У храмі

Якось бідні чоловік і жінка, а з ними хлопець, ходи­ли великим єрусалимським храмом і оглядали його. Хлопець був чарівний. Волосся м’якими кучериками спадало на плечі, а очі сяяли, як зірки.

Хлопець уперше був у цьому стародавньому храмі; раніше він був замалий і не міг би оцінити всієї краси та величі храму. Тепер же мати і її супутник водили його храмом та показували всі визначні пам’ятки. Там були довгі ряди колон, позолочені вівтарі; сиділи мудрі діди, оточені учнями; там був першосвященик, на грудях якого виблискували знаки його влади з коштовного каміння; там же була чудова завіса з Вавилона, уся гап­тована золотими трояндами; там була величезна мідна брама, — настільки важка, що тридцятеро чоловіків на­силу могли її рухати на петлях назад і вперед.

Але хлопець, якому ледве минуло дванадцять років, не надавав усьому цьому особливої ваги. Мати поясню­вала йому, що все це рідкісні речі і навряд чи він колись побачить що-небудь дивовижніше у світі. В бідному Назареті, де вони звичайно живуть, немає нічого, крім сірих суточок — вузеньких вуличок та заулків.

Але слова матері мало впливали. Хлопець був не­уважний і мовчазний; він залюбки зараз же втік би з ве­ликого храму і радше погрався б на злиденних вуличках рідного Назарета.

Але що байдужішим ставав хлопець до всього поба­ченого, тим радіснішою ставали його мати та її супут­ник. Вони перезиралися один з одним над голівкою хлопця, і обличчя їм осявала радість.

Нарешті хлопець так стомився, що мати із співчут­тям поглянула на нього і сказала:

— Ми вже находилися з тобою, сину. Ходімо, треба тобі трохи відпочити.

Вона сіла на підлогу за однією з колон, прихистила хлопця біля себе, а голову його поклала собі на коліна. Хлопець ліг і відразу заснув.

Коли жінка переконалася, що хлопець міцно спить, сказала чоловікові:

— Я нічого так не побоювалася, як тієї миті, коли він увійде до єрусалимського храму. Я боялася, що ко­ли він потрапить до цього дому Господнього, то схоче назавжди залишитися в ньому.

— Я теж побоювався цього, — сказав чоловік. — При його народженні було багато чудових ознак, які вказували, що він буде могутнім царем. Але що могла б йому принести царська влада, окрім турбот і небез­пек? Я завжди говорив, що для нього буде найкраще, якщо він, як і я, буде лишень теслею в Назареті.

— Після п’яти років, — сказала мати задумливо, — з ним нічого чудесного не траплялося. Він навряд чи сам пам’ятає, що з ним траплялося, коли він був зовсім ма­ленький. Зараз він нічим не відрізняється від інших дітей. Хай повершиться воля Господня, але я вже спо­діваюсь, що милосердний Господь обере іншого для тієї великої долі, а мені залишить мого сина!

— Я впевнений, — вів далі чоловік, — що якщо він нічого не знатиме про ознаки і чуда, якими супровод­жувалися перші роки його життя, то все буде добре.

— Я ніколи не розмовляю і не згадую з ним ні про які чуда, — казала мати. — Але постійно боюся, що він випадково довідається, хто він. Тому я так боялася вес­ти його до цього храму.

— Ти можеш радіти, — відповів її супутник. — Не­безпека минула, і ми скоро знову відведемо його до рідного Назарета.

— Я боялася мудреців і пророків, які сидять тут у храмі, — продовжувала жінка. — Я боялася, що ледве вони його побачать, відразу вклоняться дитині й вітати­муть хлопця, як Юдейського царя. Дивно, що вони не звернули уваги на його рідкісну красу. Адже такого гар­ного підлітка їм ще не випадало бачити!

