Таємниця підводного човна розділи (17-32)

Розділ 17
У якому той, кого вважали ворогом, виявляється другом

Щось темне повільно виринало з морської глибини.

Світла пляма розтікалася довкола обрису, і вже ніхто з них не міг пояснити навіть собі, а не те, що іншим, яка саме потвора на них насувається. Тепер уже навіть Богдан Майстренко вирішив забути, що в компанії він найсильніший, а отже — найсміливіший. Притулився до Данила, той, своєю чергою, — до нього, а між ними втиснувся голомозий носатий Павло. Зуби цокотіли лунко. Здавалося, звуки відбиваються від кам’яних стін.

Тепер світло не сліпило, однак таки трошки давало в очі, змусивши хлопців примружитись. Але не це страхало: з-під води виткнулася й схопилася за правий борт човна бридка перетинчаста лапа. Тут же — гоп! — учепилася й друга. Сильніше гойднувся човен, ось-ось перекинеться.

І аж тоді над водою з’явилася довгаста голова. Одне хиже око світило вже просто на них. Сама морська потвора була чорна і слизька.

Одна лапа пустила борт, наблизилася до писка, щось із ним зробила — і враз морський диявол заговорив, і навіть доволі по-людськи:

— Привіт! Драстуйте, значить, друзі мої дорогі!

Так, ніби враз розвіялися чари від людського голосу. Бо зникла слизька потвора з хижим ворожим оком. Замість неї на хлопців, скупчених у центрі човна, дивився водолаз у чорному облягаючому костюмі для підводного плавання. За спиною — балони аквалангів, загубник трубки витягнутий з рота. А на руках — щільні гумові рукавички, дуже схожі на жаб’ячі лапи. Обладунок у цього аквалангіста справді був якийсь дивнии, а надто ці рукавички та водонепроникний ліхтар, не знати як закріплений на масці. Але то все деталі. Головне — раптом зникли всі страхи, мов каменем шубовснули на морське дно.

Данило, видихнувши спокійно й навіть подумки вилаявши себе за нездатність від самого початку все вирахувати, скласти й зрозуміти, все ж таки вирішив бути обережним. Якщо їм уже не загрожує невідоме науці підводне чудовисько, це зовсім не означає, що цей незнайомий водолаз, котрий підкрадався непомітно, не загрожує їм. Тим часом Богдан з Павлом — ніби й не трусилися щойно зі страху — кинулися дружно до борта, гойднувши й нахиливши човен аж під надто критичним кутом.

— Ух ти! — вигукнули хором.

— Ага, ух ти, — погодився водолаз, і тепер хлопці почули — чоловік шепелявить, говорячи при цьому дуже швидко. — Це ви тільки мене побачили! А як побачите мого човника, ще не таке скажете! А, ні! Ви нічого не скажете!

— Чому це? — здивувався Богдан.

— Бо у вас забракне слів для захвату, друзі мої дорогі!

Взагалі аквалангіст поводився дивно: ліг на бік і поплив довкруг човна, тримаючись при цьому майже впритул і не перестаючи базікати. У Данила склалося враження, що говорити цей дивак може лише тоді, коди рухається. Варто йому зупинитися рівре, слова не витягнеш. Або взагалі двох слів не зв’яже. Щоб говорити до нього й слухати його, хлопцям довелося крутитися в човні, переходячи від одного борту до іншого, — Ви хто? — запитав Данько.

— А ви? — поцікавився той. — Я вас уже не перший раз бачу. Вас двох, — рука в рукавичці показала на Ланового та Майстренка. — Це ж ваша така пташка кумедна, скажіть?

— Наша, — кивнув Богдан. — Ну, з нами вона.

— Ага, ага, з вами. Отже, засік я вашу бражку. Тебе, — палець націлився на Павла, раніше бачив. Щось ти тут крутишся, винюхуєш. Хіба ні?

— Нічого я не винюхую, — образився Пава. — Цікаво стало, що тут живе, в бухті.

— Я тобі не «що», друже мій дорогий! Я — «хто»! Людина!

— Ну, і хто ж ви, зрештою? знову спитав Данило.

Поки вони так спілкувалися, аквалангіст обплив довкола човна тричі. Замість робити четверте колб, знову взявся за борт, підтягнув себе до нього впритул, простяг розчепірену правицю.

— Ось рука. Тисніть. Називайте мене Капітаном.

Данило, а за ним і Богдан з Павлом, по черзі й чомусь дуже обережно потисли руку, назвалися. Після цього новий знайомий знову відчепився і за звичкою почав робити кола. Тільки тепер він рухався в протилежному напрямку, зліва направо.

— А ім’я нормальне у вас є? — поцікавився Данило.

— Капітан — нормальне ім’я, — відмахнувся той, бризнувши на співбесідників. — Друже мій дорогенький, людину звуть так, як вона сама себе називає. А я зву себе Капітаном. І ви мене так називайте, якщо хочете.

— Можна подумати, у нас є вибір, — гмикнув Данило.

— А ви капітан чого? — підпрягся до розмови Богдан. — Чи це просто так?

— О! — водолаз знову махнув рукою. — Добре закрутив! Звісно, хтось може назвати себе полковником, теж просто так, бо йому це подобається. Але я й справді капітан. І в мене є навіть кораблик. Човник, я сказав би. Такий собі човник-всюдихід.

— По землі й по воді? — здогадався Пава. — Амфібія?

— Близько, синку мій дорогий. Дуже близько, ага. Тільки я сам не знаю, як правильно назвати. Хіба є різниця, як називати човник, котрий без проблем занурюється у воду й пливе там собі поруч із рибами?

— Підводний човен! — ляснув себе по лобі Данило. — Як я сам не докумекав! Це ж просто, мов апельсин! І читав же капітана Немо!

— О! — вигукнув Капітан, черговий раз підпливши до борту. — Давай лапу! Молодець!

Данько знову потиснув мокру слизьку руку.

— Дякую. Тільки що я такого…

— А нічого ти такого! — передражнив хлопця Капітан. — Просто згадав улюблену книгу мого дитинства. Куди там, навіть юності, зрілих років та старості.

— Хіба ви старий?

— Ну, людина стара настільки, наскільки такою себе відчуває, — пояснив Капітан. — Але я справді ще зі школи захопився ідеєю зробити підводний човен — такий, як «Наутілус», створений Немо. Зануритися під воду й теж створити там, на дні, щось схоже на підводну республіку. Навіть вирішив, що можна зробити такий човен зі звичайної дерев’яної діжки! Ха, куди дерев’яної — я себе колись у металеву запаяв! Сам, лишив трубку нагорі, думав — буде перископ. Ох, було ж мені від батьків! Оце з того часу мене Капітаном і прозвали. Щоправда, ніхто так і не повірив до кінця, що в мене вийде зробити справжній підводний човен.

— Ви ж зробили, кажете, — мовив Пава.

— Ага, зробив, лисику мій дорогий! Тільки кому ж я його покажу? Вирішив вам, усе одно це мусило статися. Це доля, хлопчики, знак. Старий Капітан у знаки вірить!

— Чому — знак? — запитав Данило.

— Птах ваш. Я ж бачив, як отой дуролом на катері хотів у вас його вкрасти! Ні, думаю, нічого в тебе не вийде! Човник мій швидше ходить, наздогнав його, копнув трошки знизу. Птах розумний, здогадався, як треба себе поводити. Але ж я розсекретився! Був би на вашому місці, таким, як ви, — точно попхався б шукати слідів підводного монстра!

— Ми й пішли шукати, — погодився Богдан.

— О! Якби не пішли, я б зараз тут з вами не балакав. Навіть не показався б на очі. Раз вас сюди повело — все гаразд. Спробую вам довіритись. Бо без помічників мені все одно ніяк. А допомога мені, дорогі мої цікавлики, он як потрібна. — Капітан підняв голову і провів ребром долоні по шиї. А тоді зовсім дивно повівся — знову пірнув, навіть маски не вдягнувши.

Розділ 18
У якому відкривається один із секретів Капітана

Хлопці в човні перезирнулися.

Знизав плечима голомозий Павло. Покрутив пальцем біля скроні Богдан Майстренко.

А Данило Лановий видихнув голосно, немов старий дід, втомлений життям та онуками-бешкетниками.

— Що скажете? — запитав.

— Я вже все сказав. Можу тільки повторити, — Богдан знову покрутив пальцем біля скроні, навіть присвиснув. — Хіба ні? Хіба він не ку-ку?

— Чесно? Мені б хотілося, щоб ти виявився правий.

Справді, Данило не жартував. Тепер Богдан глянув на нього з підозрою.

— Ти серйозно хочеш, аби цей так званий Капітан виявився божевільним? Та він же тут зараз нас і потопить! І що тоді з нього візьмеш! Хіба ні?

Подавшись трохи вперед, Богдан глянув на Павла, наче закликаючи його до підтримки. Той вирішив відмовчатись, тільки знову плечима знизав.

— Не знаю, не знаю, — міркував уголос Данило, зовсім, схоже, не поділяючи Богданових страхів. — Він каже — зробив своїми руками підводний човен. І мені чомусь здається — не бреше. Якщо це так, тоді його, Богдане, цілком можна назвати безумним ученим. А безумні вчені, такі ось одержимі безумці, — зовсім не оті «ку-ку», як ти їх називаєш. Навпаки, вони найрозумніші. Найзатятіші. Мислять нестандартно, рішення приймають такі, на які ми з тобою з нашим, як ти вважаєш, здоровим розумом просто не зважимося. А якщо й ризикнемо — то після довгих-довгих роздумів.

— Слухай, ти ж розумник у нас! — наїжачився Богдан. — А тепер сумніваєшся в тому, що треба сто разів подумати, а вже потім — робити.

— У більшості випадків — так, — кивнув Данило. — Проте бувають ситуації, коли довго думати означає програти. А ті, кого я зараз назвав безумними вченими, саме в таких випадках довго й не думають! Інтуїція та нетиповий розум підказують їм, що і як слід робити. Але це вже надто складно, аби обговорювати в темній печері, серед води.

Богдан, як дуже часто траплялося, хотів уже сперечатися з Данилом, хоч і в переважній більшості випадків це була не змістовна розмова, а лише безглузде гарикання. Та враз із-під води знову вистромилась затягнута гумою рука, схопилася за борт, і ось Капітан знову махав їм, широко усміхаючись.

— Я подумав, хлопчики мої дорогі, — повідомив він урочисто. — Треба було подумати, і я подумав. Вирішив. Ви мені видаєтеся надійними й серйозними. Тому я все вам розкажу. Бо це давно треба комусь розказати, уся ця історія з мене просто виривається, наче цунамі. Навіть якщо я помиляюся і ви не такі надійні, все одно не буду шкодувати, що зв’язався з вами. Знаєте, чому?

— Ні! — відповіли усі троє в один голос, не змовляючись.

— Тому що, як кажуть у таких випадках, дивіться пункт перший. Уже давно про це варто комусь розповісти. Адже часу нема. День — і пропало. Я декого тут побачив, він не зупиниться.

Хлопці знову перезирнулися. Данило був у центрі їхнього невеличкого гурту і зрозумів — Богдан з Павлом чекають якихось дій і рішення саме від нього.

Прокашлявшись, Лановий запитав:

— Шановний Капітане, можна щось конкретніше почути? Бо «все це», «декого побачив» і «ця історія» звучить загадково. Навіть таємниче. Але ви зараз розумієте тільки себе. Ми вас, даруйте, геть не розуміємо!

— Атож, — охоче погодився Капітан. — Тому ласкаво прошу на борт.

Нічого більше не пояснюючи, він підплив до корми й підштовхнув човен уперед. Отак, штовхаючи, буксував його малою швидкістю просто перед собою, в чорну темряву печери. Прохолодне кам’яне склепіння насувалося дедалі нижче. Хлопці, не чекаючи попередження, нагнули голови, і Капітан, немов чекаючи цього моменту, штовхнув човен сильніше. Рух його прискорився, ще поштовх, іще — і раптом склепіння зникло, сонце після перебування в темряві засліпило очі, хоч сяяло вже не так яскраво, поволі наближаючись до заходу. Коли ж очі призвичаїлись до світла, хлопцям відкрилася вражаюча картина.

Човен гойдався на воді в невеликій, але, судячи з усього, глибокій затоці. З одного боку, з берега, її прикривала висока, майже вертикальна прибережна скеля. З того боку, звідки вони завдяки Капітану сюди потрапили, цього тихого відлюдного місця не видно й поготів. А просто посеред затоки з води виглядала поверхня справжнього підводного човна.

З першого погляду могло скластися враження — це лежить і відпочиває велика риба. Поверхня, тобто спина, була доволі широкою, пласкою. А отвір задраєного люка, виконаний досить незграбно, хоча напевне доводив свою надійність, людині з нестримною фантазією цілком міг нагадати зрізаний браконьєром плавець.

Тим часом Капітан підштовхнув човен зовсім близько до свого творіння. Тепер, зблизька, хлопці змогли переконатися: саморобна субмарина насправді виявилась не аж такою великою. Ніхто з них не знався на морській, а надто — підводній справі, і Данило не уявляв, що зараз відбувається в головах Богдана й Пави і як вони оцінюють побачене. Але сам він подумки зробив висновок, який, не стримавшись, озвучив одним словом:

— Маневрений.

— Правильно, Богданку мій дорогий, щ з чималою гордістю мовив Капітан. — Головне в наших умовах — маневреність. Моя «рибка» мусила пропливти, навіть прослизнути, там, де великі, гм, оті справжні військові човни не пройдуть за будь-яких обставин.

— То ви його «рибкою» назвали? — перепитав Павло.

— А як ще назвати водоплавне? — щиро здивувався Капітан. — Раком? Медузою? Молюском? Ні, тільки «Рибка»!

Пустивши човен, він підплив до свого суденця, видерся наверх, умостився на пласкій поверхні, мов учитель перед учнями. Балони аквалангів скинув, проте костюм для підводного плавання не зняв. Стягнув лише верх, відкривши хлопцям голову, вкриту гривою довгого сивуватого волосся, й таку саму, з пасмами сивини, бороду.

— А туди, всередину, можна? — Богдан тицьнув на задраєний люк.

— Можна, — легко погодився Капітан. — Тільки, Богдане мій дорогий, зараз не треба. Там, усередині «Рибки», — він поплескав по поверхні, — місця вистачить двом дорослим, трьом дітям чи підліткам, таким, як оце ви, або одному дорослому і двом дітям. Заліземо туди, як оселедці в діжку, й не поговоримо до ладу. До того ж одному з вас доведеться стояти тут цапки, засунувши голову в люк. Так діла не буде.

— Але ми покатаємось? — вирвалося в Павла.

— Моя «Рибка» — не атракціон, — мовив Капітан суворо. — Для іншого зроблена.

— Як ви її зробили? — спитав Данило, і це, вочевидь, цікавило всіх найбільше, навіть якщо підводна мандрівка нікому з них не світить.

— Довга історія, — відмахнувся Капітан. — Почну вдаватися в деталі — вам точно стане нудно. Сам я фізик, інженер-корабел, у мене проектів на папері, хлопці мої дорогі… А! — він знову відмахнувся. — До того ж нам зараз важливіше, для чого я зробив свою «Рибку». І ось звідси, як кажуть, я почну докладніше.

Розділ 19
Важливий, у якому Капітан розповідає багато цікавого й загадкового про флот, загиблих героїв та скарби підводного човна

Сонце неквапом сідало.

Прокашлявшись, мов справжній лектор, Капітан вмостився зручніше, напустив на себе поважного вигляду (хоч зі своєю сивиною був і так доволі солідний на вигляд), заговорив:

— Що ви знаєте про Чорноморський флот?

Данило кілька разів чув від батька якісь історії про українські кораблі в Севастополі, тому збирався відповісти, хоч усе почуте так і лишилося для нього незібраною мозаїкою. Але, схоже, Капітан і не прагнув якоїсь відповіді, навіть не звернув на Данька уваги, вів далі, осідлавши свою хвилю:

— Нічого ви не знаєте про Чорноморський флот! Бо в школах, на жаль, про це не розповідають. А більше почути про українську флотилію вам і таким, як ви, ніде. Коли флот створили? Думаєте, зовсім недавно?

— Він завжди був! — вигукнув Богдан.

— Це тобі здається так, Данку мій дорогий! — заявив Капітан. — Але, — тут він підніс угору пальця, «майже сто років тому Україна мала шанс стати самостійною державою. І жили б ми зовсім не так, як живемо тепер.

— Краще? — вирвалося в Павла.

— Інакше, — спокійно відказав сивий Капітан. — І напевно таки краще. Але не будемо уявляти, як би було, якби все пішло інакше. Історія цього не любить.

— Правильно, — вставив Данило. — Мені тато завжди так каже.

— Ага-ага, правильно каже батько твій дорогий, — кивнув Капітан. — А тепер розкажу вам дуже коротко про те, що ви мусите знати для початку. Як стане цікаво — море книжок про це написано. Не кажучи вже про Інтернет, там не тільки іграшки безглузді є. Події, хлопчики, відбувалися ось як, — він кахикнув. — Три сотні років наша з вами Україна вважалася такою собі губернією. Околицею Російської імперії. Як і чому це сталося — окрема історія, ви й самі, мабуть, про це з підручників знаєте. Але майже сто років тому російська буржуазія скинула свого імператора.

— Знаю, була революція! — вклинився Данило, якому все ж хотілося показати себе освіченим хлопцем.

— Без крові обійшлося, — наголосив Капітан. — Крові досить було на війні, що тривала тоді в Європі. А вже навесні 1918 року та частина нашої країни, яка не була в складі іншої імперії — Австро-Угорської, заявила про бажання мати незалежність! І могла б її здобути! Українці активно почали домовлятися з новою російською владою. Та завадили російські ж більшовики. Малограмотний натовп, який назвав себе комуністами, захопив, хлопчики мої дорогі, у Росії владу зі зброєю в руках. І перше, що вони зробили, — вирішили створити нову імперію. Тільки вже свою, комуняцько-червону.

— Колір крові, — промовив Богдан швидше до себе, аніж бажаючи бути почутим.

— Або їхніх прапорів, — сказав Капітан. — І пішов цей червоний набрід на молоду Українську державу війною. Потопили наші землі в крові. Замісили на цій крові свою владу. Чи можна було боротися? Можна. Наші й опиралися, хто як міг. Чи були серед росіян ті, хто не вважав себе ворогами України? Були. Переважно серед культурних людей, котрі поважали прагнення інших. Ось тут і перейдемо до кораблів, хлопчики мої дорогі.

