Три жирафи

Жив-був Жираф. Він був м’який і губчастий і, зрозуміло, жив не в Африці, а на полиці поряд із зубною пастою. Щодня вранці та ввечері він бігав до ванни, мився з милом та приймав душ. А разом з ним купалися і його друзі: губчастий Заєць, губчастий Ведмідь та губчастий Пес. Усі вони, у тому числі і Жираф, належали братам та сестрам. У кожного з дітлахів був свій звір-охоронець. Охоронцями вони називалися тому, що охороняли тіло від бруду. Що стосується Жирафа, то він частенько намилював шию Толику, який, між нами кажучи, був порядний нечупара. Невідомо звідки в нього з’являлися на шиї плями чорнила і навіть краплі варення. Але Жираф завдяки своїй довгій шиї міг зазирнути куди завгодно, і від нього не могла сховатися жодна брудна цятка. Ви скажете, Жираф і сам весь у плямах, але ж це плями рідні, вони не відмиваються.

Іноді звірі для різноманітності міняли господарів. Але, втім, лише на один вечір. Так, Жираф, окрім Толі, ще ближче познайомився і з Галинкою, і з Іванком, і з найменшою з дітей Марійкою, яку зазвичай мив Зайчик.

Ось так наш Жираф жив-поживав і щодня намилював Толі шию, поки одного разу йому це все не набридло. І нечупара Толя, і губчастий Ведмідь, який цілий день говорив тільки про мило, і взагалі йому захотілося… в Африку.

Він сумно подивився на всі боки. На жаль, усе довкола було знайоме, звичне і нецікаве. Він витягнув довгу шию і зазирнув у сусідню кімнату. І раптом про радість! — він побачив на столі двох інших Жирафів — дерев’яного та порцелянового. Ой, як зрадів їм наш Жираф! Ще б, це ж були його родичі. Не те що якийсь губчастий Заєць. І він одразу вирішив піти до них у гості. Наш Жираф хоробро зістрибнув з полиці і не розбився, бо був зроблений із поролону. Він тільки високо підстрибнув, коли вдарився об підлогу. Потім спритно скочив на стілець, а звідти на стіл!

— Бач, який сміливець! — в один голос сказали губчастий Заєць, губчастий Ведмідь та губчастий Пес. Але Жираф навіть не обернувся у їхній бік. На столі стояли його родичі жирафи! Що йому за діло було до якогось губчастого Зайця!

Наш Жираф гидливо обійшов чорнильницю. “Скільки в ній чорнильних плям!” — тільки подумав він і підійшов до порцелянового Жирафа.

— Доброго дня, порцеляновий Жирафе! — несміливо сказав він. — Я теж Жираф, правда губчастий… Тож ми з вами родичі.

— Добридень! — солідно відповів порцеляновий Жираф. Він читав якусь книгу, що лежала на столі, і був, мабуть, дуже зайнятий.

— Вибачте, а що ви читаєте? — делікатно довідався губчастий Жираф.

— Кхм… — сказав порцеляновий, солідно відкашлявшись. — Це дуже повчальна книга — телефонний довідник. Я прочитав його і тепер знаю все на світі. Від А до Я! А чим займаєтесь ви?

Губчастий Жираф зніяковіло похнюпився.

— Я… та я ось… мию маленьких дітлахів, промимрив він, — з милом…

— Так… — гордо простягнув порцеляновий Жираф. — Ну що ж, йдіть мийте ваших дітлахів. Чим ви їх там миєте? Милом! Ну так… — І він знову поринув у читання телефонної книги.

— Вибачте, — несміливо сказав губчастий Жираф, — то я піду. Я хотів ще зайти до іншого нашого родича дерев’яного Жирафа.

— Зайдіть, зайдіть… — розгублено пробурмотів порцеляновий Жираф. Він був дуже зайнятий.

А губчастий Жираф пішов далі. Він пройшов повз будильник і стаканчик з олівцями і побачив дерев’яного Жирафа. Той стояв поруч із круглим дзеркальцем для гоління і розглядав у нього свою довгу дерев’яну фізіономію з маленькими витонченими ріжками.

— Доброго дня, дерев’яний Жирафе! — несміливо сказав губчастий.

— Привіт! – недбало кинув дерев’яний Жираф. Він повернувся до дзеркала наполовину і почав розглядати круглі чорні плями на своєму жовтому лакованому боці.

— Як ви мене знаходите? — спитав він свого губчастого родича.

— На мою думку, ви дуже гарні! – захоплено помітив губчастий. — Скажіть, що ви тут робите?

— Хіба ти не бачиш? – Здивувався дерев’яний. Дивлюся у дзеркало.

— Хіба ви весь час цим займаєтеся? – поцікавився губчастий.

— Звичайно. Регулярно та цілодобово, повідомив дерев’яний. А хіба ти вважаєш, що тут нема на що подивитися, га?

— Що ви, що ви… зовсім навпроти! – пробурмотів губчастий.

— Отож! грізно помітив дерев’яний. — А ти чим займаєшся, га?

– Я? — ніби захоплений зненацька, пробелькотав губчастий. — Я… мою маленьких дітей… з милом.

— З яким милом? – Здивувався дерев’яний.

— З дитячим! — зніяковіло відповів губчастий.

Ха-ха-ха! — засміявся дерев’яний Жираф, роздивляючись свою усмішку в дзеркало. – Він миє маленьких дітей! Та ще з милом! Знайшов собі заняття. Та ти що Жираф чи банщик? Так на тобі потьмяніють усі плями!

— Нічого, — тихо зауважив губчастий, — ми намагаємося: і я, і губчастий Заєць, і губчастий Пес…

— Ось і йди до своїх зайців та псів! — засміявся дерев’яний Жираф. Банщик! Не заважай мені розглядати в дзеркало мій красивий лакований ніс!

— Вибачте… — тихо промовив губчастий Жираф. — Я, мабуть, піду. До побачення… І він сумно поплентався на свою полицю.

— Що з тобою?! — побачивши його, в один голос вигукнули Заєць, Ведмідь та Пес. — Може, твої родичі, жирафи захворіли?

— Ні, – похитав головою Жираф. – Вони здорові. Але мені з ними якось не по собі. Інша справа з вами моїми вірними друзями!

І наш Жираф раптом відчув, що йому надзвичайно добре тут, на полиці, поряд із зубною пастою та роботящою зубною щіткою.

— А я раніше й не помічав, як у нас тут чисто та затишно, — задумливо сказав він. — Нікуди я більше не піду, а митиму наших дітлахів. Слухай, Ведмедю, розкажи мені щось таке… про мило!