Слон під ліжком

Похмурий день

Іноді трапляються похмурі дні. Це закон природи. У такі дні заплутуються шнурки, з’являється пінка в какао, а в садочку на сніданок – сирна запіканка. Похмурi дні бувають у всіх: у бабусь підгоряють пироги і розпускається плетиво. Мами з татами спізнюються на роботу, і навіть світлофори відмовляються вмикати зелене світло. В один із таких днів я й знайшов під ліжком Слона.

Взагалі-то, під ліжком я шукав не його, а зниклу шкарпетку. Шкарпетки губляться – це ще один закон природи, і на те нема ради. Подумайте самі – якщо на шкарпетках вишита гоночна автівка, вертоліт або там ракета якась, то нема нічого дивного в тому, що по якомусь часі одна з них помчить вдалину в пошуках пригод. Ось так! Я довго намагався втовкмачити цей закон природи Бабусі, але вона чомусь вперто й далі називає його «неподобством» і «безглуздям». Хоча на моїх сьогоднішніх свіжозагублених шкарпетках красувалася черепашка, тож, можливо, Бабуся все-таки здалася і вирішила підстрахуватися.

Втім і це не допомогло: варто було мені на хвильку відвернутися перевірити солдатиків, як із двох нових шкарпеток з биркою залишилась на ліжку тільки одна, що сиротливо згорнулася на ковдрі.

Правду кажучи, я й сам не очікував від черепашки такої спритності!

На батьківських зборах у садочку Бабусі сказали, що в мене «багата уява». Швидко й багато уявивши, що скаже Ба із приводу черепашки-втікачки, я відразу кинувся в погоню за нею під ліжко. Там було темно і, як завжди, цікаво: наприклад, знайшовся мій паровоз, який давно відбув до Африки, і качан від яблука. Черепашок не спостерігалося.

Пошарудівши для порядку руками по підлозі й потривоживши поклади крихт від печива, я вже зовсім було зібрався дати задній хід, як раптом:

– А-а-апчхи – протрубив хтось із дальнього кутка, і тої ж миті перед моїм носом розчахнулися і вп’ялися в мене двоє круглих очей. Розчахнулися і знову замружилися.

Я зовсім не злякався (тому що я дуже хоробрий і взагалі ніколи не боюся) і чемно запитав у темряву:

– А-а-а-а! Вих-х-хто?!

– Шкарпетка дитяча… – пробубнів хтось у ніс.

– Я-я-яка шкарпетка? – не зрозумів я.

– Артикул № 4506… склад: бавовна, по-лі-естер, е-ла-стан… рекомендоване прання при 30 градусах… – злякано по складах забубоніли у відповідь.

Нічого не розуміючи, я простягнув руку і справді намацав щось схоже на шкарпетку. Вирішивши, що втікати від окатого чудовиська, яке вміє розмовляти, краще зі шкарпеткою, ніж із порожніми руками, я смикнув дужче й почав щосили просуватися попою на волю.

– Не відбі-і-і-ілюва-а-а-а-ати! – заверещав хтось від болю. Цієї миті я випустив шкарпетку і нарешті виповз із-під ліжка. Щось грюкнуло, хрюкнуло й мене чимсь привалило. Так я зустрів Слона.

* * *

Далі було те, що Бабуся називає «німа сцена», – це коли нічого не зрозуміло, але всі уважно одне на одного дивляться і старанно мовчать.

Переконавшись, що мене не збираються пожирати, я розплющив очі. (Не подумайте, що я замружився від страху – ви ж пам’ятаєте, що я ніколи не боюся, ні крапельки!) На мені сидів хтось добренько натоптаний, фіолетовий і підозріло схожий на слона, якби тільки не його ніс у черепашку. Черепашка була схожа на черепашку й теж підозріло мені когось нагадувала. З рота цього фіолетового типа стирчала неабияк пожована бирка від шкарпетки.

Остаточно визнавши в черепашці свою шкарпетку-втікачку, я простягнув руку і знову спробував смикнути: зрештою, як я вже помітив, пожирати мене не збиралися, а от від Бабусі могло й перепасти.

– Агов, легше, пуголовку! Це на мені росте, взагалі-то! – відразу вереснуло у відповідь.

– В-вибачте, мені трішки здалося, що це моя шкарпетка, – спробував загладити незручність я, навіть пропустивши повз вуха нешанобливого «пуголовка».

– Ну так це вона і є, не сумнівайся, – бадьоро запевнив мене фіолетовий тип.

– А… а… вона мені, взагалі-то, дуже потрібна, ну просто дуже… – зробив ще одну спробу я.

– Чудово тебе розумію, мені вона теж дуже потрібна – для маскування, – довірливо повідомив Слон.

Цієї миті я здогадався, що, як казала Бабуся, «ситуація зайшла в глухий кут». Пригадавши все, чого мене вчили дорослі, я дипломатично запропонував:

– А може, поміняймося?

Слон явно зацікавився:

– Ватрушки є? Пиріг? Булки?

Тут я зовсім розгубився: я ж думав запропонувати йому одну зі своїх інших самотніх шкарпеток або в крайньому разі свіжознайдений під ліжком паровозик.

– Н-немає… – ледве чутно відгукнувся я.

– Що, зовсім нічого?

– Ну… – помізкував я, – є батон… «Обідній», тато вчора ввечері приніс.

Слон скрушно похитав головою. І всім своїм виглядом дав зрозуміти, що такі пропозиції для нього просто образливі. Він відвернувся, явно збираючись знову зникнути під ліжком.

Стало ясно, що шкарпетки мені не бачити. За загублену й ще навіть жодного разу не одягану шкарпетку й запізнення в садок (а з усіма цими пошуками я добряче затримався) нічого радісного найближчим часом не очікувалося, не кажучи вже про ватрушки й пироги. У розпачі я прошептав:

– Оце вже Бабуся буде лаятися…

Слон завмер, не дійшовши до ліжка, і розгорнув вухо в мій бік:

– Що ти кажеш?.. Лаятися?

– Ага, – гірко зітхнув я.

– Дуже? – напружено уточнив Слон.

– Просто тайфун, – гірко підтвердив я.

Тут Слон різко розвернувся, стягнув із хобота шкарпетку й недбало простягнув її мені.

– A… як же маскування? – не вірячи своєму щастю й водночас натягаючи злощасну шкарпетку, запитав я.

– Та так… потреба тимчасово відпала… – буркнув Слон старанно знудьгованим тоном. – Так що там у тебе за батон?

Запізніле знайомство

Я оце зрозумів, що зовсім не розповів про себе й свою родину. Мене поки що звати Саня, але, коли я виросту, буду Олександром. Мені п’ять із половиною. Наступної осені я піду до школи, а потім стану дорослим і буду працювати двірником або піратом.

Не дивуйтеся, самі подумайте: двірник гуляє в будь-яку погоду й ніхто йому не забороняє; листя у височенні купи восени згрібає – стрибай досхочу, навіть підпалити може, і вуха йому за це теж ніхто не відкрутить. Про зиму із заметами і збиванням бурульок я взагалі мовчу, а влітку зі шланга вулицю поливати? А жилетка жовтогаряча. Отож-то!

З піратом складніше, звичайно. Це ж корабель потрібний, правильно? А де його взяти? Я почав був збирати деревинки на будівництво і навіть влаштував склад під ліжком, але Ба під час чергового прибирання не розібралася й усе лі-кві-ду-ва-ла, ще й Мамі наклепала.

Зате в піратів чорна борода й нога дерев’яна. І папуга, який уміє розмовляти. Або мавпа. Хоча мені б і собака підійшов, хай і не вміє розмовляти, хай такий собі простий. Тільки й із цим усе складно. Тато має алергію на шерсть і пір’я, тому ні собаки, ні папуги, ані навіть якоїсь там нікудишньої кішки в нас немає і не передбачається. Якось я завів ручного павука Жорика й навіть майже видресирував, але в Бабусі з ним не склалося взаєморозуміння і йому, за словами Ба, «довелося піти». Можна було б батьків вламати на рибок, у них ні шерсті, ні пір’я, але Тато з Мамою від акули затято відмовляються, а без неї піратові не авантажно. Так що піратство моє поки що під питанням.

У крайньому разі можна стати репортером, як Мама, або оператором, як Тато, і їздити разом із ними всюди на бусику з дядьком Грицьком. Це, звичайно, не так цікаво, як збивати бурульки, борознити моря і відкопувати скарби, але зате по телевізору показують, на камері вогник зеленим світиться і дядько Грицько напевно дасть покермувати.

Маму мою звати Ліна. Вона страшенно красива, а якщо надягне синю сукню в горошок, то взагалі слі-пу-ча (це так жінок хвалять, я недавно по телевізору чув). Мама весела й уміє будувати халабуди з чого завгодно, і готувати какао «як я люблю», і читати книжки смішними голосами. Тільки її часто немає вдома, тому що вони з Татом працюють на телебаченні й постійно куди-небудь мчать «знімати сюжет».

Та коли в них вихідний, ми влаштовуємо, за словами Бабусі, «справжнє свавілля – режим псові під хвіст». Можна валятися в ліжку й битися подушками, не робити зарядки, не снідати вівсянкою, а бігти в зоопарк годувати знайомого старенького віслючка Борчика морквою і яблуками. І їсти цукрову вату.

Або поїхати до ставка й запускати з Татом кораблі. Або гратися в індіанців. Шкода тільки, що «зовсім вихідні» в Тата з Мамою бувають рідко. Зазвичай саме в розпал веселощів дзвонить телефон.

Тоді Тато перестає гарчати тигром або кукурікати й серйознішає, а потім вони з Мамою збираються і, розцілувавши нас із Ба, їдуть на бусику з дядьком Грицьком.

Тата, до речі, звати Михайлом (а коли був маленький, то Мишком). І він теж страшенно гарний. І най-слі-пу-чі-ше в ньому – це, звичайно, борода. Коли я виросту, у мене теж буде така борода, тому що я його син, а значить, у мене спад-ко-вість. (Це так наша лікарка Маринсергіївна каже про Татову алергію, яка може виявитися й у мене, та якщо алергія може, то й борода виявиться!) Тільки от чекати цього дуже-дуже довго. Мама каже, років із десять, не менше, а це вже зовсім старість. Я, звичайно, намагався прискорити цей процес – нишком милив щоки й підборіддя Маминим шампунем для довгого і блискучого волосся поки мене не застукали за цією справою. Тоді я вирішив, що коли справжньої бороди ще немає, то можна її намалювати або зробити накладну. У Ба саме була підхожа чорна бобрикова шуба. Але внутрішня інтуїція вчасно підказала мені, що за чорний фломастер влетить менше. Треба сказати, вийшло грандіозно й зловісно – я собі страшенно подобався, от просто хоч зараз у пірати йди. Але мама з бабусею чомусь не оцінили, хоча що з них візьмеш: як каже Дід Василь, «жінки – ніжні створіння!».

Але це я відволікся. Мій Тато вміє збирати з конструктора такі космічні кораблі, що у дворі на них можна виміняти все, що завгодно. Навіть набір для фокусів.

А ще Тато готує найсмачніші на світі чебуреки, Мама навіть каже, що через це вона й вийшла за нього заміж. Жартує, звичайно. Я-то знаю, що насправді – через бороду.

Бабусю звати Ганнапалівна, але в нас усі звуть її Ба або Мама, тому що вона Мамина мама (я сам довго не міг розібратися). Бабуся знає про геть усе, й пече фірмові яблучні штруделі, і вміє грати на піаніно й співати про «ніч така місячна» таким гарним голосом, що здається, начебто в неї в горлі по черзі то воркочуть голуби, то дзенькають дзвіночки. Бабуся може за один вечір зліпити для садочка з пластиліну всіх звірів з казки про рукавичку (крім жаби) і відкрутити мені вуха за те, що забув попередити заздалегідь. Бабуся водить мене в музеї, до театру, обіцяє зробити з мене людину. Хоча часто вона погрожує, що людини з мене саме й не вийде, – як того разу із фломастером і бородою.

Бабуся змушує мене їсти сир, носити шапку й користуватися носовичком. Але це можна й перетерпіти, тому що ввечері Ба заварює у великому емальованому кухлику з полуничками чай із чебрецем і листочками м’яти, ми всідаємося на балконі й розмовляємо про різне: чому кити не тонуть, якщо вони такі важкі, і які ноги у восьминогів праві, а які ліві, і чи можна зібрати з морозива айсберг – загалом, про важливі речі розмовляємо.

