Викраденні в Тютюрлістані

Троє друзів
Дивіться, он із-за пагорба виходять троє. Та й чудні ж які подорожани! Ледве бредуть вибоїстим піщаним путівцем. Важко човгають ногами, видно, дуже наморені. Обличчя й одяг аж сірі від пилу.

Попереду виступає капрал Мартин Пипоть — півень, якого після останньої війни демобілізували. Служив він у війську сурмачем. Щодня вдосвіта грав на сурмі зорю. На мундирі в нього кілька ви-цвілих стрічечок від медалей — це нагороди за бойові подвиги. Але що вдієш, старість не радість. Видали йому скромну платню та й показали на двері казарми.

Відпочивай тепер. Та коли ти звик воювати, як же тобі вертатися до буденного життя на подвір’ї, курей до миски скликати, яйця лічити та на світанку тричі кукурікати, щоб господар устиг надягти штани й почухати потилицю.

Ет, не для нього така робота. От і подався в широкий світ шукати збройних сутичок. Мундир на ньому вилинялий, полатаний, але сурма за плечима сяє, мов липневий місяць, а троє обламаних пер на хвості по-лицарськи погойдуються од вітру. Ступає він важко, карбуючи крок підкованими чобітьми. Остроги черкають об пісок, а затуплений дзьоб принюхується, чи не пахне десь пригодою. Відомо — старий, посивілий у боях служака.

За ним дрібною манірною ходою чимчикує лисиця Хитруся. Вона була бонною, вихователькою дітей у поміщика Індика. Знає іноземні мови — і качину, і курячу, а як чудово співає!.. І їй теж не поталанило, певне, застосувала до малих індичат неправильні педагогічні методи. її прогнали в три вирви. Зрештою, вона не любить згадувати цю історію.

Тепер її заповітна мрія — стати господинею в якому-небудь заїзді, хазяйнувати в кухні, смажити печеню з приправами, наглядати, як сходить тісто. По ній і не видно, що позаду важка дорога. Шубка чепурненька, на голові — чепчик, у лапах — торбинка й парасолька. На кінчику хвоста, немов метелик на шавлії, колишеться червоний бант. Вилизана мордочка припудрена, а може, то тільки проміння вечірнього сонця так падає.

Позаду йде кіт Мишібрат Нявчура, славний парубчина. Останні два роки він служив у млині. Але кілька місяців тому з розмови з господарем, після якої кіт і досі кульгає, він ясно зрозумів, що мельник його службою незадоволений.

Як гляне Мишібрат на нескінченну безлюдну дорогу, так і зітхне. Курява нагадує йому борошно, що сиплеться з-під жорна, а шелест дерев — шум води, яка спадає на букове колесо…
Але втраченого вже не вернеш. Згубило кота добре серце.

Часом він нявкне, обітре жмутком трави закурені чоботи й, насвистуючи, доганяє товаришів.

— Звідкіля ви, мандрівники? — спитає хтось.

— Здалеку, голубе, здалеку, — відказують хором.

— А куди ж прямуєте?

— Далеко, голубе, далеко!

О, дивіться, тепер їхні тіні витяглися, стали тонкі й довгі, випереджають їх, чуючи близький нічліг. А ось уже й зливаються з тінями лісу. Півень поправляє на голові ківер, струшує з гребеня пил. Червоне сонце вже над самою землею, от-от зайде. Надходить ніч.

Ночівля під сосною
— Сьогодні далі вже не підемо, — промовив півень і показав на дерева.
Сонце розливало тепле жовтогаряче світло, а вітер зганяв малі пустотливі хмарки на захід, де мама-хмара вже розіслала їм перинки. Хмарки щосили опиралися, невдоволено морщились і навіть пустили сльози.
— Роса, — мовила Хитруся, простягаючи лапку, на яку впала велика, тепла хмаринчина сльоза.
— Треба пошукати затишний куточок, — нявкнув Мишібрат.
— Кажу ж вам — заночуємо на узліссі, — буркнув півень, прискорюючи ходу.
Насувався тихий, теплий присмерк.
Хитруся схилилася; вхопила чайник і побігла до ставка. Вже зовсім споночіло. На небо висипало безліч зірок, стільки ж мерехтіло їх у дзеркалі ставу. Коли Хитруся зачерпнула при березі води, кілька зірок запливло в чайник, тому заварений чай мав чудовий золотистий колір.
Нявчура тим часом ламав сухе гілля. Капрал Пипоть видобув з вузлика кресало і, присівши навпочіпки, заходився розпалювати вогнище.
Залізо брязнуло об кремінь, сипнули іскри, і язичок вогню зашелестів, затріщав у сухій глиці. Він чимраз більшав, ріс і нарешті почав лизати товщі гілочки. Нявчура все тягнув сушняк і складав у купу, щоб його вистачило на цілу ніч.
Подорожні посідали біля вогнища. Почеплений на дротині чайник забулькотів. Хитруся скубла мох на підстилку. Півень, діставши складаного ножа, різав хліб.
— Друзі, — озвався він, — нам доведеться вдовольнитися тим, що є… А є в нас небагато… Я дам вам ще по шматочку грушки.
— Я вже й забула, які вони — і маслечко й сирок, — зітхнула Хитруся, крутячи гострим носиком. Мокрий від смутку кінчик його блищав, неначе на нього сіла іскринка.
— А я, повірите, не пам’ятаю, як пахне копчена ковбаска, — промуркотів Мишібрат.
— Копчена в ялівцевому диму…
— Ну, ялівцевий дим у вас є…
— Тільки ковбаски ані духу.
— Друзі, — поважно мовив капрал Пипоть, — добре, що в нас є гарячий чай, в якому плавають зірки, мов липовий цвіт, і є хліб, печений на капустяному листі, і є вогнище, біля якого ми гріємо лапки, і є довкола ліс, що заколисує нас.
— Це не так погано, — згодився Нявчура, обпікаючись гарячим чаєм.
— Навіть зовсім добре, — пробурмотіла Хитруся.
Вона змела хвостиком шишки й простяглася бі ля багаття. Скибку хліба тримала проти вогню так, що відблиски стікали по ньому, мов малинове варення. Відкушувала потрошку і їла з таким смаком, що Нявчура раз у раз заздрісно облизувався.
Коли вже трохи перепочили, капрал Пипоть витяг із-за правої халяви люльку, з-за лівої — капшук з міхура і довго натоптував люльку тютюном. Нявчура послужливо подав йому жарину. Півень кілька разів глибоко затягнувся, дзьобом випустив дим.
Ліс навколо німував. Високі стовбури сосон здіймались, мов шоколадні колони. Часом тільки скрикував птах, розбуджений блиском вогнища, і знову засинав, сховавши голову під крило.
— Розкажи нам, за що ти одержав ці ордени, хоробрий капрале.
— Розкажи що-небудь про війну, — попросив Нявчура.
— О, то, певне, були незвичайні подвиги!
— Розкажи, не змушуй себе довго просити.
Тоді півень гордо стріпнув крилами і, пихкаючи люлькою, почав:
— Гм, про що б це… От хіба розповім про останній похід на Блабону.

Загадкові сигнали
Діялося це не так давно, тож ви, певно, й самі дещо пам’ятаєте… Був я тоді у війську, служив сурмачем у королівській гвардії в нашій столиці Туле-бі, в короля Барила Сьомого. Хай живе він сто літ!..
Гарні то були часи. Щодня відбувалися паради й огляди, щотижня на ринковому майдані, в зеленому павільйоні, грав військовий оркестр. Спочатку був у ньому і я, але занадто вирізнявся, моя сурма заглушувала всі інші інструменти, її пронизливі звуки легко влітали у м’ясисті вуха міщан. І ті потім не могли заснути. Вночі стрибали на одній нозі й, нахилившись набік, трясли головами, ніби У вуха їм попала вода. Самий тільки звук, один-єдиний звук моєї бойової сурми міг підняти їх на небувалі героїчні вчинки. Але вони охочіше дрімали за прилавками, де барвистою річкою струмували з полиць шовки. Вечорами прогулювались на ринковому майдані, а в неділю слухали вальси, лагідні, як весняне небо. Тому мене й спровадили з оркестру, мовляв, гармонію порушував…
Відтоді я з подвійним запалом щоранку грав зорю, і зграї голубів, плещучи мені крильми, зривалися з дахів. Одного дня сама королева, найясніша Плетунія, прикликала мене перед своє рум’яне лице й промовила:
— Чути вас, хоробрий капрале, на сім миль навкруг, шибки деренчать, плоди в садах падають з гілок, а люди раптово прокидаються. От і мій кухар теж зненацька схопився з ліжка та й ускочив поміж сни і тепер не впізнає яви…
— Не шкодую легень, ваша величність!
Королева тільки головою похитала. Із шовкової торбинки з вишитими півниками витягла жмуток вати. Поділила її натроє. Два клаптики заклала собі у вуха, а третій запхнула глибоко в блискуче горло моєї сурми.
Ще ніколи я не був такий гордий.

— Тс-с-с… Тихо… — сикнула раптом Хитруся.
Всі принишкли. Вдалині почувся тупіт копит.
Він усе дужчав, хтось, вимахуючи смолоскипом, учвал прогримотів дорогою і зник за поворотом.
— Що це? — спитав Нявчура.
— В мене лихе передчуття…
— Може, оголошують нову війну? — блиснув оком півень.
Розбуркані дерева тихо шепотілись. Мишібрат підкинув у вогнище кілька гілок. Полум’я шугнуло вгору.
— Але ти, Мартине, хотів розповісти нам про війну… — нагадала Хитруся, коли всі знов посідали навколо багаття.
— Та я ж розповідаю, саме до того й веду…
І капрал враз засоромивсь — адже він весь час вихвалявся своєю грою на сурмі.
— А війна ота почалася так… Саме приїхав у столицю з візитом до нашого короля Барила володар сусідньої держави, Блаблації, король Цинамон. Високий, смуглявий, у маленькій непоказній короні, гумовою стьожечкою підв’язаній під бородою, бо коли він схилявся над столом, корона щоразу плюхала в полумиски й загрузала в підливі; перелякані лакеї насилу виловлювали її срібними ополониками.
Пам’ятаю його приїзд. Попереду, розштовхуючи натовп, бігла юрба слуг із золотими дзвониками. Міщани тісними рядами стояли вздовж вулиць з прапорцями, з цеховими значками. Міські радники розіслали довгий малиновий килим у зелений горошок. Усі вони були підперезані золотими ланцюгами, неначе боялися, що луснуть їх роздуті від пихи черева. Метушилися слуги. їхні червоні та жовті холоші так і миготіли.
— Дорогу найяснішому королеві Цинамону, володареві Блаблації!
Коли вже міська сторожа схрестила алебарди і, грізно ворушачи вусами, відтіснила цікаву чернь, лавою посунули сурмачі. Пам’ятаю навіть той хвалебний гімн…
Тут півень відкашлявся, приплющив очі й заспівав:

Бла! Бла! Бла!
Тій землі хвала!
Гарні там поля, струмочки,
холодочки і домочки;
гарна людність проживає
в тім чудовім, славнім краї.
Цинамон царює там —
хай живе сто літ! Бла! Блам!.

