Ведмідь-Іванко, Товчикамінь і Сучимотузок

Раз пішла одна дівчина в ліс по горіхи. Там її здибав ведмідь та й забрав до свого барлогу. Стали вони жити ра­зом. Ведмідь ходив скрізь по лісі і, як вертався додому, то приносив з собою тій дівчині їсти. Так вони й жили собі довгенько. І родилась у неї дитина, якій вона дала ім’я Ведмідь-Іванко. Цілих два роки годувала вона його своїм моло­ком. На третьому році Іванко, щоб спробувати свою силу, пішов та потрусив одну грушу, що росла тут недалеко біля барлогу. Як труснув він її, то з неї зразу попадала додолу половина всіх груш. З’їв Іванко ті груші, а потім пішов та й каже матері:

— Мамо, погодуйте мене ще молоком, щоб я був ще дуж­чий!

Годує вона його ще один рік. Намислив Іванко знову спро­бувати свою силу. Пішов та ще раз труснув ту грушу, і всі груші, що були на дереві, відразу попадали додолу. Він сів, поїв усі струшені груші і, впоравшися з ними, пішов до матері.

— Бувай здорова, мамо, бо я оце маю лишити тебе та піду в світ! — каже Іванко.

Дуже прохала вона сина, щоб той не кидав її. Та Іванко таки не послухав матері, попрощався з нею та й подався в світ. Ідучи дорогою, стрів він людей, що везли на двана­дцятьох возах хури заліза. На тій дорозі, зараз же біля бито­го шляху, було дуже велике багно, в якому вони несподівано й опинилися із своїми возами. Побачив Іванко, що таке ли­хо трапилося людям, та й каже їм:

— Люди добрі! Як дасте мені заліза стільки, скільки я зможу підняти на мізинному пальці, то я вас вирятую!

— Дамо,— кажуть вони Іванкові,— тільки вирятуй, будь ласка, хутчій.

Випряг тут Іванко всіх коней, вивів їх на шлях і поставив збоку. Потім велів позв’язувати шнуруванням усі вози доку­пи, а як позв’язували їх, то він зачепив один мотузок за мізинець і відразу витяг усі вози на дорогу.

Тоді почали люди складати Іванкові на мізинець залізо. Вже половину всього заліза, що везли з собою, склали йому на мізинець, а він і не думає приймати пальця, неначе на ньому нічого ще й не було. Так вони склали йому на один палець усе своє залізо та й поїхали, спорожнивши всі вози. А Іванко ще міг би тримати мізинець, якби залізо було.

Пішов він з тим залізом до ковалів та й каже їм:

— Чесні майстри! Зробіть мені з цього заліза таку пали­цю, щоб я міг обертати її на своєму мізинці!

Та й вносить у кузню все залізо, кузня трохи не розвали­лася. Ковалі зразу не згоджувалися робити таку величезну та дивовижну палицю, але він сказав їм, що як не зроблять, то всім їм тут смерть буде. Мусили-таки зробити Іванкові палицю Потім він узяв її в руки та й каже ковалям:

— Дуже дякую вам, чесні майстри, за те, що ви зробили мені палицю, але немає у мене грошей, щоб заплатити вам за роботу!

Та й пішов собі по світу. Одного разу, йдучи, він побачив, що при дорозі сидить якийсь чоловік, товче він камінь та пече з нього калачі. Підійшов Іванко ближче до нього, поди­вився, що він робить, а потім і каже йому:

— Чоловіче, ходімо лиш по світу, спробуємо життя та заразом і побачимо, як то інші люди живуть па світі!

Товчикамінь — так звали цього чоловіка — кинув свого роботу та й пішов з Іванком. По дорозі стріли вони ще одного чоловіка, що рубав хмиз та витягував із землі траву й сукав з цього мотузки, через що вони і назвали його Сучимотузком. Взяли й Сучимотузка з собою та й пішли далі. Нарешті прийшли вони до одної галявини в лісі та й лиши­лися там. Тоді Іванко пішов та роздобув десь великого каза­на, що важив аж двадцять пудів, начепив його на свою па­лицю, взяв на плечі і приніс до того місця, де лишив това­ришів.

