Сніговий кінь

Жили-були собі дід та баба. Мали невеличку біленьку хату, але дід так дбайливо укривав її соломою, що вона здаля здавалась золотою. Жили-поживали, не дуже про статки дбали, бо були самотні, а життя вже давно за полудень повернуло. Що Бог посилав, тому раді були.Та ось якось наприкінці зими знялась віхола. Зачинив дід двері та й каже бабі:

— Таке знялося, що й двері надвір не одчиниш, замете по саму стріху.

— Не журись, старий,— каже баба, – хліб та сяке-таке вариво у нас у хаті, а скотини чи птиці і зовсім нема. То людям зараз — як корову напоїти чи коням вівса вкинути. Лізь краще на піч, бо вже й ніч надходить.

Лежать вони на печі, чують, як у димарі товчеться шалений вітрюган. Ось поснули обоє, а на ранок прокидаються — надворі темно.

— А що, бабо, мабуть, ще ніч, коли так темно, а мені вже й спати не хочеться, усі боки перележав,— каже дід.

— Та пора уже й сніданок сякий-такий ладнать,— озивається баба.

— Та, може ж, розвидниться.

— Та, може.

Отак і балакають вони на печі, коли вже й справді і їсти, і пити хочеться, а ранок все не йде.

— А що, бабо, у димарі вже вітер не стогне?

— Та й то. Така тиша, як у могилі, чи не померли ми?

— Таке верзеш, старий. Хіба мертві їсти і пити хочуть? Краще виглянь, що воно надворі робиться.

Зліз дід з печі, давай двері відчиняти, а вони не відчиняються. Що робити? Хотів бабу на поміч кликати, та пригадав, що він хоч такий-сякий, а козак. Наліг на двері, вони й прочинились трохи.

— Мати Божа! Та це ж нас снігом замело по самий димар,— здогадався дід.

— Біда, бабо! — кричить дід.— Замело нас.

Засвітили вони каганця, дід снігом чавун набиває, а баба піч затопила та в печі сніг топить. Отак потроху й прорили вони нору на світ білий. А надворі вже ніч. На небі ні хмаринки, і тихо-тихо, а зірок висипало стільки, що дід і за все життя не бачив, і скрізь, скільки сягало око, лежав сніг, залитий місячним сяйвом.
З жодного димаря не куріло, і тільки де-не-де стирчали верхівки старих тополь. І така була краса, і так високо сяяли зірки, і були майже поруч, що у діда й шапка з голови впала. Раптом якась сяюча цятка відділилась од зірок і понеслась просто на діда.
Стоїть він і не ворухнеться. А цятка все більшає, росте просто на очах, і ось уже видно діду, як з неба спускається чудесний кінь. Грива в нього срібна, копита кришталеві, і весь він іскрився, як величезний діамант. Хотів дід бабу покликати, щоб вона побачила чарівного коня, аж тут йому наче заціпило. А кінь помчав по снігу, тільки снігові іскри стовпами піднімались від його копит. Все швидше біжить кінь, срібною віхолою має на вітрі його грива, і від того знову починається заметіль.

— Так от звідки береться сніговиця-хурделиця,— думає собі дід

Аж тут кінь просто до діда підбіг, довірливо струснув головою, заіржав. Поліз дід у кишеню кожуха, дістав грудочку макухи та й дав коневі. Схрумав ту грудочку кінь і як ударить тричі копитом, то і все село піднялось з-під снігу, як з води.

— А що, діду, чи не хочеш на мені погарцювати, чи не застоялась у твоїх жилах козацька кров? — людським голосом озивається кінь.

— Ще й як би хотів,— каже дід,— та ні сідла, ні вуздечки у мене нема.

— Ну то не біда, тримайся за гриву.

Сів дід на коня, і помчав той по сніговому полю все швидше і швидше. І дивно: чим швидше біг кінь, тим молодшим і сильнішим відчував себе дід, замість сивих вусів стали в нього чорні, і чуб оселедцем аж за вухо.

— Агей! — крикнув дід, і голос у нього був молодий та сильний.

Глянув він — аж летять вони вже но небу. Аж ось і край неба почервонів, і зрозумів дід, що ранок надходить.

— Чи не час нам вертати? — каже дід коневі.

— Час — відповідає кінь.

І похололо у діда в грудях, бо не хотілось йому з молодістю розлучатись та в стару хату на піч повертатись. А кінь уже й на подвір’я дідове опустився. У селі заспівали треті півні.

— А чи не залишишся у мене? — питає дід коня.

— Залишусь,— каже кінь,— але якщо мене хтось буде купувати та дасть тобі гарну ціну — продавай, не журись, я через рік за тобою прийду.

