Солдатський наплічник

Служив у Данії солдат на ім’я Ларе: виконував він королівські накази рівно вісім років, і прийшов час йому зі службою попрощатися. Радий був Ларі, що службі прийшов кінець: кому служба – мати, а кому – мачуха. Не охота тільки з пустим гаманцем додому повертатися. Лічили, прикидали, а більше трьох монет солдату в оплату ну ніяк не виходило. Така плата за вісім років служби! Спасибі, хоч віддали йому той дріб’язок відразу. А то, бувало, поки солдатські грошики отримаєш, з ніг зіб’єшся.

“Добре, хоч так обійшлося!” – подумав Ларі і вирушив у дорогу.

Веселим хлопцем був солдат! Іде, палицею розмахує, пісеньки співає. А назустріч йому старенька бідна бабуся; гірко-гірко так плаче, на долю свою жаліється.

– Чи не подаси, служивий, монетку? – Запитує старенька.

– Чому не подати! – каже солдат. – У мене лише три монети, а чи дві, чи три – все одно. Немає грошей – і це не гроші. Може, хоч тобі моя монета стане в нагоді.

Трохи згодом зустрілася йому друга старенька, та така згорблена, що голова до землі хилиться і обличчя не розгледіти; гірко-гірко так плаче, свою долю проклинає і молить слізно:

– Чи не подаси, служивий, монетку?

– Гаразд, – каже солдат. – У мене є дві монети, а в тебе жодної; коли дам тобі одну, ми багатством зрівняємось. Бери на здоров’я!

Віддав їй половину своїх грошей і далі пішов; легко у солдата на душі і в кишені легко. Іде, пісеньки співає.

Трохи згодом зустрілася йому третя старенька; гірко-гірко так плаче, милостиню просить:

– Чи не подаси, служивий, монетку?

Усміхнувся солдат і віддав їй останню монетку.

– На, бери! У мене лише одна монета залишилася, є вона, чи нема – різниця невелика. У гаманці у мене вітер гуляє, тепер нажаль нікому допомогти не зможу.

Пішов солдат далі – веселий і радісний. З майна в нього тепер залишилося – тільки старий одяг, що на ньому, та наплічник за спиною. У наплічнику тому порвана сорочка і пара дірявих шкарпеток. Іде солдат, сонцю і теплу радіє, палицею розмахує, пісеньки співає, та так дзвінко, що луна далеко по горбах розносяться.

Заходить Ларе в ліс і бачить: сидить на камені старенька, відпочиває. А камінь величезний-величезний.

– Сідай, служивий, поговоримо, – каже бабуся. – Довелося нам з тобою тричі зустрітися, та ти щоразу так поспішав, що ми й слівцем з тобою не перемовилися.

– А, то це ти всі мої монети виманила! Ну та на здоров’я! Не дарма вони тобі дісталися. Довелося мабуть побігати! Прудка ти, що правда, то правда! А поговорити я з тобою не проти! Чого тобі треба?

Сів Ларі на камінь поруч із старенькою, подивилася вона на нього і каже

– Загадай три бажання!

Почухав солдат потилицю.

– Що б таке загадати? Ну, це найпростіше! Хочу я жити з людьми у мирі та дружбі, без цього не бути людині щасливою. А ще хочу, щоб моєму наплічнику ніколи зносу не було – грошей на новий мені все одно не дістати.

– Загадай останнє бажання! – сказала старенька.

І Ларі загадав:

– Нехай, все чого забажаю, миттю опиняється у моєму наплічнику, а коли захочу – хай наплічник знову порожнім буде.

– Збудуться твої бажання. Щасливої ​​дороги! – промовила старенька і раптом зникла, наче крізь землю провалилася.

“Куди вона поділася? – подумав солдат. – Ну, та це не мого розуму справа!”

Підвівся він і хотів знову рушити у дорогу, але, на біду, зашпортався об камінь, на якому сидів разом із старенькою. Розсердився Ларі, згадав чорта і побажав: “Ну, каменю, іди до мене в наплічник!”

А камінь скік  і лежить у його наплічнику.

Але той камінь був такий величезний та важкий, що потягнув Ларса донизу. Перекинувся солдат через голову і покотився по землі. Котиться він, котиться, синці набиває! Натрапив на щастя на розлоге дерево і зупинився.

Перевів подих -уф-уф! -І примружив око. Зрозумів нарешті: “Старенька, мабуть, не дарма говорила – справа, виходить, серйозна. Оце так! Тільки я загадав, а камінь уже в наплічнику лежить”.

