Тінь

Джемі Кармайкл був тямущим і жвавим хлопчиком. Тому, тільки-но він почув про школу містера Оррака, де навчають чарівному ремеслу, як одразу загорівся бажанням потрапити до цієї школи.

– Ні, ні і ще раз ні! – відрізав батько.

– Н,і ні і ще раз ні! – сказала мати. – Хіба ти не чув? Кажуть, що містер Оррак – не хто інший, як сам диявол.

– Мало, що говорять, – заперечив Джемі. – Я ж не з полохливих.

Загалом батька з матір’ю він умовив. Гроші на навчання дав своєму улюбленцю дід, який його завжди підтримував. І одного чудового дня вирушив Джемі в дорогу з міцним горіховим ціпком і гаманцем у кишені. Перевалює він гору, минає болото, ночує на оберемку вересу і наступного ранку приходить до школи містера Оррака. Стукає своїм горіховим ціпком у двері: тук-тук-тук! – двері відчиняються, і на порозі з’являється Містер Оррак власною персоною.

– Чого тобі треба, малюче?

– Навчитися всього, чого ви можете навчити мене, – відповідає Джемі.

– Це тобі дорого обійдеться.

– Я приніс гроші: ось, погляньте!

– Ну, заходь! – каже містер Оррак. – Сідай і слухай мої умови – вони не кожному підходять.

Запросив він Джемі у велику залу, посадив на стілець навпроти себе і почав читати правила, яким повинні підкорятися всі учні його школи.

Правила складалися із тринадцяти пунктів. Вони вказували, коли учням вставати, і коли лягати спати, і коли приступати до занять; і як поводитись у класі, і як проводити вільний час. Все це звучало непогано, поки містер Оррак не почав читати тринадцятий пункт. А у ньому говорилося (не більше й не менше!), що після закінчення навчання учні прощаються з учителем, а останній, який покинув школу цього дня, належатиме душею і тілом, цілком і навіки, містеру Орраку.

– Ось так пунктик! – вигукнув Джемі. – На ньому й спіткнутися можна.

– Як знаєш! Якщо тебе влаштовують мої правила, постав свій підпис на цьому пергаменті. Якщо ні – прощавай, щасливої дороги!

– Дайте мені одну хвилинку подумати, – попросив Джемі.

– Даю тобі п’ять хвилин, але не більше. Джемі замислився. Він оглянув простору залу. Було опівдні, і сонце яскраво світило у вікна і широко відчинені двері, чітко намалювало на підлозі тіні столу, та стільців, містера Оррака та Джемі.

– Скажіть, будь ласка, чи з цієї зали і через ці двері виходитимуть учні в день випуску? – Запитав Джемі.

– Так, – відповів містер Оррак.

– А коли відбудеться випуск?

– У такий самий час.

– Розгорніть сувій, містере Оррак, я поставлю свій підпис, – заявив Джемі.

– Усі так кажуть, – пробурчав містер Оррак. Він відкрутив кришку чорнильниці, що висіла в нього на поясі на золотому ланцюжку, вийняв з-за вуха гусяче перо і тицьнув пальцем у пергамент:

– Ось тут!

Джемі розписався і подивився, що в нього вийшло.

– Чорнила якісь бурі. Схожі на кров.

– Ти недалекий від істини, хлопче, – зауважив містер Оррак. – Розплатишся зараз чи в день випуску?

– Краще б зараз, – сказав Джемі. – Боюся, що того дня я поспішатиму. – І він віддав гаманець містеру Орраку.- Візьміть скільки треба.

– Скільки є, стільки й треба, – заперечив містер Оррак і сховав гаманець у кишеню. – Тепер підемо, я познайомлю тебе з твоїми однокласниками.

Він провів Джемі в класну кімнату, де стояли столи і десятка три хлопчиків сиділи перед розкритими книгами. Усі вони схопилися на ноги з появою вчителя.

– Це – новий учень. Звати його Джемі Кармайкл, – представив його містер Оррак.

– Ласкаво просимо! – хором прокричали хлопці, і знову настала тиша.

— Можете сісти, — промовив учитель і, наче вимуштровані солдати, школярі разом сіли на свої місця.

Посадивши Джемі за вільний стіл, містер Оррак зайняв місце на кафедрі і почав урок.

– Сьогодні, друзі, я перевірятиму, як ви засвоїли мистецтво перетворень.

Ти, Джок Меддок, станеш яструбом; ти, Теммі Крокер, тигром; ти, Вілле Макдуфф, собакою; інші – вівцями, козами, котами, пацюками, чим вам тільки заманеться.

Негайно кімната заголосила дивними криками, і учні зникли: замість них з’явилися леви, що ричать, нявкаючі коти, хрюкаючі поросята, кажани і всілякі птахи, що літали і пурхали по всьому класу.

Ура! – Закричав Джемі від захоплення.

Але тут містер Оррак ляснув у долоні; одразу всі звірі та птахи зникли.

Натомість з’явилися школярі, що чинно сиділи за столами. Лише одна дивна істота – з головою хлопчика, але з ногами і тулубом горностая – незграбно повзала по підлозі.

– Сенді Макнаб! Ти сьогодні залишишся після уроків і уважно перечитаєш усе, що недовчив, – суворо промовив містер Оррак напівгірностаю і підпхнув його своїм гостроносим черевиком, через що незрозуміла істота відразу перетворилася на білявого, розгубленого хлопця. – Інші до обіду вільні.

