Сапієнси (частина перша)

Частина перша. Хлопець із залізним серцем

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ПИТАННЯ ЖИТТЯ І СМЕРТІ

Це небезпечна справа, Фродо, — ступати за власний поріг.

Більбо Торбин

Ще ніколи Мишко Неборак так не квапився після школи додому. Довелося навіть вибачитися і скасувати похід на ви­ставку марсіянських хижих орхідей, про який вони позавчора домовилися з Алісою Шелдон.

На щастя, Шелдон не образилася. Аліса була справжньою подругою: однією з тих небагатьох, кому Мишко розповідав майже все — і не боявся прохопитися зайвим слівцем.

«Майже», бо лишалася-таки одна тема, яку він не міг об­говорювати ані з Алісою, ані з кимось іншим: справжня робота його батьків. А сьогоднішнє скасування походу на виставку безпосередньо стосувалося саме цієї теми. Замість того, щоб милуватися хижими орхідеями, Мишко мусив якнайшвидше зупинити клятого повуча — створіння, спроектоване якраз для того, аби ніхто не міг стати між ним і його метою.

Неборак вдягнув наплічник і побіг на дах школи, а по до­розі вкотре спробував викликати батька по фродику. Мишкова модель була не з надсучасних, але підтримувала всі осно­вні функції: багатоканальний мобільний зв’язок, активізація до трьох віртуальних екранів водночас, доступ до всесвітньої Грибниці, трансляція звуку та відео…

От тільки зараз Мишкові потрібно було одне: додзвонитися до батька. А той, звісно ж, не відповідав.

Зі стартового майданчика на даху він устиг побачити, як вистрибують з вікна учительської стрімкі чорно-помаранчеві

силуети, схожі на суміш павука та оси. У кожного було вісім еластичних ніг і надміцний корпус із камерами.

Повучі приземлилися на подвір’ї, на мить завмерли, а по­тім порскнули хто куди. Кожен біг згідно з координатами, які надав їм директор. Кожен ніс свою сувору звістку відповідним адресатам.

Узагалі-то Попередження-Від-Учителів виписували в школі нечасто. Але ж і на великій перерві народ зазвичай розва­жався чимось простішим, ніж глобальна руйнація тропічної оранжереї.

Мишко поглянув туди, де неквапливі роботи-скляри сова­лися вздовж голих металевих ребер каркасу, продукуючи нові вікна замість розбитих.

На шкільне подвір’я двоє старшокласників заводили шабле- зубого тигра Рікарда. Рікард був уже старий: він не дуже добре бачив, їв переважно фарш, але дітей любив. Тобто — катати на спині чи підставляти сиві бакенбарди, щоб їх розчісували.

І ще він дуже любив прогулянки, тож не відмовив собі у задоволенні залишити оранжерею, коли сталася катастрофа. Тепер, певно, йому доведеться переночувати в одному з класів, а там не дуже зручно і пальми затишно не шелестять.

Мишко Неборак зітхнув, роззирнувся, чи хто, бува, не ба­чить, увімкнув двигун — і стрибнув з даху.

Реактивний наплічник після недавнього падіння чмихав і підозріло гуркотів, але часу чекати на шкільний бус у Мишка не було. Він мусив за будь-яку ціну випередити свого повуча.

Чесно кажучи, Мишко не знав, що потім робитиме. Повучі завжди потрапляли туди, куди їх послали, — і завершували справу до кінця.

Та хіба в нього лишався вибір? Якщо повуч знайде батька, той щонайменше залишиться без роботи — або й узагалі загине!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ЯК ПАДАЮТЬ КОТИ

Що я запам’ятав з дитинства, які уроки засвоїв? Хіба насамперед відразу до цих-от офіційних формулювань на кшталт «засвоєних уроків дитинства». Ми жили, розважалися, переживали свої власні трагедії — і найменше думали про те, аби чогось спеціально навчитися для «подальшого життя». А ще ми щиро вірили, що все буде добре й попереду в нас світле майбутнє.

Мишко мчав уздовж траси, позначеної мерехтливими ма­ячками, кожен розміром із тенісний м’яч. Школярі називали їхсничами й інколи виштовхували за силову лінію, щоб пограти в поттербол. Звісно, сничі нявкотіли, немов голодні кошенята, й намагалися повернутися на місце. На додачу — легенько билися струмом, тому всі використовували дерев’яні бити й гумові рукавички.

Воротами в поттерболі слугували верхівки дерев, що рос­ли за школою, біля стадіону. Матчі тривали недовго, хвилин десять-п’ятнадцять. Для цього треба було відволікти увагу Сауронового Ока — робоняні, що нагадувала, правду кажучи, не око, а велику перезрілу диню. Вона кружляла над школою і стежила, аби ніхто не бешкетував.

Школярі зазвичай кидали жереб, хтось один підлітав до Ока та крутився навколо нього, наче хотів зробити па­норамну тривимірну фотку. Рано чи пізно ставалося одне з двох: або Око ввічливо просило не заважати й повідомляло, що от-от викличе охорону, або снич із нявканням переходив на гарчання — аж з оранжереї відгукувався старий Рікард.

Це було сигналом: матч закінчено, час відпускати маячок і повертатися в класи.

Сьогодні біля Ока випало чергувати новачкові з паралель­ного «В». Це був його перший день у школі, і ніхто до ладу з хлопцем ще не познайомився. Мишко навіть не знав, як його звуть, чув тільки від Аліси, що він страшенно нудний і зазнайкуватий.