— Ах, як гарно, — зітхнула Хитруся. — Як шкода, що нас там нє було… Але скажи мені, що то таке — бла-бла?
— Бачиш, це в них мова така, але зрозуміти її неважко, бо замість «мама» вони кажуть «блама», а замість «тато» — «блато». З цього відразу вгадаєш, що вони з Блаблації.
— І що ж далі?
— Ну, а далі їхала позолочена карета, везло її шестеро білих як сніг коней. Хвости в них були завиті в кучері й переплетені атласними стрічками. Коли король вийшов з карети, залунали вітальні вигуки. У знатних міщан від хвилювання затремтіли черева, на них задзвеніли золоті ланцюги. На горі, в замку, прогримів сто двадцять один залп. Гармати заряджали квітами, і на величезний натовп, що плакав від захвату, спадала злива троянд. По малиновій доріжці в зелені цятки назустріч почесному гостеві йшов оточений почтом король Барило. Потім почався бенкет, який тривав сім днів і сім ночей. А на восьмий день сталося лихо, що призвело до війни. Але я не знаю, чи можна вам про це розказати, — адже то державна таємниця…
— Розкажи, любий капрале! — стали просити лисиця й кіт. — Розкажи! Довірена нам таємниця — мов той камінь, що впав у колодязь…
— Довідався я про це від королівського ключника — його мучила цікавість, і він саме підглядав крізь замкову шпарину.
В покої точилася така розмова:
— А чи не зіграти нам партію-другу, королю Цинамоне?
— А чого ж, королю Бариле, можна, але попереджаю — я чемпіон із шашок.
— От і чудово, я саме хотів попередити тебе, що рівного мені гравця немає в усьому Тютюрлістані.
— Ото-то, так само і в мене у Блаблації. Я викликав найкращих гравців — і з панства, і з простолюду… Але всіх миттю перемагав, наперед угадував їхні ходи, казав: «А тепер ти переставиш шашку осюди…» І справді, туди її й ставили.
Півень замислився.
— Мені здається, — сказав він, помовчавши, — річ у тім, що королівські партнери були занадто схвильовані такою честю. Жоден з них не насмілився виграти.
— Подати шашки! —ляснув у пухкі долоні король Барило.
Королі сіли за шахівницю. Порозставляли шашки. Чорні були з шоколаду, а білі — з глазурованих мигдалевих горішків. Хто бив, той з’їдав побиту шашку.
Навколо попід стінами придворні, витягаючи шиї й тамуючи подих, стежили за кожним ходом. Над головами в королів на золотій жердці гойдалась папуга Ара.
— Буде гррра! Буде гррра! — кричала хрипко.
І гра почалася. Перші ходи робили обережно.
— Шах, мат! — вигукнув король Цинамон і схрумав глазуровану мигдалину.
— А тепер мій хід, — буркнув король Барило і ум’яв шоколадне кружальне.
Гра пожвавішала. За годину на шахівниці стало просторо. Супротивники надовго замислилися, намагаючись заманити один одного в пастку. Король Цинамон берлом чухав потилицю, король Барило щохвилини знімав корону й витирав її картатою хусткою, бо вона була мокра від поту. В одного з них лишилось двоє шоколадних кружалець, у другого — дві мигдалини.
— Перепочиньмо хвильку, — попросив король Барило. — Серце в мене калатає від думки про близьку перемогу, — додав, притискаючи долоню до округлого черевця.
— А чого ж, давай перепочинемо, все одно я зараз виграю, — пробурмотів король Цинамон.
І обидва підвелися. Король Цинамон, розводячи руки, кілька разів присів перед відчиненим вікном, король Барило важко впав на подушки. Гаряча корона вислизнула з рук у пажа. Всі придворні кинулися підіймати. Передавали її один одному, дмухаючи на пальці, й цілували, просячи пробачення за незграбність.
Але це тривало одну хвилинку. Обидва королі були певні успіху. Та тільки-но знов сіли за шахівницю, враз підвели голови і вперлися один в одного очима.
— Та що ж це таке! — скрикнули сердито.
На шахівниці не вистачало однієї глазурованої мигдалини.
Королі дивились один на одного з дедалі більшою підозрою. Цинамон свердлив поглядом черево короля Барила, неначе вгледів у ньому злощасну мигдалину.
— Королю Цинамоне, в мене пропала шашка!
— Ти знав, що зараз програєш, і сам її з’їв.
— Присягаюсь короною! — простогнав король Барило Сьомий.
— Що ж, виходить, я виграв, і не згадуймо більш про цю дурницю!
— Це не дурниця, а злочин і ганьба! — Король Барило суворим поглядом обвів зблідлих придворних. — Хто з вас посмів, га, мерзотники?
Запала мертва тиша. Чути було тільки легенький шурхіт — то ставало диба волосся на головах у придворних. На одного камергера з переляку напала гикавка. Він стискав руками живіт, а нестримне гик! гик! стрясало ним так, неначе там скакала пустотлива жабка.
— Бачиш, королю Цинамоне, краще сам признайся, адже ніхто з них і близько не підходив до шахівниці…
— Що?! Знаю я цих негідників! Може, вони очима з’їли?
— Коли так, геть звідси! — гаркнув розгніваний король Барило, і голос його загримів так, ніби він чхнув у порожню винну бочку. Перелякалися придворні й пригинці повибігали. — Слухай, королю Цинамоне, цю справу треба з’ясувати, адже йдеться про мою честь.
— А про мою — ні?
— Тоді давай станемо до шахівниці спиною й полічимо до трьох, і дуже тебе прошу, хай ця мигдалина повернеться на своє місце.
— Я теж тобі раджу — пошукай у кишенях.
Обидва відвернулися. Саме в цей час ключник припав оком до дірочки в замку.
— Раз, два, три!
— Ох! — скрикнули разом королі, обурено дивлячись один на одного. З шахівниці зникла друга мигдалина.
— Злодій серед нас, — значливо мовив король Цинамон.
— В кожному разі, це не я, — прохрипів червоний як буряк король Барило, знімаючи з голови корону.
— То, по-твоєму, це я? — просичав король Цинамон і встромив у нього гострий погляд, ніби виделку в печеню.
— Ти сам сказав!
— Оце маєш!
— Що ж, часом і поміж королями трапляються…
— Це образа! — крикнув король Цинамон. — її можна змити тільки кров’ю…
— Можу тобі її пустити, — процідив Барило й сів у крісло, але зараз же схопивсь, бо опустився на зубці своєї корони.
— Я тобі ці думки з голови виб’ю! — заревів Цинамон і набив йому берлом гулю на тім’ї.
— А я тобі…. — прохрипів король Барило й пухкою п’ятірнею ляснув його по смуглявій щоці.
— Рр-р-аз! Іще р-р-раз! — радісно крикнула папуга, махаючи крилами.
Тоді вбіг ключник і, впавши перед ними навколішки, голосно заволав:
— Ваша величність, я бачив злодія!
— Це, мабуть, він!
— Це, мабуть, він! — тицьнули один на одного пальцями королі.
— Ні, ваша величність, це папуга!
Ара, почувши, що її викрито, пурхнула на жирандолю і швидко постискала дзьобом гнотики свічок, — світло згасло.
В покої стало темно. Папуга репетувала:
— Кар-р-ра, кар-р-ра!
— Запізно, королю Цинамоне.
— Запізно, королю Бариле.
— Гляди ж мені, ані слова про те, що тут сталося, бо звелю посікти тебе на капусту! — пригрозив король ключникові.
— Буду німий, як могила, як золота рибка!
І тоді в глибокій пітьмі пролунали зловісні слова, що накликали страшні злигодні на народи:
— Виходить, війна.
— Так, війна.
Тієї ночі король Цинамон крадькома виїхав додому, а на стінах столиці вдосвіта розклеїли афіші:

ВЕЛИКА І НЕСПОДІВАНА ВІЙНА З БАГАТЬОХ БИТВ,
ЗА УЧАСТЮ КОРОЛЯ БАРИЛА VII І КОРОЛЯ ЦИНАМОНА,
А ТАКОЖ
НАРОДІВ ТЮТЮРЛІСТАНУ І БЛАБЛАЦИ ПОЧНЕТЬСЯ НАСТУПНОГО ЧЕТВЕРГА НА КОРДОНІ!
ПРОХАННЯ ДО ВСІХ ПРИБУТИ І ВЗЯТИ УЧАСТЬ У ЦЬОМУ ІСТОРИЧНОМУ ВИДОВИЩІ!

— О-о-ох! — злякано писнуло кілька голосів.
Обгоріла гілка тріснула, і рій іскор шугнув над розжевреним багаттям.
— Цитьте, — шепнула, нахиляючись, Хитруся, — цитьте, малята…
— З ким це ти розмовляєш? — спитав здивований капрал Пипоть.
— Ах, не звертай на мене уваги, це я так, від хвилювання, — і лапкою стріпнула шубку.
— Розказуй, розказуй далі, — попросив Мишібрат.

Початок воєнних дій
Півень вибив з люльки попіл.
Зірвав травинку й почистив цибух, потім заходився знов натоптувати ЇЇ тютюном.
— Коли оголосили мобілізацію, вулиці зашуміли велелюдними процесіями, зарябіли величезними написами: «Не віддамо Тютюрлістану!» або «Всі за алебарди!» та «Стережіться шпигунів!», бо вже було помічено двох сорок, які розпитували, чи довго ще після смеркання відчинені міські брами. З поважним і гордим виглядом радники простували по накази до замку. Юрби кричали «ура», грали оркестри, жінки кидалися на шию солдатам, цілували всіх гвардійців, що здалеку поблискували панцерами й подзенькували шаблями та острогами. Кожного, хто мав щось гостре й напускав на себе войовничий вигляд, засипали квітами, він ставав мало не героєм і вештався по вулицях, погрожуючи ворогам. Оплесками зустріли навіть одного дідка, який ходив з чималенькою банкою маринованих рижків у руках. Тоді ж таки побили безневинного блазня, бо само «бла» видалося городянам дуже підозрілим. До пізньої ночі місто гуло, мов підкурений вулик: тупотіли гінці, грюкали двері арсеналу, сяяли смолоскипи подвоєної варти на мурах. Ми готувалися до війни.
Виступати мали другого дня на світанні, але ще до десятої години ранку перед складами стояла довга черга і кравці з повними ротами шпильок розпускали мундири, що ніяк не налазили на гладкі туші новобранців.
Біля Західної брами вже відбувались урочисті проводи, нам бажали перемоги над ворогом. Колона сунула все далі. Яскраве вбрання сліпило очі, бойовий запал аж пашів. Щоправда, зброї було обмаль. А що давно вже не воювали, то рушниці поіржавіли, шаблі пощербились, у шоломах хазяйновита пані гетьманша підсипала квочок. Та зате їхали сотні возів, навантажених бочками з вином і медом, здаля доносився густий дух копчених ковбас і окостів, а низки сосисок, звисаючи з полудрабків, звабливо кивали до вояків, що йшли у похід. Над усім витав ніжний запах тортів і крихких тістечок, посиланих ванільним цукром. Усе це змусило армію дуже скоро зробити короткий привал. Отож зараз за міськими мурами, на поблизьких луках, нап’яли намети та й почали бенкетувати. Тепер уже й припізнілі мародери підбігали і похапцем приставали до шеренг бенкетарів. Побачивши заставлені столи та повні миски, вони заздалегідь розстібали гудзики й попускали пояси.
Нарешті, вже надвечір, армія, звільнившись від доброї половини вантажу, рушила до кордону. Купки хлопчаків неохоче поверталися до міста. Страшенно шкода було покидати хоробрих батьків, розлучатися з ними на порозі таких незвичайних подій, І вони надумали вранці знов наздогнати повільне військо, щоб побачити вирішальну битву. На мурах, мов чайки, маяли білі хустинки. Багато блакитних та чорних очей сповнювалося слізьми, дивлячись, як барвиста валка обозів, звиваючись гадюкою, курить на заході і всотується під склепіння лісу.
Налетів прохолодний вітер, дбаиливо заходився сушити хустинки, але дами плакали такими буйними й рясними сльозами, що невдовзі наповнили ними фортечні рови, завдяки чому обороноздатність міста незмірно зросла.
— О-о-о-ох! — писнуло щось сумно.
Хитруся провела лапкою, ніби згорнула щось собі в поділ.
— Що там таке? — спитав, ворушачи вусами, Мишібрат.
— Е, нічого, тобі здалося, — пробурмотіла лисиця. — Ти що-небудь чув, півнику?
Але капрал Пипоть, заглиблений у минулі події, чув тільки брязкіт зброї в перших сутичках.
— Надвечір, — як зараз пам’ятаю, була саме середа, — наше військо зіткнулося з ворожим авангардом. Ми якраз підходили до кордону. Там на узгірку, оточена грядками соняхів, дрімала корчма «Під оселедчиком». Дим, видний здалеку, здіймався прямісінько в небо. Тоді кілька наших, найбільш зголоднілих, з дозволу короля щодуху помчали туди. Коли вже злазили з сідел, раптом побачили ворогів, що чкурнули в соняшникову гущавину. Початий торт і відкорковані пляшки лимонаду доводили, що супротивник під боком у нас спокійнісінько собі бенкетував.
Безстрашні лицарі спершу розправилися з недоїденим десертом, а потім з переможним криком рушили в погоню. Полонених, щоправда, не привели, але відтоді ми були насторожі.
Коли ми отаборились, я щогодини сурмив, а численна варта озивалася з пітьми: «Агов, агов! Пильнуєм!» Ми були такі змучені довгою дорогою, що гучне хропіння заглушило навіть грюкіт гармат та обозів підтягуваної ворожої армії. Під покровом ночі вони стали проти нас, зовсім близенько — каменем докинеш. Гай-гай, ця битва поточилася б зовсім інакше, якби не підла зрада!
— Зрада? — скрикнули кіт і лисиця.
— Атож, зрада, — зітхнув півень і презирливо сплюнув.