У Бабусі є менша сестра Ніна, але всі називають її Нінусею. Нінуся все життя пропрацювала в театрі костюмером, а коли настала пенсія, пішла видавати в цьому ж театрі номерки й біноклі в гардеробі.

Тому, коли ми з Ба ходимо до театру, мені завжди дістається найкращий бінокль – із пер-ла-мут-ро-вою ручкою. Нінуся, як каже Ба, – «жертва мистецтва», вона завжди говорить про театр і костюми (особливо цікаво про китовий вус, яким акторкам раніше талію робили. Ніколи я в китів вусів не бачив, це, напевно, тому, що акторок багато, а китів мало, от і повисмикували всі).

Ще Нінуся любить розповідати про знаки долі й дуже вірить у гороскопи.

Вона приходить до нас у гості щочетверга. З цієї нагоди Ба завжди пече свій фірмовий штрудель із яблуками.

Ще в мене є Дід Василь, це Татів тато. Він живе далеко – в іншому місті. Приїжджає він до нас тільки на Новий рік, а я приїжджаю до нього влітку на три тижні. Отоді ми веселимося аж гай шумить. Дід Василь все знає й уміє. Він розповідає мені історії про те, як він працював геологом і льотчиком, будував шосе, а у вільний від роботи час підробляв космонавтом. У Діда Василя велике господарство: гуси, кури, корова Марго, пес Бублик і «паскуда колорадський жук». Цього жука ми з дідом щодня збираємо в баночку, але він якось примудряється звідти вилізти й повернутися на колишнє місце. Дід Василь веселий, він часто співає й навіть уміє грати на акордеоні, але, коли приїжджає до нас на Новий рік, стає дуже тихим, носить нудні сорочки замість полинялого тільника (як у пірата!) і навіть акордеона із собою не бере. Мама каже, що він ніяковіє перед Ба.

У нас ще є якісь далекі родичі, але я їх ніколи не бачив, вони не приїжджають, а тільки надсилають Ба листівки на Різдво й на день народження.

От я й розповів вам про свою родину. Це щоб ви краще зрозуміли, як Слонові в нас жилося.

Штрудель Фірмовий

Увесь день у садочку я не знаходив собі місця – ще б пак! Удома-то в мене під ліжком сидів справжній Слон, а тут змушували мене малювати якісь палички й галочки і їсти рисову кашу. І час, як на зло, повз як равлик!

Мар’євгенівна (наша вихователька) уже двічі показувала мені, куди повинні дійти маленька й велика стрілки на круглому годиннику над входом, щоб прийшла Бабуся, а вони, як приклеєні, зовсім не рухалися, і Бабуся все не йшла.

Найбільше я хвилювався, що Слон піде. Ну кому сподобається: ти прийшов у гості, а доводиться сидіти в темряві під ліжком, і на частування тільки половинка батона, і та без окрайця (я ненавмисно від’їв, поки ніс батон із кухні). Хвилюючись, я уявляв собі, як залажу під ліжко, а там – зовсім нікого, порожньо й тихо…

Або ще гірше: могло виявитися, що все це мені приснилося, як того разу, коли я навчився літати і злетів на шафу, де саме була захована залізниця – подарунок на мій день народження. Так шкода прокидатися мені ще ніколи не було, я навіть порюмсав трішки від прикрощів, але мама сказала, що коли літаєш у сні, то ростеш, і мені стало не так кривдно. От і Слон міг мені приснитися…

Я вже зовсім було вирішив потихеньку дістати свою куртку й вирушити додому самому (Костик одного разу так зробив і дійшов аж до хвіртки!), як тут нарешті прийшла Бабуся. Я миттю натяг черевики, куртку і, не пискнувши, мужньо насунув шапку. Я був готовий мчати додому, як гоночний автомобіль, як ракета, як дикий гепард… але Бабуся сьогодні була вірна черепашці. Спочатку вона довго розмовляла з Мар’євгенівною («Щось він сьогодні якийсь неспокійний і розпашілий, ви б поміряли йому вдома температуру…» Ага, так я й дався!), потім нестерпно довго поправляла на мені шапку, і от коли ми вже зовсім вийшли за ворота, виявилося, що нам потрібно до крамниці!

– Нінуся прийде, а весь цукор пішов на штрудель. Подавати чай без цукру – украй негостинно.

Штрудель

Жахливо страждаючи, я поплівся за Бабусею до крамниці, де, як на зло, не було цукрового піску. (От, до речі, хто таку дурну назву йому придумав? Де ви такий пісок бачили? Усім зрозуміло, що цукор більше схожий на сніг! От і назвали б «цукровий сніг» – і красиво, і правда. Але це я відволікся.) Отож, цього дурного піску не було. Ба, нестерпно довго пожурившись, взяла шматковий. І, звичайно ж, до каси виявилася довжелезна черга.

Чи треба казати, що тільки-но Ба повернула ключ у замку, як я рвонув у квартиру, абияк скинув черевики і, як був, у куртці й шапці, кинувся у свою кімнату.

– Де горить? – незворушно взуваючи капці, поцікавилася Бабуся.

Але я вже зачинив за собою двері й кинувся на пузо під ліжко. А там – зовсім нікого, порожньо й тихо, і тільки крихти від батона…

Тоді я сів і приготувався як слід зарюмсати. Взагалі-то я ні крапельки не плаксій, але саме зараз був зовсім особливий випадок. Зараз, як казала Нінуся, був «невимовний сум»… Але зарюмсати я не встиг, тому що у квартирі пролунав звук сирени. Такісінький, як у пожежників. Ну, тобто, це спочатку мені здалося, що то сирена, а вже потім я примчав на кухню і зрозумів, що це Бабуся.

Ба стояла, притиснувшись до кухонних дверей, під ногами в неї валявся розсипаний цукор, а на кухонному столі у святковій тарелі з червоними маками сидів Слон і із захватом доїдав штрудель.

– Ти не пішов! – радісно заволав я, зненацька переходячи на «ти» з, узагалі-то, малознайомим Слоном, і спробував кинутися до стола, але пильна Бабуся чіпко схопила мене за комір.

Слон не кваплячись відправив у рота залишки штруделя і незворушним поглядом оглянув кухню, втиснуту в стіну Ба й мене, який рвався на волю. Потім різко зістрибнув зі столу й із радісним криком «О! Цукорець!» кинувся до розсипаного в Бабусі під ногами цукру.

“Флуп-Флуп-Флуп!” – блискавично зникали шматки рафінаду в хоботі, як у порохотязі.

Отут Ба нарешті отямилася й потяглася за віником, що стояв біля дверей:

– Хвилиночку, люб’язний!

Бічним зором помітивши віника, Слон зупинився і, підозріло покосившись на Бабусю, буркнув:

– Добрий день, пані.

Така ввічливість остудила Бабусин бойовий запал, вона дала віникові спокій і опустилися на стілець.

– Добрий. А що це, дозвольте дізнатися, ви тут робите? – запитала вона.

– Легкий перекус, – важко зітхнув Слон, хрустячи цукром.

– Це що, цілий штрудель і пів кілограма цукру в один хобот вважається тепер легким перекусом? – уточнила Ба.

– На один зуб, – підтвердив Слон.

– Ну дає! – захопилася Бабуся.

Так вони й познайомилися.

* * *

Після того як Ба накапала собі в чарочку пахучих крапель і випила, не зводячи зі Слона пильного погляду, а я склав у цукорницю нечисленні залишки з пачки на підлозі, ми сіли пити чай. На всі запитання, хто він такий і звідки взявся, Слон відповідав ухильно, як справжній партизан (про партизанів мені Дід Василь розповідав).

– Про це мені нічого не відомо, – суворо насупивши брови, говорив він і в перервах між запитаннями намагався потихеньку поцупити з вазочки цукерку. За що щораз одержував від Бабусі по хоботу чайною ложечкою.

Дуже скоро стало ясно, що про Слона взагалі мало що відомо: ні імені, ні прізвища, ні адреси. Тільки те, що він молодий самець, а масті він дуже рідкісної – «Пармська фіалка».

– Може, ти з цирку втік? – обережно запитувала Бабуся.

– Може, – задумливо дивлячись удалину, відповідав Слон і полоскав хобот у чашці з чаєм.

Тут у двері подзвонили. За цими розпитами ми геть забули про Нінусю!

– Боже ж ти мій, Нінуся прийшла! – сполохалася Ба. – А в нас і почастувати її нема чим! Хіба що слонятиною, – мстиво глянула вона на молодого самця і пішла відчиняти двері.

Слон голосно зглитнув, забігав очима й узявся сповзати з табуретки.

– Не бійся, поспішив утішити його я, – Нінуся ве-ге-та-рі-анка, вона м’яса зовсім не їсть, це шкідливо для якоїсь чакри.

Слон помітно збадьорився й залишився сидіти. Тим часом із вітальні доносилося:

– Добридень, Нінусю, дитинко… Проходь-проходь, давай пальто… У нас тут такі пригоди, ти тільки не хвилюйся… Уяви: приходимо ми з Саньком із садочка, а в нас на кухні – безпритульний слон. Ну, тобто натурально – слон… ось капці… з хоботом… тільки карликовий якийсь…

На цьому місці Слон ображено засопів.

– Ой, Нусю (так Нінуся називає Ба), але ж Слон – це дуже добрий знак… Слон – це символ мудрості й довголіття (тут Слон гордо випнув груди), а в Індії його взагалі шанують як божество.

На цих словах в очах Слона загорівся царствений вогник, і він упевнено поліз у вазочку по цукерки.

– Ну, це навряд чи наш випадок, – буркнула Ба й розчинила двері на кухню.

Швидко дожувавши цукерку, Слон витер хобот об скатертину, прибрав поважного вигляду й зістрибнув з табуретки.

– Добрий день, пані, – вишукано промовив він знову, наближаючись до Нінусі величною ходою. – Дозвольте відрекомендуватися: Штрудель Фірмовий.

Тут Бабуся розсміялася, а Нінуся зойкнула і знепритомніла.

Так вони й познайомились.

* * *

Після того як ми побризкали Нінусю водою з чашки й дали їй Бабусиних пахучих крапель, Ба дістала з далекої шафки, яку називала «засіки вітчизни», пачку печива, і ми знову сіли пити чай.

Але тут у дверях крутнувся ключ – це повернулися з роботи Тато з Мамою. Слон, тобто, як тепер з’ясувалося, Штрудель, неспокійно завовтузився і заозирався по боках.

– Не бійся, Мама з Татом добрі, ну просто чудові, – підбадьорив його я.

– А що це ніхто нас зустрічати не поспішає? Я так скучила! – крикнула Мама із передпокою.

– Ліночко, рідна, а ви сюди ходіть – у нас тут… до певної міри… сюрприз, – відгукнулася Ба.

– Сюрприз! Це я люблю… – Мамин голос наближався. – Сюрприз – це дуже… Ой, ненько! Слон! – сказала Мама й сховалася за Тата, який ішов слідом.

– Кхм! – сказав Тато й розправив плечі, щоб Мамі було зручніше за ним ховатися.

Так вони й познайомилися.

Потім у нас знову трішки сталася «німа сцена», аж поки Мама обережно не спитала пошепки:

– Міко (так Мама називає Тата), як думаєш, він карликовий?

Штрудель знову ображено засопів.

– Схоже на те. Бувають же карликові свині, може, і слонів виводити навчилися, – відповів Тато.

Слон обурено залопотів вухами.

– Мамо, але де ви його взяли? І, найголовніше, навіщо?

– А це ви в сина свого запитайте: він у нас головний натураліст, – відповіла Ба, схрестивши на грудях руки й відкидаючись на спинку стільця.

– Під ліжком, – чесно зізнався я, – ми там шкарпетку шукали.

– Ну, хто шкарпетку, а хто й усамітнення, – буркнув Штрудель.

– Ой! Він розмовляє! – вигукнула Мама. – То це ж сенсація!

– Сенсацій нам і на роботі вистачає, а вдома я відпочивати хочу, – насупився Тато.

Здогадавшись, що ситуація загострюється, я вирішив, як каже Ба, «взяти бика за роги»:

– Мамо, Тату, ну можна ми його залишимо? У нього ні шерсті, ні пір’я немає, я перевірив – від нього ніякої алергії не буде!

