюди один мідник, а зараз він у нашій ватазі, — усміхнувшись, промовив Робін.

— Оце справді новий спосіб поповнювати ватагу! — вигукнув чинбар і голосно зареготав. — А не скажеш мені, Робіне Гуде, де зараз Маленький Джон? Я дуже хотів би його бачити. Адже він мені родич по матері.

— Я тут, Артуре! — почувся басистий голос, і Маленький Джон клубком викотився з-під куща на густу шовковисту траву. На очах у нього виступили сльози; од сміху він так знесилився, що тепер навіть не подужав звестися на рівні ноги.

Побачивши Маленького Джона, вражений чинбар підскочив до нього і, допомігши йому підвестись, міцно обняв за шию. Два велетні довго плескали один одного по спинах, радіючи несподіваній, але бажаній зустрічі.

— Ну, брате! — мовив Маленький Джон, переборовши нарешті приступи сміху. — Од самого народження я не бачив такого удару. Ти пожбурив його, наче кеглю!

— А ти радієш, що він мене так уперіщив по ребрах? — з серцем запитав Робін.

— Ні, що ти, отамане! — відповів Маленький Джон. — Але я оце вдруге спостерігаю тебе у бою з-під куща і не можу стримати свого захоплення. Слово честі, тобі нема чого червоніти, бо це ж сам Артур Бленд — чемпіон Ноттінгема! Супроти нього треба виставляти не менше двох-трьох чоловік.

— Так було, поки не зустрівся Ерік Лінкольн, — скромно мовив Артур, — але я знаю, як ти порахувався з ним на святковому ярмарку.

— Ані слова більше! — вигукнув Робін, скочивши на ноги. — Я знаю одне, що сьогодні зробив чудесну справу, залучивши до ватаги прекрасного бійця на палицях. А кілька синців та гуль — невелика платня за такий скарб. Дозволь ще раз потиснути тобі руку, Артуре! А тепер ходімо за тим оленем, якого я тобі перешкодив уполювати.

— Завжди готовий! — відповів Артур. — Гайда, брате Джоне. Віднині хай к бісу ідуть діжки з дубильним розчином та смердючими коров’ячими шкурами! Мені також хочеться дихнути свіжим повітрям, і я до самої смерті не розлучуся з вами!

Розділ шістнадцятий Як Робін Гуд зустрів сера Річарда Лі

Привітно мовив лицар,

Шляхетний і простий:

— Щасти, о Робіне, тобі

І ватазі всій твоїй!

Минуло кілька місяців. Над Шервудським лісом запала довга зимова тиша. Але Робін Гуд із своїми друзями не втрачали бадьорості і вигадували безліч розваг, збираючись навколо палахкотливого вогнища перед печерою. Чернець Тук тим часом збудував собі поблизу капличку і преспокійно оселився в ній з своєю зграєю собак.

Зима нарешті скінчилась, і від неї не лишилося й гадки. Встигла розквітнути й згаснути благодійна весна. Йшло друге ліго перебування Робіна Гуда в лісі. А королю, шерифу та єпіскопу й досі не вдавалося зловити розбійників, які, гуляючи на волі, набиралися буйних сил. Ватага зростала з кожним днем, поповнюючись відбірними людьми. До неї прилучилися такі молодці як Артур Бленд та Давід з Донкастера, відомий чоботар і заводій на всю округу. Тепер під командою Робіна Гуда перебувало не менше ста сорока чоловік. З них утворилося сім загонів, очолюваних сімома найхоробрішими розбійниками, помічниками Робіна. Лісовики, як і раніш, спорожняли гаманці багатіїв, допомагали бідним, а вечорами бенкетували, ласуючи королівською олениною. Невловимість розбійників доводила сухореброго шерифа Ноттінгема до шаленства.

Цей служака й справді був би втратив свою посаду, якби не помер король Генріх II і його місце не заступив Річард Левине Серце.

Порадившись між собою, Робін Гуд і його друзі вирішили шукати ласки нового короля, заприсягтись йому на вірність і попроситись у королівські лісники. З цією метою до Лондона було послано Вілла Пурпурового, Вілла Стютлі та Маленького Джона. Вони мали насамперед знайти Маріан і через неї передати послання королеві. Проте посланці хутко повернулися з невтішною звісткою. Нового короля в Лондоні не було, він вирушив у хрестовий похід, а з принцом Джоном, його братом, краще не мати ніяких справ, бо це хитра, жорстока й підступна людина. Усе, що становило легку здобич, він прибирав до своїх рук. Не один маєток перейшов у його власність, в тому числі й маєток графа Хантінгдона, батька Маріан, давнього ворога Робіна, який нещодавно помер.

Маріан опинилась у скрутному становищі. Вона не тільки втратила маєток, але й позбулася заступництва королеви. Бідолашній сироті надокучав своїми настирливими залицяннями підступний принц Джон. Бачачи беззахисність дівчини, він замислив викрасти її і відвезти в один із своїх замків.

Робін Гуд і гадки не мав про нещастя дівчини, хоч друзі й переказували йому, що принц захопив Хантінгдонський маєток. Проте доля Маріан весь час турбувала його, і серце Робіна не знало спокою. Він ні на мить не переставав думати про дівчину з дня незабутніх змагань у Лондоні.

Та ось одного ранку на початку осені, коли золотяться краєчки листу і набрякають достиглі каштани, а весь неозорий простір лісу виповнюється пахощами квітів та стиглих ягід, Робін Гуд ішов у глибокій задумі вздовж невеличкої галявки. Незважаючи на те, що думками він був з Маріан, мир і спокій навколишнього світу передались і йому. Табунець оленів, що безтурботно пощипував траву на протилежному боці галяви, не збудив у нього великого інтересу.

Проте за якусь мить ця мирна лісова картина змінилась на його очах. Із-за дерев блискавкою вихопився величезний олень, і купка лагідних самиць з жахом метнулась врозтіч. Оскаженілий звір, змірявши нестямним поглядом розшитий золотом зелений плащ Робіна, нахилив голову і навалом посунув на юнака. Натиск був такий шалений і несподіваний, що Робін навіть не встиг накласти стрілу на тятиву лука. Він стрибнув за дерево і схопився за зброю, а розлючений звір з страшною силою врізався в стовбур і відкотився геть. Дерево здригнулося й обдало Робіна рясним дощем листу.

— Гай, гай, мій друже, добре, що ти стугонув не мене! — зауважив Робін, ладнаючи стрілу. — Не заздрю тому, хто під такий настрій зустрінеться на твоєму шляху.

Та не встиг ватажок закінчити своїх слів, як звір крутнувся на місці і вп’явся хижим поглядом у кущі на протилежному боці галявини. Там чиясь ніжна рука розсувала віти, і з-поміж них виринула струнка постать пажа. Це була Маріан. Вона знову повернулася до зеленого лісу.

Дівчина й гадки не мала про те, що на неї дивиться пройнятий жахом Робін та чатує в нестримній люті олень.

Маріан опинилась якраз навпроти звіра, і Робін не зважився пустити стрілу. Власний лук дівчини теліпався у неї за плечима, а меч її був безпомічний проти такого ворога. Ось вона помітила звіра, і губи її округлились, ніби вона збиралася наполохати його свистом.

— Бога ради, леді! — вигукнув Робін, але слова його застряли в горлі.

Звір люто засопів і метнувся до цієї нової привабливої жертви, метнувся так раптово і з такої близької відстані, що про захист годі було й думати. Маріан відскочила, але звір зачепив її рогом і збив з ніг. Олень зупинився, обернувся до жертви і, нагнувши голову, приготувався пришпилити дівчину до землі. Безжальні роги вже нависли над Маріан, а вона, бліда й спантеличена раптовістю нападу, силкувалася підвестись і витягти свого меча. Хвилина — і було б уже по всьому.

Та ось пролунав різкий голос Робіна.

— Лежи, Маріан! — крикнув він, і дівчина інстинктивно скорилася наказу. Цієї ж миті, свиснувши над самісінькою її головою, стріла Робіна з убивчою силою вп’ялась межи очі оскаженілій тварині.

Велетень заточився і, мов підкошений, упав на знепритомніле тіло дівчини.

За хвилину Робін був біля Маріан і відтягнув важезну тушу оленя. Потім він підхопив дівчину на дужі руки й хутко поніс до струмка, який зрошував долину. Тремтячи від думки, що Маріан уже мертва, він незграбно плюснув їй в обличчя водою. Але ось у бідолахи задрижали вії, і юнак, ледь стримуючи сльози радості, посилив свої намагання повернути її до життя. Невдовзі дівчина легенько зітхнула:

— Де я? Що зі мною?

— Ти в зеленому лісі, мила дівчино. Бач, які з нас погані хазяїни, — так неласкаво тебе зустрічаємо.

Маріан розплющила очі й сіла.

— Здається, ви врятували мене від вірної смерті, сер. Та ось вона впізнала Робіна, і сяюча усмішка заграла на дівочому обличчі. Голова її безсило впала на груди Робіна. Тремтячи всім тілом, Маріан ледь чутно мовила: О, це ти, Робіне. Я, я. Дякувати богові, я був поблизу і зміг вчасно прийти тобі на допомогу, — в голосі Робіна звучало глибоке хвилювання. — Клянуся, люба моя Маріан, що вже ніколи не відпущу тебе від себе.

Кілька хвилин панувала мовчанка. Дівчина все ще довірливо тримала голову на грудях юнака, а він. опам’ятавшись, раптом вигукнув:

— Боже, яка ж погана з мене сестра милосердя! Я навіть не поцікавився, чи цілі в тебе ребра.

— Цілі, цілі, — відповіла Маріан, схоплюючись на ноги, щоб довести правдивість своїх слів. — Отак знепритомніти через якусь дурницю! Ходімо звідси.

— Ні, не це я мав на увазі, — заперечив Роб. — Куди нам поспішати? Краще розкажи мені про себе і про те, що нового в Лондоні.

Дівчина розповіла йому, як принц захопив землі її батька і як він обіцяв повернути їх лише тоді, комі вона зважить на його залицяння. Але вона знала, що принц готує зле для неї, би водночас він домагався руки принцеси.

— Оце, Робіне, і все, — закінчила вона просто. — Ось чому я знову перебралася на пажа і прийшла до тебе в зелений ліс.

Робін аж мінився з лиця, слухаючи про поневіряння Маріан, і ще міцніше стискав держак свого меча.

— Клянуся оцим мечем — подарунком королеви Елеонори. що має захищати всіх жінок: віднині вже ані принц Джон, ані його посіпаки ніколи тебе, мила, не скривдять.

Так Маріан повернулася до зеленого лісу. Ватага радо привітала гостю і присяглася їй на вірність, а мила дружина Алана Дейля доклала всіх зусиль, щоб створити дівчині справді домашнє оточення.

Цей знаменний день був багатий на пригоди в Шервудському лісі, а тому варт згадати про випадок, що спричинився до подальших подій.

Тоді, коли Робін і Маріан зіткнулися в лісі з оленем. Маленький Джон, мірошниченко Мач та Вілл Пурпуровий вирушили до битого шляху на Бернесдейль, аби вистежити якогось поважного лицаря чи гладенького святого отця, чиї гаманці потребували полегшення.

Невдовзі на Вотлінг-стріт, — так звали той битий шлях, що простягнувся від Дувра в Кенті до Честера, — вони побачили самітного лицаря, який, понуривши голову і байдужий до всього на світі, їхав верхи на конячині.

— Диви, яке опудало! — звернувся Маленький Джон до своїх товаришів. — Одначе в приказці мовиться, що зовнішність часто оманлива. Тож нехай їздець на шкапині буде сьогодні нашим гостем.

Одяг на вершникові був лицарський, але старий та подертий і висів мішком. Забрало цього вояки було насунуте на самі очі, а голова схилилася до грудей; одна нога ледве трималася у стремені, а друга безпомічно звисала в повітрі. Виснажена, мов кістяк, шкапина ледве переставляла ноги.

Маленький Джон підійшов до лицаря і звелів йому зупинитись; адже не завжди можна покладатись на зовнішність людини, щоб вирішити, чи є в неї гроші.

Вклонившись, Маленький Джон чемно запросив незнайомця погостювати в них у лісі.

— Мій господар збирається сьогодні пообідати разом з вами, — мовив Маленький Джон, — і ось уже три години голодний очікує вас, сер.

— Не можу, любий друже. — ввічливо відповів лицар. — У мене горя хоч відбавляй, і мені не до бенкетів. А втім, я вдячний вашому господарю за виявлену до знедоленої людини ласку. Хто він?

— А хто ж, як не Робін Гуд, — випалив Маленький Джон і взяв коня гостя за вуздечку.

Забачивши, що до них наближається ще двоє лісовиків, лицар знизав плечима й байдуже відповів:

— Видно, таким запрошенням не можна нехтувати, тому охоче піду за вами, друзі. Я мав намір обідати сьогодні в Блісі або Донкастері, а проте, це байдуже.

З властивою для нього відчуженістю він погодився, щоб його повели вглиб лісу до місця, де зібралася уся ватага лісовиків.

Маріан ще не встигла переодягнутися і, коли перед нею несподівано з’явився лицар у супроводі трьох розбійників, на ній усе ще був одяг пажа. В полоненому вона враз упізнала знайомого їй сера Річарда Лі, якого часто бачила при дворі короля. Дівчина налаштувалась було тікати, боячись, що він теж упізнає її, але Робін Гуд, підморгнувши, дав їй знак, щоб вона виконувала сьогодні роль пажа. Маріан заради жарту погодилася.

— Гостинно просимо, шановний лицарю, — чемно звернувся Робін до гостя. — Як вчасно ви прибули. Ми саме лаштуємось обідати.

— Хай щастить тобі, добрий господарю Робе, і всій твоїй компанії, — відповів лицар. — Радо приєднуюсь до гурту.

Поки відводили коня, лицар, скинувши з себе обладунок, умився і в оточенні цілого товариства сів поруч з Робіном до багатого столу, на якому була оленина, лебеді, фазани, різна дрібна птиця, пиріжки, а також добре пиво. Маріан стояла поруч і вчасно наповнювала келихи господаря та гостя.

Добренько попоївши й випивши, лицар повеселішав і почав запевняти, що не обідав так смачно щонайменше три тижні. Він обіцяв, що коли Робін приїде з своїми хлопцями до нього в гості, то він постарається влаштувати на їхню честь не менш гостинну зустріч.

Проте не на таку платню розраховував Робін Гуд. Звичайно, він подякував за запрошення, але натякнув при цьому, що такі гості, як він, лицар, обідають тут не за просте спасибі.

