Розумна дівчина

Було два брати — багатий і бідний. Каже якось багатий до своєї жінки:
— Мій брат бідний, ложки молока не має дітям. Поможемо йому, а він нам за те одробить.
— Добре.
Дали бідному братові корову. Став бідний жити, злидні забувати. А за корову одробляє багатому братові. Приходить якось багатий до його:
— Знаєш що? Оддай корову.
— Я ж одробляв тобі.
— Та робив, як той кіт наплакав.
— Не оддам.
— Підемо судитись до пана. Як скаже, то так і буде.
Пішли вони до пана.
— Як ви те діло рішали? — питається пан.
— А так, пане. Він був бідний, — каже багатий брат. — Дав я йому корову — і він побагатшав.
— Робив за те?
— Робив, та мало.
— Добре… Я задам вам три задачі. Що є в світі наймиліше? Що є у світі найбистріше? І що є у світі найжирніше?
Хто одгадає до завтрашнього дня, того і буде корова.
Пішли брати додому. Зажурився бідний брат: все думає. Приходить дочка.
— Що задумалися, тату?
— Та пан задав задачі…
І розказав про все дочці. Дівчина тільки усміхнулася.
— Хіба ви те не знаєте? Сон є наймиліший, думка найбистріша, а земля найжирніша…
На другий день приходять брати — багатий і бідний — до пана.
— Одгадав, пане, — каже багатий брат. — Найпрудкіші — панські хорти, найжирніші — кабани панські, а наймиліші — гроші.
— Може, правда, а може, й брешеш.
Кличе пан до себе бідного брата. А багатий став за дверима, слухає, що то буде говорити бідний брат.
— Ну, одгадав?
— Одгадав, пане.
— Що є у світі наймиліше?
— Сон, пане.
— А що є у світі найбистріше?
— Думка, пане.
— А що є у світі найжирніше?
— Земля, пане.
— Правда… Твоя корова. А чи ти сам то одгадав?
Пом’явся трохи бідний брат, а далі признається:
— В мене є дочка, то вона одгадала.
— А-а, то хай вона візьме стебло льону, намочить, просушить, зітре, зробить прядиво, витче сто губ полотна — і все те принесе мені.
Сумний прийшов бідний брат додому, сів, думає. Прийшла дочка.
— А що ви те думаєте, тату?
— А дав пан стебло льону… Сказав тобі намочить його, просушить, зітерти, зробити прядиво, виткати сто губ полотна — і все те принести йому.
— Добре, зроблю.
Набрала біднякова дочка в горщик пшоняної крупи, залила водою, зварила кашу. Обв’язала горщик білим рушником і каже:
— Занесіте, тату, панові кашу… Нехай він зоре нивку, засіє тією кашею і вродиться йому просо.
Бере батько той горщик з кашею і йде до пана.
— Дочка казала, пане, щоб ви те посіяли кашу і вродилося просо.
А пан:
— Що таке?
— Дочка сказала, пане, щоб ви те посіяли кашу і вродилося просо.
— Нехай твоя дочка принесе мені гостинця і не гостинця…
— Добре, пане.
— І щоби прибула тутка: не то приїхала, не то прийшла.
Прийшов бідний брат додому, сів, знову зажурився.
Прийшла дочка:
— А що ви те задумалися, тату?
— Сказав пан, щоб ти прибула до його: не то приїхала, не то прийшла. Та щоби принесла йому гостинця і не гостинця.
— Добре, тату…
Зловила дочка зайця і воробця, одну ногу в драному черевику виставила на саночки, а другу — так: тою їде, а тою ступає.
Побачив пан, спустив собаки. Дочка пустила зайця: ті за ним, сама стала у воротях:
— Я принесла вам, пане, гостинця. Нате…
Простягла до пана воробця, розкрила долоню, а воробець і полетів.