У Назареті

Якось, коли Ісусові було лише п’ять років, Він сидів на ґанку свого будинку в Назареті і ліпив пташок-зозуль з м’якої глини, яку дав Йому сусід-гончар.

Хлопчик веселився і радів, як, здається, ще ніколи раніше. Всі діти в околі не раз казали Ісусові, що гон­чар — сувора і зла людина, що ні ласкавими поглядами, ні лестощами не можна розм’якшити серце діда, — і хлопчик не наважувався попросити у нього шмат гли­ни. Але сьогодні — хлопчик і сам не знає, як це трапи­лося. Він прийшов до будинку гончаря, і в той час, ко­ли Ісус стояв на порозі будинку гончаря і навіть не встиг ще мовити жодного слова, а тільки дивився, як працює гончар, і дуже хотів одержати хоч шматочок глини, — дід раптом мовчки підвівся, вийшов з лавки і дав хлопчикові стільки глини, що з неї можна б було виліпити цілий збан для вина.

На сходинках сусіднього будинку сидів Юда. Це бу­ла надзвичайно потворна дитина з рудим жорстким во­лоссям; обличчя його вічно було в синцях і подряпинах, а одяг подраний від щоденних бійок, в яких він постійно брав участь зі всіма вуличними хлопчиськами. Але зараз Юда сидів тихо і порався, як і Ісус, — ліпив з глини.

Проте глину він не сам роздобув: Юда не посмів би й на очі з’явитися гончареві, який підозрював, що злий хлопчик нишком бавився тим, що жбурляв каміння в крихкий посуд, який виробляв гончар, і розбивав його на череп’я. Гончар давно тримав серце на Юду і радо відрепіжив би його патерицею при нагоді. Глиною по­ділився з Юдою Ісус.

У міру того, як обидва хлопчики виробляли своїх глиняних зозуль, вони розставляли птахів на землі колом перед собою. Глиняні пташки виглядали так самісінько, як виглядали у всі часи і виглядають тепер, коли їх виго­товляють маленькі митці. У кожної пташки була одна то­вста, у вигляді тумбочки , нога, на якій вона стояла, коро­тенький хвостик, жодної шиї і ледве помітні крильця.

Але, як це часто буває, незабаром виявилася велика відмінність у роботі обох хлопчиків. Пташки Юди вихо­дили здебільшого криві, через що не могли встояти й увесь час падали; як не старався Юда, прагнучи своїми невмілими, непластичними пальцями надати птахам правильної форми, йому це ніяк не вдавалося, і пташки виходили одна потворніша за іншу. Юда крадькома по­зирав у бік Ісуса, щоб уловити, як Він робить так, що Його пташки виходять рівненькі, гладенькі, як листя на дубах гори Табор.

Що більше виготовляв Ісус пташок, то ставав ве­селіший: кожна нова зозулька осявала радістю Його привітне обличчя. Хлопчик вважав своїх пташок пре­красними і з гордістю та любов’ю оглядав їх.

Ці пташки бавитимуться разом з Ним, замінять Йо­му маленьких братів і сестер; вони спатимуть з Ним у Його ліжечку, розмовлятимуть з Ним, співатимуть Йо­му свої пісні, коли Ісус лишатиметься на самоті. Ніко­ли ще хлопчик не відчував себе таким багатим, ніколи більше Він не нудьгуватиме наодинці, коли Мати піде на роботу.

Повз маленького митця проходив рославий водо­нос, гибіючи під важкою ношею, а за ним слідом про­їхав верхи зеленяр (Зеленяр — продавець зелені, овочів); він кумедно стирчав на спині свого осла серед величезних порожніх кошелів. Водонос зу­пинився, щоб пересапнути; він поклав руку на біляву голівку Ісуса і почав розпитувати про Його пташок. Хлопчик з радістю оповідав йому, що у кожної пташки буде своє ім’я і всі вони співатимуть. Усі ці пташки прилітали до Нього з далекої чужини, і кожна пере­повідала Ісусові про те, що бачила і чула, такі диво­вижні речі! Так мовив Ісус про те, що розповідали Йо­му пташки, що і водонос, і зеленяр забули про справи і довго стояли й слухали Його.

Коли водонос завдав на спину міх із водою, а зеле­няр був готовий рушити в дорогу, Ісус крикнув їм:

— Подивіться-но, яких гарних пташок поробив Юда!

Зеленяр притримав осла і ласкаво поцікавився в Юди, чи є і в його пташок імена та чи вміють вони співати. Але Юда нічого не відповів, уперто мовчав, не під­водячи очей від роботи; зеленяреві це не сподобалось — він копнув ногою одну з його зозульок і поїхав далі.