Побажав Ларі позбутися каменю, і камінь – скік- вистрибнув з наплічника.

Пішов солдат далі, веселий-радісний. Тільки раптом у нього в животі скрутило, зголоднів служивий: дуже довго йшов він того дня.

Бачить Ларе: стоїть біля дороги поміщицька садиба. І надумав він зайти туди хліба скоринку попросити. Так і зробив. Заходить на кухню, а кухарка якраз хліб нарізає і олією намазує.

– Чи не знайдеться і мені скибочка хліба? – Запитує солдат.

– Знайтись знайдеться, – каже кухарка, – та тільки в цьому будинку кожен шматок на рахунку. Непереливки мені буде, коли навіть крихти недорахуються.

– Дім панський, а побут, мабуть, сирітський! – сказав солдат.

– Твоя правда! – каже кухарка. – А може, тобі до поміщика зайти? Поговори з ним, дивись – нагодувати велить! Бувають чудеса на світі. Він у себе в кімнаті сидить. Як вийдеш за двері, так іди прямо.

– Спасибі за пораду! – подякував кухарці солдаті пішов до поміщика.

А той якраз гроші свої лічить. Бачить солдат: стоїть на столі глиняний горщик, з тих, що в Ютландії роблять, і в ньому повно золотих дукатів, а на підлозі – скриня залізна, і в ньому талерів срібних не злічити !

– Ну, який за тобою борг? – Запитує поміщик. Він навіть не глянув на солдата, думав, хтось із боржників платню приніс.

– Ні боргів, ні грошей у мене не водиться. А ось накажеш мене нагодувати – спасибі буде за мною, – каже солдат.

Поміщик аж почервонів – не звик, щоб його про щось за спасибі просили. Спасибі в кишеню не покладеш і чоботи не пошиєш! Замахав він на солдата руками, затупав ногами і кричить:

– Геть мені з двору!

Став Ларе по стійці “струнко”, сам собі скомандів “На-а-пра-во!” — обернувся і солдатським кроком марш зі двору.

Ішов він, ішов, а потім, посміхнувшись, каже:

– А ну, золоті дукати, стрибніть до мене в наплічник!

Фь-ю-ю-ють! – і вже лежать у солдатському наплічнику золоті дукати з горщика ютландського.

“Так! – подумав солдат. – Не зле б і сріблом якось розжитися, золотом тільки хвальки розплачуються”.

– Ану, срібні талери, стрибніть до мене в наплічник! Та стільки, щоб нести мені було під силу . Зайвого мені не треба!

Фь-ю-ю-ють! – і вже лежать у солдатському ранці срібні талери з поміщицької скрині.

Став наплічник важкий-преважкий, а все одно легше повної похідної викладки, до якої на службі звик солдат.

Вирушив Ларі далі; йде, пісеньки співає. Прийшов він надвечір у невелике містечко, постукав у двері найбагатшого заїжджого двору і попросив їжу та пиття. Став Ларе за обидві щоки вечерю наминати. А з ним за одним столом важні пани сидять. От і давай вони над простим солдатом потішатись. Смішно їм, як він на їжу налягає.

Поїв солдат і став кишені вивертати: спочатку одну- порожня, потім другу-порвана. Тут вже панове зі сміху животи надірвали.

– Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається., – каже один із них. – Знатний граф теж, буває, вдома гроші забуває, тільки жадібність завжди при ньому.

А солдат наче й не чує. Кладе він на стіл свій наплічник, розкриває його і всередину заглядає. А панове ще дужче регочуться, за животи хапаються. Тільки господареві не до сміху. Дивиться він на Ларса вовком; боїться – не заплатить йому солдат. А солдат наче й не бачить його побоювань. Дістає він жменю дукатів, жбурляє на стіл і каже:

– Решти не треба!

Витріщили тут важніі пани очі, слова вимовити не можуть, наче їм роти позатикали.

А господар посміхнувся, Ларсу кланяється. Наказав він пляшку вина принести в нагороду за щедрість.

– Чи не знайдеться у тебе кімнати переночувати? – Запитує Ларі.

– Кімнати всі зайняті, – каже господар, – тільки одна порожня стоїть, та ночувати в ній не можна. Хто там заночує, тієї ж ночі  і помре. Я як став господарем, нікого туди не пускаю, ця кімната у мене стоїть  завжди зачинена.