Тато з Мамою спантеличено переглянулися між собою, потім між собою й Ба, потім усі разом із Нінусею, і, зрештою, зітхнувши, Тато сказав:

– Нехай живе. – На цих словах ми зі Штруделем заволали від радості й обнялися. – Але тільки щоб без фокусів! – додав Тато й накивав на Слона пальцем. Ми дружно закивали так, що в нас ледве не відірвались голови.

А потім усі разом сіли пити чай.

Найменше здивувався Дід Василь, якому я ввечері телефоном повідомив, що з нами тепер живе Слон. Дід одразу сказав, що це чудовий вибір домашнього вихованця: слони віддані, витривалі й чудові помічники в домашньому господарстві. Порадив годувати його рослинною їжею: банановим листям, корінцями й корою дерев. Але Штрудель усе це їсти навідріз відмовився, заявивши, що слони його рідкісної породи харчуються виключно здобою й цукерками, іноді варенням і, у крайньому разі, вафлями.

Так ми й зажили всі разом.

Найкращий засіб від застуди

Хворіти буває весело, а буває не дуже. Все залежить від хвороби. От коли в мене була краснуха, було дуже весело: нічого не болить і гарний, як мухомор. «Ефектно!» – каже Ба. І коли я хворів на свинку, було весело: вуха в мене були чималенькі, як у мультфільмі про Чебурашку. А от з ангіною хворіти вже не так цікаво, звичайно. Жарко, ковтати боляче й на голову неначе каструлю з манною кашею наділи.

Коли я хворію, усі несуть мені «секретні ліки». «Це точно допоможе», – каже Мама, цілує мене в чоло й приносить чашку з какао «як я люблю». «Потужний засіб, за хвилину ставить на ноги!» – змовницьки підморгує Тато й суне мені під подушку шоколадку з горіхами. Ба пече свій фірмовий штрудель, дістає з найвищої полиці свій величезний альбом зі старими фотографіями й сідає поруч. Так що іноді хворіти все-таки непогано.

А от Тато з Мамою взагалі не хворіють – ну, тобто це я так раніше думав, коли був маленький. Я навіть якось запитав про це Тата. Він мені відповів, що бородані ніколи не хворіють, тому що від мікробів їх захищає борода. Отоді я й почав милити підборіддя Маминим шампунем.

Потім уже Ба мені розповіла, що Тато з Мамою хворіють, як усі, але «переносять хвороби на ногах» і це їх до добра не доведе. Після цього я довго з підозрою косився на Татові ноги – а раптом вони заразні? – поки Мама не пояснила мені, що це всього лише означає, що хвора людина не лягає в ліжко, а працює, мовби нічого й не сталося, і п’є ліки на роботі. І що так робити не дуже правильно, але інколи інакше не виходить.

Рідше за всіх у нас хворіє Ба. Трапляється це зазвичай наприкінці зими, і Ба до останнього не зізнається. Вона шморгає червоним носом, ходить кашляти у ванну й запевняє всіх, що вона «ще ого-го!» і «тримає хвіст пістолетом». І тільки після того, як Мама з Татом під руки проведуть її в кімнату, вона здається і погоджується лягти в ліжко. І відразу починає всіх проганяти й вимагати, щоб ми надягли марлеві пов’язки та дотримувались карантину. Це означає пити тільки зі своєї чашки, мити руки, навіть якщо вже помив, і «ніяких контактів із хворим». Одного разу вона навіть намагалася вмовити Маму просовувати їй їжу під двері, щоб «уникнути загрози зараження». Але Мама тільки розсміялася й сказала, що пекти млинці вона так і не навчилася, а решта під двері не пролізе.

Поки Ба хворіє, всі щосили намагаються її як-небудь розважити – це як «секретні ліки», тільки для дорослих. Мама запікає її улюблені зелені яблучка з медом і готує журавлинний морс, Тато дістає записи її улюблених спектаклів, а я зазвичай страждаю й мучуся. Тому що розважити Ба я ніяк не можу: можна було б приготувати для неї чай і налити в наш улюблений кухлик із полуничками, але гарячий чайник чіпати мені не дозволяють – у ньому окріп і можна обпектися. Штруделя я пекти не вмію. Можна було б прочитати вірш або проспівати пісню, але в Ба болить голова. Доводиться малювати картинки. Малюю я не дуже, тому потрібно все зверху підписувати, щоб Ба не помилилася, де вона, де градусник, а де лікар Айболить.

Пишу я поки що теж не дуже добре, тому на всю цю писанину йде зазвичай майже цілий день. Досить тяжко, загалом.

Але цього разу Ба занедужала зовсім несподівано: ще тільки середина осені й Тато з Мамою вчора виїхали у відрядження на три дні. Ми зі Штруделем саме гралися в «штурм замку» і вже майже захопили диван, коли з ванни почулося тихе Бабусине кахикання.

– Це що це? – злякано прищулив вуха незвиклий Штрудель. Він же ще жодного разу не чув, як Ба кашляє, і не знав, що коли вона кашляне на повну силу не у ванній, то відразу зателефонує Нінуся, яка, до речі, живе через три квартали від нас, і запитає, чи не занедужала Бабуся.

– А, це Ба… – заспокоїв його я, потім трохи подумав і заклопотано додав: – Кашляє…

– Вона що… занедужала? – підозріло запитав Штрудель.

Як з’ясувалося, Штрудель жахливо боявся всіляких мікробів. Варто було дикторові по телевізору розповісти про яку-небудь епідемію грипу в далекій країні, як він одразу заходжувався до скрипу намилювати хобот і вимагати гарячого чаю з булкою – для дезінфекції. Навіть коли показували рекламу сиропів від кашлю або таблеток від алергії, Слон заплющував очі, напружено затихав і якийсь час сидів непорушно – шукав усередині себе ознаки початку хвороби.

– Це навряд, зараз ще тільки осінь, а Ба зазвичай хворіє взимку.

Штрудель полегшено зітхнув і знову поліз штурмувати диванну подушку.

– А-а-апчхи! – загуркотіло по квартирі.

– Це ж… мікробний пчих! – перелякано провищав Штрудель і спробував прошмигнути під диван. Тільки це в нього не вийшло, тому що в останні місяці він занадто налягав на бабусині булочки з корицею.

– Ну, може, це Ба від пилу чхнула, – невпевнено сказав я, – ходімо подивимося.

– Оце вже ні, без захисного костюма я туди ані ногою! Я унікальна тварина, найрідкісніший вид, між іншим! – істерично заявив Штрудель.

– Якого костюма? – не зрозумів я.

– Захисного! Як у космонавта. Щоб мікроби не проникли, нетерпляче пояснив Слон.

– А… а де ж його взяти? – розгубився я, обводячи поглядом кімнату.

Штрудель засопів і, хвилину помізкувавши, пірнув у шафу.

У шафі загриміло, забряжчало, потім зашаруділо, щось дзенькнуло, тренькнуло, і нарешті з’явився захищений від мікробів Штрудель. Вигляд він мав поважний: на голову насунений мамин старий круглий акваріум, товстий живіт обмотаним новорічним дощиком із фольги, лапи – ті, що руки, – у бабусиних рукавицях-прихватках для гарячого, а на ті, що правили за ноги, Штрудель натягнув пару гумових рукавичок.

– Е-е-е-е-е,– обережно зачудувався я.

– Хотів ще лижні черевики Бороданя взяти (Штрудель так шанобливо Тата називає), – скрушно зітхнув він, – але занадто важкі…

Я з розумінням кивнув:

– Ну тепер уже підемо?

– Можна спробувати, – неохоче відгукнувся космонавт Штрудель, – але попереджаю відразу: у разі небезпеки я буду ка-та-пульту-ва-тися!

– Що-що? – отетерів я.

– А, пусте, так у кіно кажуть ходімо.

Я вибіг у коридор і кинувся у ванну:

– Ба, будь здорова!

Але у ванній було порожньо.

– Я тут, Саню. – Тихий голос Ба лунав із її кімнати. – Прилягла трішки…

Тут я по-справжньому стурбувався: щоб Ба сама лягла в ліжко серед білого дня – нечувана річ!

Увійшовши в кімнату, я остаточно переконався, що справи погані: Ба лежала під ковдрою, ніс у неї був червоний, а очі блищали, зовсім як у мене, коли мама починає пхати мені термометра.

– Ти, Саню, біжи пограйся трохи, а я полежу кілька хвилинок, відпочину, – хрипким бадьорим голосом сказала Ба.

– А по-моєму, Ба, ти занедужала… – невпевнено промовив я.

– Не кажи дурниць, я ще ото… А-а-а-а-пчхи! – грякнула Ба і, важко зітхнувши, відкинулася на подушку. – Ну, можливо, мені трохи й нездужається… але зовсім трохи, чуєш? Тому, якщо зателефонує Нінуся, у жодному разі не кажи їй, що я… що я нездужаю. Ти добре зрозумів?

Я старанно закивав. Коли Ба хворіла, Нінуся впадала в сильне хвилювання і відразу поривалася прийти лікувати її своїми методами. Вона запалювала в кімнаті якісь «духмяні трави», які й справді духотіли так, що від них сльозилися очі й чхати хотілося ще більше, і намагалася натерти Ба скроні якимись лікувальними трав’яними бальзамами, які теж були ті ще «духмяні трунки». Тому Ба суворо-пресуворо забороняла повідомляти Нінусі про свої хвороби, поки вона остаточно не видужає.

– А тепер будь другом, принеси-но нашу аптечку з ванної, зумієш?

Я знову старанно закивав. Небачені справи тривали: аптечку чіпати мені «ка-те-горич-но» заборонялося, і зберігалася вона високо у ванній шафці, але якщо стати на стілець, то дістати можна.

Найкращий засіб від застуди (закінчення)

Вийшовши з кімнати Ба, я наштовхнувся на Штруделя, який м’явся під дверима в коридорі, соромливо шелестячи ялинковим дощиком.

– Ну, що там? – боязко запитав він.

– Все-таки занедужала, – важко зітхнувши, повідомив я, – навіть аптечку самому дістати дозволила.

Штрудель сполотнів так, що це стало помітно навіть через зеленувате скло акваріума, і став бочком просуватися в бік балкона.

– Агов, ти куди? Ходімо, допоможеш стілець присунути.

– Та ти знаєш, я, мабуть, піду, – задкуючи до балконних дверей, промовив Штрудель. – Свіжим повітрям подихаю, воно, кажуть, корисне, – уточнив він, – а тут я ще заражуся. Захисний костюм – це добре, але ніколи не можна бути абсолютно певним.

– Це ж для Ба, їй потрібно допомогти, вона занедужала!

– Розумію, – розважливо закивав Штрудель, – але якщо ще і я занедужаю, то краще від цього нікому не стане.

Отут я розлютився на нього:

– Ну і йди собі! Тільки знай: ніякий ти не рідкісний слон після цього. От що!

– А хто? – здивувався Штрудель.

– Звичайний свинтус! – пошепки вигукнув я, щоб Ба не почула, і пішов на кухню.

Через кілька хвилин пролунало присоромлені сопіння і на порозі з’явився винуватий Штрудель. Разом ми перетягли стілець у ванну, де, балансуючи на його краєчку, я дістав аптечку і помчав до Ба. А Штрудель знову завбачливо зайняв пост біля дверей.

Пошарудівши в коробці з ліками, Ба шморгнула носом і журливо похитала головою:

– Як на зло, усі порошки від застуди закінчилися. І в аптеку не вийти. Треба зателефонувати Лесі, може, у неї є.

Леся, або Тьотьлеся, – це наша сусідка навпроти, Бабусина подруга. Але Тьотьлеся слухавки не взяла.

– Напевно, ще з роботи не повернулася… – сказала Ба тихим голосом, – зателефонуємо пізніше. А тепер біжи, Саню, пограйся, а я полежу трішки, – і, відкинувшись на подушку, втомлено заплющила очі.

Дуже мені цей її тихий голос не сподобався, ну просто зовсім. Я слухняно поплівся до дверей, але, як каже Нінуся, душа в мене була «не на місці». Взагалі, душа в мене зазвичай буває в животі, бо коли дуже радієш або засмучуєшся, то завжди там лоскітно. Але тепер було не лоскітно, а якось тужливо.