Вона з любов’ю і гордістю поглянула на свого спля­чого сина і продовжувала:

— Я не розумію, що відбувається. Думала, коли він зайде до храму і побачить мудреців, що вчать своїх уч­нів, суддів, що судять людей, священиків, що склада­ють офіри Всевишньому, в ньому прокинеться великий дух, і він скаже: «Тут, серед мудреців, суддів і священ­нослужителів, мій дім, тут я маю жити!»

— Яка йому радість жити тут, серед вузьких прохо­дів між колон, без свіжого повітря, — заперечив чо­ловік. — Йому набагато приємніше бродити горбами і горами довкола Назарета.

Мати легко зітхнула.

— Він щасливий там, у нас, — сказала вона, — йому до душі супроводжувати отари на пасовища далі за містом, він милується сільською працею сусідів! Не думаю, що ми погано вчиняємо, прагнучи залишити його в себе.

— Ми позбавляємо його цим найбільшої скорбо­ти, — докинув чоловік.

Вони й далі так балакали, поки хлопець не проки­нувся.

— Ну ось, — сказала мати, — ти й відпочив. Вставай мерщій, бо сутеніє й треба поспішати до шатра.

Вони знаходилися в найвіддаленішому кінці храму і, щоб дістатися до виходу, їм треба було пройти через всю будівлю.

І ось вони вже під старовинним склепінням, спору­дженим над тим місцем, де вперше був побудований храм, і там, притулена до стіни, стояла величезна мідна труба, завбільшки з сусідні колони. Вона стояла побита, іржава, всередині і зовні вкрита товстим шаром пилу і затягнена павутинням; подекуди на ній ще можна було розрізнити старовинні написи. Напевно, понад тисячу років ніхто не намагався видобути з неї хоч один звук.

Ледве побачив хлопець цю величезну трубу, він зди­вовано зупинився перед нею і спитав:

— Що це?

Це велика давня труба, яка зветься голосом Воло­даря світу, — відповіла мати. — Пророк Мойсей сурмив у неї і збирав синів ізраїльських, коли вони розбрелися й загубилися в пущі. Після нього ніхто не міг видобути ні звуку з цієї труби. Але якби знайшовся хтось, хто зміг би це зробити, він зібрав би під своєю владою всі наро­ди землі.

Вона усміхнулася, переповідаючи синові те, що чу­ла від інших і що вважала казкою, але хлопець уважно оглядав трубу, шо здивувала його, і стояв перед нею до­ти, доки його не гукнули, щоб іти далі. Зі всього, що сьогодні бачив хлопець у храмі, йому сподобалася і вельми його зацікавила тільки ця труба. Він радо побув би ще біля труби, аби гарненько її роздивитися, але тре­ба було йти.

Вони пройшли трохи далі й опинилися у великому внутрішньому дворі храму. Тут, посеред двору, спрадав­на в самому ґрунті утворилася широка тріщина. Король Соломон, споруджуючи храм, не схотів її засипати, зрівняти з землею. Він не перекинув через неї моста, не збудував поруччя, щоб обгородити прірву. Через зяючу безодню король звелів покласти гострого довгого стале­вого меча лезом угору. Меч досі висів над безоднею, хо­ча й зіржавів за цей час і вже погано тримався кінцями за краї тріщини: він весь двигтів і хитався, навіть коли люди просто проходили двором храму.

Мати вела хлопця довкруг, щоб обійти прірву, але він зауважив меч і запитав:

— Що це за меч?

— Цей меч поклав тут цар Соломон, — відповіла ма­ти. — Ми називаємо його Райським мостом. Якби ти перейшов цю прірву тремтячим гострим лезом, то міг би бути упевнений, що неодмінно потрапиш до раю.

І вона знову усміхалася, переповідаючи цю чудову, на її думку, казку, але хлопець зупинився і взявся роз­глядати хисткий меч, аж доки мати знову не гукнула йо­го.