— А де ж мені тримати тебе, у мене й стайні нема,— розводить руками дід.

— А навіщо мені стайня?

— Та й то так.

І залишився кінь у дворі, а дід пішов у хату бабу порадувати, їмо такого коня придбав неждано-негадано.

А вранці хто не йшов мимо дідового двору, то зупинявся і дивився на чарівного коня, який іскрився, як сніг проти сонця, і копитами кришталевими землю бив. Людей набігло, як на ярмарку. І у всіх одне питання: звідки та звідки ти коня такого дістав? Аж ось проліз наперед голова:

— А скажи, діду, звідки в тебе такий кінь з’явився, чи не продав би ти його мені — старий ти вже на такому огиреві гарцювати. Я тобі грошей дам, пшениці та меду, ще й кожуха нового.

Отак слово за слово та й по руках ударили.

І повів голова коня на своє подвір’я. А кінь собі йде помаленьку, не опирається. Привів його голова в стайню, прив’язав і зразу ж почав у місто збиратись, покупця на таку дивовижу шукати. Ще голова тільки в хаті збирається, а чутка про коня вже по місту біжить, аж у палати царські.

— Що? — кричить цар.— То де той кінь срібногривий, що, коли біжить, то кришталевий дзвін стоїть?!

— У сільського голови він,— кажуть.

— То зараз подати мені сюди того голову з конем разом.

То й доставили йому голову сільського.

— А що, справді є у тебе такий кінь — увесь білий, аж іскриться, як сніг проти сонця, грива й хвіст срібні, а коли біжить, то кришталевий дзвін стоїть і від того дзвону у старого і малого серце мліє?

— Так воно і є, ваша величність, не тільки від дзвону серце мліє, а як просто глянеш на нього, то про все забудеш.

— То як же ти, сякий-такий, на такому коні їздити смієш, хіба ти того не відаєш, що тільки цареві на нього сідати?!

— Відаю, батечку, я на того коня і не сідав, а як тільки купив, то й відразу ж у палац зібрався. А коня не привів, бо нема такої збруї, щоб його вдержала.

Тут так цареві того коня закортіло, що він велів відразу в дорогу збиратись, а скарбнику наказав насипати голові стільки золотих,
скільки він сам підняти зможе.

Зібрався царський поїзд у село їхати. Довго чи ні, а вже й приїхали. Люди перед царем шапки ламають, а він до людей і не привітався, бо як побачив у дворі коня, то й мову цареві відібрало. Як срібна віхола слалася його грива, діамантами горіли кришталеві копита, а як переступив кінь з ноги на ногу, то такий кришталевий дзвін поплив, що серце мліло, а душа раділа. Отямився цар, а вже сонечко тепле, на весну пригрівати стало. Скинув він
шубу і прорік:

— Ану загнуздайте мені цього коня!

Слуги вмить і вуздечку, і сідло, і стремена, а кінь смирний стоїть. Тим часом сонечко ще вище піднялось, ще тепліше стало.

— Дивись, який смирний,— каже цар.— Відчув руку справжнього володаря! ,

— Воістину так, ваша величність,— хором підтакнули придворні.

Скочив цар у сідло — коли це (люди аж очам не повірили) розвалився кінь на снігові кавалки, а від копит тільки крижані уламки залишились. А цар просто в талий сніг звалився. І як закричить:

— Де той капосний голова?

Тут слуги голову в пику, а тоді й кинули в бочку з оселедцями. Люди розбіглись хто куди, а цар подався в свій палац, клянучи на всі заставки і сільського голову, і своїх придворних, і снігового коня.

Минула весна, а за нею красне літечко й золота осінь. Настала знову зима. Сидять дід з бабою, дивляться у вікно. Дід і каже:

— А пам’ятаєш, бабо, того чарівного коня?

— Та як не пам’ятаю, такий був кінь, що й на світі другого такого більш нема, а от голова наш пропав.

— А не такий уже й поганий був голова,— веде далі дід,— бач, і грошей дав, і кожуха нового, а це став новий, то у цього і снігу взимку не випросиш.

Ото сидять та й балакають, а вже ніч надворі. Аж під вікном щось затупотіло й стало видно, як удень. Вибіг дід, а то кінь чарівний стоїть.

Грива, як віхола срібна, а від копит кришталевий дзвін іде.

— А чи пізнав мене, діду? — питає.

Поліз дід у кишеню, вийняв грудочку макухи, а далі помчали вони полем, а тоді небом, зачорніли дідові вуса козацькі, розгладились зморшки, засяяли очі.

А баба подивилась на чорне небо в шибку і побачила, як на землю зірка впала.