Вигідна угода

У невеликій хатині біля великого саду одного багатія жив колись бідний лісоруб  зі своєю дружиною. З цього саду у двір старого лісоруба звисала велика гілка грушевого дерева з соковитими великими плодами.

Зжалився якось багатій над своїми сусідами бідняками  і заявив:

— Гаразд, коли кілька груш і впадуть з мого дерева до них у двір, хай підбирають, так і бути.

Вічно голодні старі з жадібно дивилися на груші, що достигали, і примовляли:

— О боже, пішли вітер, нехай він натрясе нам більше стиглих груш.

Але, на жаль, вітер обходив їх стороною, і стара, невдоволено бурчала і годувала чоловіка одним черствим хлібом. А трудитися йому доводилося багато. Ось старий і  зовсім охляв.

Є приказка, що навіть хробак і той пручається.

Так ось, одного разу старий не витримав і заявив, що більше в ліс по дрова не піде, якщо дружина не приготує йому рисової каші

— Так, нічого не вдієш, — зітхнула стара, — збігаю до сусідів, попрошу трохи рису, олія і фасоля в мене є, та й зварю кашу. А то зовсім занепав мій старий.

Стала стара готувати кашу, але перед тим як нагодувати чоловіка, наказала йому піти в ліс і принести ще одну в’язанку дров.

Пішов старий у ліс, почав збирати гіляки, а сам тільки й думає, як би йому якнайшвидше повернутися додому, де на нього чекає смачнюща каша. Тільки він закинув в’язанку на спину, як з кущів висунув свій чорний ніс ведмідь і каже:

— Скажи, старий, а що ти збираєшся робити з цією в’язанкою?

— Та, ось стара послала мене за дровами, — відповів дроворуб і, смачно прицмокнувши, додав: — Вона приготувала вдома найсмачнішу кашу, але сказала, що дасть мені поїсти тільки тоді, коли я принесу їй ось цю в’язанку дров. Як би ти знав, що це за каша, то захлинувся би слиною тільки від одного її запаху!

У ведмедя від цих слів одразу ж потекли слинки. Як і всі ведмеді, він дуже любив поїсти.

— Скажи, а якщо я принесу їй в’язанку дров, то вона дасть мені каші?

— Хм… Якщо в’язанка буде великою, то, може, й дасть, — невпевнено відповів старий.

— А якщо я принесу їй в’язанку на десять кілограм, тоді як? — спитав ведмідь.

— Ні, цього буде мало, – сказав старий, думаючи, що дружина нізащо не дасть ведмедеві каші. — Ти ж знаєш, що це чудова їжа з рису, вершкового масла та добірної фасолі. Дружина напевно вимагатиме багато дров.

— Ну, а якщо двадцять кілограмів?

— Ні, цього теж буде мало, кілограмів тридцять, може її влаштують.

Ведмідь зацмокав губами, очі його засяяли, і він прогарчав:

— Добре домовились. Іди додому і скажи дружині, щоб каша була теплою, я скоро до вас прийду.

Лісоруб поспішив додому, щоб повідомити дружину, яку вигідну угоду він уклав із ведмедем: велика в’язанка дров за маленьку дещицю каші.

— Ну що ж, непогано, — сказала стара, — ти уклав хорошу угоду. — Але, як будь-яка сварлива дружина, вона не захотіла показати, що дуже задоволена, і запитала: — А ти дізнався у ведмедя, скільки він хоче каші? Він може проковтнути всю кашу раніше, ніж ми встигнемо з’їсти бодай одну ложку.

«Так,— подумав дроворуб,— тут я, мабуть, схибив. Дружина має рацію, треба було домовитися з ведмедем про його частку».

— Знаєш що, — поквапився старий, — давай спочатку ми самі поїмо, бо прийде ведмідь і все з’їсть.

Поставили вони перед собою горщик з кашею, та так захопились їжею, що тільки за вухами тріщало.

— Не забути б нам про ведмедя, треба й йому трохи залишити, — згадував час від часу старий.

— Так, так, — підтакувала йому дружина з повним ротом, — не забути б нам і про його частку.