— Чорноморський флот? — озвався Данило.

— Правильно, молодець, — похвалив Капітан. — Флот же, скажу я вам, охороняє морські ворота держави. Нічого дивного нема в тому, що червоні, які почали набирати силу, вирішили посіяти паніку й розбрат серед моряків. Бо якщо дати флоту можливість об’єднатися довкола сильної ідеї, тоді вороги його не розклюють. Надто, хе-хе, міцний горішок. Ось так на більшості кораблів Чорноморського флоту почали підніматися наші жовто-блакитні прапори. Що стали робити на це комуняки? — глянув Капітан на принишклих слухачів суворо, явно чекаючи на відповідь.

— Зривати стяги! — випалив Богдан.

— Е, ні, то потім було. А на той час занадто просто й небезпечно для життя, — пояснив Капітан. — Вони іншу тактику обрали. Почали ходити з корабля на корабель і переконувати українських матросів, що їхні офіцери — вороги. Треба щоб самі матроси прапори зривали і замість них вішали червоні знамена. Так, ніби це все — заради свободи.

— Матроси велися? — поцікавився Богдан.

— Абсолютно ні! Більше того — тягнули цих солодкоголосих брехунів до офіцерів. А офіцери наказували гнати червоних геть. Живими, щоправда… Що це означало?

Тепер Капітан трошки подався вперед, уважно вдивляючись в обличчя своїх слухачів.

— Не знаю, — вичавив із себе голомозий Павло. Данило з Богданом теж не знали.

— Війна ж фактично почалася, не забувайте. А це означало, Павлику мій дорогий, що у відповідальний момент українці на своїх кораблях підтримають вогнем своїх іноземних союзників. Об’єднаються проти комуністів. Червоні — спільний ворог. А гуртом і батька легше бити. Тим більше, що той найперший український військово-морський флот мав на озброєнні підводний човен. Ось про це, Даниле мій дорогий, навіть твій мудрий батько навряд чи щось знає.

Лановий трошки образився за тата: ну як це хтось може в ньому сумніватися.

— Можемо спитати в нього!

— Не дмися, — проказав Капітан суворо. — Кожна людина чогось не знає. Краще чогось не знати, ніж не знати зовсім нічого. Але слухайте далі, я вже зовсім близько до нашої таємниці, — помовчавши та примостившись зручніше, повів далі Капітан. — Флот ще за царя Миколи Другого почали оснащувати підводними човнами. Будували своїми силами. Хоча за основу брали іноземні зразки. Один з таких човнів називався «Окунь». Пройшов він бойове хрещення у далекому Владивостоці. Потім його ремонтували й доставили залізницею в Севастополь для підсилення Чорноморського флоту. Згодом туди ж доставили ще один човен такого ж класу. Новенький, необстріляний — для випробувань. Назвали його «Сом». І ось команда цього самого «Сома» першою з підводних човнів підняла український прапор. А згодом, хлопчики мої дорогі, «Сом», як і частина чорноморських кораблів, став військовою флотилією нової Української республіки. Ну, а зараз готуйтеся — буде сумно.

Поки Капітан говорив, сонце встигло опуститися ще нижче. Насувалися справжні сутінки.

— Українські кораблі стали на захист Криму. Але коли більшовики почали свій кривавий наступ на Україну, уряд знайшов проти них іноземних союзників — німців. Насувалися німці й на Крим. Кораблі, які склали присягу Українській республіці, не збиралися відступати, як того вимагали червоні, — вони хотіли лишитися в портах і, дочекавшись союзників, зайнятися обороною морських кордонів. Цього червоні, як наші вороги, допустити не могли. І що вони зробили?

Хлопці дружно знизали плечима.

— А зробили дуже хитро, — мовив Капітан. — Частину екіпажів підступно переконали стати під червоні прапори. А найнепокірніших вирішили взяти силою. Битву, звісно, можна було почати, але виграти її українським морякам не світило. Тоді народилося непросте рішення: скласти зброю, залишити кораблі і просто розійтися — життя екіпажам червоні ніби гарантували. Ось тільки, — зітхнув Капітан, — обдурили наших червоні. Як завжди. Щойно моряки українського флоту почали складати зброю, як їх тут же заарештували. Тих, хто відмовився служити червоним совєтам, вбивали одразу, на місці. Сили були нерівними. Та все одно лишалися ті, хто не здавався. Серед них — екіпаж «Сома». Дуже ласою виявилася ця частина флотилії для червоних заброд. Вирішили вони загнати «Сома» в пастку і захопити. Та капітан човна вирішив інакше: затопити підводний човен.

— Разом з командою? — не стримався Данило.

— Ніхто нікого не силував. Мали вибір. Хто хотів — міг зійти на берег, повернутися до родин чи служити червоним. Або взагалі покинути флотську службу, — пояснив Капітан. — Справді, частина екіпажу зійшла на берег. Але більша частина команди, включно з капітаном, вирішила вийти в своє останнє плавання. Був серед них такий чоловік — мічман Волох, Семен Волох. Про нього дуже мало спогадів, практично нема. Та навіть ті, що збереглися, свідчать — то був талановитий чоловік. В усьому талановитий. Морський вовк, як кажуть, від Бога. Грамотний, прочитав безліч книжок, сам складав вірші. Особливо багато їх народилося у мічмана Волоха, коли над кораблями почали здіймати українські прапори. Давно цього прагнув мічман Волох, полилися римовані рядки навіть не потоками — ріками й морями. Усі тодішні газети в Севастополі та загалом Криму їх друкували. Вирішив мічман Волох зостатися на борту «Сома». Та не міг себе стримати — в останні години, задихаючись, писав хімічним олівцем на аркуші героїчну поему про загибель свого підводного корабля та всього українського флоту. Ось як вона звучить, ця поема, послухайте.

Встав Капітан. Плечі розправив. Та не завмер на місці, як водиться в таких випадках, — почав виразно декламувати, міряючи надводну частину своєї «Рибки» невеликими кроками і відбиваючи ритм помахами рук.

Хлопці, перейнявшись почутим, теж не стрималися — встали.

А у відлюдній бухті звучало:

В тумані й пітьмі не видно облич.
Море лютує четверту ніч.
Риби тікають із мерзлих глибин.
Вітер — один, і місяць — один.
І човен наш — один серед хвиль,
чергує на рейді, чекає на штиль,
мовчать матроси, і тільки вітри
проймають душі і рвуть прапори.
Рветься натужно кожен канат.
Не чути машин і не чути команд.
Матроси, готові до боротьби,
тримають у трюмах свої скарби.
Тримають у серці страх і печаль,
дивляться здалеку на причал,
тримають у смерті на самім краю
мужність свою
і віру свою.
Втомлений мічман говорить враз:
«Щойно з землі надійшов наказ,
потрібно на ранок прибути в порт —
ворог має роззброїти флот.
Ми вірно служили Вкраїні, тепер
уся наша вірність — химера з химер.
Човен на ранок піде на дно.
Не знаю, як вам,
мені — все одно».
Але відказують моряки:
«На нас чекають наші жінки,
чекають друзі та вороги,
чекають кримські ламкі береги,
чекає загибель, тут, за бортом,
та зради від нас не чекає ніхто.
Хай не побачимо більше землі —
ми не здамо свої кораблі.
І човен наш, і наші пісні
будуть лежати на зимному дні,
і міни відкидатимуть тінь,
ніби медузи поміж камінь».
Краби здіймаються догори.
Глибоку бухту прасують вітри.
Зліва — сопки, справа — стіна,
Внизу — тяжка крижана глибина.
Праворуч, на сопці, темніє храм.
За ним — хребта вулканічний злам.
Боги запалюють в небі зірки,
співають ангели та моряки.
У тих, хто на березі, — тиха хода.
Відсіки затоплює чорна вода.
Човен лягає на жовтий пісок.
Команда ділить останній ковток:
«Хай наша зброя лежить на дні,
хай чекає на глибині,
хай ми не впали в останнім бою,
але й не склали зброю свою,
не спустили свої прапори,
лишили їх на дні до пори,
лишили в човні, без туги й журби,
наші статки,
наші скарби.
Знаючи, що надійде час
і хтось згадає, врешті, про нас,
про хвилі дзвінкі й небеса голубі,
про те, що залишили ми по собі.
Згадають і знайдуть наші сліди
між сонних хвиль і нічної води,
між тьмяних камінь і повільних рибин
наші скарби між темних глибин…

На цьому місці Капітан ураз наче водою захлинувся: урвав мову, замовк, перевів подих, зиркнув на слухачів так, наче чимось завинив.

— Оце і все…

— Не встиг закінчити? — запитав Данило.

— Встиг. Там був текст. Чітко вказані координати, де нащадки можуть знайти і підводного човна, і скарби, про які згадує мічман віршованими рядками. Але текст водою солоною розмило. Це все, що вціліло.

Розділ 20
У якому розкривається загадка геройського послання

Запала тривала мовчанка. Лиш чайки перегукувалися десь далеко.

Не міг нічого сказати Данило за інших, але сам раптом чітко побачив перед собою чоловіка — високого, ставного, передчасно посивілого. Лице його мокре від поту. Дихає нерівно, заощаджує повітря, якого стає все менше й менше. Перед ним на невеличкому столі в кают-компанії — аркуш паперу, пальці міцно стискають хімічний олівець. Зморшка перетинає чоло.

Але далі, чіткіше, уявити собі це Данько не спромігся — почув зовсім недоречне гмикання Пави.

— То й що? Чого б йому, мічману, просто відразу не вказати координати, раз розумний такий? Обов’язково було свої поеми писать?

У Данила Ланового раптом забракло слів — правда, швидше міг подумки вилаяти себе за те, що не здатен присоромити таких, як Пава. Перевів погляд на Богдана Майстренка, ніби шукаючи в нього підтримки, — і завмер.

Бо ще жодного разу за увесь час, скільки знає він свого друга, не бачив, аби в очах вчорашнього київського босяка замість люті блищали сльози. Стислися кулаки.

— Ти… — він теж не знаходив слів, проте сльози в очах були промовистіші за будь-які слова. — Ти… Як до тебе не доходить — мовчи краще. Їй-богу, краще рота стули, Пава! Бо як я почну пояснювати…

— Що я сказав такого? — Пава виглядав щиро здивованим, але й наляканим.

— Мене можеш не слухати. Отут слухай, — Богдан торкнув себе долонею зліва, де серце. — Або ось цим місцем думай, — пальці торкнулися скроні. — А як нема ані там, ані тут, то краще мовчи.

Пава похнюпився. Розумів Данило — Паву все одно не перейняло те, що сколихнуло зсередини його самого і чого точно не міг приховати Богдан. Вирішив краще не загострювати, посунувся так, щоб опинитися між хлопцями, мовив обережно, ніби боячись повести розмову в зовсім небажану, навіть небезпечну площину.

— Скарби поміж темних глибин… Це що, справді скарби? Золото, діаманти… не знаю…

— Цінніше, — ухилився від прямої відповіді Капітан. — Мені, шукачі мої дорогі, набагато важливіше інше. Скарби, про які згадує мічман Семен Волох у своїй поемі, пішли на дно разом з підводним човном. Якщо їх знайти й підняти, вони принесуть Україні чималу користь.

— Всякий скарб приносить користь, — знов не стримався — бовкнув Павло. — Його можна здати державі і отримати винагороду. Купити… човна, наприклад.

— Та відчепися ти зі своїм човном! — вигукнув Богдан. — Ото щастя людині — човен! На човні в тебе що, світ клином зійшовся?

— Не займай хлопця, — промовив Данило. — Пане Капітане, можна хоч трошки подробиць про скарб? Там мічман ще про зброю згадує…

— Ага-ага, зброя, так. Торпедні апарати, чотири одиниці. Особиста зброя капітана, мічмана, матросів. Ще дещо, — тепер він знову заговорив загадками.

— Що саме? — тиснув на своє Данило.

— Є речі, Даниле мій дорогий, заради яких таємницю або краще якомога швидше забути, або навпаки — швидше розгадати. І ці речі не виключають одна одну. Комусь вигідно, щоб «Сома» не знайшли на морському дні ніколи, а комусь — аби знайшли якомога швидше. Проте є тут одна дуже важлива річ. Легендарного човна, звісно, шукали всі зацікавлені сторони. Хтось офіційно, хтось — потай. Але за майже сто років від того дня, як він був затоплений, на слід натрапити не вдалося нікому. Місце затоплення невідоме, ось у чому річ. Море — воно ж велике й безмежне… Саме для того, аби знайти «Сома», я й запалився збудувати свою «Рибку».

— Ви збиралися прочісувати морське дно? — гмикнув Богдан. — Оце завдання!

— Не дуже складне, Богдане мій дорогий. Якщо знаєш, що шукати й де.

— Ви ж оце щойно сказали…

— Цить! — жестом зупинив його Капітан. — Правильно, сказав. Але я розгадав загадку, зашифровану мічманом Волохом у його героїчній поемі. Там насправді повно підказок. Мій дід не зміг її розгризти. Батько — теж. Це ж від них я отримав у спадок такий ось своєрідний заповіт українського мічмана.

Данило відчув, що остаточно перестає розуміти зміст і логіку сказаного сивим Капітаном.

— Волох писав це на борту «Сома». На дні, хіба не так?

— Так, саме так і було.

— Як же тоді написана на дні моря поема потрапила до вас, якщо підводний човен затопили?

— Тут цілий авантюрний роман вийшов, Даниле мій дорогий. Чистий Жуль Берн, улюблений мій автор. Я навіть сприйняв це як знак. Вірите в знаки? Вірите, га?

Хлопці промовчали. Зрозуміли — не завжди Капітан хоче почути щось у відповідь. Тож сивий правив далі своє:

— Послання в пляшці, виловлене з моря. Нічого не нагадує? Але саме так мічман надіслав своє послання нащадкам. З борту підводного човна можна назовні випустити не лише торпеду. Мій дід, старий рибалка, знайшов заліплену сургучем скляну пляшку недалеко від берега. Виловив, розкрив, прочитав усе. Вченою людиною був дід, і головне — червоних комуняк терпіти не міг. Звісно, ніхто не був застрахований, що пляшку з посланням не виловлять червоні. Але мічман Волох перестрахувався. Так усе закрутив, що розгадати міг тільки свій. Про це було сказано в окремій записці, закоркованій у тій же пляшці, що й головне послання. Вона, на жаль, не збереглася. Та й з самим посланням не все добре. Видно, десь мічман Волох недогледів — протекло, солона вода розмила нижню частину послання, змила ключові підказки. Ще б трохи — і весь текст знищився б.

— То це, виходить, ваш спадок такий?

— Можна й так сказати, — погодився Капітан. — Дід нічого не зміг розгадати, та й не до того було, якщо чесно. З батьком моїм — та сама історія. Ну, а я взявся серйозно, бо вже на той час Україна стала незалежною державою. Багато про що в нас почали прямо й відверто говорити. З’явився доступ до архівів, закритих документів стало значно менше.

Капітан говорив, постійно рухаючись, і Данило зрозумів: так йому, напевне, зручніше викладати свої думки. Тепер ця постійна руханка старого Капітана його вже не дратувала. Бо він розповідав надто важливі речі.

— Ви ж чули — за той час я поему напам’ять вивчив. Ніби мусив би давно знайти підказки. Та щось не клеїлось. Мо’, разом подумаємо — чому?

Хитро примружився сивий Капітан, обвів слухачів пронизливим поглядом і чомусь спинився на Богдані. Хлопець сприйняв це по-своєму: вирішив — відповіді Капітан чекає саме від нього, а тому випалив:

— Все просто, по-моєму. Я змикитив би відразу!

— Та ти що! — зіграв подив Капітан, навіть картинно прикрив рота долонею. — Кажи, кажи давай, розумнику мій дорогий! Ану ж бо, ану?

Відчував Богдан — кепкує з нього старший чоловік. Та відступати вже не хотілося.

— Шукати треба було в тому радіусі, де виловили послання. Підводний човен із дна водою не змиє. Та й не голка він, — мовив Богдан поважним тоном. — Ваша «Рибка», як на мене, значно менша за військову посудину. Вони ж довгі, отакі!

Розвів Майстренко руки на всю ширину. Так на карикатурах рибалок малюють, що наввипередки хваляться виловом.

Капітан гмикнув задоволено.

— Молодець, добре мислиш. У тому напрямку. Тільки, — клацнув язиком, — усе одно трішки не так.

— Чому? — не приховав образи Богдан.

— Ти можеш мені сказати, як довго ту пляшку гойдало хвилями й несло течіями, перш ніж прибило до берегової смуги? Викинути її могли в одному місці, а ось виловити — бозна на якій відстані від потопленого «Сома». Але спочатку я думав так само, як і ти. Вирахував те місце на сучасній карті, і коли в ранній молодості освоїв пірнання з аквалангом, обстежив дно. Справді, не голка, тридцять три метри в довжину, навіть мулом повністю не затягне. Але, — знову клацнув Капітан язиком, — нічого я там не знайшов. Де шукати далі, ану, хто розумний?

Тепер Данило підніс руку, наче школяр на уроці.

— Стикався я з такими штуками, — промовив. — У подібних посланнях, хоч би який вигляд вони мали, завжди є натяки на місцевість. От якби ви мені не з пам’яті прочитали, а дали хоча б аркушик, щоб я сам подивився…

— Стоп! — перебив його Капітан. — Ти теж молодець, розумнику мій дорогий. Ні, я точно не прогадав, коли вирішив мати з вами справу. Нема потреби зараз тобі щось показувати, я краще підходящі рядки повторю. Ось перший натяк: «Глибоку бухту прасують вітри». Ну?

— Не місцевий я, — сказав Данило. — Але гадаю, що в цих краях є не одна глибока бухта, яку продувають наскрізь вітри. Хіба не так, Паво?

Голомозий мовчки кивнув.

— Ага-ага, — згодився Капітан, навіть кілька разів картинно плеснув у долоні. — Даю точнішу підказку: «Зліва — сопки, справа — стіна». Ну, тепліше?

— Потрібна бухта, праворуч від якої стримить скеля, — пояснив Данько. — Справді тепліше. Знаєш таку, Павле?

— Не придивлявся, — відповів той коротко.

— Іноді варто роздивлятися довкола, — зазначив Капітан. — Бо зараз буде підказка номер три. Прозоріше нема вже куди, — вкотре прокашлявшись, він зачитав: — «Праворуч, на сопці, темніє храм. За ним — хребта вулканічний злам». Зовсім гаряче, хіба ні?