— Я без грошей, господарю, — відверто зізнався лицар. — Зараз я такий бідний, що мені соромно навіть говорити тобі, яка маленька сума складає все моє багатство, не те що пропонувати її.

— Гроші, хай і малі, завжди тішать, коли вони у нас в кишені, — посміхаючись зауважив Робін. — До речі, що ви звете маленькою сумою?

— Крім честі, у мене в цілім світі лишилося тільки десять срібних пенні, — з смутком у голосі відповів лицар. — Ось вони, але я хотів би, щоб їх було в десять разів більше, — і він передав гаманець Маленькому Джону. Робін байдуже кивнув головою.

— Ну, скільки там, Джоне? — ніби жартома звернувся він до Маленького Джона.

— Шановний лицар каже правду, — відповів велетень, висипаючи собі в полу вміст гаманця.

Робін подав рукою знак Маріан, і вона наповнила келихи для нього та гостя.

— Вип’ємо, сер! — вигукнув ватажок розбійників. — Вип’ємо за те, щоб настали кращі часи. Я бачу, що зброя ваша притупилась і одяг подерся. Однак мені здається, хоч це було й давно, я бачив вас при дворі у пристойнішому вбранні. Скажіть мені — ви йомен і лицарем стали нещодавно? Чи, може, ви були поганий господар і розтринькали майно, тягаючись по судах? Не бійтеся, ми збережемо вашу таємницю!

— Я саксонський лицар. Вів я тверезе й спокійне життя, — відповів засмучений гість. — Цілком можливо, що ви бачили мене при дворі, адже я був один із глядачів на вашому турнірі ще за короля Генріха — пером йому земля. Звуть мене Річард Лі, живу я в замку за милю, а то й менше від Ноттінгема. Замок цей належав моєму батькові, а ще раніше дідові та прадіду. Усього якихось два чи три роки тому мої сусіди могли б потвердити, що для мене чотириста фунтів були дрібницею. А ось зараз у мене тільки оці десять пенні сріблом, жінка та син.

— А як ви втратили своє багатство? — запитав Робін Гуд.

— Через дурощі та доброту, — зітхаючи, відповів лицар. — Я ходив з королем Річардом у хрестовий похід, а оце недавно повернувся. На той час син мій виріс і став славним юнаком. В двадцять років він уже набув лицарського гарту і вправно виступав на змаганнях, турнірах та інших лицарських іграх. Однак, собі на лихо, він надто захопився і якось на змаганнях ненароком убив лицаря. Щоб урятувати хлопця, я змушений був продати землю і закласти спадковий маєток. Навіть більше, я був змушений ще позичити грошей на грабіжницьких процентах у єпіскопа Герфорда.

— У вельмишановного єпіскопа? — перепитав Роб з іронією в голосі. — І скільки?

— Чотириста фунтів, — відповів сер Річард. — До того ж єпіскоп присягнув, що забере маєток, якщо я не сплачу борг вчасно.

— Чи є у вас друзі, які 6 поручилися за вас?

— Жодного. Якби був славний король Річард, то справа стояла б зовсім інакше.

— Вип’ємо ще по одній, шановний лицарю, — сказав Робін і, нахилившись до Маріан, шепнув їй щось на вухо. Вона кивнула головою, потім відвела вбік Маленького Джона та Вілла Пурпурового і тихо, але з запалом про щось з ними домовлялася.

— За твоє здоров’я та успіхи, хоробрий Робіне, — сказав сер Річард і осушив свій келих до дна. — Сподіваюсь, що іншим разом зможу розрахуватися за пригощення набагато достойніше.

Вілл Пурпуровий і Маленький Джон тим часом погодилися з Маріан і вже радилися з товаришами, які схвально кивали головами.

Услід за цим Джон з Віллом зайшли в печеру, швидко повернулися з торбою золога в руках і почали рахувати гроші перед лицарем, який від подиву не міг і слова мовити. В торбі виявилось чотири рази по сто фунтів.

— Візьміть, сер Річарде. Ми позичаємо вам гроші, а ви повернете борг єпіскопу, — сказав Робін. — Прошу нам не дякувати, це лише переміна кредиторів. Сподіваюсь, ми не будемо такі безсердечні, як милостивий єпіскоп, але хтозна, можливо, будемо ще й гірші.

На очах у лицаря блищали сльози, коли він намагався подякувати лісовикам. І саме тоді з печери вийшов мірошниченко Мач, несучи цілий сувій краму.

— Лицарю подобає зодягатися так, як цього вимагає його сан. Чи не правда, отамане?

— Відміряйте йому двадцять елів, — наказав Робін.

— Дайте йому ще й доброго коня, — підказала тихенько Маріан. — Цей подарунок повернеться з лихвою. Людина він гідна. Я добре його знаю.

Лицарю дали ще й коня при повній збруї з добротного ременя, гаптованого сріблом; Артур Бленд мав супроводити гостя аж до замку.

Куди й подівся смуток лицаря. Проте з хвилювання він ледь міг вимовити слова подяки. Добре відпочивши за ніч і наслухавшись досхочу гарної гри Алана Дейля, вже зовсім іншого людиною гість сідав наступного ранку на коня, що дістався йому в дарунок. Перед тим як рушити, він крутнувся на місці і, оголивши меча, відсалютував:

— Хай береже господь вас усіх до одного! — сказав лицар глибоко зворушеним голосом. — Хай виповнить він душу мою подякою! Славний Робіне, і ви, добрі молодці, смуток краяв моє серце, коли я їхав лісом, та ви зуміли повернути його на радість, і тому я з усією щирістю дякую вам. Прощавайте, друзі! Рівно через дванадцять місяців, як один день, я сплачу вам борг. Заприсягаюся своїм мечем, а сер Річард Лі ніколи не порушував клятви.

Скінчивши, він урочисто поцілував держак меча.

— Отут, на цьому місці, ми чекатимемо тебе рівно через дванадцять місяців, — сказав Робін, потискуючи гостеві руку, — і тоді ти оплатиш свій борг, якщо на той час забагатієш.

— Через рік я поверну вам усе, слово честі сера Річарда Лі, і прошу вас завжди вважати мене своїм вірним другом.

Сяйнув меч і з брязкотом сковзнув у піхви, а гість, притиснувши острогами коня, помчав геть.

— Гей, лицарю! Зачекайте-но хвилинку, — розлігся густий бас ченця Тука, і всі побачили, як він, метляючи полами ряси, підскочив до сера Річарда Лі і дав йому в руки свого сталевого шолома. Присутні заздро дивилися на шолом з добротної криці і з золотим візерунком на лобі.

Вершник з належною шанобливістю прийняв дарунок, надів його на голову і в супроводі провідника помчав у темряву лісу.

Розділ сімнадцятий Як єпіскопа пригощали обідом

Спитав єпіскоп: — Що стряслось?

Чого отак гасати?

І чи дозволив вам король

В цім лісі полювати?

— Ми цілий рік пасем овець,

А нині, ваша милість,

Забили оленя, бо й нам

Гульнути захотілось.

Небагато часу спливло з дня відвідин Шервудського лісу сером Річардом Лі, і до Робіна Гуда дійшли чутки, що вранці тим самим шляхом має проїхати власною персоною мілорд єпіскоп.

Робін аж просяяв, коли почув цю новину від Артура Бленда.

— О пресвятая діво! — вигукнув він. — Я так давно горю бажанням влаштувати прийом його преподобству на лоні природи, і зараз гріх було б не скористатися з такої нагоди. Гей-но, хлопці, біжіть убийте оленя, та виберіть поситішого. Сьогодні з нами обідатиме сам єпіскоп Герфорда, а він добре платить за пригощення.

— Стіл ладнати там, де завжди? — звернувся до ватажка мірошниченко Мач.

— Ні, ми втнемо штучку з богослужителем. Давайте наладнаємо стіл при самій дорозі, треба тільки пильно стежити, щоб, бува, єпіскоп не проїхав іншим шляхом.

За наказом Робіна Гуда люди головного загону під командою Вілла Стютлі, багатозначно посміхаючись і підморгуючи один одному, розбрелися в різні кінці лісу, щоб не проґавити високого гостя. Робін Гуд, взявши з собою Вілла Пурпурового, Мача та ще чотирьох воїнів, обрав тим часом місце для спостереження за головним шляхом. Його нечисленний гурт, перебравшися на чабанів, мав досить-таки кумедний вигляд: на кожному була довга сорочка, а на голові красувався крислатий бриль. У Робіна на голові був кошлатий капелюх з діркою на маківці. З дірки стирчала копиця волосся. Обличчя його було таке брудне, що ви ніколи б не впізнали ватажка лісовиків. Старий грубошерстий плащ поверх одягу мисливця довершував його вбрання. Решта ватаги теж мала не менш обшарпаний та химерний вигляд. Навіть завжди чепурний Вілл Пурпуровий до того втратив свою принадність, що дами з королівського двору нізащо в світі не виявили б до нього прихильності.

Хлопці швидко забили оленя і вже лаштувалися смажити його на вогнищі, коли раптом помітили на шляху хмарку куряви, з якої незабаром виринув єпіскоп, а за ним десяток озброєних охоронців.

Забачивши чудернацьку компанію, його світлість пришпорив коня й подався просто до гурту лісовиків.

— Хто ви такі, що наважились підняти руку на королівського оленя? — різким голосом звернувся він до чабанів.

— Ми чабани, — відповів Робін, незграбно смикаючи себе за чуприну.

— Чому не їсте баранини, а взялися за оленя?

— Сьогодні в нас свято, ваша милосте, і ми вирішили трохи розважитись. Задля цього й забили оленя, — адже їх тут так багато.

— Присягаюся, що король знатиме про це! Хто вбив оленя?

— Передусім, ваша милосте, скажіть своє ім’я, щоб я знав, з ким маю честь розмовляти, — рішуче відповів Робін.

— Це його світлість єпіскоп Герфорда, приятелю! — сказав один з охоронців єпіскопа. — Дивись, щоб не вскочив ти, бува, у халепу.

— Якщо він справді пастир, — не втерпів Вілл Пурпуровий, — то хай краще доглядає своє стадо, а не лізе куди не слід.

— Он як! Ах ви ж нахаби! — розлютився єпіскоп. — Побачимо, чи не доведеться вам розплачуватися головами за своє зухвальство. Кидайте крадену печеню і марш за мною, бо все одно усіх вас одведуть до шерифа. Чуєте?!

— Даруйте, ваша світлосте! — почав Робін, опускаючись на коліна. — Помилуйте, благаю! Адже ви не допустите, щоб загинуло стільки душ.

— Ах ви мерзота! — зарепетував святий отець. — Глядіть, щоб я вас не помилував! Я помилую вас тоді, коли побачу на шибениці! Ану візьміть їх! — наказав вій своїм охоронцям.

Та Робін уже встиг відскочити й притулитись до дуба спиною. З-під подертого плаща він витяг свій вірний ріжок, і в далечінь полинули закличні звуки.

Тут тільки єпіскоп зметикував, що вскочив у пастку.

Боягуз він був відомий і негайно повернув коня, щоб тікати, але шлях йому перетнули його ж власні люди, що скупчились на дорозі. Нараз кущі навколо ожили й заворушились. По один бік з’явилися люди Маленького Джона, по другий — Вілла Стютлі.

Не встиг єпіскоп і пальцем поворухнути, як опинився в полоні. На цей раз уже він почав благати помилування в людей, яких хвилину тому збирався послати на шибеницю.

— О змилосердься, пощади! –

Єпіскоп застогнав. –

Я не поїхав би сюди,

Коли б раніше знав…

— Помилування ви не заробили, — відповів Робін, — але я поведуся з вами набагато краще, аніж ви зо мною. Збирайтеся скоріш і ходімо. Я ще зранку поклав собі пообідати разом з вами.

Хоч і не дуже хотілося прелату бути гостем у Робіна Гуда, однак його силоміць потягли до лісу, зваливши йому на коня напівзасмаженого оленя.

Робін та його ватага не забули і про охоронців єпіскопа, їх теж повели лісовими просіками до великої галявини поблизу Бернесдейля.

Там усі розташувалися табором, і завжди ґречний Робін запросив єпіскопа бути в лісі як дома.

Мірошниченко Мач заходився досмажувати першу тушу оленя, а поруч готували ще й другу, значно ситішу. Нараз спокусливий запах печені приємно залоскотав ніздрі єпіскопа, і він смачно чхнув. Вранішня прогулянка зголоднила його світлість, і він охоче відгукнувся на запрошення пообідати. Робін посадовив гостя на найпочеснішому місці поруч самого себе, і служитель враз потягнувся до страви.

— Заждіть, ваша світлосте. Вибачте, звісно, але перед обідом ми звикли слухати молитву, — сказав Робін стримано. — На біду, сьогодні з нами немає нашого священика, тож уклінно просимо вас сказати за нього.

Єпіскоп замалим не згорів від сорому, але все ж похапцем прошепотів молитву латинською мовою. Скінчивши, він одразу заходився надолужувати згаяний час. Було там вдосталь і печені, і вина, і нива.

За обідом розбійники не нудилися, і єпіскоп Герфорда піймав себе на тому, що й він не байдужий до жартів. І справді, хто може встояти проти ласої оленини на свіжому повітрі, проти жартів та доброго товариства? Вілл Стютлі не ловив гав, а тільки й знав, що доливав єпіскопу, і той надвечір добренько-таки набрався. Лише сутінки нагадали йому, де він і що з ним.

— Любий господарю, — звернувся збентежений єпіскоп до Робіна, який був зовсім тверезий, бо випив лише кухоль пива. — Я хотів би, щоб ви назвали рахунок. Обід був чудесний, але, зважаючи на пізню годину, візьміть з мене скільки належить та й відпустіть додому. От тільки я боюсь, що цей обід коштує значно більше, ніж є грошей у моєму гаманці.

Єпіскоп добре пам’ятав випадок з його другом шерифом.

— А й справді, ваша світлосте, — сказав Роб, чухаючи потилицю, — своєю присутністю ви завдали мені стільки приємності, що для мене важко оцінити ваш візит.

— Дайте-но сюди вашого гаманця, отче, — втрутився в розмову Маленький Джон, — я спробую якось встановити рахунок.

Єпіскоп здригнувся. Він саме сьогодні ранком забрав борг у сера Річарда Лі і віз гроші додому.

— Власних у мене всього кілька срібних, — спробував схитрувати святий отець, — а те золото, що в торбині під сідлом, то гроші церкви. Ви ж не станете грабувати церкву?