Він послухався її, але зітхнув, що не бачив ці дві чу­дові речі раніше, а стільки часу вони згаяли на огляд нудних і нецікавих речей, і тим часом можна б удосталь надивитися і на трубу, і на лезо. Нарешті дійшли вони, більше ніде не зупиняючись, до великого вхідного пор­тика, що складався з кількох рядів різних колон — по п’ять у ряд. З одного краю стояли дві колони з чорного мармуру на одному п’єдесталі так близько одна до одної, що між ними ледве соломинка просовувалася. Вони бу­ли високі і величні, з оздобними капітелями, навкруг яких — голови чудових тварин. Але ні клаптя мармуро­вої поверхні цих прекрасних колон — скільки могла дістати людина — не лишилося цілого: вони більше за все у храмі подряпані й побиті. Навіть кам’яна підлога навкруг вичовгана і вибита від безлічі ніг, що ходили тут.

Хлопець знову зупинив матір і спитав:

— Що це за колони?

— Це ті дві колони, які Аврам привіз до Палестини з далекої Халдеї і назвав їх Брамою праведності. Той, хто зможе пройти між ними, праведний перед Госпо­дом і не вчинив гріха.

Хлопець зупинився, уражений, і широко розплю­щеними очима дивився на колони.

— Адже Ти не надумаєш спробувати пройти через цю браму? — з усмішкою спитала його матір. — Поди­вися, як вичовгана підлога навкруги, — це сліди людей, які важилися пройти крізь Браму праведності, щоб до­вести свою невинність. Але, повір, нікому ще не вдава­лося пройти крізь цю шпару. Але нам час поспішати! Я чую дзвінкий стогін великої мідної брами, яку трид­цять служителів починають зачиняти на ніч.

Цілу ніч хлопець лежав без сну в тісному наметі; пе­ред очима його стояла Брама праведності, Райський міст і гучна Труба Володаря світу. Він ніколи ще не ба­чив і не чув нічого подібного, і ці дива не пускалися думки.

Він і вранці не забув про них і не міг думати ні про що інше. Цього ж ранку їм належало повертатися додо­му, до Назарета. Мати хлопця і її супутник мали багато чого зробити. Належало розібрати намет, пов’ючити верблюда і ще багато чого залагодити, перш ніж руши­ти додому. Вертати до рідного Назарета треба було з ро­дичами й сусідами, разом з якими подорожували до Єрусалима. Де багато людей лаштується в дорогу, там завжди збираються поволі й незграбно.

Хлопець нічим не міг знагодитися у цьому виряд­жанні; він спокійно сидів осторонь і все думав про ті три чудові речі в храмі.

Раптом його осяяла думка, що він до відходу встиг­не побувати в храмі і ще раз поглянути на них, поки тривають збори в дорогу; він устигне вчасно поверну­тися.

Хлопець побіг, нікому не сказавши ні слова, бо не думав, що хтось помітить його відсутність, адже він за мить повернеться.

Невдовзі він був уже в храмі, біля портика, де були ті дві колони.

Хлопець побачив їх ще здалеку — і серце тьохнуло, і очі засвітилися. Він умостився поряд на підлогу і взяв­ся розглядати згори й донизу. Міркував про те, що тільки безгрішний і праведний перед Господом може пройти поміж ними і що нічого чудовнішого він досі не бачив.

Він думав про те, як приємно було б просковзнути між ними, але вони стояли так близько одна біля одної, що про це годі й мріяти, не варто й пробувати. Так ми­нула година, але хлопець того не помітив: йому здава­лося, ніби він лише кілька митей дивиться на чудові ко­лони.

Під ту пору в портику між колонами, де сидів хло­пець, зібралися вищі судді, щоб розглядати позови й скарги, що надходили від народу. У портику стояв тиск людей: одні скаржилися на те, що сусіди довільно пере­сунули межі володінь і захопили їхні землі, інші — що в них викрали їхні отари, треті — просили стягти борг з боржників, які відмовлялися платити.