І враз, уже не маючи сили тримати своє відкриття в секреті і гратися з хлопцями в кмітливого вчителя, став Капітан на поверхні свого човна, поставив ноги на ширині плечей, розвернувся, простяг праву руку вперед і вгору. Збоку це скидалося на пам’ятник героїчній особі.

Простеживши поглядом за його правицею, хлопці глянули далі. Й побачили те, на що за інших обставин точно не звернули б увагу, — звичне видовище, нічим особливим не прикметне, — у променях призахідного сонця блищав на позолоченій церковній бані православний хрест.

З місця, де гойдався на воді Павлів човен, видно лише верхню частину церкви. Лише тому, що пагорб, на якому височів храм, із потаємної затоки взагалі погано проглядався.

— Храмова бухта, — мовив Капітан урочисто, навіть голос притишив. — Не дарма так називається. Я перевіряв. Там далі, за храмом, — залишки прадавнього вулкана. З тих, що колись давно утворилися й вивергалися нищівними лавами на цих землях. Храм краще видно, якщо заходити в бухту з того боку, звідки запливли ви.

— Тут усі цю церкву знають, — подав голос Пава. — Нічого такого…

— А нічого, як ти кажеш, «такого» ніхто й запідозрити не мусив! Просто і геніально! Все складається, хлопчики мої дорогі: глибока бухта, пагорби, скеля, храм з правого боку. Лишається зануритися на глибину, розшукати «Сома», проникнути всередину і дістати скарби.

Запитання тепер таке: хто зі мною?

Розділ 21
У якому без жеребу зрозуміло, хто лишається на березі
Є пропозиції, від яких не відмовляються.

Щойно прозвучала саме така, й жоден із трійці навіть секунди не думав — три руки відразу рвонулися вгору. А Павло тут-таки витягнув ще й другу. Склалося враження, що хлопець так про порятунок просить, навіть благає.

Звісно ж, Капітан іншого й не чекав. Склав руки на грудях, хитро примружився, промовив:

— Ага-ага. Молодці, не боїтеся. Ось із пам’яттю у вас, сміливці мої дорогі, щось не те.

— Чому? — здивувався Данило. — До чого тут наша пам’ять узагалі?

— Забули, що я казав вам зовсім недавно? — хлопці здивовано перезирнулись, не опускаючи рук, потім три пари очей знову втупилися в Капітана. — Ясно, забули. Моя «Рибка» може прийняти на борт лише двох із вас.

Руки повільно опустилися. Все змінилося одразу, миттю, — тепер хлопці кидали один на одного підозрілі, не надто приязні погляди. Навіть Богдан з Данилом, давні друзі, що пройшли разом не одну небезпечну пригоду, — й ті готові були серйозно посваритися. Адже коли ще випаде нагода поплавати під водою, хай і на саморобному, невеличкому, але все одно — справжньому підводному човні.

— Жереб кинемо, — процідив Богдан. — Так чесно.

— А тут і так усе без обману, — розвів руками Капітан. — І який жереб, дозволь спитати, друже мій дорогий? Сірники тягти? В кого коротший, той вилітає? Чи монету кидати — герб чи копійка? Нема тут ані сірників, ні монет. На пальцях почнете викидати? Або ось хороший спосіб — пірнати.

— Пірнати? — трохи пожвавився голомозий Павло.

— Ну так! Пірнаєте всі утрьох, сидите під водою, хто скільки зможе. Хто перший вирине — той програв. Двоє інших автоматично виграють.

— Знущаєтесь, — зрозумів Данило.

— Нічого подібного! — Капітан навіть мотнув своєю сивою гривою волосся на знак заперечення. — Варіанти пропоную. Хоча є ще один. Такий, що напевне всіх влаштує.

Хлопці принишкли, напружено чекаючи, який ще сюрприз видасть цей вчений дивак.

— Зі мною піде той, хто напевне впорається із завданням на борту, бо ж не на прогулянку йдемо. Справа серйозна, відповідальна, навіть ризикована. А діяти доведеться дуже швидко. Не я один «Сома» шукаю.

— А хто ще? — вирвалося в Богдана.

— Є один слизький і дуже підлий чоловік. Бачив я його в цьому районі, придивляється до Храмової бухти. Знати про місце, де впокоївся «Сом», він навряд чи може, адже зашифрований текст знають лише четверо душ. Це ми з вами. До того, як я вас зустрів, тільки я один зберігав цю таємницю, бо так мені заповіли. Але ворог знає, хто я такий і що шукаю. Від нього тут і криюся. Думаєте, від людей заліз у цю схованку? Отак-то…

Капітан знову пройшовся по поверхні «Рибки». На короткий час зупинився, проводжаючи поглядом сонячний диск, і повернувся. Куди й подівся той дивакуватий сивий бородань, що його хлопці зустріли зовсім недавно. Стояв тепер перед ними дуже втомлений з вигляду немолодий чолов’яга зі стурбованим лицем, хоча очі його й досі блищали азартом.

— Швидше діяти треба, хлопчики. Ой швидше. Я не можу ризикувати, мені надійні помічники потрібні.

— А що треба робити? — діловито запитав Данило.

— Зараз поясню. Шукати потопленого човна на дні мені допоможе ехолот. Це прилад такий, хто не знає.

— Я знаю! — вигукнув Данько.

— Та я в тобі й не сумніваюся, — всміхнувся Капітан, але зовсім уже якось невесело. — Іншим поясню коротко: якщо знайдеться на дні щось велике, прилад подасть сигнал. Запищить. Тоді я спиняю «Рибку», виходжу під воду, проникаю на човен і роблю свою справу. І тут проблема — «Рибка» моя мусить у цей час стояти на місці. Човен у мене якірний, закріпити ніби можна.

Капітан витримав невеличку паузу, подумав трошки і повів далі:

— Проте у найпотрібніший момент якірний механізм у мене заїло. Накрився, амба. Полагодити можна, звісно, тільки ж усе це час. Виходить, поки я буду на дні, хтось у човні повинен утримувати штурвал і пильнувати, аби «Рибка» далеко не запливла. Складного нічого нема, моє судно надзвичайно просте в керуванні. Та все одно знадобиться сильний хлопець, який має тяму до техніки.

— Я! — вигукнув Павло і аж підстрибнув, хитнувши свій човен. — Я! Я! Я-я-я!

— Не волай, — цикнув Богдан. — І не гуцикай, бо всіх нас перекинеш. До речі, пане Капітане, я теж на техніці знаюся. Машину вже кілька разів водив, сусід навчив. У нього свого сина нема, а я росту без батька. Хай Данько підтвердить…

— Та вірю я, вірю, — мовив Капітан. — Справді, той, хто машину водить, нічого нового в керуванні «Рибкою» не побачить. Те саме, тільки під водою.

— А в мене — човен з мотором! — не вгавав Павло.

— Гавкнувся твій мотор, — нагадав Богдан і, не в силах забути, як Пава реагував на послання мічмана Волоха, видав:

— Який сам — такий і мотор…

Ковтнув Павло образу. Або відскочила вона від нього. Словом, промовчав. Капітан же, здавалося, не зважав на хлопчачі суперечки.

— То я полагоджу вам швидко, — відмахнувся від проблеми. — Добре, що нагадав, до речі. Підходите ви мені, хлопчики мої дорогі. Ось хіба що Богдан сильніший на вигляд. Так, чи ні?

І знову не стримався Майстренко. Підказувало йому щось із середини — не можна так робити, не гідно це. Та все одно не стримався, натура прикра проявилася, вуличний хлопець про себе нагадав. Тицьнув Богдан у бік Павла пальцем і реготнув:

— Ги-ги! Здохляк! Відразу видно, ха-ха!

Насупився Данило, сіпнув друга за лікоть. А Пава тепер аж почервонів, запалало обличчя, почервонів довгий ніс. Капітан же, мовби нічого й не сталося, кивнув швидше сам собі, аніж Богданові:

— З тобою все. Вирішено. Тепер потрібен той, хто дасть раду не «Рибці», а приладам. Хитрого нема нічого, але деякі закони слід для цього знати й розуміти.

Говорив так — і вже свердлив уважним поглядом Данила Ланового. Тут би знову стриматись Богданові, так ні:

— Зливай воду, Павлушо! Чи будемо пірнати на витривалість? Бач, доля тут не розсудить.

Усе зрозумів голомозий Павло. Руки враз опустилися, похнюпився, губи надув, ще трошки — заплаче хлопець. Ноги самі зігнулися, присів на дерев’яну лавку поперед свого човника.

— Дурний ти, Бодя, — сказав Данило спокійно, без злості, навіть із сумом. — Не можеш себе в руках тримати, то май хоча б трошки совісті. Де б ми були без Павлового човна? І чи взагалі сиділи б Отут, якби його не зустріли?

— Він сам до нас приплив, — огризнувся Богдан.

— От же ж… Хоча… що тут скажеш. Паво, я за нього вибачаюсь на правах розумнішого.

Пирхнув Богдан, відвернувся.

— Проїхали, — буркнув Павло. — Все одно…

Що хотів сказати — невідомо. Просто втупив погляд у днище човника й замовк.

— Розібралися, — підсумував Капітан, що, мабуть, свідомо не втручався в хлопчачі стосунки. — Тоді, нова командо, слухай мою команду: сьогодні по домівках, а завтра вранці чекаю вас тут. До речі, Богдане мій дорогий, Данило правильно тобі сказав.

— Про що?

— Про те, що як ви без Павла та його посудини завтра сюди дістанетесь? Я за вами не припливу, не хочу світитися зайвий раз.

Розділ 22
У якому Галка отримує несподіваного охоронця

Капітан полагодив мотор швидко, як і обіцяв. Чому той постійно глухнув — не пояснив. Просто оглянув, наче лікар хворого, віддраяв люк свого човна, ковзнув униз, так само прудко повернувся із сумкою, в якій брязкали інструменти. Раз-два-три — і мотор знову зачмихав.

По дорозі назад Павло сидів мовчки, зціпивши зуби. Тримав стерно, ні на кого не дивився. Кілька разів намагався Данило заговорити до нього — марно. Голомозий ні пари з вуст, віддався Своїй справі. Богдан же, ніби нічого не сталося, мугикав щось собі під носа. Та коли обігнули Корабельний мис і причалили до берега, Пава так само вибрався з човна, не наміряючись покидати їхню компанію. Видно, тут йому було цікавіше.

Галка з Футболом зустріли своїх не радісно. Точніше, страус підстрибнув, побачивши Данила, підозріло зиркнув на Богдана, ще сердячись на нього за вранішню пригоду з дівчиною. Але сама Галка роздратування не приховала:

— І де це ви хлюпались так довго?

— Скільки ж це довго, по-твоєму? поцікавився Богдан.

— Якщо по сонцю орієнтуватися, добрих чотири години. Я ж хвилююся, мабуть. І взагалі…

— Що — взагалі? — насторожився Данило.

— Відразу й не розкажеш.

І слово по слову розповіла дівчина про свою дивну мандрівку й нового знайомого, адмірала Союзова. Коли дійшло до пропозиції продати страуса, Данило ляснув себе по стегну:

— Все ясно!

— Що тобі ясно? — не зрозуміла Галка.

— Це все одна шайка! Той тип на катері зранку, тепер ось цілий адмірал!

— Чому ти так вирішив?

— Катер — військовий! Корабель — теж військовий, хай навіть списаний, як ти кажеш… чи як тобі сказали. Це ж не перша пропозиція тут, згадай, ти ж сама казала.

— Ну, казала…

— От і маєш! Спершу просто так, розвідували, зондували грунт, як то кажуть. Потім вирішили нахабно вкрасти. Тепер ось третя спроба, офіційна. Я б навіть сказав, урочиста. Невже ти думаєш, Галю, що Футбол як товар зацікавив тут величезну кількість народу? Паво, — повернувся Данило до голомозого, — вам там, у селищі, страус нікому аж так терміново не потрібен?

— А що з ним робити, — пробурчав Павло. — Перші дні, як ви сюди заїхали, люди ще цікавились. А потім забули, своїх проблем у кожного навалом.

— Бач! Активно цікавляться ним тільки на військових катерах і військових кораблях. Трималася б ти подалі від адмірала Союзова.

— Та ж він сам мене знайшов, хіба не чули?

— Отож, — Данило знову глянув на Павла. — Твоя допомога, Паво, нам знадобиться, і то серйозна. Без тебе в цьому ділі ніяк.

— Яка допомога? — стрепенувся Павло.

Данило коротко, без подробиць, розповів Галці про зустріч з Капітаном, «Рибку» та підводний човен на дні Храмової бухти. А коли скінчив, тут-таки, не даючи дівчині вставити слово, підсумував:

— Саму тебе тут у світлі сьогоднішніх подій лишати не можна. Ми завтра йдемо з Капітаном. А Павла я просив би побути з тобою увесь той час, поки нас не буде.

— Охорона? — стрепенувся голомозий.

— Данько, ти забув — зі мною Футбик, — нагадала Галка. — Кращої охорони, по-моєму, не знайдеш на всьому узбережжі.

— А хто Футбика охоронятиме? поцікавився Лановий. — Ти, Галю, не зовсім розумієш, які люди ним зацікавились. Військові моряки. Вони захочуть — скрутять нашого африканського друга бубликом. Завантажать на свій «Ковчег» і вийдуть у відкрите море. Ти в міліцію побіжиш заявляти на пана адмірала? Рятуйте, адмірал страуса вкрав?

— Ну, а Павло як зможе захистити?

— Він місцевий. Придумає щось. Паво, при потребі є куди сховатися?

Від такої несподіваної уваги до своєї персони Павло знову пожвавився, споважнів навіть.

— Придумаємо щось. Там каменоломні, з того боку селища. Я їх облазив уздовж і впоперек. Бою гадам не дамо, але втекти й сховатися, думаю, зможемо.

— Може, все ж не дійде до такого геройства, — озвався Богдан.

— Все одно Галку саму на березі лишати не можна, — відповів Данило суворо. — І закриваємо тему. День сьогодні аж надто насичений. Завтра — важливі справи. Гайда по домівках, відпочити треба.

Потиснув голомозий Павло на прощання руку Данилові, легенько труснув Галчину руку, обережно торкнувся страусового крила. Трошки подумав — простяг правицю й Богданові. Той, ніби нічого й не сталося між ними, потис її міцно. Це втішило Данила: мир завжди добре, бо їм ще тільки взаємних образ перед початком серйозної операції бракувало…

Прокинулися бадьорі, готові до великої пригоди. Навіть Футбол перейнявся загальним настроєм: ступав поважно, войовничо, скидаючись на справжнього бойового страуса, якщо такі десь бувають.

Павло на своєму човні, зі своїм біноклем уже чекав у Корабельній бухті на старому місці. Домовились, коли хлопець повернеться до Галки, а коли — назад у затоку, аби знову забрати їх. Поки все узгоджували, Данило відчув, як легенько тремтить тіло в передчутті нових і небезпечних пригод. Побоювався, щоб Богдан його хвилювання не помітив: засміє за своєю звичкою, закепкує, та ще й при Павлові. Ні, старий, вирішив подумки, тут триматися треба.

Сіли в човен. Махнули Галці й страусу. Рушили.

Розділ 23
У якому Капітан, Данило Лановий та Богдан Майстренко йдуть на дно

Капітан уже чекав на них у своїй потаємній затоці.

Сидів на поверхні «Рибки» точно так, як учора з ними прощався. У незмінному водолазному костюмі, хоча й без акваланга. Непевне, він був усередині.

Забачивши Капітана, Богдан не стримався: ї??я А ви тут ночували чи як?

— У човні спати незручно, — серйозно відповів Капітан. — Якщо тебе, цікавцю мій дорогий, справді хвилює, де ваш капітан провів цю та інші ночі, то рапортую: став табором неподалік. Намет, спальник, консерви. Все, що мені треба. Ще запитання будуть?

Тепер би Богданові промовчати. Та любив Майстренко, аби навіть у таких випадках останнє слово лишалося за ним.

— Класно! — відповів.

— Тоді — вперед. Команда — на борт! Всі по місцях!

Спочатку Данило, за ним — Богдан обережно перелізли з човника на «Рибку», причому Богдан ледь не втратив рівновагу. Капітан тим часом уже зник у череві субмарини. Майстренко, не роздумуючи, ковзнув за ним у люк. Лановий, трошки повагавшись, озирнувся на Павла, ніби шукаючи в нього якоїсь підтримки, промовив:

— Давай. Як домовились. Галку пильнуй. Ну, і за нами ж вертайся.

— Зробимо, — серйозно запевнив його Павло.

Набравши повні легені повітря, так, немов пірнає, а не лізе в металеве черево, Данило спустив ноги в люк, взявся руками за краї, опустився.

Його огорнула суцільна темрява.

Так видалося спочатку. Очі, звиклі до яскравого сонячного світла, не відразу призвичаїлись. Але поступово Данило зрозумів: не так уже тут, усередині, й темно. Горіло кілька невеличких лампочок. Не надто сильно, але достатньо, аби роздивитися, що тут і як.

Покрутивши головою, Данько насилу стримав розчароване зітхання. Так, ніколи раніше не був хлопець на борту жодного підводного човна. Де там — навіть на військове судно не заходив. Та й на цивільному пароплаві не ходив, якщо не вважати таким катери, що плавають Дніпром, катаючи туристів від Річкового порту в бік Київського моря чи повз Печерські пагорби. Через те сподівався побачити в череві субмарини багато цікавого й несподіваного.

Звісно, «Рибка» була набагато меншою за типовий підводний човен. Всередині це підводне човенце виявилося тісним, похмурим і задушливим. Якщо стати на повен зріст, голова в стелю не впреться, але тільки тому, що розрахований човен на людину середнього зросту. Коли ним пересувався Капітан, його маківка лише на кілька сантиметрів не досягала стелі.

— Як вам тут?

— Нормально, — пробубонів Богдан. — Навіть круто, я сказав би.

— Може бути, — обережно висловився Данило.

— Може бути краще, — додав Капітан. — Експериментальний зразок, командо моя дорога. Коли вже на те пішло, я б назвав свою «Рибку» таким собі гібридом. Чимось середнім між власне підводним човном та батисферою. Знаєте, що таке батискаф?

— Ага, читав, — озвався Данько. — Такий легкий апарат для дослідження глибин.

