Степан і Чинбар
Годованець Микита Павлович
Степан щасливо жив. Любив свій тихий двір.
Чинбар навпроти оселивсь недавно,
Співав, шумів і грюкав безугавно.
А сморід від квасу й шкір?!
До Чинбаря іде: — Послухай, друже мій!
Признач ціну — і говорити не стану,
Найбільшу суму віддам без обману,
І з’їдь, щоб духу не було! Мерщій! —
Чинбар хваливсь дружині:
— Сусід приходив нині…
— Не поспішай! Наб’є нам грішми скрині! —
Чинбар вагавсь, думками багатів,
А час минав, а час летів.
Степан не йде до Чинбаря додому —
Й довелось до нього йти самому,
Хоч гірко не хотів:
— Готовий з’їхати, Степане. —
Степан захихотів:
— Живи собі, живи!
Купайся в квасі, друже!
А я вже звик,
Мені байдуже… —
Чинбар почервонів, мов рак:
Хотів розбагатіть — лишився з квасом.
Забув він, неборак,
Що й до поганого звикають часом.