Ми зі Штруделем погортали журнал, потинялися по кімнаті: чекали, коли вже Ба одужає, і ми знову питимемо чай на балконі. Потім я не витримав і тихенько заглянув до Бабусі в кімнату.

Розчервоніла Ба лежала на подушці, важко дихала й часом тихенько постогнувала вві сні. Я доторкнувся до її чола – воно було страшенно гаряче. Отут я трохи запанікував. Ну, якщо чесно, то дуже. Ще б пак – нікого ж із дорослих немає! Я навіть подумав, чи не зарюмсати, але вирішив, що це я ще встигну потім, а зараз потрібно було щось зробити. Але що?

Я сів на підлогу біля бабусиного ліжка й почав сильно думати. От що робили Ба з Мамою, коли в мене була ангіна й висока температура? І тут я згадав: вони обтирали мене мокрим рушником! Я помчав у ванну, ледве не збивши з ніг Штруделя, намочив рушник і щодуху кинувся назад. Гарненько обтерши Ба обличчя й руки, я уклав рушник їй на чолі і став чекати одужання. Ба й справді перестала стогнати, але дихала все ще важко.

Тоді я став думати далі: коли я хворів, мені зазвичай давали чай із малиною. Ба завжди казала, що це найкращий засіб від застуди. Де стоїть малина, я знав. Але як бути із забороною на гарячий чайник? Гарненько все обміркувавши, я вирішив, що коли вже мені сьогодні дозволили дістати аптечку, то й чайник самому ввімкнути теж можна, тим більше що він електричний. А там що-небудь придумаємо. Поки я діставав малину й наливав у чашку заварку, Штрудель крутився поруч.

– А що ти збираєшся робити? – запитав він, акуратно підбираючи хоботом краплі малини зі скатертини.

– Чай із малиною! Найкращий засіб від застуди! – гордо повідомив я. І саме закипів чайник, тільки як мені тепер із нього в чашку налити? І тут мій погляд упав на захисний костюм Штруделя, точніше на його рукавиці-прихватки.

– Штруделю! – вигукнув я. – У тебе ж рукавиці, ти можеш налити з чайника в чашку.

– Ні-ні, і не проси мене, це небезпечно, – позадкував Штрудель.

– Ти знову? – насупився я.

Важко зітхнувши, Слон слухняно стягнув одну прихватку і насунув її на хобот, потім акуратно підчепив чайник за ручку й обережно налив у чашку.

– Ура! Вийшло! – Я застрибав від радості. – А тепер давай їх сюди, я віднесу чашку Ба.

Штрудель із готовністю передав мені рукавиці.

Акуратно, щоб не розхлюпати найкращий засіб від застуди, я мурашиними кроками рушив по коридору, Штрудель слухняно дріботів слідом і часом злизував з паркету малинові краплі. Дуже це було складно, скажу я вам. Але ми впоралися і щасливо дісталися до кімнати Ба. Вона все ще спала. Поставивши чашку на тумбочку, я побачив там телефон.

І тут у мене з’явилась ідея. Ну просто геніальна! Що, коли Тьотьлеся вже повернулася з роботи й може принести ліки? Потрібно просто їй зателефонувати. Схопивши слухавку, я помчав у вітальню і причинив двері, щоб не розбудити Ба. Але тут я трохи розгубився, адже я ще ніколи сам не телефонував. Ну, тобто з Дідом Василем-то я телефоном розмовляю щотижня і, коли Нінуся телефонує, запросто їй відповідаю, але так щоб самому зателефонувати, та ще й Тьотьлесі, яку я не дуже добре знаю – все-таки вона подруга Ба, а не моя, і до того ж зовсім доросла… Загалом, дуже я розгубився, якщо чесно, і слухавку опустив.

– Чого замовк? – поцікавився Штрудель, піднімаючись на диван.

– Не знаю, що казати… соромлюся… – зізнався я. – Я Тьотьлесі зазвичай тільки «Добридень» і «До побачення» кажу, а все інше – Ба.

Штрудель задумливо почухав хоботом акваріум, потім похопився і, кинувши це марне заняття, сказав:

– А ти уяви, що ти не з Тьотьлесею розмовляєш, а з ким-небудь іншим.

– Із ким? – не зрозумів я.

– Ну з ким-небудь, кого ти добре знаєш. Із ким-небудь страшенно милим і симпатичним. Зі мною, наприклад. – Штрудель знову простягнув мені слухавку й сів напроти. – Ти телефонуй Тьотьлесі, а коли будеш говорити, дивися на мене і говори мені.

– Можна спробувати. – Я взяв слухавку й викликав останній номер, за яким телефонувала Ба.

Пролунали довгі гудки, потім щось клацнуло і пролунав голос Тьотьлесі:

– Алло?

У животі в мене все стислося, і я панічно витріщився на Штруделя. Той поважно розвалився на диванній подушці й підбадьорливо змахнув хоботом – мовляв, давай-давай.

– Добриденьтьотьлесю, – скоромовкою випалив я.

– Добрий день, а хто це говорить?

– Це я… Саня… з навпроти…

Штрудель здивовано насупився.

– Ну, тобто з квартири навпроти. Тут така справа: Ба занедужала, а порошок закінчився, і Тато з Мамою вчора поїхали, але я її рушником мокрим протер, як колись у мене ангіна була… – заторохтів я.

Тут Штрудель скрушно постукав себе хоботом по лобі, тобто по скафандру, і я зрозумів, що кажу щось не те.

– Ну, тобто… Ба занедужала і потрібен порошок… від застуди… у вас є?

Слон задоволено кивнув.

– Сашуню, то це ти! А я не відразу зрозуміла. Бабуся занедужала? Я зараз до вас зайду, подивимося, чим можна допомогти.

– Дякую! – заволав я від радості в слухавку. І, похопившись, додав пошепки: – Тільки ви не дзвоніть у дзвінок, я вам так відчиню, а то Ба ще спить… (отут я з надією поглянув скоса на Бабусині двері) …напевно.

І знову цього довгого і небувалого дня я зробив те, що мені суворо-пресуворо заборонялося робити: сам відчинив двері без дорослих. Ну, тобто Ба все ж таки вдома була, але вона зараз не дуже вважалася за дорослу.

Тьотьлеся принесла свою аптечку, помацала Бабусине чоло, похитала головою й запитала, де в нас чайник.

Штруделя мені вдалося (не без допомоги пісочного печива, звичайно) вмовити посидіти в моїй кімнаті й не виходити знайомитися з Тьотьлесею. Тому що я не був певен, чи є в неї в аптечці такі ж пахучі краплі, як у Ба.

Тьотьлеся напоїла Бабусю, яка прокинулася, порошком від застуди й нагодувала мене курячим супом з локшиною, а потім, незважаючи на всі протести Ба, зателефонувала Мамі з Татом. Тож до вечора Мама вже була вдома (Тато залишився, щоб дофільмувати сюжет).

Оскільки я вже все одно цілий день провів із Ба, вона навіть не стала лаятися про «загрозу зараження», і я повноправно сидів у неї на ліжку й розповідав про захисний костюм Штруделя (який, до речі, він відмовився знімати до повного Бабусиного видужання) і про те, як ми телефонували Тьотьлесі.

Прийшла Мама з тарілкою, повною печених яблучок з медом, і, погладивши Ба по голові, сіла поруч зі мною на ліжко. І тут я згадав, що за весь день зовсім нічого не приготував для Ба із «секретних ліків».

– Вибач, Ба, я цього разу щось зовсім нічого не намалював, щоб тебе порадувати, – зажурено зітхнув я.

Ба подивилася на мене довго й дуже ласкаво, а потім сказала:

-Ти, Саньку, сьогодні опікувався мною весь день, зовсім як дорослий. А це найкращий засіб від застуди.

І тут сталася остання небачена справа цього дня: Ба обняла мене міцно-міцно, незважаючи на свою застуду. Так міцно, що мені знову стало лоскотно в животі. І цього разу – точно від радості.

Грааль, форс-мажор і похідна валіза

Жінки це дуже дивні люди. Для них жахливо важливі всілякі дурниці. Ну там щоб сорочка в штани обов’язково заправлена була і ніс тільки хусткою витирати. А ось ви самі пробували із заправленою сорочкою з-під дивана паровоз дістати? А на дерево залізти? От і я про те…

Ще вони страшенно полюбляють усякі витребеньки: бантики, каблучки, картинки з котиками й кухонні рушнички під колір фіранок.

Ні, всі, певна річ, мають свої захоплення. Але в нас, чоловіків, вони хоча б не дурнуваті, а нормальні: динозаври там, паровози всякі, грязьова бомба, пух з тополі, що його, знову ж таки, можна підпалити. Цікаво? Цікаво!

І, що найцікавіше, дивними іноді бувають усі жінки. Навіть найсліпучіші – як Мама. Є в неї одна слабкість – «колекція» називається.

Колекція – це коли ти довго (усе життя майже) збираєш різні штучки, але не граєшся з ними, а ставиш на полицю й забороняєш усім їх чіпати. А сам ходиш повз них і часом милуєшся. Цікаво? От і я про те…

Мама збирає дзвіночки, і їх у неї вже страшенно багато – більше ста. Глиняні, металеві, порцелянові, срібні й навіть скляні є. Їх мама привозить із різних поїздок, і мамині друзі привозять їх із поїздок їй у подарунок, і, здається, навіть друзі маминих друзів теж їх привозять – інакше як би їх стільки назбиралося?

Дзвіночки стоять у серванті й займають найбільшу полицю. Чіпати їх не можна. Навіть пил із них Мама витирає сама. І користі від цієї колекції ніякої. Ніколи я не чув, щоб Мама яким-небудь із них подзеленькала. Погодьтеся, дуже дивна поведінка – це як цукерками милуватися. Але Мамі подобається.

* * *

Того дня Ба вийшла до Тьотьлесі по рецепт якихось мі-ти-теїв (що це таке – ні я, ні Штрудель не знали, але, помізкувавши, погодилися, що смачну річ «мітитеями» не назвуть).

Передбачалося, що ми зі Штруделем у цей час будемо зайняті «тихими іграми», для чого нам було видано новеньку коробку пластиліну. Тому ми гралися в лицарів. Тобто спочатку ми були піратами, у яких сталася кораблетроща: з пластиліну ми зліпили піратські наліпки (Штруделю – на праве око, а мені – на ліве), але після того, як нас викинуло на берегу вітальні, довелося терміново придумувати щось новеньке.

І отут я згадав, що саме напередодні Ба розповідала мені про лицарів Круглого столу. Я швиденько ввів Штруделя в курс справи і він схвалив. Особливо ту частину, яка про бенкети.

Змайструвавши обладунки з диванних подушок, ми якийсь час билися на мечах (позичили на кухні віник і качалку), але потім Штрудель одержав, за його словами, «несумісний із життям» удар по хоботу й далі гратися відмовився.

– Я думав, ми будемо бенкетувати… частуватися або хоча б куштувати страви… – ображено просолів він,– а тут… суцільна агресія. Я, між іншим, – рідкісний вид, мене берегти треба.

– Вибач, будь ласка, це випадково вийшло. – Я щосили намагався загладити свою провину. – Ну, хочеш, краще будемо карати розбійників і рятувати чарівних дам?

– Це навіщо це? – буркнув Слон.

– А вони нам свою рукавичку подарують або хустку… – непевно почав пояснювати я, – …і поцілунок ще.

Штрудель обурено форкнув.

– Дуже мені їхня хустка потрібна, у мене ж і кишень немає. Краще б вони не цілуватися лізли, а булочок із корицею напекли!

Гра явно не клеїлася. Трохи посопівши і поколупавши диванну подушку, Штрудель запитав:

– А що, ті лицарі тільки билися й дурницями всякими займалися? Цікаве вони що-небудь робили?

Я взявся щосили згадувати, що розповідала Ба.

І тут мене осяйнуло.

– Робили! – заволав я від радості. – Ще й як робили! Вони чашу Грааля шукали!

– Кого шукали? – насторожився Слон.

– Та не кого, а що. Грааль, це… ну, – я підшукував якомога точніше слово, – келих такий чарівний, як чашка, чи що.

– А! – пожвавішав Штрудель. – Чашка – це непогано, а якщо з компотом, то навіть ще краще. Тільки чого ж її шукати – таж вона на полиці в кухні стоїть, – тицьнув він хоботом.

– Це не проста чашка була, а чарівна. Вона тільки з вигляду, як келих.