Та Маленький Джон уже порався біля сідла і, розстеливши плащ єпіскопа, висипав на нього чотири сотні золотих. Гроші були як дві краплини схожі на ті, що їх недавно Робін позичив серу Річарду Лі.

— О! — вигукнув Робін Гуд, ніби його тільки що осяяла думка. — Церква завжди охоче допомагає тим, хто потребує помочі. Дивлячись на ці гроші, я пригадав, що в мене є друг. Так от: ми не візьмемо з вас за обід нічого, але дозвольте нам скористатися вашими грошиками, щоб допомогти моєму дорогому приятелю.

— Ні, ні, — змінившись з лиця, забурмотів єпіскоп. — Це несправедливо. Хіба, врешті, не королівським оленем ви пригощали мене? До того ж я бідна людина.

— Не сумніваємось, що бідна! — в’їдливо зауважив Робін. — Ви єпіскоп Герфорда, і вся округа стогне від ваших утисків. Хто не знає вашої жорстокості до бідних та скривджених? А кому ж, як не вам, допомагати знедоленим, а не грабувати їх? Ви набагато гірші за розбійника з великої дороги. Тільки грабуєте ви нишком. Я нічого не кажу про себе та про те, як ви переслідуєте мене, не згадуватиму й про зловмисну ворожість до мого батька. Я забираю ці гроші іменем тих, кого ви скривдили та пограбували і використаю їх для добрих справ, на які у вас не піднімається рука. Закликаю бога в свідки правдивості моїх слів! От і все. Тільки наостанку, ваша світлосте, або заспівайте нам, або затанцюйте. Покажіть, що в тілі вашому більше бадьорості, ніж у голові. Слухай, Алане, втни на арфі щось веселеньке. Серце моє не витримує, коли наш гість сумний. Чим нас звеселить ваша світлість — піснею чи танком?

— Ні тим, ні іншим, — сердито огризнувся єпіскоп.

— Шкода. Доведеться вам допомогти, — сказав Маленький Джон, і разом з Артуром Блендом вони підхопили товстопузого єпіскопа, що одчайдушно опирався, під руки й почали витанцьовувати під забористі переливи струн Алана. Єпіскоп був набагато нижчий і тому мусив підскакувати вслід за ними. Уся компанія аж качалася з реготу, дивлячись па богослужителя з Герфорда в ролі стрибунця. Нарешті єпіскоп украй виснажився і, сп’янілий від вина, звалився, мов лантух, на землю. Маленький Джон підняв його, як колоду, і відніс до коня. Посадивши гостя верхи обличчям до хвоста, Джон міцно прив’язав його, відвів коня на шлях і пустив дорогою на Ноттінгем.

Розділ вісімнадцятий Як єпіскоп виїжджав полювати розбійників

Примчав єпіскоп на коні

До вдовиної хати.

— Піймався, зрадник Робін Гуд!

Сюди його подати!

Легка перемога над єпіскопом дещо приспала Робінову Гудову пильність. Робін вважав, що такий боягуз не скоро наважиться побувати в лісі, а тому після одноденного відпочинку ватажок лісовиків сміливо простував битим шляхом. Та ледве він пройшов з півмилі, як за крутим вигином дороги наскочив на самого єпіскопа. Його світлість, що з дня відвідин лісовиків ніяк не міг забути своєї образи, не сидів склавши руки, а мерщій зібрав чималий загін шерифових людей, обіцяючи подвоїти винагороду за Робіна Гуда.

Маючи за спиною таку силу, єпіскоп вагався недовго. Він миттю дав коневі остроги і з переможним вигуком кинувся на враженого несподіванкою Робіна. Ватажкові розбійників надто пізно було тікати тим шляхом, яким він прийшов, а тому він блискавкою метнувся вбік і зник поза кущами з такою раптовістю, що переслідувачам здалося, ніби його поглинула якась таємнича сила.

— Ловіть розбійника! — зарепетував єпіскоп. — Ви прочешіть ліс поблизу, а решта вперед, дорогою, щоб відрізати негідникові шлях до відступу.

Самому ж мілордові єпіскопу не дуже хотілося відбиватись далеко від дороги.

На відстані милі від місця цієї зустрічі стояла напівзруйнована хатинка, де жила знайома нам удова, мати трьох синів, яких Робін Гуд колись урятував од шибениці. Ватажок згадав про цю хатину й побачив, що в ній криється єдина можливість до порятунку. Скрадаючись поміж кущами, він швидко вибрався з лісу, дістався до хатинки й зазирнув у маленьке віконце. Вдова, що саме пряла, аж підскочила з переляку.

— Не лякайся, матінко! Це я, Робін Гуд. Де твої сини?

— Вони мають бути з тобою, Робіне. І ти це сам добре знаєш. Хіба не тобі вони завдячують життям?

— Якщо так, зараз ваша черга порятувати мені життя, мовив Робін. — За мною женеться єпіскоп і його зграя.

— Не бійся, ми обдуримо єпіскопа! — вигукнула жінка. — Швидше, Робіне, міняйся зо мною одежею, і тоді побачимо, чи здатний буде його світлість впізнати тебе в подобі старої жінки.

— Гаразд, — погодився Робін. — Кидай мені у вікно свій сірий плащ, веретено та пряжу, а тобі на мій зелений одяг, лук та стріли.

Переодягшися в те, що дала йому стара удовиця, і взявши в руки веретено та пряжу, Робін став зовсім невпізнанним.

Незабаром з-за кущів вискочив єпіскоп з своїм загоном; забачивши хатину, а біля неї стару жінку, переслідувачі зупинилися. Спираючись на костур, немічна стара неквапливо кульгала до лісу. Вона щось бурмотіла собі під ніс і була б спокійно пройшла повз солдатів, якби єпіскоп не наказав перейняти її.

— Відчепіться, бісове кодло, бо прокляну й вас, і дітей ваших — не знатимуть вони ані сну, ані спочинку! — закричала вдова.

— Ну, ну, матінко, — заспокійливо сказав один солдат, справді злякавшись її прокльонів. — Ми ж не чіпляємось. Його світлість єпіскоп Герфорда тільки питається, чи не бачили ви тут часом розбійника Робіна Гуда?

— Аякже! — проскімлила стара. — Хіба король або закон забороняють Робіну приходити до мене й приносити мені харчі та одяг? Його світлість такого не зробив би повік, це певно.

— Замовч! — грубо обірвав її єпіскоп. — Тебе не про це питають. Якщо не скажеш, коли ти востаннє бачила Робіна Гуда, ми одведем тебе до Бернесдейля і спалимо, як відьму!

— Змилосердься, владико! — заблагала стара жінка, опускаючись на коліна. — Робін Гуд — у моїй хатині, але ви його не візьмете.

— Побачимо! — вигукнув зраділий єпіскоп. — Вперед до хати! Якщо буде треба — паліть її! Але не забувайте: той. хто схопить розбійника живцем, одержить від мене особисто гаман золота окрім установленої винагороди.

Стару відпустили, й вона, не кваплячись, попленталася своєю дорогою. Та що більше вона віддалялась від переслідувачів і наближалась до лісу, то швидша, твердіша і впевненіша ставала її хода. Діставшись під захист зелених шатів, вона зірвалася бігти з дивовижною швидкістю.

— Що за мара! — вигукнув вражений Маленький Джон, помітивши стару. — Хто це? В житті не бачив, щоб відьми чи жінки так прудко бігали. Ану пущу стрілу над її головою, щоб пересвідчитись, хто ж це насправді!

— Не стріляй! Схаменися! — відсапуючись крикнув той, кого вважали за жінку. — Це я, Робін Гуд. Збери хутчіш людей — і до мене! Нам випало ще раз звести рахунок з мілордом єпіскопом.

Тамуючи сміх, Маленький Джон засурмив у ріжок.

— Ну що ж, місіс Робін, біжи й далі так само прудко, а ми за тобою.

Тим часом єпіскоп лютував біля вдовиної хатини. Підпалити її, незважаючи на всі погрози, він не наважувався, хоч міцні двері не піддавалися перед натиском солдатні.

— Трощіть їх! Ламайте! — шаленів єпіскоп. — Я хочу побачити, хто з вас перший схопить цього зрадника Робіна Гуда!

Нарешті двері затріщали й подалися всередину; проте солдати сполохано застигли на порозі, боячись наразитпся на гостру стрілу.

— Ондечки він, — зазирнувши до хати, вигукнув якийсь гострозорий солдат. — У кутку, біля шафи! Проткнути його списом?

— Ні, не треба, — зупинив його єпіскоп. — Беріть живцем. Ми влаштуємо таку розправу, якої світ не бачив!

Та дуже недовго радів єпіскоп з перемоги. Дорогою наближалася та сама стара жінка, яка щойно допомогла йому виявити Робіна Гуда. Вона не на жарт розгнівалася, побачивши, що в її хатині виламано двері.

— Ану відступіться, слимаки! — накинулась вона на солдатів. — І не видушить вас морова за те, що нищите майно нещасної вдовиці!

— Замовч! — гримнув на неї єпіскоп. — Це мої люди, і вони виконують мій наказ.

— Хіба мені від того легше? — сердито мовила стара. — До чого ми дійдемо, коли в наші домівки будуть о гак удиратися? Хіба ваші люди не можуть піймати якогось там злочинця, не завдаючи шкоди іншим? Слухайте! Ану забирайтеся звідси з своїми бандитами, та не баріться, бо прокляну і вас, і ваших дітей. Позбавлю їх їжі, спокою і сну.

— Візьміть стару відьму! — наказав єпіскоп солдатам. — Ми ще побачимо, хто кого прокляне. Підеш у місто разом з Робіном Гудом!

— Не гарячіться, ваша світлість, — відповіла жінка, ляснувши в долоні.

На цей сигнал лісовики повискакували з усіх боків і підбігли до хатини, загрозливо наставивши луки. Єпіскоп побачив, що знову потрапив у пастку і люди його не сміють навіть поворухнутись. Однак він вирішив прийняти бій.

— Гей ви, мерзото! Якщо хоч один з вас наблизиться до мене, ми прикінчимо вашого отамана! — вигукнув святий отець. — Він у нас у руках, і я, не вагаючись, накажу його вбити!

— Послухайте, друже, а якого це Робіна Гуда ви спіймали? — почувся дзвінкий голос з-під жіночого каптура, і ватажок розбійників, зірвавши цю прикрасу з своєї голови, усміхаючись, вийшов наперед.

— Ось і я, ваша світлосте, живий-здоровий, і не боюся ваших списів. Тепер покажіть, кого ви так дбайливо пильнуєте.

На ці слова стара в одязі Робіна Гуда, що сиділа причаївшись у куточку, раптом схопилася на ноги і, з’явившись на порозі в цьому незвичайному вбранні, вклонилася єпіскопові.

— Хай буде з вами воля господня, ваша світлосте! — невдоволено сказала вона. — Що робите ви під дверима бідної вдовиці? Чи не прийшли, бува, благословити мене й дати милостиню?

— О, саме так, — відповів Робін. — Зараз ми побачимо, чи вистачить у його мішку під сідлом грошей, щоб розрахуватися за побиті двері.

— Схаменіться! Ім’ям усіх святих благаю… — зарепетував єпіскоп.

— Майте совість, святі стежать за вами, — обірвав його Робін, — не звертайтесь до них своїми грішними вустами. Вибачайте, але доведеться вам розлучитися з тим золотом, яким ви збиралися платити за мою голову.

— Скоріше я побачу тебе на шибениці! — люто заверещав єпіскоп. — Бийте цих голодранців, женіть їх! — наказав він своїм солдатам.

— Навіщо поспішати? — стримав його Робін. — Подивіться уважніше — хіба не бачите, що ви в наших руках!

По цій мові Робін націлився й пустив над головою єпіскопа стрілу, що змела капелюх його світлості разом з перукою. під якою ховалася величезна лисина.

Єпіскоп зблід і вхопився за голову. Йому здалося, що це прийшла його смерть.

— Рятуйте! Вбивають! — захлинаючись, верещав він. — Не стріляйте! Ось вам гаманець з золотом!

Розділ дев’ятнадцятий Як шериф влаштував іще одні змагання

— Шерифа підлість видно тут

Його підступну руку!

Щоб заманити в пастку нас.

Він вигадав цю штуку!

Тим часом шериф не знаходив собі спокою, бачачи, як зростають сили Робіна Гуда. Він будь-що хотів поквитатися з лісовиками і задля цього поїхав у Лондон, щоб поділитися своєю тривогою з королем та виканючити в нього кілька додаткових загонів для розправи з розбійниками.

Але виявилось, що він зробив дурницю. Король Річард ще не повернувся з хрестового походу, а принц Джон вислухав його з презирливою байдужістю.

— Гм! — сказав принц, знизавши плечима. — При чому ж тут я? Хіба не ти шериф? Хіба ти не маєш влади? Отож іди і сам мізкуй, як краще знешкодити всіх бунтарів, а мені не навертайся на очі, поки не матимеш кращих новин.

І шериф пішов геть ні з чим. Усю дорогу він сушив собі голову, що діяти далі. Вдома його зустріла дочка, яка враз помітила, що батька спіткала невдача. Довідавшись про все, що сказав принц, вона замислилась.

— Є вихід! — вигукнула вона згодом. — Чому б нам не влаштувати ще одні змагання лучників? Цього року буде ярмарок, і люди, як вам відомо, чекають на турнір. Так от, ми оголосимо загальну амністію, як це робив король Генріх, скажемо, що турнір відкрито для всіх і всім гарантується недоторканність. Люди Робіна Гуда нізащо не встоять проти спокуси позмагатися у стрільбі з лука, і тоді…

— І тоді, — вигукнув шериф, моторно схоплюючись на ноги, — тоді ми побачимо, по який бік воріт вони заночують!

Шериф не став гайнувати часу і мерщій оголосив, що восени призначається турнір. Змагання буде відкрите для всіх, писалося в оголошенні, без будь-яких обмежень, і кожен вільний брати чи не брати в них участь. Далі зазначалося, що переможцеві буде вручено стрілу з золотим гостряком і срібним стержнем, а також його буде визнано кращим лучником Північної Англії. Інших переможців чекають цінні подарунки.

Ці умови, звісно, дійшли й до Робіна Гуда, запаливши його войовничий дух.

— Чуєте, друзі мої, лаштуйтеся в дорогу! — вигукнув він. — Ми всі підемо на ярмарок і візьмемо участь у змаганнях.

Тут наперед вийшов веселий швець Давід з Донкастера.

