Роня, дочка розбійника (закінчення)

11

Роня спробувала заспівати Біркові «Пісню лісовиків», тільки-но вони полягали на постіль із ялинових гілок. Та згадала, як Ловіса співала цю пісню їй і Матісові, коли у фортеці ще все йшло своєю звичайною колією, і з грудей у неї вихопилося таке тужливе зітхання, що вона не змогла її доспівати.

А Бірк уже спав. Цілий день, чекаючи на Роню, він працював, вичищав печеру після останніх ведмедів, що спали там узимку. Тоді наносив до печери хмизу на багаття і ялинових гілок на постіль. Важкий був у нього день, тому він зразу заснув.

Роня не спала. В печері було темно й холодно, проте вона не змерзла. Бірк позичив їй козячу шкуру застелити гілля, а з дому вона взяла своє укривало з білячих шкурок. Воно було м’якеньке й тепле, і Роня загорнулася в нього. Ні, вона не змерзла. А однаково не могла заснути.

Вона довго лежала без сну, не відчуваючи тієї радості, яку мала б відчувати. Але крізь отвір печери вона бачила ясне, холодне весняне небо, чула, як глибоко внизу шуміла річка, і це їй допомогло. Таке саме небо і над Матісовою фортецею, подумала вона. І шум цієї самої річки я чула вдома.

Від цієї думки Роні полегшало, і вона заснула.

Діти прокинулись, коли сонце піднялося вже над гірськими вершинами по той бік річки. Червоне, як полум’я, воно виринало з ранкової імли, і над ближніми лісами й долинами немов палахкотіла пожежа.

— Я аж посинів з холоду, — сказав Бірк. — Але вдосвіта завжди найхолодніше. Потім потеплішає. Правда, стає легше, що ми знаємо про це?

— Було б іще легше, якби ми розпалили багаття, — відповіла Роня.

Вона також цокотіла зубами.

Бірк розворушив жар, що жеврів під попелом, і невдовзі перед печерою вже горіло багаття. Вони поснідали хлібом і козячим молоком, що лишилося в Рониній боклазі. Допивши останні краплі, Роня сказала:

— Відтепер ми питимемо саму джерельну воду.

— Від неї ми не погладшаємо, — сказав Бірк. — Але й не помремо.

Діти перезирнулись і засміялися. Вони розуміли, що життя у Ведмежій печері буде важке, та це не журило їх. Роня навіть не згадала про те, як сумно їй було ввечері. Але стояв чудовий ранок, вони попоїли, нагрілися і були вільні, мов птахи. Вони ніби аж тепер усвідомили це. Все, що останнім часом так гнітило їх, лишилося позаду, вони хотіли забути його й більше ніколи не згадувати.

— Роню, — сказав Бірк, — ти розумієш: ми тепер такі вільні, що мені кортить засміятися на весь голос.

— Так, і тут наше володіння, — мовила Роня. — Ніхто не зможе забрати його в нас чи вигнати нас звідси.

Вони все ще сиділи біля багаття, а тим часом сонце підбилося вище і ліс навкруги прокинувся. Крони дерев тихенько колихав ранковий легіт, кували зозулі, десь поблизу стукотів об стовбур дятел, а по той бік річки на узлісся вийшла лосяча родина. Діти сиділи, і їм здавалося, що все це їхнє: і лосі, і ліс, і та живина, що в ньому була.

— Затули вуха, бо зараз пролунає мій весняний крик, — сказала Роня

І вона крикнула так, що луна покотилася горами.

— Я найдужче хочу одного, — мовив Бірк. — Устигнути принести свій самостріл, поки ти криком приманиш сюди літавиць.

— Принести? А де він? — запитала Роня. — В Борчиній твердині?

— Ні, але далеко в лісі, — відповів Бірк. — Я не міг забрати все зразу. Тому зробив сховок у дуплі. Там у мене ще дещо є, і все треба перенести в печеру.

— Мені батько поки що не давав самостріла, — сказала Роня. — Та я можу зробити собі лук, якщо ти даси мені ножа.

— Дам, але не згуби його. Не забудь, що це наше найдорожче знаряддя. Без ножа ми не проживемо в лісі.

— Ет, є не одне, без чого ми не проживемо, — відповіла Роня. — Хоч би відро. Ти не думав, чим ми носитимем воду?

Бірк засміявся.

— Думав. Але думками води не принесеш.

— Ну, то добре, що я знаю, де можна роздобути відро, — сказала Роня.

— А де?

— Біля материного цілющого джерела. В лісі нижче Вовчої пастки. Мати посилала вчора Зухвальця по цілющу воду, бо Лисий Пер лікує нею свій живіт. Та за ним погналися дві літавиці, і він вернувся додому без відра. Сьогодні він має забрати його. Мати вже подбає, щоб він пішов по відро, будь певен! Та коли я покваплюся, то, може, встигну туди раніше за нього.

І вони поспішилися в дорогу. Легконогі й прудкі, вони швидко здолали довгий шлях і принесли все, що треба. Минуло небагато часу, і вони вже були в печері — Роня з відром, а Бірк із самострілом та іншими речами зі свого сховка в дуплі. Він поскладав усе на кам’яній площинці перед печерою, щоб Роня побачила, що в нього є. Сокира, брусок, невеличкий казанок, рибальське спорядження, сильця на пташок, стріли і коротенький спис — усе необхідне для життя в лісі.

— Так, ти, бачу, знаєш, що мають робити ті, хто живе в лісі, — сказала Роня. — Добувати їжу і захищатися від літавиць та диких звірів.

— Певне, що знаю, — відповів Бірк. — Звичайно, ми…

Він не докінчив, бо Роня схопила його за плече і злякано прошепотіла:

— Цить! У печері хтось є.

Вони затамували подих і почали прислухатися. Так, у їхній печері справді хтось був. Мабуть, навмисне чигав, щоб залізти туди, поки їх не було. Бірк схопив свого списа, і вони завмерли, очікуючи. Вони чули, як хтось ходив по печері, і найгірше, що не знали, хто то. Начебто не один, а багато. Може, в печері повно літавиць, що причаїлися і будь-якої хвилини вилетять, щоб спіймати їх у свої пазурі?

Нарешті дітям урвався терпець просто слухати й чекати.

— Виходьте, літавиці, якщо хочете побачити найгостріший спис у цьому лісі! — гукнув Бірк.

Але з печери ніхто не показувався. Натомість почулося люте сичання:

— У печері сірячків є люди! Гей, сірячки, кусайте їх і бийте!

Роня розсердилась, аж іскри з очей посипалися.

— Ану геть, сірячки! — крикнула вона. — Негайно забирайтеся звідси до бісової матері! А то я пообскубую вас!

І тоді з печери посипалися непрохані гості. Вони пирскали, сичали на Роню, вона сичала їм у відповідь, а Бірк замахувався списом. Сірячки почали квапливо розбігатися. Вони побігли вниз стрімким узбіччям, намагаючися злізти ним до річки. Декотрі з них не втримувалися і з лютим свистом падали у бурхливу течію. Врешті всі вони опинилися у воді, що в тому місці вирувала й пінилась. Та за якийсь час усі повидряпувались на берег.

— Добре ті поганці плавають, — зауважила Роня.

— І добре їдять хліб, — додав Бірк, коли зайшов до печери й побачив, що сірячки з’їли з їхніх запасів цілу хлібину.

Більшої шкоди вони не встигли заподіяти. Але досить уже й того, що побували в печері.

— Шкода, що так вийшло, — сказала Роня. — Своїм пирсканням і сичанням вони наповнять цілий ліс, і скоро всі літавиці довідаються, що ми тут.

Але Роня змалку знала, що в Матісовому лісі не треба боятися. До того ж, вони з Бірком вважали, що журитися наперед просто безглуздо. Тому заходилися спокійно порядкувати в печері: склали харчі, зброю, знаряддя. Потім принесли води з кринички в лісі, наставили мережу на рибу, притягли з берега два пласкі камені і зробили з них на площинці перед печерою справжню піч. Тоді ще довго вибирали в лісі гінке деревце Роні на лук. Там вони побачили диких коней, які паслися на тій галявині, що й завжди. Діти, ласкаво примовляючи, спробували підійти до Громила й Скаженого, але нічого не вийшло. І Громило, і Скажений були глухі до ласкавих слів. Вони гайнули від дітей у якесь інше місце, де можна було пастися спокійно.

До кінця дня Роня вистругувала лук і дві стріли до нього. На тятиву вона відрізала шматок своєї линви. Потім довго вчилася стріляти, аж поки загубила обидві стріли. Вона шукала їх до самого смерку, але так і не знайшла. Довелося кинути пошуки. Та Роня не дуже й журилася.

— Завтра я вистружу собі інші.

— Тільки гляди ножа, — сказав Бірк.

— Так, я знаю, що це найдорожче наше знаряддя. Ніж і сокира.

Раптом діти похопилися, що вже вечір. І що вони голодні. Минув день, а вони безперестанку щось робили. Ходили, бігали, носили, тягали, порядкували, влаштовувалися і не мали часу думати про голод. Зате тепер вони з’їли по скибці хліба, сиру та баранячого м’яса і запили вечерю чистою джерельною водою, як і сказала Роня.

Було ще не дуже темно, проте їхні натомлені тіла відчували, що день скінчився і треба лягати спати.

У присмерку печери Роня заспівала Біркові «Пісню лісовиків». Цього разу пісня вдалася їй краще. А проте їй знов стало сумно, і вона запитала Бірка:

— Як ти вважаєш, у фортеці думають про нас? Тобто, чи думають про нас наші батьки?

— Дивно було б, якби вони не думали про нас, — відповів Бірк.

Роня проковтнула клубок у горлі, перше ніж змогла сказати:

— Може, вони сумують за нами?

Бірк на хвилину задумався.

— Мабуть, не всі однаково, — мовив він. — Мені здається, що моя мати сумує, але ще дужче сердиться. Батько також сердиться, але принаймні не так сумує.

— Моя мати сумує, я певна, — мовила Роня.

— А батько? — запитав Бірк.

Роня довго мовчала. Потім відповіла:

— Я думаю, що він задоволений. Задоволений, що я пішла і він може мене забути.

Вона намагалася повірити в те, що казала. Але в душі знала, що це неправда.

Вночі Роні снилося, начебто Матіс сидів сам у темному чорному лісі й так плакав, що біля його ніг утворилася криничка. А на дні тієї кринички сиділа вона, знов маленька дитина, і гралася шишками й камінцями, які їй поприносив батько.

12

Рано-вранці діти пішли до річки поглянути, чи не спіймалася в мережу рибина.

— Рибу треба витягати, поки закує зозуля, — сказала Роня.

Вона весело бігла підстрибом поперед Бірка вузенькою стежечкою, що в’юнилася стрімким узбіччям гори, зарослої молодими березами, і на повні груди вдихала в себе пахощі березового листя. То були чудові пахощі весни, що сповнювали її радістю, тому вона й бігла підстрибом.

За нею ішов Бірк, ще не зовсім прочумавшись зі сну.

— Якщо там справді є що витягати! Ти, видно, сподіваєшся, що мережа повна риби?

— В цій річці є лососі, — мовила Роня. — Було б дивно, якби хоч один, не втрапив у нашу мережу.

— Було б дивно, якби ти, сестро моя, скоро не шубовснула стрімголов у воду.

— Це мої весняні підскоки, — відповіла Роня.

Бірк засміявся.

— Аякже, весняні підскоки! І ця стежечка ніби для них протоптана. Як ти гадаєш, хто її перший почав топтати?

— Мабуть, батько, — відповіла Роня. — Коли сидів у Ведмежій печері. Він любить лососину. Завжди любив її.

Роня замовкла. Вона не хотіла думати про те, що Матіс любить і чого не любить. Вона згадала свій сон, який також хотіла забути. Але думки вперто поверталися, мов набридливі мухи, й не хотіли відчепитися від неї. Та враз вона побачила лосося, що, полискуючи, кидався в мережі. То була велика рибина, її мало вистачити їм на кілька днів. Бірк був задоволений.

— Ну, з голоду ти не помреш, це я тобі обіцяю, сестро, — сказав він, витягаючи рибину з мережі.

— Поки не настане зима, — відповіла Роня.

Та до зими було ще далеко, навіщо думати про неї вже тепер? І набридливі, як мухи, думки про домівку Роня теж відганяла від себе.

Діти поверталися до печери, несучи на дрючку лосося і тягнучи за собою зламану вітром березу. Вони причепили її шкіряними линвами собі до пасків і скидалися на тяглових коней, що насилу спиналися стежкою нагору з навантаженим деревиною возом. З берези вони надумали зробити собі дерев’яні миски та інше начиння.

Бірк обрубав березовий стовбур від гілля. Та коли він обрубував його, сокира ковзнула і поранила йому ногу. На стежці лишалися криваві сліди, але Бірк цим не журився.

— Ет, нема про що балакати. Кров ітиме, поки втомиться.

— Не дуже так бадьорися, — сказала Роня. — Може нагодитися мандрівний ведмідь, принюхається до твого сліду й захоче поласувати такою смачною кров’ю.

Бірк засміявся.

— То я покажу йому кров зі списом у руках.

— Мати звичайно прикладала торф’яний мох, коли йшла кров, — задумливо мовила Роня. — Мабуть, мені треба насушити його, бо хтозна,”коли тобі знов заманеться рубнути себе сокирою по нозі.

І вона, не відкладаючи задуманого, принесла цілий оберемок моху й вистелила на сонце сушити. Коли Роня повернулася, Бірк пригостив її спеченим на жару лососем. І не тільки того разу. Вони ще довго робили те саме — їли лососину й заготовляли дерев’яні кружала на миски. То була не важка робота, вони вирізували кружала одне за одним, і жодне не розкололося. Скоро в них уже було п’ятеро чудових дерев’яних кружал, з яких треба було тільки видовбати миски. Бо якраз стільки мисок вони собі надумали зробити. Але вже третього дня Роня спитала:

— Бірку, що, по-твоєму, гірше? Печена лососина чи мозолі на пальцях?