І от — змагання було в розпалі, рахунок «один-один», «В»-шники заблокували «А»-шників, снич вислизнув з рука­вичок Верджила Фінлея, його намагався перехопити Стефан Грабінський — та марно, — і на шляху в маячка лишився один тільки Мишко Неборак.

Це була його зоряна мить. Вправним, наче недбалим, по­рухом він підхопив снич, ворухнув лівим плечем, розверта­ючись. Наплічник тоді дзижчав майже нечутно, тихо й рівно. Надійно дзижчав.

І от Мишко рвонув до воріт — верхівок двох марсіянських гостролистих дубів. їх висадив ще попередній директор школи.

— Обережно! — гукнув за спиною Верджил. І потім одразу: — Кидай, кидай!

Маячокуруці нявкав дедалі гучніше, от-от готовий загарча­ти. Але навіть він не міг заглушити гудіння, що лунало в Мишка за плечима, — таке, ніби позаду мчав імперський бомбарду­вальник із двадцять восьмого епізоду «Зоряних воєн».

Неборак точно знав, хто зараз сів йому на «хвіст»: Андрій Фесюк, найвправніший ловець противника.

Мишко зробив мертву петлю, потім рвонув спіраллю вбік, але від Фесюка так просто було не втекти. Бомбардувальник наближався, швидкий і невблаганний.

Усі друзі були далеко позаду, один Верджил не покинув товариша по команді. Він мчав збоку й горлав:

— Мені! Давай передачу! Сюди, Небораче! Давай, Небо­раче, не тягни, буде пізно!

До марсіянських дубів було вже рукою подати.

І тут снич загарчав — куди там зграї шаблезубих тигрів!

За правилами, його треба було негайно відпускати й роз­літатися. Але ж рахунок «один-один», ворота — от просто перед Мишком.

Мишко намірився вже жбурнути снич, коли хтось з усього маху врізався йому в плече.

Це було не так боляче, як образливо.

Хай би Неборака наздогнав Фесюк! Спорт є спорт, чесна перемога не ображає (ну, майже).

Але бути торпедованим новачком-занудою!..

Який, між іншим, мав відволікати Сауронове Око!

Те, що сталося потім, Мишко запам’ятав назавжди. Вра­ження було — наче ти опинився у тривимірному фільмі, на уповільненій прокрутці.

І спершу йому здалося, що звук у цьому фільмі барахлить, бо чув він тільки гудіння Фесюкового наплічника. Ну і ще гар­чання снича, що вислизнув у Мишка з рук і тепер неквапливо розвертався, щоб полетіти назад до траси й стати на своє місце.

Новачок тримався за плече Мишка лівою рукою, а правою намагався вхопити снич — і саме цієї миті в них врізався бом­бардувальник Фесюк.

Потім згори пролунала сирена: Сауронове Око зафіксувало кричуще порушення шкільної дисципліни й техніки безпеки.

Порушень було кілька. Це, коли все закінчилося, їм докладно пояснив Анатолій Георгійович, директор школи.

По-перше, незаконне вилучення маячка з повітряної тра­си. По-друге, перевищення швидкості під час користування реактивними наплічниками на, точніше над територією шко­ли. По-третє, спроба перешкодити функціонуванню робо- няні.

— І ще, — додав тоді Анатолій Георгійович, — падіння з небезпечної висоти.

— Так ми ж були в наплічниках, — почав був виправдо­вуватися похмурий Фесюк. Він запустив пальці у свої чорні жорсткі кучері, намагаючись вичесати з них залишки рожевої піни. — Що б із нами сталося?

Пан директор похмуро всміхнувся та склав руки на грудях. Це був знак — і знак недобрий.

За спиною в директора на величезному моніторі було вид­но, як двірник, пан Тимофій, розгрібає руїни, що лишилися після катастрофи. Новенький робот, яким керував пан Тимофій, акуратно змітав сміття й уламки скла та зсипав усе в контейнер.

— Кіт! — раптом промовив пан директор. — Ви колись бачили, як падає кіт?

— На всі чотири лапи, — пробурчав Верджил Фін- лей. — Вони так хитро влаштовані, що завжди приземляються на лапи.

— Не завжди, — раптом тихо промовив новачок-зануда. — Якщо кіт падає з невеликої висоти, він не встигає розвернутися в повітрі. І тоді може розбитися.

Пан директор наставив на нього вказівний палець:

— От, власне! Якби не Фесюк, ви б двоє загинули — і жоден наплічник вас не врятував би.

Але, звісно ж, за чверть години до розмови з директором, у мить, коли стався повітряний інцидент, вони цього не знали. Вони не знали, що Фесюк зіштовхнувся з ними так, що трош­ки — на кілька секунд — мимоволі уповільнив падіння.

І лише завдяки цим секундам вони не перетворилися на трьох котів-невдах, а панові Тимофію не довелося відсор­товувати їхні залишки до окремого контейнера.

Наплічники встигли зреагувати. Себто — вибухнули.

Повітря навколо Мишка загусло, потьмяніло. Він побачив, як завмер із виряченими очима й розкритим ротом новачок. Як кудись угору стрімко полетів Верджил. 1 як земля так само стрімко рвонула їм назустріч.

Вони впали, усі втрьох: Фесюк, Неборак і нездара-новачок.