— Отамане, — застеріг він, — послухай мене і не руш з лісу. Я не сумніваюся, що цей турнір — звичайнісінька пастка. Шериф вигадав усе це задля того, щоб підло заманути нас у неї.

— Від слів твоїх тхне боягузтвом, — гарячкувато сказав Роб. — а це мені не до вподоби. Я все одно випробую своє уміння на цьому турнірі.

Потім висловився Маленький Джон. Він запропонував переодягнутися, щоб нікого з них не впізнали.

— Ну що ж, — сказав Маленький Джон.

Рушаймо-бо — вже час!

А непогано б так зробить,

Щоб не впізнали нас.

Зелене поскидати слід,

Гадається мені;

Хай буде кожен із стрільців

У різному вбранні.

Ось білий плащ, ось жовтий плащ,

Ось сині розбирай

Як тільки що, ми в натовп — шусть,

І спробуй відшукай!

На цьому й порішили. З допомогою ченця Тука Маріан та місіс Дейль пошили барвисті костюми й за день до відкриття ярмарку одягли загін у сто сорок чоловік так, що розбійників не можна було відрізнити від звичайних селян у святковому вбранні.

Дорогою вони змішалися з гуртом балакучих парубків з навколишніх сіл і, весело перегукуючись з повновидими дівчатами, попростували до гостинно розчинених воріт Ноттінгема.

Так і просунула ця незвичайна компанія повз варту. Хлопці Робіна, як і всі інші, невимушено реготали та голосно розмовляли, а сторожа лупила очі, марно силкуючись упізнати серед натовпу бодай одного лісовика.

Як і колись на попередніх іграх, герольд оголосив умови змагань, і невдовзі розпочалася стрільба. Для участі в змаганнях Робін з-поміж своїх хлопців обрав собі п’ятеро стрільців, а решті наказав змішатися з натовпом і пильнувати за ворітьми. Серед обраних для стрільби були: Маленький Джон, Вілл Пурпуровий, Вілл Стютлі, Мач і Алан Дейль.

Більшість учасників уже в першому раунді показали чудові результати; особливо відзначився Гільберт Уайтхендський, що стріляв з блискучою вправністю. Проте стрільці вибували з арени один за одним, і, нарешті, боротися за право володіти стрілою з золотим гостряком лишилися тільки Гільберт та Робін.

Ще на початку турніру, коли багато уславлених стрільців показали надзвичайну майстерність, шериф не знав, радіти чи сумувати. Йому приємно було бачити такі успіхи, але водночас він жалкував, що змагання проходять без лісовиків.

— Коли б тут Робін зараз був,

А з ним його стрільці,

Були б нещасні, — мовив хтось, –

Всі ваші молодці.

Шериф потилицю пошкріб

І бовкнув: — Так-то так!

Та, бачте, не прийшов — злякавсь

Уславлений вояк!

Давід з Донкастера нишком переказав почуте Робіну, і звістка ця неначе ножем різонула по серцю ватажка. Однак він стримав свій гнів і тільки мовчки кусав губи.

«Зажди-но, вражий сину, — подумав ватажок розбійників, — скоро побачиш, де Робін Гуд».

Тим часом змагання були в розпалі. Хлопці Робіна демонстрували такі чудеса, що тільки й чутно було:

— Хороший лучник жовтий плащ!

— І синій молодець!

— Погляньте, як червоний б’є!

Ото, скажу, стрілець!

В червоному сам Робін був

Звитяжний лісовик,

Що пасти задніх у стрільбі

Ніскілечки не звик.

Він влучно стріли посилав,

Як тут ніхто не міг,

І супротивників усіх

Блискуче переміг.

За час змагань Робін не перемовився з своїми товаришами жодним словом. Лісовики поводились так, ніби вони були зовсім чужі і незнайомі один одному. Однак такі великі змагання не могли скінчитися без того, щоб врешті невиявилися справжні імена лучників. Шерифу нараз здалося, що в переможцеві та призерові золотої стріли він упізнав самого Робіна Гуда. Тому він таємно віддав наказ своїй кінній варті оточити місце, де він даватиме приз. Та за цей наказ прочули й розбійники.

Удаючи, ніби він дотримується встановленого порядку, шериф закликав глядачів стати кружка і після довгих зволікань вручив переможцеві стрілу. Зволікання ці дали солдатам час оточити натовп. Робін, одержавши стрілу, якось незграбно вклонився і збирався вже піти геть, коли шериф схопив його за груди і звелів сторожі заарештувати зрадника.

Та тільки-но шериф торкнув Робіна, як йому на голову звалився страшний удар; він миттю випустив жертву й відлетів на кілька кроків геть, а коли трохи отямився, то побачив біля себе Маленького Джона.

— Ага, попався, негіднику Грінліфе! — вигукнув шериф і кинувся до Джона. Але тієї ж миті він наскочив на інший кулак.

— Це тобі від другого покірного слуги! — спокійно мовив знайомий голос, по якому шериф одразу впізнав Мача. Славний мірошниченко так заїхав у пику шерифу, що цей достойний муж клубком покотився по землі.

На цей час сутичка стала загальною, але солдати шерифа опинилися в гірших умовах: їм заважав натовп цікавих, яких вони ніяк не могли відрізнити від лісовиків. Тим часом решта розбійників атакувала військо шерифа з тилу, викликавши серед нього розгубленість. Деякий час на голови вояк градом сипались удари, потім чисті звуки Робінового ріжка сповістили про відступ. Двоє охоронців найближчої до них брами спробували було зачинити ворота, але враз були забиті на смерть. Третього солдата Давід з Донкастера кинув у рів. Ватага розбійників, тримаючи влучними пострілами переслідувачів на безпечній відстані, у повному порядку вийшла за межі міста. Однак боротьба в цей день не могла бути легкою, бо солдати ще не забули своєї нещодавної поразки біля хатини вдови і, знаючи, що вся округа дивиться на них, билися хоробро, насідаючи відступаючим на п’яти. Чимало серйозних ран завдали в той день один одному бійці. Чоловік п’ять із загону шерифа було вбито і добру дюжину поранено, а четверо Робінових хлопців спливали кров’ю від щойно одержаних ран. Ось, ледь чутно застогнавши, впав і Маленький Джон. Він бився поруч свого ватажка, і стріла вп’ялася йому в коліно. Робін з надлюдським зусиллям підхопив велетня на руки.

Роб цілу милю ніс його,

На землю часто клав,

Аби пустити пару стріл,

Бо ворог насідав.

Згодом Маленький Джон зовсім ослаб, заплющив очі і, знесилено впавши на землю, ледь помітним рухом попросив Робіна залишити його.

— Отамане, — сказав він, — хіба я не служив тобі вірно від того дня, як ми зустрілися на кладці?

— Вірнішого слуги ще світ не бачив, — відповів Робін.

— Тоді, якщо ти хоч крихітку любив мене й цінував мою відданість, візьми свій славний меч і зітни мені голову, тільки не дай мене шерифові на поталу.

— Нізащо, навіть за всі скарби Англії, я б не виконав твого прохання!

— Боронь боже! — закричав Артур Бленд, поспішаючи на допомогу. Взявши пораненого родича на свою широку спину, він швидко доніс його до лісу.

Там їх уже не переслідували, і Робін звелів зробити з гілок ноші для Маленького Джопа та чотирьох інших товаришів. Поранених швидко донесли лісом до каплички монаха Тука, де всім їм подали допомогу. Рана в Маленького Джона виявилась найважчою, але товариші, втішаючи його, казали, що за два дні він буде на ногах; слова заспокоїли велетня, і на душі йому полегшало.

Того вечора ватазі судилося пережити ще одну тривогу. При перевірці виявилось, що кудись зникли Маріан та Вілл Стютлі. Робін Гуд сполошився. Маріан була разом з ними на ярмарку, і те, що вона не повернулась до табору, віщувало біду, — біду не з нею самою, а з Віллом Стютлі. Якщо шерифу пощастило спіймати цього хлопця, він неодмінно його повісить.

Решта розбійників також поділяла тривогу свого ватажка, хоч ніхто її й словом не виказав. Усі знали, що коли Вілла Стютлі справді захопили в полон, вони незабаром вирушать знову до міста і будь-якою ціною порятують товариша. Заради цього розбійники готові були на все.

Тим часом шериф, сидячи з дружиною та дочкою за вечерею, вихвалявся, як він порахується із злочинцем, бо Стютлі й справді попав до його рук.

— Цього мерзотника повісять, — бундючно мовив він. — Ніхто не посміє навіть пальцем поворухнути на його захист. Я вже натрапив на слід Робіна Гуда та його всієї банди. Заждіть, ми ще побачимо, хто справжній хазяїн графства! Шкода тільки, що ми дозволили їм завоювати золоту стрілу.

Та шериф не встиг висловити своїх думок до кінця. На тарілку йому крізь відчинене вікно впала стріла. Поважний урядовець смертельно зблід і з жахом вискочив з-за столу.

Перед ним лежала золота стріла, на якій було почеплено записку:

«Від того, хто не бере подарунків у брехунів і хто віднині не знатиме в своєму серці жалю. Начувайся, сволото!

Р. Г.»

Розділ двадцятий Як рятували Вілла Стютлі

І тільки Робін Гуд почув.

Що смерть чекає Вілла,

До себе скликав він ріжком

Стрільців своїх сміливих.

І всі врочисто поклялись,

Готові йти до бою,

Звільнить товариша або

Накласти головою.

День, призначений для страти Вілла, видався ясним і сонячним. Природа ніби навмисне виставляла напоказ свої чари, незважаючи на ту трагедію, що мала незабаром відбутися в Ноттінгемі. В цей день міські брами лишились зачинені: шериф волів покінчити з бранцем у цілковитому спокої. В місто наказано було не пускати нікого з ранку до півдня, а на той час душа Вілла вже встигне переселитися в інший світ.

Дізнавшися про все це, Робін ще з досвіту розмістив своїх людей у лісі біля дороги, що вела до східної брами. Звідси краще було спостерігати за нею. Сам ватажок убрався в яскраво-червоний одяг, а його хлопці — в зелений. Зверху вони понатягали бахматі мантії ченців, під які поховали важкі мечі, луки та сагайдаки, набиті новенькими стрілами, котрі мідник майстерно загострив.

— Друзі, — сказав Робін Гуд, — ми будемо всі тут у засідці, а один нехай піде на розвідку. Безглуздо штурмувати зачинену браму!

— Поглянь, отамане, — мовив Дебелий Вілл, — дорогою з міста сюди прямує якийсь прочанин. Може, він розповість нам, які там новини і чи справді Віллу Стютлі загрожує небезпека. Піду його попитаю.

— Іди, — дозволив Робін.

Дебелий Віллі пішов, а ватага лишилася чекати в засідці.

Наблизившись до прочанина, розбійник побачив, що то був тендітної постави юнак. Вілл шанобливо зняв перед ним капелюха й мовив:

— Даруйте, святий отче, чи не знаєте, які новини в Ноттінгемі? Чи правда, що сьогодні там мають стратити розбійника?

— Правда, — відповів той скрушним голосом, — гірка правда. Сумна подія станеться сьогодні. Я бачив шибеницю. Вона стоїть біля замку шерифа. Опівдні там повісять Вілла Стютлі. Моє серце не витримає такого видовища, і я пішов звідти.

Дебелий Вілл не розпізнав, з ким розмовляє, бо прочанин говорив приглушеним голосом, а обличчя його ховалося під каптуром. Через плече юнак почепив довгий ціпок з хрестом на кінці, на ноги взув сандалі, як звичайнісінький чернець. Хоч Вілл помітив, що як на чоловіка ноги у прочанина надто малі й ніжні, проте це не викликало у нього найменшої підозри.

— Хто ж сповідатиме небораку, якщо ви втекли з міста? — звернувся Вілл до святого чоловіка з докором у голосі.

Запитання справило певне враження, і юнак обернувся так рвучко, що з голови у нього замалим не злетів каптур.

— Ти гадаєш, що це я мав сповідати його?

— О святий Петре і пресвята діво! А хто ж іще, коли не ти? Там, звісно, буде і єпіскоп, і всі його посіпаки, але жоден з них не помолиться за душу бідолахи.

— Та я всього-на-всього бідний пілігрим, — почав той нетвердо.

— Це байдуже, адже твої молитви не гірші за молитви інших, — заспокоїв його Вілл.

— Я неодмінно повернувся б, — сказав прочанин. — Та боюся, що не зможу пробратися назад у місто. Ти ж, певно, знаєш, що всі ворота замкнено і в місто нікого не впускають, хоч звідти вихід вільний.

— Ходімо зі мною, — сказав Дебелий Вілл, — мій хазяїн подбає про те, щоб ти зміг пройти у місто.

Прочанин ще більше загорнувся в мантію і пішов за Віллом до Робіна Гуда. Там він розповів усе, що знав. Він сказав, що з цього боку в місто ніяк не потрапити, бо брама ще з учорашнього дня під суворим наглядом. А ось з протилежного боку на напад не сподіваються.

Загін, що був у засідці, не барився і поспіхом рушив до західної брами. Там ватажок лісовиків послав Артура Бленда у розвідку, і той швидко дістався до сторожової башти.

В мирний час рів перед муром водою не заливали, і розвідник невдовзі опинився під густою виноградною лозою, що гостинно простягла до нього свої цупкі віти аж з верхнього вікна башти. Сміливо підтягнувшись по лозинах, Артур проліз у вікно і за якусь мить насів на вартового ззаду, міцно схопивши його за горло. Вартовий не встиг навіть зойкнути, як уже зв’язаний лежав долі. Хвилина, й Артур Бленд перебрався в його одяг і заволодів ключами від воріт.

Ще хвилина — і ворота відчинено, мости спущено. Загін прокрався в місто так тихо і несподівано, що ніхто й гадки не мав про прихід лісовиків. Успіхові сприяло і те, що засудженого саме вивели з в’язниці і все населення міста, а також сторожа поспішили па базарну площу, де призначалася страта.

Вілл Стютлі вийшов твердими кроками, хоч і з пригніченим виразом на обличчі. Він з трепетом подивився на всі боки, але друзів з ватаги не побачив. Хоч на більшості облич розбійник прочитав співчуття, проте він добре знав, що сподіватись на допомогу беззбройних людей не доводиться.