Бірк не знав, що відповісти, бо те й те було однаково погане.

— Та я твердо знаю ось що. Нам треба було б мати хоч долото. Бо з самим ножем ми тільки намучимося.

Та іншого знаряддя в них не було, тому вони шкрябали, різали, поки, нарешті, вийшло щось схоже на миску.

— Більше я довіку не робитиму мисок, — сказав Бірк. — Зараз востаннє нагострю ножа. Давай його сюди.

— Ножа? — перепитала Роня. — Він же в тебе. Бірк похитав головою.

— Ні, ти ним стругала остання. Давай!

— У мене нема ножа, — відповіла Роня. — Не чуєш, що я кажу?

— То що ти з ним зробила?

Роня розсердилась.

— Що я з ним зробила? Це ти стругав ним останній.

— Не бреши, — сказав Бірк.

Вони замовкли й почали завзято шукати ножа. Шукали скрізь — у печері й на площинці перед нею. Тоді знов у печері і знов на площинці. Але ножа ніде не було.

Бірк холодно глянув на Роню.

— Хіба я не казав тобі, що без ножа не проживеш у лісі?

— То треба було його краще глядіти, — відповіла Роня. — Взагалі ти поганець, бо скидаєш вину на інших, коли сам зробиш якусь шкоду.

Бірк побілів із люті.

— Он що, ти знов своєї, дочко розбійника! Бачу, що ти така, як і була. І я повинен жити разом з тобою!

— Не повинен, Борчин розбійнику, — відповіла Роня. — Живи зі своїм ножем! Якщо знайдеш його. І взагалі йди до бісової матері!

Вона залишила Бірка в печері й побігла стежкою вниз. З люті в неї аж сльози бризнули з очей. Вона піде собі в ліс, щоб не бути з ним. І більше ніколи не побачить його, не перемовиться з ним жодним словом!

Бірк бачив, що вона й не думає повертатися. Це його ще дужче розсердило, і він гукнув їй навздогінці:

— Хай тебе заберуть літавиці! Ти з ними однієї породи!

Погляд його упав на мох, що лежав розстелений перед печерою. Це була Ронина безглузда забаганка, і з люті Бірк розкидав його ногою.

Під мохом лежав ніж. Бірк довго дивився на нього, потім узяв його в руки. Адже вони були перешукали весь мох. Як ніж міг там опинитися і з чиєї вини?

Принаймні Бірк знав, що мох опинився тут з Рониної вини. Вона взагалі лиха й дурна, з нею важко витримувати. А то б він побіг за нею і сказав, що ніж знайшовся. Та нехай собі сидить у лісі, поки переказиться і стане знов така, як усі люди.

Бірк заходився гострити ножа І гострив, аж поки лезо стало, мов бритва. Тоді потримав його в руці, відчуваючи, який він зручний. Гарний ніж, і вже ніде не зникає.

Зникла тільки його злість. Минула, поки він гострив ножа. Тепер він мав би бути вдоволений. Ніж знайшовся. Але Роні немає. Може, це тому щось так дивно щемить у нього в грудях?

«Живи зі своїм ножем!» Отак вона сказала. Бірк знову відчув злість. А де вона житиме? Йому, звичайно, байдуже, нехай товчеться і бігає, де хоче. Та коли вона зараз-таки не вернеться, то нехай нарікає на себе. Тоді Ведмежа печера буде безжально закрита для неї. Добре було б, якби вона про це знала. Але він не побіжить у ліс шукати її, щоб сказати, що на неї чекає. Звичайно, потім вона повернеться, проситиметься назад, плакатиме, та він ось що скаже їй:

— Треба було вернутися раніше! А тепер уже запізно.

Бірк проказав ці слова вголос, щоб почути, як вони звучать, і затремтів — які жорстокі слова для тієї, що мала бути його сестрою! Але вона сама вибрала собі втечу. Він її не виганяв.

Чекаючи, Бірк трохи попоїв лососини. Ця риба дуже смачна, коли їси її перші три або чотири рази. Але тепер, десятого разу, кожен шматок виростав Біркові в роті, і його ніяк не можна було проковтнути.

Хоч це все-таки їжа. А що їсть та, яка блукає в лісі, що їсть Роня? Звичайно, там є зелене листя й корінці, якщо їй пощастить знайти їх. Та це не його клопіт. Хай собі блукає, поки геть виснажиться. Сама цього хоче. Бо й досі не приходить.

Години спливали, і Біркові було якось на диво порожньо без Роні. Він не міг ні до чого взятися, бо її не було поряд. А щем у грудях став ще дошкульніший.

Бірк побачив, як із річки здіймався туман. І згадав той давній випадок, коли він змагався за Роню з підземлянами. Після того він ніколи не заводив про це мови, тому Роня не знала, що її підземляни можуть легко звабити. Яка вона була тоді сердита на нього! Навіть укусила в щоку, ще й досі залишився невеличкий слід. Та однаково Роня подобалась йому. Авжеж, сподобалась відразу, як він побачив її. Але Роня про це не знала. Він їй про це ніколи не казав. А тепер уже запізно. Віднині він житиме в печері сам. Зі своїм ножем… Як вона могла сказати такі жорстокі слова? Він залюбки шпурнув би ножа в річку, аби тільки мі. цим повернути Роню. Так, навіть не задумався б.

Вечорами туман часто здіймається над річкою, в цьому немає нічого небезпечного. Та хто може бути певен, подумав Бірк, що сьогодні він не посуне й на ліс? Тоді з темної глибини можуть виринути підземляни. Хто ж захистить Роню від їхнього знадливого співу? Мабуть, це вже не його клопіт. Та його чи не його, тепер не час про це розмірковувати. Він мусить побігти до лісу, мусить знайти Роню.

Бірк бігав, поки геть засапався. Шукав Роню по всіх стежках і по всіх місцях, де вона могла бути. Гукав її так, що аж лякався свого голосу. Боявся, що приманить цікавих і жорстоких літавиць.

«Хай тебе візьмуть літавиці!» — гукнув він їй тоді навздогін, а тепер йому було соромно згадувати про це. Мабуть, літавиці таки взяли Роню, бо її ніде немає. Чи, може, вона пішла до Матісової фортеці? Може, тепер вона стоїть перед батьком навколішки і просить, благає дозволити їй залишитись удома і бути його дитиною. А Бірка вона ніколи не проситиме, не благатиме, щоб він прийняв її до Ведмежої печери. Вона сумувала за батьком, це було видно. Хоч не хотіла показувати цього Біркові. Тепер вона, звичайно, рада, що залишила Ведмежу печеру й того, хто мав бути її братом, і їй є чим виправдатись!

Дарма шукати далі. Бірк здався. Треба вертатися до печери й до своєї самоти, хоч яка вона гірка.

Весняний вечір був прекрасний, наче боже диво, але Бірк не помічав його. Він не сприймав вечірніх пахощів, не чув пташиного щебету, не бачив трави й квіток, відчував тільки, як у нього щеміло серце з горя.

Раптом до нього долинуло далеке іржання смертельно наляканого коня. Він кинувся на те іржання, і чим ближче підбігав, то воно ставало відчайдушніше. Та ось він побачив і самого коня на невеличкій галявині між ялинами. То була кобила, і з роздертих грудей у неї цебеніла кров. Видно було, що кобила злякалася Бірка, але не втекла, тільки заіржала ще жалісливіше, наче просила його допомогти їй у біді.

— Бідолашна, — сказав Бірк, — хто тебе так тяжко поранив?

Тієї миті він помітив Роню. Вона вибігла з-поміж ялин і помчала просто до нього. Обличчя в неї було мокре від сліз.

— Ти бачив ведмедя? — крикнула Роня. — Ох, Бірку, він спіймав її лошатко і вбив!

Роня плакала з розпачу, а Бірк відчував нестримну радість. Роня жива, її не вбив ведмідь, і ні Матіс, ні літавиці не відняли її від нього, як йому було не радіти!

Роня тим часом зупинилась біля кобили, побачила, як у неї з роздертих грудей тече кров, і враз почула в собі Ловісин голос. Вона вже знала, що треба робити.

Вона гукнула Біркові:

— Швидко принеси торф’яного моху, а то кобила зійде кров’ю!

— А як ти? Тобі не можна залишатися поблизу небезпечного мандрівного ведмедя.

— Біжи! — крикнула Роня. — Я повинна лишитися біля кобили, їй потрібна підтримка. І торф’яний мох! Швидше!

І Бірк щодуху помчав до печери. Поки його не було, Роня тримала кобилу за голову. Вона ласкаво, як тільки вміла, заспокоювала її, і кобила стояла спокійно, ніби розуміла мову дівчини. Вона вже не іржала, мабуть, не мала сили. Час від часу по її тілі хвилею пробігали дрижаки. Ведмідь заподіяв кобилі страшну рану. Бідолаха, вона намагалась захистити своє лошатко, проте його вбито. І, мабуть, кобила відчуває, як з її тіла поволі, крапля по краплі, витікає життя. Уже смеркло, скоро настане ніч, може, кобила не побачить другого ранку, якщо Бірк не повернеться, поки не буде вже запізно.

Але Бірк повернувся. З цілим оберемком моху. Кращого видовиська Роня не бачила. Вона колись скаже про це Біркові, але не тепер. Тепер вона не має часу.

Діти приклали до рани віхоть моху й побачили, як швидко він просяк кров’ю. Вони наклали більше моху і міцно обв’язали навхрест груди кобилі своїми шкіряними линвами. Вона стояла спокійно й дала себе обв’язати, наче розуміла, що діти роблять. А з-за найближчої ялини визирнув товстогузик і не зрозумів, що вони роблять.

— Навіщо вони її перев’язують? — похмуро промурмотів він.

Роня і Бірк зраділи його появі, бо тепер вони знали, що ведмідь пішов геть. Ведмеді й вовки остерігаються дітей мороку. Ні товстогузики, ні поночівники, ні сірячки не бояться жодних хижаків. Самого їхнього духу досить, щоб ведмідь тихенько чкурнув у лісову гущавину.

— Лошатко було тут, — промимрив товстогузик. — А тепер його нема! Воно пропалю! Більше не стрибатиме!

— Ми й самі знаємо, — гірко мовила Роня.

Вони залишилися на ніч біля кобили. То була безсонна й холодна ніч, та це їх не журило. Вони сиділи поруч під густою ялиною і розмовляли про все, тільки не про свою сварку. Наче забули про неї. Роня почала розповідати, як на її очах ведмідь убив лоша, але замовкла. Надто їй було тяжко.

— Таке часто трапляється в Матісовому лісі, і в інших лісах також, — сказав Бірк.

Опівночі вони замінили мох, тоді на трохи поснули й прокинулися, коли вже почало світати.

— Дивися, кров більше не йде, — сказала Роня. — Мох сухий-сухісінький.

Вони подалися до печери. Кобилу вони повели з собою, її не можна було залишати саму. Їй було важко й боляче ступати, але вона радо йшла за дітьми.

— На гору вона й здорова не видряпалася б, — сказав Бірк. — Що нам із нею робити?

Недалеко від печери серед ялин і беріз була криничка, з якої діти брали воду. Вони повели кобилу туди.

— Пий, щоб знов набралася крові, — лагідно сказала Роня.

Кобила пила спрагло й довго. Потім Бірк прив’язав її до берези.

— Нехай постоїть тут, поки загоїться рана. Сюди не прийде жоден ведмідь, про це я вже подбаю.

Роня погладила кобилу.

— Не побивайся так, — сказала вона. — Другого літа ти знов матимеш лоша.

Раптом вона помітила, що з вим’я в кобили капає молоко.

— Це молоко мало пити лоша, — сказала вона. — А тепер, замість лошаті, віддай його нам.

Добре, що в них була дерев’яна миска. Роня принесла її з печери й надоїла повну молока. І кобилі стало легше, коли спорожнилося набрякле вим’я, і Бірк дуже зрадів, що є молоко.

— Ми маємо свійську худобину, — сказав він. — Треба її якось назвати. Яке, по-твоєму, ім’я личило б їй?

Роня довго не думала:

— Давай назвемо її Лія. Матіс, коли був хлопцем, мав кобилу, що так звалася.

Бірк погодився. Гарне ім’я для кобили. Для такої, що уникла смерті. Лія лишиться жива, тепер вони були певні. Вони нарвали їй трави, і кобила заходилася їсти на весь рот. Тоді вони відчули, що й самі голодні. Треба було йти додому, до печери, й чогось попоїсти. Але Лія стривожено повернула до них голову, коли вони рушили від неї.

— Не бійся, — заспокоїла її Роня. — Ми скоро повернемось. І дякуємо тобі за молоко.

Діти були раді-радісІнькі, що мають молоко, свіже, охолоджене водою з кринички. Вони сиділи на площинці перед печерою, їли хліб із молоком і дивилися, як сходить сонце й починається новий день.

— Шкода, що ніж загубився, — мовила Роня. Бірк витяг ножа й показав його Роні.

— Добре, що він знайшовся. Він лежав під мохом і тільки чекав, поки ми скінчимо сваритися й ображати одне одного.

Роня трохи помовчала, тоді сказала:

— Знаєш, про що я оце подумала? Що дуже легко без потреби все зіпсувати.

— Відтепер ми про це пам’ятатимемо, — мовив Бірк. — А знаєш, що я оце думаю? Думаю, що ти вартіша за тисячу ножів!

Роня глянула на нього й усміхнулася.

— Тепер ти дурний понад усяку міру!

Так часом Ловіса казала Матісові.