– Найкраща для мене квартира! – сказав солдат. – Прибери там гарненько, стіл накрий. Не забудь принести чотири пляшки вина і чотири свічки поставити та поклади чотири колоди карт, а як усе зробиш – неси мені ключ від тої кімнати.

Вагався господар, а потім і каже:

– Моє діло попередити, а коли ти, пане, все одно хочеш там ночувати, що ж, твоя воля!

Настав час спати лягати. Пішов солдат у ту страшну кімнату. Висипав він із наплічника на стіл усі золоті дукати та срібні талери, запалив чотири свічки, відкрив чотири пляшки вина на вечерю, про яку подбав господар, перевірив чотири колоди карт. Поклав Ларі наплічник на підлогу, вмостився за стіл і чекає, що буде.

Трохи згодом як затріщить у печі вогонь, пічка як підстрибне! Відчинилися дверцята, вирвалося полум’я – і випав на підлогу чорний клубок. Розмотувався той клубок, розмотувався, ріс, ріс, доки не обернувся величезним чорним чортом з ріжками, хвостом і іклами. Дуже страшним був той чорт! Замість нігтів у нього – пазурі звірячі.

– Ласкаво просимо, друже! — спокійно й ласкаво каже солдат.

Не встиг він привітатися, вогонь знову як затріщить, пічка як підстрибне! Відскочила дверцята, вирвалося полум’я – і викотився на підлогу другий чорний клубок. Обернувся той клубок таким самим величезним чорним чортом. А за ними і третій чорт тут як тут. Крутяться на підлозі троє чорних чортів. Солдат лагідно з усіма трьома розмовляє, до столу просить і вином пригощає.

Наїлися чорти, напились. Ларі їх запитує:

– Чи не перекинутися нам у карти?

Заверещали чорти від радості і давай із солдатом у карти грати. Грають вони, грають, а самі потихеньку до солдата підбираються, пазурі в нього запускають.

– Еге! -каже солдат. – Непогано з вами у карти грати, та кігті в мене нема чого запускати! Ану лізьте до мене в наплічник.

Ф’ю-ю-ють! – і вже сидять у солдатському наплічнику три чорти. Як вони там не борсалися, як не верещали, як наплічник не рвали – все даремно. Наплічнику тому зносу не було.

– Сидіть, поки не випущу! – наказав солдат. – Тепер і порозмовляти з вами можна. І час швидше мине!

Чого це ви  в цю кімнату внадилися? Що вам тут треба?

– Тут за піччю казан із золотом стоїть. Ось ми його й охороняємо, – зізналися чорти.

– У цьому і вся справа! Варто через гроші чесних людей у ​​страху тримати! – здивувався солдат.

Стали тут чорти скиглити: благають солдата на волю їх випустити. А Ларі й вухом не веде. Скинув чоботи, ліг у ліжко і міцно заснув.

Рано-вранці прийшов господар і заглянув у замкову щілину. Так і є: лежить Ларі і, схоже, не дихає – мабуть, мертвий. Став тут господар бити-дзвонити у двері.

Прокинувся солдат, згадав чорта і кричить:

– Чого треба? За нічліг заплачено, а спати не дають!

Забрався господар радий -радісінький, хоч не дуже ласкаво обійшовся з ним Ларі. Солдат живий залишився! Оце щастя привалило! Знайшлася хоробра людина – ніяке чаклунство йому не страшне!

Виспався Ларі і пішов до хазяїна. А той уже на нього чекає. Не терпиться йому послухати, що та як!

Але з солдата нічого не витягнеш. Сказав тільки, що спав, мовляв, солодко, а тепер не погано б поснідати.

Господар перед Ларсом травою стелиться; чого тільки на стіл не ставить – їж скільки хочеш. Солдат їв, все, що на столі було, з’їв і питає:

– Чи не знайдеться у вашому місті двоє дужих хлопців?

– Як не знайтись! – Відповідає господар.

– Ну тоді  поклич їх сюди, – каже Ларі, – та дивись, щоб були найдужчі. Робота на них чекає нелегка.

– Яка така робіта? – цікавиться господар.

– Треба мій наплічник до коваля віднести, нехай з нього пилюку виб’є. Для цього дужі хлопці і потрібні, не кожному під силу такий наплічник підняти.

“Не інакше, як з розуму зійшов, – подумав господар. – А може, з нього ще вчорашній хміль не вивітрився?”

Але суперечити Ларсу не став: платив солдат справно, не скупився.

– Гаразд, – обіцяє господар, – приведу тобі двох дужих хлопців, будеш задоволений.