Бранець ішов поміж рядами солдатів із зв’язаними руками за спиною. Шериф та єпіскоп набундючено й пихато їхали верхи слідом за процесією. Нахилившись до єпіскопа, шериф нахвалявся, що покаже цим заколотникам, де раки зимують. Слово шерифа — закон! Урядовець був певен, що ворота під надійною охороною, до того ж він тішив себе думкою, що розбійники навряд чи наважаться зайти всередину міста, коли б навіть ворота було відчинено. І, дивлячись на добру сотню лучників та кіннотників, які плинули до місця страти, шериф задоволено усміхнувся.

Зрозумівши, що на порятунок сподватись не доводиться, бранець підійшов до шибениці і рішуче, твердим голосом звернувся до шерифа:

— Ваша світлосте, — почав він, — зробіть мені перед смертю одну ласку. З нашої ватаги ще нііто не вмирав на шибениці.

Тож не відмовите і мені

В моїй останній мрії:

Не до лиця вмирати мені

З мотузкою на шиї.

Прошу вас, розв’яжіть мене

І дайте меч у руки.

Я радо в чесному бою

Прийму останні муки.

Та де там. Шериф наче її не чув прохання в’язня. Він поклявся, що Вілл умре ганебною смертю, вмре на шибениці, а не від меча.

— Ні, ні! — у відповідь шериф.

Не дам меча у руки!

В тугому зашморгові ти

Приймеш останні муки!

— Тоді мене ви розв’яжіть,

Було прохання Вілла, –

Готов я битись без меча,

Аж поки стане сили.

— Ні, ні! — у відповідь шериф,

Тебе я краще втішу:

Як попадеться Робін Гуд,

Я і його повішу!

— Гляди ж, підступний боягуз,

Тобі не зайве знати:

Підлотою ти сам собі

Готуєш час розплати!

Нізащо Роба не здолать

Твоїй собачій зграї,

А як тебе заскочить Роб –

Нещадно покарає!

— На шибеницю його! — закривав шериф, подаючи знак катові.

В’язня штовхнули у візок. В ньому його мали приставити до шибениці і там накинути зашморг на шию. Коли мотузка надійно охопить шию, візок рушить з місця, і нещасний полине в інший світ.

Але візок не доїхав до шибениці; Наперед вийшов прочанин і мовив:

— Ваша світлосте, дозвольте мені висповідати цю грішну душу, перш ніж вона переселиться у царство небесне.

— Ні, — гримнув на нього шериф. — Нехай помирає собачою смертю!

— Тоді прокляття впаде на вашу голову, — відказав твердо прочанин і звернувся до єпіскопа. — А ви, ваша світлосте, хіба ви можете залишитися байдужим до такого блюзнірства?

Єпіскоп завагався. Йому так само, як і шерифу, не хотілося затримки, але люди довкола загули і захвилювалися. Тому він шепнув кілька слів шерифу, а той сердито кивнув прочанинові і процідив крізь зуби:

— Починай, святий чоловіче, та дивись не зволікай! — Потім урядовець віддав наказ солдатам: — Не спускайте його з очей! Можливо, він у спілці з клятими розбійниками!

Прочанин робив своє діло і не звертав уваги на слова шерифа. Він скоромовкою почав нашіптувати якусь проповідь.

Раптом серед натовпу прокотилась хвиля нового збудження. Хтось наближався до шибениці, протискуючись крізь гурт міщан та солдатів.

— Слухай-но, Вілле! — вигукнув знайомий голос мірошниченка Мача. — Хіба ж можна вмирати, не попрощавшися з друзями!

Прочанин, як зачув ці слова, враз поступився. А шериф, той теж не забув цього голосу.

— Ловіть його! — зарепетував його світлість. — Це такий же бандит. Він уже раз обікрав мене, забравши мій срібний посуд. Сама доля послала нам сьогодні незвичайне видовище — аж двох негідників па шибениці.

— І чого б ото я гарячкував, добродію, — осадив його запал Мач. — Спершу треба піймати, потім вішати. А от мені зараз заманулося позичити у вас нашого давнього друга.

Промовивши ці слова, Мач ударом гострого мисливського ножа розсік вузли, які стягували руки в’язня, і Стютлі легко зіскочив з візка.

— Зрада! — заверещав шериф, посинівши з люті. — Ловіть бандитів!

Він з тупою злістю увігнав у боки коневі остроги і кинувся вперед. Звівшись на стременах, шериф скільки мач сили замахнувся мечем над головою Мача.

Проте його колишній кухар вправно сковзнув під коня і виринув по другий бік, а страшна зброя з свистом розітнула повітря, навіть не зачепивши хороброго розбійника.

— Не вийде, сер! — вигукнув Мач. — Мабуть, доведеться позичити у вас ще й меча для мого друга.

І він так же вправно вихопив зброю з шерифових рук.

— Ось маєш, Стютлі! — крикнув колишній кухар. — Шериф позичає тобі свого власного меча. Ставай спиною до мене, і ми розтлумачимо цим жевжикам, почім куль груш.

Тим часом солдати, отямившись після хвилинного збентеження, пішли у наступ. Та лісовики теж не дрімали. Нараз пролунали гучні звуки ріжка — звуки, що завжди нагонили на солдатів жах, а розбійників скликали до гурту. Робін та його хлопці, поскидавши верхній одяг, сміливо рвонулися вперед:

— Локслі! Локслі! Перемога! Порятунок!

За хвилину розпочався запеклий бій. Солдатів шерифа і на цей раз охопила паніка, проте бились вони завзято, вирішивши дорого продати визволення Вілла. Шаленіючи, напосідали вони па щойно вирвану з їх рук жертву, на Мача, на прочанина. Лісовикам ледве вдалося навальним натиском прорвати кільце оточення і пробитись на допомогу товаришам. Діялось щось неймовірне. Ранам та синцям уже ніхто й не дивувався. В цій сутичці не знайшлося байдужих. Більшість міщан, що вже давненько таїли ненависть до шерифа і симпатизували Робіну, не лишались осторонь, а допомагали втікачам. І поміч їхня була як ніколи доречна.

Ціною великих зусиль Робін пробився крізь натовп до шибениці і зробив це вчасно: двоє солдатів, видершися з списами на візок, лаштувалися напасти звідти па прочанина та Вілла Стютлі.

Сильним, несхибним ударом меча Робін вибив списа з рук одною нападаючого, а другому влучною стрілою пробив горло.

— Хай щастить тобі, отамане! — вигукнув на радощах Вілл Стютлі. — Не сподівався вже зустрітися з тобою.

— Перемога! — ревнула в один голос ватага, і солдати шерифа, ледь живі з ляку, почали відступати. Однак це ще не була перемога, бо солдати відступали організовано до східної брами, заманюючи туди сміливців, щоб потім оточити їх з усіх боків. Проте і тут вони прорахувались. Намір атакуючих був зовсім інший. Вони лише вдали, що підуть крізь найближче розташовані ворота, і цим збили солдатів з пантелику. Самі ж вони раптово повернули до західної брами, яка й досі перебувала в руках Артура Бленда.

Такий маневр лісовиків був незрозумілий, і люди шерифа раділи, як діти, вважаючи, що цього разу їм пощастило загнати ворога в пастку. Солдати кинулись були слідом, але лісовики швидко зникли за ворітьми і перейшли міст під наглядом Артура Бленда.

На п’яти відступаючим насідали солдати. Артур не встиг навіть зачинити брами і розвести моста. Зробивши своє діло, він кинув ключі і приєднався до товаришів. Вийшовши за межі міста, ватага подалась до лісу.

Попереду лежав добрий шмат дороги.

Проте сміливці трималися мужньо. Раз по раз вони оберталися і зливою стріл стримували переслідувачів.

Стютлі був у самій гущавині бійців і бився за двох. Малий прочанин також був тут, проте участі в боротьбі не брав, а все тулився до Робіна Гуда та бурмотів щось собі під ніс, ніби молився.

Ось Робін приклав до рота уславленого ріжка, щоб просурмити збір, але цієї ж миті ворожа стріла пробила йому руку. Прочанин зойкнув і рвонувся до ватажка.

Шериф, що був поблизу, теж помітив рану Робіна Гуда и аж скрикнув на радощах.

— Ха! Тепер ти не скоро стрілятимеш, розбійнику! — вигукнув він.

— Стережись, друже! — почувсь у відповідь голос Робіна, який, перемагаючи біль, ладнав стрілу. — Я приберіг одненьку для тебе. Ось маєш!

З цими словами він пустив у голову шерифові свою несхибну стрілу. Шериф у смертельному переляці впав ницьма, але не досить швидко, щоб уникнути помсти. Стріла зрізала пасмо волосся па маківці шерифа і, якби пройшла трохи нижче, то, напевне, спровадила б його світлість на той світ. Коли шериф упав, то це на якусь мить розладнало лави переслідувачів, і Робін та його хлопці змогли відірватись од них.

Прочанин, увесь тремтячи, витяг носовичок, щоб пов’язати рану Робіну, та ватажок, забачивши його тендітну ручку, здригнувся і, рвучко обернувшись, зірвав з юнака каптур.

— Маріан! — вигукнув він. — Ти тут!

Це була справді Маріан. Це вона допомогла врятувати Вілла. Дівчина, що мужньо трималась у найскрутніші хвилини бою, зараз схилила голову, ніби в чомусь завинила.

— Я не могла інакше, Робе, — сказала вона просто. — Я знала, що ти не пустив би.

Їхню розмову порушив Вілл Стютлі.

— Боже милосердний, ми в пастці! — вигукнув він, показуючи на вершину гори, куди вони всі поспішали.

Там із-за похмурих мурів замку з галасом висипав цілий загін воїнів, озброєних списами та сокирами. Зраділий шериф нараз поновив переслідування.

— О леле! — вигукнула Маріап. — Ми загинули!

— Тримайся, серденько! — втішав дівчину Робін, міцніш пригортаючи її до себе. Але і в нього стислося серце, коли він озирнувся навколо, шукаючи виходу з цього скрутного становища.

— О! Що ж то бачать його очі? На чолі загону, який ішов їм назустріч, був Річард Лі. Він усміхався і збуджено махав рукою.

— Гуде! Гуде! — вигукував Річард Лі. — Тримайся! Ми йдемо на підмогу!

Чи може бути більш хвилююче видовище, а чи звуки, солодші за ці? З криками радості кинулись лісовики назустріч своїм визволителям, і незабаром уся ватага знайшла захисток за мурами замку. Міст заскреготав і звівся, брязкаючи ланцюгами. Гуп! — і важчезна брама зачинилася перед самим носом шерифа. Обличчя служаки перекосилося з люті, а очі налилися кров’ю.

Розділ двадцять перший Як Сер Річард Лі повернув свій борг

— Ти зрадник — загорлав шериф. –

Розбійників ховаєш!

Він ворог лицарів усіх

Закон ти незважаєш!

Відчиніть! — ревнув шериф до вартового. — Ім’ям короля наказую, відчиніти.

— А хто ти такий, щоб покрикувати на моїх підлеглих? — почувся владний голос, на вежі з’явився Річард Лі.

— Ти знаєш мене добре, зраднику — лютував шериф. — Передай у мої руки ворогів короля, яких ти взяв під захист.

— Добродію, — спокійно відповів йому лицар. — Я певен, що зробив сьогодні добре діло, і зробив я його на своїй власній землі, на яку ви зараз незаконно вдерлися. За свої дії я відповідатиму тільки перед королем. Хай захистить його господь!

— Красно говориш, нахабо! — загорлав шериф, остаточно втрачаючи владу над собою. — Я теж служу королю, і якщо ці злочинці не будуть видані мені негайно, я штурмом заволодію замком і спопелю його.

— Ви краще покажіть мені свої повноваження, — сказав сер Річард коротко.

— Вистачить і мого слова! Слова шерифа Ноттінгема.

— Якщо ви справжній шериф, — відповів лицар, — то кому ж, як не вам, знати, що в межах моїх володінь ви не маєте ніякої влади без спеціального на те наказу короля. До того ж вам слід навчитися кращих манер.

З цими словами сер Річард клацнув пальцями і зник за муром.

Шериф почекав трохи, сподіваючись, що розмова поновиться, але невдовзі відступив, сердито клянучи усіх на світі.

— Наказ короля, кажеш! За ним затримки не буде. Адже я чув, що король Річард уже повернувся з походу.

Тим часом сер Річард Лі вже сердечно вітався з Робіном Гудом.

— Яка щаслива зустріч, славний Робіне! — вигукнув лицар, обнімаючи гостя. — Хіба ж ні?! Бог поласкавішав до мене і послав мені трохи грошенят. Отож я саме сьогодні збирався повернути тобі борг.

— От ви й повернули, — весело перебив його Робін.

— Ні, ні, це дурниці, якась там невеличка послуга! — заперечив лицар. — Я мав на увазі гроші.

— Та їх теж уже повернули, — сказав Робін. — Його світлість єпіскоп Герфорда сам віддав їх мені.

— Повністю? — поцікавився лицар.

— До копієчки, — відповів Робін Гуд, підморгуючи…

Сер Річард посміхнувся, але сказати нічого не сказав.

Домашній лікар сера Річарда Лі перев’язав поранену руку Робінові, і той до обіду пішов відпочити. Перев’язали рани і всім іншим пораненим лісовикам. На щастя, жоден з них не мав серйозних ушкоджень, а тому невдовзі кухоль доброго пива вже веселив їхні хоробрі серця.

За обідом сер Річард Лі познайомив Робіна та Маріан з своєю дружиною та сином. Господиня, виявилося, знала Маріан ще змалечку і оточила її материнською ласкою.

Молодий сквайр, з усього було видно, пішов у батька і обіцяв згодом стати хоробрим лицарем.

Обід перетворився у справжній бенкет. Двісті славних воїнів, що розмістилися за двома довжелезними столами, їли, пили досхочу і, головне, співали пісень. Ще ніколи не було за столом у замку Лі такого веселого товариства.

Спочивши в оточенні друзів, лісовики на ранок знову вирушили в путь. Марно сер Річард просив їх залишитись ще трохи. Марно він силував Робіна взяти чотириста фунтів золота — гість був невблаганний.

— Прибережи ці гроші, вони твої, — сказав Робін. — Єпіскоп повернув нам те, що заробив неправдою.

Сер Річард тепло подякував і запросив Робіна та всіх його друзів, перш ніж вони поїдуть, оглянути його домашній арсенал. Зваживши на прохання господаря, лісовики погодились. В залі, де лежала зброя, вони побачили, що окремо відкладено сто сорок добірних луків і сто сорок оздоблених сріблом стріл. Дружина сера Річарда Лі по черзі вручила кожному гостю лук та стрілу.

— Хоч наш подарунок і бідний, любий Робіне, — сказав сер Річард, — зате до нього ми додаємо безмежну подяку.