А потім підскочили.

І знову впали.

І знову підскочили.

Кожен наплічник, відчувши падіння, миттєво випустив «розумну» гумопіну, що оточила хлопців, загусла в таку собі пружну кулю та вберегла їх від удару.

Вона була майже прозорою — і Мишко навіть пошкодував про це. Надто вже хутко світ крутився навколо, надто швидко злітала й опускалася земля, коли їхня спільна куля по інерції стрибала шкільним подвір’ям.

Потім вони влетіли в оранжерею — з усього маху, під при­тлумлений дзенькіт скла, під хрускіт екзотичних чагарників, що їх попривозили з різних планет колишні випускники школи.

Куля з гумопіни пройшлася по всіх доріжках, перетворила на мотлох усі двадцять моделей Здається-Все-Таки-Вічних двигунів, розтрощила клітку шаблезубого Рікарда і зрештою зупинилася — якраз посеред басейну.

А постоявши ще кілька секунд, розсипалася на м’які роже­венькі шматочки.

Тільки тоді хлопці помітили, що новачок досі стискає в руці злощасний снич.

— Ну, — сказав він, намагаючись перекричати гарчання маячка, — принаймні ми виграли.

І от тоді за ними прибігли чергові й повели в медпункт, а потім до директора.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ХЕЙЛУНЦЗЯНСЬКЕ МОЛОКО
ТА ОСТАННІЙ ТУР ЕЛВІСА

Заборонено створювати аварійні ситуації в повітряному просторі.

Порушники будуть покарані за законами воєнного часу.

Пріоритет надається засобам повітряної безпеки, а також каретам швидкої допомоги, машинам пожежної охорони тощо.

Правила безпеки повітряного руху (версія 2119 року, наразі неактуальна)

Тепер Мишко мчав трасою і час від часу вмикав клаксон. Сьогодні він завантажив гарчання ягуара, тож інші, неквапливі літуни звільняли дорогу миттєво.

Щоправда, час від часу це гарчання переривалося реклам­ними вставками, які радили купувати молоко «Хейлунцзянське». «Молоко “Хейлунцзянське”: тільки в наших корів питомо укра­їнський геном знаменитої сірої української породи!»

Мишко навіть підозрював, що літунів не так лякає ягуаро­ве гарчання, як оця нестримна рішучість молочної реклами. Та зрештою, головне, що вони не затримували його.

Він поглянув униз і не побачив повучів. Запустив скануван­ня місцевості й одразу ж засік обох: вони значно відставали, але Мишко знав, що це тимчасово.

Повучі були ідеально пристосовані до пересування містом. Вони могли у два стрибки перетинати магістралі з пришвид­шеним рухом. Могли приліпитися до безпілотної вантажівки, щоб подолати частину шляху, потім відклеїтися й бігти далі. Навіть Дніпро не був для них серйозною перешкодою: повучі просто пірнали й ішли собі під водою, наче химерні краби, викопні й страхітливі.

І зрештою — завжди досягали мети.

«От він — зворотній бік прогресу, — з досадою подумав Мишко. — Людині вже чхнути не можна, щоб про це не пові­домили її батькам. І де справедливість? Де шанс виправитися без зовнішнього впливу, без обов’язкових виховних заходів і безглуздих обмежень?»

За його спиною раптом пронизливо засурмили слони, а потім дзвінкий бадьорий голос повідомив, що той, хто не придбає квитки на концерт Елвіса Преслі, шкодуватиме впродовж усього свого життя, бо це ж — останнє світове турне, термін ліцензії на відродження закінчується, не проґавте свій шанс!..

І знову засурмили слони, наче вони якраз квитки не при­дбали й тепер не могли собі цього пробачити.

Мишко зрештою озирнувся — просто, щоб поглянути, хто це там такий меломанистий. А може, подумав, це швидка, хоча вони взагалі-то літають окремою трасою.

І — так, його наздоганяв не лікар. Його наздоганяв набри- да-новачок. Він постукав вказівним по вуху, а коли Мишко прийняв-таки запит, під’єднався до його фродика й повідомив:

— Є розмова!

Мишко посміхнувся:

— Про те, які ми всі негідники? Порушуємо дисципліну, ще й тебе, бідосю, втягнули?

Новачок похитав головою.

— Про них, — він махнув рукою вниз і перекинув Мишкові для певності голоекран, на якому мчали дві знайомі восьми- ногі тіні.

— Ти ж не хочеш, щоб повуч потрапив до твоєї квартири?

Якби ж то! Мишко був би тільки радий. Але повучі шукали батьків за їхніми фродиками, а тато Мишка зараз працював не вдома. Відповідно, і повуч біг туди, куди вхід суворо забо­ронений, — та ж новачкові цього не розкажеш.

З іншого боку, може, він має якісь ідеї щодо знешкодження цих тварюк?

Мишко зітхнув і повів плечем, відлітаючи, щоб не висіти на шляху в інших.

— Кажи, — кивнув новачкові. — І вимкни вже своїх слонів, а то зараз понабіжать фанати за квитками, не відмахаємось.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ.

ЛЮДИНА, ЯКА НОСИТЬ НОСОВИЧОК

Чудовий Дніпро у тиху погоду, коли вільно і плавно мчить крізь ліси й гори повні води свої. Ані ворухнеться; ані прогримить.