Цапкова підла зрада
Був з нами в таборі один крамар, цапок. Казали, що дід його лихварював, а може, то тільки плітки… Так от, той цапок був страшенний жадюга і за гроші зробив би що хоч.
Вештався по табору увесь закурений, блідий і такий худий, що аж жаль брав дивитися, бо він навіть голодний сидів, аби калитку напхати грошвою. Отож снував по табору цапок і торгував підтяжками, підв’язками, продавав шнурки, ліфчики, чорну фарбу для вусів, поштові листівки, на яких цілувалися голубки або здоровенний тютюрлістанець притискав ногою купу повалених на землю блабланців. Одне слово, в нього було все, що може знадобитися воїну на полі битви. Цапок поскубував сиву бороду, мекав, вихваляючи свій крам, мружив хитрі очиці і всюди вмів пролізти. Навіть головнокомандувачеві, самому графу Майонезу, втелющив небитке люстерко. Проте воно відразу тріснуло, бо граф був велетенського зросту і не міг у ньому вміститися.
О, граф — що то був за вояк! Суворий і простий. А на зріст такий височенний, що йому не треба було вискакувати в сідло — стане, розставить ноги, і зброєносці підводять під нього коня. Стременами мало не до землі діставав, а коли хотів узяти чвалом, мусив на коні сідати навпочіпки.
Ото був полководець, тепер таких не знайдеш! За ним усі пішли б у вогонь!
Капрал у гіркій задумі мовчки пихкав люлькою. Врешті Мишібрат, найсміливіший, торкнув його ланкою.
— Ти почав про зраду…
— Еге, — стрепенувся півень, — отож я вам і кажу…
Опівночі з густої пітьми виринули дві замасковані постаті. Під чорними пелеринами, якими вони прикривали ліхтарі, стиха побрязкувала зброя. З-за возів почулось умовне бекання, і до них став скрадатися зрадник-цапок. Усі троє відійшли набік, у зарості ялівцю. То були посланці короля Цинамона.
— Слухай, цапку, — почали вони, — зрада — то дрібниця, ми й без тебе знаємо те, що ти хочеш нам виказати… Найважливіше для нас — щоб завтра ви лишилися без командувача. Усунь улюбленця ваших солдатів графа Майонеза… Тільки він може нам перешкодити… Треба позбутись його за всяку ціну!
— Скільки дасте? — видихнув цапок.
— Ну… — обачливо шепнув посланець, — половину того, що ти думаєш.
— Мало, — мекнув цапок, —- дуже мало.
— Буде з тебе.
— Докиньте трохи, шляхетні панове, і присягаюсь рогами, шо завтрашню баталію ми почнемо без графа!
Знову блиснув ліхтар, забряжчали срібняки, і постаті в низько насунутих каптурах пірнули в зарості ялівцю. Цап неквапно повернув назад до табору. На його запалих грудях випиналася торбинка з грішми, він любовно гладив її ратичкою. І почав цап кружляти поміж наметами, де стояла зброя, купами лежали палаші, грізно стриміли заткнуті в дерен алебарди. Він нахилявся, щось виливав з бутля, брязкав лезами і між сонними солдатами повз далі, в бік королівського намету.
Граф Майонез саме скінчив військову раду. Офіцери порозходились, а король Барило ласкаво кивнув йому.
— Спи сьогодні в моєму наметі, графе, чогось мене острах бере…
— Сором, ваша величність, ніколи ви не були в більшій безпеці, як зараз, серед своїх вірних солдатів!
— Так, я знаю, любий графе, але вдвох усе-таки веселіше.
Полягали спати. Король — на ложі, вимощеному подушками, а граф, прямий і суворий, як меч, — на голій землі, прикритій лише кількома килимами та ведмежою шкурою. Граф не роздягався, тільки скинув важкі чоботи, а що намет був невеличкий, його довгі ноги з вузькими й плоскими аристократичними ступнями висувалися з-під опущеної запони у прохолоду ночі. За мить обидва вже спали по цілоденних трудах, і в снах їхніх витала богиня перемоги Вікторія з лавровим вінком.
Цієї хвилини й чекав підступний цапок. Озирнувся — нікого. Скрізь тихо, тільки вдалині перегукувались вартові. Цапок присвітив ліхтарем. На Довгих ногах командувача, які цап, нахиляючись, полоскотав бородою, неспокійно ворухнулися пальці.
— Хе-хе-хе! — засміявся цап. — Завтра сам тікатимеш із табору, завтра тебе всі засміють, — шкірив він жовті зуби.
Витяг з-за пазухи бутель та й ну обливати графові ступні рідиною, що при світлі ліхтаря червоніла, як кров.
— Хе-хе-хе, завтра всі дізнаються, що цей непереможний полководець, такий суворий до солдатів, потай розкошує собі — вимочує ноги в малиновому соку… Самі подумайте, це ж ганьба — служити під рукою такого полководця. Ноги — в малиновому соку! Хе-хе-хе!..
Він уже хотів був дати драла, але чи то надто голосно засміявся, чи то бутель дзенькнув, та зненацька важке ручисько лягло йому на карк.
— Гей, ти чого тут шукаєш? — гаркнув вартовий.
— Н-нічого, я просто так…
— Гей, солдати, сюди! — гукнув вартовий, підніс угору ліхтар і побачив заюшені ступні головнокомандувача. — На поміч! Зрада! — заволав він.
І враз отетерів, бо цап, щоб замести сліди свого злочину, кинувся похапцем злизувати малиновий сік.
Граф Майонез, якому шорсткий язик лоскотав підошви, вибухнув гучним сміхом.
— Що тобі приснилося, графе? — спитав, збудившись, король Барило. — Чого ти смієшся?
Граф душився зо сміху, силкуючись підібгати ноги, але цап тримав міцно і лизав скільки сили.
— Добре сміється той, хто сміється останній, — поважно прорік король.
Він вірив, що прислів’я — це мудрість народна.
— Го-го-го! —зареготав граф.
— Не кажи гоп, поки не перескочиш… — промовив король Барило, але, чуючи дедалі голосніший сміх, почав і собі усміхатись. — Ну, годі вже, любий графе, годі, — просив він, змахуючи сльозу.
— Хі-хі-хі! — не вгамовувався воєначальник.
— Та замовкни-бо хоч на хвильку! — благав уже занепокоєний король.
— Ха-ха-ха! — качався граф.
Тоді король Барило вхопив велику подушку, накрив графові голову і відважно сів на неї.
— Мій найкращий полководець збожеволів, — простогнав він.
У цю мить вартові повели з собою зв’язаного цапа.
Позбігались офіцери. Граф, ступні якого нарешті було звільнено, лежав, знесилений реготом. Стурбовані ад’ютанти підозріливо придивлялись до нього. Військовий лікар, доктор Жостір, дав йому сонних крапель.
— А якби таке сталося на полі бою, уявляєте? Це ж катастрофа!
— Ах, це було б жахливо! — забідкались усі.
Приспаного графа поклали на воза й зверху навалили цілу гору ковдр.
— Коли упріє, буде здоровий, — мурмотів доктор Жостір. — А як це не поможе, дамо йому рицини!
— Панове! Про це ніхто не повинен знати!
— Ні, — заперечив лікар, — коли людина ковтне рицини, цього приховати не можна!
— Та я ж кажу про зраду!
— А, звісно, звісно… Але як ми пояснимо його відсутність?
— Пусте! Скажемо — втік!
— Не можна, це викличе паніку!
— Тоді скажемо правду — мовляв, хворий…
— Нічого це не дасть, зажадають відкласти битву…
— Ну то скажемо, що його викрали блабланці!
— Чудова думка! Завтра розпочинаємо битву! Я пишу послання до солдатів: «Тютюрлістанці! В нас викрали головнокомандувача, цю ганьбу можна змити тільки кров’ю, кров’ю розбитого ворога!..» А в ці останні години треба відпочити. Ідіть поспіть, панове… Завтра буде важкий день…
Король лишився в наметі один, і в сумній самоті потягло його написати листа королеві Плетунії. Отож він сів та й заходився писати, і що поставить кому, то шморгне носом, а як дійде до крапки, з очей йому капне сльоза, буйна й гірка…
— А що сталося з цапом?
— Цьому негіднику після битви присудили відтяти роги і як звичайнісіньку козу продали одному вбогому гончареві. Тепер діти пасуть його на мотузці біля міського валу і як згадають про зраду, луплять дрючком по спині, а цап мекає:
— Ой, сме-е-ерть! Не ве-е-езе-е-е!