— Ну, десь таке і в мене вийшло. Вибачайте, але про тісняву я попереджав. Отам, у вас за спинами, — машинне відділення. Займає, як бачите, якщо не половину, то третю частину місця. Ось тут — пункт керування човном, він же — командний пункт. Кают-компанії не передбачено. Все досить просто й зрозуміло. Данько, дошка з приладами тут, пробирайся сюди. Богдане, поки що будь поруч зі мною. Всі на місцях?

— Усі, — хором відгукнулися хлопці, примостившись там, де їм було наказано.

— Тоді з Богом. Занурюємось, задраяти люк!

Наказав Капітан сам собі — ані Данило, ні Богдан не уявляли собі, як це робиться. Щільно зачинивши верхній люк, Капітан перебрався до пункту керування, вмостився на жорсткому ослоні. А далі почалися жести, мов на виставі циркового фокусника. Друзі не встигали стежити за ними, бачили лише, як в півтемряві тонкі довгі пальці натискають на кнопки, а руки сіпають ручки-важелі. Спробував Данило встигнути за цими рухами поглядом, аби бодай у чомусь розібратися, — не зміг, змирився, разом із Богданом віддався на волю дивакуватого Капітана, цілковито поклавшись на нього.

А «Рибка» тим часом повільно занурювалася під воду. Надіявся Данило побачити красоти підводного світу крізь ілюмінатор — не вийшло. Чи то знімають підводне життя в інших місцях, чи дійсно нема в цій частині Чорного моря нічого цікавого в глибинах, чи самі кружальця ілюмінаторів дуже маленькі, не призначені для огляду. Темно довкола, наче під ковдру заліз. Зважаючи на задуху — ще й під теплу пухову ковдру.

Капітан керував човном, стежачи за приборами. Руки продовжували впевнено орудувати важелями, схожий на велику рибу човен поволі виплив зі свого сховку, при цьому Данило з Богданом почули коментар:

— Тут обережно треба. Не надто глибоко, коли під склепінням проходиш. Трошки нижче візьмеш — усе, сів пузом на дно… Далі швидше підемо.

Так і сталося. Тернулася «Рибка» днищем об якусь твердь, але не затрималася — посунула вперед, і за кілька хвилин хлопці відчули: човен наддав швидкості.

— Даниле мій дорогий, перебирайся ближче сюди, — гукнув Капітан, не озираючись. — Поміняйся з Богданом місцями.

Хлопці виконали розпорядження. Данило витер спітніле лице. Відчув, як одяг неприємно прилип до тіла.

— Дихати важко, — промовив він.

— Знаю, — кивнув Капітан. — Моя недоробка. Не розрахований човен на пасажирів, хоч ти трісни. Самому мені дихати ще так-сяк, а тут… До речі, ви перші пасажири. Так що свою помилку я щойно й сам помітив. Але маю надію, що не задихнемось.

— Нормально, — пробубнів ззаду Богдан. Човен, керований Капітаном, рухався під водою доволі хутко.

— Наше щастя, що бухта тут не дуже широка — довго шукати не доведеться на дні. Даниле, дивись на ехолот, будеш озвучувати точні координати, коли піде сигнал. Зумієш?

— Не вища математика, — відповів той.

В ілюмінаторі й досі стояла суцільна темінь. Навіть прожектор, який освітлював шлях Капітанові, не відкривав підводних красот і таємниць. Припинивши безглузді спроби розважити себе підводною мандрівкою, Данило справді вирішив зосередитися на вказаних приладах.

Іноді Данилові здавалося, що тут, під водою, час зупинився, проте він, хоч і непомітно, але спливав і тут, у морській глибині. Стрілки годинника, прилаштованого на панелі приладів, неквапом, але рухались. Як «Рибкою» керують, куди вони пливуть — Данило з Богданом навіть не уявляли.

Та враз прилад запищав. І що далі рухався човен, то чіткішали сигнали.

Стрепенувся Капітан. А разом з ним і новостворена команда. Богдан навіть спробував підійти ближче, та тіснява заважала.

— Що там, Даниле мій дорогий? — напружено запитав Капітан.

Данило, вдивляючись у навігатор, назвав отримані координати. Звірившись із якоюсь картою, розкладеною на колінах, Капітан азартно потер руки.

— Ліворуч по борту. Й нижче. Так, зараз-зараз, підійдемо ближче…

Знову замиготіли важелі в руках. Сигнал не стихав. Навпаки — у певний момент став особливо чітким.

— Стоп машина! — скомандував Капітан сам собі, знову звірився зі своєю картою. — Отак!

Тепер ми точно над ним, рідненьким, стоїмо. Богдане мій дорогий, давай, вступай. Твоя черга.

Він поступився місцем, і Майстренко зайняв його спершу з острахом. Та щойно долоні стиснули важелі, хлопець чітко собі уявив, як орудував ними увесь цей час Капітан, закусив нижню губу — і тепер уже він давав механізмові раду.

«Рибка» зупинилася. Не те, щоб зовсім завмерла на місці, але й далеко не відпливала.

— Так тримати! — скомандував Капітан. — Упораєшся?

— Спробую! — відгукнувся Богдан.

— Ну, я пішов.

Попри тісняву Капітанові таки вдалося начепити на себе акваланг. Перетворившись на такого собі морського диявола, він махнув на прощання рукою і зник у вузенькому відсіку, старанно задраївши за собою двері. За короткий час хлопці побачили, як водолаз майнув у кружальці ілюмінатора. Запала тиша.

Почалося напружене чекання. Спершу Данило намагався фіксувати час, потім кинув цю справу — стрілки на годиннику повзли надто повільно, втомлювали очі. Правда, коли Капітан покинув човен, дихати стало трохи легше, і ця дихальна гімнастика відволікала. Богдан увесь зосередився на важелях, тому для нього час спливав інакше.

Та ось за ілюмінатором знову пропливла людська постать, а за короткий час у череві підводного човна з’явився й сам Капітан.

З порожніми руками.

Маючи досвід пошуку різних скарбів, Данило з Богданом сподівалися побачити як не ковану скриню, то бодай металеву коробку, вкриту іржею чи водоростями. А Капітан не тримав у руках нічого.

Зняв маску.

Навіть півтемрява була промовистішого. — на лиці ясно читалися поразка й розчарування.

— Що? — хором запитали хлопці.

— Нічого, — почули у відповідь, і за мить Капітан додав: — Касатка.

Розділ 24
Який дає відчути, що воно таке — гіркота поразки

Данило забув про те, що мусив стежити за приладами.

Та прилади — то пусте. Богдан гірше зробив — пустив хитрі важелі, перестав зважати на незрозумілі стороннім кнопки. Човен ураз втратив керування, і Капітан відчув це першим — рвонувся до свого місця, відштовхнувши Майстренка досить грубо, знов замиготіли у півтемряві його, худі руки. Відчули хлопці човен розвертається, довкола своєї осі на сто вісімдесят градусів і бере курс назад. Повертається туди, звідки прийшов.

Богдан цього не зрозумів, але Данило побачив усе на панелі приладів. Не наважився запитати Капітана, що сталося. Хоча спитати мусив, просто не зовсім зібрався з Духом. Але доки він шукав потрібні слова, Богдан вдупив просто в лоба:

— Яка касатка? Ви там касатку знайшли? Хіба вони в цих водах плавають? Я хоч і не дуже великий грамотій, але теж інколи програми про тварин дивлюся по телевізору.

— Що ж ти бачив по своєму телевізору? — запитав Капітан, не відволікаючись від своїх важелів.

— Касатки — такий різновид дельфінів. І вони в Чорному морі не живуть.

— Не живуть, — легко погодився Капітан. — Хто тобі сказав, що я знайшов там ссавця?

— Ну як… — розгубився Богдан. — Ви, пане Капітане. Ось щойно сказали — «касатка».

— Слово, — огризнувся Капітан.

— Слово?

— СЛОВО. «Касатка» таке саме слово, як і «рибка». Мій човен називається «Рибка», але де на ньому луска?

Данило все зрозумів.

— Касатка — це назва? Ви знайшли під водою корабель, який називається «Касатка»?

— Я ще вчора зрозумів, що ти — розумник, Даниле мій дорогий, — промовив Капітан, не відволікаючись від керування човном. — Нема тут, у Храмовій бухті, ніякого «Сома». Лише «Касатка».

— А можете нормально пояснити? Так, аби ми теж розуміли?

— Можу, — кивнув Капітан. — На дні, куди я пірнав, справді лежав підводний човен. Старий, увесь затягнутий мулом. За всіма зовнішніми ознаками схожий на «Сома». Але коли я вирішив це перевірити і відчистив борт, аби прочитати назву, побачив — це «Касатка». Далі мені стало вже нецікаво.

— Не той човен?

— Не той, — підтвердив Капітан.

Данилові стало його шкода, адже він і без того не здавався молодим і здоровим, хоч і тримався живчиком. А за цей короткий проміжок часу перетворився на сивого дідуся, який не просто зазнав найбільшої в своєму житті поразки — він перетворився на людину, котра втратила смак до життя, бо справа, якій він присвятив усе своє життя, щойно зазнала краху. Богдан же, не доп’явши до пуття, що сталося, запитався так, ніби йшлося про щось рядове, звичайну помилку чи невеличкий прорахунок:

— Переплутали? Мічман Семен Волох закрутив загадку навіть міцніше, ніж ви думали?

— Та дайте мені спокій! — не стримався, зірвався Капітан, і від цього навіть керований ним човен здригнувся, смикнувся. — Не знаю я, що сталося! Не знаю, чому на дні бухти лежить не той човен! Поняття тепер не маю, що мав на увазі мічман сто років тому! Я вже нічого не розумію, зовсім нічого! І ви, будь ласка, помовчіть, бо гірше буде!

Тепер Данило, а разом з ним і Богдан цілком серйозно стривожились. Насправді не так уже й важливо, що десь у розрахунках виникла помилка. Хвилювало інше: Капітан, і так доволі дивакуватий, зараз ризикує втратити самовладання. Якщо ж людина, котра керує підводним човном, перестане себе контролювати… Та ну його, краще про таке взагалі не думати. Тож перезирнулися хлопці, переморгнулися — і вмовкли аж до самого виринання.

Мовчав увесь цей час і Капітан. Коли «Рибка» ковзнула під склепінням й піднялася над водою, він не квапився виходити на свіже повітря. Сидів на невеличкому крісельці, опустивши плечі і обхопивши голову руками, розхитувався в різні боки. Нарешті розпрямився, глянув на свою команду, і в його очах навіть у півтемряві читався неймовірний смуток.

Припливли, хлопчики мої дорогі. Кінець. Так буває. Нічого. Якось переживемо.

Але щось підказувало Данилові Лановому — не збирається Капітан свою поразку просто так переживати. Хотілося його якось підбадьорити, але не міг знайти потрібних слів.

— Треба подумати, — промовив Данило. — Не може такого бути, щоб ми з вами аж так помилилися.

— Цілком може, — байдужим тоном заперечив Капітан. — Не забувайте, хлопчики мої дорогі, — останні рядки героїчної поеми розмиті водою. А саме в них міг бути ключ до розгадки. Тепер ми їх не відновимо. Навіть якщо залучити найсучасніші технології, нічого толкового з цього не вийде. Хоча б тому, що цей процес займе дуже багато часу.

— Може, на повітря вийдемо? — озвався Богдан. — Тут думати треба, а коли дихати легше, то й звивини краще працюють.

— Ой, що тут уже думати, — відмахнувся Капітан, та все ж підвівся, віддраїв люк і вийшов нагору.

Хлопці вилізли за ним. Стоячи на пласкій поверхні свого корабля, Капітан уважно дивився в бік храму, перекочуючись із п’яти на носок. Не зводячи з хреста очей, він звільнив голову від скафандра, і його сива грива розмаялася по плечах.

Усе ж наче правильно, — говорив він сам до себе, не звертаючи уваги на хлопців. — Храм з правого боку. За ним — залишки прадавнього вулкану. Ось пагорби, ось скеля стримить. Де помилка? Чого я не знаю?

Капітан промовляв, зовсім не збираючись чути якусь відповідь. Бесідував сам із собою, так, як, напевне, робив завжди. Данило раптом чітко усвідомив: цей немолодий чоловік дуже затятий і дуже самотній. Нема в нього нікого й нічого, крім саморобного підводного човна й справи, заради якої він і створив «Рибку».

За спиною почувся якийсь рух.

Розділ 25
У якому Данило Лановий доводить, як корисно знати історію

Хлопці стрепенулися, озирнулися.

У затоку запливав, вправно орудуючи веслом, голомозий Павло на своєму човнику. Капітан навіть не повернувся — стояв, не зводячи очей з храму.

— Агов, як ви тут? — вигукнув Павло, підпливаючи ближче. — Я не запізнився?

— Нормально. Ось тільки похвалитися нічим. Нема сюрпризів, — сказав Богдан.

— Тобто? — Павло навіть веслувати перестав.

— Нема на дні Храмової бухти потопленого підводного човна. Тобто є, але інший. Десь помилка, — коротко пояснив Данило.

— І що тепер?

— Бог його знає!

Справді, ніколи ще Данило з Богданом не почувалися такими розгубленими. Але Павло чомусь не засмутився. Навпаки, здається, навіть порадіти вирішив з того, що в нових товаришів нічого не склалося.

— Не хотів вам казати, бо ще б подумали — зі злості, що з собою не взяли, — мовив він. — Тільки ви ж тут приїжджі. Та й вас, пане Капітане, я раніше в наших краях не бачив. А я ж тут народився, живу, і нікуди не виїздив далі від Корабельного мису.

— Погано, — зауважив Богдан.

— Мабуть, не дуже добре, — легко погодився Пава. — Хоча як подивитися. Для вас тут усе нове. А я свою територію від народження бачу.

І все про неї знаю. Якби тут були якісь скарби, думаєте, старші люди не розказали б про них? Та від дідів-бабів лиш про це й можна почути! Знаєте, скільки легенд про затоплені піратські шхуни й грецькі фелуки я тут наслухався? Якби хоч третина з них була правдива, знаєте, скільки б золота підняли з морського дня? Все це, як любить казати мій батько, коли чує щось подібне, «легенди й міфи Давньої Греції».

Богдан спохмурнів.

— Стоп-стоп! Ти що, лисий, своєму батькові про «Сома» розказав?

— Нікому я нічого не розказував! — Павло навіть виставив перед собою руку, немов захищаючись. — То в мого старого приказка така, на всі випадки життя! У нас дома просто книжка є, одна-єдина, так і називається: «Легенди й міфи Давньої Греції». Ось він і повторює, коли чомусь не вірить!

— Погано, коли в хаті лиш одна книжка, — зауважив Капітан, не повертаючись.

— Хіба я в цьому винен?! — вигукнув Пава. — Де нам їх тут купувати? І взагалі, чого до мене присікуєтесь? В самих нічого не вийшло, то ви крайнього шукаєте?

— Ой, дуже ти комусь потрібен! — відмахнувся від нього Богдан.

Хотів ще щось сказати — й раптом завмер. Бо зачепився випадковим поглядом за Данила й відчув — серце закалатало.

Бо його друг раптом зблід, напружився струною, очі округлилися — не інакше, зомліє тут зараз…

— Е, старичок, ти чого? — обережно спитав Богдан і легенько торкнув Данила пальцем.

— Ми ідіоти, — проказав Данило, і голос його звучав, наче в робота. — Ми всі тупі, недалекі, обмежені створіння.

— Ти за всіх не розписуйся, про себе говори! — образився Богдан.

— Хай так: я дурень. Мені показали картинку, підігнали завдання під відповідь — а я повірив. Усі повелися на неї, бо не думали навіть, що може бути інше завдання. Як ти сказав, Паво, — легенди й міфи Давньої Греції?

— Ага. А що?

— Нічого особливого. Крім того, що Крим, як розповідав мені тато, колиска грецької, античної цивілізації. Давні греки ще задовго до наших часів, дві з гаком тисячі років тому, налагодили тут морське сполучення й відкривали для себе нові землі. Я це знаю, бо батько планує розробляти туристичні маршрути «Легенди Криму».

— Дуже цікаво, — чемно відповів Павло, хоча по ньому було видно — зовсім не цікавить його почуте. — Тільки для чого ти про це заговорив?

— Скажи мені, Павлику, раз ти такий у нас місцевий, он та церква, на пагорбі, давно тут стоїть?

Данило показав на церковні бані, що блищали на сонці. Боковим зором помітив — Капітан ожив, стрепенувся, пожвавився, напевне втямивши вже, до чого хлопець веде. Богдан Майстренко не зовсім розібрався, але теж зосередився. Знав — його друг марно хвилю не гнатиме і в такій ситуації нічого зайвого не спитає.

— Чого мовчиш? Не знаєш?

— А ось якраз знаю! — вигукнув Пава. — Коли тут роботи не було, наші мужики з селища там на будівництві працювали! Мій батько теж! Ще й любив тоді приказувати: дякуючи Богові, маємо що їсти!

— Коли це було? Десь недавно?

— Давно.

— Сто років тому?

— Чому відразу — сто? Я малим був, добре пам’ятаю. Десь так років, може, з десять…

Тепер Капітан різко розвернувся до хлопців усім корпусом. Очі знову палали знайомим азартним вогнем, плечі розправились, груди випнулися вперед.

— Десять років, кажеш? Цей храм звели десять років тому?

— Ну, десь так, — Павло стенув плечима.

— А бухта Храмовою давно називається? — швидко спитав Данило.

— Раніше була просто Гола. Так її в нас старі люди й далі звуть — Гола бухта. Як церкву там поставили — стала Храмовою, офіційно. Так красивіше звучить. Де Храмова, а де — Гола. Ще чув, що татари збираються в нас свою церкву будувати, мечеть…

— Хай собі будують що завгодно! — перебив його Данило. — Сто років тому, виходить, тут храму не було? Навіть бухта так не називалася? Пане Капітане…

— Вже зрозумів, розумнику мій дорогий] — озвався Капітан. — Я теж мусив краще думати. Бач, розібралися ~ з самого початку не там шукали. Отже, доведеться починати з самого початку. Якщо я вже витратив більшу частину життя, то скільки ж…

— Ніскільки! — тепер Данило урвав уже Капітана. — Я недарма згадав про давні часи. Античний храм, грецький! їх часто будували на пагорбах, щоб далеко бачити! І головне, пане Капітане: навіть їхні руїни називали й називають храмами! Мічман Волох міг Мати на увазі саме такий храм! Руїни прадавнього, розумієте?