Дивишся і не знаєш, іде чи не йде його велична широчінь, і здається, неначе увесь вилитий він із скла і неначе блакитний дзеркальний шлях, без міри в ширину, без кінця в довжину, плине і в’ється по зеленому світу. Любо тоді й жаркому сонцю глянути з височини і опустити промені у холод скляних вод, і прибережним лісам яскраво відбитися у водах. Зеленокудрі! вони припали разом з польовими квітами до вод і, схилившися, дивляться у них і не надивляться, і не намилуються світлим зраком своїм, і посміхаються до нього, і вітають його, киваючи гіллям. В середину ж Дніпра вони не сміють глянути: ніхто, крім сонця й блакитного неба, не дивиться в нього. Мало який птах долетить до середини Дніпра. Розкішний! немає рівної йому ріки на світі.

Микола Гоголь. Страшна помста

Новачка звали Сашко Ненарок — і в нього були дві мами, дідусь-некромант і металеве серце.

Або принаймні так він казав.

— Співчуваю, — обережно відгукнувся Мишко. — Непросто тобі, мабуть, живеться. Моя мама зараз на Марсі, то вона навіть звідти примудряється мене дістати: розпитує чи поїв, чи при­готував уроки. А в тебе їх цілих дві — це ж повний і тотальний контроль! Я б збожеволів.
— Їх удома майже не буває, — відмахнувся Ненарок.

Історія Ненарокової сім’ї виявилася заплутаною та спов­неною таємниць. Або принаймні такою він її представив Мишкові.

Усе почалося сім років тому. Мама Ненарока взяла участь у черговому експерименті, і щось там пішло не так. Малий Ненарок тоді не дуже знався на всіх цих речах, він більше ціка­вився побутовою технікою: реактивними наплічниками різних моделей, імпами й усяким таким. Та коли Сашка одного дня просто поставили перед фактом, що тепер у нього є мама-ІІ, абсолютний клон першої, усе змінилося. Тобто — букваль­но все. От як кажуть, життя його ніколи вже не було таким, як раніше.

Наступні пів року обох мам ретельно досліджували в Інсти­туті планетарної археології, проводили якісь тести, розпитува­ли про те і про се…

— Чекай, а до чого тут планетарна археологія? — не втри­мався Мишко.

— Бо вона… вони — фахівчині саме з планарху. Я й сам звідти в дитинстві не вилазив: батьки часто не мали на кого мене залишити, то брали із собою. Гадали, я чемно сиджу в інститутському музеї, розглядаю артефакти та годую в зоо- куточку снарків… Я й розглядав, але коли все змінилося… ну, я знайшов для себе цікавіше заняття, ніж годівля снарків.

— Ти навіть не уявляєш, скільки всього можна дізнатися, коли тобі п’ять-шість років і ти син співробітників: ніхто не звертає на тебе уваги, заходь до будь-якої лабораторії, стій під дверима будь-якого
кабінету…

Мишко якраз дуже добре собі уявляв, але втримався від коментарів. Замість цього спитав:

— І багато тобі вдалося дізнатися?

— Менше, ніж варто було б. — Здавалося, Ненарок вирішив, що й так розповів чимало зайвого, і тепер намагався пере­вести розмову на інше. — Я просто не встиг: настав час іти до школи, і мами серйозно поговорили з моїм дідусем…

— Із тим, який некромант?— уточнив Мишко. І подумав, що це він даремно. Не варто намагатися впіймати людину на відвертій брехні й заганяти її в глухий кут. Ну хочеться йому видаватися значнішим і цікавішим, навигадував собі одразу й усього, не знає почуття міри. Хай уже.

— Так, із ним. Дідусь погодився, що мами мають рацію, а він — має нарешті подбати про єдиного внука. Своєї роботи він не кинув, але взяв мене жити до себе. Із ним теж цікаво: літаєш на давні кладовища, викопуєш домовини… Хоча зреш­тою це приїдається.

— Чекай, а тато в тебе є?..

Ненарок спохмурнів.
— Не знаю. Тобто він у мене був, але якраз під час того експерименту щез, — і досі неясно, що з ним сталося. Власне, я переїхав до дідуся ще й тому, що мами не полишали надії знайти тата — і незабаром вирушили в експедицію.

— А серце?

Ненарок знизав плечима.

— Наслідок нерозсудливих вчинків буремного минулого. Коли мені було чотири роки, знайшов на горищі в дідуся стару модель, одну з перших. Гумопіну в них іще не додавали. Але приклади про котів, здається, наводили вже тоді: дідусь мені потім його стільки разів повторював…

Мишко захоплено похитав головою. Він бачив різних фан­тазерів, але Ненарок перевершував їх усіх.

— І як воно —жити з механічним серцем? — обережно уточнив він.

— Спершу складно було спати. Ну, бо цокало дуже голосно. А потім, знаєш, звик. Лікар Яценко сказав, що воно навіть
Увесь цей час вони не просто теревенили, а перелітали на правий берег Дніпра. Хоча Мишко назвав би це «пере­повзали»: товкотнеча на всіх повітряних рівнях тут була колосальна. І вирватися за межі траси ніхто не ризикував — це тобі не шкільне подвір’я, тут будь-якого порушника на раз- два зупинить повітруля — себто патруль повітряної поліції.

— Слухай, а ми встигнемо? — взагалі, Мишко не зби­рався ставити таких очевидних і дитячих запитань — але не втримався.