Найбільша битва в історії Тютюрлістану
Підкинули хмизу, червоне полум’я шугнуло високо вгору. Мишібрат підгорнув хвоста й почухався лапкою, а півень, так вимахуючи крилами, що довгі тіні падали аж на стовбури сосон, повів розповідь про найбільшу битву в історії Тютюрлістану.
— Вранці, коли розвіявся туман, ми побачили блискучі, мов краплі роси, панцери блабланської піхоти. Барвисті прапори лопотіли на вітрі. Посередині на чорному як ніч коні сидів сам король Цинамон і берлом показував на наш табір. Раз у раз грали сурми. Наші солдати шикувалися в каре, на одному крилі підвели коней, на них незграбно, з підставлених ослонів, злазили міщани, які служили в кінноті. Багато їх ще метушилося, на бігу підперезуючись, звалюючи на вози перини з подушками та столове срібло.
Король Барило вибіг з намету, в чому був, — у пантофлях із зеленими помпонами і підштанках у кремову смужечку. Скочив на коня.
— Солдати! —вигукнув він. — Я написав відозву до вас, але зараз ніколи, прочитаю її вам після битви! Вперед, на ворога!
Одразу взяв чвалом, але вірні придворні наздогнали його, силою стягли з коня й почали нацуплювати на нього панцер та чіпляти зброю.
— Ура! — ревнули солдати. — Хай живе наш король!
Загриміли барабани, і піхота рушила в бій. Від розміреного кроку колони стугоніла земля. Бабахнули дві мортири. Зірвалася величезна зграя сполоханих ворон, застуючи сонце чорними крильми.
— Хай живе король! — кричали солдати, лавами проходячи повз нього, підкидали вгору капелюхи з перами й дірявили їх кулями, щоб показати, які вони влучні стрільці.
— Королю, кіннота пішла в атаку! — гукнув, підбігаючи, ад’ютант, барон Пармезан, і гримнув на землю, перечепившись об власну шаблю. Миттю підскочили санітари й заходились прикладати мокру хустинку до здорової гулі на голові. Битва, видно з усього, заповідалася кривава, був уже перший поранений.
На фланзі мчала кіннота. Назустріч тютюрлістанським румакам скакали блабланські гнідаші. Здаля чути було дикий крик вершників, що поприпадали до кінської гриви. Піхота спинилась і дала останній залп. Тепер ладівниці були порожні, і солдати набивали рушниці грудками землі, гудзиками, недогризками яблук. Декотрі, що мали надто вразливе серце й не могли дивитись, як падають вороги, обачно заплющували очі, перш ніж спустити курок.
А кіннота була все ближче. Крик перейшов у нелюдське ревище, від якого аж шкура терпла. То вершники, неспроможні стримати коней, вчепившись за поводи, репетували:
— Звертай! Геть з дороги! Тікай, бо затопчу!
По зблідлих обличчях було видно, що вояки бояться наїхати один на одного. На щастя, розумні коники розминулись і клусом припустили до соковитих лук. Тут вони спинилися так раптово, шо вершники сторчголов полетіли на землю. Тоді драгуни покинули коней і пішки ринулись у гущу бою.
— Вперед! — крикнув ротмістр. — Вперед за Бла… — Але не скінчив, бо вистрелене зблизька гниле яблуко бебехнуло його межи очі.
У хмарах куряви з брязкотом і галасом билися ворожі армії, не відступаючи ні на крок. У повітрі свистіли снаряди. Качани кукурудзи, помідори, надгнилі буряки та грудки землі торохкали об шоломи. Якийсь пустельник з низкою сушених грибів у руці заклинав вистояти піхоту, що вже почала подаватися.
Тільки позад нас, на узгірку, з корчми «Під оселедчиком» рівнісінько здіймався до неба дим, а корчмар, пан Сніданнячко, готуючи обід, раз у раз вибігав на поріг і крізь рядки соняхів дивився на бойовище. Йому було байдуже, хто виграє битву. Переможці все одно прийдуть до нього попоїсти. Він давав обом арміям ще дві години, бо після першої дня вже почне непокоїтись. Хіба ж смакуватиме пересохла печеня й пригоріла підлива?
В цю мить спішена кінота наздогнала ворога. Засапані лицарі на хвильку пристали, втерли піт з лобів і вхопилися за шаблі.
І враз залунали вигуки:
— Зрада! Панове, зрада!!!
Даремно вони моцувались — клинки ніяк не виймалися з піхов. Довелося, не добуваючи їх, гамселити ворогів по головах. А як комусь і пощастило вишарпнути шаблю, важке, липке лезо не слухалось руки, міцно приліплювалось до борід та вусів обурених супротивників. То зрадник цапок поналивав у всі піхви меду, майже зовсім обеззброївши тютюрлістанську армію.
Отож і не дивно, що наші кіннотники, б’ючись за кожний рубіж, голіруч лупцюючи ворогів, лишаючи прилиплу до нападників зброю, поволі відступали.
— Перемога! Перемога! — горлали, насідаючи на них, блабланці.
Один опасистий міщанин, оточений під деревом, стяг з ноги чобіт і, вхопивши за халяву, глушив ним драгунів.
Почувши неподалік зойки, пан Сніданнячко став квапити служниць:
— Накривайте столи, швидше, їх уже добивають!
Хто кого, він не знав, але хотів, щоб усе було готове.
Поразка нависла над армією, аж раптом розлігся радісний крик:
— Тату, тримайся! Дивись, як він йому дає!!! Тату! Ззаду заходить!!!
То прибігли синки героїчних міщан, щоб подивитися на битву. Ще здалеку вони почули брязкіт криці, бахкання пострілів та могутнє кректання воїнів. Останні сім миль хлопці бігли клусом, виваливши язики.
Тепер вони стояли на пагорбі й стусали один одного ногами, бо видовище було справді захопливе. Раз у раз то той, то інший закладав пальці до рота й свистів так пронизливо, що всі аж хололи.
Та недовго хлопчаки вистояли без діла. Один витяг з бездонної кишені рогатку й каштаном підбив око найближчому блабланцю. Рештки тютюрлістанської кінноти, приперті до тину біля корчми, кинулись виривати соняхи. Та й ну глушити ворогів по головах довгими бадилинами, аж костриця полетіла. Блабланці не витримали цієї навальної атаки й позадкували. Під градом ударів, вимахуючи затупленими мечами, один за одним вони гепали на землю, бо відчайдухи-хлопчаки спритно підставляли їм ноги. В паніці блабланці пустилися навтікача, кидаючи зброю й гублячи шоломи. А хлопці ломаками гатили по панцерах, здіймаючи страшенний гуркіт. Потім вишикувались вервечкою і попростували до укріпленої батареї, де гармаш Бахкало від люльки запалював гарматні гноти.
Коли пан Сніданнячко відчинив двері корчми й, кланяючись, вигукнув: «Прошу вельможних панів до столу!» — то побачив тільки витоптані грядки, повиривані соняхи та одного блабланця, що заплутався бородою в зубчиках власної остроги й тому не зміг утекти, так і сидів, зігнутий у три погибелі, й стиха охкав.
Пан Сніданнячко покликав служниць. Ті хутенько оббігли бойовище й зібрали багаті трофеї: кілька шоломів, що могли придатися в кухні, дві рапіри, з яких вийдуть коцюби або рожна, та вставну щелепу. З кущів витягли ще три пари штанів, покинутих під час панічної втечі. Несли їх двома пальцями і якнайдалі від себе.
В центрі по-геройському билася піхота. На правім крилі біля полковника Пуховика стояв я. — Тут півень гордо задер дзьоба вгору. — Кулі сипались так густо, що я мусив раз у раз витрушувати їх зі своєї сурми. Отоді полковник вибіг поперед колони, блиснув моноклем і, щоб під’юдити нас, гукнув:
— Боїтесь короля Цинамона?
— Ні-і-і! — ревнула обурена гвардія.
— Ну то вперед!
І ми пішли в атаку.
А хлопчаки тим часом крутились біля гармат. Син старого кравця Вузла, малий веснянкуватий Вузлик, та його друзяка, рудий Гіпцьо, намагалися зазирнути в жерло. Але коли один з них, зіп’явшись навшпиньки, радісно крикнув: «Бачу! Бачу ядро!»— другий із заздрощів так штурнув товариша плечем, що обидва поточилися.
Гармата над ними підстрибнула, в небо жахнуло вогнем, і ядро зі свистом пролетіло в них над головами.
— Ану, геть звідси, шмаркачі! — гримнув гармаш Бахкало. — Ви що, власними головами гармати хочете заряджати?
З бойовища біг до батареї королівський ад’ютант, барон Пармезан. Перука в нього почорніла від порохового диму. Зі сльозами на очах він благав:
— Піддайте вогню, панове! Ради бога, піддайте вогню!
А тут як на зло вийшли ядра.
— Гей, ви, блазнюки! —гукнув гармаш. — Пхайте в жерло, що є напохваті!
Хлопці аж підскочили з радощів, а Гіпцьо свиснув так оглушливо, що всі попадали ниць, подумавши, що то летить граната.
Вузлик моргнув товаришеві. Вони разом метнулися до польової кухні, вхопили здоровенний казан і висипали в жерло гармати сім тисяч галушок з маком. Гармаш Бахкало запалив гніт. Гримнув постріл. Над бойовищем зависла чорна макова хмара, в якій з грізним клекотом вирували галушки. Аж тут — лусь! І на піхоту сипнув град галушок. Вояки ковзались, падали, чмихали і плювали, видовбуючи з носа й вух липке тісто.
— Це неподобство! Так ми не будемо битися! — кричали вони, — Це не по-лицарськи!
Але вже накочувались нові лави, топчучи простертих на землі солдатів, і теж падали, збивались у ворушкі купи, а супротивники голомшили їх з подвійним завзяттям.
Сонце висіло над самим бойовищем, і спека ставала все нестерпнішою.
Раптом король Барило, червоне, лискуче від поту обличчя якого аж шкварчало під заборолом, вийшов на середину бойовища й гукнув:
— Годі!!!
Звідусіль зацитькали:
— Тс-с-с… Тс-с-с…
Шум битви потроху стихав, дихалось вільніше.
Король Цинамон верхи продерся крізь гущу вояків, повернувся до них лицем і, піднісши руку, теж заволав:
— Годі!
Всі спинилися, запала глибока тиша. Палиці й мечі завмерли в повітрі над головами. Хто лежав, тепер вкладався зручніше, стиха постогнуючи.
— Не ворушитись! — наказав король Цинамон. — Умощуватися заборонено, положення кожного засвідчить комісія!
Король Барило Сьомий зіскочив з коня, зробив глибоке присідання й насилу підвівся, такий важкий був його брязкучий панцер. Величною ходою володарі підступили один до одного.
— Усе йде добре, — сопучи, мовив король Барило.
— Чудово, — буркнув король Цинамон.
— Пробач мені, королю Цинамоне, — заговорив зніяковілий король Барило, — від цього гвалту просто чманієш, я оце вже цілу годину мучуся і ніяк не можу згадати, за що ми воюємо?
Як-то — за що? —здивовано шепнув король Цинамон. — За оту мигдалину!
— За таку дурницю? — зчудувався Барило.
— Що значить — дурницю? Я ж тріснув тебе в тім’я берлом!
— Ага, згадав! Тільки не говори голосно, бо вони не схочуть за нас воювати, — показав рукою на солдатів, що побожно дивились на своїх володарів, — Ага, справді… — Обличчя в нього багровіло. — Така образа! — затупотів ногами. — Тепер я вже знов розгнівався, можемо далі битися!
Він опустив забороло так рішуче, що прищикнув собі гладке воло.
І битва поточилась далі.
Завзято колошматили одні одних супротивники. На самій середині бойовища череватий кравець Вузол безстрашно зіткнувся з не менш череватим точильником Амількаром Мантачкою. Зброю вони вже потрощили, а що руками дотягтись один до одного не могли, то з розгону буцалися животами, які дудніли, неначе військові барабани.
І все-таки перевага була на боці блабланців. Я бивсь, як лев. Грав безперестанку, аж охрип. Нарешті, побачивши розпач на доброму обличчі короля Барила, ще раз підняв стомлене військо в атаку, загравши наш безсмертний гімн:

Майонез — наш вождь хоробрий,
ворогів з ним бити добре.
Не здолає нас ніхто —
в день їмо разів по сто!

Але то було вже останнє зусилля…
Я не знав, що звуки моєї сурми збудили приспаного ліками головнокомандувача. Він поскидав із себе ковдри й, зачувши поблизу гомін битви, зіскочив з воза.
— Коня дайте! Коня! — волав він, підперезуючись.
Але табір був безлюдний, усі зброєносці покинули його, щоб подивитись на баталію і при нагоді пом’яти ворогів, які опиняться поблизу.
За корчмою сиділи навпочіпки двоє друзів.. Щойно вони ум’яли поцуплений полумисок млинців з абрикосовим варенням і тепер, облизуючись, обмірковували нову витівку.
— Слухай, Вузлику, я все-таки їх випущу, — прошепотів Гіпцьо, стискаючи шкіряну торбу.
— Не минути нам прочуханки, чує моя душа, — сумно зітхнув Вузлик, але очі в нього збуджено блищали.
— Та я справді більш не витримаю, вже рука терпне. — Гіпцьо ще дужче затис торбу, а в ній грало й шуміло, неначе там оберталася, скрегочучи трибками, якась складна машинерія.
— Ну то гайда!
З радісними вигуками вони знов помчали у вировище бою. На гарматі, що помалу остигала, стояв полковник Пуховик і дивився на клуби диму в бінокль.
— Ці скельця справді чарівні, — мурмотів він. — Так сильно наближають, що в них уміщується лише одна кінська голова!
Не знав, бідолаха, що блабланські драгуни вже оточили батарею.
І якраз у цю хвилину в саму гущу бою впала таємнича торба. Гіпцьо й Вузлик чекати не стали, одразу дали дьору.
А з торбини вихоплюються дзизкучі золоті іскри і як упнуться кудись — у кінчик носа чи в товстий зад, — солдати, вимахуючи руками, кидаються навтіки.
— Оси! Рої ос!

«Страшно задзижчало,
і велика лисина серед лав засяла», —

так описує це блабланський поет.
Кінь короля Цинамона, вжалений під хвіст, став дибки. Даремно король шарпає поводи, румак, весь у піні, повертає і скаче назад.
— Король тікає! — гукає хтось.
— Король уже втік! — кричать усі й біжать за ним.
Так осине гніздо, зняте з горища корчми «Під оселедчиком», принесло нам перемогу в цій битві.
Саме в цей час, скоцюрбившись на схопленому десь коні, підлетів граф Майонез. Це моя сурма додала йому сили.
— За мною! — гукнув він. — На Блабону!
І ми кинулись навздогін ворогові.

