Розумний наречений

Жив колись цар. І була у нього єдина дочка. Царівна вже досягла повноліття, і всі навколо не втомлювалися дивуватися її рідкісній красі та чарівності. Але з віком, як відомо, дочки завдають батькам дедалі більше клопоту.

Так було й цього разу.

Настав час, і цариця, що любила дочку не менше, ніж цар, сказала йому, що настав час шукати для царівни відповідного нареченого. Цар повірити не міг: невже цей крихітний бутон вже перетворився на квітку, що розпустилася, і її ніжний аромат проник за межі палацу?

— Так,— задумливо промовив цар,— час біжить.

Цар і думки допустити не міг, що доведеться розлучитися з дочкою, хоч розумів, що настане час і вона покине рідний дім.

На наступний день віщуни рознесли по всьому царству звістку про те, що цар має намір віддати дочку заміж, але за того, хто виконає дві його умови. За огорожею палацу було виставлено два великі барабани, щоб охочі отримати руку царівни могли сповістити його мешканців про своє прибуття.

І ось барабани залунали. Десятки знатних молодих людей з різних країн приїжджали, щоб спробувати щастя, але зазнавали невдачі і з ганьбою поверталися додому, втративши все своє багатство.

Час минав, але ніхто так і не зміг добитися руки царівни. Цар не дуже журився, бо його улюблена дочка залишалася з ним.

Чим більше невдач зазнавали юнаки, тим ширше поширювалася чутка про красу юної царівни. Звістка про це прийшла і в далеку країну. Тутешній царевич, жодного разу не бачачи царівни, одразу ж закохався в неї (так, так, у ті часи таке траплялося!) і почав думати, як би швидше поєднатися з коханою.

Царевич був єдиним сином своїх батьків і розумів, що вони не відпустять його так далеко. Але любов сліпа, вона підкоряється лише власним законам. І ось однієї прекрасної ночі царевич вислизнув з палацу і, навантаживши на чарівного коня сумку із золотом і коштовностями, вирушив назустріч своїй мрії.

Після довгих мандрів прибув нарешті на місце. Зупинився в караван-сараї і пішов поблукати містом, приливляючись, що до чого. А за кілька днів, освоївшись, убрався в багатий одяг, сів на чарівного коня і попрямував до царського палацу.

Там-там-там – зазвучав барабан. Цар здивовано виглянув у вікно —до барабана вже давно ніхто не торкався. Бачить, біля чарівного-коня стоїть багато одягнений юнак. Наказав цар слузі запросити царевича до своїх покоїв. Той увійшов, низько вклонився і поклав до ніг царя мішечок із золотом. Це сподобалось цареві.

— Що привело тебе сюди, юначе? — привітно спитав він.

— Пане! — вимовив царевич. — Я прибув сюди здалеку просити руки твоєї доньки. Вона прославилась на весь світ своєю красою. Дай мені можливість спробувати щастя. Можливо я  зможу виконати твої умови.

— Юначе, — відповів цар, — ти зворушив моє серце, але хочу попередити тебе, що вже багато знатних молодих людей намагалися виконати мої умови, але поверталися додому з ганьбою, залишивши в царській скарбниці свої коштовності. Не поспішай, подумай ще раз, у тебе є час. Але якщо не передумаєш — приходь.

— Я все давно обдумав, — сказав царевич, — і прошу,  якщо тобі буде завгодно, оголосити мені твої умови.

Цар зрозумів, що цей юнак не відступиться від свого рішення.

— Ну що ж, — сказав він, — перша з двох моїх умов досить проста: на весіллі серед родичів нареченого не повинно бути жодної людини, ні  чоловіка, ні жінки, яка мала б хоч одне сиве волосся.

— А друге?

— Виконай спочатку перше, а потім я скажу, яке друге. Воно набагато складніше. — З цими словами цар підвівся і пішов у внутрішні покої.