— Це, зрештою, краще, ніж запитувати себе, чи має хоч якийсь зв’язок із реальністю план, що буцімто придумав Ненарок.

Дивний хлопець із залізним серцем навіть оком не змор­гнув.

— Встигнемо. Це тільки пташки літають над Дніпром туди-сюди без перешкод, а повучі — обмежені правилами, — він почав загинати пальці. — «Не можна провокувати ситуації, що загрожують життю чи здоров’ю людей». «Не можна пере­шкоджати руху міського транспорту». «Слід уникати ситуацій, у яких повуч зазнає шкоди…» Розумієш?

— То нас у школі обманюють, коли кажуть, що їх ніщо не зупинить?

— Просто не розповідають усієї правди. Бо інакше хто б утримався від спокуси їх розібрати або перепрограмувати. Але якщо точно знати, як це робиться…

«Сподіваюся, — похмуро подумав Мишко, — ти справді знаєш».

На тому боці Дніпра вони рвонули вздовж берега. Ненарок летів так, ніби його вів супутниковий маршрутизатор.

— Звідки ти взагалі знаєш, де вони?

— Жартуєш? Я п’ятнадцять хвилин кружляв біля Сауронового Ока — по-твоєму, просто з великої любові до спорту? Сам подумай: Око не просто стежить за подвір’ям, воно під’єднане до шкільної Грибниці. Береш носовичок, за допомогою жуйки фіксуєш на корпусі, щоб прикривав камери, потім через ава­рійне гніздо під’єднуєшся до системи.

— У тебе є носовичок?

— >Дідусь вважає, що є речі, які обов’язково має носити з собою будь-яка вихована людина. І я поважаю його думку.

Ненарок сказав це таким тоном, що Мишко одразу зрозу­мів: Сашків носовичок —не найкраща тема для жартів. Він і сам не раз страждав через упередження батьків та бабусь із дідусями — старші покоління мислять шаблонами, що з них візьмеш, — тож чудово розумів Ненарока.

— Чекай, ти ж тоді не знав, що Анатолій Георгійович розі­шле повучів! То навіщо?..

— Люблю мати уявлення про те, що відбувається довкола. Особливо там, де мені доведеться проводити багато часу.

— Усе одно не розумію! Чому ж, якщо отримав доступ до Ока і здатен їх відстежувати, ти їх просто не вимкнув? Ну, повучів. Із пульта вчительської напевно можна скасувати наказ.

Чи не вперше Мишко побачив, як Ненарок знітився.

— Бачиш, я не встиг зламати всі рівні захисту. Твій снич почав гарчати, це відволікло мене. А потім той каплову­хий — Верджил, еге ж? — із якогось дива почав гукати: «Ненароче! Ненароче!..»

— Жартуєш?! Верджил кричав мені. Не «Ненароче» — «Небораче»!

Вони помовчали, висячи в повітрі. Було тихо, тільки з ріки долітали самотні крики заблукалих імпів-рекламівок, а ще гар­чали і чмихали наплічники хлопців.

— Круто, — сказав нарешті Сашко. — Комусь розпові­си — не повірять. Сашко Ненарок і Мишко Неборак. Як пер­сонажі дешевої комедії, чесне слово.

Але цієї миті з берега пролунав спершу плюскіт, потім роз­пачливий крик — і стало ясно, що комедією тут і не пахне.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ.

ЗАГРОЗА ЛЮДСЬКОМУ ЖИТТЮ

Навіть у моєму дитинстві ніхто вже не вірив у казки: у всі ці «постав мені три запитання», у прокляття злих відьом, в обітниці, що змушували вас іти в залізних чоботах на край світу.

І в казкових персонажів теж ніхто вже не вірив: у перелесників, сирен, чугайстрів, єдинорогів, гоблінів. Вони відійшли в минуле, стали настільки ж умовними, наскільки й карикатурними.

Несерйозними. Нестрашними. Я? Я теж не вірив — та й до сьогодні не вірю. Вірять лише в те, в існуванні чого ти не можеш переконатися на власні очі.

Повучі вийшли на берег не там, де на них чекав Ненарок, а трохи далі. Тут, під вербами, стояв собі рибалка — з тих, що намагалися дотримуватися традицій. Його вудки були з позначками «без імпів», і, певно, усі його наживки теж були без імплантованих блоків штучного розуму.

Здавалося, рибалка стояв тут останніх років двісті, відволі­каючись хіба на сон. Бовванів собі, мов лелека, пильно вдив­лявся в поплавець, чекав на здобич — худорлявий, загорілий, із довгим носом і пишними сивими вусами.

Хоча от просто зараз від умиротвореності рибалки не ли­шилося й сліду. Він водночас кричав, намагався змотати вудку й вийти з води. Виходило це в нього так собі. Хіба з криком усе було норм.

І Мишко Неборак рибалку ще й як розумів. Адже трохи далі, на самому березі, лежало перекинуте відро, а в траві викручу­валися дві чималенькі щуки — немов уже передчували своє майбутнє на розжареній пательні.

Поряд з відром завмер повуч — мокрий, обліплений во­доростями, незворушний. Третя щука, найбільша, виявилася й найбільш невдячною: вона вгризлася в одну з ніг повуча з очевидним наміром проковтнути свого визволителя.

Судячи з криків рибалки, якби їй це вдалося, він би тільки зрадів.