Шериф не забарився здійснити свою погрозу, і, коли рана його трохи загоїлась, він подався до Лондона. Цього разу шериф уже не став шукати принца Джона, а домігся аудієнції у самого Річарда Левине Серце.

Його величність нещодавно повернувся з хрестового походу і саме знайомився з станом справ у королівстві, тому він охоче прийняв шерифа. Шериф завів мову про Робіна Гуда, про те, як уже багато місяців лісовики дурять короля і нищать королівських оленів, як Робін Гуд зібрав навколо себе найкращих лучників країни, і, нарешті, як зрадливий лицар сер Річард Лі прихистив банду, яку солдати шерифа майже піймали, і як цей самий Річард Лі відмовився видати розбійників на суд.

Король вислухав шерифа уважно, а потім сказав:

— Здається, я вже чув про Робіна Гуда та його ватагу і бачив їхню вправність у стрільбі з лука. Часом не ці розбійники колись брали участь у королівському турнірі на Фінсбурзьких полях?

— Так, саме вони, ваша величносте, на це був королівський дозвіл.

Тут шериф запнувся, і король швидко запитав:

— А як вони приходили на останній турнір у Ноттінгемі? Таємно?

— Авжеж, ваша величносте.

— Їм було заборонено приходити?

— Ні, ваша величносте. Тобто…

— Що «тобто»? Говори!

— В інтересах громадськості, — знову почав шериф запинаючись, — ми справді-таки дозволили приходити всім, але через те, що ці люди становлять загрозу…

— О пресвята діво! — вигукнув король, і брови його зійшлись на переніссі. — Такої підступності не знали навіть сарацини, а ми ж вважаємо себе християнами.

Шериф мовчав, ніби в рот води набрав, і тремтів із страху й сорому. А король вів далі:

— Однак, любий шерифе, обіцяю, що сам усе з’ясую. Цих ошуканців слід навчити, що в Англії є король і він примусить шанувати закони.

За два тижні, виконуючи свою обіцянку, король вирушив з невеличким загоном до замку Лі. Коли серу Річарду доповіли про наближення кавалькади, то він одразу впізнав, що попереду їде його величність король. Спішно відчинивши браму, сер Річард Лі метнувся назустріч високому гостю, припав на коліно і поцілував стремено свого володаря.

Сер Річард брав участь у хрестовому поході, і багато пригод довелося йому пережити разом з королем. Отож зараз його величність звелів лицарю підвестися, а натомість спішився сам і тепло привітав товариша по зброї. Потім усі пішли в замок, де на честь високого гостя лунали звуки тріумфальних сурм.

Повечерявши та відпочивши, король суворим і владним голосом звернувся до лицаря:

— Я чув, що твій замок став гніздом і притулком для розбійників?

Сер Річард Лі здогадався, чиїх це рук діло, і виклав чисто все, що знав, — як ці ж самі розбійники вирятували його з біди, як вони допомагали іншим і як на подяку за поміч він обійшовся з ними по-лицарськи. Король прихильно поставився до його оповідання і докладніше розпитав про Робіна Гуда. З слів лицаря король довідався, що його батько вчинив колись несправедливість до батьків цього вигнанця; почув він і про ворогів Робіна та про його теперішнє життя.

— Ні, як собі хочете, — вигукнув король, схоплюючись на ноги, — а я мушу на власні очі побачити цих людей! Ти, сер Річарде, залишайся вдома разом з моїм почтом і будь напоготові. В разі потреби я покличу тебе. Мені хотілося б пошукати пригод у лісі і зустрітися з цим уславленим розбійником віч-на-віч.

Так сер Річард Лі з лихвою повернув свій борг Робінові Гуду.

Розділ двадцять другий Король Річард Левине Серце у Шервудському лісі

І мовив Річард, сам король.

— Отак найкраще буде –

Поїду в ліс я до стрільців,

Побачу Робін Гуда.

Чернець Тук так старанно й уміло лікував розбите коліно Маленького Джона, що рана гоїлась просто на очах. Тук силою тримав велетня в ліжку і не дозволяв йому підводитись.

Маленький Джон почував себе бадьоро. Він навіть з відкритою раною поривався взяти участь у визволенні Вілла Стютлі. Щоб утримати пораненого в ліжку, ченцю довелося накласти на покалічену ногу Джона купу священних книг, а самому сісти йому на живіт. Хоч-не-хоч, а під таким наглядом Маленький Джон посмирнішав і покірно чекав дозволу підвестись. Нарешті жаданий дозвіл надійшов. І вони, не гаючи часу, разом з Туком подалися до своїх товаришів. Ті зустріли їх радо і, розпаливши велике вогнище, бо у вечірньому повітрі відчувалася прохолода, посідали кружка і почали свою дружню вечерю.

Згодом полив холодний дощ, і чернець Тук подався до своєї каплички. Вдома він мерщій запалив вогонь, змінив промоклий одяг і, з полегкістю зітхнувши, сів перед келихом підігрітого вина та добрячим куснем паштету. Раптом до його вух знадвору долинув голос. Хтось просився па ніч.

Собаки в хижці занепокоїлися і здійняли гавкіт, указуючи тим, що за дверима чужа людина.

— О святий Петре! — невдоволено буркнув чернець. — Хто тут блукає в недобру годину? Може, ворог якийсь? Ішов би ти, друже, своєю дорогою, а то в мене холоне вино.

І Тук повагом підніс келих до рота. Але цієї ж миті почув громовий удар у двері. З губ у ченця зірвалася лайка, і він замалим не випустив з рук посуд. А чийсь гнівний голос тим часом настирливо гукав:

— Гей, хто там! Відчиняй!

— Іди з богом! — гримнув у відповідь чернець. — Я ні в чім не можу тобі допомогти. Якщо знаєш дорогу, то звідси усього кілька миль до Геймвелла.

— Не знаю я дороги, та якби й знав, то все одно нікуди не пішов би. Надворі періщить такий дощ, а у тебе в хижці тепло й сухо, як у вусі. Відчиняй і не патякай!

— А побив би тебе грім. Не даєш побожній людині й помолитися! — сердито буркнув Тук.

Проте, щоб урятувати двері, вирішив відчинити. Запаливши ґнота і гукнувши одного з своїх собак, Тук рушив до дверей, щоб подивитись на непроханого гостя.

Перед ним був ставний лицар у чорній кольчузі, на голові в нього красувався шолом з султаном. Поруч з чужинцем стояв кінь, укритий розкішною попоною.

— Чи не знайдеш чогось на вечерю, чоловіче? — коротко запитав Чорний лицар. — Довелося проситись до тебе на ніч, щоб хоч трохи перепочити.

— Нема куди подіти ані тебе, ані твого коня, пане лицарю. Не знайдеться й кварти води, а не те щоб окрайця хліба.

— Мій чутливий ніс, братику, чує, що в тебе є й поїсти й попити. Тож не погребуй моїм товариством. Я не лишуся в боргу, заплачу за послуги готівкою. Що ж до коня, то прикрий його чим-небудь і постав у затишок за каплицею. — З цими словами лицар сміливо пройшов повз Тука та його собаку у капличку.

Така рішучість припала до душі Туку, і він пробачив грубість гостю.

— Сідай, любий лицарю, — запросив господар, — а я тим часом припну конячину та пошукаю їй трохи зерна. З тобою ж, звичайно, поділюсь вечерею і постіль знайду, але завтра ми ще подивимось, кому з нас належить командувати.

— Охоче! — вигукнув лицар посміхаючись. — За послуги плачу або золотом, або стусанами, що кому до смаку.

Чернець вийшов, але швидко повернувся і підсунув столика до вогню.

— Роздягайся, пане лицарю, знімай з себе зброю й кольчугу та допоможи краще приготувати на стіл, бо я зголоднів, мов вовк.

Коли гість підняв забрало, то на ченця глянули блакитні очі на засмаглому обличчі з розкішною бородою. Коротко підстрижений чуб віддавав золотавим відливом. По всьому видно було, що його вродливий гість має владну вдачу.

Плекаючи надії на те, що лицар їстиме мало, Тук знову сів за вечерю. Він почав поспіхом проказувати молитву і був дуже здивований, коли почув, що гість слово в слово вторить йому латинською мовою. А за хвилину чи дві господар і гість заповзято заходилися поратися коло вина й паштету. Чорний лицар швидко довів, що йому таки справді вкрай необхідно підживитися і відпочити. Дивлячись, як швидко зникає їжа, Тук занепокоївся, але незадоволення не виявляв. Адже гість був дотепним і невпинно сипав жартами. Вино та затишок зробили своє діло, і невдовзі гість та господар так щиро реготали, ніби найкращі в світі друзі. З усього було видно, що Чорний лицар багато мандрував, брав участь у хрестовому поході, понюхав навіть в’язниці і часто-густо наражався на небезпеку. Та зараз він говорив про все це невимушено й легко. Гість щиро сміявся і був такий мастак на вигадку, що Тук аж качався з реготу. Не зогляділися вони, як збіг час і як обоє поснули за столом.

Ранком чернець Тук прокинувся з обважнілою головою і похмурим настроєм. Господар аж остовпів з подиву, коли забачив, що Чорний лицар уже встав, умився і, веселий, паче жайворонок, помішував на вогні паруючу кашу.

— О, який же з мене поганий хазяїн! — вигукнув ‘Гук, схоплюючись на ноги. А згодом, коли вони вже сиділи за сніданком, додав:

— Не хочу я, друже, твого золота, яке ти обіцяв учора, а хочу, щоб ти скоріше виїхав звідси, коли, звісно, твоя ласка продовжити свого мандрівку.

— Коли так, то скажи мені, — звернувся до нього лицар, — як розшукати Робіна Гуда, розбійника. У мене до нього доручення від короля. Вчора цілий день я витратив на розшуки, але Робіна Гуда так і не знайшов.

Чернець Тук на це перелякано звів руки до неба і прошепотів:

— Я побожна людина, лицарю, і зовсім не знаюся з ватагою якогось там Робіна Гуда.

— Послухай лишень, я зовсім не збираюся його кривдити, — заспокійливо мовив лицар. — Але мені край треба поговорити з ним віч-на-віч.

— Коли так, то, чого доброго, я й зможу повести тебе до його схованки, — сказав Тук, прикидаючи иодумки, що лицар буде непоганою здобиччю для лісовиків. — Воно й справді, коли живеш у лісі, то не можеш не чути про цих розбійників, хоч моє діло — служити богові.

— То що, ходімо, брате? — мовив Чорний лицар.

І вони, не марнуючи часу на зайві суперечки, рушили до лісу. Лицар їхав верхи на коні, а Тук, понуривши голову, йшов поруч.

Ранок видався ясний і світлий. Прозоре повітря аж бриніло від солодких пахощів осені, а свіжий вітерець п’янив серця заповзятих мисливців. Природа, здавалось, тішилася та раділа усьому живому. Лицар, вдихнувши на повні груди свіжого повітря, раптом вигукнув у захваті:

— О! Хіба знайдеться ще де-небудь краще місце жити, ніж цей зелений ліс? Чи зможе зрівнятися з ним будь-то яка столиця?

— Авжеж не зможе, — відповів Тук, усміхаючись.

В серці у нього раптом запалився вогник ніжного почуття до цього славного незнайомця.

Та ледве вони від’їхали миль за три від каплички, як попереду розсунулись кущі і шлях їм заступив добре зодягнений чоловік з золотавим кучерявим чубом. Він простягнув руку і взяв лицаревого коня за вуздечку.

Це був Робін Гуд.

Він іще оддалік упізнав Тука й відразу ж розгадав його намір.

Тук удав, ніби бачить Робіна Гуда вперше.

— Стій! — вигукнув Робін. — Сьогодні я чергую на шляху і зупиняю всіх перехожих для перевірки.

— А яка це птиця наважилася затримувати мене? — спокіним голосом звернувся до незнайомця лицар. — Я ніколи не корився одній людині.

— Якщо так, то будуть й інші, — відповів Робін, ляснувши в долоні.

За мить з кущів вийшло з десяток дужих хлопців.

— Ми — володарі лісу, пане лицарю, — сказав Робін. — Оці зелені шати — наш дім. А живемо ми на ті мізерні подачки, які дають нам час від часу святі отці та чуйні лицарі. За вами церква і закон, то вам, звісно, не бракує золота. А нам? Нам доводиться благати вас, щоб ви трохи поділилися своїми грошенятами.

— Та я, добродію, всього-на-всього бідний монах, — заблагав Тук. — Я їду в храм святого Дунстана, і коли ваша ласка, то пустіть мене з богом.

— Побудете трохи з нами, — зауважив Робін Гуд, приховуючи посмішку. — Ми не станемо вас затримувати і скоро відпустимо.

Тоді озвався Чорний лицар:

— Але ж ми посланці короля. Його величність теж тут поблизу і хотів би поговорити з Робіном Гудом.

— Хай боронить короля бог! — відповів Робін, знімаючи на знак пошани капелюха. — Хай йому щастить в усьому! Я — Робін Гуд, але я прокляв би того, хто наважився б повстати проти законної влади нашого володаря!

— Обережніше! — застеріг його Чорний лицар. — Дивися, щоб часом не довелося проклясти себе.

— Ні, цього не буде, — відповів Робін. — Король ще не мав відданішого слуги, ніж я. Я ніколи й крихти не взяв у нього, хіба що забив кілька оленів, аби не померти з голоду. Мої найлютіші вороги — це святі отці, барони та поміщики, що ссуть кров з нещасного люду. Та все ж я радий, — вів далі Робін, — що зустрів вас тут. Перш ніж поїдете звідси, ви будете моїм гостем, скуштуєте наших лісових страв.

— Але цікаво, яку суму ви призначите за своє пригощення? — поцікавився лицар. — Адже я чув, що ваші обіди дорогі.

— Ні, — перебив його Робін, махнувши рукою. — Ви посланець короля, а тому нам байдуже, чи є у вашому гаманці гроші, чи ні.

— У мене всього кілька монет золотом. За два тижні, що пробув я з королем та лордами у Ноттінгемі, добренько-таки витратився.

Робін Гуд узяв з рук лицаря гаманця й полічив гроші. Половину він оддав своїм хлопцям, щоб випили за здоров’я його величності, а другу половину Робін повернув лицарю.

— Сер, — звернувся він до гостя чемно. — Візьміть ці гроші на свої витрати. Вони вам здадуться, адже ви знаєтеся і з королем, і з лордами.

— Красно дякую! — відповів гість, посміхаючись. — А тепер веди мене до свого зеленого палацу.