Минув день, і сонце опустилося на схилку настіль­ки низько, що проміння проникало крізь вузьку міську браму в кінці вулиці, оздоблену гордим римським ор­лом. Сонячне проміння на схилку стало зовсім черво­ним і зафарблювало в пурпур все на вузенькій вуличці Назарета. Воно однаково фарбувало і посуд гончаря, і дошки теслі, і білу хустку на голові Марії.

Але найчудовніше виблискувало кривавим блиском проміння призахідного сонця у двох калюжках між ка­мінням бруківки після недавнього дощу.

Ісус швидко занурив руку в найближчу калюжку: Йому раптом спало на думку пофарбувати своїх сірих пташок сонячним пурпуровим променем, який так чу­дово все довкруг пожвавлював.

І сонячний промінь був щасливий, що хлопчик по­мітив його, і охоче дав зловити себе маленьким ручкам Ісуса; а коли хлопчик заходився фарбувати ним, як зви­чайною фарбою, своїх пташок, промінь спокійно і слухняно вкрив усе тіло пташки, від голови до хвости­ка, і глиняна сіра пташка раптом зблисла ясно-черво­ним рум’янцем, як діамантове сяйво.

Юда весь час зиркав на Ісуса, аби стежити, як посу­вається Його робота і чи Його пташки кращі; він скрик­нув від здивування, коли побачив, як Ісус фарбує своїх пташок сонячним променем з калюжки. І Юда занурив руку в іншу калюжку, щоб теж зловити сонячний про­мінь.

Але промінь не дався йому. Він прослизнув крізь пальці Юди, і, як той не прагнув стискати пальці, аби втримати його, промінь однаково вислизав; хлопчику не вдалося здобути ні краплі фарби, щоб розмалювати своїх бідних пташок.

— Стривай, Юдо, — сказав Ісус, — Я зараз пофар­бую твоїх пташок.

— Ні, — зі злістю відповів Юда, — Ти не смієш їх чіпати. Вони хороші такі, які є.

Він схопився, нахмуривши чоло і міцно стиснувши губи. У безсилій люті Юда одну за одною перетоптав усіх своїх пташок, перетворивши їх на безформні жа­люгідні грудочки глини.

Коли Юда донищив своїх птахів, він підійшов до Ісуса. Хлопчик сидів, милуючись своїми глиняними пташка­ми, що виблискували тепер, як коштовності. Юда поди­вився на чарівних пташок, мовчки підняв ногу і розчавив одну з них.

Побачивши маленьку сіру грудочку, замість яскра­вої пташки, Юда несамовито зрадів і зайшовся гучним реготом. Він заніс ногу, щоб роздавити наступну пташ­ку.

— Юдо! — вигукнув Ісус. — Що ти робиш? Хіба ти не знаєш, що вони живі й можуть співати?

Але Юда й далі реготав та розчавив ногою ще одну пташку.

Ісус безпорадно озирнувся, Юда був рославий, і Ісу- сові не до снаги його втримати. Хлопчик почав погля­дом шукати свою Матір. Вона була недалеко, але одна­ково не встигла б прийти й завадити Юді розчавити всіх птахів. Сльози набігли Ісусові на вічі.

Юда розчавив уже чотирьох Його пташок — зали­шалося тільки три.

Горопашний Ісус дивився на своїх пташок: чому во­ни так безпорадно стоять і покірно дають топтати себе, хіба вони не бачать небезпеки?

Хлопчик узявся плескати в долоні й гукати, ніби ба­жаючи збудити птахів:

— Летіть-но, летіть!

І всі три пташки негайно розпростали крильця і бо­язко спурхнули: за мить вони вже сиділи на краю даху, де були в безпеці.

Коли Юда побачив, що глиняні птахи за словом Ісуса розпростали крильця й полетіли, він почав голосно плакати і рвати на собі волосся та одяг: він бачив, що так роблять дорослі, коли у них велике горе або страх, і кинувся до ніг Ісуса.

Він лежав, як собака, в куряві, стогнав і обіймав но­ги Ісуса та благав розчавити його ногою гак, як він, Юда, розчавив пташок.

Юда любив Ісуса і обожнював Його, вклонявся Йо­му і водночас ненавидів.

Марія не переставала здалека стежити за грою дітей. Наразі підійшла до них, підняла Юду, посадовила собі на коліна й почала пестити.

— Бідне дитя! — приказувала Вона. — Ти не знаєш, що ти зважився на те, що не до снаги нікому на землі. Ніколи більше й не думай змагатися з Ним, якщо не хо­чеш стати найнещаснішим з людей. Хто може зрівняти­ся з Тим, Хто розфарбовує, як фарбою, сонячним про­менем і Хто може в мертву глину вдихнути життя?