Серед інших прийшов багач у довгому пурпурово­му одязі, який волочився за ним. Він позивав до суду бідну вдову, яка була винна йому чималу суму грошей. Бідна жінка плакала і запевняла, що багач несправед­ливо позиває її, бо вона вже заплатила йому належне, хоча й не може цього довести; бідність не дозволяє їй платити вдруге. Якщо ж судді засудять її до повторної сплати, їй доведеться віддати в рабство багатієві своїх дочок.

Найстарший судця, який сидів вище за інших, звер­нувся до багатія і спитав його:

— Чим можеш ти довести, що ця жінка дійсно вин­на тобі?

— Пане, — відповів багач, — я багатий. Невже я до­магався б сплати такої нікчемної для мене суми, якби ця жінка дійсно не була винна мені? Присягаюся тобі, що слова мої така ж правда, як те, що ніхто не зможе пройти крізь Браму праведності.

Коли судді почули таку клятву багача, вони повіри­ли йому і засудили бідну вдову до сплати боргу, тобто щоб вона віддала в рабство багатієві своїх дочок.

Хлопець сидів зовсім близько і чув кожне слово. Він подумав: «Як було б добре, якби хтось зміг пройти через Браму праведності! Ця людина напевно бреше. Мені шкода бідну вдову, вона повинна тепер віддати в рабст­во своїх дочок!»

Він скочив на підвалини, на яких стояли обидві ко­лони, і зазирнув у щілину між ними.

«От якби була хоч якась можливість!» — подумав він.

Він щиро переймався горем бідної вдови. Про те, що тільки праведний перед Господом і безгрішний мо­же пройти між колонами, він не думав. Хотів лише для того пройти крізь Браму праведності, щоб допомогти бідній жінці.

Він втулив плече в заглиблення між колонами, наче хотів їх трохи розсунути, аби прокласти собі дорогу.

І тієї миті всі, хто був у храмі, озирнулися на Браму праведності. Під склепінням загуло, і з гуркотом обидві старі колони відсунулися одна від одної, одна — право­руч, інша — ліворуч, і розступилися настільки, що утво­рили широкий прохід, через який легко прослизнуло худеньке тіло хлопця, і Брама праведності знову зачи­нилася за ним.

Усі присутні не могли вийти з дива і дуже збенте­жилися. Попервах ніхто не здобувся на слово. Люди заніміли перед хлопчиком, який повершив це чудо. Першим схаменувся старший суддя. Він звелів негай­но повернути багатія і ухвалив усе його майно віддати бідній удові, бо він наважився кривосвідчити в Домі Господньому.

Відтак старший суддя хотів звернутися до хлопця і розпитати його, хто він і як міг учинити це чудо, але, коли люди озирнулися довкруги, хлопець уже зник. Щойно колони розступилися і пропустили його, хло­пець ніби відразу прокинувся від сну і згадав про матір.

«Я повинен поспішати до неї, поки вона не поміти­ла моєї відсутності», — подумав він, але водночас йому нестримно закортіло ще хоч на мить побачити Райсь­кий міст. Він не знав, скільки часу минуло, відколи він перебував у храмі: йому здавалося, що лише кілька хви­лин, і він вирішив, що встигне поглянути на Райський міст.

Легкими кроками, непомітно пробрався хлопець крізь натовп і підійшов до Райського мосту зовсім в іншому місці величезного храму.

Коли він побачив гостре лезо і пригадав, що той, хто пройде по ньому через прірву, безсумнівно потрапить в рай, — хлопцеві подумалося, що більшого дива він у житті не бачив. Він сів долі навпроти меча й почав на нього уважно дивитися.

Він міркував про те, як гарно було б потрапити в рай і як радо він перейшов би через цю страшну прірву по гострому лезу. Але він ясно бачив, що не варта справа заходу, бо по хисткому мечу перейти неможливо.

Так просидів він близько двох годин, не помічаючи часу і линучи думкою до світлого раю.