13

Минали дні, весна перейшла в літо, стало тепло. Тоді почалися дощі. Цілими днями й ночами з неба лилося, мов з відра, й ліс посвіжішав і зазеленів, як ніколи досі. А коли дощі скінчилися й засяяло сонце, ліс дихнув таким літнім теплом, що Роня запитала Бірка, як він гадає, чи в інших лісах на землі є стільки пахощів, як тут. Хлопець відповів, що немає ніде.

Рана в кобили давно загоїлася. Діти пустили її, і тепер вона ходила з табуном. Але молоко давала їм далі. Ввечері її табун опинявся поблизу печери, і щоразу Роня з Бірком підходили до лісу й гукали Лію. У відповідь кобила іржала, щоб діти знали, де саме її шукати, бо хотіла, щоб вони її видоїли.

Решта коней у табуні скоро також перестали боятися дітей. Часом вони з цікавості підходили й дивилися, як Лію доїли, адже більшої дивовижі вони ніколи не бачили. Громило й Скажений часто підступали так близько, що Лія щулила вуха й замахувалась на них. Але коники на те не зважали. Вони грайливо штовхали один одного, ставали дибки й підстрибували, бо були молоді й хотіли гратися. Тоді раптом чвалом кидалися навтіки й зникали серед дерев.

Та другого вечора з’являлися знов. Вони вже не сахалися, як до них говорили. Нарешті дали погладити себе. Роня й Бірк гладили їх за кожної нагоди, і коникам це начебто подобалося. А однаково в їхніх очах світилися лукаві іскорки, ніби вони думали собі: «Нас ви не обдурите!»

Аж ось одного вечора Роня мовила:

— Я сказала, що їздитиму верхи, й зараз поїду!

Тоді саме була Біркова черга доїти кобилу, і Громило зі Скаженим стояли біля нього й дивилися, що він робить.

— Ти чуєш, що я кажу?

Роня зверталася до Громила. Тоді враз схопила його за гриву і скочила йому на спину. Коник спробував скинути її, та виявилося, що це буде не так легко, як першого разу. Роня була готова до цього й знала, як їй триматися. Коник довго брикався, поки нарешті таки спекався її. Люто крикнувши, Роня полетіла сторч головою додолу. Вона підвелася, потовчена, проте ціла, потираючи обдерті лікті.

— Ти був Громилом і лишився ним, — сказала вона. — Але я ще тебе вкоськаю!

І не відступилася від свого слова. Кожного вечора, подоївши кобилу, діти намагалися навчити Громила й Скаженого кращих манер. Та до тих шаленців не приставала ніяка наука, і, добре нападавшись, Роня сказала:

— На моєму тілі вже немає жодного місця, на якому не було б синця і яке не боліло б. — Вона штовхнула коника в бік і додала — А все через тебе.

Та Громило спокійно. стояв і начебто був страшенно задоволений собою.

Роня дивилася, як Бірк змагався зі своїм коником. Скажений був такий самий дикий, як і Громило, але Бірк мав більше сили, ніж вона, і таки тримався в коня на спині. І справді протримався доти, доки Скажений стомився й перестав брикатись.

— Глянь, Роню! — гукнув Бірк. — Коник утихомирився!

Скажений тривожно заіржав, але й далі стояв на місці. Бірк почав плескати його й вихваляти, аж нарешті Роня не витерпіла:

— Як щиро казати, то він анітрохи не кращий за Громила, і ти це знаєш.

Її дратувало, що Бірк переміг Скаженого, а вона не вкоськала свого коника. А ще дужче дратувало, що найближчими вечорами Бірк залишав її доїти кобилу, а сам верхи на Скаженому кружляв навколо неї, поки вона сиділа навпочіпки під Лією. І тільки щоб показати, який він хвацький вершник.

— Чхати мені на синці, — нарешті заявила Роня. — Нехай-но я видою кобилу, то теж поїду!

І справді таки поїхала. Громило ходив поблизу, ні про що не здогадуючись, коли це раптом Роня опинилася в нього на спині. Коникові це не сподобалося, він помчав щодуху, намагаючись скинути її. Він був і наляканий, і обурений, бо переконався, що дівчина й далі сидить на ньому. Ні, Роня поклала собі, що цього разу втримається. Вона міцно вчепилася руками йому в гриву, стиснула коліна і все ще не падала. Тоді коник кинувся просто в гущавину. Ялинове й соснове гілля свистіло Роні повз вуха, Громило мчав, мов вітер, і вона злякано закричала:

— Рятуйте! Я полечу до бісової матері, рятуйте!

Але Громило геть знавіснів. Він так біг, ніби хотів луснути з натуги, і Роня кожної миті чекала, що впаде й скрутить собі в’язи.

Та враз за ними погнався Бірк на Скаженому. І цей коник виявився меткішим за Громила, він швидко догнав його, а далі й випередив. Тоді раптом Бірк зупинив його перед самим Громилом, який мчав за ними щодуху. Громилові довелося зненацька стати, і Роня з розгону зсунулась йому майже на і олову. Але вона міцно трималася за гриву і відразу знов сіла на своє місце. Громило стояв ошелешений, йому вже не хотілося бігти. З нього капала піна, він весь тремтів. Та Роня поплескала його, почала хвалити, що він так гарно біг, і це заспокоїло коника.

— Хоч насправді тебе треба було б відшмагати по писку, — сказала вона. — Бо це просто диво, що я й досі жива.

— А ще більше диво, що ми їдемо верхи, — сказав Бірк. — Бачиш, тепер ці поганці обидва нарешті збагнули, як їм треба поводитись і хто кого має слухатись.

Діти неквапом поїхали назад до кобили, взяли молоко й пустили Громила та Скаженого гуляти в лісі. А самі пішли додому, до своєї печери.

— Бірку, ти помітив, що Лія почала давати менше молока?

— Помітив. Мабуть, вона ходить уже з новим лошам, — відповів Бірк. — Скоро й зовсім перестане доїтися.

— Тоді нам знов доведеться пити саму воду, — сказала Роня. — Та й хліб у нас скоро скінчиться.

Борошно, яке Роня взяла з дому, скінчилося. Діти спекли останні коржі на розжарених каменях печі. В печері ще була одна хлібина, та скоро і її не стане. Вони знали, що не голодуватимуть, у лісі було повно озерець з рибою, птахів також водилося чимало. Тетерука чи готура завжди можна було спіймати в сильце, якщо притисне голод. Корінці й листя, яке годилося на їжу, Роня й так збирала, цього її навчила Ловіса. І вже доспіла малина, її багато червоніло там, де буря повалила ліс, а скоро надійде й пора чорниць.

— Ні, ми не голодуватимем, — сказала Роня, — але перший день без хліба й молока буде важкий.

І той день настав швидше, ніж вони сподівалися. Лія кожного вечора віддано іржала, коли діти гукали її, але видно було, що вона вже віддоювалась. Нарешті одного разу Роня видоїла всього лише кілька крапель молока. Лія вочевидь давала їм взнаки, що вже годі доїти її.

Тоді Роня обняла кобилу за голову й заглянула їй у вічі.

— Дякуємо, Ліє, за все! Гарно нам було з тобою. Другого літа в тебе знову знайдеться лошатко, правда? І молоко буде. Але його питиме твоя дитина, а не ми.

Роня приголубила кобилу. Їй хотілося вірити, що та розуміє її слова, тому вона сказала Біркові:

— Подякуй і ти Лії.

І Бірк теж подякував кобилі.

Того ясного літнього вечора діти довго пестили Лію, а коли залишили її, вона ще трохи пройшла за ними, неначе розуміла, що настав кінець незвичайній пригоді в її житті, зовсім не схожій на ті, які бувають у диких коней. Малі люди, з якими вона пережила ту незвичайну пригоду, тепер ішли від неї, і вона ще хвилину постояла, дивлячись їм услід, аж поки діти зникли між деревами. Тоді вернулася до свого табуна.

Інколи Роня з Бірком бачили Лію вечорами, коли приходили кататися на своїх кониках, і якщо гукали її на ім’я, вона у відповідь іржала, але не відлучалася від табуна, щоб побути з ними. Вона була дикою кобилою і ніколи не стала б свійською.

Зате Громило і Скажений радо підбігали до дітей, тільки-но вони з’являлися. Тепер для них це була найкраща розвага — мчати наввипередки і своїми вершниками на спинах. Та й Роня з Бірком не могли натішитись довгою їздою вздовж і впоперек по лісі.

Та одного вечора за ними погналася літавиця. Коні схарапудились і перестали слухатися вершників. Роні й Біркові не лишалось нічого іншого, як зіскочити з них і пустити їх, — хай біжать, куди хочуть. Без вершників коні не мали чого боятися. Літавиці ненавиділи тільки людей, а не лісових тварин.

Але самі діти тепер опинилися в скруті. Охоплені страхом, вони кинулись в різні боки. Літавиця так не зможе спіймати їх обох зразу, а Роня з Бірком знали, що з дурості вона пробуватиме погнатися саме за обома. І в цьому був їхній порятунок. Поки літавиця гналася за Бірком, Роня встигла сховатися. Гірше було Біркові. Та коли розлючена літавиця відвернула погляд, шукаючи Роню, і на мить забула про хлопця, він швидко заліз під скелі й причаївся там, чекаючи, що вона кожної миті може його знайти.

Та в літавиць була така натура, що коли вони чогось не могли побачити, то воно переставало для них існувати. Тепер уже там не було жодної людської істоти, якій літавиця видерла б очі, тому вона полетіла в гори розповісти про не своїм жорстоким сестрам.

Бірк бачив, як літавиця зникла, а коли впевнився, що вона більше не вернеться, погукав Роню. Дівчина вилізла зі свого сховку під густою ялиною, і вони аж затанцювали з радощів, що врятувалися. Яке щастя, що жодного з них не роздерто чи не забрано в печери високо в горах, у довічний полон!

— У Матісовій фортеці такого страху не наберешся, — сказала Роня. — Та коли в тебе навколо лопотять крильми літавиці, хоч-не-хоч, а взнаєш, що таке страх.

Громила й Скаженого ніде не було видно, тому дітям довелося долати довгий шлях додому пішки.

— Та я ладен іти цілу ніч, аби тільки втекти від літавиць, — мовив Бірк.

І діти рушили лісом додому, тримаючись за руки. Вони без угаву розмовляли, радісні й схвильовані після пережитого страху. Почало смеркати, западав чудовий літній вечір, і діти говорили про те, як тут гарно, навіть коли є й літавиці. Як чудово жити на волі в лісі, вдень і вночі, під сонцем, під місяцем і зірками, серед тихого плину часу, милуватись весною, яка щойно скінчилася, літом, яке тепер тривало, і осінню, яка невдовзі мала настати.

— Але зима… — почала Роня й замовкла.

Діти бачили товстогузиків, поночівннків, сірячків, що хихотіли й мимрили щось навкруги, зацікавлено визираючи то з-за дерева, то з-за каменя.

— Ця темна сила живе собі в лісі і взимку, — мовила Роня.

І вона знов замовкла.

— Сестро моя, тепер же літо, — сказав Бірк.

— Так, літо, — погодилась Роня. — І це літо я берегтиму в своїй пам’яті, поки й житиму, — додала вона.

Бірк оглянув навколишній ліс, огорнений сутінком, і його опанував якийсь дивний настрій, Груди йому невідомо чому ніби здавив легенький смуток. Але ж навкруги сама лише краса літнього вечора й тиша, чого ж сумувати?

— Так, літо, — мовив він і глянув на Роню. — Літо, яке я пам’ятатиму довіку.

Нарешті вони добулися до Ведмежої печери. Ї побачили, що на площинці перед нею на них чекає Плескатий.

14

Плескатий був такий, яким Роня знала його завжди — з приплесканим носом, розкуйовдженим чубом і нечесаною бородою. Але тепер їй здалося, що кращого видива вона ніколи не бачила. Радісно крикнувши, вона кинулась до нього.

— Плескатий… це ти… невже ти… невже ти прийшов!

З радощів вона почала затинатися.

— Гарний звідси краєвид, — сказав Плескатий. — Видно і річку, й ліс.

Роня засміялася.

— Так, видно і річку, й ліс. Ти тому прийшов сюди?

— Ні. Ловіса прислала мене з хлібом, — відповів Плескатий.

Він розв’язав шкіряну торбу й витяг п’ять великих круглих хлібин.

Роня не втрималась і знов крикнула:

— Бірку, ти бачиш? Хліб! Нам принесли хліба!

Вона схопила хлібину, підняла її, понюхала, і в очах у неї виступили сльози,

— Материн хліб! Я вже й забула, що на світі є таке добро.

Роня почала відламувати великі шматки й запихати їх у рот. Вона хотіла дати хліба й Біркові, але він стояв збоку, потемнілий на виду, годі мовчки, не взявши в неї шматка, зайшов до печери.

— Так, Ловіса прикинула, що ви вже, мабуть, сидите без хліба, — пояснив Плескатий.

Роня жувала на весь рот, наче зроду не їла нічого смачнішого, і відчувала, що тужить за матір’ю. Вона знов не втрималась і запитала:

— Звідки Ловіса знає, що я у Ведмежій печері?

Плескатий пирхнув.

— Невже ти вважаєш, що твоя мати дурна? А де ж би ти ще була?

Він задумливо дивився на дівчину. Ось вона сидить перед ним, їхня Роня, їхня люба, гарненька Роня, і водно напихається хлібом, наче це єдине, чого їй бракувало в житті. Йому треба сказати, чого він прийшов, сказати хитро, напучувала його Ловіса, тому він і боявся. Бо Плескатий був зовсім не хитрий.

— Роню, — почав він, — ти ще не скоро вернешся додому?

У печері щось заторохтіло. Там був хтось, усе чув і хотів, щоб Роня про це знала.