– Де ж його такий знайдеш? – обурився Слон.

Ще трохи поколупавши подушку й важко позітхавши, ми зовсім уже було вирішили перекваліфікуватися з лицарів у космонавти. Аж раптом Штрудель підскочив і з радісним криком кинувся до серванта.

– Знайшов!

– Що знайшов?

– Так Грааль же цей! – натхненно просопів Слон, щосили навіщось тягнучись хоботом до забороненої маминої полиці з дзвіночками. – Допоможи, сам не дістану.

– А… а туди не можна, – сторопів я від такого натиску, – зовсім не можна. Ну… ні крапельки.

Штрудель презирливо глянув на мене згори вниз:

– Ось через це його ніхто так і не знайшов, що всі занадто слухняненькі, – уїдливо відзначив він.

– Та звідки ти взяв, що Грааль там? Там тільки дзвіночки мамині. Вони на келих навіть і не схожі зовсім.

– Ага! А це ти бачив?! – тріумфально заволав Штрудель, і в стрибку схопив хоботом кришталевий дзвіночок з довгою ручкою. Схопив і, перевернувши догори дриґом, тицьнув мені під ніс.

Подібність, звичайно, простежувалася.

– А це все тому, що він маскується, – задоволено заявив Слон.

Якусь хвилину ми, затамувавши подих, розглядали Грааль, що пускав на шпалери сонячні зайчики.

– Все-таки, мабуть, краще його на місце поставити, – несміливо запропонував я.

– Не дрейф, зараз ми з ним побенкетуємо, як і належить лицарям, а потім відразу ж і поставимо, – впевнено сказав Штрудель.

Було вирішено врочисто випити з Грааля вишневого компоту, який саме зварила Ба. Прошмигнувши на кухню, ми налили з глечика повний дзвіночок… тобто Грааль, звичайно, компоту, й по черзі врочисто відсьорбнули.

– І справді… чарівний, – прицмокуючи й мружачись від задоволення, сказав Штрудель, – з нього навіть звичайний компот смачнішим стає.

– Ага, – погодився я, витираючи компотні вуса рукавом, – тільки швидше вже його на місце поставмо.

На душі в мене було неспокійно.

Але Слон нікуди не поспішав. Він акуратно зібрав хоботом усі компотні вишні, що потрапили всередину Грааля, і задумливо вимовив:

– Ми ж іще бажання не загадали.

– Та яке ще бажання? – ледве не завив я: будь-якої хвилини могла повернутися Ба, і тоді нічого чарівного нам би точно не світило. Штрудель пильно подивився на мене:

– Звичайне бажання. От ти коли-небудь компот із Грааля пив?

– Ні-і-і, – відповів я, почуваючи, як серце стукає в мене десь у горлі.

– Отож-то й воно! А що треба зробити, коли пробуєш щось уперше? – хитро примружившись, запитав Слон.

– Задумати бажання, – сумовито буркнув я. Вперше в житті мені нітрішечки не хотілося його задумувати.

Штрудель мрійливо замружився, завмер на кілька секунд, навіщось погладив себе по животу і, широко усміхнувшись, розплющив очі.

– Задумав? Ну, ходімо швидше! – Я ледь міг встояти на місці.

Але де там!

– Хвилиночку, – поважно протягнув Слон.

– Ну що там ще?!

– Тепер я тобі розповім, що я загадав.

– Не збудеться ж, не можна нікому розповідати! – нагадав я Слонові, упевнено просуваючись до дверей.

– Так, але якщо я зовсім нікому не розповім, як же тоді Ба довідається, із чим пекти – з повидлом чи зі згущеним молоком? – розважливо зазначив Штрудель.

– Що пекти? – не зрозумів я.

– Пончики, звичайно. Я ж їх загадав.

– Вона й так не довідається, ти ж не їй про це розповів, а мені. Ну, будь ласка, ходімо вже! – заблагав я.

Штрудель хитро глянув на мене:

– Але ти б міг зовсім випадково згадати про це. У дружній бесіді. От, скажімо, за обідом. Або після – за вечерею. Хоча за обідом все-таки краще.

– Добре, – приречено пообіцяв я, розуміючи, що інакше ми ніколи не підемо з кухні. – Я згадаю. А тепер ми можемо нарешті поставити Грааль на місце?

На радість мені Штрудель повагом рушив до дверей, але на півдорозі завмер і підозріло подивився на мене.

– А тепер що ще?! – завив я.

– Я от дивлюся на тебе й думаю: а ти точно лицар Левине Серце?

– Ну так, – випнув груди я, – а що?

– А те, що на Заячий Хвіст ти більше скидаєшся.

* * *

Насилу ми добралися до серванта у вітальні. І тут з’ясувалося, що до верхньої полиці ніхто з нас не дістає, а підстрибнути так високо, як уранці, Штрудель уже не може, тому що «ослаб від голоду». Після п’ятихвилинної суперечки лютим шепотом із приводу того, кому кого підсаджувати, ми (передусім Штрудель) вирішили, що фіолетові слони занадто рідкісні тварини, щоб їх ось так екс-плу-атувати. Ви коли-небудь пробували підсадити слона на сервант? Ось і я до цього дня не пробував. І більше не буду. Дуже ці слони важкі.

Балансуючи на моїх складених човником долонях, Штрудель піднесено бубонив:

– Вище.. Ще вище… Так… тепер правіш… Ага… І нема чого так тремтіти, Заячий Хвосте, от зараз на місце поставимо і начебто нічого й не чіпа…

Дзинь! – пролунало раптом тихо й мелодійно.

І щось дуже мені це «дзинь!» не сподобалося, якщо чесно.

– Ой! – пошепки сказав Штрудель.

І це «Ой!” сподобалося мені ще менше, ніж «дзинь!».

Терзаючись неясними підозрами, я різко випростався, і Штрудель, втративши рівновагу, гепнувся на килим. У хоботі він, як і раніше, тримав ручку від дзвіночка. Ось тільки самого дзвіночка на ній уже не було.

– Це… як це? – розгубився я.

– Це… непередбачені обставини… форс-мажор… ненавмисно вийшло, – нерішуче пояснив Штрудель, задкуючи подалі від серванта.

Я зрозумів, що настав, як каже Нінуся, «драматичний момент». Ноги й руки в мене стали якісь пластилінові й ворушитися відмовлялися, тому все, що я міг, – стояти з розкритим ротом і дивитися, як Штрудель похапцем ховає ручку від дзвіночка за подушку, всідається на диван і береться завзято читати газету догори дриґом.

Ба заглянула в кімнату:

– Ну як ви тут, юні скульптори? Чого наліпили?

– А-а-а-а-а… е-е-е-е… и-и-и-и… – чесно спробував відповісти я.

Штрудель шумно гикнув і мовчки тицьнув хоботом собі в око, де дотепер красувалася піратська пов’язка.

Ба підозріло прищулилася, але потім начебто заспокоїлася:

– Ну-ну… оригінально… А раз ви були такими молодцями і навіть квартири не рознесли, зро-блю-но я вам пончиків. Із чим хочете, вибирайте: з повидлом чи зі згущеним молоком?

Затріпотівши вухами й широко розплющивши очі, Штрудель кілька разів беззвучно розкрив і закрив рота, після чого нарешті видихнув:

– З по… по… повидлом!

– От і славно, – кивнула Ба й вийшла з кімнат

– Ти це бачив? – пошепки заволав Слон тільки за Ба зачинилися двері. – Спр-р-рацювало! Це дійсно справжнісінький Грааль!

– Був… – додав я похмуро.

Почувався я так, начебто сто тисяч мільйонів кішок, змагаючись одна з одною, шкреблися в моїй душі.

Грааль, форс-мажор і похідна валіза (закінчення)

А окрилений пончиками Штрудель, навпаки, був повний ентузіазму:

– Та не пхикай ти, зараз що-небудь придумаємо!

Слон задумливо обвів очима кімнату й, радісно хекнувши, бадьоро підтягнув хоботом майже недоторкану коробку з пластиліном.

Прискіпливо оглянувши всі кольори, він нарешті відщипнув крихітний шматочок білого, сплюснув його й приладив до самотньої ручки від Грааля.

Я стежив за ним, витріщивши очі й від хвилювання забуваючи дихати.

Пихкаючи як паровоз, Штрудель видерся на сервант (цього разу – сам! Очевидно, близькість зустрічі з пончиками додала йому сили) і, помацавши хоботом на верхній полиці, приладив ручку до Грааля.

– Вуаля! Як новенький! А тепер скоріше ходімо мити руки і на кухню, – радісно повідомив він, зістрибуючи із серванта.

Але мені чомусь було зовсім не радісно. Душевні кішки й не думали нікуди подітися.

– А може… може, краще чесно все розповісти? – запропонував я.

Штрудель зупинився на півдорозі до ванної і повільно повернувся до мене.

– Навіть не думай! За розбитий Грааль пончиками не частують! Ти про це подумав?

– Ну, Ба посердиться-посердиться й коли-небудь знову їх спече. Може, навіть завтра, – спробував переконати його я.

– Завтра! – вискнув Слон. – Так я, може, не доживу! Я, може, представник виду, що вимирає, рідкісна ре-лік-то-ва тварина!

– І мама страшенно засмутиться… Напевно, навіть плакати буде… – міркував я далі.

Уявивши Маму, яка плаче, всі сто тисяч мільйонів кішок, що шкреблися на душі, дружно перетворилися на сто тисяч мільйонів важенних каменюк і звалилися кудись у район живота.

– Треба зізнатися, – твердо сказав я, насупивши брови для більшої переконливості.

– Ну що ж, – важко зітхнув Штрудель, – ходи… зізнайся…

Він зістрибнув з дивана й понуро поплівся в дальній кут вітальні, де стояло крісло Ба. Покректуючи, Слон із зусиллям протиснувся між ним і стіною і довго там вовтузився. Зрештою він знову вибрався назовні, волочачи за собою стару коробку з-під цукерок.

– Це що? – не зрозумів я.

– Похідна валіза, – суворо відповів Штрудель.

– І що там у тебе?

– Предмети першої необхідності – усе, що потрібно для виживання… на якийсь час, – поважно пояснив Слон і підняв хоботом накривку.

У похідній валізі лежали: чотири печива (одне надкушене), дві «барбариски», порваний блокнот із кострубато виведеним написом «Геніальні думки», одна шкарпетка з черепашкою, мильні бульки й обгортка від шоколадної цукерки «Південна ніч».

– Щось це не дуже схоже на предмети для виживання, – здивувався я, – зазвичай люди аптечку беруть, ліхтарика, консерви там які-небудь…

– Ну й нехай беруть, якщо їм хочеться на аптечках з ліхтариками виживати, – незворушно відповів Слон.

– А яка-така перша необхідність у мильних бульках? – не вгамовувався я.

– А така – дуже навіть велика! – вигукнув Слон. – Раптом мені сумно стане?

– І що?

– А те, що багато ти сумних людей, які пускають мильні бульки, бачив?

Я подумав і погодився.

– Ну добре, а шкарпетка тобі навіщо, а обгортка цукеркова?

– Шкарпетка – на пам’ять, – потупившись, сказав Штрудель. – Я трохи сентиментальний… а обгортка… це… просто одного разу виникла екстрена потреба… ну й от…

– Ясно, – зітхнув я, – але тільки я не розумію, навіщо тобі взагалі ця валіза знадобилася?

– Піду я… – важко зітхнув Слон, приладжуючи на місце накривку коробки.

Я широко розплющив очі:

– Куди? Навіщо?!

– Ну ти ось зараз зізнаєшся, розповіси все – думаєш дуже нас із тобою по голівці погладять? Тебе-то ще насварять і забудуть, куди їм подітися – вони ж тебе вже народили. А я – сторонній, навіщо їм такі збитки в домі? Виженуть та й по всьому. Так що піду я, поки не почалося.

– Глупство яке! – обурився я. Ніхто тебе виганяти не буде, ти ж наш, домашній.

Штрудель скорботно похитав головою й узяв коробку під пахву:

– Попередні господарі теж так само спочатку говорили: живи скільки хочеш, дорогий друже, – а як акваріум тріснув, то відразу – до побачення,

І Слон рішуче повернувся до дверей.

Мені перехопило подих і защипало в носі.

– Штруделю! – крикнув я. – Не йди! Я нікому нічого не скажу!