Багатьом може здатися, що перша умова царя є досить простою. Але, на жаль, це зовсім не так. На весільній церемонії з боку нареченого мали бути присутніми майже всі його родичі. І серед них просто не могло не бути людей із сивиною. Однак царевич не занепав духом. Він помчав додому, щоб повернутися назад із родичами.

Батько і мати царевича, стривожені раптовим зникненням сина, раділи, побачивши його живим і здоровим. Царевич усе їм розповів, і почалися приготування до подорожі.

Царевич попередив про складнощі майбутнього довгого шляху і наполіг, щоб з ним вирушили лише молоді. Але виникла серйозна перешкода: не можна ж їхати на весілля без батька та матері! А вони були людьми похилого віку.

Цар, звичайно, відразу здогадався, що син щось від нього приховує, і за кілька днів обережно запитав його про це. А коли той розповів про свої труднощі, розумний цар легко знайшов вихід із становища.

— Сину мій, — сказав він, — владика тієї країни, як мені здається, людина досить хитра і спробує обвести тебе довкола пальця. Тому нам із матір’ю треба вирушити туди разом із тобою, щоб, якщо знадобиться, прийти тобі на допомогу. Але нас ніхто не має бачити.

І ось почали готувати в далеку дорогу всілякі коробки та ящики з одягом, провізією, подарунками та всякою всячиною. Були замовлені і дві великі скрині, в яких сховалися цар із царицею.

Після довгої дороги гості зупинилися на околиці царської столиці, і царевич надіслав повідомлення про своє прибуття. Наступного дня до них прибув сам цар із почтом. Переконавшись у тому, що першу умову царевич виконав, цар оголосив свою другу умову.

— Завтра перед сходом сонця мої люди доставлять сюди для кожного гостя, що приїхав з тобою, по п’ять кілограмів рису і по великому глечику густого шербету. Ти повинен простежити, щоб до заходу сонця все це було з’їдено, та так, щоб жодне зернятко рису, жодна крапля шербету не впали на землю. Якщо ця умова не буде виконана, всі твої цінності буде забрано і твої люди підуть звідси босими.

Це було справді важке завдання, і ніхто не знав, як з ним впоратися. Коли ж настала ніч, царевич відкрив дві великі скрині, в яких ховалися його батьки, і попросив у них поради.

— Зробіть так, — сказав батько. — Не варіть весь рис одразу, готуйте його частинами, щоб щоразу їдкові діставалося не більше двох-трьох жмень. Нехай це займе цілий день, зате до заходу сонця весь рис буде з’їдений — і жодне зернятко не впаде на землю.

— Те саме зробіть із шербетом, — порадила мати. — Наливайте по одному кухлику і частуйте своїх людей цілий день. До кінця дня весь шербет буде випитий.

Наступного дня не встигло ще сонце сховатися за обрієм, як до табору прибув цар, упевнений у тому, що ця його умова не виконана і він зможе нарешті накласти руку на добро прибулих. Але на його розчарування, весь рис до зернятка був з’їдений і всі глеки від шербету валялися порожніми на землі.

Так молодий царевич домігся руки царської дочки.

Цар обійняв його, оголосив про свою згоду видати за нього дочку і наказав придворним астрологам визначити найбільш сприятливий для весілля день.

— Ну що ж, — сказав цар, звертаючись до царевича, — ти виконав мої умови, і я, як бачиш, оголосив, що віддаю за тебе дочку. Можеш не сумніватися, свою обіцянку я дотримаюсь. Але поясни мені, як ти зумів упоратися з моєю другою умовою, не порадившись зі старими, мудрими людьми. Напевно ти з кимось радився. Але серед тих, що прибули сюди, я не бачив жодної літньої людини!

Царевич з посмішкою підвів царя до двох великих скринь, відкрив їх і представив йому своїх батьків. На радощах обидва царі обійняли один одного і разом із усіма гостями попрямували до палацу. Свято, веселощі тривали кілька днів. А тут прийшов час весілля, визначений астрологами, і царі поєднали руки своїх дітей.

Так перемогли розум і наполегливість молодого нареченого.