Якраз на тому дворі, де був Райський міст, стояв вівтар для офір. Священнослужителі в білих шатах хо­дили довкруж і приймали від людей тварин для офіри, яких тут же спалювали на жертовнику. У дворі була ти­снява: одні доправили тварин для офірування, інші прийшли до богослужби.

Прийшов бідний дід і приніс мале, худе ягня, яке ще й собаки покусали і на ньому виднілася велика рана.

Дід підійшов до священнослужителів і попросив їх офірувати ягня, але ті відмовили. Вони сказали, що та­ку нікчемну, жалюгідну жертву гріх приносити Богу, вона не може бути бажана Господові.

Марно старий благав їх дозволити йому принести цю жертву, запевняв, що не має іншого ягняти, аби віддати Богу.

— Згляньтеся на мене, — благав нещасний дід, — я бідний і не маю кращої жертви. Господь побачить, що я від щирого серця даю Йому останнє своє добро. Син мій хворий, і я хочу благати Творця повернути йому си­лу й здоров’я!

— Не сумнівайся, ми глибоко тобі співчуваємо, — сказав один священнослужитель, — але закон заборо­няє нам офірувати хворих тварин, а твоє ягня покусане. Запевняю тебе, що твоє прохання так само неможливо виконати, як перейти через Райський міст.

Хлопець сидів зовсім близько і геть усе почув та по­думав: «Шкода, що ніхто не зважиться перейти Райсь­ким мостом! Може, діду вдалося б урятувати сина, якби жертва його була прийнята».

Старий сумно поплентався з двору храму, а хлопець швидко схопився і поставив ногу на хиткого меча.

Він наразі не думав про те, що, перейшовши Райсь­кий міст, він потрапить до раю. Всі його думки й бажан­ня зосередилися на дідові, якому він хотів допомогти. Хлопець відсмикував ногу, подумавши: «Ні, це немож­ливо! Сталь геть проіржавіла й переламається — не вит­римає ваги мого тіла!»

Але думки хлопця повернулися до бідного діда, у якого вмирав син. І хлопець знову поставив ногу на гос­тре лезо.

І тут він зауважив, що сталь припинила тремтіти і ніби лезо поширшало і зміцніло під його ногою.

Ледве зробив він крок, як відчув, що повітря навко­ло ущільнилося і підтримує його дбайливо й надійно, несе, як птаха з широкими крилами.

Солодкий протяжний звук вирвався з меча, тільки- но хлопець ступив на нього. Хтось із тих, що були у дворі храму, почув дивний звук і озирнувся. Але коли чоловік побачив, що хлопець переходить безодню по лезу меча, крик подиву вирвався йому з грудей і відлунив у храмі. Всі повернулися на цей крик і побачили хлопця, що пе­рейшов над безоднею по Райському мосту.

Подиву і збентеженню людей не було меж. Перши­ми оговталися священнослужителі. Вони негайно по­слали за бідним дідом і, коли той повернувся, сказали йому:

— Господь учинив чудо, щоб показати нам, що жертва твоя бажана Йому. Давай твоє ягня, ми офі­руємо його!

Закінчивши офірування, священнослужителі хотіли побачити хлопця, що повершив таке нечуване чудо, але його ніде не могли знайти.

Щойно хлопець ступив на землю, він знову згадав про матір і про те, що треба поспішати додому.

«Мені не треба більше затримуватися, — подумав він, — щоб мене не чекали. Я тільки мигцем погляну на трубу з голосом Володаря світу — і повернуся!»

Він не знав, що і ранок, і полудень уже давно мину­ли, а день хилився до вечора. Хлопець швидко прослиз­нув крізь натовп і незабаром дістався до напівтемного проходу між колонами, під склепінням якого стояла притулена до стіни велетенська труба.

Коли хлопець побачив цю трубу і пригадав, що якби йому вдалося видобути з неї хоч один звук, то всі наро­ди світу з’єдналися б під його владою, — йому додума­лося, що це найбільше чудо, про яке йому випадало чу­ти.