– Що за шум, а бійки немає? – відразу з’явилась у дверях Ба.

– Та це ми так… граємося, – бадьоро відрапортував Слон, ховаючи за спину похідну валізу.

Ба уважно подивилася на нас:

– Щось ви якісь наїжачені. Перша партія пончиків уже готова. Так що, поки не охололи, марш мити руки й чекаю вас на кухні.

Отут уже Штрудель не витримав. Одним стусаном відправивши «виживальну» валізу під крісло, він понісся на кухню, витираючи на бігу хобот і лапи об фіранки. Я поплівся слідом.

Взагалі-то я люблю пончики не менше за Штруделя, але того дня вони чомусь зовсім мене не тішили. Добре, що Слон умолотив більшу частину, а то Ба запідозрила б недобре.

Я з жахом чекав з роботи Маму, але вона, проходячи повз сервант, так нічого й не помітила.

– Це тому, що я дуже добре склеїв: тонка робота – комар носа не підточить, – гордо пояснив Штрудель.

Та легше від цього чомусь не стало: кішки й каменюки, як і раніше, були на місці. Може, коли лягти спати раніше, то наступного дня вони пропадуть, – думав я. Але й наступного дня вони нікуди не поділися. І ще через день. І ще. Я просто звівся весь нінащо. Ні гратися, ні гуляти не хотілося, а щораз, як хто-небудь підходив до серванта, у мене холоділо в животі, начебто я разом проковтнув цебро морозива. Штрудель теж ходив притихлий і все поглядав на мене винувато, хоча на апетиті його це ніяк не позначилось.

До кінця тижня я так змучився, що Ба вирішила, начебто я занедужав, і, уклавши мене в ліжко, взялася міряти температуру. А я лежав із градусником під пахвою й міркував, чи вважається хворобою “невимовний сум”? І ще про те, що ж мені робити: зізнатися я не міг через Штруделя, а далі мовчати було вже нестерпно – так можна було зовсім розучитися радіти! Від цієї думки стало ще сумніше несказанно.

Аж раптом мені сяйнула думка! Тієї миті пролунав дверний дзвінок – Мама повернулася з роботи.

Ледве дочекавшись, поки вона вимиє руки й переодягнеться, я тихенько прошмигнув до Мами в кімнату.

– Може, посутінкуємо?

Вона поплескала рукою по канапі, і ми разом забралися під плед.

– Ну, розповідай, шепнула Мама.

– Страждаю… чесно зізнався я.

– Чому?

– Я тобі зараз скажу, тільки ти обіцяй, що не рознервуєшся. Ну хоча б недуже.

– Буду намагатися, – серйозно кивнула Мама.

– Там у тебе в колекції такий кришталевий Грааль… ну, тобто дзвіночок є… ну, тобто був… – Я набрав у груди побільше повітря, замружився для хоробрості й нарешті вимовив: – Тож я його розбив – сам розбив, зовсім один. Це непередбачені обставини були і ще форс-мажор. От, – видихнув я.

Мама уважно мене вислухала, а потім запитала:

– Ясно. А пластиліном навіщо заклеїв?

– То ти знала?! Увесь тиждень?! – задихнувся я від подиву.

– Знати-то я знала, крокодиле ти такий, але мені було важливо, щоб ти сам мені сказав. Усвідомив відповідальність за вчинок, розумієш?

– Розумію, – важко зітхнув я. – Карати будеш?

– Та ти, по-моєму, й сам себе вже покарав, – легенько штовхнула мене ліктем у бік Мама, – не дуже-то в тебе радісний тиждень видався, так?

– Ага, – похмуро кивнув я й уткнувся в Маму носом, – вибач.

Ма скуйовдила мої кучері й зітхнула:

– Вибачення прийнято, крокодиле. Радує, що ти все-таки набрався мужності. А тепер ходімо вечеряти, їсти хочу – вмираю.

Із цими словами вона піднялася з канапи й пішла на кухню, але на півдорозі раптом обернулася і, хитро усміхнувшись, додала:

– І, до речі, передай своєму Форс-Мажорові, що йому я теж вибачаю, може перестати ховатися за кріслом щораз, як мене бачить.

І мама дзвінко засміялася.

А я сидів, слухав, як мама сміється (так, напевно, повинен був дзенькати той кришталевий дзвіночок), і не тямився від радості, тому що всі мої кішки й каменюки нарешті разом кудись пощезали і на душі стало легко-легко.

Про любов, зуби та шапку

А з цією любов’ю все зовсім незрозуміло. Поміркуйте самі – Маму з Татом я люблю, і Бабусю з Нінусею, і Діда Василя теж, і суп із фрикадельками, і собаку, якого в мене навіть немає, – теж люблю. Ну й Даринка ще ця з не нашої групи. Багато їх, любовей, виходить. А я один. Тому й довго розібратися не міг. Поки одного разу не почув, як Нінуся розповідала Ба про якийсь «Любовний напій» – це в них у театрі таке показують. Опера називається.

І отут я подумав: а що, коли любов і справді, як напій, кожному різна. От Маму з Татом я люблю, як какао з молоком, Ба – як чай із чебрецем і м’ятою, який ми на балконі п’ємо, Діда Василя – як молоко корови Марго, Штруделя – як компот із вишнею, а Даринку – як газовану воду, від якої в носі лоскоче. Виходить, різних людей і любиш по-різному.

Так от, про Даринку. Вона в наш садочок у сусідню групу ходить. У неї ластовиння, кіска руда й переднього зуба немає (через це вона плюється далі за всіх).

І ще вона на перекладині, як мавпа, вниз головою висіти вміє. Отже, сліпуча жінка. От я й закохався.

Правда, як далі бути – не знав. Начебто одружитися годиться. Тому я вирішив запитати в Тата: він точно знає, як це краще робити, адже він он з якою Мамою одружився!

Виждавши, коли Тато нарешті нічим не буде зайнятий і укладеться на диван, я запропонував поговорити по-чоловічому. Тато відразу швидко сів і приготувався уважно слухати.

– Загалом… як правильно одружитися? – почав я відразу з головного.

– Гм… – Тато задумливо почухав бороду. – Ну, правильно, звичайно, з великої любові. А що, є кандидатки?

– Щодо кандидаток не знаю, хто це, але є Даринка, – відповів я й поспішно уточнив: – І любов теж є. Велика.

– Це добре, брате. Чудово навіть, – ляснув мене по плечу Тато. – От тільки перед тим, як одружитися, люди зазвичай якийсь час зустрічаються, щоб якомога краще пізнати одне одного.

Я з розумінням закивав:

– Ага, ми з нею й зустрічаємося – щодня майже! – у садочку на прогулянці наші групи на одному майданчику гуляють.

– Просто бачитися мало, – пояснив Тато, – тут важливо зрозуміти, чи багато у вас спільного.

Я задумався – по всьому виходило, що в нас дуже навіть багато спільного: капці однаково сині й манна каша, яку ми терпіти не можемо.

І ще вона теж любить динозаврів.

Тато з розумінням кивнув:

– Ну коли так, то потрібно дати їй зрозуміти, яка вона тобі дорога. Тут різні способи є, потрібно дивитися по людині. От їй що подобається?

– Плюватися і на перекладині вниз головою висіти, – з готовністю відказав я.

– Гм… ну, тут, думаю, краще проконсультуватися з Мамою й Ба. Вони як сучасні жінки краще знають, які знаки уваги приємніші.

– Спасибі, Тату! – від душі подякував я і кинувся на балкон, де Мама з Ба саме пили чай.

Засапавшись, я видерся на стілець і відразу перейшов до діла:

– Що подобається сучасним жінкам?

Мама з Ба переглянулися.

– Сучасним жінкам подобається все, що відповідає їхнім інтересам. А тобі, парубче, це навіщо, дозволь запитати?

– Та ось, одружитися збираюся, – невимушено відповів я, – а Тато сказав, що потрібно спочатку позустрічатися, а потім виявляти знаки уваги. А які знаки, сказав, ви краще знаєте.

– Упізнаю Міку: справжній дипломат, – засміялася Мама. – Ну, слухай, зяблику: тут усе дуже індивідуально.

Я здивовано глянув на неї.

– Ну, тобто все залежить від людини, – пояснила вона. – Кожній подобається щось своє.

– Ага, – зрозумів я, – Тато теж так казав.

– І що ж подобається твоїй обраниці? – запитала Ба.

– Плюватися і на перекладині висіти, – знову повідав я.

– Сильна жінка, якщо так, – задумливо кивнула Ба, – тут потрібно подумати.

– Ну, цукерки, я думаю, усі люблять, – підказала Мама.

– Їй цукерок не можна, у неї від них алергія, – зітхнув я.

– Це, звичайно, ускладнює справу. Ну, може, тоді квіти?

– Квіти – це банально, а тут жінка з яскравим характером, – похитала головою Ба.

Я з нею погодився:

– Ага, з яскравим, просто рудим. І потім, я не знаю, може, у неї на квіти теж алергія.

– Тоді намалюй їй що-небудь гарне, – висунула нову пропозицію Мама.

– Самоскид? – уточнив я.

– Ну… можна, звичайно, і самоскид, але я б порадила що-небудь жіночніше. От, до речі, на намальовані квіти й цукерки алергії точно не буде.

– Алергії не буде, але й задоволення ніякого, – розважливо зазначив я.

– Це так, – підтримала мене Бабуся.

Ми трохи посиділи в тиші.

– Добре, піду думати, – сказав я, – може, Штрудель що-небудь порадить.

– Ага, що-небудь хлібобулочне, – єхидно хмикнула Ба.

– Ти, головне, не зневіряйся, – підбадьорила мене Мама, – що довше думаєш, то краща ідея тебе навідає.

Я задумливо кивнув і побрів до себе в кімнату.

Там, загорнувшись у мою ковдру, сидів на підвіконні Штрудель і дивився на місяць. Це було зовсім на нього не схоже. Звичайно, якщо тільки не їв і не спав, Слон завжди був чим-небудь зайнятий: перечитував виклянчені в Ба «100 рецептів випічки», порпався у своїх харчових запасах, азартно дивився кулінарні шоу по телевізору або грав зі мною в «тихі ігри» (як того разу із Граалем). А ось так просто сидіти й дивитися на місяць Штруделеві було абсолютно не властиво.

– Ти чого це? – стурбувався я.

У відповідь Слон лише важко зітхнув. Я спробував зайти з іншого боку:

– Трапилось щось?

Штрудель повільно кивнув, не відриваючи замисленого погляду від місяця.

– Щось погане? – далі допитувався я.

Слон повільно похитай головою, від чого по стінах запурхали тіні від його великих вух.

– Тоді щось гарне?

Слон знову повільно похитав головою і знову відвернувся до вікна, а я остаточно заплутався:

– Якщо й не погане, і не гарне, то що ж тоді трапилося?

Штрудель нарешті повернувся до мене, й отут я остовпів: у яскравому місячному світлі на підвіконні сидів звично фіолетовий Слон у несподівано жовту квіточку.

– Т-ти занедужав? – якомога байдужіше запитав я, щоб не налякати його.

– Закохався я… – з урочистим зітханням повідомив Штрудель, – от і розцвів.

– То це ж дуже здорово! – зрадів я. – Ось і я теж саме закохався. А вдвох бути закоханими набагато веселіше.

Слон оглянув мене недовірливим поглядом.

Тут я швиденько переказав йому все, що мені вдалося довідатися від Тата, Мами й Ба з цього питання, й побідкався над тим, як важко придумувати знаки уваги.

– Ну, із цим-то якраз усе просто, – поблажливо заявив Слон, – потрібно просто подарувати їй що-небудь, чого в неї немає. Але що-небудь дуже потрібне.

– Ясно, – кивнув я, – а що?

– Це по-різному, дивлячись, що їй подобається.

– Плюватися і висіти на перекладині, – бадьоро відрапортував я.

– Плюватися? – задумливо повторив Штрудель. – Це хто далі, чи що?

– Ага, у неї зуба переднього немає, от і виходить найдалі від усіх.

– Ну от, якщо зуба немає, то зуба й подаруй їй. Зуб – річ потрібна, без нього карамельки не розгризеш.

Ідея була гарна, але щось мене бентежило:

– Так, але ж якщо я їй зуба подарую, вона ж плюватися більше не зможе. І потім, де ж його взяти? Не в себе ж виривати, у мене самого він щойно виріс.