Облога Блабони
Через три доби наші коні зноровились і, поскидавши з себе вершників, повернулися в рідні стайні. Тому далі ми прямували до ворожої столиці вже пішки, форсованим маршем. До рук нам попалося тільки одинадцять бранців, усі кульгаві. На сьомий день ми, нарешті, дісталися до Блабони, але фортечна брама зачинилась у нас перед самим носом, притиснувши гостру, клинцем, бороду графа Майонеза, яка хотіла перша опинитися в здобутому місті. Не чекаючи на голярів та цирульників, що могли б обережно вискубти її, граф мужньо відтяв бороду мечем і, позбувшись цієї чоловічої оздоби, став ще суворішим і грізнішим.
Так, мої любі, я… моя сурма вола армію до перемоги, — похвалився Пипоть, солодко заплющуючи очі. — І король цього не забув. Зняв із себе найвищий орден і прикріпив його мені отут, — півень доторкнувся крилом до вицвілої стрічечки на гру. дях.
— О-о-о-ох! — захоплено писнули тоненькі голоски.
— Що ж це там таке? — здивувався Мишібрат і, витягши з вогню гілочку, помахав нею в пітьмі. Дрібненькі чорні цяточки застрибали йому перед очима. А може, то тільки сон розсипав голубуватий мак?
— Вічно тобі щось учувається, — позіхнула, вмощуючись, Хитруся.
— Тихше… Слухайте… — шепнув чуйний півень.
Всі замовкли.
Здалеку долинав тупіт копит. Знов дорогою промчав вершник, розганяючи темряву смолоскипом. Іскри летіли за ним довгим шлейфом і, мигтячи, гасли.
— А я вам кажу — щось сталося…
— Мабуть, якась важлива подія!
Мишібрат замислено випустив пазурі й заходився гострити їх об камінь.
— Ех, якби ж то тепер були такі війни! — зітхнув він.
— Хто знає? Хто може знати, які пригоди нас чекають?
— Ну, а як ви здобули столицю? — спитав нарешті Нявчура, розглядаючи блискучий кігтик.
— Блабону? Та це для нас пусте! Але й тут я дуже прислужився, — відказав гордо півень. — Уявіть собі лишень… Ми не готувалися до облоги фортеці. Армія була вимучена, стомлена й зголодніла. Гармати та обози лишилися далеко позаду. А перед нами — мур і частокіл на три людських зрости заввишки. За ними — місто, аж любо глянути: будиночки рожеві й жовті, скупчені тісно, вузенькі вулиці в’ються мов стрічки, а вище виблискують позолотою дахи замку та високі вежі храмів. Так би й подзьобав усе те, мов тістечко, та ба — попереду мури, а на мурах — блабланці, глузують з нас, насміхаються…
Ми одразу кинулись на штурм, але голіруч кам’яних брил не розвалиш. На милостивого короля нашого, Барила, що власною персоною штурмував браму, негідники вилили розтопленого свинцю. На щастя, його захистив панцер, а то був би спікся, як у духовці. Але свинець так злютував забороло, що два тижні короля годували самими макаронами, бо більш нічого не пролазило крізь щілину. Нарешті на підставних конях примчали з Тулеби гінці й за допомогою великого ключа для консервних бляшанок Барила вдалося звільнити.
Він дуже схуд, змарнів, але перші його слова були: «Я здобуду цей курник!»
Та й місто теж не могло витримати довгої облоги. Незабаром забракло снарядів. Але чи може бути щось гірше, ніж обстріл зголоднілого війська круто звареними яйцями? А одного дня перебили стегно самому Майонезу, поціливши з гармати в королівський намет дванадцятифунтовим окостом. Здалеку долинав до нас шум безперервних бенкетів, і ми, киплячи злістю, знову й знову йшли на приступ. Жителі Блабони вибігали на мури, не витерши навіть вимазаних підливою вуст, з борід і вусів у них стікали краплі вина та меду.
А наші солдати жували ремінні шнурки, смоктали шкурки з ковбаси, що їх кидали вниз пихаті міщани. Якось, не розібравшись, мене мало не зварили в казані.
Тяжкі то були дні.
Нарешті до табору нашого прибилися оті два хлопці-розбишаки: рудий Гіпцьо й Вузлик із закустраною чуприною. їх хотіли відразу ж випровадити додому, але хлоп’ята так ревно просились і до того, шельми, були такі кумедні, що їм дозволили зостатися.
Вони крутилися попід мурами, дражнили й перекривляли розгодованих блабланців. Біля столичної брами росли дві височенні тополі. Гіпцьо з Вузликом вилазили на них і з вершечка спостерігали життя в місті. Потім з міцного дроту змайстрували собі гойдалку. Добре розгойдана, вона злітала понад зубці фортечного муру, і часом хлопчаки навіть примудрялися плюнути на вартових, що стояли на чатах. Особливо вподобали вони високого алебардника, якому кінець кінцем пущеною з рогатки котушкою ниток вибили два передніх зуби.
Вечорами я вчив їх грати на сурмі, і вони взялися до цього з такою охотою, що невдовзі нам звеліли забиратись до поблизького гайка. І ось… Ану, спробуйте вгадати, що придумали ці малюки…
Я повів їх до головнокомандувача.
— План ризикований, — пробурчав граф і підніс руку, щоб смикнути себе за бороду, але її вже не було, і він тільки торкнувся пучками кінчика носа. Поміркувавши трохи, мовив: — Ну, якщо він удасться, від імені короля обіцяю вам усе, чого тільки забажаєте…
У хлопців заіскрились очі.
— Я хочу самокат!
— А я мопсика, маленького мопсика і калапуцьку!
— А що ж то таке — калапуцька? — здивувався головнокомандувач.
— Я й сам не знаю, — признався Гіпцьо, — але, мабуть, це щось чудове!
Ніч була темна хоч в око стрель. Штурмовий загін крався босоніж, навшпиньках, безшелесно. Часом тільки хтось тендітніший, змочивши ноги в росі, гучно чхав. Підійшли до гойдалки. Хлопці перші розгойдали її і — гоп, на мур.
Потім за кожним рипом вгору злітав ще один солдат і приземлявся в фортеці.
А тоді саме сходив місяць, його зацікавили миготливі тіні, і він освітив місто. Ще й усміхався зловтішно і був би передчасно виявив так вдало розпочату операцію, якби Вузлик не заслонив його запустивши високо в небо паперового змія. На місто впала квадратна тінь, а ген далі пагорби й ліси сріблило сяйво цікавого місяця.
Гіпцьо вужем повз уздовж балюстради. Зненацька з-за башточки зі стрільницями вискочив високий блабланець, якому хлопці вибили зуби, й шепеляво вигукнув:
— Ага, бласьдечки ти, блапосний!
І був би алебардою поділив його на дві частини, якби не наш гвардієць, що злетів з гойдалки, дригаючи ногами в повітрі, й опустився просто йому на плечі.
— Блатана! — вереснув вартівник, злякавшись летючого привида.
Він перехилився через мур і разом з нападником шубовснув у рів з брудною, вкритою жабуринням водою.
Гіпцьо, вхопивши алебарду, нечутно, мов кіт, біг галереєю. Коли бачить: біля повороту дрімає якийсь блабланець. Недовго думаючи, хлопець жартома штрикнув його в живіт алебардою. Товстун застогнав, через силу підвів голову. З пробитого живота круто била тоненька цівочка. Поранений сягнув рукою під себе, дістав кухоль і підставив до відкритої рани — певне, боявся, що вся кров витече з жил. Коли кухоль виповнився по вінця, підніс до рота й випив.
Гіпцьо зблід. Ззаду підбігли солдати і спинилися, вражені такою кровожерністю. А товстун удруге підставив кухля, його сині повіки опустилися. Все тіло сіпалося від гикавки. Рука тремтіла, рубінова рідина стікала по пальцях і по мурі.
Тоді до нього підскочив я. Дав ляпанця раз і вдруге. Видер кухля й ковтнув добряче. Цей п’яничка, щоб не нудьгувати на варті, сховав під каптан міх з червоним вином! Я зірвав з вартового пасок, потім натяг йому на голову шкіряну торбу. Його навіть не треба було в’язати: зачмелений, він спав мертвим сном.
По мурі ми дісталися до брами. Перерубали ланцюги, і звідний міст з гуркотом упав. Вдалині, біля ринкового майдану, зчинилася метушня, чути було тупіт і тривожні крики, темними вуличками гупотіли, збігаючись, вартові.
Я став на мурі й заграв сигнал атаки. Наша піхота грізною рікою ринула в місто.

А за мурами…
Населення Блабони почало відчайдушно оборонятись. Чоловіки в довгих нічних сорочках, гублячи капці, бігли завулками. Матрони у ватяних шлафроках запихали дітей у скрині, поміж шуби, іскристі від нафталіну. Боялися погрому.
— На барикади, громадяни! — лунали заклики. — До зброї!
Таких дивовижних барикад ще світ не бачив. Упоперек вулиць стояли столи, приготовані, як щодня, для бенкету. На них стосами лежали кружала сиру й торти завбільшки як жорна, смажена птиця з бурштиновою підрум’яненою шкіркою апетитно вилискувала жирком, далі вигравало всіма барвами фруктове желе, банки з варенням. Передні шереги наших, добігши до столів, зупинились мов укопані. Оборонців не було, лише, куди не скинеш оком, здіймалися гори пундиків, ноги грузли в купах цукерків… Зголоднілі солдати накинулись на їжу. По всьому місту розлягалося хрупання та пожадливе плямкання, веселе булькотіння медів та вин, — цілі піраміди бочок з напоями заступили шлях загарбникам. Далі ми посувалися вже повільніше, солдати попускали паски, клали зброю, щоб обіруч батувати всіляку смакоту.
Тогочасний літописець так описує ці хвилини: «Яко вовки голодні, допались до наїдків оних і на очах роздулися зело, аж здалося, що луснуть з тріском превеликим і спустять духа навіки…»
Даремно граф Майонез волав:
— Вперед, до палацу! Потім подоїдаєте, ви ж вже заморили черв’яка!
Даремно я кричав:
— Браття, це підступ!
Солдати, пробігши з нами кілька кроків, знов принюхувалися до запаху ванілі, кидалися помаранчами, запихали до рота цілі грона винограду. З халяв витягали цукерки, жували їх або ж відкидали недбало й тяглися по золотаві кружальця духмяного ананаса. Інші здиралися вище, де стояли барильця з написом: «Блалина». По-блаблансько-му це означає «Малина». Густий солодкий сік лився в шоломи. Напившись по саму зав’язку, облизуючи вуса, вояки ввалювались у покинуті оселі, де ложа, повні подушок і перин, ще не охололі після втечі господарів, так і запрошували відпочити, поспати. І стійкі гвардійці, пожбуривши чоботи в куток, пірнали у м’які пуховики. «Адже ж ніхто не помітить, що одного не вистачає», — думав кожний, спокійно засинаючи.
Військо тануло на очах. Найласіші ще перли вперед, але коли ми добрались до останнього повороту, нас лишилася жменька.
Попереду ми побачили ринковий майдан, де, світячи білизною, тісно збилися перелякані міщани Нас розділяла тільки благенька барикада з легких, мов крильця метелика, вергунів, скріплених шматочками нуги.
— Вперед! — гукнув граф Майонез.
Я кинувся на перепону, бив дзьобом, крильми. Цукрова пудра здіймалася солодкими хмарами. Нуга геть обліпила графову шпагу, і він кинув її з огидою. Дрібні крихти, тоненькі пластівці запашного тіста набивалися мені в дзьоб. Я все більше хилився вперед — перетягало ущерть напхане воло, здавалось, воно от-от лусне.
Я щосили наліг плечем — і ось уже шлях вільний. Блабона була наша!
Але на ринковий майдан нас вибігло тільки троє, бо в цю мить обвалилась нова гора вергунів і присипала графа Майонеза. Я чув, як він там сердито вовтузиться, з хрускотом кришачи вергуни.
Але я не міг рятувати головнокомандувача, бо мусив бігти за королем. Назустріч нам вийшов король Цинамон. Проте не видно було, щоб він дуже зажурився.
— Перемога! Перемога! — кричав я.
— Так, королю Цинамоне, — сказав мій володар, — місто здобуто.
— Атож, — спокійно всміхнувся король Цинамон, — ви здобули Блабону, але де ж ховається ваша армія?
— Це був не лицарський бій, а ниций підступ.
— А хто перший, всупереч міжнародній угоді, придумав оту підлоту — напустив ос?
Тоді я схопив сурму, витрусив з неї цукерки та родзинки й заграв сигнал тривоги.
І ось очманілі від сну, обважнілі від обжерства гвардійці висипали на вулиці. Чимало було таких, що, чуючи металічний голос моєї сурми, ледве сунулись, мало не рачкували.
Але цей чудовий доказ солдатської вірності й щирої відданості зворушував до сліз.
Незабаром навколо нас зібралась озброєна юрба.
Король Цинамон побачив, що лави наші змикаються, і хоч солдати тіпаються від гикавки й ще не зовсім прочумались від сну, проте готові до відчайдушної оборони, до вирішального бою. Тоді він підступив до короля Барила й простяг правицю.
— Ти здобув Блабону, а я переміг твою армію. Наша честь врятована! Давай миритися…
Вони потисли один одному руки, потім поцілували в плече — так потирають голівкою об крило голубки, сидячи на карнизах.
Ну, а потім почалося загальне братання. Юрба ринула на нас гомінливою хвилею, нас тріумфально несли на руках. Злетіли в небо незліченні ракети, розсипаючись роями синіх зірок. Озвалися розбуджені дзвони храмів і попливли над містом золотими хвилями, закликаючи всіх веселитись.
Що то була за ніч!..
Лише на третій день вдалося витягти нашу армію з гостинних блабланських альковів. На ринковім майдані відбувся парад. Обидва королі, сидячи на вистеленій малиновим сукном трибуні, роздавали воїнам нагороди.
Я одержав тоді два ордени: блабланський і тютюрлістанський, а моя сурма — золотий ланцюжок.
— А що сталося з графом Майонезом? Він не задихнувся?
— Та де там! Виліз з-під вергунів здоровісінький, тільки припудрений цукром. Він тоді одержав розкішний сувій пергаменту з висячими печатками та новим гербом — «Облизана Нога».
Потім під безугавне «ура» марширували у братній згоді війська обох країн. Квіти дощем сипалися з балконів. Навіть ветерани не пам’ятали урочистішого свята.
Чого тільки нам не обіцяли!.. Кожен солдат, що відзначився в боях, одержить грядку під редиску, щосуботи ми безплатно кататимемось на човні в міському парку, а в четвер на масницю кожному видаватимуть по п’ять пундиків з трояндовим варенням, власноручно спечених королевою Плетунією.
Гай-гай, час усе затирає і змінює…
Навіть Вузлик мав стати помічником королівського закрійника й носити подушечку для голок, а рудий Гіпцьо, якби вивчив таблицю множення, зробився б правою рукою скарбівничого… Та потім усе вийшло інакше…
Забули про нас, забули…
А втім, може, це я гіркоту свою виливаю… І незчувсь, як уже гребінь сивіє. Старість за плечима, а ще нічого не вивоював.
Пипоть сумно покивав головою, замислився. Багаття пригасло.

