Сніжинка
Крауш Борис Павлович
Високо в небі пропливала мати-хмара. Багато-багато дочок-сніжинок було в неї.
Але найбільше любила вона одну, найбілішу, найкрасивішу Сніжинку. Тільки й чула вона:
— Будь обережна, доню, не сідай на краєчок хмари — дочасно на землю впадеш!
І доня росла, шубка в неї дивним узором гаптована. З кожним днем гоноровитішою ставала та доня балувана.
— Я найкраща, так усі кажуть. І тому я перша полечу на землю. Хай і там подивляться на мою вроду, хай заздрять моїй красі!
І ось настав день, коли мати-хмара попливла над землею.
— Дивіться,— говорить вона своїм дочкам, — дивіться — он земля, туди ви всі полинете, м’яким пухнастим килимом вкриєте озимину, своїми білими шубками накриєте кожну билинку, щоб вона не загинула від холоду. Ще трохи — і морозець пробіжить по землі. І там, де продзвенять його ковані чобітки, лягайте спокійно на землю.
— Ми хочемо зараз! — закричали нетерплячі сніжинки.
— Ні,— одказала мати-хмара,— зараз не можна. Ви ще слабі, а морозець ще тільки взуває свої срібні чобітки.
Але тут налетів Вітер. Він був прудкий і дужий, бо мав чудові крила і кришталеві очі. Вітер чемно вклонився хмарі і сказав:
— Я прилетів, щоб допомогти твоїм дочкам опуститися на землю!
— Їм ще рано,— одказала мати-хмара.
Вітер подивився на сніжинок, вони були такі чарівні у своїх пухнастих гаптованих шубках. Вони сподобались йому, а він їм. Ще б пак! Він мав такі чудові крила!
І тут найкраща Сніжинка підлетіла до матері-хмари:
— Я мушу летіти перша, бо я найкраща. Не хочу чекати! Коли ще мороз взує свої срібні чобітки, та й бігти йому багато. А тоді люди сховаються в хати, і ніхто не побачить, яка я гарна, ніхто на землі не скаже, що я найкраща!
І вона сердито гупнула ніжкою.
— Не можна, доню, не можна,— зітхнула мати-хмара.
Але тут до Сніжинки підлетів Вітер. Кинулась вона в обійми Вітру, і полетіли вони на землю. Дуже сподобалася Сніжинка Вітрові, довго не хотів він її відпускати, довго кружляли вони у веселому танці…
Але ось Вітру надокучило гратися з нею, і він… кинув Сніжинку.
І зараз вона повільно, але неухильно падала у велику калюжу.
— Допоможи мені. Вітре, віднеси звідси,— благала Сніжинка.
Але Вітер бавився уже з іншими сніжинками аж десь під
хмарами.
І Сніжинка впала в калюжу. Не стало найкращої, найтендітнішої Сніжинки. Вона перетворилась на маленьку брудну краплю.
Джерело:
“Слобожанські казки”
Борис Крауш
Центр Леся Курбаса
м. Харків, 1993 р.
Вау дуже гарна казка мені подобається я хочу ще більше таких казок дуже гарні дякую що опублікували
Дуже гарна казка 👍