Штрудель насупився і почухав хоботом вухо.

– Ось тобі й на, щось недоладне виходить. А ще що-небудь їй подобається?

– Капці сині й динозаври, – приречено зітхнув я.

Але тут Слон, навпаки, збадьорився.

– Динозаври – це чудово! – вигукнув і пірнув під ліжко.

Пошарудівши зо дві хвилини, Штрудель вибрався назовні з черговою «похідною валізою». Взагалі, по квартирі таких було сховано, як каже Ба, «віз і маленький візок», і всі з найпотрібнішими й найнеобхіднішими речами на всі випадки життя. Цього разу Штрудель витягнув із підліжків’я трохи пом’яту бляшанку від печива. Помацавши в ній хоботом, бурмочучи «Зараз-зараз… десь тут… Ага!», він урочисто виловив і тицьнув мені під ніс невеликий, але важкий кругляк із діркою.

– І що це? – злегка сторопів я.

– Зуб динозавра! Дарую! – гордо пояснив Слон.

– А… а начебто на камінь схоже, – засумнівався я.

– Ти ж мізками поворуши, – постукав мене хоботом по лобі Штрудель, – динозаври коли вимерли? Давно! От він і скам’янів!

– Ну… може бути, – непевно пробурмотів я.

– Не «може бути», а точно! – образився Слон.

– А дірка в ньому звідки?

– Це мені вже невідомо, може, динозавр не чистив зубів, а може, іриски любив. Байдуже. Тут головне, що зручно – якщо на шнурок нанизати, то на шиї носити можна.

– Навіщо?

– Ні, ну ви бачили! Він тут увесь вечір стогне, що нічого не придумується, я пропоную йому шикарний знак уваги, а він носом крутить! – надувся Слон.

– Та ти почекай, що в цьому знаку уваги такого шикарного?

– А те, що це мало того, що зуб, якого в неї немає, то він ще й від динозавра, яких вона любить. Хочеш – використовуй за прямим призначенням: горіхи коли, карамельки гризи, а коли не потрібний – будь ласка, носи на шиї на мотузочці, усім хвастайся, – як маленькому, пояснив Штрудель.

Тут я зрозумів, що це справді чудовий подарунок. Настільки чудовий, що я б і сам від такого не відмовився. Але любов – понад усе.

– А ти справді певен, що це справжнісінький динозаврячий зуб? – спробував уточнити я.

З ображеним виглядом Штрудель почав демонстративно укладати зуб назад у бляшанку.

– Вірю-вірю, вибач! – поспіхом покаявся я й простягнув руку по зуба. – А на що ми його повісимо? Є в тебе там що-небудь ефектне?

Слон відразу діловито пірнув у надра коробки і за кілька хвилин завзятих розкопок витягнув червону стрічечку, якою зазвичай перев’язують пакетики з льодяниками.

– Це підійде! – зрадів я.

Разом ми повісили зуб на стрічку й кілька хвилин захоплено милувалися результатом.

– Чудова штука, – нарешті, сказав я з почуттям. – Спасибі, Штруделю!

– Та чого вже там, – потупившись, махнув хоботом Слон, – мені для друга нічого не шкода. У тебе, до речі, зефіру з учора випадково не залишилося?– скромно додав він.

Про любов, зуби та шапку (закінчення)

Решта вечора пішла на те, щоб виявити предмет пристрасті Штруделя. Але той знову мовчав, як партизан на допиті, тому довідатися вдалося небагато: тільки те, що вона екзотичної породи, а познайомилися вони в гостях. (Хоча, якщо подумати, які гості? Штрудель далеко від холодильника нікуди й не відлучався.) Я, звичайно, по-дружньому запропонував допомогти йому з ідеєю знака уваги, але Слон, поблажливо хмикнувши, заявив, що в подібних питаннях він професіонал і допомоги не потребує. З тим ми й уклалися спати. Зуб я повісив на спинку ліжка, щоб зранку скоріше мчати в дитячий садочок і подарувати його Даринці.

* * *

Усе пройшло просто чудово. Я, ледве дотерпівши до початку прогулянки, урочисто вручив Даринці зуб і навіть не заплутався в слові «три-цера-топс» (ми з Ба всю дорогу до садочка репетирували). Даринка, звичайно, була вражена в самісіньке серце. І не тільки Даринка – на нашому майданчику всі просто ойкнули від такого подарунка. А вона мене поцілувала просто в щоку (тут усі знову ойкнули) і, надягнувши зуб на шию, покликала разом висіти на перекладині. Усю прогулянку, обід і «тиху годину» я був найщасливішою людиною на планеті Земля.

Та що там, я навіть в усьому космосі був найщасливішою людиною! Під час «тихої години» я, лежачи, міркував про те, як ми одружимося, як я познайомлю Даринку з Мамою, Татом, Ба і Штруделем (жити ми, звичайно, будемо в нас) і що я навіть дозволю їй з’їдати окраєць від батона і витиратися моїм улюбленим рушником із жирафом.

А потім ми вийшли на вечірню прогулянку, і я побачив цього дуринду Марка з моїм динозаврячим зубом на шиї. Я, звичайно, кинувся відбирати, але Марко не дався і заявив, що Даринка сама дозволила йому поносити «пазур тиранозавра».

Такої підступності я не очікував. Тієї миті я зрозумів, що це означає, коли кажуть «розбите серце». Моє серце не просто розбилося – воно розлетілося на сто тисяч мільйонів уламків і ніякого пластиліну Штруделя не вистачило б, щоб його склеїти.

Я пішов у групу, сів на ослінчик і, не знімаючи шапки, просидів так, аж поки не прийшла Ба.

Вона прийшла о шостій і відразу все зрозуміла: може, зустріла у дворі Марка, може, Марєвгенівна їй розповіла, а може, сама здогадалася. Вона присіла поруч і обійняла мене: – Тримайся, Саньку. У любові, як і у всього іншого, завжди два боки. І ніколи не знаєш, яким із них вона вирішить до тебе повернутися.

– По-моєму, сьогодні вона до мене зовсім не лицем повернулася, – важко зітхнув я.

Ба усміхнулася:

– Ну, сьогодні, можливо, і не лицем, але наступного разу все може бути по-іншому. У цьому й уся принадність. Ходімо додому, нас там Штрудель чекає, йому сьогодні теж не завадила б дружня підтримка.

* * *

Дорогою Ба розповіла мені, як зненацька розкрилася таємниця коханої Штруделя.

Вранці, як вона це зазвичай робить у четвер, Ба спекла свій фірмовий штрудель до приходу Нінусі, посипала його цукровою пудрою і поставила остигати на тарелі з червоними маками, дивуючись тому, що Штруделя (того, який Слон) ніде не видно. Аж тут зателефонувала Нінуся з новиною: у них у театрі перенесли спектакль, і тепер вона не зможе прийти ввечері, але забіжить провідати Ба в обід.

Годині о другій Нінуся прибула. Ба допомогла їй повісити пальто в шафу й покласти смішну волохату шапку, яку всі прозивали «папахою», на піддзеркальник у коридорі.

Вимивши руки, вони рушили на кухню і дуже здивувалися, побачивши, а точніше, не побачивши на тарелі половини штруделя (того, який з яблуками).

– Та цей Слон, схоже, зовсім берегів не бачить! – обурилася Ба. – Ну я йому зараз дам!

І, войовничо суплячи брови, вона рушила в бік вітальні. Але ні там, ні в моїй кімнаті Штруделя (ні цілого, ні половини) не було. Пошукавши ще трохи у ванній і комірчині, Ба з Нінусею вирішили, що розплата може наздогнати Слона й пізніше, і повернулися на кухню пити чай. Через годину Нінуся зазбиралася додому, і Ба вийшла у передпокій її проводжати.

Ось тут вони й застали драматичну картину: на підлозі біля піддзеркальника сидів Штрудель і навіть у півсутіні передпокою було помітно, як яскраво полум’яніють на ньому жовті квіти. У витягнутому хоботі Слон тримав тарілку з половиною яблучного штруделя, яку він смиренно простягав чомусь Нінусиній папасі.

Помітивши Ба з Нінусею, Штрудель обернувся, поставив тарілку на підлогу й повним відчаю голосом прошепотів:

– Не хоче! Фірмовий – не хоче!

– Хто не хоче, Штруделю? – обережно запитала Ба, навіть забувши про заплановану прочуханку

– Чарівна незнайомка… – гірко видихнув Слон

– І де ж вона? – акуратно уточнила Ба.

– Та ось же! Ось! – вигукнув Штрудель і ласкаво погладив хоботом Нінусину «папаху». – Рідкісне ягуарове забарвлення! – Шапка справді була в цятку. – І яке густе шовковисте хутро! Це ознака чистої породи!

Нінуся з Ба розгублено переглянулися.

– Мій любий друже, – м’яко почала Нінуся, – я розумію твій щиросердий порив і ніжні почуття. Це чудово й піднесено, але, розумієш, я дуже сумніваюся, що чарівна незнайомка зможе відповісти тобі взаємністю.

– Чому? – Штрудель підняв на них повні здивування очі, нижня губа його по-зрадницькому затремтіла. – Ну чому, га?

Тут Ба глибоко зітхнула й наважилась:

– Тому що вона – Нінусина шапка, Штрудельку.

– Шап… ка? – затинаючись перепитав Слон. – Та, яка головний убір?

– Саме так, – співчутливо закивали сестри.

– Який на голові носять? – знову уточнив Слон. – Щоб вуха не мерзли?

– Точно, – знову погодилися Нінуся з Ба.

– І вона зовсім-зовсім нежива? – ошелешено запитав Штрудель.

– Зовсім, вона навіть із хутра штучного, – зітхнула Нінуся, – щоб тварин берегти.

– Штучна шапка, – сам собі повторив Слон, підвівся з підлоги й повільно побрів, ледь волочачи за собою хобот. Зробивши зо два кроки, він повернувся, підхопив тарілку з половинкою штруделя і продовжив свій скорботний хід. На його спині тихо мерхли жовті квіти.

– Яка сердечна драма, – Нінуся змахнула сльозинку, – яке ніжне серце, виявляється, ховається за всім цим… харчовим інтересом.

– Так, – сумно зітхнула Ба, – оце вже ніколи не подумала б… А щодо цієї шапки я тобі давно казала.

– Знову ти за своє, Нусю! Прекрасна шапка, чим раптом вона тобі не догодила? – обурилася завжди трепетна щодо свого гардеробу Нінуся.

– Занадто вже вона…

– Ну яка? Яка? – гарячково допитувалася сестра.

– Породиста, – похмуро припечатала Ба.

* * *

Від історії Штруделя мені стало трішечки легше. Ви не подумайте, я за нього дуже засмутився, просто, коли знаєш, що ти не один такий на світі, уже начебто і не так гірко. Це називається «побратим по нещастю».

Прийшовши додому, я передусім подався до Штруделя і дуже йому поспівчував: ми сіли на ліжку й стали похмуро мовчати.

– Ну її зовсім, цю любов,– нарешті рішуче сказав я, – тільки страждання від неї.

– Угу, – погодився Слон.

– І з дівчиськами я більше не воджуся, – далі розпалювався я, – ніякої від них користі. Ну хіба що з Мамою й Ба дружити можна. А так – навіть зуб трицератопса від пазура тиранозавра відрізнити не можуть!

– Точно, ще й шапки зі штучного хутра де завгодно розкидають, – суворо підтакнув Штрудель.

Тут у кімнату заглянув Тато, що повернувся з роботи:

– Можна до вас?

– Можна, – похмуро дозволили ми зі Штруделем.

– Що робите?

– Ось вирішили більше з дівчиськами не водитися. Ніколи, – увів я його в курс справи.

– Суворо, друзі. А чому так? – поцікавився Тато.

– Від них користі немає, тільки страждання, – буркнув Штрудель.

– Ну що ж ви так усіх під одну гребінку рівняєте. Може, ви просто ще не зустріли своєї людини… ну або слона?

– Це кого? – хором не зрозуміли ми.

– Це ту саму, з якою захочеться все життя прожити, – пояснив Тато, – а це не так-то просто. Щоб знайти що-небудь гарне, завжди доводиться повозитися, а тут не щось, а когось шукати треба, а це ще складніше.

– Точно, – зміркував Штрудель, – я от поки свій улюблений сорт цукерок знайшов, теж багато всякого перепробував.

