Ведмідь буду валить

Здавна в Україні говорили люди, що як на Стрітення Господнє гарно та погідно, то ведмідь з ,,буди”-ґаври не вилазить, спить-не прокидається; а якщо в той день хуґа або дощ із снігом навпереміну — то це знак, що весна вже близько. Тоді й ведмідь свою зимову „буду ” валить.

Одного дня в половині лютого була непогода. У землянці їжачка під коренем дуба звідкись узялась вода й геть бідного звірика підмочила. Їжачок пчихнув раз, другий, а за третім разом пробудився з довгого сну. Позіхнув, протер заспані очі й затрусився від холоду.

— Бррр! А це що таке? Невже кінець зимі?

Глянув на стінний календар, вирвав зайві листки і аж за голову взявся.

— Та ж сьогодні празник Стрітення Господнього! Зима з літом стрічається. Ведмідь буду валить ! А я мав би проспати? Ні!

Видряпався з-під сухого листя, відчинив двері й виглянув надвір. А там вітер гуляє, дощ із снігом періщить, якісь крупи падають, то сонце блисне, то знов хуга закрутить, аж світу Божого не видно.

— Гаразд! — зрадів їжачок. — Пора й мені в світ!

Нашвидку поїв зів’ялих торішніх кисличок, фукнув раз, другий та й пошкандибав до струмочка. Хлеп-хлеп! — напився холодної води, обмив чорненьке рильце, розчесав вусики, пригладив колючки та й швар-швар куцими ніжками, подріботів до сусіда борсука, що жив у норі недалеко під старою сосною.

— Гей, сусіде, гей, борсуче! — загукав. — Пора вставати! Нині празник Стрітення Господнього. Зима з літом стрічається! Надходить весна-красна, несе нам зілля зелененьке!

У землянці почулося зразу шарудіння і сопіння, шкрябання пазурами й звуки рох-рох. За хвилин у відчинилися двері. Ху! Сипнуло якимись льодовими крупами з дощем борсукові прямо в обличчя, аж захлиснувся. Але не подався назад, не зарився в барліг, не ліг знову спати.

— Ваша правда, сусіде! Спасибі, що збудили, а то проґавив би таку подію!

І ще щось додав по-борсучому: шу-шу-шу ! рох-рох-рох !

Тоді вийшов на світ Божий подивитися. Був такий худий та мізерний, що ледве на ногах тримався. Взяв костура та й пошкандибав уперед, а їжачок за ним.

До ведмежої ґаври було досить близько. Доб­ра, міцна була ця Гавра-,,буда ” між вивертами; збудована з грубих ломак і галуззя, повна сухого листя й моху на кам’яній долівці, суха й тепла. Ніяк до неї вітер не добереться.

От і спить у ній ведмідь, у сні лапу ссе, хропе. Раптом хтось грюкнув костуром у двері. Раз, другий і третій. Збудився наш ведмідь і зі злости аж заревів:

— Гу-у-у-! Гу-у-у !

А в тих двох весняних посланців, їжака й борсука, аж мороз за спиною пішов. Та дарма, стукають, грюкають, а далі зарепетували на ввесь голос:

— Гей, ведмедю, бурий сплюху! Виходь!

А ведмідь люто-прелюто:

— Гу-у! Гу-у!

Їжачок та борсук знов гукають:

— Гей, вуйку-ласуне! З празником Стрітення поздоровляємо тебе! Зима з літом стрічається. Час вставати! Кличемо тебе удруге: виходь!

І ось чути, як ведмідь підводиться з барлогу, сопе, стогне, муркоче. Щось там шарудить, тріщить , і знов грізний рев сколихнув ґаврою : гу-у ! гу-у!

Та наші весняні посланці не відступають, грюкають у двері й гукають грімким голосом:

— Гей, ведмедю! Час вставати, час із буди виходити! Весна вже за порогом. Не проспи! Кличемо тебе втретє: виходь весну красну з нами стрічати! Вали буду! Вали-и-и!

А тоді як не зчиниться в буді тріскіт і грюкіт, такий страшний, що аж земля загуділа! На наших весняних посланців посипалися листя, і галуззя, і камінці. З гуркотом завалилася буда, а з-під неї, мов страшна бура скеля, висунувся ведмедисько, роззявив пащу й заревів, немов труба: гу-у-у! гу-у-у!

І пішов на ліси, на гори.

Пробудилися комашки й дрібні звірятка. Заворушилось і більше звір’я. А пташки вістку всьому світові передали, заспівали, защебетали: цір- цірі-цвірінь! Фітю-фітю-фіть! тьох-тьох!

— Гей! Вставайте, хто заспав! Ведмідь буду валить: Гей!

Вже йде весна, ясна.

Вже йде весна, красна.

Несе нам зілля зелененьке! Гей!