Стародуб

Був собі пан, у неділю надів червоний жупан та до сусіда в гості, розім’яти кості, тільки за подвір’я, як несе вітер
гусяче пір’я. Схопив він пір’їну і мерщій у скриню. Ач, який молодець! Тут і приказці кінець, а казка починається.

Покохав парубок дівчину, чи вона його покохала, зараз дізнаєтесь. Ого він усе біля її двору ходить. Веде коня напувати — так де та криниця, а де дівчина живе, все одно мимо її вікон пройде.
Спочатку так ходив, а далі вже й дівчину запитав, коли зібралися на колодках:

— А чи підеш за мене, одягну тебе як панну, нову хату поставлю.

Стрельнула дівчина лукавими очима:

— Як дістанеш квітку, щоб як жар горіла, а я по тій квітці зразу відчувала, любиш ти мене чи ні — отоді й засилай старостів.

— А що ж то за квітка така, і де вона росте? — питається парубок.

— Казав мені батько, що то квітка чарівна, чим сильніше парубок дівчину любить, тим яскравіше вона палає, а як своє слово знехтує, то в неї пелюстки опадають, а як розлюбить — то й геть вона в’яне.

Ось парубок і про їжу й про сон забув, все думав, де б ту квітку дістати, ходить як у воду опущений. Помітила це мати і каже:

— Що з тобою, сину, діється, чи не наврочено тобі? Давай я тебе до ворожки одведу. Вона тобі напасть з воску виллє.

А Олекса (так звали парубка), почув про ворожку й подумав: «Як же це раніше мені ворожка на думку не спала? Вона ж повинна знати, де квітка росте!»

— А що, мамо,— каже Олекса,— підемо, та тільки не пороблено мені, але маю квітку таку дістати, що як жар горить.

І пішли вони до ворожки. А то стара баба була, аж зігнулась, і коли хлопець розказав їй, що з ним сталося, таку річ повела:

— Ач, яку хитру дівку знайшов, все хоче знати і тебе наскрізь бачити — ну й мудра дівка!

— То вже кажіть, бабо, а то я без неї жити не можу!

— Добре,— одказує баба.— Іди в Григорівський ліс там дід Стародуб живе, він ту квітку має, але як знайти його — ніхто не відає. Якщо тобі поталанить, то, може й знайдеш. А оце на випий водички, щоб не так журився,— і дає йому корець, а там вода чиста і холодна, як крига. Випив хлопець тієї води і наче заспокоївся та й пішов з матір’ю додому. Ідуть вони, а мати налякалась і одмовляє його:

— Навіщо тобі, Олексо, та навіжена та хитрюща дівка? Гарних дівчат, хоч греблю гати, та й ти нівроку козак.

— Ні, мамо, без неї мені світ зав’язано.

На другий день зібрався у Григорівський ліс Стародуба шукати. Приходить, а ліс темний, дрімучий, гілка за гілку чіпляється, ледве сонечко пробивається. Блукав він лісом навмання, бо куди іти — не відає. Аж бачить — старий кремезний дуб стоїть, корінням углиб, а кроною в хмари. Років йому двісті чи,може, й триста, а де гілля починається — дупло величезне, як печера. Ото дерево!

Пішов він од дуба праворуч, ходив-ходив — уже й сутеніти стало, і знову до цього дуба вийшов.

«Отака морока,— подумав парубок,— піду я ліворуч». Пішов ліворуч — ходив-ходив, уже й темніти почало — знов до цього дуба виходить.

— Що за мара така? — зовсім стривожився хлопець.— Вночі, чого доброго, вовки набіжать, то й кінець мені прийде.

Коли чує — справді вовки завили, то він і незчувся, як на дуба видерся.

«Залізу я в дупло та й переночую там, а день покаже, що далі робити!»

А вовки внизу зібрались, очі горять, зуби клацають, кружляли вони навколо дуба, а потім і вляглися поруч — ждуть, поки хлопець з дуба злізе.

Тоді Олекса в дупло — стриб! — і полетів у якесь провалля. Летів, летів, а тоді у воду шубовснув. Виринув, віддихався, дивиться — день Божий надворі, тільки що на сонці хмарка біленька стоїть, а він у річці плаває. Підплив до берега, а там човник прив’язаний. Забрався він у човна, а той одв’язався і швидко поплив собі. Недовго й плив — завертає у заплаву, до бережка пристає.

А на березі хатка стоїть — на стрісі добірна солома вилискує, призьба голубим підведена, а у віконцях кольорові шибки виблискують. На призьбі дід у солом’яному брилі сидить — люльку палить. Угледів він парубка, посміхнувся у вуса:

— А чи добре тобі, хлопче, в моїх краях, чи водичка не холодна?