Він думав, що йому було б до вподоби бачити всі на­роди світу під своєю орудою, і тому дуже хотілося зду­жати й видобути із старої труби хоча б один звук. Але, докладно оглянувши трубу, хлопець вирішив, що це ніяк неможливо.

Уже кілька годин сидів він біля труби, не помічаю­чи , як спливає час. Усі його думки були скеровані лише на те, яке любо має бути людині, владу якої визнають усі люди на землі.

Під прохолодним склепінням сидів мудрий пророк, оточений учнями, яких він навчав. Старий звернувся до одного учня і

— Ти — ошуканець! Ти прийшов до мене під чужим ім’ям, ти не належиш до синів Ізраїлю. Як ти наважив­ся підступно черпати від моєї мудрості?

Хлопець збентежено підвівся і сказав, що він прой­шов через страшні пустелі, переплив моря, щоб знайти правду й пізнати вчення істинного єдиного Бога.

— Моя душа знемагала від жадання світла і прав­ди, — говорив він. — Але я знав, що ти не прийняв би мене до своїх учнів, якби знав, що я не юдей. Моє жа­дання істини було таке сильне, що я зважився прихова­ти від тебе моє походження. Благаю тебе, не жени мене від себе!

Але мудрий дід підвівся зі свого місця і гнівно здій­няв руки до неба:

— Ти не можеш залишатися тут більше ні миті, — грізно сказав він. — Твоя присутність ображає Дім Гос­подень, твоя зухвалість безмежна і викликає справед­ливий гнів Божий. І слова мої така ж правда, як те, що немає людини на землі, яка змогла б видобути з цієї давньої труби, що зветься голосом Володаря світу, хоча б один звук! Тікай звідси, нещасний, поки мої учні не накинулися на тебе і не розірвали на частини, як зухва­лого зневажника храму Господнього!

Але хлопець не рухався з місця:

— Мені нікуди йти від Тебе, — тихо мовив він, — я все залишив, що мав. Душа моя шукає лише тієї істини, яку ти проповідуєш. Якщо ти женеш мене, хай я кра­щий помру тут же, біля твоїх ніг!

Ледве він вимовив ці слова, як всі учні мудреця по­схоплювалися й кинулися на нього. Вони повалили хлопця на землю і з люттю взялися бити і рвати на ньо­му одяг, і було очевидно, що нещасному немає поря­тунку від їхньої дикої злості.

Хлопець сидів так близько, що все бачив і чув від слова до слова.

«Яка жорстокосердість і несправедливість, — поду­мав він. — О, якби мені вдалося видобути звук із цієї труби! Я міг би врятувати цього бідолаху!»

Він хутко встав і поклав руку на трубу. Цієї миті він забув про ту владу, яку матиме той, хто зможе видобути звук з труби Володаря світу: хлопець думав лише про те, що треба допомогти бідоласі.

Хлопець обійняв обіруч величезну трубу, ніби бажа­ючи піднести її до губів. І раптом відчув, що велетенсь­ка труба стала легкою, як пір’їнка, і хлопець легесенько підняв її та приклав губи до отвору. Анітрохи не напру­жуючи дихання, хлопець дмухнув у трубу, і пролунав могутній, величний протяжний звук, від якого затрем­тіли склепіння і колони храму, — гук поширився по всьому величезному й величному храму Соломона.

Усі як один у храмі озирнулися на цей владний звук і побачили маленького хлопця, що тримав, як іграшку, величезну трубу і грав на ній, як на сопілці вівчаря.

Одразу поопускалися всі руки, що намірилися бити приходька.

Дід-мудрець схвильовано сам підняв бідолаху й ска­зав йому:

— Ходи, сідай біля ніг моїх, як сидів раніше! Гос­подь учинив чудо, аби показати мені, що Він бажає ба­чити тебе серед послідовників Свого вчення!

* * *
Надвечір чоловік і жінка поспішали по дорозі до Єрусалима.