Повуч, щоправда, на всі ці крики й намагання його обез­ножити відповідав одним і тим самим.

— Перешкода при виконанні завдання, — проказував він тихим сумирним голосом. Дівчачим, між іншим. — Прошу негайно припинити. Інакше буде вжито відповідних заходів.

І так по колу, раз за разом: «Перешкода при виконанні… Прошу негайно… Інакше буде вжито…»

На його чорно-жовтому корпусі точно по центру тьмянів круглий екранчик, а там висвічувалися цифри: 9. 8. 7. 6.

— Вибухне? — навіщось пошепки спитав Мишко.

Ненарок похитав головою, але відповісти не встиг.

По-перше, рибалка нарешті виборсався з очерету та власної волосіні й вийшов на сухе.

По-друге, з води вибрів і другий повуч. Теж у водоростях і мулі, він, не зупиняючись, попростував собі просто вперед. Себто — на двох менших щук, що вже дещо стомилися ви­танцьовувати на траві й лежали, вирячивши очі та мляво смикаючи щелепами.

На екранчику в першого повуча одиниця перетворилася на нуль. І одразу ж цей екранчик відкинувся, як люку підвод­ному човні, — от тільки назовні виринув не акванавт-ліліпут, а невеличкий шпичак. Цей шпичак розвернувся, націлився на більшу щуку й вистрелив.

Запахло смаженою рибою. Щука впала на почорнілу траву й розвалилася на окремі шматки.

Рибалка з криком відчаю кинувся просто на другого повуча, який уже наступив на меншу щуку.

Другий повуч таким самим дівчачим голосом почав був: «Перешкода при виконанні…» — але коли рибалка підняв його над головою, певно, збираючись жбурнути назад у воду, голос замовк. На екранчику цифра 9 миттєво згасла, а сам екранчик відкинувся.

— Бережіться! — гукнув Мишко. — Він зараз…

Повуч вистрелив.

Чолов’яга так і завмер із розкритим від подиву ротом. Потім він почав завалюватися на спину —але, звісно ж, не зава­лився. Гумопіна загусла, перетворилася на такий собі напів­прозорий екзоскелет. Чи на гамівну сорочку — це вже як дивитися, ззовні чи зсередини.

Другого повуча теж залило гумопіною. Проте він вправ­но пропалив собі вихід з неї — і рушив далі, слідом за пер­шим.

Діяти треба було швидко. Неборак і Ненарок — герої аж ніяк не комедії — жили поряд: Сашко — на вулиці Станіслава Лема, а Мишко — на проспекті Дірявої ескадри, з його вікон було видно пам’ятник жертвам Першого удару і, власне, вулицю Лема. От тільки тато Мишка зараз працював у лабораторії — і його повуч одразу за площею Короліва-Старого мав повер­нути на південний захід.

Хлопці мусили зупинити обох до того, як ті розділяться.

Мишко подумав, що в них хвилин п’ять, максимум — десять, аби вигадати якийсь притомний план.

А Ненарок просто взяв і приземлився перед повучами, коли ті дерлися по схилу до автостради. За його спиною мчали одна за одною наземні машини — переважно безпілотні вантажівки. Тож у разі чого годі було сподіватися на чиюсь допомогу, тим більше — оперативну.

— Стійте! — гукнув Сашко повучам. — Негайно припиніть будь-який рух. Ситуація критична, існує загроза людському життю!

Мишко подумав, що єдина загроза — це та, на яку зараз наражається Ненарок. Але ж не можна було кидати приятеля в біді.

Зітхнувши, Неборак приземлився поряд із Ненароком. І сказав рішуче й переконливо:

— Уточнюю: існує загроза навіть двом життям!

Повучі пригальмували і дівчачими голосами хором нака­зали:

— Поясніть!

— Або, — додав перший із них, — про вашу спробу пе­решкодити виконанню нашого завдання буде повідомлено в координаційний центр.

А другий уточнив:

— І щодо вас будуть негайно вжиті відповідні заходи.

РОЗДІЛ шостий.

РОКІРУВАННЯ В ІМПЕРАТОРСЬКІЙ
СКАРБНИЦІ

Олімп — найвища з відомих гір у Сонячній системі. На схилах цього згаслого вулкана можна відвідати чимало унікальних споруд — залишків давньої марсіянської цивілізації. Утім ще більше напевно лишається невідкритим і досі чекає на своїх дослідників.

Путівник «Марс за тиждень» (останнє оновлення — 4 квітня 2178 р.)

— Загроза пов’язана з так званим «Рокіруванням в Імпера­торській Скарбниці», — заявив Ненарок.

— Уточніть, — зажадав перший повуч. — Нам нічого не відомо про такий інцидент.

А його колега додав:

— Пошук видає посилання тільки на поему маловідомого автора, у якій побіжно згадується «скоромовка в друкарській спідниці».

— Попереджаємо, — сказали вони обидва хором, — зволі­кання і спроба виграти час не призведуть до жодних резуль­татів.

Ненарок навіть оком не зморгнув.

— За дві-три хвилини ви все зрозумієте, — пообіцяв він. А потім почав нести таке, що в Мишка аж голова пішла обер­том.