Парубок до діда чемно вітається та й питає:

— А хіба це все ваші краї?

— Мої, хлопче, бо як я тут господарювати став, то отого дуба, що ти в дупло заліз, я ще жолудем посадив.

— Хто ж ви будете?

— Я дід Стародуб.

Зрадів хлопець:

— То до вас мені й треба!— І як по писаному все дідові розказав.

— Добре,— каже Стародуб.— Піди в хату, переодягнися.

Зайшов парубок, а в хаті долівка зеленим клечанням посипана, на стінах рушники висять, а на них, як жар, квітки полум’яніють. Переодягся — наче на світ народився.

От і каже йому дід Стародуб

— Що ж, Олексо, дам я тобі ту квітку, але ти спочатку справ мені три служби. Якщо впораєшся і розуму наберешся — усе буде добре.

— А що ж то за служби? — питається Олекса.

— Лягай спати, а вранці й дізнаєшся.

Рано-вранці підняв його дід Стародуб і так сказав:

— Оце бачиш, дорога від мого порога, ось ти її всю пройди, а потім мені скажеш, де вона кінчається.

Не барився Олекса, відразу по тій дорозі побіг. Ухоркався, на крок перейшов, а дорога все не кінчається, вже й сонечко заходить, а він усе йде, коли бачить — знайома стріха солом’яна, а на призьбі дід Стародуб сидить і люльку палить.

— Молодець,— каже дід.— Лягай спати, завтра будеш другу службу служити.

Повечеряв Олекса і звалився, як убитий.
Раненько знову будить його дід Стародуб, дає весельце в руки, до човника підводить:

— Пливи, хлопче, річкою, а мені скажеш, куди вона впадає і де кінець має.

Як узяв гребти Олекса, як узяв! Пливе та й пливе човник, а річці кінця немає, уже й сонечко на захід похилилось, а річка біжить, вода блищить. Раптом виносить річка човника в заплаву, а там знайома хата під солом’яною стріхою стоїть, а на призьбі дід Стародуб сидить, люльку палить. Диво дивне!

— Молодець, сідай вечеряти,— одказує дід.

Повечеряв Олекса і знову заснув, як убитий. А вже й ранок, підніма його дід Стародуб, дає в руки заступ.

— Копай, Олексо, яму і таку глибоку, щоб землю наскрізь пройшов, подивишся, що там робиться і мені розкажеш.

Поплював на руки Олекса, схопив заступ, а він сам землю риє, скоро вже отвір угорі завбільшки, як срібна копійка.

— Мабуть, у цій ямі і кінець мені,— думає хлопець.

Та й провалився й просто на стріху хати Стародубової звалився, з’їхав униз. А на призьбі дід Стародуб сидить, люльку палить.

— Молодець, хлопче, такі, як ти, до самої суті докопуються, іди вечеряти, а завтра вже й додому лаштуйся. Добре ти мені три служби одслужив!

Як упав Олекса на лавку, то до ранку й не ворухнувся. Піднімає його пранці дід Стародуб:

— А чи зрозумів ти мої три служби, Олексо?

— Ні, діду, тільки захекався,— одказує хлопець.

— Куди б ти, хопче, не ходив, якою б дорогою не йшов, а все одно до рідної оселі повернешся.

— Як же так? — дивується парубок.— Скільки людей знаю, а багато з них як пішли, то й не повернулись.

— То вони не до кінця дорогу пройшли, десь на півдорозі схибили, а назад шляху нема. Зрозумів тепер? — каже дід.

— Зрозумів, діду,— одказує Олекса.

— Як і обіцяв, дам я тобі квітку, шо як жар горить та про кохання розказує. А щоб та твоя дівка не така розумна була, дам я тобі дві квітки — на твоє і на її щастя.

Пішов дід у хатку, зняв весільний рушник, а на ньому з двох кінців по квітці вишито. Вони як жар горить, про кохання все знають. Подякував йому Олекса, вклонився та й питає:

— А як же я виберуся звідси?

— А чого ти вибиратися повинен? — дивується дід Стародуб.—
Тебе крила кохання винесуть. Трусни рушничком та тримайся міцніше.

Затріпотіли кінці рушника, наче й справді крила, і понесли Олексу. Вилетів він з дупла, вовки з досади тільки зубами заклацали, прилетів додому.

Показує він матері рушник — з одного кінця квітка як жар горить, а з другого — зовсім зів’яла. Зрозумів нарубок, що не
дочекалася його дівка, довго ходив як з хреста знятий, поки сусідська Ганнуся не вишила йому рушничка. А на ньому з обох кінців червоні квітки кохання як жар горіли.