— Ви ж тут зоставайтесь! Розпаліть вогонь під казаном та наносіть у нього води, а я піду та роздобуду попоїсти чого-небудь для нас усіх,— промовив Іванко до товариства та й зник десь у лісі.

Зараз заходилися Товчикамінь і Сучимотузок та й зроби­ли, що їм Іванко звелів. Коли ось незабаром і він вернувся, ще й приніс із собою на плечах вола, якого він убив своєю палицею, і положив його цілого в казан. Потім, повештав­шись біля них трохи, пішов знову, бо згадав, що у них ще солі не було.

Сидять собі товариші та доглядають за стравою, аж ось підходить до них старий дід з довгою сивою бородою аж по коліна та й каже:

— Ой синки мої, коли б ви знали, як я змерз! Чи не можна у вас часом попоїсти чого-небудь гарячого?

— Страва-то є, ось вона вариться: але ж це треба не тіль­ки для нас, а ще і для нашого товариша, що пішов десь за сіллю, а без нього ми не можемо розпочинати їсти страву,— відповів дідові Товчикамінь.

Дуже розсердився на них дід за таку відповідь.

— То я ж у вас на животах поїм усе, що ви наварили, та й товариша вашого не чекатиму,— сказав він і відразу схо­пив той казан, підняв і поставив його на животи Товчикаменеві та Сучимотузкові. Спересердя він живо поїв усе з каза­на, ще й розхлюпав трохи юшки та обварив їм животи і подався собі у ліс.

— Чесні товариші! А де ж поділася наша страва? — спи­тав Іванко Сучимотузка та Товчикаменя, як вернувся та зазирнув у казан і побачив, що там нічого немає.

— Не знаємо,— відповіли вони Іванкові, соромлячись ска­зати йому щиру правду.

Що маєш робити? Пішов Іванко знову, приніс другого во­ла й каже Сучимотузкові:

• Починай знову варить їсти, бо як не звариш на цей раз, то з цього часу я не матиму тебе за товариша.— Промо- впв це та й знову подався десь у ліс, ще й Товчикамсня взяв з собою.

Тільки що впорався Сучимотузок, зваривши обід, аж ось і дід приходить.

— Ой синку мій, я дуже змерз! — каже він.— Чи є в тебе їсти?

— Є, та тільки не для тебе, діду, а лише для нас,— трохи сміливіше відповідає йому Сучимотузок.

— Ще не вгадано! — промовив на це дід та схопив казан, поставив його Сучимотузкові на живіт, знову виїв усе, що зварено, та й пішов собі геть.

Після того вернувся Іванко з Товчикаменем та й питає товариша, чи є що їсти.

— Ой немає! — відповідає йому Сучимотузок, але соро­миться все-таки правду казати.

На третій день Іванко лишився сам варити страву, а това­риші пішли в ліс, щоб дечого роздобути.

Коли приходить і до нього той ненажерливий дідуган.

— Ой синку, я дуже змерз! — каже він Іванкові.

— То сядь погрійся біля вогню та й іди собі далі, бо їсти тут усе одно не доведеться тобі,— догадавшись, до чого воно йдеться, відповів Іванко дідові.

Певно, не сподобалася тому Іванкова відповідь, бо він і йому сказав, що поїсть на животі все, що той наварив, а промовивши це, підійшов та вдарив Іванка раз, потім удру­ге, а далі вдарив і третій раз, але той не падав, бо був міцний на силу. Після цього Іванко взяв діда за бороду та струснув його добре, щоб той знав, з ким йому доведеться діло мати, а далі взяв у руки свою палицю, поклав діда собі на плечі і приніс його до найтовстішого дуба в лісі. Тут він ударив палицею по дубі і, розколовши ного, всунув у розко­лину дідову бороду та й защемив її там, а сам пішов знову до казана, де варилася страва. Незабаром повертались з лісу Товчикамінь та Сучимотузок, а тут і страва поспіла, вони посідали та й пообідали як слід, усі гуртом.

— Ану, Сучимотузок, покажи лиш мені свій живіт! — по обіді каже Іванко.