— Рокірування, — розповідав Ненарок, — відбулося п’ять років тому під час Дванадцятої експедиції. У Скарбниці Сліпих Пінгвінів було знайдено дивні споруди — вони нагадували величезні престоли, створені з невідомого надміцного ма­теріалу. Професори Світлана й Антон Ненароки висловили припущення, що це таємничі Престоли Спокою, які побіжно згадуються в Малому барсумському літописі. Зокрема, у літописі йдеться про певний ритуал, пов’язаний із ними. Професори спробували його відтворити, однак під час експерименту стався потужний сплеск енергії невідомої природи. Антон Ненарок зник, хоча деякі факти лишають надію, що він досі живий і здоровий.

— Ми не знайшли жодних підтверджень того, що все це сталося насправді, — негайно відгукнувся перший повуч. — Імовірно, ви намагаєтеся нас дезінформувати.

— Зрештою, це несуттєво, — додав другий. — Адже інци­дент, про який ви говорите, жодним чином не пов’язаний із виконанням нашого завдання.

— Ще й як пов’язаний! — обурився Сашко. — За останні сім років ніхто не спромігся розв’язати таємницю зникнення про­фесора Ненарока. А мені лишився останній крок — ну, може, два кроки — і я знатиму відповідь!

— У чому полягає загроза людському життю? — спитав перший повуч.

— Відповідайте негайно! — наказав другий.

Екранчики в них на спинах відкинулися, назовні вигулькну­ли знайомі шпичаки.

— Перед експериментом у фродик професора заванта­жили додаткову програму, яка відстежувала стан його орга­нізму. Всі ключові показники передавалися на базу… Власне, передаються й досі: зв’язок із цим фродиком не урвався, хоча на виклики професор не відповідає. Мало того, остан­нім часом стан Антона Ненарока значно погіршився. Його треба знайти — і якомога швидше. Ніхто, крім мене, не зміг просунутися в розв’язанні цієї загадки. А якщо ви сьогод­ні передасте дідусеві догану від пана директора, мене по­карають. Насамперед — обмежать доступ до Грибниці — і це не просто уповільнить мої дослідження, а практично зупинить їх! Отже, поставить під загрозу життя мого батька, Антона Ненарока.

Повучі мовчали, їхні мінігармати були спрямовані просто на Мишка і Сашка.

Мишко не міг похвалитися тим, що здатен читати імпові думки, але мовчання повучів бриніло вельми промовисто й однозначно. Тож він похапцем додав:

— І не забувайте про загрозу ще одному життю! Адже один із вас зараз біжить до мого тата, правда ж? Себто — на те­риторію Голосіївського експоцентру, в закритий павільйон № 18, у так званий «об’єкт Тушканчик». Ви хоч уявляєте, куди збираєтеся вдертися?

— Ми, — байдужо повідомив другий повуч, — не обтяжені зайвими здібностями на кшталт уяви. Натомість ми маємо пра­во заходити на будь-яку територію. Наше завдання: передати повідомлення безпосередньо адресатові. Ми не завдаємо шкоди. Ми не втручаємося в приватне життя. Ми діємо на під­ставі чітких інструкцій.

— Ви, — тихо сказав Мишко,— тупі бляшанки, по вінця набиті спамом! Те, куди ви прямуєте, потаємний об’єкт. Про який мало хто взагалі знає, що він потаємний! Під час експе­риментів увесь «Тушканчик» герметизують. Якщо ви спробуєте туди зайти, вас будуть змушені зупинити — і таким чином роз­секретять те, що об’єкт засекречений.

Ненарок аж присвиснув із повагою.

А повуч тільки й відповів:

— Нас неможливо зупинити. Ми — зайдемо. Але…

— А якщо ви зайдете, — перебив його Мишко, — ви пору­шите герметичність лабораторії — і це поставить під загрозу життя принаймні мого батька. А він, до вашого відома, працює зараз над унікальним винаходом: першим двомісним тели­ком!

— Оригінально, — сказав Ненарок, навіть не намагаючись говорити тихіше. — Трошки перебір із мелодраматизмом, але фантазія в тебе на рівні, клас.

— Маємо справу, — перервав його другий повуч, — із типовою спробою поставити нас перед суперечливим ви­бором. Який тільки видається суперечливим. Адже ми не зби­раємося…

Дівчачий голос урвався.

Друзі перезирнулися.

Повучі стояли, настовбурчивши мінігармати, але жодних ознак життєдіяльності не проявляли.

— Чудово! — Ненарок без жодного остраху присів перед ними, запустив руку кудись під черево першому, чимось там клацнув…

— Ти впевнений, що це хороша ідея? — про всяк випадок уточнив Мишко. Звісно, він не боявся повучів. Просто не хотів ще раз вичищати з волосся залишки гумопіни.

— Вони вирубилися. — Ненарок навіть не озирнувся. Уже активізував свій фродик і тепер вивчав нутрощі обох імпів не тільки фізично: щось там зчитував, щось нашвидкуруч розшивав, — тому говорив із паузами. — Це справді було дотепно —твоя історія з батьком-винахідником. Добре, що ти здогадався й виборов потрібний нам час.

Повуч, у череві якого він порпався, раптом зігнув дві лапи й завалився на бік.

Мишко ледве не підскочив з несподіванки. І подумав, що в цього зазнайкуватого Ненарока напевно в жодній зі шкіл, де він навчався, не було друзів. Принаймні не лишалося.

І Мишко розумів чому.