Послав він слугу до міста, і той привів двох здоровенних молодців.

Оглянув їх Ларі і питає:

– Хочете по срібному талеру заробити?

Віднесіть цей наплічник до коваля, хай з нього пилюку виб’є.

Переглянулися хлопці і думають: “Щастить нам! Мабуть, у нього шалені гроші. Роботи як кіт наплакав!”

Взялися вони за наплічник, хочуть підняти його, та ба. Ледве від підлоги відірвали!

З оханнями і стогонами витягли силачі наплічник з будинку. Ідуть, сімома потами обливаються; Поки до кузні добралися, сім разів зупинялися, дух перевести.

Господар заїжджого двору разом із ними йде. Пояснює він ковалю: зупинився, мовляв, у нього один багатий чоловік. І хоче, щоб коваль пилюку з його наплічника вибив. Чоловік цей, чи то збожеволів, чи то напідпитку ще з учорашнього, але суперечити йому не варто: платить він добре, не скупиться.

Підійшов тут солдат і питає:

– Скільки за роботу візьмеш?

– Талера два-три, – відповідає коваль.

– Дивись, замало просиш, – каже солдат. – За таку роботу не менше п’яти талерів треба брати. Але щоб було вибито на совість.

– А як же по іншому? За такі гроші! Пилиночки в твоєму наплічнику не залишиться, – зрадів коваль.

– Це вже не твоя турбота! Молотіть, сили не шкодуйте!

Два силачі наплічник  на ковадло ледве поклали, а коваль трьох підмайстрів приставив пил з нього вибивати.

То були веселощі! Такої втіхи в тутешніх краях не бачили.

Засукали рукави молодці-підмайстри, поплювали на долоні – та як розмахнуться, як ударять молотами по наплічнику! Здійнявся тут такий вереск і завивання, що у підмайстрів молоти з рук від страху повипадали. Стоять, на наплічник витріщилися, слова вимовити не можуть.

– Не бійтеся, – каже солдат, – це шкіра в наплічника всохлася , ось він і скрипить, наче хто виє. Це не надовго.

Знову взялися підмайстри за роботу. Б’ють, молотять піт з них ріками тече. Думали вони спочатку, що від чортового наплічника нічого не залишиться. Як би не так! Молотили вони, молотили, а наплічник яким був, таким і залишився.

Солдат одне твердить:

– Сили не шкодуйте! Ви й половини справи не зробили! Пилюки у наплічнику назбиралося чимало. Якими тільки дорогами я його не носив, і на війні він зі мною побував.

З трьох підмайстрів сім потів зійшло, обоє знесилилися і молоти з рук випустили. Покликав коваль трьох нових. Взялися вони зі свіжими силами за роботу – і давай наплічник молотами гатити. А він, як і раніше, цілісінький. “Мабуть, наплічник цей троль зачаклував”, – подумали вони. Дивляться – наплічник залізом обкутий. І надумали підмайстри залізо молотом бити. І не таке їм згинати доводилось! Але й залізо не піддається, хоч вмри! Знесилилися і вони та молоти випустили. А наплічник лежить на ковадлі такий самий, як був.

– Досить, мабуть, – каже солдат.

Заплатив він ковалеві п’ять талерів, ще один дав на додачу і попросив силачів затягнути наплічник до річки.

Притягли молодці наплічник до річки, відкрив його Ларі, дивись – а в ньому чорної потерті повним-повнісінько, і несе від тієї потерті сіркою. Це трьох чортів ковальські молоти в потерть стерли. Висипав солдат потерть у річку, здулися, почорніли її води. Понеслася чорна річка на сотні миль до Північного моря. Влилися чорні води в синє море, і попливла морем брудна піна.

Минув тиждень, чистими стали річка та море, знову стали синіми, прозорими.

А що було із солдатом?

Вернувся Ларі на заїжджий двір разом із господарем і розповів йому, що в страшній кімнаті за пічкою казан із золотом захований.

Відсунули вони піч від стіни, виламали цеглу, а там, і справді, казан стоїть. І набитий він до самого верху щирим золотом.

Солдат, зрозуміло, поділився з господарем, віддав йому добру половину. А господар на радощах, та ще й за те, що Ларе всю округу від страху врятував, подарував йому сад.

Збудував солдат у тому саду будинок і зажив приспівуючи. А як же інакше: був він людиною і доброю, і чесною, і не боязкого десятка. І ще: жив він із людьми у мирі та дружбі – без цього людині щастя не буває.