Хоч і не хотілося Сучимотузкові показувати, але мусив- таки згодитися. Підняв він сорочку, і Іванко побачив, що у нього все тіло на животі спечене.

— От тобі й парубок! — каже він.— Як же це ти, паруб­че, згодився, щоб такого сміху з тебе наробили? Показуй вже, Товчикаменю, заразом і свій живіт! — каже він.— Чи і з тобою таке лихо трапилось?

Подивився Іванко та й побачив, що і в того живіт був дуже спечений.

— Славне ж парубоцтво! Нема що й казати! Два таких парубки та не справилися з одним старим дідом!

Після цього він узяв казан на палицю та й пішов з това­ришами, щоб показати їм, що він зробив з тим шкідливим дідом. Але як прийшли вони гуртом до того місця, то ні діда, ні дуба там уже не було. Дід витяг дуба з корінням та й поволік десь за собою.

Дуже довго йшли вони через лани та ліси по знаку, що показував, куди потягнено дуба, і нарешті дісталися до од­нієї здоровенної нори. Тут Іванко поміркував щось трохи, догадався, з ким має справу, а потім і каже Сучимотузкові та Товчикаменеві:

— Шановне товариство! Зараз мені належить іти в дале­ку дорогу. Там я відомщу і за вас, і заодно визволю трьох царівен, що їх змій з братами своїми поневолили. То ти, Сучимотузок, сучи мотузка, бо я цілий рік ітиму з тим мо­тузком униз, а ти, Товчикаменю, будеш тримати один кінець того мотузка у себе в руках. Тільки щоб випускали мене чимскоріше далі та далі та все щоб сукали мотузок.

Так ішов Іванко з мотузком цілісінький рік і нарешті при­йшов аж на той світ. Там він стрівся з однією царівною і гарненько вклонився їй. Вона дуже зраділа, як побачила його, бо вже дванадцять років минуло, як не бачила ні одно­го чоловіка з цього світу, відкіль її украли.

Розбалакались вони, Іванко й спитав у неї, чи дужий на силу її володар, у якого вона пробував в неволі.

— Ой, дуже, дуже сильний, та до того ще з дванадцятьма головами! — каже вона Іванкові.

— А я оце прийшов поборотися з ним! — каже він.

І стояло тут багато всякого вина у кухвах. У деяких кухвах було таке вино, що як вип’є його хто-небудь, то послаб­шає на силу, а в інших таке, що як випити, то можна зроби­тися ще дужчим. Іванко взяв попереливав те вино я однієї посудини у другу й поставив їх знову на те саме місце, де вони й були, тільки тепер стало так, що в тих кухвах, де було послабляюче вино, опинилося зміцнююче, а послабляю­че — в тих кухвах і на тому місці, де перше було зміц­нююче.

Сидять вони та розмовляють укупі, аж ось зверху по зем­лі щось загуркотіло. То змій оповіщає, що скоро вернеться на обід додому. Іванко й собі гупнув угору, щоб попередити змія, що у нього вдома є новина й що чекають його поворо­ту. Після цього він пішов та й сховався під один міст, через який належало йти тому змієві, та й почав виглядати. Коли бачить: біжить якесь величезне чудо з дванадцятьма голова­ми. Кінь, на якому їхало те чудовисько, вибіг на міст, став та й не хоче йти далі, а потім і заіржав.

— Конику, може, ти бажаєш їсти або пити? — питає у нього змій.

— Ні того, ні другого я не бажаю,— відповідає йому кінь,— а не хочу я йти далі через те, що тут близько немов­бито чоловічим духом запахло!

— А це я тут! — обізвався тоді з-під мосту Ведмідь- Іванко.

— То вилазь же сюди на міст! — каже йому змій, а потім і питає: — Ну, то як же воно буде, чи будемо тут битись, чи, може, додому підемо?

— Ходім краще додому та відпочинемо трохи! — каже Ведмідь-Іванко.