— а яка там дотепність! — сказав він Ненарокові. — І жод­ної по-справжньому цікавої вигадки тут не було — куди мені до історій про залізне серце, дідуся-некроманта чи тата, який начебто щез посеред марсіянських руїн.

Він увімкнув двигун наплічника, кивнув:

— Гадаю, далі ти й сам чудово впораєшся. Якщо знову оживуть, розважиш їх новими історіями. По-справжньому дотепними.

Ненарок відмахнувся, навіть не оглядаючись:

— Вони не оживуть. Те, що я їм розповів, — надсекретна інформація. Щойно вони почали сканувати Грибницю в пошуках підтверджень, ввімкнулися запобіжні механізми, їх вирубило, їхню пам’ять було відформатовано. — Він зухва­ло посміхнувся і додав: — У цьому й полягав мій план, якщо хочеш знати.

Мишко навіщось озирнувся на потік безпілотних ван­тажівок, що мчали в нього за спиною. Він подумав, що за­раз вони стоять самі-самісінькі посеред густо населеного міста. І попри всі рекламівки та напіврозумні авто, якими аж кишить Київ, якщо зараз щось із ними станеться — щось по-справжньому погане, — ніхто про це не дізнається. Або дізнається, коли вже буде запізно.

— Чекай, — повільно сказав він. — А якщо доступ до цієї твоєї надсекретної інформації отримає не імп, а людина? Що буде з нею?..

Ненарок відвів погляд:

— Ну, я живий, як бачиш… І взагалі, ти ж хотів їх зупинити, це було питання життя і смерті, хіба ні? —Тут він затнувся й запитав: — Чекай… натякаєш на те, що ти також казав їм правду?

Мишко зухвало всміхнувся. Принаймні сподівався, що зухвало.

— Рахунок «один-один», сапієнсе.

— Щоб мене марсіянська п’явка засмоктала!.. —Тут Ненарок знову затнувся і сказав геть іншим, тихим і спокійним тоном: — Слухай, у нас проблемка. Навіть дві. Я тут уважніше глянув на їхні записи… Схоже, ми зламали чужих повучів. Той, що стоїть, мав повідомити про порушення батькам Фесюка, а другий — бабусі Фінлея.

Мишко зрозумів, що це поразка, повна й безкомпромісна.

Вони згаяли час, нейтралізуючи чужих повучів, і тепер, як би не намагалися, уже не мали жодного шансу наздогнати власних.

— Що робитимемо? — спитав Ненарок. — Якщо ти не жар­тував щодо власного батька…

Цього разу Мишко навіть не образився. Просто не було на це часу.

Треба було вживати надзвичайних заходів. Виняткових. Дуже ризикованих.

Він увімкнув канал прямого зв’язку, надіслав виклик татові. Тато не відповідав, натомість сухий металевий голос повідо­мив, що абонент зараз заблокований, інформація про дзвінок надійде йому, щойно це буде можливо.

— Допомогти? — спитав Ненарок. Він уже обома руками щось шив на своєму фродику — повісивши в повітрі один з голографічних екранів, смикав за щось, переплітав, вкручу­вав.

— Ну, — невесело всміхнувся Мишко, — якщо ти зламаєш блокування…

— Уже зламав, — відгукнувся Ненарок.

І одразу ж після цього Мишко почув у вусі довгий гудок, а потім здивоване татове:

— Михайле? Це ти? Зачекай-но, бо тут реве сирена й тебе майже не чути, зараз вийду… Це син! — гукнув він комусь. — За хвильку повернуся. Готуйте прилади до наступної сесії, так-так…

Мишко слухав усе це й намагався хоч трохи зібратися із духом.

— У тебе все гаразд? — запитав батько. Він справді вийшов кудись, де сирена вже не так верещала.

— Привіт, — сказав Мишко. — Вибач, що відволікаю, тут така справа… Тільки ти не засмучуйся, гаразд? І якщо можна, не розповідай мамі, щоб вона теж…

— Вступ багатообіцяючий, — засміявся батько. — Та кажи вже, не муч, інквізиторе!

І тоді Мишко зізнався в усьому, коротко й без надмірних подробиць— людина ж працює, від роботи мусила відірва­тися…

Він говорив — і бачив, що Ненарокові хтось зателефонував.

І судячи з виразу Сашкового обличчя, той хтось жодних обна­дійливих новин теж не повідомив, радше навпаки.

Ненарок почервонів і дивився собі під ноги, наче йому було соромно, хоча Мишкові здавалося, що його новий приятель не з тих, хто зазвичай відчуває сором за свої вчинки.

— Ясно, — сказав тим часом батько. — Ну… Дякую за від­вертість — і за те, що турбувався про мене. Усе гаразд, мені нічого не загрожує. А з приводу цього повуча… я сам зв’яжуся з паном Костецьким і все поясню. Зачекай-но…

Потім батько повернувся туди, де досі гула сирена, і гукнув:

— Гей, Антоне! Скажи Людмилі Павлівні, я знаю, кого кілька хвилин тому знешкодили її ґандальфи. Відбій тривоги! Так-так, жодної загрози, я тобі зараз поясню…

Мишко перезирнувся з Ненароком, і вони обидва важко зітхнули.

— Принаймні, — сказав новий приятель, — одну добру справу ми зробили: урятували дуписька Фесюка та Фінлея.

• І зрештою, — додав Мишко, — так чи інакше, але все це закінчилося.Він навіть не підозрював тоді, наскільки помилявся!..