Нічній гонець
Друзі сиділи, втупившись очима у тьмяне жевриво, коли це почулося тихе квиління.
Півень схилив голову набік, дослухаючись. Мишібрат пацнув себе по вусі.
— Хтось плаче, — шепнув.
Здавалося, десь поряд хлипають скривджені діти. І голос був не один. Видно, сльози текли з багатьох очей. Мишібрат нахилився; щось темне, не більше за макову зернинку, стрибнуло вгору і, відштовхнувшись від його носа, зникло в пітьмі. Такі самі чорні цятки мигтіли і праворуч, і ліворуч.
Хитруся неспокійно ворухнулась.
— Ходіть сюди, дурненькі, — покликала пошепки.
Пипоть і Мишібрат виразно чули, як плач стихає, немовби дитячі личка втулилися в її м’яку шубку.
А вона, делікатно прикривши мордочку лапкою, позіхнула, удаючи, ніби вже засинає.
— Признайся, Хитрусю, що ти там від нас ховаєш?
— Ох, вони в мене страх які жалісливі… тільки щось таке почують — одразу в плач…
— Та хто ж це?
— Ну… мої блохи, — зашарівшись, прошепотіла лисиця.
Капрал Пипоть здивовано сплеснув крилами, а Мишібрат почухав за вухом.
— Ой, мене вже щось кусає.
— Не кажи дурниць, вони не кусаються. Я годую їх крихтами. Малята такі віддані мені… Може, й справді трохи свербить, коли вони граються в піжмурки й пустують у моєму хутрі… Але кусатись — ніколи.
— А звідки ж у тебе блохи, Хитрусю? — здивувався півень.
— О, це довга історія… В мене серце краялось, коли бачила, як вони бідують. Я взяла їх на виховання в одного підтоптаного пуделя, якого на старість господарі вигнали з дому. Він торгував ганчір’ям, збирав на смітниках розбиті пляшки та кістки… Знаєте, я без дітей жити не можу. І така рада, що зможу викохати їх і навчити гарних манер…
— Блоха завжди залишиться блохою, — з сумнівом зітхнув капрал Пипоть.
Мишібрат недовірливо крутив головою. Зіниці його проти світла зробились вузенькі, мов серп місяця-молодика.
— Слухайте! — нявкнув він зненацька.
Вигнув спину дугою, сердито наїжачився. Півень зірвався з місця, вхопив сурму й вузлик, а Хитруся метнулась убік і зникла в темряві. Чути було, як вона пошепки заспокоює зляканих бліх.
Хрускотіли гілки під важкими копитами. Щось величезне перло навпростець лісом. Нарешті біля вогнища виріс, хропучи, здоровенний вмилений кінь. Вершник підняв смолоскип над головою.
— Гей, люди! — гукнув хрипким голосом.
Півень виступив уперед, мідна сурма відсвічувала, мов цівка пищалі. З хвилину вони міряли один одного очима. Раптом вершник похилив голову, розпачливо охнув і, забувши, що він в Тютюрлістані, заволав рідною мовою:
— ларолівну блакрали!!!
Смолоскип випав у нього з рук і, потріскуючи, гаснув на вологому від роси моху. Гонець повернув коня. Встромив йому в боки довгі гострі остроги і знов пірнув у темряву.
Друзі прислухались, як даленіє тупіт, хрускіт обламуваних гілок, шелест обшмульгуваного листя.
— Це по-блабланському, — прошепотів зблідлий півень. — Королівну викрали, розумієте, королівну…
Запала тиша. Всі стояли, приголомшені цією звісткою.
Тепер вони зрозуміли, чому гінці скачуть на всі чотири сторони світу, розтинаючи нічний морок сяйвом смолоскипів.
Друзі знов тісно збилися біля вогнища. Широко розплющеними очима вдивлялися в темряву. Розбуджені дерева шемрали:
— Треба відпочити, спати пора, хтозна, які ще пригоди попереду…
Півень підніс сурму до дзьоба й заграв вечірню зорю:

День давно вже згас,
це спочинку час.
Долоню — під скроню,
поруч клади броню,
добре щоб спочив,
ворога побив!

Срібні звуки довго бриніли поміж гіллям, пер ше ніж полинути до близьких зірок.
Подорожні зручно повкладалися.
Мишібрат то заплющував очі, то знов розплющував, дивлячись, як танцює полум’я. Але повіки підіймалися щодалі неохочіше. Заспокоєний, мурмочучи свої котячі молитви, він заснув.
Півень ще ласкаво погладив свій згорточок, засунув його під крило і враз захропів. Снились йому, напевно, нові битви. Зорі кліпали срібними віями. Ситий вогонь поволі доїдав перепалені гіллячки, багаття догасало.
У верховітті старих дерев ще раз пролинуло зітхання:

…добре щоб спочив,
ворогів побив!

Але друзі цього вже не чули. Натомлені з дороги, вони міцно спали.

Вікрадення
Уставав рожевий ранок. Сонце розчісувало золоті кучерики. По свіжій блакиті, в якій купалися жайворони, пливли хмарки, котрих тато-вітер і мама-погода саме вивели на прогулянку. Дерева потягалися, розпростували плечі, клени розправляли листя, ялини пробували свою колючу зелену щетину. Лисичка з рушником на шиї поверталась від ставка. Мишібрат навколішках дмухав у попіл від учорашнього багаття. Півень жмутками моху обкладав у вузлику щось дорогоцінне і крихке.
— Доброго ранку, друзі! — гукнула здалеку Хитруся.
— Доброго ранку! Який у тебе сьогодні чудовий вигляд! Що то молодість… — зітхнув півень, зв’язуючи ріжки хустини. — Хіба щось може з нею зрівнятися…
— Е, це просто комплімент, я розумію. Ну шо з тієї молодості, коли нема ані роботи, ані чого до рота вкинути!
— Ніяк не розгоряється, — задихався Мишібрат.
З жару, щоправда, йшов дим, але вогонь не мав апетиту, ще спав.
— Я тобі покажу, як це робиться, — підхопився капрал Пипоть.
Він острогою розгорнув попіл і схилився, збираючись дмухнути. Голий вогонь, з якого стягли тепле укривальце попелу, одразу завертівся. Сиві пластівці обгорілого листя та їдкий димок знялися вгору, півневі закрутило в носі. Він широко роззявив дзьоба й оглушливо чхнув. Хмара попелу шугнула в повітря.
— На здоров’я! — чемно побажала Хитруся.
— Ну, якщо це твій хвалений спосіб розпалювати вогнище… — глузливо мовив Мишібрат.
Але півень, червоний, із засльозеними очима, вже підкидав галузки, і, о диво, вогники почали їх зі смаком хрумати.
Вже сідали снідати, коли півень сказав:
— Знаєте, просто віри не йметься… Я вже собі думаю: може, все те, що було вночі, — тільки сон…
Раптом вони почули повільну ступу. Якийсь чоловік вів коня. Розгнуздав його й пустив поскубти соковитої трави на галявині. Потім підійшов до багаття й низько вклонився. Страусове перо на його капелюсі торкнулося землі. Друзі відразу запросили вершника відпочити й розділити з ними скромний сніданок.
То був один з багатьох гінців, яких розіслано вночі у всі кінці світу. Ще молодий, але з лицем аж сірим від куряви, стомленим і сумним. Навіть цікава Хитруся не розпитувала юнака, боячись ще більш роз’ятрити його горе. Але він, бачачи їхні співчутливі погляди, щиро зворушений добрістю Мишібрата, який хотів віддати йому свою скибку, сам почав оповідати:
— По ваших обличчях видко, що ви вже знаєте… Але все одно я мушу говорити, хоч серце крається, — це мій обов’язок. Кожен може допомогти в розшуках. Викрадено королівну Віолінку, дочку короля Цинамона, нашу укохану панночку… її викрали, коли вона їхала до Тулеби. Опікувалися нею вчитель співу Доремій Бемоль і панна Кортинелла. Карета вже пересягла кордон Блаблації. Злочин вчинено тут, на вашій землі, в Тютюрлістані! Самі знаєте, дороги тут кепські… Отож колесо в кареті й поламалося, а королівна, скориставшися з цієї зупинки, вийшла нарвати квіток. Стерегли її Кортинелла й маестро Бемоль. Чари якісь на них наслано, чи що… Але вони нічого не чули й не бачили… А королівна зникла, мов у воду впала. Карету полагодили, можна їхати далі, а королівни нема. Давай її кликати: «Віоло, Віолінко!» Слуги гукають на ввесь ліс, аж луна йде. Ніхто не озивається. Трохи далі знайшли її шарф і розірвану шапочку. Там були сліди величезних підкованих чоботищ. Виходить, її вхопили не дикі звірі, а розбійники. Того ж вечора оповіщено населення всіх навколишніх сіл, на дорогах виставлено сторожу — все даремно. Ми й досі не натрапили на слід. Від Кортинеллп нічого не доб’єшся — в неї мігрень, прикладає до лоба скибочки лимона, мліє, сльози ллються, немов із пожежної помпи, а маестро Бемоль тільки водить чорними очима й теж нічого не знає, нічого не пам’ятає. Отакі охоронці! Щоб вони в юшці втопилися!
— Якщо її викрадено на тютюрлістанській землі, — мовив півень, — це загрожує нам ускладненням дипломатичних відносин.
— Я бачу, ви на цих справах розумієтесь, — шанобливо глянув на нього гонець, — Так, король Цинамон у страшеннім гніві, в королеви Цикути спазми… Всі вважають, що війна неминуча. Може, почнеться за кілька тижнів, а можливо, й за кілька днів… А скільки жертв коштував останній похід…
— Я всього лише капрал, — скромно відказав півень. — Так, справді, тяжкі часи надходять, пане офіцере.
— Капрал може мати мужніше серце, аніж дехто з полководців. Зрештою, кожен солдат носить у ранці маршальський жезл…
— Ехе-хе, — журно зітхнув півень, — але не в цьому мандрівницькому вузлику.
— Я бачу у вас на мундирі вицвілі стрічечки, а орденів дурно не дають. Якщо вибухне війна, всі будуть потрібні, надто ж ті, хто має бойовий досвід. — Гонець швидко підвівся й загнуздав коня. — Бажаю вам щасливої дороги. Бог дасть, знайдете роботу і хліб, а може, й натрапите на слід злочинців.
Гречно вклонившись, поцілував лапку Хитрусі, обійняв півня й кота.
Скочив у сідло і з копита рвонув чвалом. Вже далеко, на вершині пагорба, обернувся й махнув капелюхом.
— Ви чули… — почала Хитруся, складаючи рештки харчів.
— Пора в дорогу й нам, не гаймося!
«Може, я знайду королівну і вона мене покохає», — замріявся Мишібрат. Він зірвав жмуток трави, нишком поплював на неї і витер чоботи.
Друзі вийшли з тінистої гущавини. Далі побрались узліссям, де пахло нагрітою живицею, хвоєю, материнкою та сонцем.
Над полудень добилися до роздоріжжя. Там стояла велика дошка з недавно наклеєним оголошенням.
— Я трохи короткозорий, — морщив брови півень.
— А мені сонце сліпить очі, — викручувався Мишібрат.
Тоді Хитруся підняла мордочку й прочитала вголос:

УЧОРА ВИКРАДЕНО БЛАБЛАНСЬКУ КОРОЛІВНУ ВІОЛІНКУ
На зріст маленька, обличчя миле, очі ясні, волосся біляве, шкіра біла, як молоко. Одягнена у блакитну сукенку й золоті черевички з діамантовими пряжками. В руці віяло.
Хто знайде, хай з ласки своєї приведе її на найближчий пост королівської гвардії. Розмір винагороди не обмежений. Будь-яку інформацію буде щедро оплачено. Беру на себе спорядження добровольців, що схочуть взяти участь у розшуках.

