Селянин, граф і дзвін
Жив на світі один багатий граф. Як сир у маслі катався, закони своєї країни мав за ніщо. Усе в окрузі повинне було бути по його велінню, і по його бажанню.
Відправився одного разу граф на прогулянку й побачив на узліссі великий та гарний селянський будинок. Сподобався будинок графові. Оглянув він його з усіх сторін і до дверей під’їжджає.
Вийшов на ґанок господар будинку. Привітався з ним граф і запитує:
– Агов, хазяїне! Не хочеш будинок продати? Я не поскуплюся, за ціною не постою.
Селянин, анітрошки не роздумуючи, відповів:
– Ні, ваша милість, ніякої купівлі-продажу у нас не вийде! У цій садибі ще прадіди мої жили, хочеться й мені тут свої останні дні дожити. Так що садиба моя при мені і залишиться.
Граф йому на те:
– Даю тобі термін до завтра! Подумай.
Підхопився граф на коня й геть поскакав. Селянин похитав головою й думає: «Нічого із цієї справи у графа не вийде».
На наступний день зранку, прискакав граф до селянина.
– Ну, яке твоє останнє слово?
А селянин відповідає:
– Я, ваша милість, від слова свого не відступлюся. При своїй хаті залишуся, ось і вся відповідь!
Розлютився граф і кричить:
– Питаю останній раз: продаси садибу? Не продаси — на себе нарікай! Однаково вона мені дістанеться!
Похитав селянин головою й відповідає графові:
– Я словами не кидаюся; садибу свою не продам.
Ледве не луснув граф з люті й поскакав ладь.
Відома справа: багатий — що бик рогатий. Помчався граф прямо до сутяг-суддівських, щедро їх золотом обдарував і звелів позов на селянина подати.
Суддівські знали, що багатшої людини ніж граф у всій окрузі немає. Отже, якщо вони справу виграють, золото на них дощем посиплеться. Тому й пообіцяли, вони графов,і селянина вмовити. А якщо не погодиться добром садибу продати, розорити його вщент.
Послали суддівські за селянином служителя.
Прийшов селянин до суду, а вони його запитують:
– Продаси садибу чи ні?
– Ні, – твердо відповідає селянин. Як не вмовляли, на своєму стоїть.
– Прийдеться тобі із графом судитися! – озвалися суддівські.
– Ну що ж, судитися так судитися! – відповідає селянин.
Усі писарі суддівські на стороні графа були, а за селянина заступитися нікому. Почалася судова тяганина. Селянина раз у раз у суд викликають. Грошей це йому коштувало не полічити, і заліз він по вуха у борги. Під кінець суддівські вирішили: садибу у селянина відібрати й графові віддати. Залишилася у селянина лише сотня гульденів. Як оголосили суддівські вирок, став він їм дорікати:
– Коли на землі справедливості не залишилося, то може на небесах знайдеться! Розсміялися добродії суддівські:
– Справедливість і на землі й на небесах давним-давно вмерла!
Промовчав селянин, із суду вийшов і прямісінько до священника у церкву пішов. Побачив священник, що його знайомий селянин іде й каже:
– Добридень, Гансе! Відвідати мене прийшов?
– Так, – відповів Ганс, – тільки справи у мене невеселі.
Розповів він пасторові свою історію й скінчив її так:
– Лише сто гульденів у мене залишилося, я їх віддаю тобі. Стільки у місті платять, щоб великий церковний дзвін по померлому дзвонив. Ось тобі гроші, дзвони. Нехай дзвін по Справедливості віддзвонить, адже вона померла. Але, дивися, дзвони чим довше!
Узяв пастор гроші, покликав дзвонаря, піднялися вони на дзвіницю, задзвонили у великий дзвін. Дзвонили куди довше звичайного. Пішов по місту поголос: хто помер і чому по ньому так довго дзвін дзвонить. Але ніхто толком нічого не знав.
Зібрався народ на площі.
– Чому такий передзвін стоїть?
Знайшлися добрі люди, розповіли, яку несправедливість суддівські вчинили. Почав тут народ кричати. Вимагати графа до відповідальності притягнути. Злякалися граф із суддівськими й повернули селянинові його садибу.