В біді пізнати приятеля

Вийшов ситий Хом’як із своєї нори на узлісся, потягнув повітря носом, поворушив вусами сюди-туди та й побіг назад, у нору.

— Гей, жінко! Мусимо мерщій утікати: ліс горить!

— Нещастя! — сплеснула лапками Хом’ячиха. — Та як же ж все наше добро залишати?

— Нічого, заберемо! Ще час, вогонь так скоро до нас не дійде!

Хом’як кинувся ладнати ручний візок, а далі з Хом’ячихою почав вантажити мішки із збіжжям та всяким добром, подушки й перини — все майно. Бо, нівроку, Хом’яки були собі багатенькі. Навантажили і гайда в дорогу!

— Мусимо братися направо, бо зліва будуть утікати звірі з лісу, а від них найбільша небезпека: можуть потовкти нас, — сказав Хом’як.

Пожежа в лісі — для всякого живого створіння страшне лихо, таке, як повінь, землетрус або війна. Вся звірина покидає тоді свої житла і женеться наосліп, втікаючи від вогню, диму й чаду. Кожний турбується лише собою, не дбає, що збиває з ніг і толочить іншого.

Від’їхали наші Хом’яки чималий шмат дороги від лісу, дивляться — стоїть серед поля дика груша, а кругом неї кілька кущиків.

— Отуди заїдемо! Я знаю, під грушею є глибока нора. Вирив ЇЇ колись ще мій покійний дід, — каже Хом’як.

Заїхали. Ще не вспіли поздіймати усіх клунків, ах глип — біжить знайомий Заєць з цілою родиною. Привіталися.

— Ви щасливі! Забрали все добро! — сказав Заєць, поглядаючи на клунки. — А ми от — голіруч! Нічого не вспіли вихопити! . . Хатка наша, як знаєте, на краю лісу, під крислатою смерічкою. Наша маленька Яся захворіла, а до того ж мисливські пси вислідили нас, і ми обоє мусіли втікати. Дитину залишили в хатці, а самі бігали по полю то сюди, то туди, водили псів за собою, щоб відвернути небезпеку від дитини. А як ліс загорівся, ледве вспіли вхопити дитинку і втекти з душею. Але ви, приятелі добрі, мож е порятуєте бідних утікачів, може притулите коло себе на деякий час, поки біда минеться.

—О ні! — заперечив Хом’як. — Це неможливо! Наша нірка і так мала, та й ще завалена клунками. Ні, ні! Шукайт е собі іншого житла !

— То позичте бодай подушечку або перинку для моєї хворої Ясі! — звернулася Зайчиха до Хом’ячки. — А може у вас є щось тепле попоїсти?. . Бачите, як дитина тремтить від холоду ? Де я, нещасна, її притулю, чим укрию?

— О, такого ніколи не буде ! — відповіла Хом’ячиха ображено. — Тепер ви мене просите? А що було колись? Пам’ятаєте, як народився ваш старшенький Яць і ви пів лісу гостей на обід запросили, а нас не згадали?

— Та де ж „пів лісу”! — здивувалася Зайчиха. — Були тільки найближча родина й сусіди, а ви жили тоді далеко. А втім, наша хатка така мала! Дотепер ми так гарно собі жили, і ви ніколи про той обід не згадували. Чому ж тепер згадуєте, коли ми в біді, в нещасті?

— Ба, чому! Бо я ждала, що колись таки, як то кажуть, прийде коза до воза. От і прийшла!

Усміхнулася Хом’ячиха злорадісно, взяла ополоника та й пішла в хату готовити гарячий обід. Дим клубочився з димаря, і смачні страви пахли-пахли. А бідна Зайчиха пригортала до грудей хворе дитятко й заливалася гіркими сльозами. Раптом почувся тоненький голосок їжачихи:

— Здорові були! Ви, бачу, втікачі з лісу! Милости просимо, загостіть, будь ласка, до нашої хатки!

— А хто ви такі? — запитали разом Зайці, бо за димом та сльозами нічого не бачили.

— Ми родина їжаків. Може коли ви нас і зустрічали, але близького знайомства між нами не було. Звичайно, ви звірі більші, а ми малі. Ніхто нас дуже не поважає , і ми не премось між знатніших. От, живемо собі тут, під кущем, і хліб жуємо.

— Тепер я до ваших послуг ! — додала їжачиха.

Прийняли бідні втікачі запрошення та й пішли до хатки їжаків. Хатка привітна, затишна, вистелена сухим листям. В кутку купка припасів: і яблучка-кислички, і ягоди, і грибки, і сушені на сонці ящірки, вужі та хробаки — всіляке добро. Діти, ситі, веселі, граються серед хати. Старий їжак ще раз на порозі хати вклонився низько Зайцям:

— Просимо гостей до хати, просимо сідати! Посідали гості. — Знаю я біду й нещастя, — каже їжачиха. — Торік повінь залляла нашу хатку і затопила всі припаси. Наші діти трохи не погинули тоді з голоду. А оце я чула вашу розмову з Хом’ячихою та й подумала, що мушу вам допомогти. От, чим хата багата — хоч бідно, але щиро!

Подивилась їжачих а на хвореньку Ясю.

— Покладіть, пані, доню в ліжечко ! Моя Їзя вже з нього виросла. Ось подушечка під голову, ось перинка! Вкрийте її добре!

Подає їжачиха хворій гарячого чаю з заячої капусти, що на вигляд як конюшинна, а на смак мов цитрина або щавель. Від цього напою, і від тепла, і від добрих слів зараз дитині полегшало. Зайчиха сидить, утирає сльози, а Заєць ворушить вусами і шепче :

— Правду кажуть: „Ситий голодного не знає”. У нещасті, в недолі звичайно той тебе порятує, хто сам біди зазнав. Друзів пізнати в потребі. Той наш справжній приятель, хто нас у біді порятував.