Не встигли вони озирнутися, як горщик спорожнів.

— Що ж ми тепер робитимемо? — перелякано спитав старий. — Ведмідь ось-ось появися.

— Не знаю, не знаю, це ти у всьому винен, не треба було так багато їсти, — почала докоряти його дружина.

— Так, ти, мабуть, маєш рацію, — лепетав старий. — Але й у тебе апетит нівроку. Ти сама з’їла більше половини горщика.

— Нічого подібного! — обурилася стара. — Усім відомо, що чоловіки їдять більше за жінок.

— Жодна жінка не поводиться так грубо, як ти, — розлютився старий. — Щоб ти не казала, а діло зроблено. Тепер пізно сперечатися, каші все одно не лишилося ні крапельки. Ось ведмідь розлютиться!

— Ну й гаразд, — пробурчала стара. — А як добре було б, якби він таки притягнув дрова. — І, поміркувавши, додала: — Тепер послухай, що я вигадала. Давай замкнемо будинок, залишимо горщик з-під каші на вогнищі, а самі сховаємось на горищі. Ведмідь прийде, побачить горщик і подумає, що ми кудись пішли. Дрова він скине, підійде до горщика, побачить, що він порожній, і, звичайно, зареве від люті. Але нас він не побачить, пореве і піде додому. А дрова він ж не забере назад, правда?

Старий похитав головою, дивуючись хитрості своєї дружини, і погодився з її планом. Зачинили вони двері своєї хатини, а самі сховалися на горищі.

Передчуваючи обіцяну кашу, ведмідь працював на славу. Наламати тридцять кілограмів дров було не так просто. Часу на це в нього пішло багато. «А може, ці люди скажуть, що я приніс я дров», — завагався ведмідь.

Зрештою він зібрав велику в’язанку дров і потягнув її до старих. Дивиться, на печі стоїть горщик, а господарів немає. Скинув він дрова і поквапився до горщика, глянь — а він порожній. Як розлютився ведмідь! Навіть ніздрі в нього затремтіли від гніву. У горщику не було ні зернятка рису, жодної фасолинкиі, ні сліду олії. Залишився тільки запах каші.

Очі у ведмедя налилися кров’ю. Заревівши від люті, він став дибки.

— Шахраї, – ревів він, – зачекайте, я вам покажу! Жодної дровинки ви від мене не отримаєте, все заберу назад.

Але як і передбачала хитра стара, ведмідь настільки втомився, що не міг навіть підняти свою в’язку.

— Я помщуся цим хитрунам! — гаркнув він. — Раз не вдалося скуштувати каші, хай тоді хоч її запах буде зі мною. Візьму я з собою цей горщик.

Прихопивши горщик, ведмідь пішов із двору. Дивиться, а над парканом висять чудові золотисті груші. Паща ведмедя миттю наповнилася слиною — такий він був голодний.

В один стрибок він опинився на паркані, став на задні лапи і, схопивши найбільшу грушу, проковтнув її в одну мить. Які це були смачні груші!

І тут його раптом осяяло: «А чому б мені не прихопити з собою груш? Ними можна буде почастувати всю мою рідню». І давай збирати стиглі груші в горщик з-під каші. А що робити із зеленими грушами? Та не залишати їх на дереві! Ведмідь почав їх також їсти, хоча вони були тверді і зелені.

Старий зі старою сиділи тихенько на горищі і спостерігали через щілинку за ведмедем. Але стара жінка була застуджена і ледве утримувалася від  того , щоб не пчихнути.

Ведмідь набрав повний горщик стиглих груш і тільки хотів злізти з паркану, як стара не втрималася і голосно пчихнула: «Апчхи!»

Ведмідь з переляку відскочив убік, думаючи, що хтось вистрелив у нього з рушниці, випустив горщик з грушами і кинувся навтьоки, так, що тільки п’яти заблищали.

Ось так лісорубу з дружиною дісталася не тільки каша, але багато стиглих груш та велика в’язанка дров. А бідоласі ведмедеві лише біль в животі від зелених груш.