Вовк – стоматолог

Люди кажуть: вовка годують ноги.
І правду кажуть. Поки вовк був молодий, поки його ноги добре бігали та здоганяли слабших звірят, він не знав, що таке голод. Та, на біду, вовк постарів, ноги під ним підкошуються, не може здогнати не тільки зайця, але й овечки . . .

Очима з’їв би цілий світ, а зубами нічого не вхопить . . . Та не хочеться вовкові вмирати голодною
смертю.

— Треба, — думає вовк, — іти робити, як люди, і пошукати на старість чесної праці, якогось ремесла. Але якого?

Іде вовк лісом і все думає, що б йому робити, щоб заробити на шматок хліба.

— Шевство? Не в моїй природі завжди сидіти на одному місці. Столярство? Нічого не заробиш, бо до наших лісів ще не дійшла мода жити в хатах, сидіти на стільцях за столами та спати на ліжках. Може, ковальство? Дурне! Який заєць чи лис захоче підкуватися?

Бідний старий вовк мало не плаче з розпуки, їсти йому хочеться аж страх, а заробітку собі знайти не може.

Отак роздумуючи про різні ремесла, вийшов вовк на край лісу. Враз бачить: женеться пес за котом. Пес сам не більший за кота, а кіт від нього втікає.

— Чому це, — думає вовк, — такий великий кіт утікає від цього маленького песика?

Став вовк під деревом, приклав лапу до чола і довго думав над тією загадкою.

— Знаю вже! — радісно вигукнув. — Кіт тому втікає від пса, що пес має міцніші зуби. Так, так, уся справа в зубах. Хто має міцніші зуби, того й бояться. Тому то зайці втікають від лисів, лиси від вовків.
Вовк затанцював від радости:

— Знайшов собі ремесло! Знайшов! Стану стоматологом. Буду вставляти звірятам вовчі зуби, — вирішив.

** *
Задумав вовк стати стоматологом, так і зробив.
Знайшов великий листок лопуха, написав оголошення та й повісив на грубезному дубі:

„Старий вовк-стоматолог, що скінчив високу школу за кордоном лісу та практикував у різних полях, кущах і ярах, вставляє звірятам міцні вовчі зуби. Ціни низькі. Приймає щодня від сходу до заходу сонця. Адреса: Глибокий Яр, за багнами й мочарами”.

Загомоніли звірі про вовче оголошення. Збиралися біля дуба зайці, лиси, дикі кози, вивірки й інші звірята. Читали оголошення, міркували й захоплювалися; кожному хотілося мати міцні вовчі зуби. Але найбільше захоплювалися зайці та кози, бо Бог дав їм такі слабенькі зуби, що ледве можуть скубати рослину чи обгризати кору. А про оборону від ворогів то й не казати!

— Нам, старим, усе одно! — міркував поважний батько-заєць. — А ось нашим діточкам такі зуби дуже придалися б. Спокійно я вмер би, якби знав, що мої дорогі діточки мають чим боронитися Стара коза, почувши міркування зайця, згадала про своїх маленьких козеняьток і гірко заплакала :

— Повірте мені, я безупину тремчу за своїх дітей. Вони мов янголятка, та, крім тонесеньких ніжечок, нічогісінько не мають для рятунку. Може б ми, сусідко, — звернулася до зайчихи, — справді пішли до того вовка-стоматолога ? Хай би вставив нашим діткам вовчі зуби.

І пішли зайці, лиси, вивірки та інші звірі до Глибокого Яру, мов селяни на торг. Ідуть і ведуть своїх діточок — зайченят, лисенят, вивірченят, тхоренят, козляток. Вовк наклав великі окуляри, згорбився, зсунув брови, увічливо вітає гостей і каже:

— Мусите залишити в мене своїх діточок, бо треба від кожного взяти мірку, доробити зуби, припасувати їх і залікувати. А через те, що всім нараз вставляти зубів не можу, щодня хтось один буде приводити до мене по одній дитині.

На перший раз залишив вовк у себе маленьке товстеньке зайченятко.
Посадив вовк зайченя на пеньок та й каже:

— Відкрий свого ротика, я огляну твої зубки.

— А ви, вовче, не з’їсте мене? — тремтить зайченя.

— Що ти!? Хіба стоматологи їдять своїх пацієнтів ?

Оглядав вовк заячі зубки, а якийсь таємничий голос у серці все шептав йому:

— З’їж його, з’їж!

— Hi, — подумав вовк, — я став чесним стоматологом і їсти нікого не буду.

А внутрішній звірячий голос не перестає шептати :

— Мусиш з’їсти, бо вовком ти був, є і вовком помреш!

Вовкові аж млосно робиться. Зайченя таке гладеньке, так пахне молоденьким м’ясом! Слина у вовка тече струмком, усе нюхає зайченя, а щелепи самі роззявляються. Не витримав вовк, клацнув зубами й задушив зайченя . . .
Прийшла зайчиха до Глибокого Яру, але вовка вже не застала. По рештках пізнала своє зайченя та й заголосила. Довідалися звірі, піймали вовка і били немилосердно, аж перестав дихати.
От така постигла його кара. Котюзі по заслузі!