Старе добро забувається

Йшов дядько лісом на чужі села хліба заробити, бо був бідний… Ото йшов, а з корчів до нього вискакує вовк:

— Дядечку, врятуй мене, бо за мною ловці женуться… А я тобі за те в пригоді стану.

— Як же я тебе врятую?

— Та як знаєш…

— Хіба що сховаю в мішок?

Наставив дядько мішок, а вовк — туди.

Виніс дядько вовка з лісу у поле, витрухнув із мішка, пішов собі далі.

Минув рік. Вертається дядько із заробітків назад додому, а з лісу вискакує вовк та й до нього.

— Я тебе з’їм.

А дядько:

— Я ж тебе спас од смерті, а ти мене хочеш з’їсти?

— Та торішнє добро забувається.

— Підожди… Он кінь іде. Спитаємо його: хай він нас розсудить.

Вислухав кінь обох — дядька і вовка, та й каже:

— Двадцять літ я вірно прослужив своєму хазяїнові… Тепер же, коли я постарів, утратив силу, він узяв та й прогнав мене… Так-таки: старе добро забувається.

Біда дядькові. Аж бачать: суне дорогою старий собачисько. Дядько й каже:

— Підождімо.. Хай ще собака нас розсудить.

Вислухав собака обох — дядька і вовка, та й каже:

— Як я був іще молодий, то дванадцять літ беріг свого хазяїна: день і ніч, а як став сліпий і глухий, то він мене одпровадив у світ Божий, забув про колишню мою доброту… Правду кажеш, вовче, що старе добро забувається.

Бачить дядько, що вовк таки з’їсть його. Коли ж тут біжить лисичка. Дядько до неї:

— Ой лисичко, розсуди ще ти нас…

Розказали все лисичці. Вислухала вона обох — дядька і вовка, і каже:

— А мені не віриться, що дядько ніс вовка у мішку.

— Та ніс.

— Ну та як, а хвіст?

— А хвоста не видно було.

— А що ж ти — зав’язував мішка?

— Та зав’язував.

— Покажіть, я побачу…

Наставив дядько міха, вовк стрибнув туди, й дядько зав’язав мішок.

— Допіру, — каже лисиця,— бери, дядьку, ціпа і молоти вовка.

Так дядько і зробив. Узяв ціпа та й давай молотити по міхові. Молотив, молотив, що вовк тут і ноги простяг.