Великий дух України

— З вашого Івасика, вельможний пане, буде колись великий муж. Він розумник і до книжок охочий дуже, — говорив новий домашній учитель Семен Кульчицький до пана Степана Мазепи.

— Це мене дуже тішить, — відповів пан Степан. — Дай то Боже, щоб із нього були люди! Я, пане добродію, теє, не пожалую видатків на його освіту. Тільки не забувайте, пане Семене, що він і козак та й треба йому і лицарський „куншт”  ( куншут – мистецтво) знати.

— І до цього не треба його заохочувати. Він уже тепер орудує шаблею, як запорожець, — хвалив малого Івасика вчитель.

— Ну, то й гарно! — відповів пан Степан.

Дім Мазепів був славний на всю Білоцерківщину, а то й далі і багатством і трудящістю, а ще більше замилуванням у науках. Пан Степан мав у себе чималу книгозбірню рукописних і друкованих книг навіть латинською та грецькою мовами. Радо у вільних хвилинах зачитувався в них. Тож не диво, що й малий Івась був охочий до книжок.

Івасеві щойно дванадцятий рік, а вже латинські книжки гладко читає і пише по-латині без помилок. Ось минулого року, на третій день Різдвяних свят, на св. Стефана, сам уложив з нагоди батькових іменин побажання по-латині, та ще й віршем.

Пильно вчився малий Івась. Батько не жалів витрат на синову освіту. Як скінчив він школи в краю, послав пан Степан сина за границю, щоб там завершив науки в славних високих школах. А як вернувся син із заграниці, сказав йому пан Степан:

— Ще пошлю тебе в одну академію, Івасю, на Запоріжжя, на Січ!

Зрадів Івась: — Дякую вам, батечку! Я саме хотів вас про це просити. І поїхав Івась на Січ.

Та не побув там і року, як вибухла війна народу українського під проводом гетьмана Богдана Хмельницького з Польщею. Все Запоріжжя рушило з гетьманом визволяти Україну. Хоч молоденький ще був Іван Мазепа, але визначався не в одній битві. Звернув на нього увагу і сам пан гетьман.

По нещасливій битві під Берестечком велися переговори в Білій Церкві. У домі Мазепів мав кватиру один член польського посольства. Він радив віддати сина на королівський двір. Степан радився у гетьмана, а гетьман Хмельницький на це:

— Пошли його, пане Степане, пошли! Він розумний і там багато навчиться, пізнає світ, досвіду набереться.

І так опинився Іван на королівському дворі Івана Казимира. Та незабаром помер його батько, Гетьман Іван Мазепа і молодий Мазепа вернувся в рідну хату. Часи були бурхливі. Йшли зміни за змінами. Ось Іван уже біля гетьмана Дорошенка, близький його довірений. Та трапилась невдача: послав Мазепу гетьман Дорошенко в посольстві до кримського хана. По дорозі переловили його козаки лівобічного гетьмана Самійловича. Сподобав собі Самійлович меткого й освіченого козака та й призначив його канцеляристом генеральної канцелярії.

Настав 1687 рік. Івана Мазепу вибрала старшинська рада гетьманом Лівобічної України. Задумався по виборі новий гетьман:

— Важкий уряд я взяв на свої плечі. Московські царі хочуть знищити Україну, її вольності, завести такий лад, як у Московщині, вільне козацтво замінити в царських холопів. Та нема тепер способу виступити проти цього, а нема тому, що нема згоди в народі, тому Україна роздерта на дві частини, і тому Московщина може тут робити, що їй подобається. Треба мені хитрувати, бути поки що вірним цареві, а тим часом зміцнювати свої сили.

Так і робив. Зміцнював свою державу, влаштовував військо по-новітньому, заводив школи, будував церкви й монастирі. Перед царем виступав як вірний підданий. Ждав нагоди, коли можна буде виступити в обороні вольностей України.

Аж на старість діждався. Молодий шведський король Карло XII почав війну з царем Петром.

— Треба використати нагоду, — подумав старий гетьман. — Гей, коли б то всі українці стали одностайно зі мною! Виступив би я тоді явно й відверто. А так треба підождати, як поведеться шведам.

Старшини раз-у-раз йому дораджували:

— Час уже нам з’єднатися зі шведами!

Та старий гетьман свою думу думає, а старшині каже :

— Ще , панове старшино, годі! Аж іде вістка: Карло йде в Україну!

— Це не добре! — думає гетьман. — Все моє військо тепер у Московщині. За скоро йде Карло!

Та дарма, молодий запальний король не дався переконати. Потребував харчів для війська і паші для коней. Він говорив:

— А де ж знайду харчів і паші, як не в багатій Україні?

Мусів гетьман перейти до шведів з невеликим військом. Добре, що хоч Запоріжжя під проводом кошового Костя Гордієнка – Головка стало по стороні гетьмана.

Підписано умову зі шведами: „Україна по обидвох сторонах Дніпра з Військом Запорізьким і всім народом має бути вічними часами вільна від усякого чужого панування”.

Та цар Петро рушив із усіма силами на Україну. Зрадою здобув Батурин, гетьманську столицю та й зруйнував її. А потім прийшла черга на Полтаву. То був пам’ятний 1709 рік. Використавши велику кількісну перевагу, переміг Петро знеможені сили Карла й гетьмана Мазепи. Обидва втекли у Туреччину. Не видержав старий гетьман на чужині. Труди й журба звалили його в постіль. Надійшла смерть .. .

Лежить старий гетьман і думками по Україні блукає:

— Україно, мати моя, чи повік уже пропадати тобі в неволі? Чи намарно пішло моє діло?

І бачить він, наче хтось стоїть біля нього. Пізнає — це його покійна ненька Магдалина, дух її. Вона ніжно гладить синове лице й тихо – тихо шепоче:

— Ні, сину! Не намарно! Багато, багато горя доведеться зазнати Україні. Довго, може цілі століття буде вона ще терпіти, та за ці муки не мине кара катів України. І прийде час, що вся Україна послухає твого заклику.

Усміхнувся старий гетьман і спокійно заплющив очі на вічний сон, 3-го вересня 1709 р.