І всі рушили углиб лісу. Попереду йшли лісовики, за ними верхи на коні Чорний лицар, збоку простували Робін Гуд та чернець Тук, за всіма знову гурт лісовиків.

Ось так і прибули всі на галявину перед печерою поблизу Бернесдейля. Там, просурмивши тричі в ріжок. Робін скликав решту своїх хлопців до гурту. Ті не барилися, і невдовзі зібралася уся ватага. Проходячи повз свого ватажка, кожен уклонявся йому і сідав на призначене місце.

Подали обід. Та ще який обід! На вустах у зголоднілих чоловіків заграли щасливі усмішки.

Перед обідом, як і годиться, послухали молитву ченця Тука. Потім Робін Гуд підняв високо келих і запросив гостей до обіду.

— Ну, братці, час розпочинати. Прошу, не соромтеся і пригощайтеся вволю. За нашого дорогого гостя, посланця його величності, за здоров’я нашого короля!

Гість з належною гідністю відповів на тост, і келих пішов кружляти під схвальні вигуки ватаги.

— За короля Річарда! — ревли хлопці, аж луна котилась лісом.

По обіді Робін мовив до гостя:

— Зараз ви побачите, чим ми займаємось і як живемо, щоб потім змогли про все розказати його величності королю.

Робін Гуд подав команду. Лісовики підвелися і приготувалися до стрільби з лука.

Розміри цілей просто вражали лицаря. Вони були падго маленькі. За ціль правив вінок з троянд, почеплений на палицю, яку встромили в землю на дальньому кінці галявини. Тому, хто не влучить у центр і зіб’є вінок, судилося мати справу з кулаком ченця Тука.

— Хо… хо!.. — зареготав лицар, дивлячись, як його вчорашній приятель підвівся і, засукавши рукава, підготувався до виконання своїх обов’язків. — Отакої, друже, виходить, ти і є чернець Тук!

— А хіба я коли-небудь заперечував це? — відповів Тук, не зовсім задоволений, що викрив себе. — Кара не забороняється церковними законами. Цим неслухняним вівцям від неї тільки користь.

Лицар не відповів на ці слова, хоч в очах у нього і спалахнув загадковий вогник.

Змагання, нарешті, розпочалися. Перший стріляв Давід з Донкастера. Він влучно пустив стрілу крізь вінок. За ним Алан Дейль, потім Маленький Джон і Стютлі, далі Вілл Пурпуровий та всі інші. З подиву у лицаря аж дух забило. Кожна стріла лягала просто в ціль. Та ось надійшла черга Мідла, відомого нам мідника Як на горожанина стріляв він досить добре і досі не знав, що таке невдача. Однак цього разу щастя зовсім одвернулося від нього. Він схибив. Стріла на якийсь дюйм майнула повз вінок.

— Йди-но сюди, голубе, — мовив Маленький Джон вкрадливим тоном. — Ченчик висповідає тебе своїм кулачищем.

Мідник зіщулився так, ніби він уже одержав ляща, й завагався, але Артур Бленд та Вілл Стютлі схопили його попід руки і силою потягли до обраного судді. Здоровенний кулачище ченця Тука майнув у повітрі й аж прилип до вуха бідолахи. Мідяр заорав носом у землю і покотився по зеленій траві. Якби не кущ, то невідомо, де б він зупинився. Зачепившися за кущ і вистромивши голову з-поміж зелених віт, Мідл потер вухо і, блимаючи, звів до неба очі, ніби це звідти впала на нього кара божа.

Присутні голосно зареготали, а Чорний лицар аж за боки брався. Від реготу в нього на очах виступили сльози.

За Мідлом зазнали невдачі й інші. Але й вони не уникли кари. У Мідла навіть трохи відлягло від серця, коли вік побачив, як один по одному на траву, мов груші, котилися його товариші. Нарешті дійшла черга й до Робіна Гуда. Неквапливо він поклав на тятиву стрілу і ретельно прицілився. Але, на лихо, до стріли було погано припасовано перо, і вона, відхилившись убік, збочила на цілих три пальці од вінка.

Рев збудження покотився лісом, адже не часто бачиш, як хибить отаман. Робін Гуд у розпачі шпурнув лука на землю.

Хай йому грець! Помітив, що погано припасоване перо, коли стріла вже зірвалася.

Раптом, схопивши лука знову, він блискавично одна за одною пустив ще три стріли, і кожна з них промчала крізь самий центр мішені.

— О сили небесні! — пробурмотів Чорний лицар. — Ніколи ще мені не доводилося бачити такої майстерності.

— Добре стріляєш, отамане! Але це не звільняє тебе від кари за перший постріл. Отож підійди, будь ласка, і отримай свою частку.

— Ні, це несправедливо! — заперечив Робін. — Як член моєї ватаги наш шановний каратель не має права піднімати на мене руку. Краще ви, лицарю, як посланець короля, заступіть чепця Тука.

— Ні! — запротестував Тук. — Ти забуваєш, сину мій, що я представник церкви, а церква вища навіть за короля.

— Тільки не в Англії, — зауважив лицар владним голосом і. зводячись на ноги, додав: — Я виконаю твоє прохання, отамане.

— Це ще побачимо, шановний лицарю! — ревнув Тук. — Хіба я не казав тобі вчора, сер, що ми ще подивимося, хто з пас двох гідний цього? Зараз ми поміряємося силами і в такий спосіб вирішимо, кому з нас випадає карати Робіна Гуда.

— Хай буде так! — мовив Робін. — Хоч мені й не хотілося б втручатися в суперечки церкви та держави.

— І я згоден! — підтримав його лицар. — Мірятися так мірятися. Адже це не важко буде зробити. Іди сюди, отче, та вдар мене так, як твоїй душі заманеться. Бий перший!

— Хоч у тебе, лицарю, й шолом на голові, — сказав чернець Тук, — та біс з ним! Все одно заореш носом.

Ще раз майнув у повітрі засмаглий кулачище Тука і, гупнувши, наче приваривсь до вуха лицаря. Проте, на подив присутніх, той не тільки не впав, а навіть не поточився, він лише злегка нахилився корпусом назад, щоб зменшити силу удару.

З грудей у присутніх вихопився вигук схвалення — адже мало хто з них не відчув на власній шкурі, чого вартий кулак Тука.

— Тепер моя черга, — стримано сказав лицар, знімаючи з рук рукавиці і відкидаючи їх геть.

Удар! І чернець Тук дав сторчака.

Присутні засміялися. Не сміявся лише Робін Гуд.

«От і маєш. З вогню та в полум’я, — подумав він, — було б набагато краще мати справу з кулаком ченця Тука».

Справді, становище Робіна Гуда було досить-таки незавидне. У незнайомця не м’язи, а справжня криця. Та тут сама доля врятувала ватажка. Пролунав звук сурми, і на галявині з’явився цілий загін лицарів.

— До зброї! — вигукнув Робін, хапаючи свого меча та лука.

— Це Річард Лі, — вигукнув хтось, коли загін наблизився.

Так, це був він. Давши коневі остроги, сер Річард влетів до табору, спішився і став навколішки перед Чорним лицарем. Лісовики скам’яніли з несподіванки та подиву.

— Бачу, ваша величносте, що ви могли б обійтися й без нашої допомоги, — сказав покірливо Річард Лі.

— Та це ж король! — вигукнув Вілл Пурпуровий.

— Король! — повторив Робін Гуд після хвилинного заціпеніння.

Розділ двадцять третій Як Маріан та Робін Гуд повінчалися

А потім Роб за Маріан

Останній тост підніс,

І дружно гримнуло Ура

А стрепенувся ліс.

Просимо ласки, ваша величносте! — вигукнув Робін Гуд. — Ми ваші вірні слуги.

Король суворим поглядом обвів розбійників що, похиливши голови, стояли перед ним на колінах.

— Правду каже ваш отаман? — запитав він. Правду, ваша королівська величносте! — як грім ревнуло сто сорок дужих голосів.

Робін вів далі:

— Розбійниками ми стали не з власної волі. Призвели нас до цього утиски та несправедливість лордів. Але ми завжди були вірними слугами короля. Чинили опір лише тим, хто прикидається, ніби служить короні. Правда, ми забирали в абатів нечесно здобуте ними золото, вбивали оленів у королівському лісі. Але водночас ми ставали на захист бідних, допомагали вдовам та сиротам. Даруй нам свою прихильність і заступництво, тоді ми всі назавжди облишимо ліс і підемо за тобою.

Погляд Річарда потеплів. Він мимоволі подумав, що з цієї ватаги дужих, загартованих сміливців може бути справжня королівська варта.

— Складайте присягу! — мовив король владним голосом. — Покляніться, що всі ви, разом з своїм ватажком Робіном Гудом, віднині вірою й правдою служитимете королю!

— Клянемося! — вигукнули розбійники.

— Підведися, славний Робіне Гуде! — мовив король Річард. — Я дарую тобі свою ласку, а незабаром буде ще й нагода випробувати твою вірність. Таких лучників, як ви, треба цінувати. Було б справжнім злочином засуджувати вас. хлопці, до страти. Не скоро в Англії знов народяться такі умільці. Проте я не можу дозволити вам тинятися в моїх лісах і нищити оленів, не можу також допуститись того, щоб ви порядкували в графстві. Віднині я призначаю вас королівськими лучниками і беру в особисту варту. Мені невдовзі доведеться звести деякі рахунки з норманськими баронами, і ваша допомога буде конче необхідна. Потім частина з вас повернеться до лісу й стане королівськими лісниками. Можливо, вони виявлять стільки ж запалу та завзяття, охороняючи лісові багатства, скільки виявили їх, коли нищили оленів. Хто серед вас Маленький Джон? Ану виходь наперед!

— Йду, ваша величносте, — одгукнувся велетень, знімаючи капелюха.

— Славний вояче Маленький Джоне, — сказав король, оглянувши його з голови до п’ят. — Чи зможуть твої кволі м’язи витримати таке навантаження, як управління графством? Якщо так, то віднині ти призначаєшся шерифом Нотінгема. Сподіваюся, що з тебе вийде кращий шериф, ніж той, кого ти заступиш.

Здивуванню Маленького Джона не було меж, і він радо випалив:

— Старатимусь виправдати довір’я, ваша величносте!

— Вілле Пурпуровий! — викликав король наступного вояка. — Я дещо вже чув про тебе. Твій батько був другом мого. Отож повертайся скоріше додому та допоможи старому керувати маєтком. Найближчими днями, коли буде прийом при дворі, приїзди до Лондона.

За цим король викликав Вілла Стютлі і призначив його командиром королівських лучників.

Потім надійшла черга до ченця Тука.

— Благаю пощадіть, ваша величносте, — почав був покірливо слуга божий. — Хто я такий, що посмів підняти руку на свого володаря!

— Але ж володар у боргу не залишився і дав тобі здачі, — одказав Річард посміхаючись. — Проте я не маю наміру вести суперечки між церквою та державою. Скажи краще, чим би я міг віддячити за твою гостинність? Може, підшукати для тебе таке місце, де не доводилося б нікого карати і де можна було б жити тихо та мирно?

— Не утруднюйте себе, володарю, — відповів Тук. — Я людина простої вдачі і не зможу вжитися з порядками при дворі. Не до душі мені різного роду витребеньки. Все, що мені треба, — це ситненько попоїсти, випити кухоль доброго пивця і бути завжди здоровим. Гадаю, цього мені вистачить до кінця днів моїх.

Річард зітхнув.

— Ти просиш неможливого в житті, друже. Просиш вдоволення та спокою. Не мені належить давати їх. Звернися до всевишнього, і якщо він дасть тобі, то не забудь попросити і для свого короля.

З цим король знову поглянув на лісовиків.

— Хто з вас Алан Дейль?

Алан Дейль вийшов наперед.

— Так це той мандрівний співець, — сказав король з незворушним виразом на обличчі, — який викрав наречену в Плімптоні на очах у жениха та єпіскопа? Чув, чув про таку пригоду. Яке виправдання ти знайдеш, друже?

— Єдине, сер. Я кохав її, а вона мене, — відповів Алан коротко. — Що ж до норманна, то він брав її заради землі.

— Яку потім прибрав до рук єпіскоп Герфорда, — додав Річард. — Але мілорд єпіскоп поверне вам маєток, і ви з місіс Дейль заживете в мирі та злагоді. А якщо коли-небудь мені знадобиться твоя арфа при дворі, я тебе чекатиму, і неодмінно бери з собою свою дружину. Коли вже заговорили про жінок… — вів далі король, звертаючись до Робіна Гуда, — то хіба у тебе, Робіне, немає нареченої, яка колись була при дворі? Хіба ти забув про неї?

— Ні, ваша величносте, — обізвався чорноокий паж і, зашарівшись, вийшов наперед. — Робін не забув про мене.

— Он як! — вигукнув король і схилився поцілувати тендітну руку дівчини. — Виходить, я не помилився, думаючи, що тут у лісі Робіну Гуду прислуговують краще, ніж мені при дворі. Але ж ти єдина спадкоємиця графа Хантінгдона!

— Так, єдина. Правда, люди кажуть, що колись законним власником титулу був батько Робіна. Але не в тому зараз річ, бо ані він, ані я не можемо скористатися з маєтку. Його конфісковано.

— Його буде повернуто! — вигукнув король. — А щоб надалі не виникали ті давні суперечки, я дарую маєток вам на двох. Виходь сюди, Робіне Гуде.

Робін Гуд вийшов наперед і став перед королем на колі но. Річард вийняв з піхов свій меч і торкнувся ним плеча уславленого ватажка.

— Підведись, Роберте Фітзу, графе Хантінгдонський! — проголосив король, і грім схвальних вигуків покотився лісом заглушаючи слова короля. Коли хвиля збудження уляглася, Річард додав:

— Мій перший наказ графу Хантінгдонському — не зволікати і негайно одружитися з міс Маріан.

— Чи може бути жаданіший наказ, ніж цей, ваша величносте! — вигукнув новоспечений граф Хантінгдонський, пригортаючи до себе дівчину. Я ладен повінчатися хоч завтра, аби Маріан погодилася.

— Бачу, що вона не дуже-то опирається, — зауважив король. — На весіллі я заступлю їй батька.

Потім король Річард почав дружню бесіду з лісовиками.

Цього вечора він на собі відчув чари привільного життя в лісі і від душі розважався разом з усім товариством.

Мірошниченко Мач, Алан Дейль, Мідл, Стютлі, Пурпуровий Вілл, Маленький Джон та інші влаштували між собою змагання у двобої на палицях, показуючи при цьому неаби яку силу та спритність.