— І напевне так і зробив! — клацнув пальцями Капітан. — Отже, не так все погано в нашому домі, друзі мої дорогі! Довколишню місцевість я свого часу вивчив досконало. Не все брав до уваги, але, але, але… Павлику, ти як місцевий випадково не знаєш, де тут у вас можуть бути схожі руїни?

— Чого ж не знаю? Батько казав — там кльов дуже кльовий.

— Кльов?

— Риба добре клює, — охоче пояснив хлопець. — Грецька бухта, так вона й називається. Чому Грецька — хто його зна… Там на пагорбі справді видніються якісь стародавні руїни. Нас туди зі школи возили на екскурсію. На відкритий урок…

— І ти мовчав?! — вигукнув Данило.

— Чого мовчав? Ви мене ні про що не питали! Самі он які грамотні!

Капітан плеснув у долоні.

— Брек, учні мої дорогі! Бачив я на карті ту Грецьку бухту. Якщо рахувати в морських милях, то це… — він примружив очі, порахував про себе, — це десять миль звідси. Щоб ви зрозуміли — кілометрів двадцять, десь так. Вдало складається все, дуже вдало! Ворог цього не знає, а я тепер обережніший буду! Проведу тихенько розвідку, хлопчики, і завтра, дасть Бог, у цей самий час виправимо всі помилки. Ви ж зі мною, правда?

— Аякже! — крикнули хором.

Навіть Павло вигукнув. Хоч напевне й розумів — приречений, так, як сьогодні, на березі лишитися.

Розділ 26
Який дає зрозуміти, як виглядає звичайна зрада

Решта дня минула без пригод.

Зокрема — й для Галки з Футболом. Увесь той час, поки «Рибка» юзала дном Храмової бухти, дівчина й страус разом із голомозим Павлом, мимовільним охоронцем, відверто нудилися на березі. Собаки до Корабельного мису не поверталися. Може, й хотіли, але бачили здалеку войовничу постать Футбика — і сиділи собі нишком. А з «Ковчега» посланців теж не було. Щоправда, коли хлопці повернулися, Данило оцінив таку ситуацію як добру: нічого ж не сталося. Все мирно й спокійно. Галка почала нарікати — нудно, мовляв, та Лановий її осадив: зате безпечно. Краще така нудьга, аніж веселе життя, яке здатні влаштувати їм бездомні пси чи підлеглі адмірала Союзова.

Щоправда, Галка трошки образилась. Точніше — не трошки, а досить сильно. Висловила друзям все, що про них думає. Мовляв, вона тут, на березі, наче страусячий сторож. А вони, бач, під воду на човні спускаються, скарби шукають. Богдан не витримав, нагадав, як минулого року на Поділлі дівчата теж лишилися в тилу, коли хлопці полізли під землю в потаємні загадкові печери. Від цього Галка ще сильніше губи наприндила — ич, мужчини знайшлися. Самі на подвиг, а жінки, бачте, мусять їх чекати, плакати, сльози хусткою втирати.

Доки вона говорила, страус дивився на хлопців з підозрою: Галка, найкраща його подруга, дарма гніватись не стане. Може, заслужили вони, може, покарати варто? Футбол навіть посунув у якийсь момент уперед, войовничо виставивши дзьоба, та дівчина з кісками вчасно все зрозуміла — спинила птаха, поклала руку на крило.

— Не варті вони того, Футбику, — промовила спокійно. — Краще для чогось іншого силу прибережи. Нічого ми з тобою тут не змінимо.

І з гордо піднятими головами вони пішли геть. Данилові з Богданом лишилося хіба що знизати плечима. Галка може говорити, що хоче. Так чи інак, а страус і підводний човен, тим паче такий, як «Рибка», один для одного не створені.

І цей день минув. На ранок, як і домовились, Павло вже за звичкою чекав усю компанію біля корабельного цвинтаря. Галка хоч і заявила друзям, що з ними не розмовляє, таки подалася з усією компанією. Звісно ж, страус не відставав від неї ані на крок.

Завантажившись у човен, Данило з Богданом махнули Галці й птахові руками на прощання. Але ті дружно відвернулися — мовляв, нема чого підлизуватись, пливіть, куди пливли.

До потаємної затоки дісталися вже звичним маршрутом і досить швидко. Капітан у незмінному водолазному костюмі уже чекав на свою команду, потираючи руки.

— Ага-ага, хлопчики мої дорогі! — вигукнув, лиш вони встигли наблизитись. — Все в нас складається дуже гарно! Розвідав я місцевість біля Грецької бухти. Там таки є залишки давнього храму, всі інші прикмети також підходять. Сьогодні нам удача посміхнеться, я в це вірю. Тому на борт, командо моя дорога!

Цього разу хлопці довго не тягли — по черзі спустилися за Капітаном у черево «Рибки», Данило навіть махнув Павлові рукою, нагадавши:

— Тепер пізніше приходь, не так, як учора. Далі звідси йдемо.

— Не забув, знаю, — кивнув Пава.

Задраїли зсередини люк. Човен повільно занурився в темну воду. Дочекавшись, поки водяні кола над ним зійдуться, голомозий повівся дуже дивно, зовсім не дружньо: спершу скрутив дулю в той бік, куди зникла «Рибка», а потім ще гірше зробив — вилаявся непристойно, так, як два дні тому, коли навіть у бувалого в бувальцях Богдана вуха пов’яли. Вчинивши так, Пава наостанок плюнув у воду, а тоді взявся за весла і вправно вибрався із затоки в обійми Храмової бухти. Там запустив полагоджений Капітаном мотор і міцно стиснув стерно.

Він тримав курс на берег. Мчав прямо, стиснувши губи й нахмуривши брови.

Галка й страус походжали там, де й учора. Зістрибнувши з човна у воду й витягши свою посудину на берег, Пава, широко ступаючи, підійшов до них. Зупинився, широко розставив ноги. Військовий бінокль теліпався на шиї. Голомозий любовно погладив його, запхав руки глибоко в кишені широких штанів. Лише тепер Галка звернула увагу на дещо незвичну поведінку хлопця.

— Ти чого такий? — запитала. — Щось трапилось?

— А як ти думаєш? — криво осміхнувся Павло.

— Про що?

— Про все що скажеш? Твої так звані друзі тебе насправді зневажають. Лишили на березі. Стій, мала, пильнуй страуса. А самі займаються цікавими справами. Ми ж із тобою мусимо за наказом твого Данька товктися тут, на березі. А я, до всього, ще й таксистом у них працюю! Паво, відвези! Павлику, забери назад! Ще й знущаються!

— Хто з тебе знущається? — не зрозуміла Галка.

— Бодя твій!

— Приїхали! То Данило мій, а тепер уже й Богдан! Слухай, Паво, хто тебе накрутив? Що сталося за той час, поки ти вертався? Образили тебе мої друзі?

— Не друзі вони тобі! — голосно вигукнув Павло, подавшись уперед. — Не друзі! Друзі так не поводяться! Вони ж мене й за людину не вважали. Особливо Бодя, той сміявся з мене! Він реготав з мене, уявляєш?

— Він може, — обережно визнала Галка, усе ще не розуміючи, чому це з Павою відбулося таке різке перевтілення. — Ми вже звикли до нього. Але він не зі зла, натура в нього така, прикра трошки. Але загалом хлопець він хороший, друг надійний…

— Щось я цього не побачив! Хочеш справжніх друзів побачити, надійних? Он вони їдуть! Дивись!

Голомозий Павло кивнув кудись за спину дівчини. І справді, тієї ж миті почула вона шум мотора. Обернулася. До них сунув уже знайомий пікапчик. Тільки цього разу у відкритому кузові щось було. Не встигла Галка зрозуміти до пуття, що відбувається, коли машина зупинилася біля них. З кабіни виліз чоловік у морській формі, з погонами, і дуже знайомий. Не так сам прибулий, як його кашкет — точно такий два дні тому Галка з друзями бачила на незнайомцеві, який мало не викрав їхнього страуса.

Власне, це був саме він. Широко посміхався, навіть узяв під козирок.

— Здравія желаю! — мовив, підморгнувши Павлові. — То як, пацан, все в порядку?

— У мене — так. Привезли? — суворо запитав голомозий.

— Як домовлялися. Адмірал Союзов слово тримає. Бінокль уже маєш, міг би навіть не сумніватися.

Сказавши так, Кашкет зробив знак рукою. З кабіни вистрибнув ще один чоловік, Галка впізнала і його — бачила на «Ковчезі», серед матросів. Поки дівчина намагалася збагнути, що відбувається, Кашкет з його напарником вивантажили з кузова новенький, надутий уже, зелений гумовий човен. Весла окремо, навісний мотор — окремо.

— Ляля! — вигукнув Кашкет, легенько копнувши човен ногою. — Зараз моторчик начепимо — і все, стартуй, Пашка! Ти такий хотів?

Не знайшлося в голомозого слів — лиш провів однією рукою по біноклю, попестивши його, наче дитину, а другою для чогось погладив себе по бритій голові.

— Давно хотів спитати — сонце качана не пече? — хихикнув Кашкет.

— Не пропече, — солідним тоном відповів Павло і розвернувся до Галки всім корпусом: — Ще й досі нічого не скумекала? Данило б ваш відразу прочухав. Я ж стежив за вами з самого початку! Завдання в мене таке! За це ж я й бінокля отримав! Думаєш, де я його взяв? Від Союзова!

— А човен… за що? — видушила з себе Галка.

— За Грецьку бухту! Той Капітан пришелепуватий — не єдиний, хто підводного човна шукає! Адміралові Союзову ті скарби не менше потрібні! Бо за Капітаном, якого ти, до речі, в очі не бачила, ніхто не стоїть. Він, мабуть, навіть ще не думав, що робитиме зі скарбами! За Союзовим же — сила! Махіна! Ось із ким дружить треба, ось кому довіряти! Не те що вашим невдахам!

— Ти зрадив хлопців? Продав їх за бінокль і човен? — Галка не хотіла вірити своїм вухам.

— Продав! — зухвало вигукнув Пава. — Звичайно, продав! Аби ще вони зі мною нормально повелися, я б тільки біноклем обмежився! Сказав би Союзову — нічого Капітан у Храмовій бухті не знайшов! А він же там справді нічого не надибав! Тепер усе, вони самі винні! На них можеш ставити великого хреста! За годину крейсер «Ковчег» піде до Грецької бухти й там перехопить недолугу «Рибку»! І подумай заодно: Данило з Богданом ніякі тобі не друзі! Водяться з тобою, аби було перед ким красуватися! Розумні вони, дужі, кмітливі обоє! Хіба це тебе не принижує? Скільки ж можна таке терпіти, Галю?

Страус не розумів, що відбувається. Бачив тільки, що носатий Павло кричить на дівчину з косами. Ступив уперед войовничо, клацнув дзьобом, готуючись до бою.

Але тут Галка повелася не менш дивно, ніж голомозий у потаємній затоці.

Закусила нижню губу. Витерла неіснуючу сльозинку з краю ока. Павло, схоже, перестав для неї існувати. Тепер її цікавив тільки Кашкет.

— Ви ж від адмірала, правильно? — поцікавилася вона.

— Правильно, — кивнув той.

— Якщо так, то в мене теж є ділова пропозиція. Цей страус, — кивнула вона на Футбола, — справді починає мені заважати. Одне діло, коли зовсім малою була, цікаво гратися. Тепер же хвостом ходить, нема від нього спасу. На «Ковчезі» птахові краще буде. Там і пара йому є. Везіть мене разом зі страусом на корабель. Умови продажу обговорю лише з самим адміралом.

Розділ 27
У якому «Ковчег» виступає на полювання за скарбами

У кузов пікапа страус зайшов без тіні остраху. Він уже їздив у цій машині. Нічого поганого не сталося. Витяг Кашкет знайому дошку, страус забіг нею, наче трапом, лиш трошки хитнулася вона під чималою вагою птаха. Присів собі Футбол зручніше, до подорожі приготувався. Не знав, навіть уявити не міг, що зараз відбулося і як вирішилася його страусяча доля.

Кашкет жестом запросив Галку сідати в кабіну, навіть галантно розчахнув перед нею дверцята з пасажирського боку. Дівчина, стримано кивнувши, зайшла всередину. Та коли за нею посунув Павло, виставила руку перед собою:

— Стоп! Ти куди?

— З вами, як же… — пробелькотів голомозий.

— Він з нами не поїде, — твердо мовила Галка, глянувши повз хлопця на Кашкета. — У нього човен є. І бінокль. Хай плаває та дивиться. Свою справу вже зробив. І отримав своє за це.

— Молодець! — не стримався Кашкет, легенько, без болю, лиш демонструючи силу, і навіть відданість, стиснув її виставлену вперед правицю. — Отаких би нам у команду побільше! Знаєш, лисий…

— Я не лисий! — визвірився Пава, втягнувши голову в плечі. — Я голений!

— Не перебивай старших! — ледь підвищив голос Кашкет, і тут уже нічого дружнього, навіть товариського, приязного не прозвучало. — Захочу будеш лисим! Бритим! Стриженим! Яким завгодно! Своє отримав? То й пливи! Правильно дівчина тобі каже!

— У тому човні весла є? поцікавилася Галка.

— Аякже! У комплекті! Все як положено!

— Тоді, Павлику, греби веслами подалі звідси! Давай, до побачення! А ще краще — прощавай! і

Сказавши так, вона хряснула дверцятами зі свого боку. Не бачила, як Футбол у кузові, відчувши неприязнь своєї кращої подруги до їхнього нового знайомого, витяг шию в напрямку голомозого, клацнув дзьобом загрозливо.

— О! — радісно підсумував Кашкет. — Пойняв, лисий? Любив кататися в човні, хочеш мати його на дурника, і не тільки човна, готуйся до того, що ставитись до тебе, лисий, будуть отак. Може, навіть ще гірше. Битимуть, Павле Батьковичу. Всі гуртом, боляче й не раз. І не лише по носі.

— Я не думав… — хлюпнув носом Павло, і на нього стало шкода дивитися.

— Для нашої з адміралом Союзовим справи добре, навіть дуже добре, що ти й такі як ти дуже мало думаєте. Або взагалі не думаєте. Все, ми поїхали. Лишайся тут, плавай, попутного тобі вітру, сім футів під кілем, хе-хе.

Навіть не потиснувши руки, не махнувши на прощання, просто викресливши голомозого Павла з пам’яті, Кашкет обійшов пікап, поплескав на ходу по кузову і, підморгнувши страусові, сів за кермо. Заревів мотор. Розвернулася маленька вантажівка і, здійнявши куряву й обгорнувши нею самотнього голомозого Павла, поїхала геть.

До місця, де стояв на якорі крейсер «Ковчег», їхали мовчки. Кашкет кілька разів намагався заговорити з дівчиною, та Галка воліла мовчати, всім своїм виглядом показувала це, і Кашкет врешті відчепився, просто вів машину, насвистував якусь одну йому зрозумілу мелодію. Але по дорозі, не соромлячись пасажирки, витяг мобільник, набрав номер і, почувши відповідь, відрапортував:

— Товаришу адмірал! Зустрічайте гостей! Не сам повертаюся! Ага, приємна несподіванка!

Тож коли пікап уже їхав причалом, Союзова видно було здалека. Стояв біля спущеного трапа, весь у білому, навіть, здається, гудзики надраяв, так і гралися ними сонячні промені, пускаючи зайчики. Один стрибнув Галці в око — дівчина примружилась, відмахнулася так, наче золотавий зайчик був живий. За інших обставин така гра потішила б дівчину, але не тепер, коли вона збиралася продати свого друга — на зло двом іншим своїм друзям.

— Здоров’я бажаю, дєточка! — адмірал виструнчився, зовсім не блазнюючи, взяв під козирок, потім простяг руку, взяв Галчину долоню в свою, велику та жорстку. — Бачу, ти прийняла правильне рішення. Привезла свого вихованця нам сюди, на «Ковчег», так? А ти, — підморгнув адмірал страусові, – я ж обіцяв, що повернешся, ти й повернувся. Не спливло, як кажуть, і півроку, Точніше, лише два дні, і знову ми разом.

— Так — кивнула Галка. — Я подумала й вирішила: Футбику буде краще тут, серед своїх, а надто коли тут матиме собі пару. Вони швидко порозуміються. І ще… — вона враз закусила губу.

— Так-так, ти щось хотіла сказати, Галко. Не бійся, продовжуй, тут свої усі, — заохотив адмірал Союзов.

— Словом, мені б не хотілося, аби Футбол зовсім мене забув. Проте для нього це тепер навіть краще.

— Повір мені — забуде твій вихованець усе на світі, коли опиниться поруч зі страусихою. То як, уперед? Будемо знайомитися й прощатися?

— Чому ж так усе швидко? — здивувалася Галка. — Є в мене ще кілька запитань. Чи умов, як вам більше сподобається.

— Нам по-всякому сподобається! — зробив адмірал широкий жест. — Тільки ти не дуже тягни, бо зараз я з тобою, Галочко, не тільки приємно проводжу час, а й дивлюся на годинник. Маю ще одну нагальну справу…

— Знаю. Грецька бухта.

Союзов зиркнув на Кашкета. Той знизав плечима.

— Хлопець ляпнув. Той самий, якому човен, усе інше…

— Зрадник — він і є зрадник, — процідив адмірал. — Не вміє тримати язика за зубами.

— То він з радості. Похвалився…

— Хоч би й з горя! Таким, як він, іноді краще навчитися мовчанки в риб. Він таки забагато знає. Але з ним пізніше, — адмірал знову повернувся всім корпусом до Галки. — Кажи, панночко, що ти ще знаєш про нашу нинішню місію.

— А в вас тут навіть ціла місія? — щиро здивувалася дівчинка. — Я думала, ви скарби шукаєте, як і Капітан.

— Значення тих скарбів, панно Галочко, набагато важливіше за просто скриню золота чи царських червінців. Воно змінить історію військово-морського флоту. Повністю перекреслить усе, у що люди вірили до цього моменту. Пора вже зрозуміти: є речі, дорожчі за золото й діаманти. Павлик ваш, той, із човном, цього не второпав. І ніколи вже не второпає. А ти можеш, Галочко. Ти здаєшся розумнішою.

— Ось чому я й хочу зараз піти з вами, — спокійно промовила дівчина. — Це ж не довго і не небезпечно, правда?

Адмірал Союзов реготнув.

