У воскресний світанок

На світанку дня першого в тижні зійшов з неба ангел Господній. Його постать була, як блискавка, а шати були білі, як сніг. Відвалив він камінь з Ісусового гробу, що був висічений у скелі, і сів на ньому.

І від страху перед ним затряслася сторожа та й стала, як мертва. І ангел сказав до жінок, що прийшли побачити гріб: ,Ісуса шукаєте? Його тут нема, бо воскрес ”

Мала Етелл я жила зі своєю мамою в убогій хатині-ліп’янці, далеко за Єрусалимом. Мама Етеллі була вдова і мусіла тяжко працювати на прожиток. Вона була прислужницею в підміському храмі. Прибирала святиню, прислужувала священикам, прочанам і богомільцям, які відвідували храм. Найтяжчою її працею було носити великою глиняною амфорою свіжу, джерельну воду до збірника в притворі святині. Криниця була далеко в полі, і вдова мусіла ходити по воду або пізньою нічною порою, або до схід сонця, щоб вранці богомільці могли покріпитися студеною водою та помити обличчя перед молитвою.

Моторошно й сумно було самій жінці ходити пізньою порою по воду. Тому вона брала з собою малу Етеллю, що помагала їй наповняти амфору водою й розвеселяла її своїм щебетом.

Було навечер’я Пасхи. До храму прибуло багато прочан, щоб зустріти в Єрусалимі цей великий роковий празник. А що в місті й по довколишніх оселях усі нічліги були зайняті, багато людей спали в притворі святині або таки під відкритим небом на ступнях святині.

Цієї ночі чекала Етеллину маму дуже тяжка праця, бо треба було принести багато води, щоб назавтра всім вистачило.

Хоч довкруги панував радісний і веселий настрій, тяжкий сум наляг на душу вдови й малої Етеллі. Ось уже третій день вони гірко оплакують смерть свого улюбленого Учителя, Ісуса Назарянина, якого лихі люди розп’яли на хресті на горі Голготі.

Цей Учитель був такий добрий і ласкавий. Він ніколи не гордив ними, бідними. Вертаючи змучений з далекої дороги, Він часто сідав на камені коло їхньої хати і відпочивав. Мала Етелля добре пам’ятала Його слова: „Мають нори лисиці, а гнізда пташки в повітрі. Син же Чоловічий не має де голови приклонити.”

І коли Він так відпочивав, дівчинка услуговувала Йому. Розв’язувала ремені на сандалах, умивала Його змучені, вкриті подорожнім пилом ноги, обтирала чистою хусткою Його зрошене потом чоло. В той час мати Етеллі ділилася з Ісусом убогою поживою: прісною паляницею, овочами, фіґами та свіжим козячим молоком.

А потім Етелля сідала біля ніг Божественного Гостя, вдивлялася в Його ясне обличчя і пильно слухала Його ласкаві слова. А Він, добрий Пастир, клав свої ніжні руки на голівку дитини й благословив її.

Так не один вечір Ісус Назарянин відпочивав біля цієї убогої хатини. І ось — не стало Його . . .

Та хоч як тяжко було на душі вдови й Етеллі, хоч як краялося їх серце і очі плакали, мусіли вони робити те, що велів їм обов’язок.

—Матусю, — сказала дівчинка,— чи можу я взяти зі собою оцю китицю польових квітів, що їх вчора назбирала, щоб покласти на гробі нашого любого Учителя? Я хотіла зробити це ще вчора, але боялася приступити до гробу, бо його стережуть воїни. Тепер, уночі, вони певно сплять.

— Роби, як тобі наказує твоє серденько, люба дитино, — відповіла мама.

Сповнені жалісних споминів і роздумувань про сумні події останніх днів, мати й доня наблизилася до криниці.

Поки мати набирала води в амфору, Етелля побігла, щоб покласти квіти на гробниці Учителя, яка була недалеко від дороги, що вела криниці.

З серцем, що билося немов у сполоханої пташки, наблизилася дівчинка до гробниці. Довкола лежали, мов громом побиті, воїни. Дівчинка набралась відваги, ще ближче підійшла до гробниці і здивована побачила, що гріб відкритий. А над ним стояла якась світляна постать, сяюча, прозора, мов із сріблистої ранньої мли, легенька, мов із морської піни, і біла, мов сніг. Постать неземної краси.

Стривожена й зворушена незвичайним видовищем, дівчинка побігла до матері й кинулася в її обійми. — Мамо! — закричала Етелля. — Я бачила чудесну з’яву над гробом Ісуса. Я так стривожилася, що не змогла навіть покласти своєї китиці квітів. Ось вона . . . Але чому вона так обважніла? Я не можу її підняти . .

Занепокоєна мати поглянула на доню і на китицю, і очам своїм не повірила. Етелля тримала не звичайну китицю польових квітів, а пишно розквітлий букет, в якому кожна квітка була зроблена з дорогих перлин і самоцвітів . . . Так у день свого світлого Воскресення Божественний Спаситель, що за життя не мав сам де голови приклонити, через свого ангела винагородив убогу вдову й її доню за їх добре й чисте серце, за скромне, праведне й побожне життя.