Хлопчаки гуртом висипали з класу, і за ними Джемі, він був зовсім приголомшений і не переставав дивуватися, тому що хлопці знову почали показувати всілякі чудеса. Кожен хотів похизуватися перед новачком своїм вмінням: один літав повітрям на кленовому прутику, який слухняно перетворювався на крилатого коня; другий показував фокус із зникненням – то він тут, то його немає, то він знову тут; третій набрав камінчиків і перетворив їх на бджолиний рій; четвертий дерся по невидимих сходах і гукав Джемі зверху…

– Як це все класно! – вигукнув Джемі. – Це круто! Я обов’язково цьому навчуся!

І справді, він став старанним учнем і в короткий час оволодів усіма чарівними прийомами, яким тільки захотів навчити його містер Оррак.

– Ти станеш чудовим чарівником, малюче, коли виберешся звідси, – казав учитель і хитро додавав: – Якщо тільки виберешся. Думаю, що мої приятелі там, унизу, були б не проти познайомитися з тобою.

– А я не збираюся до них у гості, – відповів Джемі.

– Невже? Ну, не ти, то хтось інший.

І ось що було погано: минали дні, тижні, місяці, і веселість учнів містера Оррака танула щогодини. Кожен із них підписав договір із зловісним тринадцятим пунктом, і як знати, кому з них доведеться нарешті належати – душею і тілом, цілком і навіки – своєму страшному наставнику? Безтурботний час скінчився. Учні почали цуратися один одного, сваритися через дрібниці та обмінюватися неприязними поглядами.

Що, як я буду останнім? – думав кожен. – О, якби це був хтось інший!

Тільки Джемі, здавалося, анітрохи не турбувався. Якось він зібрав хлопців і звернувся до них з такими словами:

– Друзі, мені не подобаються ваші похмурі обличчя. Обіцяю вам, що, коли настане час, ви всі вийдете звідси до мене. Даю вам слово.

– Схаменися, що ти кажеш!

– Це я і кажу. Я боюся містера Оррака не більше, ніж будь-якого матусиного гусака.

– Але пекло! – Вигукнув один.

– Цілком і навіки! – додав інший.

– До біса пекло! До біса цілком і навіки! Будьте спокійні, я їх усіх перехитрую.

Зрештою, хоч і не відразу, товариші повірили Джемі і почали дивитися на нього, як на героя. Тривога і косі погляди знову змінилися веселощами та усмішками.

Але час летів, і настав день, коли містер Оррак скликав своїх учнів до великої зали для церемонії випуску. Поперек зали крейдою була проведена межа, і всі учні стали в ряд, наступивши однією ногою на межу. Був такий самий ранок, як того дня, коли Джемі вперше прийшов до школи, і сонце яскраво світило у відчинені двері.

– Друзі, – сказав містер Оррак, – чого міг, я вас навчив і кожного з вас зробив майстерним чарівником. У мене є підписані вами договори і всі знають умову. Погляньте на цей дзвіночок. Коли я дам сигнал, ви біжіть до дверей. Якби я був підступним і злим, я міг би змусити вас усіх служити мені до кінця віків, але я чесний і тому заявляю свої права лише на останнього – згідно з умовою договору.

З цими словами містер Оррак подзвонив у дзвіночок, і хлопці кинулися до дверей.

Усією купою вилетіли вони назовні і побігли, не розбираючи дороги, через верес і кущі, через луг і ліс не оглядаючись, поки школа містера Оррака не залишилася далеко-далеко позаду.

А що ж Джемі? Почувши дзвіночок, він примружився на сонці і неквапом попрямував до виходу. Містер Оррак зі злісною усмішкою простяг руку, щоб затримати його.

– Руки геть! – сказав Джемі.

– Що, що? – здивувався містер Оррак. – Як ти смієш так говорити? У мене є договір, скріплений кров’ю. Останній, що залишить цю залу, належить мені, цілком і навіки.

– Але ж я не останній!

– Як не останній? А хто ж виходить за тобою?

– Погляньте на підлогу, – сказав Джемі і спокійно ступив до дверей. – Невже ви не бачите, хто йде слідом за мною?

-Не бачу! – вигукнув містер Оррак.

– Як не бачите? А моя тінь? Ось хто йде за мною. Забирайте її, містере Оррак, вона ваша. Щасливо залишатися і дякую за науку.

З цими словами Джемі вийшов за поріг і пішов геть зеленою долиною, залитою яскравим світлом. Легкий вітерець ворушив тіні вересу та шипшини на стежці попереду та позаду Джемі, ліворуч і праворуч від нього. Але зачекайте, де ж тінь самого Джемі? Її немає ні зліва, ні праворуч, ні попереду, ні позаду. Вона залишилася там, де Джемі її залишив, – на підлозі в школі містера Оррака.

Містер Оррак нахилився, підняв тінь, скрутив її в трубочку і засунув за шафу.

– Джемі Кармайкл! – зітхнув він. – Я не розлучився б з тобою за всі душі пекла. Яким чудовим, майстерним чарівником ти станеш, коли подорослішаєш!

Джемі виріс і став чудовим, майстерним чарівником, знаменитим по всій країні своїми незвичайними знаннями, вмінням зцілювати недуги і давати мудрі поради. Жодного разу в житті не використовував він своєї могутності на зло, а завжди на користь людям. Ім’я його не забулося. І досі згадують у народі Кармайкла Мудрого, або Людину Без Тіні.