— Це швидше, ніж ти думаєш! «Ковчег»» — швидкохідний крейсер. Місце зустрічі з тією недолугою, як її, «Рибкою» змінити не можна — Грецька бухта. Там мої специ-слухачі за допомогою сучасної апаратури знайдуть на дні «Рибку». Пустять пару торпед, легеньких, аби показати, хто тут хазяїн. А самі спливуть. Ваші ж і віддадуть нам усе, що взяли на «Сомі», і я нікого не затримуватиму. Година, Галочко, не більше. Ну, хай півтори, але то — максимум. І це безпечно. Хто проти нас полізе? Беззбройний пришелепуватий Капітан? Теж мені… капітан…

— Тоді я точно з вами, — сухо сказала Галка. — Хочу бачити все на власні очі. Мені набридло постійно бути з тими, хто програє.

— Молодця, — вдоволено крекнув адмірал. — Я, мабуть, пізніше якось потурбуюсь про тебе спеціально. Грошенят підкидатимемо коли-неколи.

— До речі, про гроші, — вставила Галка.? — За ціну Футбола ми ж так і не домовились.

— Ось на борту й домовимось.

— І останнє: ви страуса поки що не саджайте в клітку до страусихи. Взагалі не саджайте його під замок. Хай побігає трошки ще. Хочу біля нього побути.

— Трогатєльно, — сказав Союзов, хоча, схоже, його це зовсім не зворушило. — Хай буде по-твоєму. Тепер «Сом» і його скарби важливіші для мене за сотню страусів, дівчат із косами та маленьких зрадників. На борт, відходимо зараз!

Далі все відбувалося без затримок.

Піднялися трапом на борт «Ковчега» адмірал Союзов, страус Футбол, дівчина Галка й Кашкет. Забрали трап. Поки птах радісно стрибав серед кліток, побачивши знайомих, а звірі і надто страусиха відповідали йому не менш радісними криками, адмірал віддав якісь команди, яких Галка зовсім не зрозуміла. Зрушив крейсер із місця, розвернувся, взяв потрібний курс і посунув уперед.

Ніхто вже ні на Галку, ні на звіринець уваги не звертав.

Справді — не до них тепер.

Он які справи попереду. Мало не державної ваги, як запідозрила Галка.

А крейсер у бойовому оснащенні. Все налагоджено, матроси біля торпедних гармат чекають команди. Завмерли біля приладів слухачі в навушниках, слухають, що попереду під водою.

Не втекти «Рибці». Навіть якщо дуже захоче — не втекти.

Сунув «Ковчег» уперед невмолимо.

Ніс корабля розсікав хвилі, збиваючи піну.

Наближалася розв’язка, стрімко наближалася.

Розділ 28
У якому Данило, Богдан та Капітан нічого не підозрюють

Тим часом команда «Рибки» працювала злагоджено.

Звичайно, ніхто з членів маленького екіпажу й гадки не мав, які події сталися на березі. їх усіх загалом більше турбував успіх їхньої підводної Одіссеї. Дуже хотілося, аби цього разу підводна експедиція вдалою вийшла. Бо якщо й тут прокол, третьої спроби може й не бути.

Тобто Данило в теорії припускав: десь тут може бути, навіть напевне є, бухта, й не одна, де можна знайти залишки старого храму. Античного, православного, мусульманської святині — та хіба мало храмів було, є і буде? Але щось підказувало Данькові: в такому разі доведеться починати взагалі з самого початку. Можна сказати, з нуля.

А існує ж якийсь ворог, не раз згадуваний Капітаном, хоч так і не названий конкретно. Цей ворог напевне не дрімає. Не дарма сивий дивак квапиться. Напевне знає і відчуває щось більше, ніж хлопці. Бо він у цій історії давно, з самого народження. Таємниця підводних скарбів у спадок йому перейшла. А вони ж із Богданом знають про це лише третій день. Тож довіряють його інтуїції безмежно. Якщо відчуває Капітан — ворог дихає в потилицю, то розуміє, що каже.

Цього разу всі швидко зайняли свої місця. Задраїв Капітан люк «Рибки», чомусь перехрестився. Не стрималися хлопці — так само перехрестились. Не те, щоб наслідуючи сивого дивака: щиро в обох вийшло, відчули — треба це зробити. Потім сів Капітан на своє місце, взявся руками за ручки-важелі, глибоко зітхнув.

І знову, як учора, замиготіли в півтемряві довгі худі руки сивого дивака. Звичними рухами оживив своє творіння, загув човен, легенько гойднувся, почав занурюватись. Тиснуть сильні пальці на кнопки, блимають лампочки на панелі приладів, клацають вмикачі, миготять — не встигнеш за ними навіть стрімким поглядом молодих очей! — всілякі ручки-важелі, міцно і впевнено пораються з кермом.

Поволі виплив човен із бухти. А тоді Капітан додав швидкості, взяв курс, звірившись із лоцманською картою, і «Рибка» попливла, опустившись не на саме дно, а приблизно на половину передбаченої конструктором глибини, — так рухатися легше й швидше, маневреність зберігається, не тисне згори важка товща моря.

Не розмовляли. Усі троє стежили за приладами, затамувавши подих. Хлопці навіть у невеличкі кружальця ілюмінаторів не вдивлялися. Хоч все одно нічого б не розгледіли, та однак цікаво. Час спливав непомітно. Не встигли, здається, піти під воду, як ось уже й електронний навігатор пискнув: Грецька бухта прямо по курсу.

Як зайшли на дно бухти, Капітан збавив оберти гвинтів. Човен пішов повільно, обережно, ніби ретельно обшукував, обмацував під собою, намагаючись нічого не пропустити. На дно, звісно ж, не спускався, далі тримався над ним на певній відстані. Все ж таки це субмарина, а не тральщик. Тим більше — не плуг, щоб морське дно грубо орати.

Аж раптом локатор просигналив. Данило з Богданом вп’ялися очима в зелену цяточку, що блимала на потрібному приладі. Капітан зовсім стишив хід, намагаючись не проскочити повз потрібне місце.

— Півградуса ліворуч, — самими губами прошепотів Лановий, а Майстренко для певності обережно торкнувся пальцем заскленого кружальця, під яким бився пульс локатора.

— Бачу, хлопчики мої дорогі, бачу, — теж півголосом мовив Капітан, переклав кермо на потрібний курс, виправився, вирівняв, пішов у заданому напрямку.

Сигнал підсилився. Що далі рухалася «Рибка», то сильніший і чіткіший він ставав. І враз запікало голосно, впевнено, так, ніби прилад сам вимагав: отут, стійте тут, нікуди з цього місця, припливли.

— Є! — вигукнув Богдан. — Є! Є, Капітане наш дорогий!

— Рано радієш, — суворо відповів той, хоча видно, що й сам зрадів не менше. — Поки ми не знаємо, що саме там є, не будемо себе надіями тішити.

— Надія завжди повинна бути, — зауважив Данило.

— Що більша надія, то сильніша гіркота, коли вона не збувається, — прорік Капітан, хоча відразу ж погодився вже інакшими, простішими словами: — Але ж правий ти, розумнику мій дорогий! Без надій нічого не буває. Всі ми робимо щось із надіями. Так що давай, Богдане, сідай на своє коронне місце. А ти, Даньку, гляди, аби «Рибка» далеко звідси не відпливла. Готові?

— Так, пане Капітане! — відповіли хлопці тихим хором, аби луна не пішла тісним черевом «Рибки».

Данило примостився біля приладів. Богдан швидко зайняв Капітанове місце, руки звично стисли вже знайомі ручки-важелі. Човен трохи гойднувся, втративши впевненого керманича, та Богдан не розгубився, швидко виправив ситуацію, втримав «Рибку» на плаву, взявся за кермове колесо. Капітан тим часом уже начепив акваланг, встромив до рота гумовий загубник, перетворившись на підводного мешканця, махнув хлопцям рукою і зник у відсіку, за яким був люк, що вів на морське дно.

Знову потяглися напружені хвилини чекання. Данилові з Богданом дуже хотілося бачити, що робиться там, під водою. Як Капітан опускається до затопленого човна, чи човен там на дні, чи це той самий «Сом». А раптом там спочиває інше судно, взагалі — піратський галеон, теж із незвіданими скарбами на борту… Проте лишалося обом хлопцям вдовольнитися побаченою в ілюмінатор постаттю водолаза, далі його рух під водою можна було відстежувати хіба що на приладах — ехолот видав нове рухоме тіло в радіусі своєї дії. Щоправда, сигнал лишався стійким, Богданові вдавалося утримувати човен так, як потрібно.

Та ось рухоме тіло зникло з приладів. Час, здається, зовсім зупинився. Данило тяжко дихав, витер холодний піт із чола. Богдан теж спітнів, та навіть не наважився втертися, для цього треба було випустити кермо. Зрозумівши це, Данило скинув футболку, витер нею лице друга.

Аж раптом ехолот знову відреагував на рух під днищем «Рибки». Хлопці видихнули разом, дві пари очей прикипіли до приладу. Капітан — а то був він, більше нікому! — швидко наближався до них. Ось майнула темна довгаста постать за ілюмінатором…

І незабаром у відсіку почулося шарудіння — це командир повертався на своє судно. Відсунулися важкенькі металеві двері. Данило з Богданом уже не мали сил терпіти — рвонулися назустріч, кинувши все. Човен, втративши керманича, загрозливо гойднувся. Почувся суворий голос Капітана:

— Куди, куди?! Всі по місцях! По місцях стояти, я сказав!

Богдан повернувся до керма, важелів і приладів. Данило ж не квапився виконувати наказ: для чого, коли за показами ехолота вже стежити не треба. Замість того він спробував узяти з рук Капітана здобич, з якою той повернувся, — прямокутну ковану водонепроникну скриньку. Та не втримав у руках, надто важкою вона виявилась. Впустив, ледь встигнувши прибрати ноги. Скринька з гуркотом упала на підлогу.

— Ага-ага! — прогудів Капітан з-під водолазної маски, тоді зняв її, вийняв загубник, обережно скинув балони, зняв неопреновий каптур, вивільнивши вологу сиву гриву, повторив: — Ага-ага! Обережно, щасливцю мій дорогий! Ти мені тут човна на радощах розвалиш.

— «Сом»? — тільки й зміг видушити з себе Данило.

— «Сом»! — гордо відповів Капітан. — Найсоміший із сомів! Напис на борту, точний опис, я його наче все життя бачив перед очима. Затягло його, звичайно, мулом. Та люди, котрі човна топили, знали, що роблять і для чого, скажу я вам, хлопчики мої дорогі.

— Тобто?

— Розраховували так: ті, хто його знайде, не мусили б довго вовтузитися й морочитися. Або відразу підняти, або так, як я зробив: роздраїти відповідний люк, проникнути на корабель — та мене фактично іуда водою влило! Заплив до кают-компанії, там побачив мертві тіла наших героїв. Впізнати в темряві важко. Але так собі думаю: ось ця скриня була або поруч із капітаном, або поруч з мічманом Волохом. Добре, головне ми зробили. Тепер відчинимо скриню в спокійній обстановці…

— …перерахуємо скарби, поділимо грошики… — продовжив зі свого місця Богдан.

Не сподобався Данилові погляд, кинутий Капітаном на його друга. Так само слова Майстренкові не лягли на душу. Хотів уже гасити пожежу, котра ось-ось могла спалахнути в тісному задушному череві підводного човна на морський глибині, але враз запищав один із приладів.

Де відволікло усіх. А Капітана — стривожило.

— До нас щось наближається, — мовив, забувши про необережну Богданову фразу, — йде до нас щось?

— Велика риба? — спитав Богдан.

— Не під водою. Згори. Ось бачите — цей монітор видає відповідний сигнал. Корабель якийсь, і то дуже близько.

— Наскільки близько?

— Як для відстані між двома людьми — далеченько. Але коли говорити про морські відстані… Щось на підході до бухти.

— Щось?

— Хтось, — виправився Капітан. — І дуже я боюся… Точніше, не боюся, хоча… Ага-ага… Пусти-но, друже мій дорогий.

Зараз Капітан знову осідлав, як то кажуть, свою хвилю. Влаштувавшись на своєму місці, він почав рухати важелями, натискати кнопки та керувати рульовим колесом, піднімаючи човен на перископну глибину. Коли досяг мети, підняв перископ, мовчазним кивком звелів Богданові повернутися за стерно, а сам припав до окуляра.

Вдивився уважно.

— Ні, — вимовив стиха. — Хоча… де ж ні, коли так… Ох… Ой-ой-ой, хлопчики!

— Що? — видихнули ті хором.

— Влип я сам і вас втягнув.

— Ми не малі діти, самі пішли, — серйозно сказав Данило. — То що там таке?

— Той самий ворог, про якого я вас попереджав. Ось він, легкий на спомин… Щоб ти затонуло, чортове корито… Не можна такого бажати, але… Все одно тепер!

— Можна? — Данило кивнув на окуляр.

Капітан кивнув, відступив. Притиснув Данько лице до гумових країв окуляра, глянув.

Побачив досить чітко морську поверхню.

Й просто перед собою — військовий корабель, що наближався на всіх парах. Навіть назву на борту зміг розгледіти.

— «Ковчег»! — зойкнув Данило. — Богдане, це «Ковчег»! Той самий, про який Галка…

— Та я пам’ятаю! — відмахнувся Майстренко. — Як він тут опинився? Там якийсь адмірал… Союзов, здається…

— Ага, Віктор Союзов, — кивнув Капітан. — Мій давній ворог і суперник. Називає себе переможцем, таке значення його імені. Давно «Сома» шукає сам. Це я від нього й ховаюсь переважно. Бач, таки вистежив. Ніхто ж не знав, де ми, що та як…

— Ну, припустімо, знало ще кілька людей, — Данило з Богданом перезирнулися. — Але про це потім. Тепер що робимо? Якось треба звідси вшиватися, поки нас не наздогнали.

— Вислизнути ми спробуємо, — розважливо мовив Капітан. — Ось лиш одне, друзі мої дорогі: його крейсер спеціально зроблений для пошуку підводних човнів. Зараз він нас знайде, пустить пару торпед, притисне, відріже шляхи до відступу. Потім накажуть спливати. І все, люди добрі. Програли ми цей бій. У нас навіть зброї нема, щоб боронитися. Сам би я ще спробував з ним погратися. Але вами ризикувати це маю права.

— Зате ми маємо право розпоряджатися собою! — вигукнув Богдан. — Пане Капітане, ми не боїмося! Ми не будемо йому здаватися! Ми прорвемося!

— Хоча б спробуємо! — вступив Данило.

Нічого не відповів Каштан.

Зітхнув, відсторонив Данька. Знову глянув в окуляр.

Тепер крейсер був зовсім близько. Шанси на порятунок і так були мінімальні. А за кілька хвилин їх зовсім не залишиться.

Нічого не можна зробити за такий короткий час.

Ворожий «Ковчег» невблаганно насувався.

Розділ 29
У якому звичайний страус здійснює звичайний подвиг

— Є! — вигукнув засапаний Кашкет, підбігаючи до адмірала Союзова, що стояв на капітанському мостику й дивився перед собою в бінокль.

— Чого ти як босяк, — беззлобно буркнув Союзов, не відволікаючись від розглядання обрисів Грецької бухти. — По-перше, звернися, як положено. А по-друге, що там у тебе є?

— Вибачте, товаришу адмірал! — виструнчився Кашкет. — Дозвольте доповісти, товаришу адмірал?

— Отак, — вдоволено кивнув той. — От і вчи вас, чумичок, дисципліні. Дозволяю, доповідай.

— Наші акустики виявили попереду чіткий сигнал. Предмет рухомий, і це…

— Нічого іншого, крім жалюгідної «Рибки», там бути не може, — Союзов не дав йому завершити рапорт. — Хіба що Грецька бухта — територія, де місцеві субмарини здійснюють свій щоденний променад. Або там у них, як у тому старому анекдоті, гніздо, ги-ги-ги. В смислі, база якась така, невідома. Особливо секретна, тільки не для нас.

— Навряд.

— Ось я й кажу, вдоволено кивнув Союзов, навіть для чогось облизнув губи, мов ласий до свіжої сметани кіт, обсмикнув білий кітель. — Ну що, бойова тривога? Як думаєш, пришелепкуватий Капітан здасться після першого пострілу чи після другого?

— Піеля третього. Вони тут уперті, — відповів Кашкет. — Та все одно рано чи пізно нагинаються під сильніших.

— Третім пострілом я його разом зі скарбами на корм рибам перероблю! — гаркнув Союзов. — Хіба що він ще не встиг знайти «Сома», але це нікого не порятує. Ми самі й «Сома» на брухт перетворимо. Буде тут не Грецька бухта, а кладовище підводних кораблів, старих і нових. Давай, оголошуй бойову тривогу.

Та раптом позаду них почулися легкі швидкі кроки.

Озирнулися Союзов із Кашкетом. На капітанський мостик піднімалася Галка.

— Чого тобі? — зараз адмірал зовсім уже не збирався навіть удавати привітного.

— Треба дещо вам сказати. Згадала тут…

— Слухай, Галю, — грубо перервав її адмірал, — дівчатам на військових кораблях взагалі не місце. Для тебе я сьогодні зробив виняток, бо ти прийняла мої умови, та й настрій у мене нині в цілому непоганий. Але якщо на кораблях є святе місце, де дівоча ніжка абсолютно не повинна ступати, то це капітанський місток. Геть звідси!

Тепер білосніжний красень адмірал зовсім перестав бути офіцером і джентльменом. Проте Галку, схоже, це не надто збентежило.

— Гаразд, — промовила вона спокійно, ніби й не на неї накричав Союзов. — Тоді давайте спустимося вниз. Про те, що я хочу сказати, на капітанському містку справді говорити не слід.

— Чому за нею ніхто не приглядав? — визвірився адмірал на Кашкета.

— А команди не було! — розвів той руками. — Та й не робила вона нічого особливого. Так, крутилася біля кліток, з пташкою своєю ніби гралася…

— «Ніби», «гралася»! — передражнив його Союзов. — На все вам команда потрібна! Ні до чого своїми головами додуматися не здатні!

З цими словами адмірал, відсторонивши Кашкета, кивнув дівчині з кісками, велячи йти вперед. Сам віддав стерновому потрібні розпорядження і швидко збіг металевими східцями за Галкою вниз. Кашкет посунув за ними. У цього не вистачало на несподівану пасажирку зла: мало того, що фактично сама напросилася, та ще й намагається у щось тут втручатися. Якщо вона потурбувала адмірала задля якоїсь дурниці, то вона в нього зараз ще потанцює! Це вже точно!