Як прийшли вони додому, то змій звелів зараз же спекти залізного хліба та зварити олов’яних галушок. Незабаром страва поспіла, і вони посідали вдвох їсти; змій їсть відразу по дві галушки, а Іванко по одній; як же змій кладе у рот три галушки, то Іванко по дві. Нарешті змій почав класти у рот аж по десять галушок, а Іванко все-таки менше од­нією. По обіді вони випили з кухвів вина та й почали боро­тися. Поборолись трохи, але ніяк не поборе один другого. Кинули на хвилину боротись та випили ще вина, але після цього змій почав щораз більше слабнути, а Іванко ще дуж­чий став. Дуже довго боролись вони, нарешті Іванко поборов-таки змія, а потім узяв у руки свою стопудову палицю, позбивав нею всі дванадцять голів змієві і, повідрізувавши всі язики, поскладав їх собі у хустку й заховав у кишеню.

Дуже зраділа царівна, як побачила, що Іванко вбив змія і визволив її з неволі, бо вона була певна в тому, що вже ніколи не побачить ні батька, ні неньки і що їй весь вік тут гинути доведеться.

— Нехай же за це я навіки буду твоєю! — щиро та вдяч­но промовила вона Іванкові.

— Добре! Починай же лагодитись у далеку дорогу! — ласкаво промовив їй на це Іванко.

Вона взяла перстень, переломила його пополам, потім схо­вала одну половину собі, а другу віддала Іванкові та й каже йому:

— То ходім же відсіля, бо мені нема чого лагодитись, я і зараз готова!

— Почекай же! Тобі, певно, не відомо, що й сестри твої обидві теж у неволі? Треба піти пошукати, де вони, та їх визволити.

Знайшов він другу царівну та, вклонившись їй, і спитав, чи давно вже вона тут перебуває.

— Та вже минуло десять років, як не бачила я живої людини! — відповіла та Іванкові.

— А чи дужий твій володар, і скільки він голів має? — спитав він царівну.

— Десять…

При цьому слові щось загуркотіло зверху по землі; це змій з десятьма головами дає звістку, що вертається додому. Іванко пішов та й знову сховався під міст, через який нале­жало йти тому десятиголовцеві. Потім так само він убив другого і третього змія і визволив усіх трьох сестер з нево­лі. Після цього одна царівна віддерла половину своєї хустки, а друга розломила надвоє шаблю та по одній половині від­дали Іванкові, а по другій собі заховали.

Все це зробилося в один рік після того, як Іванко почав хазяйнувати під землею. Потім зібралися вони всі четверо та й пішли до тієї нори, якого він вліз на той світ. Тут він погойдав мотузок, а потім прив’язав до нього першу царів­ну. Товчикамінь та Сучимотузок витягли та як побачили її, то хотіли вже битися між собою за те, кому з них повинна дістатись така гарна та вродлива дівчина, а вона й каже їм:

— Нащо вам битись, добрі люди! Там унизу є ще і про Іванка, і про вас, ви лиш мотузок пускайте знову під землю та тягніть угору.

Вони послухали її, пустили знову мотузок і витягли другу царівну, а далі так само й третю. Лишився тільки один Іван­ко під землею.

— Тепер ходім собі геть відсіля! — кажуть тут до царі­вен Товчикамінь та Сучимотузок.— Нема вже чого нам тут робити.

Дуже царівни прохали Івапкових товаришів, щоб вони ви­тяглії й Іванка, але ті перше не згоджувалися, а далі таки спустили мовчки мотузок, до якого Іванко, немов знав, при­в’язав свою палицю та й дав знак, щоб тягнули. Вони дотягли її до півдороги, а потім і пустили мотузок з рук, палиця полетіла вниз та так загрузла в землю, що Іванко ледве витяг її. Гірко тут заплакав він, сердешний, що товариші зрадили його.

Та що ж маєш робити?! Втративши вже надію побачити той білий світ, з якого прийшов сюди, подався він шукати собі долі попід землею. Ненароком якось зайшов він в одну хатку, де жили дід та баба, обоє сліпі. Баба зварила горщик лемішки та й пішла надвір, щоб корову видоїти, а дід хоч і був у хаті, але не бачив, як Іванко виїв усю лемішку. Вернулась баба, налила молока в горщик, і почали з дідом удвох їсти, але так і зостались голодні. Зварила вона знову лемішку, а Іванко знову з’їв, а потім уже сказав їм про себе, і баба почала тоді і для нього варити. Так годувався Іванко під землею.