А коли над лісом почали западати сутінки, веселе товариство, розсівшись кружка навколо палахкотливого вогнища, заходилося вечеряти. Алан Дейль, акомпануючи на арфі, затягнув своїм приємним голосом пісню, і всі присутні дружно підхопили її.

Який щасливий та безтурботний був цей вечір, останній вечір у гурті з товаришами під шатром зеленого листя! Серце Робіна пройнялося легеньким смутком; чари лісу міцно полонили його душу. А може, все йде на краще? Може, нове життя з Маріан та служба у короля принесуть нові радощі?

Попрокидались усі рано й одразу рушили до Ноттінгема.

Біля міської брами їх зупинили.

— Хто там? почувся сердитий окрик вартового.

— Відчиніть королю Англії! — пролунав у відповідь владний голос.

За мить ворота було відчинено й мости спущено.

Король та його величний почет був ще на мосту, а новина вже ширилась містом, як шириться часом полум’я пожежі.

— Король приїхав! Приїхав король, і з ним Робін Гуд!

З усіх кінців збігались люди, щоб подивитися на прибулих.

Назустріч королеві вибіг засапаний шериф. Він аж посинів, коли побачив Річарда Лі та Робіна Гуда в товаристві його величності, але стримався і низько вклонився своєму володареві.

— Добродію шерифе, — мовив король, — колись я обіцяв, що приїду й звільню графство від розбійників. Так от, зараз в лісі не знайдеш їх жодного, усі вони на службі в короля. А щоб надалі не було ніяких непорозумінь та заколотів, я вирішив передати управління графством у руки тому, хто не боятиметься і зможе дати собі та іншим раду. Шерифом Ноттінгема призначено Маленького Джона, і ви будьте ласкаві передати йому зараз ключі.

Шериф уклонився, не наважуючись і пари з уст пустити.

Тим часом король звернувся до єпіскопа Герфорда, який теж прибіг на площу, щоб привітати володаря Англії.

— Слухайте-но, вельмишановний єпіскопе, — звернувся до нього король. — Нас аж верне од ваших вчинків. Вам доведеться відповісти за ті землі, що ви захопили, та за інші дії, які аж ніяк не личать служителеві бога. Та все це потім. А сьогодні вам випало обвінчати в соборі Ноттінгема молоду пару. Отож, прошу, приготуйтеся.

Єпіскоп низько вклонився і поквапився кудись зникнути, радий, що пощастило на якийсь час відтягнути суворе покарання.

Прибулі рушили далі — до ратуші.

Опівдні всі вулиці від королівської резиденції до собору були заповнені святково вбраними людьми. Вони прийшли подивитись на високих гостей. Прийшли сюди й колишні розбійники, тепер лучники короля. На них гляділи, мов на якесь диво.

В той день лише серця старого шерифа та його злостивої доньки лишалися байдужими до того збудження, що охопило місто. Згораючи з люті та заздрощів, вони злісними очима стежили за всім крізь шпарки щільно зачинених віконниць.

Ось кортеж прибув до собору. Король легко скочив з коня й допоміг нареченій спішитись, Вілл Стютлі, цей спритник, допоміг місіс Дейль. У соборі на них уже чекав єпіскоп, а поруч з ним стояв чернець Тук, якого навмисно дали єпіскопу в помічники.

Під мелодійні звуки органа почалася служба. Король передав наречену молодому, і Робін Гуд та Маріан вийшли з собору щасливим подружжям.

Молоді та найближчі гості на запрошення Вілла Пурпурового посідали на коней і рушили до Геймвелла. Старий сквайр, Біллів батько, забачивши сина, короля та весільний кортеж, до того розчулився, що аж сльозу пустив на радощах.

Наступного дня гостей запросив до себе сер Річард Лі.

Розділ двадцять четвертий Як Робін Гуд зустрів свою смерть

— Подай мені мій вірний лук, –

Промовив Роб 6езсило,

І, де стріла оця впаде,

Там викопай могилу.

Коли Робін Гуд і Маріан відсвяткували весілля, то на цьому, власне, і слід було б закінчити нашу розповідь, хіба що за традицією додавши кілька слів: «І зажили молоді в щасті та злагоді». Проте наша розповідь про Робіна Гуда відзначається правдивістю і повнотою. Ми передамо все, що співає про свого улюбленого героя народ у баладах та піснях.

Робін прожив кілька щасливих років і теж пішов з цього світу.

А було це ось як.

Робін Гуд та його хлопці, які на той час уже були на службі в короля, разом з своїм володарем пройшли країною ї приборкали завзятих норманських баронів, що, скориставшись із тривалої відсутності Річарда Левине Серце, зовсім відбилися од рук. Втихомиривши непокірних, король з належною на те урочистістю та пишнотою прибув до палацу в Лондон. З ним переїхали туди й Робін Гуд, новий граф Хантінгдонський, та Маріан, яка одразу зажила слави найвродливішої жінки при дворі.

Щодо королівських лучників, то їх поділили на два загони. Один лишився при королі в Лондоні, а другий повернувся до Шервуда та Бернесдейля, щоб стерегти королівські угіддя.

Минав час, і Робіна Гуда почало дратувати розмірене життя столиці. Душа його весь час поривалася до зеленого лісу, до веселого товариства. Забачивши якось молодих хлопців, що вправлялися на моріжку в стрільбі з лука, він з смутком у голосі вигукнув:

— О леле! Не лишилося вже, мабуть, у моїх руках тієї сили та спритності, що були колись!

Нарешті Робін Гуд зовсім знудьгувався і попросив у короля дозволу помандрувати по світу. Разом з Маріан вирушили вони в подорож. Проте невдовзі в одній з країн Сходу Робіна Гуда спіткало невтішне горе. Чума забрала в нього вірну подругу. Робіну здалося, що в його житті раптом згас провідний вогник. Кілька місяців провів він у мандрах, силкуючись забути своє горе, але врешті повернувся до Лондона і хотів шукати розради на службі у війську.

Проте, як на лихо, король Річард Левине Серце знову вирушив у похід, і країною на правах регента почав керувати його брат Джон. А вже відомо, що принц завжди недолюблював Робіна Гуда.

Звертаючись до колишнього ватажка розбійників, він з уїдливою посмішкою на устах зауважив:

Що ж, краще йди знову в Шервуд, нищ, як і колись, королівських оленів. Можливо, за це король, коли повернеться з походу, призначить тебе першим міністром.

Глузування принца мов ножем різонуло серце Робіна і розпалило його буйну кров. З того часу, як він поховав Маріан, нерви його були до краю напружені, а тому Робін не змовчав Джону. Принц наказав схопити Робіна й ув’язнити в Тауері. (Тауер — замок у Лондоні, який служив в’язницею для державних злочинців.)
В Тауері Робін Гуд пробув два тижні, поки хоробрий Стютлі та королівські лучники, які лишались відданими своєму колишньому ватажкові, влаштували йому втечу. Разом з своїми хлопцями Робін Гуд подався до зеленого лісу.

Знову залунали в Шервуді закличні звуки Робінового ріжка, такі милі для тих, хто понад усе ставив волю.

На цей заклик з усіх кінців лісу примчали лісники короля. Коли вони побачили свого колишнього отамана, то радості їхній не було меж. Бони одразу відреклися од служби принцу Джонові й знову обрали Робіна Гуда за ватажка. Отак і оселилися друзі в лісі, чекаючи повернення короля Річарда.

Та королю вже не судилося повернутись, і не потрібна вже була йому варта.

До лісовиків дійшли чутки, ніби король загинув на чужині. Країною тепер повновладно правив підступний принц Джон. А поява на галявині знайомої постаті Маленького Джона остаточно довела правдивість цієї невтішної новини.

Прийшов заарештувати нас? — спитав Робін Гуд, обнімаючи свого давнього друга.

— Ні, дякувати долі, прийшов я сюди вже не шерифом Ноттінгема, — відповів Маленький Джон. — Новий король звільнив мене від обов’язків урядовця, і мені залишається тільки щиро подякувати йому за послугу. Адже я не міг жити без вас, без зеленого лісу.

Усі по черзі щиро вітали свого давнього друга з поверненням до гурту.

Невдовзі новий король остаточно довів свою неприязнь до Робіна Гуда та його товаришів. Він пішов нищівною війною проти лісовиків, розіславши в усі кінці Шервуда та Бернесдейля свої карні загони.

Робіну Гудові на деякий час довелося перебратися з ватагою до Дарбішира. Ще й досі поблизу Хеддон Холла зберігаються руїни колишньої фортеці Робіна Гуда. В ній можна було триматися проти війська принца рік, а то й більше. Проте невдовзі принц змушений був зняти осаду.

Однак в одній з останніх сутичок ватажка лісовиків Робіна Гуда було поранено. Рана загоїлася швидко, але десь узялася лихоманка, й сили хороброго воїна спливали просто на очах.

Проїжджаючи якось повз жіночий монастир Керкліс, Робін відчув, як раптом у нього запаморочилася голова. Він замалим не впав з коня, але, напруживши останні сили, спішився і постукав у браму. Звідти почувся сердитий голос черниці.

— Хто там? Сюди не дозволяється заходити.

— Відчиніть, іменем неба благаю! — просив бідолаха. — Я — Робін Гуд. Змилуйтеся, допоможіть, Клята пропасниця не дає дихати.

Зачувши ім’я Робіна Гуда, жінка вжахнулася і втекла, але невдовзі повернулася і впустила ватажка розбійників у монастир. Вона провела його сходами нагору, до світлиці, розстебнула коміра і пирснула йому в обличчя холодною водою. Робін опритомнів, розплющив очі. Тоді черниця звернулася до нього вкрадливим голосом:

Тобі значно полегшає, якщо пустити трохи крові Я розріжу тобі вену, а ти лежи і не рухайся.

Жінка без будь-яких вагань розітнула вену, і Робін відчув, як сили остаточно його зраджують. Знесилений, він поринув у глибокий сон, а коли прокинувся, то від втрати крові був такий кволий та безпомічний, що не міг навіть підвестися.

Довго після того в народі точилися суперечки, хто ж, власне, була та черниця, яка пускала кров Робіну Гуду.

Одні твердили, що вона насправді хотіла допомогти ватажкові і робила це з щирим серцем. Інші доводили, що то була дочка колишнього шерифа і що вона помстилася Робіну та всім розбійникам.

Та на чийому б то боці була правда, але Робіну вже не судилося стати на ноги. Голова в нього йшла обертом, і світ хитався перед очима. Ледь чутним голосом кликав він на допомогу, але навкруги панувала тиша. Тужним, потьмареним поглядом дивився уславлений ватажок крізь вікно на зелений ліс. Там, унизу, була воля, але він не мав змоги вибратися з пастки.

І взяв тоді він свій ріжок

В тремтячі кволі руки,

І полетіли в далечінь

Слабкі закличні звуки.

На щастя, поблизу монастиря в лісі блукав Маленький Джон. Не будь його там, клич Робіна Гуда так ніхто б і не почув. Коли до Маленького Джона долинули знайомі звуки, він стрепенувся:

Схоже на те, що мій володар при смерті, надто вже слабо лунає його ріжок.

Маленький Джон блискавицею помчав до монастиря і загрюкав у браму. Не дочекавшись відповіді, Джон вдерся всередину і прожогом метнувся до кімнати, де лежав знекровлений Робін Гуд.

— О леле! Що це з тобою, отамане? — вигукнув велетень у розпачі. — Бачу, що ти став жертвою зради, потрапив у пастку. О, якби ти тільки дозволив мені…

— Чого ти просиш? — запитав його Робін.

— Твоєї згоди підпалити монастир з усіма святими.

— Ні, любий друже, — відповів Робін м’яко. — Не проси, не дозволю. Хіба ти не знаєш, що я ніколи ще в житті не зобидив жінки, не чіпав навіть чоловіків, коли вони були в товаристві жінок.

Сказавши ці слова, Робін Гуд заплющив очі і впав навзнак. Маленькому Джону здалося, що його друг помирає, і з очей могутнього велетня закапали рясні сльози. Кілька гарячих краплин упали на руку Робіна Гуда. Він поворушився, силкуючись підвестися.

— Допоможи мені, друже, — жалісно прозвучав його голос. — Я хотів би ще вдихнути хоч раз запашного повітря га поглянути на зелений ліс. Дай мені, друже, лук і налаштуй найкращу стрілу. Поховаєте мене там, серед дубів під зеленими шатами, де впаде зараз моя стріла.

Спираючись на руку Маленького Джона, Робін Гуд напружив сили і пустив останню свою стрілу. Стріла полинула, як колись, несхибно вперед і, вдарившись у стовбур найбільшого дуба, впала на землю в тіні зеленого листу. Провівши її поглядом, Робін Гуд знесилено схилився на груди своєму вірному другу. Той не стримався і тихо заплакав.

— Оце, здається, мені кінець, — прошепотіли губи Робіна. — Скажи моїм відважним хлопцям, щоб поховали мене там, де впала моя стріла, щоб постелили мені постіль з зеленого листу, а поруч поклали мого славного лука. За життя він не раз співав мені свою чарівну пісню.

На якусь мить Робін затих. Потім його очі широко роз плющились, ніби ватажок відчув себе знову серед друзів на зеленій галявині. Він силкувався підвестися і раптом заговорив:

— Дивися, Вілле, дивися, який красунь отой олень! А ти, Алане, ще ніколи не грав так хороше. О, яке сяйво, як воно мигтить і сліпить очі. Та це ж Маріан! Це моя Маріан! Прийшла, нарешті, прийшла, мила!

Ще раз у його блакитних очах спалахнув вогник, далі погляд потьмарився, і на лобі виступив рясний піт. Маленький Джон невтішно ридав. Рука ватажка сіпнулася, і відважне серце перестало битися. Не стало найшляхетнішої, найчеснішої людини, не стало Робіна Гуда.

Так помер Робін Гуд. Та чи помер він? Ні, не помер, слава про нього живе і житиме у віках, він живе в безсмертних баладах і піснях, живе в серцях тих, хто любить волю, любить правду і справедливість.

А під дубом, де впала остання стріла Робіна Гуда, височіє могила. На могилі Маленький Джон поставив камінь, який вказує нащадкам, де спочиває народний герой. На камені великими літерами викарбувано:

Під каменем важким отут

Спочив навіки Робін Гуд.

Він доблесно і чесно жив,

Він кривди серцем не любив.

Із ним гуляли молодці

— Безстрашні вольнії стрільці,

Серед яких він перший був,

Чим славу в Англії здобув.