Загалом Кашкет не любив дітей. Своїх не було, та й не дуже йому хотілося. Мав з ними справу вимушено, бо адмірал так велів. Йому дуже подобалося дітей дурити, а ще більше — карати. І ось зараз Кашкетові хотілося отримати від Союзова наказ посадити це дівчисько в клітку разом зі страусом. Або й узагалі… зробити це без наказу. Чомусь він був певен: адміралові таке рішення сподобається.

Тим часом вони пройшли на палубу, до плавучого зоопарку. Страус і далі походжав там біля клітки зі своєю новою подругою. Він та інші представники фауни, що пливли на «Ковчезі», вже трошки заспокоїлись, звикнувши один до одного. Матроси сновигали палубою, виконуючи раніше віддані офіцерами команди, й зовсім не зважали на звіринець, дівчинку з кісками та Футбола. Тільки забачивши Союзова, на ходу козиряли йому, аби далі бігти виконувати наказ і готуватися до торпедної атаки.

Ставши між клітками, Галка озирнулася, переконавшись, що страус поруч, на відстані простягненої руки, і зміряла адмірала Союзова, а заразом і Кашкета уважним і трошки навіть печальним поглядом.

— Що таке? Кажи швидше, — поквапив адмірал. — Бо на тебе зараз взагалі немає часу, і вибачатися за свою неввічливість я не збираюся. Ти, дурне дівчисько, відволікаєш мене від дуже важливих…

— Я бачу, матроси на крейсері активно забігали, — Галка теж не збиралася зараз демонструвати своє гарне виховання й давати старшим договорити. — Побачили ціль чи як це у вас називається?

— Так точно, дєточка! — адмірал, блазнюючи, взяв під козирок, те саме зробив і Кашкет. — Скоро для когось усе скінчиться, і тоді ми вже конкретніше поговоримо про наші справи зі страусом.

— Я, власне, про це й хотіла сказати, — Галка була серйозна, як ніколи. — Погані новини, пане Союзов.

— Які ще погані новини, дурне ти дівчисько! Що могло статися, чого я не знаю?

— Просто я передумала.

— Передумала — що?

— У вас на кораблі мій страус не зостанеться. Зараз ви дасте команду, розвернете свій корабель назад на сто вісімдесят градусів, ми повернемося на вашу базу і зійдемо на берег. Назад нас можете не доставляти. Вважайте, що ми не домовились.

Від такої нахабної заяви у Союзова очі полізли на лоба. А Кашкет навіть зняв свій кашкет, витер лоба тильним боком долоні, знову надів кашкет і насунув козирок на очі.

— Значить, ти передумала? — просичав адмірал. — Умови нам ставиш? Не домовились, кажеш? А якщо з тобою домовлятися ніхто не буде? Кинемо зараз за борт. Потонула дівчинка, не вміла плавати, лишилася сама без нагляду. Горе батькам-роззявам. А тепер уважно слухай мене: страус твій залишиться тут! До пари! Бо він звичайнісінька тварина, якій потрібна така сама пара, а не нахабне самовпевнене косате дівчисько!

— Ви точно не передумаєте? — здається, погрози адмірала Галку зовсім не налякали.

— Ти поглянь на неї! — аж побуряковів адмірал. — Вона ще й допитується!.. Навіть якщо ти сто разів вибачення попросиш — все, кінець! Гроші твої гавкнулися! І подякуй за те, що зсадимо тебе після вибачень на березі цілою і неушкодженою!

— Ну, дивіться, — знизала Галка плечима. — Краще нам домовитись. Ви самі напросилися.

— Ах ти мала нахабо! — тепер уже аж заревів адмірал, наче справжній ведмідь, зробив до дівчини широкий крок, грубо схопив за руку: — Ану, йди зі мною, дурна мерзото! В трюм, до пацюків! Аж до завершення операції!

Даремно він це зробив.

Дарма сіпнув Галку за руку. Дарма підвищив на неї голос. Дарма взагалі спробував їй погрожувати, коли поруч, на відстані витягнутої шиї, стояв страус на прізвисько Футбол.

Не знав цього адмірал Союзов. Ніхто йому про це не доповів. А якби й доповіли, то навряд чи пихатий морський вовк узяв би те до уваги. Гнів затуманив йому очі, адмірал цілковито втратив обережність — дуже вже йому хотілося покарати зухвале дівчисько раз і назавжди.

Тому він спочатку навіть не зрозумів, як це сталося, — він ще говорив, а міцний страусячий дзьоб уже летів на нього згори донизу, мітячи точно в лоб.

Якщо не вбив би, то точно сильно оглушив би. Та в останню мить ухилився Союзов і страусячий дзьоб лише сильно й міцно черконув його по черепу.

— Ах ти ж!.. — загорлав адмірал, та більше нічого сказати не встиг.

Ступила Галка вбік, даючи Футболові не просто дорогу, а й повну свободу дій. Тепер йому навіть наказувати нічого не треба було. Чітко побачив бойовий птах перед собою запеклих ворогів своєї найкращої подруги, тож показав їм усе, на що здатен.

Спершу влучно вдарив правою ногою адмірала, поцілив у зад — той саме розвертався, аби тікати. Копняк вдався таки на славу — Союзов, дорослий чоловік, підлетів догори мало не на півтора метра.

Щоправда, приземлився він не на живіт — устиг-таки впасти на всі чотири. За що отримав від Футбола другий удар по сідницях, тепер уже лівою ногою.

Від цього ворожий адмірал пролетів уперед, прооравши чисто надраєну палубу своїм хвацьким адміральським носом. А сила удару вийшла така, що від неї з кишені його білосніжних штанів вилетів універсальний ключ від кліток.

— Футбику, ключ! — закричала Галка.

Та до неї вже сіпнувся Кашкет, який лише щойно оговтався, і страус, вловивши небезпеку боковим зором, розвернувся на лівій нозі, мов управний балерун, стрімкий ривок уперед — і ось влучним ударом міцної правої ноги Кашкета відкинуло мало не під самий борт.

Тепер у Футбола з’явилася можливість взяти з палуби ключ. Спершу для порядку стукнувши дзьобом у плече ворожого адмірала, що намагався відповзти на безпечну відстань, розумний птах підхопив брелок з ведмедем і кинув Галці. Дівчина, сіпнувшись уперед, зловила ключа просто на льоту, потім раз-два — відчинила першу клітку, найближчу до себе, з мавпами.

Пара горил вибралися на волю відразу. До Галки вони або за цей короткий час встигли звикнути, або зрозуміли, що дівча — їм не ворог, тим більше, якщо дружить з таким компанійським страусом. А ось до адмірала, Кашкета й усієї команди у цих тварин напевне було ставлення інакше: щойно відчувши волю, горили кинулися в різні боки, ревінням лякаючи всіх, хто був на палубі.

Поки горили разом з Футболом брали палубу під свій контроль, Галка відчиняла наступні клітки. На волю вибралися ведмежата, двоє молодих вовків, приєдналася до цибатого героя й захоплена його подвигами страусиха. Трохи подумавши, Галка випустила барана з вівцею, і круторогий тут-таки пригас до борту Кашкета, що намагався хоч якось перейти в контрнаступ. Але крокодилів та інших мешканців плавучого звіринця дівчина вирішила поки не випускати — не знала, що з цього може вийти.

Тим часом страус стовбичив над переможеним адміралом, загрозливо клацаючи дзьобом. Мудрий птах розумів о цього досить. Та про всяк випадок нагадував: як будуть якісь спроби опиратися, то легко можна, і навіть треба, отримати ще порційку балабухів.

— Командуйте повний назад, пане адмірал! — закричала Галка. — Командуйте, бо гірше буде! Крокодилів випущу!

— Вона зробить! — волав притиснутий до борта Кашкет. — Зробить, зробить, ви ж бачите! Давайте команду, пожалуста!

На кораблі зчинилася справжня паніка. Мабуть, щось таке відбувалося під час великого потопу, коли Ной для порятунку життя на Землі почав будувати свій ковчег.

— Я не чую! Віддайте наказ, пане адмірал! — крикнула Галка на всю силу легенів.

Клацнув загрозливо дзьобом Футбол.

— Повний назад! — вигукнув адмірал Союзов. — Машина стоп! Стоп машина! Відбій бойової тривоги! Повний назад! Повний-повний назад!

Розділ 30
Сумний, бо доводить: за радістю перемоги часто приходить горе втрати

Спинився корабель.

Навіть дуже різко — наказ адмірала виявився для команди справжньою несподіванкою. Палубу труснуло. Галка з незвички ледь втрималася на ногах. Встояла тільки тому, що в останній момент ухопилася двома руками за грати найближчої порожньої клітки. Звірям же — хоч би що. Розігнавши людей, горили, ведмеді, вовки, баран з вівцею та страуси цілковито заволоділи центральною частиною палуби військового судна, хоча й зовсім не усвідомили, яку важливу місію виконали щойно.

Кашкетові таки вдалося під час раптової зупинки «Ковчега» вибратися рачки уздовж палубного борту подалі від баранячих рогів. Та Футбол, хоч би який був радий бачити свою родичку на свободі, все одно не відпускав від себе військовополоненого — адмірала Союзова. Щоразу грізно наближався до ворога, коли той намагався кудись відповзти. Сам же Союзов мав вигляд далеко не загрозливий, це вже не був суворий морський вовк, бо на борту були вовки значно вправніші й напевне суворіші. Адмірал Союзов лежав на палубі жалюгідний, з ненавистю дивився на звичайного африканського птаха, від якого зазнав такої нищівної поразки. До того ж — фактично на очах не просто своїх підлеглих, а й худенького й слабкого з вигляду дівчиська з кумедними кісками.

— Чого тобі ще треба? — прохрипів він. — Чого вам усім ще треба, кажи? Ти тут єдина можеш говорити.

— Можу, — легко погодилася Галка, тримаючись за грати. — Але не надто хочеться, пане адмірале. Мені здається, що тут незабаром будуть люди, які говоритимуть з вами охочіше. Та й ви не матимете права мовчати.

— У мене завжди буде таке право! — огризнувся адмірал. — Що ти розумієш? Про яких людей кажеш?

— А он туди гляньте, — Галка кивнула кудись йому за спину. — Нічого, не бійтеся, Футбик не зачепить, поки ви смирний.

Обіперся адмірал руками об палубу, підвівся трохи, мов побитий пес, зиркнув туди, куди дівчина показала. І побачив у той момент, коли «Ковчег» розвертався: просто перед ними, з того боку, звідки вони трошки більше години тому вийшли, стрімко наближалися два великих військових вертольоти. Йшла пара розгорнуто, злагоджено, аби взяти корабель-порушник згори в лещата. Гойднулася палуба ще раз — і тепер роздивився Союзов, що й з моря його наздоганяють — на перехват іде прикордонне судно.

— Звідки вони всі тут взялися? — буркнув він.

— Звідки саме — не знаю, — пояснила Галка. — Але поки ви займалися своїми справами, я послала повідомлення на номер тата нашого з Футбиком друга — Ланового-старшого. Це в нас такий зв’язковий телефон. Просто й коротко дала зрозуміти: ми в біді, крейсер «Ковчег». Ось і все, на більше часу не вистачало.

— Значить, — адмірал аж задихнувся від люті, остаточно прозрівши, — ти гралася зі мною. Та і чого тільки зі мною? Ти з усіма нами гралася з самого початку? Це в тебе хід такий був? Для того й проникла на борт?

— Так точно, пане адмірале Союзові — Галка блазнювато відсалютувала, а Футбол, підтримуючи подругу, клацнув дзьобом і підстрибнув, давши зрозуміти полоненому: все, мовляв, під контролем.

— Хіба повідомлення не можна було послати з берега, раз ти вже задумала нас зрадити?

— Ну, давайте з самого початку, — і дівчина відпустила від клітки одну руку, бо корабель уже не так хитало, загнула вказівного пальця. — Зрадив усіх Павло, продався вам за бінокль і човен. Я ж нікого не зраджувала. Робила те, що мусила. Тепер, — вона загнула середнього пальця, — якби я лишилася на березі, то ніяк не змогла б попередити наших. Попередити Данилового тата? Подзвонити, все йому розказати? Це буде довше, ніж ваш корабель перехопить «Рибку» й заволодіє скарбом із «Сома». Так, у всякому разі, мені здалося. Тому, — загнувся безіменний палець, — я сама влаштувала вам пастку. Точніше, дала приманку, на яку ви клюнули, — свого друга птаха, на якого ви аж облизувалися. Вибач, Футбику, я тебе використала.

Не відомо, чи зрозумів Футбол точний зміст її слів чи ні, та все одно приятелька говорила до нього, і він у відповідь дружньо клацнув дзьобом.

— Троянський кінь, — вичавив із себе Союзов. — Точніше, троянський страус.

— Так, я читала цю давньогрецьку легенду. Як воїни-данайці подарували своїм обложеним у Трої ворогам дерев’яного коня. Всередині цього коня сиділи озброєні воїни. Коли місто поснуло, хитруни вибралися з дерев’яного коня назовні і вдарили з тилу. Так була взята Троя. Але мій страус навіть сильнішим за ватагу воїнів-данайців виявився, хіба ні? Це вам, до речі, ще один палець.

Галка промовисто загнула мізинець.

Судно тим часом рухалося зворотним курсом. Звірі й досі вільно гуляли палубою. Страус походжав з виглядом абсолютного героя дня. Навіть перестав зважати на полоненого. Йому було досить того, що адмірал напівлежав, Галка була на достатній від генерала відстані, а сам він, страус, — поруч, між ними. В разі чого Союзов не встигне заподіяти дівчині шкоди.

— І ось вам останнє! Галка переможно загнула великий палець і показала адміралові стиснутого худенького, але міцного кулака. — Бог його знає, як там могло скластися. Чи отримає Лановий-старший повідомлення вчасно. Чи знатиме, як реагувати, куди дзвонити, кого піднімати. Чи встигнуть наші на березі щось зробити. Чи встигнуть хлопці на «Рибці» разом з Капітаном, якого я навіть на очі не бачила, вжити якихось заходів, аби врятуватися від вашої машини. Тому я тягла до останнього, аж тоді вирішила пускати в дію свою таємну зброю. Оцього вам дати! — вона погрозила кулаком лежачому полоненому. — Перед Футболом ви б не встояли! Та ви й не встояли! Це ми з ним усіх врятували! Ми зупинили вашу атаку, пане адмірале! А після цього вже, мабуть, колишній адмірал! Це ж треба страусові морський бій програти — вас риби засміють!

Правильно все казала Галка. Дуже правильно й справедливо, аби такий чоловік, як Союзов, пережив це спокійно. Дівчину можна зрозуміти: це була її перша велика, справжня перемога. І справді реальний і найбільший подвиг, здійснений її вихованцем Футболом за все його не таке вже й довге страусяче життя. Ні, не слід, любі читачі, засуджувати Галку за те, що втратила вона зараз пильність.

Страуса теж не варто лаяти — його точно не варто. Бо за мить він здійснить ще один подвиг. Останній подвиг у нашій історії.

Вже зовсім поряд, просто над палубою, кружляли вертольоти. Зменшилася відстань між «Ковчегом» та кораблем перехоплення. Сонце саме було в зеніті, Галка підняла голову, прикрила очі долонею від сонця, щоб помахати вертолітникам. Її зовсім перестав цікавити майже переможений ворог.

Завжди в таких історіях є оте фатальне «майже». Адже навіть перебита навпіл змія крутиться в агонії. Хижак у смертельному капкані теж має можливість завдати останнього удару хижими зубами. Напасти з останніх сил, підігрітий ненавистю.

З адміралом Віктором Союзовим сталося те саме.

Ніхто ж не знав, що ключі від кліток у нього в одній кишені, а пістолет — у другій. Не можуть подумати про сховану зброю дівчинка зі страусом. А надто, коли все так добре йде, плани здійснюються, перемогу здобуто порівняно легко, а ворог — ось він, на палубі валяється. На тому боці, де кишеня з пістолетом.

Увесь цей час воронована сталь тиснула адміральське стегно. Зараз, коли вже не було йому чого втрачати, забув адмірал про рештки здорового глузду. Публічна поразка від дівчини й страуса помножилася на приниження, і це розпалило в ньому таку люту зненависть…

Намагаючись не робити різких рухів, плавно й тихенько, засунув Союзов руку в кишеню, вдаючи, що просто так собі перекручується з боку на бік на жорсткій палубі. Намацав руків’я пістолета, витяг його з кишені.

Дівчинка з кісками акурат на лінії вогню.

Палець на спусковім гачку, другий палець скидає запобіжник.

Клац!

Чи почула Галка, чи відчула — враз повернулася на звук. Уздріла націлену на себе зброю, справжнісіньку, не іграшкову. Ніхто ніколи на неї ще пістолета не наводив. Бачила кілька разів у двох пригодах з Даньком і Богданом пістолети, але так, щоб просто на неї, та ще й ненависть в очах адмірала палає, наче газова камфорка…

Зараз усе станеться.

Палець на спуску пройшов свій шлях рівно до половини.

Вклякла дівчина. Застигла на місці. Смикнулася б убік — врятувалася б, навряд чи стріляв би адмірал удруге. Може, й одумався б… Та не змогла дівчинка смикнутись. Тільки слабкий крик із себе видушила.

Цього виявилося досить відданому страусу Футболу, який розумів свою найкращу приятельку не те що з півслова — з півзвуку.

Обернувся. Вгледів небезпеку. І зробив не те, що міг би звеліти йому розум — не кинувся на адмірала, намагаючись ударити по руці й вибити пістолет. Чи просто копнути ногою не встиг би. Бо хай і невеличкий у страусів мозок, та він усе чітко зрозумів. А серце його виявилось більшим. Добрим, гарячим, відданим.

Саме серце штовхнуло страуса вперед, між дівчинкою та кулею.

У той момент, коли палець на спуску Нарешті пройшов шлях до кінця, гахнув постріл.

Прийняло розпечену кулю велике страусове серце. І відвернуло вірну смерть дівчинки Галі.

— Ні-і-і-і-і-і-і-і!!! — закричала вона, аж звірі озирнулись на неї, та й люди почали з’являтися на палубі, аби глянути, чому тут аж до стрілянини дійшло.

Упав страус як підкошений. Кинулася Галка до нього, заливаючись слізьми.