Але Роню тепер цікавив лише Плескатий. Скільки їй хотілося всього розпитати в нього, про що тільки їй не кортіло довідатись! Плескатий сидів поруч із нею, та коли Роня вирішила щось запитати, вона ніяк не змогла присилувати себе глянути на нього. Погляд її перебігав по річці й по лісі, і запитала вона так тихо, що Плескатий насилу розчув:

— Що тепер робиться в Матісовій фортеці?

І Плескатий відповів їй правду:

— Тепер у фортеці сумно. Вертайся додому, Роню!

Роня й далі дивилася на річку й ліс.

— Мати послала тебе, щоб ти сказав мені це?

Плескатий кивнув головою.

— Так! Без тебе нам тяжко, Роню. Всі чекають, коли ти повернешся.

Роня, дивлячись на річку й на ліс, тихо запитала:

— І батько? Він також чекає, щоб я повернулася додому?

Плескатий вилаявся:

— Сатанинське поріддя! Хтозна, що він думає і на кого чекає!

На якийсь час запала мовчанка. Тоді Роня запитала:

— Він коли-небудь згадує про мене?

Плескатий посовався. Саме тепер йому треба було повестися хитро, тому він змовчав.

— Кажи те, що є, — мовила Роня. — Він ніколи не згадує мого імені?

— Ні, не згадує, — неохоче признався Плескатий. — І ніхто не зважується згадати тебе при ньому.

Хай йому біс, він вибовкав те, про що Ловіса наказувала йому мовчати! Гарні тобі хитрощі! Він благально глянув на Роню.

— Але все буде добре, доню, аби ти тільки вернулася додому!

Роня похитала головою.

— Я ніколи не вернуся. Не вернуся, доки я не Матісова дитина. Можеш йому передати це так, щоб у Матісовій фортеці аж загриміло.

— Красно дякую, — сказав Плескатий. — Передати йому таке зважився б хіба що Лисий Пер.

До речі, Лисий Пер став зовсім нікчемний, розповів дівчині Плескатий. Та й чому б він мав бути дужий, коли у фортеці тепер немає життя? Матіс водно лається і бурчить, ніхто йому вже не може догодити, і розбій сходить нанівець. Ліс кишить охоронцями, Блазня вони спіймали й посадовили на хліб і воду в одній із старостиних в’язниць. Там сидять також двоє Борчиних розбійників, і староста, кажуть, заприсягся, що протягом року всі розбійники з Матісового лісу будуть спіймані і зазнають заслуженої кари. Плескатий не мав уявлення, що це означало. Може, їх повісять?

— Він тепер ніколи не сміється? — запитала Роня.

Плескатий вражено глянув на неї.

— Хто? Староста?

— Ні, Матіс, — мовила Роня.

Плескатий побожився, що ніхто не чув Матісового сміху від того ранку, коли Роня в нього на очах перестрибнула Пекельну прірву.

Плескатому треба було вертатися, поки не стемніло. Добре було б завидна дійти додому. Але що він скаже Ловісі? І він почав знову:

— Роню, вертайся назад! Чуєш? Іди додому!

Роня похитала головою і відповіла:

— Передай вітання матері й подякуй їй за хліб.

Плескатий квапливо засунув руку в торбину.

— Світе мій, я ж забув віддати тобі сіль! Ото б перепало мені, якби я приніс її назад.

Роня взяла торбинку з сіллю.

— Моя мати думає про все! Знає, що потрібне в житті. Але як вона здогадалася, що в нас лишилося якихось кілька дрібок солі?

— Мабуть, правда, що мати відчуває, коли її дитині щось дуже потрібне, — сказав Плескатий.

— Тільки така мати, як моя, — мовила Роня.

Вона довго стояла й дивилася вслід Плескатому.

Дивилась, як той спритно ступав вузеньким виступом уздовж гірського узбіччя, і аж коли він зник, повернулася до печери.

— Он як, ти не пішла з ним до свого батька, — озвався Бірк.

Він уже лежав на своїй постелі з ялинових гілок. Роня не бачила Бірка в темряві, але почула його слова, і цього було досить, щоб розсердитись.

— У мене немає батька, — сказала вона. — І якщо ти не шануватимешся, то не буде й брата.

— Пробач мені, сестро., якщо я несправедливий до тебе, — мовив Бірк. — Але я знаю, що тобі часом спадає на думку.

— Так, — відповіла з темряви Роня. — Я часом думаю про те, що одинадцять зим уже прожила, а дванадцятої настане моя смерть. А мені б ще кортіло побути тут, на землі. Якщо ти можеш зрозуміти це!

— Не думай про зиму, — мовив Бірк. — Тепер літо.

І справді, було ще літо. З кожним днем розкішніше, ясніше й тепліше. Такого теплого літа діти ще не пам’ятали. Щодня у спеку вони купалися в холодній річці. Плавали й пірнали, мов двоє видренят, пускалися за течією, поки шум водоспаду Ненатлого ставав такий гучний, що Роня з Бірком відчували: він надто близько і плисти далі не можна. В тому місці вся вода з річки спадала у глибоке провалля, і ніхто б не лишився живий, якби туди попав.

Діти знали, де починалася справжня небезпека.

— Тільки-но я помічаю, що з води витикається Ненатлий камінь, — казала Роня, — то знаю, що далі краще не плисти.

Ненатлим каменем звали велику скелю посеред річки недалеко від водоспаду. Для Роні й Бірка вона була застережним знаком. Попереджала, що треба негайно вертатися до берега. Та вернутися бувало не так легко. Потім, засапані й посинілі з холоду, вони лежали на камінні, грілися на сонці і з зацікавленням спостерігали за видрами, що без угаву пірнали й знов виринали біля берега.

Коли спека спадала й день хилився до вечора, вони йшли до лісу кататися. Громило і Скажений якийсь час трималися осторонь. Літавиця так їх налякала, що коники боялись і тих, хто сидів тоді в них на спині. Вони довго боязко тікали від Роні й Бірка. Але тепер коники те вже забули і йшли на поклик дітей, бо хотіли знов побігати наввипередки. Роня й Бірк пускали їх мчати, куди очі бачать, а як вони зганяли свій запал, довго неквапом їздили по лісі.

— Приємно їздити верхи такого теплого літнього вечора, — сказала Роня.

А сама думала: чому в лісі літо не триває весь час? І чому вона відчуває не саму лише радість?

Роня любила свій ліс і все, що в ньому було. Любила всі дерева, всі озерця й гатки, всі струмочки, повз які вони проїздили, всі зарослі мохом камені, всі малинові зарості і всі ті місця, де росли чорниці, любила всі квітки, всі тварини, всі пташки, то чому її часом поймав смуток і чому колись мала настати зима?

— Про що ти думаєш, сестро? — спитав Бірк.

— Думаю, що… під цим велетенським каменем живуть поночівники, — відповіла Роня. — Я бачила, як вони тут танцювали навесні. Поночівників і товстогузиків я люблю, а сірячків і літавиць ні, сам знаєш.

— Знаю. А хто їх любить? — мовив Бірк.

Тепер швидше починало смеркати. Білі ночі минули. Ввечері діти сиділи біля багаття й дивилися на бляклі зірки, що мерехтіли на небі. І коли морок густішав, над лісом зринало все більше й більше тих зірок, утворюючи цілі снопи й пасма. То все ще було літнє небо, але Роня знала, що ті зірки хотіли сказати: «Скоро настане осінь!»

— Еге ж, літавиць я ненавиджу, — сказала Роня. — А однаково дивно, що вони так довго не турбують нас. Мабуть, не знають, що ми живемо у Ведмежій печері.

— Це просто тому, що їхні печери розташовані в горах по той бік лісу, а не над річкою, — заперечив Бірк. — І, мабуть, сірячки тримали язика за зубами задля свого власного спокою, а то літавиці давно вже навідувались би до нас.

Роня здригнулася.

— Краще не говорімо про них, — мовила вона. — Бо ще приманимо їх собі на лихо.

Настала ніч, потім ранок, а тоді новий теплий день, і діти, як завжди, пішли купатися.

І ось з’явилися літавиці. Не одна чи дві, а багато, велика страшна зграя. Від них аж потемніло, так їх було багато. Вони ширяли над річкою, пронизливо верещали й вили:

— Го-го-го! Гарні людинки в річці! Зараз поллється кров, го-го-го!

— Пірнай, Роню! — крикнув Бірк.

Діти пірнули й попливли під водою, аж поки довелося вистромити голову й хапнути повітря, щоб не задихнутись. Побачивши, що небо чорне від хмари літавиць, вони зрозуміли, у яку безвихідь попали. Тепер їм не було де дітися від них.

І Літавиці подбають про те, щоб мені не треба було боятися зими, гірко подумала Роня, почувши їхній невгавний крик.

— Гарні людинки в річці! Зараз вони будуть роздерті, зараз поллється кров, го-го-го!

Проте літавиці не зразу нападали на свою жертву, а любили спершу полякати й помучити її. Звичайно, зараз вони почнуть роздирати і вбивати цих людинок, але майже так само приємно було літати навколо них, верещати й вити, чекаючи знаку головної літавиці: «Пора!» А головна літавиця, найзавзятіша і найжорстокіша з усіх, ширяла великими колами над річкою. Го-го-го, квапитись їй нема чого! Але чекайте, зараз вона перша запустить пазурі в котрусь із тих людинок, що бовтаються у воді. Чи їй почати з тієї чорноголової? Того з рудою головою не видно, та він теж зараз випірне, го-го-го, багато гострих пазурів чекають на нього, го-го-го!

Роня пірнула, потім знов випірнула й хапнула повітря. Вона пошукала очима Бірка, але його ніде не видно було, і Роня застогнала з розпачу. Де він, може, втонув? Чи залишив її саму з літавицями?

— Бірку! — злякано гукнула вона. — Бірку, де ти?

До неї шугнула літавиця, і Роня заплющила очі… Бірку, брате мій, як ти міг залишити мене саму в такій страшній біді?

— Го-го-го, — заверещала літавиця, — зараз поллється кров!

Але вона ще хотіла трохи почекати, лише коротку хвилину, а тоді… го-го-го! Літавиця почала описувати нове коло над річкою. Раптом Роня почула Бірків голос:

— Роню, гайда сюди, швидше!

Річкою пливла зламана вітром береза, ще з зеленим листям на гіллі, і Бірк міцно тримався за неї. Роня бачила тільки його руду голову над водою, але він був тут, не залишив її саму. Ох, як їй полегшало!

Хоч їй уже не треба поспішати, течія скоро принесе березу, і до нього можна буде досягти рукою. Роня пірнула, трішки пропливла під водою і опинилась недалеко від Бірка. Він подав руку й підтяг її до себе. Тепер вони, тримаючись за ту саму гілляку, були добре сховані під густим листям берези.

— Ох, Бірку, — відсапуючись, мовила Роня, — я думала, що ти втонув.

— Ще ні, — відповів Бірк, — Але скоро втону! Чуєш гук водоспаду?

І Роня почула навальний шум води, то був голос Ненатлого. У той вир тягла їх течія, Роня знала і бачила, що вони вже зовсім близько від водоспаду. Течія стала прудкіша, а шум гучніший. Дівчина відчула, як нестримно несе її річка. Скоро, скоро їх поглине вир, який затягає в себе людину тільки раз — уперше і востаннє.

Роня хотіла бути коло Бірка. Вона притулилася до нього і знала, що Бірк відчуває те саме: краще водоспад, ніж літавиці.

Бірк поклав їй руку на плече. Хоч що їх чекало, але вони разом, брат і сестра, тепер їх ніхто не розлучить.

А літавиці люто шугали над річкою. Де ділися людинки? Нора вже їх роздирати, чому їх немає?

По воді пливло тільки дерево з густою кроною, яке течія швидко несла вниз. Того, що ховалося під зеленим листям, літавиці не бачили, тому вони люто шугали навколо, шукаючи своїх жертв.

Тим часом Роня й Бірк відпливли вже далеко і більше не чули крику літавиць. Чули тільки шум, який дедалі гучнішав, і знали, що тепер водоспад зовсім близько.

— Сестро моя, — сказав Бірк.

Роня не почула голосу, але побачила по його губах, що він сказав. І хоч жодне з них не чуло ні слова, вони розмовляли. Про те, що конче треба було сказати, поки ще не пізно. Про те, як гарно когось любити так, що навіть не страшно найгіршого, саме про це вони говорили, хоч жодне з них не чуло ні слова.

Потім вони перестали говорити. Лише, заплющивши очі, тримались одне за одне.

Раптом ними так труснуло, що вони отямились. Береза напливла на Ненатлий камінь. Поштовхом її обернуло, вона змінила напрямок і, перше ніж її встигла знов захопити течія, пропливла чималу відстань до берега.

— Спробуймо, Роню! — крикнув Бірк.

Він відірвав її від берези, за яку вона трималася.

І вони відразу занурились у пінявий вир. Тепер їм треба було змагатися кожному окремо, боротися за життя з немилосердною течією, яка з усієї сили намагалася затягти їх у водоспад. Роня з Бірком бачили тихе плесо біля берега, і воно було так близько. Близько, а проте ще дуже далеко.

Ненатлий таки переможе, подумала Роня. Вона вже не мала сили. Їй кортіло здатися, просто зануритись у воду, скоритися течії, що тягла її з собою, і зникнути у водоспаді.

Але попереду був Бірк. Він повернув голову й глянув на Роню. Він раз по раз оглядався на неї, і вона знов починала змагатися. Починала знов і знов, аж поки відчула, що більше не може.

Та на той час вона вже досягла тихого плеса, і Бірк потяг її за собою до берега. Потім і він знесилів.

— Але ми мусимо доплисти… ти мусиш доплисти, — задихаючись, проказував він.