Далі йдуть підписи, зрештою, нерозбірливі, виразно видно тільки велику тютюрлістанську печатку з короною.
— Ну, тепер ми її легко впізнаємо, — плеснув лапками Мишібрат.
— Та я королівну вже раз бачив — на параді в Блабоні, і якщо навіть її перевдягнуть, все одно вгадаю, — запевнив півень.
— Але де ж її шукати? В який бік податись?
— Вперед, просто за вітром, — потягла гострим носиком Хитруся.

Зустріч з Мозолем
Над мандрівниками шуміли величезні старі дерева, тримаючи на собі зелені арки, що терпко пахли нагрітим листям. Крізь сплетені руки-віти сіялося сонячне сяйво. Хилячи кучеряві голови, велетні зітхали й сонно гомоніли.
А далі стелились луки, де леліли майже непорушні від спеки потічки. Над ними хмари метеликів спивали мед з квіток і маяли білими та жовтими хустинками перед здивованими очицями наївних незабудок.
Ген, аж до самих стін білених хаток, тяглися побрижені вітром нивки всілякого збіжжя. Скрипіли колодязні журавлі, ліниво перегавкувалися собаки. І все навколо, повите тремтячим теплим маревом, було якесь нетривке й таке гарне, що подорожні мимохіть зупинялись і зачаровано вдивлялися в цей сонячний краєвид, який, здавалося, міг зникнути від одного подиху.
І знов заглиблювались у березові гаї, ступали на галявини, зарослі ще не розквітлим вересом, де великі жуки, сріблясті й зелені, неохоче підіймали блискучі металеві надкрилля й, висунувши прозорі плісировані крильця, відлітали, сердито гудучи на тих, хто порушив їхню дрімоту на над’їденій суниці.
— Ви знаєте, що в нас кінчаються припаси? — заговорила Хитруся. — А навряд чи ми щось знайдемо в цій глушині, — показала на довколишні ліси.
— Нічого, до кордону з Блаблацією — лише один день ходу, — махнув крилом півень.
— Значить, десь тут викрадено королівну Віолінку, — пильно розглянувся навкруг Мишібрат.
— Отож-бо і є!
Сутеніло. Коли-не-коли розлягалося кумкання деревної жабки, неначе хтось бив у маленький барабанчик.
— Знов заночуємо в лісі?
— А ти так скучив за ліжком, Мишібрате?
— Що те ліжко! Найкраще мені спалося на мішках з борошном, під шум води, що лилася на колесо, — відказав розчулений спогадами кіт.
Раптом здаля долинув крик, приглушений шелестом листя, що вкладалося на сон.
Капрал Пипоть наддав ходи.
— Поскачеш, як я тобі заграю, ти, ледацюго! — почувся сердитий голос, а потім ляск бича й рев:— Співайте, співайте, всі до одної! Голосніше, ви, ненажери, шкірогризи, кровопивці!
Забриніла гітара, й полинув тихий спів:

Любо нам скакати
на тугім канаті!
А як же ж радіє
наш господар-тато!
Хоче він, щоб пурхав
я, мов птах крилатий,
а як ні, то буде…

— Буду нагаєм навчати! — плетений ремінь свиснув так близько, що мандрівники аж здригнулись, потім розлігся злий регіт. — Голосніше, ви, поганці! Нагай вам і так боки лоскоче, а як не вийде до ладу, я вам усі кістки потрощу!
Півень розхилив ліщинові гілки.
На галявині стояв великий жовтий фургон.
Посередині був напис великими літерами: «ЦИРК КРУЧАНО», а нижче, поміж старими афішами, можна було прочитати: «Дресирування найдикіших бліх маестро Мозоля». Крізь тонкі віконниці долітали крик і тупотіння, аж фургон скрипів і гойдався на ресорах. Із кухні, де з бляшаного димаря курів дим, вихилилася молода циганка й гукнула:
— Та не кричи так голосно, тату, а то в мене на плиті горщики підскакують! — Потім помахала рукою. — Лупоне! Лупоне, ходи ж сюди!
Босий, напівголий хлопчина перебіг галявину і вскочив у фургон.
Циганка стояла і перебирала пальцями разки намиста, задивившись на вечірнє сонце.
В півня заблищали очі, коли побачив таку красуню. Він пригладив гребінь і нетерпляче переступив з ноги на ногу.
По другий бік фургона розчинились двері, і східцями поволі зліз на витоптану траву здоровенний циган. На ньому була картата сорочка, латана-перелатана. Чорні кудли звисали на засмаглий лоб.
У лівому вусі блищала сережка з рубіном, схожим на краплю свіжої крові. Недбало заткнутий за пасок бич-семерик волочився за ним по траві.
Сухоребрі сиві коні, що досі пожадливо скубли миршаву траву, прищулили вуха й важко поскакали на спутаних ногах у глиб лісу, щоб сховатися між деревами.
Циган, побачивши цей переполох, зайшовся таким зловісним сміхом, що молодий березняк затремтів усіма листочками, а сорока, яка чатувала на покидьки біля кухні, полетіла геть, насилу несучи свій довгий хвіст у густому від спеки повітрі.
— Гей, Дримбо, а як там вечеря?
— Вже готова, тату, іди їсти.
Циган розстебнув пасок, яким був підперезаний, зачепив за клямку, видобув з-за халяви ножа, поплював на лезо й почав водити ним по натягнутім ремені.
— Тікаймо! — шепнула Хитруся.
— Це, напевно, розбійник, — простогнав Мишібрат.
— Тихше, тихше, — квоктав півень, — вони ж нас не бачать. Пробирайтесь до шляху і там чекайте, а я мушу обшукати цю халабуду. Хтозна, що в ній сховано…
— Тільки не ризикуй занадто…
— Будь обережний, — попросив і Мишібрат.
— Я вже знаю, що то за пташки, і не з такими справлявся…
Нявчура з Хитрусею пірнули в гущавину й стали прокрадатись до шляху, що бовванів за деревами.
Вони чули, як позаду скрипить, перехиляючись, фургон і шурхає по ременю сталеве лезо ножа.
— Цей Пипоть — справжній герой, — прошепотіли задихані лисиця й кіт, ступивши на розпечений пісок битого шляху.

За крок від смерті
А півень, поправивши сурму за плечима, сміливо вийшов на галявину. Старий циган забрався у фургон, годував зголоднілих бліх — чути було, як вони плямкають, гризуться й гарчать, видираючи одна в одної злиденний харч.
Капрал Пипоть підійшов до дверей кухні й легенько постукав. Ніхто не озвався, тільки булькотіло в горщиках та запашна пара вихоплювалася з-під брязкітливих покришок.
Він стривожено оглянувся. За ним стояв ще один великий, щільно накритий казан. Далі паслися дві сиві шкапи, їхні бліді тіні мляво повзли по траві. Ще далі розіп’яли свої тінисті шатра могутні вікові дуби. Звідти віяло приємною прохолодою, що наче кликала спочити, подрімати.
І раптом півня взяв страх, йому здалося, ніби над головою висить яструб, а може, крізь щілини в дошках його обмацують пронизливі погляди. Він уже намірився тікати.
— Зажди, милий мандрівнику! — гукнула циганка, виходячи на поріг. — Гей, генерале, генерале!..
Почувши цей співучий голос, що так і голубив, так і вабив, півень довірливо повернув назад. Недавній страх видався йому сміховинним. Адже над ним ще пломеніло західне сонце, сяяла чиста блакить і приязно погойдувались віти, а вродлива циганка, збігаючи зі східців, виспівувала:
— По-о-оворожу… По-о-оворожу… Циганка правду скаже, що було, що має статись, чого від долі чекати… Дай, дай же мені своє крило… Багато ти воював, хоробрий був, ворогів мав, але всіх подолав… Щасливий у коханні будеш, свою милу скоро здобудеш, чи й не скоро… Циганка всю правду скаже.
Який був би з капрала Пиптя старий солдат, якби серце в нього не забилося дужче при зустрічі з гарною дівчиною?
Адже тільки для того й спровадив він товаришів, щоб підійти до неї ближче і побалакати сам на сам. За свою довгу службу стільком закрутив голову, ого-го! Півень по-молодецькому стріпнувся, другим крилом погладив циганку. Червоні вуста красуні були зовсім близько, він наставив дзьоб для поцілунку й прошепотів:
— А може, це тебе доля судила мені за дружину?
Дримба норовливо відхилила голову, аж забряжчали срібні монети в косах, усміхнулася, блиснувши зубами.
— Ну-ну, ач який ти бистрий, півнику мій, вояче дорогий, не з того кінця берешся! — І, звівши чорні брови, знов стала пильно вдивлятись у пошарпані пера. — Перше ніж щастя знайдеш, великої небезпеки зазнаєш, — заторохтіла, — Хтозна, чи й не загинеш. І не в чеснім бою зложиш голову свою, жде тебе смерть од підступної руки. — Поглянула на нього палючими очима, обіруч міцно вхопила за крило. — Недалеко вже небезпека, все ближче… ще ближче…
Бо з-за фургона до нього підкрадався циган Мозоль з ножем у зубах.
А капрал Пипоть слухав солодкий голос, мов зачарований.
— Якщо й загинеш, принесеш людям користь, і після смерті тебе хвалитимуть, — лукаво правила Дримба, а сама думала про те, як він, обскубаний і начинений, шкварчатиме в ринці.
Раптом на здоровенному казані позад неї піднялась покришка, у шпарині показалося злякане личко, і півень почув шепіт:
— Тікай!
Немов збудившись, капрал Пипоть шарпнувся, видер крило з циганчиних рук і підскочив угору. Мозоль кинувся за ним, але вхопив тільки найдовше перо у хвості. Сопучи й гупаючи підкованими чобітьми, він погнався за півнем з ножем у руках.