А Союзов, спритно підхопившись і вже не маючи іншої дороги, кількома широкими стрибками перетнув палубу й полетів через борт У воду.

Розділ 31
У якому розкрито таємницю підводного човна

Довто ще не міг скінчитися той день. Події змінювали одна одну. Всі ніби й дрібні самі по собі, а коли зібрати їх докупи, то визначні й надзвичайно важливі для нашої історії.

Почати треба з того, що вірний Футбол помер у Галки на руках. Потім уже ветеринарний лікар, коли оглянув по-геройськи загиблого птаха у спеціальній лікарні, пояснив: не мучився їхній крилатий друг, навіть не зрозумів, що з ним сталося. Цієї миті він ще тут, а наступної — уже в інших світах. Звісно, легше від такого розуміння нікому не стало. Хіба Богдан, найсильніший з усіх, бо все ж таки непросту вуличну школу пройшов, промовив тихо: «Хоч так… Але все одно… Ех!..»

Та ми трошки наперед забігли. Бо коли впав від адміральської кулі страус, стікаючи кров’ю, а сам убивця стрибнув за борт, рятуючи свою шкуру від неминучої, як він цілком справедливо вважав, розправи, звірі збилися докупи довкола Галки й закривавленого Футбола, мовби висловлюючи жаль.

Дивними звуками наповнилася палуба військового корабля. Під шумок Кашкет швидко взяв командування на себе, хоч і були на борту старші за нього офіцери. Матроси, яким раніше доручили плавучий звіринець, швидко повернули тварин до кліток. Поки зачиняли клітки, підійшов нарешті корабель перехоплення і прикордонники звеліли: «Машина — стоп!», а заодно доволі швидко повернули на власний борт виловленого з моря мокрого, мов курка, і тепер уже зовсім не страшного, принишклого адмірала Союзова. Союзов намагався не дивитися на Галку і говорити з представниками законної влади теж не збирався.

Зате дуже добре розказав за нього Кашкет. Тим більше, що згадаємо про цього прикрого чоловіка, з якого, власне, для наших героїв ця історія й почалася і через якого так невесело завершується, востаннє. Не з’явиться він тут більше, не побачимо ми його. Досить того, що соловейком весняним проспівав він про подвиги адмірала Союзова й про те, кому він насправді служить і заради чого уся ця морська епопея з «Ковчегом» почалася. Ну, але то вже зовсім інша парафія. Надто розлога, складна й не зовсім цікава нашим читачам, щоб тут про неї розводитись.

Зрештою, кому що не ясно — підходьте, запитуйте. Відповімо. Не ми, то батьки ваші, родичі та знайомі, які знають або здогадуються про те, що ми тут чемно опускаємо і що ховаємо за оцими ось багатьма крапками…

Адже набагато більше вас усе ж цікавить, які скарби знайшли Данило Лановий, Богдан Майстренко і сивий дивак на прізвисько Капітан у кованій прямокутній водонепроникній скрині на борту затопленого підводного човна «Сом». Бо насправді команда маленької «Рибки» теж нічого не зрозуміла з побаченого в перископ. То згодом уже, коли всю інформацію звели докупи, трійця шукачів дізналася: їх виявили, збиралися збройно атакувати, але їхнього перископа, висунутого з води, з «Ковчега» ніхто й не розгледів. Це спочатку — потім не до того стало.

Просто Капітан справді чекав атаки, навіть прикидав подумки, як би красивіше, без втрат для себе, здатися, — не збирався хлопцями ризикувати, хоч сам би ще спробував поборотись. Але поки міркував, побачив дивну картину: зупинився крейсер, тоді розвернувся й пішов, звідкіля приплив, на всіх парах. Ну, а потім ще за якийсь короткий час розгледів у свій перископ цятки вертольотів у небі над крейсером, судно-прикордонник і зовсім заспокоївся. Хто б там, на морі, що не почав, під водою в них усе тихо, спокійно, навіть за планом.

— Хай самі розбираються, захисники наші дорогі, — цілком слушно зауважив Капітан.

— А може, вже поглянемо, що там таке, — поквапив Данило, якось так любовно погладивши підводну знахідку по кришці.

— Вже нема куди квапитись, — серйозно зауважив Капітан. — Вже все спокійно, ага-ага. Тож давайте спочатку назад щасливо повернемось.

Дорога назад забрала навіть менше часу, ніж шлях сюди, до Грецької бухти. Хоч, можливо, хлопцям це так здалося — дуже вже хотілося їм у скриньку зазирнути.

Та коли вони нарешті запливли у знайому приховану затоку і разом з Капітаном витягли скриньку нагору, тут уже стримати ані Данила, ані тим паче Богдана було вже годі. Вони готові були хоч пальцями, хоч зубами здирати те коване прямокутне віко. Але Капітан суворо, просто-таки учительським тоном зупинив їх:

— Так! Ану, заспокойтеся, сядьте мовчки і майте терпець! Бо без моїх інструментів усе одно не відчиниться. А пошкодити це не можна, ой, як не можна.

Скинув Капітан вперше за увесь цей час свій щільний водолазний костюм із неоперну, і хлопці побачили під ним худе, засмагле і дуже жилаве треноване тіло. Що саме по собі переконало обох: справжній учений-винахідник — не занудний дядько із запорошеного кабінету, а жвавий активний чоловік міцної спортивної статури. Це дозволяє йому бути трохи дивакуватим. І саме він довів, яку величезну користь здатні приносити диваки.

Лишившись без свого костюма голим по пояс і босим, у довгих, майже до колін, трошки старомодних купальних трусах, сивий бородань метнувся до «Рибки» по шкіряну сумку з інструментом і почав виконувати над скринею якісь ледь не шаманські ритуали. Намагався відчиняти, а точніше — ламати, замок дуже акуратно. І це йому вдалося: після нетривалих зусиль прямокутне віко піддалося.

Хлопці кинулися до скриньки наввипередки, штовхаючи один одного. Мало не побилися за право першим зазирнути всередину.

І завмерли обоє.

Відчули потилицями: стоїть Капітан над ними й усміхається вже навіть не звичною для себе дивакуватою, а переможною посмішкою.

Обернулися, глянули — так воно і є. Стоїть сивий худий засмаглий бородань, схрестивши руки на грудях. Одну босу ногу поставив на люк свого човника, а другою притупує, не відриваючи п’яти від теплої пласкої поверхні. Пополуднє сонце грало в нього в очах, пускало хлопцям хитрі бісики.

— Що, не чекали? — широко усміхнувся Капітан. — Ось мені цікаво — ви там золото збиралися знайти, срібло чи діаманти?

— Ну… але точно не оце, — вичавив із себе Богдан, показуючи на те, чим виявилася набита майже по самі вінця, знайдена з такими пригодами й ризиками скринька.

— Справді, — промимрив Данило, котрий бачив і діжку, повну золота, і золоту булаву, й діамант Зміїна Голова. — Тут помилка, мабуть…

— Тобі, Богдане мій дорогий, прощаю, — великодушно махнув рукою Капітан. — А ось тобі, Даниле, сину вченого тата, зараховую незадовільну оцінку з величезним мінусом. Бо для твого батька, і не лише для нього, а й для цілої нашої країни, скарби — оце! Справжні скарби, розумієш?

Аж тепер до Данила Ланового почало поступово доходити. Навіть ляснув себе по лобі, щоб боляче собі зробити, щоб загуло — так соромно стало.

— Я бовдур! Телепні ми з тобою, Богдане!

— Чому це я телепень?! — наїжачився Майстренко. — Оця купа паперу в теках, якими забита скринька, оці кілька кілограмів макулатури — скарб? Чи може, — враз його осяяла, — там у кожній папці вказано місце, де затоплений корабель із золотом?

— Не хочу сваритися з тобою, Майстренко, — зітхнув Данило. — Дурнем теж не хочу називати. Бо ти не такий. Пригадай історію затоплення «Сома», мічмана Волоха, поему його героїчну, врешті-решт! Як там, пане Капітане, нагадайте, будь ласка що там моряки заповідали?

Наморщив чоло Капітан, шукаючи потрібні рядки, прочитав речитативом:

— Хай наша зброя лежить на дні,
хай чекає на глибині,
хай ми не впали в останнім бою,
але й не склали зброю свою,
не спустили свої прапори,
лишили їх на дні до пори,
лишили в човні, без туги й журби,
наші статки,
наші скарби.
Знаючи, що надійде час
і хтось згадає, врешті, про нас,
про хвилі дзвінкі й небеса голубі,
про те, що залишили ми по собі.

Перевів подих Капітан, запитав:

— Це ти хотів почути?

— Саме це, — кивнув Данило. — Останні рядки розмиті. І ми до останнього думали — там справді вказано перелік скарбів. Ну, як кажуть, матеріальних. Але я ось тут зараз подумав: звідки тоді, майже сто років тому, матроси та офіцери першого в українській історії військового морського флоту могли взяти скрині із золотом, сріблом і діамантами?..

— Правильно міркуєш, — поважно кивнув Капітан. — А тепер мене послухайте, я цю історію для вас закінчу. Коротко. Ви мусите знати бодай у загальних рисах, яку важливу річ ми знайшли. Тут, — він показав пальцем на складені в скрині папки, — архіви, реальні документи, закріплені дійсними на час укладання печатками.

— Цінні документи?

— Дуже, Даниле мій дорогий! їх складали, укладали й підписували особи, котрі на той момент мали всі повноваження. Йдеться у них про те, що Український флот на Чорному морі має щонайменше столітню історію, — промовив урочисто. — Кораблі, які не були потоплені за рішенням наших морських офіцерів, нахабно й криваво захопили червоні комуняки. Однак, хлопчики мої дорогі, можна захопити корабель і стратити команду, але не можна знищити флот, створений на законних підставах, законними рішеннями. Ви ж гляньте, що тут ще!

Нахилившись, Капітан обережно витягнув кілька тек. Очам відкрився старанно згорнутий, ніби вчора покладений, здається, зовсім не підвладний часові прапор.

— Знаєте, які правила на війнах? — запитав Капітан суворо. — Поки прапор цілий — військо живе! Тому воїни виносили з полів битв навіть шматки прапорів. А тут — маєте: цілий і неушкоджений, справжній військовий прапор Українського морського флоту! Ось чому адмірал Союзов полював за цими архівами! Знищити хотів і архіви, і прапор! Особливо — прапор!

Капітан так само обережно почав розгортати полотнище. Хлопці стали обабіч нього, затамувавши подих…

Їхнім очам відкрилося хоч і стлумлене часом, проте від того не менш горде знамено.

— Бачите, — пояснив Капітан, — наші не вигадували сто років тому жодних велосипедів. Узяли за основу Андріївський прапор і трохи його довершили: додали синьо-жовтих кольорів і тризуб — наш герб. Погодьтеся, що поряд із цим якором на полотнищі прапор має дуже симпатичний вигляд.

Не будучи великими знавцями морської символіки, Данило з Богданом просто мовчки кивнули.

А Капітан, так само обережно згорнувши стяг, підсумував:

— Ворогам дуже хочеться ділити нині те, що вже давно належало нам по закону. І то — навіть не військового часу. Закони приймала молода Українська Республіка. І їх ніхто не скасовував.

Ось чому для нас, для України, вони: Дорожчі за золото. Вибачте, хлопці, за, можливо, надмірно красиві слова. Чули ви, напевне, таке багато разів. Но всьому вірите. Але цьому — повірте…

Розділ 32
Останній, у якому попри те, що він короткий, багато говорять про вшанування героїв: від людей до птахів

Капітан замовк.

Зітхнув, ніби скинув з плечей дуже давній і дуже важкий тягар. Присів на поверхню свого човна, розвів руками.

— Ну, ось так.

— Що з… — Богдан запнувся, — зі скарбами цими робити?

— Спочатку передати в надійні руки. Ось хоча б Даниловому татові. Потім хай мудріші за нас люди далі розбираються. Чує моє серце, не рік це займе й не два. Без міжнародних скандалів не обійдеться. Експертизи різні, те, се, п’яте, десяте…

— А нам подяка, — не міг до кінця заспокоїтися Богдан.

— Може, подяка, щ погодився Данило — А може — й нічого. Тебе мало на руках носили? За золоту булаву, за Зміїну Голову? Слухай, хіба ми за цей час мало з тобою зробили? Так про нас книжку писати можна! Не одну, я так собі думаю! До речі, Бодю, тобі то вже точно гріх скаржитись! Скільки призів отримали ми за булаву козацького полковника Лиховія? А за унікальний діамант, захований сподвижниками Кармалюка?

— Можеш не соромити мене, — процідив Майстренко крізь зуби. Без тебе соромно.

— Правда соромно? — здивувався Данило.

— Поки не знаю, наскільки, — чесно признався Богдан. — Але зараз відчуття таке… Знаєш… Ну, пояснити не можу… Ось наче бабусю стареньку через дорогу перевів, сумку важку додому доніс. Вона тобі за це ні пари з уст, ні цукерки. Наче так і треба. З одного боку, образливо… А з іншого…

— Ти не за цукерку їй допомагав! — допоміг Данило скінчити другові думку.

— Бач, старий, ти мене завжди розумів! — ляснув його по плечі Богдан.

Потім вони потисли один одному руки. Далі всі троє разом з Капітаном затанцювали якийсь дивовижний танок перемоги. І лиш тоді почали вирішувати, коли ж з’явиться за ними голомозий Павло на своєму човнику і як подати йому знак — телефони в цьому місці все одно не знаходили покриття.

Ну, а далі все було так, як ви, напевне, й самі здогадалися.

Не дочекавшись Павла, хлопці вирішили діставатися до Корабельного мису самі. Капітан заперечив: свою команду він доправить сам, і то в найкращому вигляді. Тим більше, що Союзова, здається, приборкали, боятися нема кого, а отже — і критися.

Ось так саморобний підводний човен «Рибка» абсолютно легально, не граючись у піжмурки й не вдаючи із себе небачене морське чудовисько, навіть не занурюючись у воду, доплив до потрібного місця.

Данько з Богданом застали там дивну картину: сидів на прибережній гальці голомозий носань Павло і методично, наче виконуючи таємний наказ або його перетворили на зомбі, шматував гостряком відточеного морською водою каменя новесенький військовий човен. Правда, бінокль, Павлова гордість, валявся поряд цілісінький. Хлопці навіть не встигли спитати, хто це з ним так і що взагалі трапилось: побачивши їх, Капітана й «Рибку», Павло підскочив, закричав чи то з радості, чи з горя, а чи з розпачу, і рвонув щодуху до селища. Біг, не озирався, на крики не реагував. Навіть бінокля забув.

Потім його більше ніхто з них на бачив. Не хотів нікому на очі потрапляти. Та воно й зрозуміло…

Все до кінця збагнули Данило з Богданом, побачивши заплакану Галку й накрите чистим шматком брезенту тіло загиблого крилатого друга.

Все інше вам уже відомо — ми ж були забігли трохи вперед.

Потім нічого такого, що б закрутило наших героїв у вирі карколомних подій, не сталося. Довкола них — можливо. Адже архівні документи і стяги, підняті з дна Грецької бухти, наспілий з такої нагоди Лановий-старший тут-таки, з ходу охрестив справжнісіньким державним скарбом. Навіть почав вимагати зачинити під замок, приставити охорону, й таки домігся свого.

Капітанові подякували. З ним навіть захотіли поговорити поважні люди, що прилетіли наступного дня з Києва. Але сивий бородань чи то обдурив усіх, чи просто не захотів балакати з офіційними занудними особами — на призначену зустріч просто не з’явився. Данило з Богданом знали, де він, проте нікому без дозволу самого Капітана здавати його не збиралися. Дозволу ж такого Капітан нікому з них, звісно, не давав.

Про долю заарештованого адмірала Союзова хлопці, а надто Галка, мали право знати. Й навіть спробували цього права домогтися. Проте Лановий-старший до когось сходив, комусь передзвонив, з кимось поговорив і сказав синові та його друзям коротко:

— Настане час — мені повідомлять. А я вам розкажу, якщо дозволять, — помовчавши, додав: — Якщо не дозволять — все одно розкажу. А наразі все, що стосується затонулого підводного човна «Сом», назвали державною таємницею. А ось нам з вами про інше думати треба.

— Про що? — буркнув понуро Данило.

— Не дмися, — мовив серйозно тато. — Є кілька важливих справ. Всі стосуються вшанування героїв, колишніх і теперішніх. Наприклад, мічмана Волоха та членів екіпажу «Сома». їх будуть піднімати. Я домовився про те, що в селищі буде меморіал, його включать в усі майбутні маршрути, розроблені нашою командою. А прапор

Українського морського флоту, знайдений вами, зберігатиметься в Державному історичному музеї. Так що пам’ять нікуди не зникне. Плюс сама історія про Грецьку бухту, та й чудова героїчна поема Волоха… А «Сома» витягнуть на берег і облаштують тут невеличкий музей. Такий собі комплекс історії Українського флоту в Криму.

— Непогано, — промовив Данило.

Але його думки, як і Богдана з Галкою, снувалися тепер довкола ще одного справжнього героя. Лановий-старший це чудово зрозумів, і перейшов ближче до справи:

— То як думаєте Футбола ховати?

— Інакших способів не придумано, — .відповів Богдан. — лише два способи: земля або вогонь.

— Є ще, товариство миле, й третя стихія — вода, — Лановий-старший говорив серйозно.

Ви про що? — не зрозуміла Галка.

— Футбол героїчно загинув на морі. Тому правильно було б його поховати як моряка. Морського воїна. Тіло віддати вогню, а прах розвіяти над морем, а точніше, біля тієї Грецької бухти, де все сталося. І де — він зустрів свою останню мить життя. Підходить?

Трійця перезирнулася.

— Це буде гарно, — замислено промовила Галка.

— Солідно, — погодився Богдан.

— Достойно, — підсумував Данило. — Біля руїн античного храму, біля «Сома» зрештою.

— Йому сподобається, — усміхнувся Лановий-старший.

Ніхто з них не хотів говорити про Футбола в минулому часі. Тільки тут, тільки тепер, тільки поруч.

Простяг Данило Лановий праву руку долонею догори. Поклав на неї свою широку, зовсім уже не хлоп’ячу п’ятірню Богдан Майстренко. Ляснула згори своєю тендітною правицею Галка, дівчина з кісками.

І всі троє водночас почули: десь поруч, зовсім недалеко, радісно клацнуло щось, дуже схоже на дзьоб Футбика…