І з смертельного розпачу вони таки вилізли на берег. Там, зігріті сонцем, вони вмент поснули, навіть не усвідомивши, що врятувалися.

До Ведмежої печери вони прийшли, коли сонце вже |заходило. І побачили, що на площинці сидить Ловіса й чекає на них.

15

— Доню моя, — сказала Ловіса, — в тебе мокрі коси. Ти ходила купатися?

Роня мовчки стояла й дивилася на матір. Ось вона сидить, прихилившись до каменя, міцна й надійна, як сама скеля. Роня з любов’ю дивилася на неї, а бажала, щоб вона прийшла була іншого разу. Коли завгодно, тільки не тепер! Тепер вона хотіла бути на самоті з Бірком. Здавалося, в неї і досі ще тремтіла душа після тієї страшної небезпечної пригоди, ніби вона могла заспокоїтися лише в розмові з ним і лише з ним порадіти, що вони лишилися живі! Але перед нею сиділа Ловіса, її люба матуся, якої Роня так довго не бачила, і не можна, щоб вона відчула себе небажаною гостею.

Роня всміхнулася.

— Так, ми ходили купатися і трохи поплавали, Бірк і я.

Бірк! Роня помітила, як він простує до печери, і хотіла його затримати. Так не можна. Вона кинулась до нього й тихо запитала:

— Ти не підійдеш привітатися з моєю матір’ю?

Бірк глянув на неї.

— З непроханими гістьми не вітаються, цього мене навчила моя мати ще немовлям!

Роня спалахнула. Погано, коли на людину нападає така шалена лють і такий шалений відчай. Ось Бірк стоїть і міряє її крижаним поглядом, той самий Бірк, який щойно був для неї такий близький і з яким вона не боялася загинути у водоспаді. Тепер він її тяжко розчарував, став чужий. О, яким він здавався їй гидким через це, яку викликав у неї лють! І як добре подумати, то гидкий був не тільки Бірк. Усе було гидке, геть усе, що шматувало їй серце, аж воно ладне було вискочити з грудей. Бірк, і Ловіса, і Матіс, і літавиці, і Ведмежа печера, і ліс, і літо, і зима, і та Ундіса, що навчила Бірка таких дурниць, коли він був ще немовлям, і ті чортові літавиці… ні, стривай, їх вона вже рахувала! Хоч є й крім них щось таке гидке, що їй хотілося завити, вона цієї хвилини забула, що саме, але завити хотілося так, щоб аж гори потріскали!

Ні, Роня не завила. Тільки засичала навздогін Біркові, перше ніж він устиг сховатися в печері:

— Шкода, що мати хоч трохи не навчила тебе чемності. Поки ще могла навчити.

Роня вернулася до матері й почала виправдуватись. Мовляв, Бірк стомився. Тоді замовкла, сіла біля матері на камінь, сховала обличчя в неї на колінах і заплакала, не так, що гори потріскали, а так тихо, що її плачу ніхто не почув.

— Ти знаєш, чого я прийшла? — запитала Ловіса, і Роня промурмотіла крізь плач:

— Не тому, щоб дати мені хліба?

— Ні, хліб ти матимеш, коли вернешся додому, — мовила мати, гладячи її по голові.

Роня схлипнула.

— Додому я ніколи не вернуся. — Так, скінчиться тим, що Матіс кинеться в річку, — спокійно мовила Ловіса.

Роня підвела голову.

— Він хоче кинутися в річку через мене? Таж він навіть імені мого не вимовляє!

— Не вимовляє, коли не спить, — відповіла Ловіса. — Але кожної ночі він плаче вві сні й кличе тебе.

— Звідки ви знаєте? — запитала Роня. — Він повернувся до кам’яної зали? Не ночує вже в Лисого Пера?

— Ні, — відповіла Ловіса. — Лисий Пер не міг більше витримати з ним. І мені тяжко. Та треба ж, щоб біля нього хтось був, коли його спіткало найтяжче лихо в житті.

Мати замовкла й довго не озивалася. Нарешті сказала:

— Знаєш, Роню, важко дивитися, як хтось терпить такі нелюдські муки.

Роня відчувала, як у неї проривається плач, такий плач, що від нього тріскають гори. Але вона зціпила зуби й тихо запитала:

— А коли б ви, мамо, були дитиною і мали батька, який так відкинувся від вас, що не хоче навіть згадувати вашого імені, то вернулися б до нього? Якби він сам не прийшов і не попросив вас?

Ловіса хвилину подумала.

— Ні, не вернулася б. Він повинен сам прийти й попросити тебе.

— А Матіс цього нізащо не зробить! — сказала Роня.

Вона сховала голову в материних колінах і намочила її грубу вовняну спідницю своїми тихими слізьми. Стемніло, запав вечір, найтяжчі хвилини минули.

— Іди лягай, Роню, — мовила Ловіса. — Я посиджу й подрімаю тут, а як засвітає, піду додому.

— Я хочу поспати у вас на колінах, — мовила Роня. — А ви заспівайте мені «Пісню лісовиків».

Вона згадала, як сама пробувала співати цю пісню Біркові. Але їй скоро набридло, і надалі вона теж не часто співатиме йому, це вже Роня знала напевне.

Проте мати заспівала їй «Пісню лісовиків», і світ знов став такий, як повинен бути. Роню огорнув глибокий дитинний спокій, і, притуливши голову до материних колін, вона заснула під зоряним небом, а як прокинулася, був уже ясний день.

Мати пішла додому. Але свій сірий шаль не взяла з собою, а обкутала ним дочку. Роня, прокинувшись, відчула його тепло, вдихнула в себе його запах. Наче сама Ловіса була біля неї, подумала Роня, а ще він трохи нагадував їй запах зайченяти, яке вона колись мала.

Біля багаття сидів зіщулений Бірк, схиливши на руки голову. Рудий чуб спадав донизу, затуляючи йому обличчя. Бірк здавався таким безнадійно самітним, що в Роні стислося серце. Вона забула про все і, тягнучи за собою шаль, підійшла до нього. Проте йшла вона нерішуче. Може, Бірк не хоче, щоб його турбували.

Та нарешті зважилась запитати:

— Що таке, Бірку?

Він підвів голову й усміхнувся.

— Я сиджу й сумую, сестро.

— Чого? — запитала Роня.

— Сумую, що ти моя сестра тілом і душею тільки тоді, як тебе кличе водоспад Ненатлий. А не тоді, як тебе кличе батько через своїх посланців. Тому я почуваю себе так, як пастухів пес, і через це теж журюся, коли хочеш знати.

А хто не журиться, подумала Роня. Хіба вона не журиться, що хтось не може помиритись?

— Але, як щиро казати, я не можу дорікати тобі за це, — повів далі Бірк. — Я знаю, що так має бути.

Роня несміливо глянула на нього.

— Ти однаково хочеш бути моїм братом?

— Так, це головне, — відповів Бірк. — Я твій відданий брат навіки, ти й сама знаєш! А тепер ти ще й дізнаєшся, чому я хочу, щоб цього літа нас не турбували ніякі посланці з Матісової фортеці, і чому я не люблю згадувати про зиму.

І справді, Роня страх як хотіла дізнатися про це. Її дивувало, що Бірк не боїться зими. «Тепер літо, сестро», — казав він так спокійно, наче зима ніколи й не могла настати.

— Ми з тобою маємо тільки літо, — сказав Бірк. — А в мене виходить так, що я не дуже тремчу за своє життя, коли тебе немає зі мною. А як настане зима, тебе не буде Ти повернешся до Матісової фортеці.

— А ти? — запитала Роня. — Де ти будеш?

— Тут, — відповів Бірк. — Звичайно, я міг би піти й попроситися назад до Борчиної твердині, мене б напевне не прогнали. Але нащо? Тебе я однаково втрачу. Не зможу бачити. Тому я краще залишуся у Ведмежій печері.

— І замерзнеш, — сказала Роня.

Бірк засміявся.

— Може, замерзну, а може, й ні! Я розраховую на те, що ти часом приїздитимеш на лижах і привозитимеш мені хліба й солі. І прихопиш моє вовче хутро, якщо тобі пощастить узяти його з Борчиної твердині.

Роня похитала головою.

— Коли зима буде така, як торік, то не дуже наїздишся. Я не зможу пробитися крізь Вовчу пастку. І якщо такої зими ти залишишся у Ведмежій печері, тобі буде клямка, Бірку Боркасоне!

— То нехай буде, — відповів Бірк. — Але тепер літо, сестро моя!

Роня поважно глянула на нього.

— Літо чи зима… Хто тобі сказав, що я повернуся до Матісової фортеці?

— Я, — відповів Бірк. — І я тебе туди відведу. Я збираюся замерзати сам, якщо до того дійдеться. Але тепер літо, я вже казав!

Літо не тривало вічно, це знали і Бірк, і Роня. Проте вони почали тепер жити так, ніби йому ніколи не буде кінця, і відганяли від себе гіркі думки про зиму. Вони хотіли використати кожну годину від світанку до смерку і навіть ніч, щоб натішитися літом. Нехай собі дні настають і минають. Роня з Бірком жили, зачаровані літом, і відганяли від себе сум. У них було ще трохи часу.

— І той час ніщо не повинне псувати нам, — сказав Бірк.

Роня погоджувалася з ним.

— Я всотую в себе літо, як дика бджола всотує мед, — казала вона. — Складаю по крихті у велику грудку, щоб живитися ним, коли… коли літо вже мине. Знаєш, що в тій грудці буде? — Роня перерахувала Біркові:— Там змішаються в одну купу схід сонця і кущі чорниці, вкриті ягодами, і ластовиння на твоїх руках, і місячне сяйво вечорами над річкою, і всіяне зірками нічне небо, і ліс, і літня спека, коли сонце нагріває сосни, і дрібний вечірній дощик, і і туманець, і білки, і лиси, і зайці, і лосі, і всі дикі коні, яких ми знаємо, і наше плавання, і їзда верхи… Бачиш, це буде не грудка, а ціла паляниця з усього, що. є влітку.

— Ти гарно замішуєш літню паляницю, — мовив Бірк. — Замішуй її далі.

З ранку до ночі Роня з Бірком були у своєму лісі. Ловили рибу, полювали на те, чим доводилось харчуватися, але з рештою дичини жили в злагоді. Вони вибиралися в довгі мандрівки, спостерігали птахів і тварин, видиралися на вершини гір і на дерева, плавали в озерцях, де їх не могли потривожити літавиці, — а літо тим часом минало.

Повітря ставало прозоріше й холодніше. Випали дві холодні ночі, зненацька на одній березі внизу над річкою пожовтіла верхівка. Діти помітили її, коли сиділи рано-вранці біля багаття, але нічого не сказали.

Знов минали дні, повітря все прозорішало, краєвид ставав чіткіший. Тепер зелений ліс чітко видно було за багато миль, але так само видно було то тут, то там серед зелені жовті й червоні плями. Потім ціле узбіччя над річкою запалахкотіло жовтими й червоними барвами. Роня з Бірком сиділи біля багаття, бачили, який гарний став ліс, але нічого про це не казали.

Над річкою почав частіше здійматися туман. А якось увечері, коли їм треба було йти по воду, він огорнув і ліс. Вони раптом опинилися в густій мряці. Бірк поставив додолу відро й міцно схопив Роню за руку.

— Чого ти? — запитала вона. — Злякався туману? Думаєш, ми не втрапимо до печери?

Бірк не сказав їй, чого він боявся. Але почав прислухатися. І раптом ген із лісу долинув добре знайомий йому журливий спів.

Роня також мовчки слухала.

— Чуєш? Це співають підземляни! Нарешті я їх почула.

— Хіба ти їх ніколи не чула? — запитав Бірк.

— Ні, не чула, — відповіла Роня. — Ти знаєш, що вони зваблюють нас під землю?

— Знаю, — сказав Бірк. — Тебе тягне піти до них?

І Роня засміялася.

— Я ж не збожеволіла! Та Лисий Пер каже…

Вона замовкла.

— Що Лисий Пер каже? — запитав Бірк.

— Ет, нічого, — відмахнулася Роня.

Але поки вони стояли, чекаючи, щоб туман порідшав і можна було вертатися додому, Роні не сходило з думки те, що казав Лисий Пер:

«Коли підземляни з’являються в лісі й починають співати, не означає, що настала осінь. А потім настане й зима, ох-ох-ох!»

16

Лисий Пер казав правду. Коли підземляни виходять у ліс зі своїм журливим співом, то це вже осінь. Навіть якщо Бірк і Роня не хотіли визнати цього. Літо поволі вмирало. Почалися такі вперті й гнітючі осінні дощі, що навіть Роня не витримувала, хоч загалом любила дощову погоду.

Вони цілими днями сиділи в печері і слухали ненастанне порощання на площинці перед нею. В такі дні не можна було підтримувати багаття, і діти так мерзли, що врешті їм доводилось виходити й грітися, бігаючи по лісі. Їм ставало тепліше, але вони тоді були геть мокрі. Повернувшись до печери, вони скидали мокру одежу, загорталися в шкіряні укривала й сиділи так, шукаючи поглядом бодай латки чистого неба. Та крізь війстя печери вони бачили тільки суцільну запону дощу.

— У нас дощове літо, — казав Бірк. — Але буде ще й краще!

І нарешті дощ скінчився. Натомість повіяли такі вітри, що в лісі аж гуло. Буря вивертала сосни та ялини з корінням і зривала з берез листя. Зникло жовте сяйво в лісі, і голі дерева на кручах уздовж

І річки вгиналися під натиском вітру, що намагався повалити їх.

— У нас вітряне літо, — казав Бірк. — Але буде ще й краще!

