Троє мудреців і … хлопчик

За часів імператора Августа, коли у великому місті Єрусалимі панував Ірод, жив серед гір Персії мудрець, цар Мельхіор.

Однієї ночі над палацом Мельхіора засяяла зірка. Зірка була така яскрава, що навіть Місяць затьмарювала.

Добрий цар зрадів:

– Настала ця довгоочікувана мить! Настав цей час! Народився!

Ніхто нічого не розумів, але Мельхіор усіх заразив своєю радістю. Бігав, вигукуючи:

– Хутко, хутко! Мушу вирушати… Дар, цінний дар… Що ж можу подарувати Цареві всіх царів? Хутко, хутко приготуйте мені коня!

Усі забігали: одні сідлали коня, інші готували харч, ще інші плуталися під ногами.

Увечері того пам’ятного дня (а зірка й далі світила яскраво як ніколи) два каравани прийшли до палацу Мельхіора. Це були чудові каравани, таких у Персії ще ніхто не бачив. Перший належав мудрецеві Каспару, індійському цареві, другий – мудрецеві Балтазару, арабському цареві.

Верблюди, слони, коні, золотистий і сріблястий обладунок, шовкові та інші дорогі шати – усе таке чудове!

Мельхіор радо привітався з Каспаром і Балтазаром та запросив їх до палацу.

– Мої приятелі, у наших книгах написано, що з’явиться зірка, котра приведе нас до Царя всіх царів. Зірка вже чекає на нас. Негайно вирушаймо в дорогу. Я приготував дороге чудесне миро – це мій дар для найвеличнішого Царя.

– А я везу найцінніший ладан, – мовив Каспар, погладжуючи свою білу бороду.

– Я – золото та коштовні камені, – сказав гучноголосий Балтазар.

Троє мудреців наказали сторожі пильнувати вхід до палацу, щоб ніхто не підслухав їхніх розмов. Однак Альбіно, дев’ятирічному внукові Мельхіора, таки вдалося підслухати. Коли троє мудреців розмовляли, він підслухав про що вони розмовляли тихенько стоячи за дверима.

Альбіно був сміливою дитиною. Коли царі пішли збиратися в дорогу, він побіг до своєї кімнати, щоб одягнутися.

– Я також хочу побачити молодого Царя, – сказав хлопчик сам до себе. – Мудреці везуть цінні дари, а я подарую новонародженому Цареві свої три найгарніші іграшки.

Спочатку спакував м’яч, який отримав колись на день народження.

– Він блискучий і гарний, як золото, – подумав.

Потім сховав під одяг свою улюблену з кольоровими ілюстраціями книгу та покликав свого песика Плутона. Одягаючи йому повідець, на мить завагався, чи зможе віддати Плутона, якого дуже любив.

Однак не мав часу думати, мусив бігти до каравану, який вже вирушив у дорогу.

– Куди зібрався? – запитав суворо дідусь.

– Я йду до новонародженого Царя, – відповів Альбіно.

– Ні! Негайно повернися та лягай спати! – наказав Мельхіор.

Проте Альбіно не був би Альбіно, якщо б послухав. “Зірка і мені покаже дорогу”, – подумав хлопчик. Вийшовши з палацу, мандрував він цілу ніч, а зірка вказувала йому дорогу.

На світанку Альбіно прийшов у невелике село. Побачив дівчинку, яка тихо плакала.

– Усі мої приятелі сміються з мене, бо маю сукенки з латками. Ніхто не хоче зі мною гратися, бо не маю іграшок, – поскаржилась бідолашна хлопчикові.

– Візьми цей м’яч, – мовив Альбіно. – Будеш мати приятеля для ігор.

Втішена дівчинка вперше в житті отримала іграшку!

Настав вечір, і зірка знову яскраво засвітила на небі. Альбіно продовжив свою подорож. Уранці побачив малу хатку. У ній сидів чоловік, який дивився вперед і час від часу тяжко зітхав.

– Чому ти сумний? – запитав Альбіно.

– Мене болять кістки, – поскаржився чоловік. – Я старий, хворий, колись мандрував від міста до міста, бачив цілий світ, а тепер я навіть не можу дійти до свого сусіда. Краще вже померти!

Альбіно, почувши таке, подарував йому свою книжку.

– Тепер вона твоя, – мовив. – Знайдеш у ній цілий світ із тваринами та рослинами.

Старенький обережно розгорнув книгу.

– Як чудово! Тепер я вже не буду сумувати!

Третя ніч була дуже довгою. В Альбіно боліли ноги, а Плутон тяжко сопів. Проте зірка світила ще яскравіше.

Наступного ранку маленький мандрівник прийшов у дім одного селянина. Мешкав там хлопчина, мабуть, такого ж віку як Альбіно. Він мав хвору ногу та вже кілька місяців не вставав з ліжка. Коли хлопчина побачив Альбіно, який мав здорові ноги і міг ходити й бігати, то, стиснувши зуби, відвернувся до стіни та не сказав ні слова.

Альбіно розгубився, але допоміг Плутон. Він скочив на ліжко, почав лизати, гладити лапами хворого хлопця. Нарешті хлопчина розсміявся, обернувся до пса і погладив його. Побачивши це, Альбіно віддав повідець хворому хлопцеві.

Коли виходив з дому, в його очах стояли сльози. Розставання зі своїм вірним другом було надзвичайно болісним. Уночі почав бігти, щоб якнайшвидше забути про Плутона. Біг, не бачачи дороги, спотикався, аж нарешті впав утомлений на землю та вмить заснув.

Прокинувшись, відчув себе щасливим. Спогад про розлучення з Плутоном вже не був таким болісним. Побачив зірку, яка сяяла, наче сонце над селом і хатку, оповиту золотистим світлом.

У цій хатці були Чоловік і Жінка, яка з усмішкою схилилася над колискою, де лежало Дитятко – новий Цар світу.

Альбіно побачив також дідуся Мельхіора та ще двох мудреців-царів. Коштовну, наповнену миром, вазу, срібний келих з ладаном і золоту чашу вони вже поклали до ніг Дитятка.

Хлопчик схилився над колискою та хотів розповісти Жінці, що його м’яч ощасливив бідну дівчинку, що його книжка принесла радість старенькому, а його пес втішив хворого хлопця. Хотів Їй пояснити, чому немає що подарувати Дитяткові, однак Жінка зрозуміла його без слів, взяла порожні долоні хлопця у свої руки та поцілувала їх.

* * *

Ця казка наголошує на справжнє значення свята Різдва Христового. Бог приходить на Землю, щоб створити царство доброти, миру, справедливості та свободи. Найкращим способом урочистого святкування Різдва буде наше намагання ввійти в це Царство.

Сьогодні Різдво Христове стало часом подарунків. Урешті-решт, це не зовсім помилково, бо Різдво – це символ великого дару, який вчинив Бог для людей. Бог Сам приходить, щоби жити серед нас і щоби навчити нас іти дорогою Вічного Життя. Отож, обмін подарунками – символ великої щедрості Бога. Однак подарунки можуть легко пробудити егоїзм і лицемірство. Не можна допустити, щоби думка про них глушила істинний сенс Свята.

Справжній подарунок Різдва Христового – це життя згідно з Божими заповідями. Лише в цілості може стати воно даром, який приносимо Богові та людям. Різдвяні подарунки мають бути свідченням певної життєвої позиції, згідно з якою саме ближні важливі для нас навіть тоді, коли вони малі, хворі, самотні, старі, бідні та покинуті.