Одного разу почав іти вогняний дощ, а там недалечко біля хати па дереві було орлине гніздо, в якому сиділи молодень­кі орлята. Іванко видерся на дерево, накрив гніздо своєю киреєю і врятував орлят від дощу, що міг попалити їх.

— Тепер же сховайся, чоловіче, щоб тебе часом старі ор­ли не побачили; бо як позлітаються вони сюди, то вб’ють тебе! — пораяла баба Іванкові.

Прилетіли орли. Так зраділи, коли побачили, що діти їхні живими зосталися; нагодували вони їх, а потім і питають бабу:

— Чи не відомо вам, бабусю, хто це наших діток схоро­нив від вогняного дощу?

— Один чоловік. Але ж ви, певно, з’їсте його, як він ви­йде до вас?

— Ні, не з’їмо! — відповідають їй орли.

Після цих слів Іванко вийшов із своєї схованки та й піді­йшов до них.

— Чоловіче добрий, що ти бажаєш у подяку собі за це? — питають у нього орли.

— Я багато не хочу,— промовив до них Іванко.— Зробіть тільки так, щоб оці сліпі люди знову прозріли та ще щоб я міг як-небудь знову вибратися відсіля на той надземний світ, де щодня світить сонце, а вночі сяють зорі та мі­сяць.

Зараз же орли дістали та дали Іванкові якогось зілля; він потер тим зіллям бабині та дідові очі, і відразу в них з очей сліпота зійшла. Потім пішов він та вбив тридцять волів собі й орлові на дорогу, набрав ще з річки дванадцять бочок води й поприв’язував усе це з обох боків біля себе, так що як обернеться на правий бік, то можна вола їсти, а як на лівий — воду пити.

— Держися ж міцно, щоб не впав часом! — крикнув орел, взяв його собі на крила та й полетів.

Як не було вже їм чого їсти в дорозі, то Іванко відтяв кусок м’яса з ноги у себе та й дав орлові підживитися. І так вони долетіли аж до того місця, де Іванко колись розлучився з своїми товаришами.

— Що це ти мені напослідок дуже смачне їсти дав? — каже Іванкові орел.

— На подивись! — каже Іванко.

Тут орел виплюнув з рота той кусок м’яса, а він відразу і прилип до ноги Іванкової.

Вернувшись додому, дуже сумували царівни, що не було з ними Іванка. Цар і сам дивувався, чого це його дочки такі сумні, та питав їх частенько, але вони не казали йому нічо­го, бо за присяглися Товчикаменеві та Сучимотузкові, що не казатимуть про Іванка нікому в світі..

Аж ось і він сам прийшов. Зраділи тут царівни, і не знати де той сум та туга поділися. Пішли вони з ним по місту гуляти, а про тих двох товаришів і забули.

Не витерпіли цього Товчикамінь та Сучимотузок і пішли до царя скаржитися на Іванка, щоб цар розсудив їх. А цар довідався вже про те, як воно насправді було, та й звелів покликати сюди Іванка. А той прийшов та й каже цареві:

— Що з такими людьми зробити, які товариша свого хоті­ли з світу згубити?

— Таких людей треба повбивати! — рішуче відповідає йому цар, а потім, звернувшись до двох товаришів, спи­тав їх:

— А які ж ви маєте докази, що саме ви визволяли моїх дочок?

— Не мають ніяких!..

Тоді Іванко вийняв половинки персня, хустки та шаблі, і як почали стуляти їх з тими половинками, що лишились у царівен, то все якраз пришилося одно до одного. До того ж він вийняв з кишені всі язики, що повирізував у зміїв…

— Прив’язать їх до коней,— звелів цар, розсердившись на Товчикамепя та Сучимотузка за їх брехню,— і пустити в чисте поле!

Але Бедмідь-Іванко випрохав у царя, щоб той дарував їм життя. Зраділи вони і майнули чимдуж з того царства. А Ведмідь-Іванко одружився тоді з старшою царівною, та й живуть собі.