Краще не було. Стало гірше. Почався холод і з кожним днем дужчав. Тепер уже важко було відганяти від себе думки про зиму, принаймні Роня відігнати їх не могла. Вночі їй снилася зима. Однієї ночі приснилося, що Бірк лежав, присипаний снігом, з побілілим обличчям і вкритим інієм чубом. Вона прокинулася від власного крику. Був уже ранок, і Бірк саме розпалював багаття. Вона кинулась до хлопця, і їй полегшало, коли вона побачила, що чуб у нього рудий, як завжди, й не вкритий інієм. Проте ліс по другий бік річки вперше був білий від паморозі. — У нас морозяне літо, — посміхнувся Бірк. Роня невдоволено поглянула на нього. Як він може бути такий спокійний? Як може так легковажно говорити? Невже він нічого не розуміє? Невже зовсім не дбає про своє нещасне життя? Роня знала, що в Матісовій фортеці можна було нічого не боятися, але тепер у її серце почав закрадатися страх. Що з ними буде, коли настане зима?

— Ти невесела, сестро? — сказав Бірк. — Тобі вже пора йти звідси і грітися біля іншого вогнища.

Роня вернулася до печери і знов лягла. Біля іншого вогнища! Наче в неї є інше вогнище, до якого вона могла б піти! Він мав на думці вогнище вдома, в кам’яній залі. Звичайно, Роня й так тужила за ним на цьому скаженому, крижаному холоді. Ох, як їй хотілось нагрітися ще хоч раз у житті! Але піти до Матісової фортеці Роня не могла, якщо вона не Матісова дитина. Домашнє вогнище ніколи вже не грітиме її, це вона знала напевне. Та що вже буде, те й буде. Нащо журитися, коли ніяка жура не допоможе!

Роня побачила, що відро порожнє. Треба йти до кринички по воду.

— Я зараз прийду, тільки-но розгориться багаття! — гукнув їй навздогін Бірк.

Нести воду нагору було важко, діти ходили по неї вдвох.

Роня рушила вниз вузенькою стежкою вздовж стрімкого узбіччя. Йти треба було обережно, щоб не полетіти сторчака з гори. Спустившись у долину, вона побігла лісом між березами й ялинами до галявинки, де була криничка. Але, не добігши до неї, враз зупинилася. На камені біля кринички хтось сидів! Сидів не хто інший, як Матіс. Роня відразу впізнала його чорну кучеряву голову. Серце в неї затремтіло, і з очей бризнули сльози. Вона стояла між березами й тихо плакала. Потім побачила, що й Матіс плакав. Так самісінько, як вона колись бачила вві сні, — сидів самотою в лісі й плакав з журби. Він ще не помітив Роні. Та ось він підвів погляд і побачив її. Тоді затулив руками очі, ховаючи свої сльози, так якось безпорадно й розпачливо, що Роня не витримала. Зойкнувши, вона кинулась до нього і впала в його обійми.

— Дитино моя, — прошепотів Матіс. — Дитино моя! — Потім додав уже вголос — Я знайшов свою дитину!

Роня захлипала йому в бороду і тихо запитала:

— Я тепер знов ваша дитина, тату? Я справді знов ваша дитина?

І Матіс, плачучи, відповів:

— Так, як завжди була, Роню! Ти моя дитина, за якою я плакав цілими днями й ночами. О господи, як я намучився!

Матіс відхилив Роню від себе, щоб заглянути їй в обличчя, і покірно запитав:

— Ловіса правду казала, що ти вернешся додому тільки тоді, як я тебе попрошу?

Роня мовчала. І тієї миті помітила Бірка. Він стояв і між березами, білий, мов полотно, сумний-сумний на виду і з сумними очима. Не можна бути таким нещасним — Бірку, брате мій, що ти думаєш, коли в тебе такий вигляд?

— Це правда, Роню, що ти тепер підеш зі мною додому? — знов запитав Матіс.

Роня мовчала й дивилася на Бірка — Бірку, брате мій, ти пам’ятаєш водоспад Ненатлий?

— Збирайся, Роню, зараз підемо, — сказав Матіс.

І Бірк, що стояв між березами, також знав, що вже пора. Пора прощатися і, подякувавши, віддати Роню Матісові. Так має бути, він сам цього бажав. Він давно знав, що ця хвилина настане. То чого ж йому тепер так тяжко? — Роню, ти не розумієш, як може бути тяжко на душі, але швидше кінчай. Іди вже!

— Хоч я ще не попросив тебе, — повів далі Матіс. — То я прошу тепер. Щиро прошу тебе, Роню, повертайся додому!

Тяжчої хвилини в мене зроду не було, думала Роня. Вона повинна була сказати те, що вб’є Матіса. Знала, що вб’є його своїми словами, а інакше не могла. Вона повинна була сказати, що залишиться з Бірком, що не може кинути його самого, щоб він замерз у зимовому лісі. — Бірку, брате мій, хіба ти не знаєш, що нас ніхто не розлучить, ні живих, ні мертвих!

Аж тепер Матіс помітив хлопця і тяжко зітхнув. Та потім гукнув йому:

— Ходи сюди, Бірку Боркасоне! Я хочу тобі щось сказати.

Бірк неохоче підійшов, та лише стільки, скільки було необхідно. Він зухвало глянув на Матіса й запитав:

— Що ви хотіли?

— Як казати правду, то нам’яти тобі вуха, — відповів Матіс. — Але не намну. Натомість я дуже прошу тебе, ходи зі мною до Матісової фортеці. Не тому, що я тебе люблю, принаймні не тому! Але моя дочка, як я зрозумів, прихилилась до тебе, і, може, й я зумію прихилитись. Цього літа я мав час багато про що подумати.

Коли Роня збагнула, що означали батькові слова, в її серці щось ніби задзюрчало. Вона відчула, як щось там розтануло. Якась неприємна крижана грудка, яку вона носила в собі останнім часом. Як легко батько кількома словами обернув ту грудку у весняний струмок! Як могло статися таке диво, що їй не треба вже вибирати між Бірком і батьком? Між двома людьми, яких вона любила? Тепер їй не доведеться котрогось утрачати! Сповнена радості, любові і вдячності, вона глянула на Матіса. І на Бірка. Й помітила, що хлопець зовсім не радий. Він дивився спантеличено й підозріло, і Роня злякалася. Як можна бути таким упертим і нерозважним! Подумати тільки, не хоче зрозуміти, що йому ж так краще! Ще візьме й відмовиться піти з ними!

— Тату, — мовила вона, — мені треба поговорити з Бірком наодинці!

— Навіщо? — запитав батько. — Ну добре, говори, а я тим часом піду й гляну на свою колишню печеру. Але швидше домовляйтеся, нам треба йти додому!

— Нам треба йти додому, — глузливо перекривив його Бірк, коли Матіс зник у печері. — До котрого? Він гадає, що я стану за попихача в Матісових розбійників? Ніколи в світі!

— За попихача? Який ти дурний! — мовила Роня, відчуваючи, як у ній підіймається злість. — По-твоєму, краще замерзнути у Ведмежій печері?

Бірк, помовчавши, відповів:

— Так, по-моєму, краще.

Роню охопив розпач.

— Життя треба берегти, розумієш? Кожному! А коли ти залишишся на зиму у Ведмежій печері, ти важиш своїм життям! І моїм також!

— Що ти плещеш? — сказав Бірк. — Чого це я важу твоїм життям?

З відчаю й люті Роня підвищила голос:

— А того, що я залишуся з тобою, йолопе! Хочеш ти чи ні!

Бірк довго мовчки дивився на неї. Тоді запитав:

— Ти знаєш, що кажеш, Роню?

— Знаю! — крикнула Роня. — Що ніхто не розлучить нас! І ти також знаєш, бараняча голово!

На обличчі в Бірка засяяла ясна усмішка, а він ставав гарний, коли всміхався.

— Я не хочу важити твоїм життям, сестро моя! Цього вже я б ніколи не зробив. Я піду з тобою, куди ти бажаєш, навіть якщо мені доведеться жити з Матісовими розбійниками, поки я й задихнуся від їхнього смороду!

Діти затоптали багаття й зібрали свої речі. Їм було нелегко залишати Ведмежу печеру. Але Роня пошепки, щоб не почув батько й не тривожився за неї наперед, сказала Біркові:

— Навесні ми знов переберемося сюди!

— Так, бо тепер ми залишимось живі, — мовив Бірк, і видно було, що він радий цьому.

Матіс також був радий. Він ішов лісом поперед дітей і так співав, що дикі коні злякано кинулися в хащі. Всі, крім Громила й Скаженого. Ці двоє спокійно стояли, чекаючи, що зараз діти сядуть на них і вони наввипередки помчать лісом.

— Сьогодні не сядемо на вас, — мовила Роня й погладила свого коника. — Але, може, завтра. А може, будемо їздити цілу зиму, якщо не нападає багато снігу.

Бірк теж поплескав свого коня.

— Так, ми повернемось до вас. Аби тільки з вами нічого не сталося.

Діти побачили, що в коней уже погустішала шерсть, скоро вони стануть зовсім кошлаті, щоб не так було холодно взимку. Громило й Скажений теж повинні дожити до весни.

Тим часом Матіс уже встиг пройти добрі гони, і треба було доганяти його.

Незабаром вони досягли Вовчої пастки. Там Бірк зупинився.

— Матісе, — сказав він, — я спершу хочу зайти до Борчиної твердині, поглянути, як живуть мої батьки. Але я буду вам дуже вдячний, якщо ви дозволите мені приходити до вас і зустрічатися з Ронею скільки я захочу.

— Гаразд, приходь, — відповів Матіс. — Для мене то буде не велика втіха, але приходь. — Він засміявся й додав — Знаєте, що каже Лисий Пер? Той йолоп гадає, що староста зі своїми людьми таки здолають нас, якщо ми не будемо пильні. Тому найрозумніше було б, каже він, Матісовим і Борчиним розбійникам об’єднатися. Більшої дурниці той старий бовдур не міг вигадати! — Матіс співчутливо глянув на Бірка. — Шкода, що твій батько такий поганець, а то можна було б і подумати про це.

— Поганцем можете бути тільки ви, — лагідно сказав Бірк, і Матіс схвально усміхнувся.

Бірк подав Роні руку. Вони завжди прощалися тут, біля Вовчої пастки.

— Ми будем бачитись, дочко розбійника! Щодня будем бачитись, і ти знаєш це, сестро моя.

Роня кивнула головою.

— Щодня, Бірку Боркасоне.

Коли Матіс і Роня зайшли до кам’яної зали, там запала тиша. Ніхто не зважувався виявити свою радість, давно минув той час, коли ватажок дозволяв будь-які радощі у фортеці. Тільки Лисий Пер високо, як на свій вік, підстрибнув з утіхи й не дуже гучно пукнув. Але це його не збентежило.

— Треба ж зустріти людину бодай якимось салютом, коли вона вертається додому, — сказав він.

На ці слова Матіс зареготав на цілу залу. Він реготав так довго, що в розбійників зі зворушення аж сльози виступили на очах. Це вперше після того злощасного ранку біля Пекельної прірви вони почули Матісів сміх. І вони всі як один приєдналися до свого ватажка. Вони аж качалися, так реготали, і Роня разом з ними.

Та ось прийшла з кошари Ловіса, і вони замовкли. Не годилося реготати, коли тобі випало бачити, як мати зустрічає свою втрачену і щойно віднайдену дитину. Щиросердих розбійників ця сцена також зворушила до сліз.

— Мамо, ви дістанете для мене свою велику балію? — запитала Роня.

Ловіса кивнула головою.

— Так, я вже її наготувала і грію воду.

— Я так і думала, — мовила Роня. — Ви така мати, що про все заздалегідь подбаєте. А бруднішої за мене дитини ви зроду не бачили.

— Ні, не бачила, — погодилась Ловіса.

Роня лежала у своїй постелі, наїдена, вимита й тепла. Вона повечеряла материним хлібом і молоком, тоді Ловіса вишарувала її в балії так, що в неї аж шкіра запашіла. Тепер дівчина лежала у своїй давній постелі й дивилася крізь завіски, як на вогнищі поволі догоряють дрова. Все було таке, як і мало бути. Ловіса проспівала для неї і для Матіса «Пісню лісовиків». Пора було спати. Роня й була вже сонна, хоч у голові в неї ще снувалися думки.

У Ведмежій печері тепер зовсім холодно, думала вона. А тут я нагрілася аж до кінчиків пальців. Хіба не дивно, що для щастя треба так мало! Потім Роня згадала Бірка. Цікаво, що він там робить у Борчиній твердині, чи також нагрівся аж до кінчиків пальців, подумала ще вона, хоч її очі вже зовсім злипалися. Я завтра запитаю його.

У кам’яній залі панувала тиша. Раптом її порушив стривожений Матісів голос:

— Роню!

— Що? — майже крізь сон промурмотіла вона.

— Нічого, я тільки хотів почути, що ти справді тут, — відповів Матіс.

— Певне, що тут, — промурмотіла Роня.

І нарешті заснула.

17

Ліс, що його Роня так любила — і осінній чи зимовий також, — тепер знов став її приятелем, як і був завжди. Останнім часом у Ведмежій печері він здавався їй грізним і ворожим. А тепер вона гасала з Бірком по вкритому памороззю лісі й відчувала тільки радість. Роня пояснила Біркові:

— Коли знаєш, що нагрієшся до кінчиків пальців, як повернешся додому, то можна сидіти в лісі за будь-якої погоди. А не тоді, як повернешся з лісу в печеру і тремтиш у ній з холоду.

І Бірк, який намірявся зимувати у Ведмежій печері, теж був тепер щасливий, що міг грітися біля вогнища вдома, у Борчиній твердині.

Він повинен був жити там, Бірк розумів це, і Роня також. А то у фортеці на Матісовій горі розгорілася б ще більша ворожнеча.