– Ну, ідею ти вловив правильно, – похвалив Тато, – і, до речі, хіба в тебе є улюблений сорт цукерок?

– Ну, взагалі-то, вони всі смачненькі… – почав було Штрудель, але я його перебив:

– А як же довідатися, що це саме та людина? Що ти потім не зустрінеш ще кращу?

– Повір, друже мій, коли ти зустрінеш саме ту людину, ти зрозумієш. Просто тому, що шукати далі вже не захочеться.

– І в тебе з Мамою так було?

– Саме з Мамою так і було, – усміхнувся Тато.

Ми ще трохи посиділи, обговорюючи подробиці цього метушливого дня, а потім пішли на кухню, тому що Штруделеві здалося, ніби пахне корицею.

Виявилося, що Нінуся так сильно переживає за нас, що вже кілька разів телефонувала з пропозицією навчити нас зі Штруделем якоїсь спеціальної дихальної техніки, що добре допомагає від розбитого серця. Але Ба розважливо вирішила, що булочки з корицею впораються нітрохи не гірше. І мала цілковиту рацію.

Зовсім Новий Рік

Найкраще свято – це, звичайно, Новий рік. Він як день народження, тільки відразу в усіх.

Я от навіть не можу зрозуміти, що мені в ньому найбільше подобається: ялинка з подарунками, частування чи те, що Дід Василь приїжджає.

Найраніше наближення Нового року відчувається в дитячому садку: ми починаємо вирізати сніжинки, співати пісні про ялинку й готувати з Мар’євгенівною маскарадні маски, щоб потім у них танок навколо ялинки водити. Колготки білі, щоправда, надягати доводиться. І чешки. Але муки ці недаремні, за них потім подарунок із цукерками видають.

І ось тут важливо знати, як із ним правильно повестися. Спочатку всю здобич потрібно висипати на стіл, рівномірно розподілити й ретельно вивчити. Після чого вибрати найбільші цукерки (це зазвичай вафельні) і з’їсти їх у першу чергу. А решту складаємо у вазочку. Можна, звичайно, ще розсортувати на шоколадні й карамельки. Дехто йде ще далі й ділить їх на кислі й солодкі, а шоколадні – залежно від начинки, але я, як каже Ба, «людина широких поглядів», тому їм усі навмання, поки на дні вазочки залишиться тільки грильяж.

* * *

Але найсправжніший Новий рік все-таки вдома. Дід Василь зазвичай приїжджає напередодні: домовляється з сусідами, щоб ті доглянули Марго й Бублика, сідає на поїзд і ввечері 30 грудня вже стоїть у нас у вітальні, яка відразу немовби зменшується: усюди він, його вушанка із зухвало задертим вухом і великий пуховик, що пахне тютюном і святом.

А в кишенях цього пуховика чого тільки немає! Яблуко, червоний картатий носовичок, щасливий трамвайний квиток, дуже потрібні гвинтики, насіння, коробка сірників, моток дроту або підшипник – словом усе те, що Ба зазвичай з бурчанням вигрібає з моїх кишень перед пранням.

І обов’язково шоколадка. Дід Василь вважає, що в кожної поважної людини повинна бути в кишені шоколадка або, у найгіршому разі, карамелька. І тут я з ним абсолютно згодний.

Наступного дня, 31 грудня, я, Тато й Дід Василь вирушаємо по ялинку. Тому що вибирати правильну ялинку, за словами Діда Василя, – це діло для справжніх чоловіків. І робиться воно так: спочатку потрібно безстрашно засунути руку якнайглибше в колючу купу ялинок і витягнути найнижчу. Потім кілька разів стукнути нею об землю, щоб розправити гілки, а заодно й перевірити, чи не осипається вона. Потім прискіпливо оглянути її з усіх боків, зо два рази із сумнівним виглядом прицмокнути язиком і, нарешті, важко зітхнувши, рішуче сказати: «Цю беремо».

Потім ми втрьох несемо ялинку додому і дорогою міркуємо, чи поміститься вона у вітальні, чи як зазвичай, доведеться зрізати верхівку. І от, горді й липкі від смоли, ми тріумфально затягаємо нашу здобич у квартиру, а Мама з Ба й Нінусею починають із порога захоплюватися й казати, що такої гарної та пухнастої ялинки в нас ще ніколи не було.

І всі відразу починають її прикрашати. Тато піднімає мене вгору, і я надягаю верхівку.

Ба дістає з антресолі картонну коробку зі старовинними іграшками з якогось «пап’є-маше». Деякі з них такі старовинні, що не відразу розбереш, де білочка, а де Дід Мороз. Там же лежать горіхи, загорнені у фольгу, паперові сніжинки й вата, з якої Ба робить сніг на ялинці.

Мама приносить із шафи кошик зі скляними іграшками, перекладеними дощиком, і кожен вішає на ялинку свою улюблену. Я – космонавта, Мама – ведмедика, Ба – папугу, а Нінуся – балерину на тонкій ніжці. Дід Василь із Татом зазвичай розплутують і розвішують намисто й гірлянди.

А ще Новий рік – це, звичайно, частування: з Татом ми смажимо чебуреки, щоправда, до Нового року вони ніколи не доживають. З Мамою печемо імбирне печиво: я вирізую бляшаною формочкою оленів і зірки, а мама – зайців і ялинки. Ба й Нінусі я допомагаю запікати гуску: у мене дуже відповідальне завдання – перевіряти якість начинки з яблук, меду і родзинок.

Дід Василь нічого не готує, але завжди привозить «до столу» які-небудь незвичайні гостинці: солоний кавун, домашні козинаки або козячу бринзу, яка пахне як Нінусині «духмяні трави».

У вітальні розсовують великий стіл, Ба накриває його святковою вишневою скатертиною, й усі дружно беруться розставляти на ній частування. Ми вечеряємо, хвалимо рік, що відходить (напевно, щоб йому не так сумно було йти), і дивимося по телевізору старі фільми.

А о дев’ятій годині я врочисто йду спати, щоб скоріше настав Новий рік і можна було бігти під ялинку по подарунки.

Але цей Новий рік – зовсім новий. По-перше, тому що мені нарешті дозволили не лягати спати й зустрічати його разом з усіма, як дорослому. А по-друге, це перший Новий рік, який ми зустрічаємо зі Штруделем. Виявилося, Слон до цього жодного разу його не святкував. Тому я ходжу поважний і всього його навчаю.

Ялинкові іграшки Слон відразу забракував, сказавши, що всі ці брязкітки й сухозлітка з ватою – абсолютний непотріб.

– А чим же тоді прикрашати? – розгубився я.

– Хвилиночку, – промовив Слон і помчав на кухню. За дві хвилини він повернувся, тягнучи вазочку з імбирним печивом, яке ми вчора спекли з мамою, пакетик цукерок зі святкової ялинки в садочку, мандарини, сушку, козинаки Діда Василя, в’язанку сосисок і банку маринованих огірочків. Вінчав усю цю продуктову піраміду клубок ниток, з яких Ба плела в подарунок Діду Василеві шарф.

Пихкаючи, Штрудель вивантажив свою здобич на килим і радісно оголосив:

– От! Зараз швиденько все розвісимо – і можна відзначати! Там ще котлети були, але вони ще гарячі – вішати незручно.

Ми старанно взялися за справу. Через пів години, стривожені підозрілою тишею, Мама й Ба заглянули у вітальню й застали мальовничу картину.

Серед запашної зеленої хвої світилися жовтогарячі мандарини, майоріли фантиками цукерки і тихо золотилися сушка з імбирними пряниками, акуратно розвішані на червоних вовняних нитках. Замість намиста переливалася рожевими боками в’язанка сосисок. Таємниче поблискували мариновані огірочки.

– А що, ідея мені подобається, – засміялася Мама, обійшовши навколо ялинки й відкушуючи від найближчого огірка.

Штрудель обурено засопів, але змовчав.

– Тільки я свого улюбленого ведмедика однаково почеплю, добре?

– Добре, – милостиво дозволили ми.

Тоді все дістали й розвісили своїх улюбленців: і космонавта, і папугу, і балерину на тонкій ніжці.

– Такої ошатної ялинки в нас ще ніколи не було! – захоплено оглянув результати нашої праці я. А Штрудель гордо випнув груди.

Треба сказати, що Дід Василь приїхав і швидко знайшов зі Штруделем спільну мову. Він уважно оглянув Слона й щиро захопився:

– Який добротний великий самець! І висота в холці вражаюча, і зашийок потужний. Зважаючи на все, перша категорія вгодованості, не менше!

Штрудель зашарівся й ласкаво глянув на Діда Василя. Так вони й познайомилися.

Ввечері, коли всі зібралися за столом, я ніяк не міг дочекатися, коли ж проб’є дванадцята година і настане Новий рік. Але час тягнувся і тягнувся, а по телевізору все співали і співали, і я навіть ледве не заснув, але вчасно прокинувся від стусана хобота пильного Штруделя.

І от у телевізорі з’явився якийсь солідний чоловік у костюмі й краватці і явно зібрався нам щось повідомити. Але тут Тато вимкнув звук і, чомусь хвилюючись, сказав:

– Думаю, наш Президент не образиться й поступиться мені цього разу правом привітати всіх нас із прийдешнім Новим роком. Нехай він принесе нам багато щастя і здоров’я! А ще… – отут Тато міцно обійняв і поцілував Маму, – а ще він принесе Санькові братика або сестричку, а вам, Ганнопалівно, Нінусю й тату, – ще одного онука або онучку!

Що отут почалося! По телевізору нарешті почало бити північ, Ба з Нінусею і Дідом Василем кинулися обіймати Тата, цілувати й вітати Маму, потім один одного, потім мене.

Спочатку, якщо чесно, я трішки розгубився – це скільки ж народу принесе Новий рік! Але потім збагнув, що до чого.

Взагалі-то, я просив у Діда Мороза робота на пульті керування, якщо вже собака мені однаково не світить, але, помізкувавши, вирішив, що братик або сестричка, мабуть, можуть виявитися навіть кращими від собаки й робота разом узятих.

Я оглянувся, щоб поділитися цим важливим міркуванням зі Штруделем, але в кімнаті його не було. Ще хвилину тому він із захватом об’їдав з ялинки пряники і ось – пропав.

У цій вітальній метушні ніхто й не помітив, як він зник. Ми вирушили на пошуки і через якийсь час помітили прочинені вхідні двері в передпокої.

Усі відразу висипали в під’їзд і забігали по поверхах, поки, нарешті, не здогадалися спуститися на перший, де ми його й знайшли.

Обмотавшись по самий хобот червоним подарунковим шарфом Діда Василя, насунувши неприступну ягуарову папаху Нінусі й затиснувши під пахвою найбільшу зі своїх похідних валіз, Штрудель підстрибував біля дверей на вулицю, марно намагаючись дотягтися до ручки.

– Штруделю, ти куди?! – хором крикнули ми.

Слон обернувся і, побачивши всіх нас, понуро вимовив:

– Тепер з усіма онуками, онучками, братиками й сестричками я вам стану не потрібний… Не буду вас обтяжувати…

І він знову повернувся до дверей, явно наміряючись відновити свої плигальні спроби.

Тоді Мама підійшла й тихенько обійняла його:

– Ну що ти, Штрудельку! Ми ж тебе полюбили, ти наш друг, а ми, сподіваємося, твої друзі. І з появою маляти друзів у тебе стане ще більше. Ти нам дуже потрібний. Залишайся!

Штрудель розчулено хрокнув й уткнувся хоботом Мамі в плече.

– Увага! Обіймання! – викрикнув я і, підбігши, теж обійняв їх відразу з усіх боків. А потім і Тато, і Ба з Нінусею, і Дід Василь приєдналися до нас.

На вулиці забабахали перші салюти, і ми всією юрбою вивалилися з під’їзду, задерши голови догори. Сторопілий від гуркоту Штрудель притискався до мого боку, а сам я тримав за руки Маму з Татом, а поруч стояли, обійнявшись, Ба з Нінусею і Дідом Василем.

Над нами спалахували й осипалися на дахи яскраві фонтани салютів, попереду чекав Зовсім Новий Рік, і я подумав, що стояти ось так усім разом – велике Щастя.

А коли салюти затихли, ми повернулися додому до гарячого чаю з пирогом і Штрудель навіть не згадав про забуту в під’їзді похідну валізу.