Обличчя їхні були схвильовані й відбивали велику турботу і печаль. Жінка питала кожного стрічного:

— Чи не бачили ви самотнього хлопця? Я загубила сина! Ми думали, що він пішов уперед з нашими роди­чами, але, наздогнавши чолівку нашого каравану, ми переконалися, що його там нема. Чи не бачили ви ча­сом нашого хлопця?

Але люди, що поверталися з Єрусалима, нічого не могли сказати їм про зниклу дитину:

— Ми не бачили вашого сина, але в Єрусалимсько­му храмі бачили сьогодні найнезвичайнішу дитину на світі. Цей хлопець, чарівний, як Божий янгол, пройшов через Браму праведності.

Ні жінці, ні чоловіку не спало на думку, що це їхній син. Вони навіть не дослухали того, що люди охоче раз у раз переказували, і поквапилися далі, бажаючи одно­го — знайти сина.

Трохи ближче до Єрусалима зустрічні казали їм про чудову дитину, яку послало саме небо, — він пройшов по Райському мосту. Але подорожні знову недослухува­ли їх і поспішали до темноти дістатися до міста, бо вночі всі пошуки були б марні.

Утомлені, змучені, бродили вони вулицями Єруса­лима, вгору і вниз по горбах, на яких розташоване міс­то, і ніде не знаходили свого хлопця.

Нарешті дійшли до храму, і жінка сказала:

— Якщо ми тут, ходімо подивимося на ту чудову ди­тину, про яку тільки й гомонять сьогодні всі та скрізь, як про посланця неба!

Вони увійшли до храму і спитали, де та дитина.

— Йдіть туди, де сидять мудреці й пророки, оточені своїми учнями, — відказували їм. — Там це чудове дитя! Мудрі діди прийняли його у своє середовище, оточили й розпитують його, а він їх, і всі дивуються його світлій мудрості і знанню. Але вам буде важко дістатися до ньо­го: весь народ чекає і жадає побачити того, хто видобув звуки із старої труби з голосом Володаря світу!

Жінка і чоловік насилу протискувалися крізь юрбу в храмі й нарешті побачили, що чудова дитина, про яку вони чули весь день, — їхній син.

Коли жінка побачила сина, вона почала ревно пла­кати.

Хлопець сидів, оточений пророками і мудрецями, і розмовляв з ними; він почув, що хтось плаче, і впізнав голос матері. Він негайно підвівся, підійшов до неї, і во­ни втрьох попрямували до вихідної брами.

Але мати й далі вмивалася слізьми — сльози бігли їй по обличчю. Тоді хлопець запитав:

— Чому ти так плачеш? Адже я підійшов до тебе, тільки-но почув твій голос.

— Як мені не плакати? — відповіла вона. — Я дума­ла, що ти назавжди втрачений для мене.

Вони вийшли за місто і йшли в нічній темряві, і хло­пець чув, що мати ще не перестала плакати:

— Чому ти все ще плачеш? — знову спитав хлопець. — Адже я не помітив, що день так швидко пройшов, мені здавалося, що ще ранок; я підійшов до тебе, тільки-но почув твій голос.

— Як мені не плакати, — відповіла вона. — Я шука­ла тебе цілий день. Думала, що назавжди втратила тебе.

Вони йшли всю ніч, і всю ніч жінка проплакала.

Коли благословилося на світ, хлопець знову запи­тав:

— Чому ти все ще плачеш? Адже я чинив не заради своєї слави, а виконував волю Господа, що дозволив мені повершити чудеса, щоб допомогти трьом неща­сним скривдженим. Але тільки-но почув твій голос, я повернувся до тебе.

— Сину мій, — сказала мати. — Я плачу, бо ти одна­ково назавжди втрачений для мене. Ти вже не належати­меш мені: я знаю, що відтепер думки твої будуть скеро­вані на відновлення справедливості на землі, прагнення твої будуть зосереджені на раї, а любов’ю своєю ти об’єднаєш усіх нещасних на землі.