— І ти знаєш, батько з матір’ю страшенно зраділи, коли я прийшов, — сказав він. — Я б ніколи не повірив, що вони так люблять мене.

— Авжеж, ти повинен жити з ними, — мовила Роня. — Але тільки до весни.

Для Матіса теж було краще, що Бірк пішов до своїх батьків.

— Звичайно, те щеня може приходити сюди, коли захоче, — сказав він Ловісі. — Я ж запрошував його взагалі жити в нас. Але та година, коли я не бачитиму його рудої голови, буде для мене відпочинком!

Життя в Матісовій фортеці йшло своєю колією. У кам’яній залі було весело, розбійники співали й танцювали, і гучний Матісів сміх лунав там, Як колись.

Проте успіхи в розбійників були не такі, як колись. Боротьба зі сторожею ставала дедалі запекліша. Матіс переконався, що староста справді заповзявсь на нього. Він пояснив Роні, чому саме.

— Тільки тому, що однієї темної ночі ми визволили Блазнія з тієї гидотної в’язниці, де він сидів. А при цій нагоді ще й двох Борчиних розбійників.

— Плескатий казав мені, що Блазнія мали повісити, — мовила Роня.

— Моїх розбійників не вішають, — відповів Матіс. — А тепер я довів старості, що їх не можна й замикати до в’язниці.

Лисий Пер, що чув ці слова, задумливо похитав головою.

— Тому тепер у лісі й охоронців, як мух. І староста кінець кінцем переможе, Матісе, скільки я маю втовкмачувати це тобі в голову!

І старий знов завів своєї, мовляв, Матіс повинен помиритися з Боркою, поки не пізно. Одна сильна розбійницька ватага, може, й зуміла б водити за ніс старосту та його охоронців, але не дві слабкі, які більшість часу гають на те, щоб підстерігати одна одну і битися за здобич, мов вовки за шмат м’яса.

Такого Матіс не любив слухати. Досить того, що й сам він часом думав про це.

— Ти, старий, так балакаєш, ніби щось тямиш у цьому, — сказав Матіс. — Крихта правди у твоїх словах є. Але хто буде, по-твоєму, ватажком? — Він глузливо засміявся. — Борка, га? Таж я, Матіс, — найспритніший і найдужчий ватажок на всі гори й ліси і думаю і надалі ним залишитись. Я не певен, що той нікчемний Борка розуміє це.

— То ти йому доведи, що ти спритніший і дужчий, — сказав Лисий Пер. — Ти неодмінно виграєш двобій із ним, упертий бугаю!

Це була та хитрість, до якої Лисий Пер додумався, коли сидів самотою вдома. Двобій, що покаже Борці його місце, навчить його розважності. Потім у Матісовій фортеці буде одна ватага, яка спільними зусиллями заманюватиме охоронців на хибні сліди, аж поки їм остогидне гонитва за розбійниками і вони дадуть їм спокій. Хіба це був не мудрий задум?

— Я вважаю, що наймудріше було б кинути розбій, — сказала Роня. — Мені так завжди здавалося.

Лисий Пер усміхнувся до неї беззубим ротом.

— І ти завжди мала слушність, Роню! Ти розумна дівчина. Але я надто старий і не маю сили вдовбати цю думку в Матісову макітру.

Матіс сердито глянув на нього.

— І це кажеш ти, що був таким хвацьким розбійником ще за часів мого батька, та й за моєї пам’яті? Скінчити розбій? Аз чого ж ми, по-твоєму, житимем?

— Ти ніколи не помічав, що є люди, які живуть без грабунку? — запитав його Лисий Пер.

— Помічав, але як вони живуть? — невдоволено сказав Матіс.

— Ну, є різні способи жити без грабунку, — мовив Лисий Пер. — Одного я міг би тебе навчити, якби не знав, що ти є і будеш розбійником, поки тебе не повісять. Але Роні, коли настане пора, я розповім одну таємницю.

— Яку таємницю? — запитав Матіс.

— Ту, що я оце кажу про неї, — відповів Лисий Пер. — Я розповім її Роні, щоб вона не залишилася безпорадна того дня, коли тебе повісять!

— Повісять та й повісять, — сердито сказав Матіс. — Краще б ти мовчав, старе крякало!

Дні минали, а Матіс не хотів послухатись поради Лисого Пера. Та якось рано-вранці, ще Матісові розбійники й не осідлали коней, до Вовчої пастки під’їхав Борка і сказав, що хоче поговорити з Матісом. Він приніс погану звістку. Та оскільки його смертельний ворог недавно так великодушно вирятував двох Борчиних розбійників з в’язниці, він за це хоче попередити Матіса. Нехай сьогодні жоден із його людей не показує й носа в ліс. Бо там тепер знов небезнечно. Борка оце їде з Вовчої ущелини, в ній засіли охоронці. Двох його розбійників спіймано, а третього, коли він намагався втекти, тяжко поранено.

— Ті мерзотники не дають бідолашному розбійникові отримати свій шматок хліба, — гірко сказав Борка.

Матіс насупив брови.

— Треба швидко провчити їх, щоб вони так не розперізувались! Далі нам терпіти не можна.

Аж тепер Матіс похопився, що сказав «нам», і тяжко зітхнув. Він трохи помовчав, міряючи поглядом Борку згори донизу.

— Мабуть, нам треба… об’єднатися, — нарешті вимовив він, хоч сам вжахнувся своїх слів. Отаке бовкнути комусь із Борчиного кодла! Хіба не перевернулися б у могилах його батько, дід і прадід, якби почули це?

Але Борку почуте, видно, підбадьорило.

— Оце ти хоч раз сказав щось розумне, Матісе! Як добре було б мати сильну ватагу! І під орудою сильного ватажка! Я знаю такого, що міг би ним стати, — сказав він і показав на себе. — Сильного й тямущого. Я такий і є!

Матіс зареготав так, що аж луна пішла навколо.

— Зараз я тобі покажу, хто підходить на ватажка!

Отож вийшло так, як і хотів Лисий Пер. Між Матісом і Боркою мав відбутися двобій. Нарешті вони визнали, що це добра порада. Їхні ватаги були в захваті від чудової новини, і вранці перед двобоєм Матісові розбійники зчинили такий гармидер у кам’яній залі, що Ловісі довелося вигнати їх.

— Ану геть звідси! — крикнула вона. — Я вже не маю сили слухати ваш вереск!

Досить того, що вона слухала Матіса. Він ходив туди й назад по залі, скреготав зубами і хвалився, як він розмалює Борку. Так, що його власна дружина не впізнає.

Лисий Пер глузливо пирхнув:

— Хвалитимешся, як приїдеш додому, казала моя мати.

Роня також невдоволено поглядала на свого войовничого батька.

— Я не хочу дивитися, як ви будете його розмальовувати.

— А ти й не дивитимешся, — відповів Матіс. — Жінкам і дітям звичай не велить ходити на таке видовисько. Вважають, що їм шкідливо бачити, як відбувається зустріч диких звірів, саме так називають цей вид двобою, на який ми з Боркою стаємо. І слушно називають, бо в ньому дозволені такі способи боротьби, що хоч би й диким звірам. А ти, Лисий Пере, неодмінно прийди, — звернувся Матіс до старого. — Звичайно, ти вже нікчемний, але зустріч диких звірів трохи тебе розворушить. Ходімо, старий, я посаджу тебе на свого коня, бо час уже вирушати.

Був холодний сонячний ранок, землю вкривала наморозь. На галявині нижче від Вовчої пастки зібралися Матісові й Борчині розбійники зі списами в руках. Вони оточили колом майданчик, посеред якого стояли Матіс і Борка. Тут повинне було відбутися змагання, яке мало показати, хто більше підходить на ватажка.

Вище над майданчиком сидів на прискалку Лисий Пер, загорнутий у шкуру. Він скидався на старого розкошланого ворона, але очі в нього жваво світилися, і він зацікавлено стежив за тим, що відбувалося внизу перед ним.

Бійці скинули з себе весь одяг, крім сорочок, і тепер тупцяли босоніж по вкритій памороззю землі. Вони напинали й розминали м’язи на руках і підстрибували, щоб були пружніші ноги.

— У тебе посинів ніс, Борко, — сказав Матіс. — Але я обіцяю, що тобі скоро стане тепло.

— Я обіцяю тобі те саме, — відповів Борка.

Бевзень дав знак, на який чекали Матіс та Борка, і вони з войовничим вигуком кинулись один на одного.

— Мені дуже шкода, що ти такий поганець, — сказав Матіс, тоді обхопив Борку за стан своїми ведмежими лапами і здушив його, але той лише трохи спітнів. — Якби ти був інакший, то я, мабуть, давно зробив би тебе своїм заступником. — Матіс знов узяв його ніби в лещата. — І не треба було б тепер витискати з тебе дух. — Він так здушив Борку, що той аж захропів.

Та коли Борка перестав хропти, то з усієї сили вдарив своєю міцною головою Матіса в ніс так, що з нього зацебеніла кров.

— І мені дуже шкода, — сказав Борка і вдруге вгатив його головою, — що довелось розквасити тобі носа, бо на тебе й так гидко дивитися. — Він схопив Матіса за вухо й щосили шарпонув за нього. — Матимеш двоє вух з одного, — сказав він і ще раз шарпонув за вухо.

Але змушений був пустити вухо, бо тієї самої миті Матіс звалив його додолу і залізною рукою так притиснув йому обличчя до землі, що воно ніби стало ще пласкішим, ніж було досі.

— Мені хтозна-як шкода, — сказав Матіс, — але доведеться так розмалювати твою пику, що Ундіса плакатиме кожного разу, як бачитиме тебе при денному світлі!

Він ще дужче притиснув Борчине обличчя до землі, але тієї миті Борка схопив його зубами за руку. Однак Матіс придавив його всією своєю вагою. І скоро виявилося, що Борка, хоч і мав міцні зуби, силою поступався перед Матісом.

Коли двобій скінчився, Матіс став посеред майданчика вже як ватажок, із закривавленим обличчям і в пошматованій сорочці, що стяжками висіла на його тілі. Та однаково він був ватажок від голови до п’ят, це довелося визнати всім розбійникам, хоч декого його перемога пригнітила, особливо Борку.

Той був дуже побитий, мало не плакав, і Матіс на радощах вирішив утішити його:

— Брате Борко — називаю тебе так, бо відтепер ми брати, — сказав він. — Ти досі ціле своє життя був ватажком і користувався пошаною, що належить ватажкові, тож і надалі порядкуй своїми людьми сам. Але не забувай, що Матіс — наймогутніший ватажок на всі гори й ліси. Відтепер моє слово має силу й на тебе, ти знаєш це.

Борка мовчки кивнув головою. Тієї хвилини він був не дуже велемовний.

Але ввечері Матіс улаштував у кам’яній залі бенкет для своїх і Борчиних розбійників, розкішну учту з силою наїдків і цілим барилом пива.

Протягом вечора Матіс і Борка зовсім помирилися. Вони сиділи поряд за довгим столом, то сміючись, то плачучи, і згадували, як у дитинстві ганяли пацюків у старій свинарні. Згадували вони й багато інших своїх тодішніх розваг і тепер розповідали про них. Розбійники задоволено слухали ті розповіді й реготали. Навіть Бірк і Роня, що сиділи з другого краю довгого столу, весело сміялися разом з усіма. Дитячий сміх дзвінко лунав серед хрипкого реготу розбійників, і Матіс та Борка раділи, що чують його. Бо ні Роня, ні Бірк давно не сміялися у фортеці, і Матіс та Борка ще й досі не могли звикнути до того, що діти, на їхнє щастя, знов повернулися до них. Тому цей сміх був для них як найсолодша музика, він ще дужче заохочував їх розповідати про своє дитинство.

Та раптом Матіс сказав:

— Не сумуй, Борко, що сьогодні тобі не пощастило! Для твого роду ще можуть настати й кращі часи. Коли нас із тобою вже не буде на світі, то, мабуть, твій син стане ватажком. Бо моя дочка не хоче ватажкувати, а як вона сказала «ні», то так і буде, це вже в неї від матері.

Борка в душі зрадів, почувши ці слова. Але Роня гукнула через стіл:

— І ви гадаєте, що Бірк захоче бути ватажком розбійників?

— Захоче, — впевнено відповів Борка.

Тоді Бірк вийшов на середину зали, щоб його всі бачили, підняв праву руку й заприсягнувся, що ніколи ні за яких обставин не стане розбійником.

У залі запала похмура мовчанка. Борка аж сплакнув з жалю, що його невдатний син так виродився. Матіс спробував утішити його.

— Я вже звик до цієї думки, — сказав він, — і ти також звикнеш. У наші часи з дітьми нічого не можна вдіяти. Вони роблять, що хочуть, а нам лишається тільки звикати до цього. Хоч звикнути до такого нелегко, ох, нелегко!

Обидва ватажки довго сиділи й невесело заглядали в майбутнє, коли горде розбійницьке життя Матісового і Борчиного родів стане самим лише переказом і скороминущим спогадом.

Та поступово вони знов перейшли на ловитву пацюків у свинарні й дійшли висновку, що це таки приємна розвага, хоч їхні діти й уперті. А їхні розбійники вирішили розвіяти похмурий настрій веселими розбійницькими піснями й шаленими танцями. Вони кружляли по залі, аж дошки на підлозі рипіли, навіть Бірк і Роня весело вистрибували. Роня навчила Бірка багатьох хвацьких підскоків.

Тим часом Ловіса й Ундіса сиділи собі в окремій кімнатці. Вони також вечеряли, запивали їжу й розмовляли. Про все вони були здебільшого різної думки, тільки в одному цілком погоджувалися: що дуже приємно часом дати своїм вухам відпочинок від гармидеру, який зчиняють чоловіки, і не чути навіть їхнього голосу.

А в кам’яній залі гуляли, аж стіни двигтіли, поки Лисий Пер зненацька звалився додолу з утоми. Навіть для нього, старого, той день був веселий і радісний. Але більше він не мав сили веселитись, і Роня допомогла йому добратися до його спальні. Там він упав на свою постіль, задоволений і виснажений. Роня вкрила його й підтикала по краях шкіряне укривало.

— Моєму старому серцю легше, — сказав він, — що ні ти, ні Бірк не хочете бути розбійниками. Раніше розбій давав задоволення, я завжди так казав. А тепер стало сутужніше. І незчуєшся, як тебе повісять.

— Атож. Та й люди кричать і плачуть, коли в них відбирають їхнє майно, — сказала Роня. — Я б цього не витримала.

— Так, дитино моя, ти б цього не витримала, — погодився Лисий Пер. — А тепер я тобі розповім одну таємницю, якщо ти пообіцяєш, що нікому не викажеш її.

І Роня пообіцяла старому, що не викаже таємниці жодній душі.

Тоді Лисий Пер схопив її теплі руки, щоб погріти ними свої власні, й почав розповідати:

— Коли я був молодий і вештався по лісі так, як тепер ти, моя радосте і моє щастя, мені трапилося раз урятувати життя одному сірячкові, якого літавиці хотіли вбити. Сірячки, звичайно, паскудники, але той виявився інакшим, він так мені дякував, що я не міг спекатися його. Він не відступався й хотів дати мені… А ось і Матіс прийшов, — перебив сам себе Лисий Пер, побачивши на порозі Матіса.

Той прийшов поглянути, чого Роня так довго бариться. Бенкет уже скінчився, й час було співати «Пісню лісовиків».

— Спершу я повинна дослухати казку, — мовила Роня.

А що Матіс стояв на порозі й уперто чекав на дочку, Лисий Пер докінчив їй казку пошепки на вухо.

— От добре, — сказала Роня, дослухавши до кінця.

Настала ніч. Скоро вся фортеця зі своїми неотесаними розбійниками заснула. Але Матіс тяжко стогнав у своїй постелі. Звичайно, Ловіса змастила всі його рани й синці, та це мало допомагало. Тепер, коли ніщо не відвертало його уваги, біль особливо дошкуляв Матісові, кожне вражене місце озивалося від найменшого поруху. Він не міг ока склепити й сердився, що Ловіса так спокійно спала собі поряд. Нарешті він збудив її і пожалівся:

— Мені дуже боляче. Єдина втіха, що той поганець Борка мучиться ще більше за мене.

Ловіса повернулася до стіни.

— Оці мені чоловіки, — промурмотіла вона й відразу знов заснула.

18

— Старим не треба було сидіти в холоді й дивитися на зустріч диких звірів, — суворо сказала Ловіса, коли вранці виявилося, що Лисого Пера беруть дрижаки, що йому крутить руки й ноги і він не хоче вставати.

Навіть як дрижаки давно минули, він не захотів залишати своєї постелі.

— Як я маю сидіти й дивитися поперед себе, то так. само можу лежати й дивитися поперед себе, — сказав він.

Матіс щодня заходив до його спальні й розповідав, як тепер живеться його розбійницькій ватазі. Сам він був задоволений. Борка добре поводиться, казав він, не огризається. Зрештою, він розважний хлопець. І тепер вони разом вигадують одну за одною різні пастки для старостиних людей. Так хитро заманюють їх у ті пастки, що аж серце радіє. Скоро в лісі від тих поганців і сліду не залишиться, впевнено проголошував Матіс.

— Гай-гай, хвалитимешся, як приїдеш додому, — мурмотів Лисий Пер.

Та Матіс не слухав його. І не мав часу довго сидіти в нього.

— Ох ти, суха драбино, — ласкаво казав наостанці Матіс і плескав старого по плечі. — Намагайся набрати трохи м’яса на ноги, щоб мав силу стояти.

І Ловіса робила все, щоб Лисий Пер оклигав. Вона приносила йому гарячу, поживну юшку та інші його улюблені страви.

— Їж юшку й нагрієшся, — казала вона.

Але навіть смачна юшка не могла вигнати холоду з тіла Лисого Пера, і це турбувало Ловісу.

— Треба забрати його до кам’яної зали й відігріти, — одного вечора сказала вона Матісові.

І Матіс, дужий, як ведмідь, переніс старого на руках до зали. Лисий Пер залишив свою самітну спальню і мав тепер спати з Матісом. Ловіса тим часом перебралася до Роні.

— Нарешті я, бідолашний, може, трохи відтану, — сказав Лисий Пер.

Матіс був гарячий, як жар, і старий присунувся до нього, наче мала дитина, що шукає в матері тепла й затишку.

— Відсунься трохи, — сказав Матіс.

Та це не допомогло, Лисий Пер і далі тулився до нього. А вранці він не захотів вертатися до своєї кімнатки. Йому було добре в залі, і він тут лишився. Тут він цілий день міг лежачи дивитися, як Ловіса поралася, тут навколо нього збиралися розбійники, коли ввечері повертались додому й робили, що їм належало. Роня також приходила до нього й розповідала, як вони з Бірком ходили в ліс. Лисий Пер був задоволений.

— Оцього мені й треба, поки я чекаю, — сказав він.

— А чого ти чекаєш? — запитав Матіс.

— Ану вгадай, чого, — відповів Лисий Пер.

Матіс не міг угадати. Але він занепокоєно спостерігав, що старий дедалі дужче худне, й запитав у Ловіси:

— Як ти думаєш, що з ним таке?

— Старість, — відповіла Ловіса.

Матіс злякано глянув на неї.

— Але ж він не збирається помирати?

— Збирається, — мовила Ловіса.

Матіс заплакав.

— Отуди к бісовій матері! — крикнув він. — Я не хочу, щоб він помер!

Ловіса похитала головою.

— Від тебе багато що залежить, Матісе, але це не залежить.

Роня також тривожилась за Лисого Пера, і що дужче він худнув, то довше вона просиджувала біля нього. Останнім часом він здебільшого лежав, дрімаючи, тільки час від часу розплющував очі й дивився на неї. І, всміхаючись, питав:

— Ти не забудеш того, що я тобі сказав, моя радосте і моє щастя?

— Ні, не забуду. Аби тільки я втрапила, — відповідала Роня.

— Утрапиш, — запевняв її Лисий Пер. — Коли настане пора, ти втрапиш!

— Так, утраплю, — казала Роня.

Минув ще якийсь час, і Лисий Пер зовсім знесилів. Нарешті настала ніч, коли всі лишилися сидіти біля нього — Матіс, Ловіса, Роня і розбійники. Лисий Пер непорушно лежав із заплющеними очима. Матіс занепокоєно шукав на його обличчі якихось ознак життя. Але, хоч горіло вогнище, а Ловіса ще й засвітила свічку, біля постелі було темнувато. Ні, в Лисому Пері не видно було ніяких ознак життя, і Матіс зненацька крикнув:

— Він помер!

Тоді Лисий Пер розплющив одне око й докірливо глянув на нього.

— Як це помер? Ти гадаєш, я так забув добрий звичай, що пішов би, не попрощавшись?

Потім він заплющив очі й довго дрімав, а всі тихо стояли і тільки чули його слабкий, із присвистом, подих.

— А тепер, — нарешті сказав Лисий Пер, розплющивши очі, — тепер, любі мої, я попрощаюся з усіма вами. Бо тепер я помираю.

І його не стало.

Роня ще ніколи не бачила, як люди помирають. Вона тихо заплакала. Їй було шкода старого. Хоч останнім часом він був такий стомлений, думала дівчина. Може, тепер він відпочине десь там, де я не знаю.

Але Матіс закружляв по залі, невтішно ридаючи і приказуючи:

— Він же був тут! А тепер його немає! — Тоді знов заливався слізьми і знов приказував — Він же був тут! А тепер його немає!

Нарешті Ловіса мовила:

— Матісе, ти ж знаєш, що ніхто не вічний. Ми народжуємось і помираємо, так завжди було. То чого побиватися?

— Але мені його бракує! — крикнув Матіс. — Мені його так бракує, що серце крається!

— Може, хочеш, щоб я тебе приголубила? — запитала Ловіса.

— Атож, приголуб, — хлипнув Матіс. — І ти, Роню, також.

Він довго ридав, розчулено прихилившись до дружини й до Роні, і виливав слізьми свій жаль за Лисим Пером, який весь час був у його житті, а тепер пішов.

Другого дня Лисого Пера поховали над річкою. Зима вже була близько, вперше пішов сніг, і м’які, мокрі сніжинки нечутно падали на труну Лисого Пера, коли Матіс зі своїми розбійниками ніс його на місце вічного спочинку. Труну ту Лисий Пер зробив собі сам, коли ще був дужий, і довгі роки зберігав її в коморі.

— Розбійникові труна може знадобитися тоді, коли він найменше того сподівається, — любив він казати, а останніми роками навіть дивувався, що її так довго не треба.

— Але рано чи пізно вона знадобиться, — казав старий.

І ось тепер труна знадобилася.

Смуток за Лисим Пером важким тягарем упав на фортецю. Цілу зиму Матіс ходив пригнічений. Розбійники також були невеселі, бо у фортеці І смуток, і радість залежали від Матіса

Роня з Бірком цілими днями гасали по лісі. Була зима, і коли Роня стояла десь на горбі з лижами, то забувала про весь свій смуток. Та він зразу повертався, коли дівчина опинялась удома й бачила Матіса, що задуманий сидів біля вогнища.

— Утіш мене, Роню, — просив він. — Допоможи мені розвіяти журбу.

— Скоро настане весна, і вам полегшає, — казала Роня, але Матіс їй не вірив.

— Лисий Пер уже не побачить весни, — похмуро казав він, а Роня більше не мала чим утішити його.

Та врешті минула зима. Прийшла весна — адже вона приходила щороку, чи хто жив, чи помирав. Матіс повеселішав, він завжди веселішав весною, і посвистував або наспівував, коли на чолі своїх розбійників проїздив Вовчою пасткою. Там уже чекав на нього Борка зі своїми людьми. Гей-гей, знов починається веселе розбійницьке життя після довгої зими! І Матіс, і Борка у своїй нетямущості раділи цьому, бо вони народилися, щоб бути розбійниками, і були ними.

Та їхні діти виявилися розумнішими. Вони раділи зовсім не тому. Раділи, шо немає снігу й можна знов їздити верхи, що вони скоро переберуться до Ведмежої печери.

— А ще я радію, що ти, Бірку, ніколи не станеш розбійником, — сказала Роня.

Бірк засміявся.

— Ні, я заприсягнувся, що не стану ним. Але я часом думаю, з чого ми з тобою житимемо?

— Я знаю, з чого, — відповіла Роня. — Ми станемо рудокопами.

І Роня розповіла хлопцеві казку про срібну гору Лисого Пера, яку тому подарував сірячок у подяку за врятоване життя.

— Там такі грудки срібла, як камені, — сказала Роня. — І хтозна, може, це й не казка. Лисий Пер присягався, що це правда. Ми колись поїдемо й самі поглянемо, я знаю, де це.

— Нам не спішно, — сказав Бірк. — Тільки нікому не розповідай про це. А то налетять усі розбійники й розхапають срібло.

Роня засміялася.

— Ти такий розумний, як Лисий Пер. Розбійники жадібні до грабунків, мов канюки, казав він. Тому я, крім тебе, нікому не виказувала своєї таємниці.

— А тим часом ми проживемо й без срібла, сестро, — мовив Бірк. — У Ведмежій печері воно нам ні до чого.

Весняні дні ставали все тепліші, і Роня лякалася тієї хвилини, коли їй доведеться сказати батькові, що вона має намір перебратися до Ведмежої печери. Але Матіс був чудний чоловік, ніхто ніколи не міг би вгадати, як він поведеться.

— Гарна моя колишня печера, дуже гарна, — сказав він. — Кращого житла на літо й не придумаєш. Чи як ти гадаєш, Ловісо?

Ловіса звикла до його несподіванок і не дуже й здивувалася.

— Іди, доню, коли батько так надумав, — мовила вона. — Хоч я нудьгуватиму за тобою.

— Але ж восени ти повернешся, як завжди, — сказав Матіс, ніби Роня вже роками вибиралася весною з дому й поверталася восени.

— Так, повернуся, як завжди, — запевнила його Роня, рада й здивована, що цього разу все обійшлося так легко.

Вона сподівалася сліз, лайки, а натомість батько сидить перед нею, і вигляд у нього такий щасливий, ніби він згадує своє дитинство і свої розваги в старій свинарні.

— Коли я жив у Ведмежій печері, мені було скрутніше, — сказав він. — І не забувай, що насправді це моя печера! Може, я інколи навідуватимусь до вас.

Коли Роня розповіла про це Біркові, той великодушно відповів:

— Нехай приходить. Але все-таки приємно, — додав він, — що його чорна кучерява голова не щодня мулятиме очі!

Був ранній ранок. Прекрасний, як перший ранок на землі. Переселенці до Ведмежої печери йшли своїм лісом, а навколо них усе було сповнене весняного чару. На кожному дереві, в кожному озерці, у кожному зеленому кущі буяло життя, чути було щебет, шум, гудіння, спів, дзюрчання, звідусіль лунала нестримна, бадьора пісня весни.

Роня з Бірком досягли своєї печери, своєї домівки в пралісі. І все було таке, як раніше, приємне і знайоме — річка, що шуміла внизу, навколишні ліси в ранковому світлі, все було таке, як раніше. Весна була нова, але схожа на попередню.

— Не лякайся, Бірку, — мовила Роня, — бо я зараз викричу з себе весняний крик!

І вона крикнула, залилася, мов пташка, радісно й дзвінко, аж луна покотилася лісом.