Таємничий казан
Коли друзі, нарешті, спинилися, щоб звести дух, вони почули тільки шум дерев у надвечір’ї. Притискаючи лапки до грудей, аби втишити розкалатані серця, прислухались, чи не женуться за ними. Але навколо було тихо.
— Я вже відчував вістря ножа на горлі, — квоктав півень. — Чудом врятувався від смерті…
— Ми так за тебе боялись, — мурчав Мишібрат, радо задерши хвоста.
— А я ледве встигла гукнути своїм блошкам: «Тримайтесь за хутро!»— так ми дременули!
— Твої блохи — то ягнята проти Мозолевих страховищ!
— В нас нічого не пропало?
— Твій вузлик у мене, капрале.
— Ну то все гаразд…
— Треба тікати з цих паскудних місць.
Мандрівники неквапом вступили під темне склепіння старих дерев. Сонце щойно зайшло. Великі чолохаті нічні метелики тріпотіли над квітками, що того вечора пахли особливо солодко… Звідкись, дуже здалека, повторювана задуманими деревами, долинала пісня:

Була в бою з тобою,
в години супокою,
а нині я сумна
у цигана сама…

Тут мелодія захлинулася жалісним риданням.
— Ой лишенько! — зойкнув півень. — Моя сурма!
Даремно супутники втішали його, мовляв, він купить собі другу. Жодна вже не буде така, як стара, — погнута, вірна, втрачена. Капрал не міг зрушити з місця, стояв, схиливши голову набік, і вслухався в далеку скаргу, а голос сурми уривався й хрипів, ніби вона була повна сліз.
Тоді півень обернувся і, не слухаючи умовлянь товаришів, відштовхнувши їх, щоб не затримували, вигукнув:
— Ідіть далі самі, я вертаюсь!
— Ти збожеволів, я не пущу тебе! — скрикнула Хитруся.
— Я теж іду з тобою, — нявкнув Мишібрат, гострячи кігті об стовбур дерева.
Було вже зовсім темно, світлячки, повертаючись з гостини, засвічували ліхтарики. Півень поночі бачив погано, тому Нявчура, очі якого тепер світились зеленим вогнем, ішов попереду, розхиляючи гілки.
Дісталися до шляху. Пісок ще не охолов і грів їм лапки. Місяць уже викотився з-за лісу, і кажани шугали в чорні печери під деревами. Вологі віти звисали, немов скам’янілі бурулі.
— Дивіться, дивіться, — шепнула Хитруся.
— Моя сурма!
— Тс-с-с… Тихше!
На галявині, в траві біля казана, покришка якого була притиснута великим каменем, лежала сурма. Вітрець, що ледь пригинав росяну мураву, будив у ній тихі зітхання. Видно, вона тужила за своїм господарем.
Темним громаддям бовванів фургон, крізь зачинені віконниці скупо цідилося жовтаве світло свічки. Видно, там ще не спали.
Півень хотів одразу вхопити сурму, але лисичка притримала його лапкою, а кіт пучками трави обкрутив йому остроги, щоб не бряжчали.
В цю мить фургон заскрипів, перехилився, світло приснуло крізь щілини.
— Більш не буду на них чекати, — почувся голос приборкувача Мозоля й гучний позіх. — А ти могла б тримати його міцніше!
— Та я ж тримала скільки сили, — засміялася Дримба, — але він так підскочив… Мабуть, і досі ще тікає…
— Про всяк випадок прив’яжу кінець мотузки собі до ноги, тоді вони самі мене розбудять.
— От бачиш, — шепнула Хитруся.
Сурма смикнулась і посунулася по траві. Мотузка натяглась, а потім обвисла.
Тепер мандрівники почули сварливі голоси бліх, що вкладалися спати. Зненацька щось як грякне — раз, тоді другий, затріщала дощана переділка.
То циган скинув чоботи й пожбурив ними в стіну, щоб утихомирити блошину шамотню. Потім вогник свічки жалібно засичав, здушений послиненими пучками. Фургон потемнів, пригнувся. Невдовзі розляглося рівномірне хропіння, неначе картопля сипалась по сходах, — Мозоль заснув. Тоненько зітхала Дримба, за щось просив пробачення і хлипав циганів синок Лупон. Тільки за гратами сопли, зачувши чужих, незліченні, чуйні, спраглі крові блохи.
Нявчура нечутно підповз, зняв пута з сурми й подав її півневі, а той поцілував її так міцно, що дзьоб аж ляснув об бляху. Потім відскочив убік, тулячи її до грудей.
— Ходімо вже, — квапила Хитруся.
Місяць лив потоки срібла. Тупали спутані коні. В старому цирковому фургоні порипували дошки. Раптом мандрівники почули приглушений плач.
— Це твої блохи?
— Що ти! — обурилась Хитруся. — Мої давно сплять.
Тоді Нявчура тицьнув на казан, обнюхав покришку і зсунув камінь.
— Краще не займай. Хтозна, що всередині.
— Там був гой гном, що попередив мене про небезпеку, — шепнув півень.
Якась ропуха, змучена довгою спекою, вилізла з-під папороті. Вона роздивлялась довкола виряченими очима. Обвисле воло то роздималось, то опадало від надсадного дихання — в неї була ядуха.
— Чи нема тут у вас води? — сапала ропуха.
Але троє друзів не чули, всі нахилились над казаном, бо півень саме зсунув крилом покришку. Хитруся позадкувала, а Мишібрат, випустивши кігті, приготувався до стрибка. У щілині показалося дитяче личко. Дитина сиділа по шию в якійсь рідині, що проти місяця блищала, мов ртуть. Волосся в неї було коротке й кучеряве.
Ти хто? — здивовано спитали мандрівники.
— Рятуйте мене, — заплакала мала, — я королівна Віолінка.
— Королівна? — недовірливо перепитали дру. зі. — Що ж ти тут робиш?
Дівчинці допомогли вилізти. Вона була гола. Лисичка прикрила її м’яким листям підбілу й накинула якусь сукенчину, що сохла на дишлі.
— Це вже третю добу я мокну у відварі горіхового листя, щоб шкіра потемніла. Циган викрав мене, зачарував… Мені доведеться прибирати клітки цих страшнючих бліх…
— Королівна, справжня королівна, — тикався в неї носом недовірливий Нявчура. Хвіст його тріумфально стирчав угору.
— Королівна, — захрипів від хвилювання півень і підніс сурму до дзьоба, щоб заграти тріумфальну фанфару.
— Навіжений! — смикнула його Хитруся.
Вона вхопила Віолінку за руку. Всі припустили до шляху. Останній цибав капрал, повішена через плече сурма товкла його по спині, немов підганяючи.
Тоді на спустілій галявинці, де ворушились тільки величезні тіні спутаних коней, змучена цілоденною спекою стара ропуха, полегшено зітхнувши, пірнула в чорний казан.
— Ах, як приємно купатись, — шепотіла вона, заплющуючи вирячкуваті очі. Роздуте воло здригалось, і на поверхні розходилися дрібненькі брижі.

Ранок на кордоні
Світало. Сонце ще не визирнуло, але небо на сході вже поясніло, над луками стелився туман, гнулись від роси трави, з листя скапували краплі.
— Поглянь, невже це й справді королівна? — недовірливо шепнула Хитруся.
Всі троє схилились над нею. Стомлена втечею, дівчинка спала, на замурзаному личку лишилися патьоки від сліз.
— Але ж вона бридка, — здивувався капрал, — У Блабоні була зовсім не така.
Рудаве волосся в малої стояло сторчма, шкіра була смаглява, а носик весь у ластовинні, ніби Віолінка чхнула в ненакриту чорнильницю.
— Нема ані віяла, ані черевичків з діамантовими пряжками, — докинув Мишібрат. Потім зібрав усі сили, заплющився й прошепотів:
— Якщо це королівна, то для мене вона достатньо гарна.
— Це все циганові чари, скаржилася ж, бідолашна, що її три ночі купали в різних відварах та зіллі. Примусили сидіти в отій огидній юшці, де ьиварювали старі губки, дурман і лепеху, від яких в’яне шкіра, та комарине сало, щоб схудла, та надкрилля жучків-сонечок, щоб цятки ластовинням перейшли їй на личко. Не кажіть про це Віолінці й не давайте їй люстерка… А то тяжко зажуриться, сердешна. Треба її оберігати, доволі вже натерпілася, — сказала Хитруся.
Одна краплина, блиснувши, мов діамант, упала сонній дівчинці просто на шийку. Віолінка здригнулася, протерла очі, хвилинку розгублено дивилась на супутників.
— А, це ви, — позіхнула, ліниво потягаючись. І відразу запхикала:— Мені так холодно, так їсти хочеться.
Півень глянув на лисичку, лисичка на Мишібрата — вони не мали ані крихти. Всі запаси вийшли, хто ж міг передбачити, що доведеться так довго блукати серед цієї пустки.
— А поглянь лиш, — заговорила Хитруся, моргнувши до них, — поглянь, Віолінко, який гарний день устає. Пташки вже полощуть горлечка блакиттю, а краплинки роси сяють на павутинні, мов твої діамантові пряжечки…
— Ти мені зуби не замовляй! Дайте чогось попоїсти!
Тоді півень легенько відсторонив їх обох, приклав до дзьоба сурму й заграв.

Сонце, калач медовий,
у небі сяє,
проміння — мов ясні бджоли,
мов флейта грає,

Пахнуть духмяні трави,
над дзеркалом вод — метелик:
блакитний, такий легкавий,
неначе іскра весела.

Лагідний віє легіт
в зеленім домі затишнім,
у леготу пальці теплі,
такі легкі та музичні.

Хмарка срібляста у небі плине,
у синій сині…
Мені б на білій отій перині
поплавать нині!

І серце радіє, ширшає в грудях,
щасливим дзвіночком дзвонить.
Ось-ось, здається, пурхати буду
й сюрчать, мов коник…

То була чудова пісня, ще ніколи в житті він так не грав. Заслухавшись, дерева мовчали, а потім почали їй вторувати, спочатку найближчі, тоді ті, що стояли далі, аж поки заспівав увесь ліс. — неначе свій власний, знаний віддавна, але тільки тепер вилитий у звуках прекрасний гімн.
Та королівна пискляво верещала:
— Їсти хочу!
Підбіг до неї Мишібрат і, ставши на коліно, вигукнув:
— Не гнівайся, красуне, ми ж не навмисно моримо тебе голодом… Самі теж не їли, бо нічого. Хіба в циган тобі було б краще?
— В цей час циган уже годував бліх, то й мені дав би снідати.
— Дивись, який букет я тобі приніс, — простяг Мишібрат пучок синіх дзвіночків, котрий досі тримав за спиною.
Віолінка схопила квіти, знехотя понюхала, а потім почала рвати їх, жмакати в кулачках.
— Навіщо мені цей бур’ян, його ж не з’їси…
Аж тут з одної квітки вилетіла розлючена бджола і вжалила королівну просто в ніс.
Віолінка пронизливо скрикнула. Півень і Хитруся кинулись до неї. Махаючи лапками, відігнали бджолу, яка кружляла над ними і дзижчала:
— Що з-з за нез-з-зносна коверз-з-за!
Ніс тим часом страшенно розпух. З очей потекли рясні сльози. Півень порадив королівні прикласти до носа сурму, бо холодний метал гамує біль. Кіт перекидався через голову, намагаючись її розвеселити. Нарешті Віолінка заспокоїлася, встала й зневажливо відштовхнула їх.
— Ви мені набридли! Тільки й умієте все робити мені на злість, дурні звірі!
І далі пішла лісом сама.
Засмучені звірята брели далеко позаду.
— Забирайтесь! Я не хочу вас бачити! — гукнула вона, обернувшись, і зі злості затупотіла ногами.
Несподівано ліс розступився.
Перед ними височів пагорб, який півколом оперізувала дорога, схожа на білий струмок. На самому вершечку, серед густих соняхів, стояла корчма «Під оселедчиком». Дим рівнісінько здіймався до неба. Хтось у білому кухарському ковпаці вийшов на поріг і блискав тацею, висипаючи крихти горобцям. Потім, прикривши очі долонею, довго дивився в бік кордону.
— Звідки я знаю ці місця? — наморщив брови півень. — Ага, —стукнув себе пальцем по лобі, — та це ж корчма пана Сніданнячка, а он він і сам махає нам рукою!
Королівна вже збігала зі схилу.
— Сніданнячко! — гукала, плещучи в долоні. — СнІданнячко, подавай сніданнячко!
За нею поспішали вірні друзі.

Чорна купіль
Саме розвиднялося, коли кінь заплутався в мотузці. Вона потягла за ногу Мозоля, той крикнув:
— Попались!
Цигани вискочили з фургона.
Нікогісінько. Тільки кінь борсався, намагаючись виплутатися. З ножем у руках циган оббіг галявину.
Втікачів і слід загув.
— Уночі сурму вкрали, — потрясав кінцем мотузки Мозоль. —Видерли її з наших рук… — Він схопив коня за гриву. — Ти з ними змовився! —заревів, заміряючись кулаком.
— Та я їх і на очі не бачив, — застогнав сухоребрий коник, і він казав правду, бо на очах у нього були більма. — Щоб я задер копита, коли брешу! присягався, б’ючи себе в груди.
— Тату, тату! —запищав синок. — Хтось камінь з казана скинув.
Циган зірвав покришку. В казані, по самі ніздрі у воді, дрімала стара ропуха.
Всі троє скам’яніли з подиву.
— Здається, тату, ти передав того зілля, від якого темніє лице.
— І того, що старить. І того, що вроду забирає, — засміялася Дримба. — Ось що зосталося від нашої красунечки, — вона полоскотала ропусі здуте воло. — Подумайте тільки, і ця потвора сміла видавати себе за королівну!..
— Не меліть дурниць, тут щось не так. Лупоне, збігай по Чорну Книгу Магів!
Мозоль зняв з піддашшя пучок сухого зілля: чебрику, курячої сліпоти, живокосту та відомої всім конюшини, розтер у долонях на порох і сипнув у воду. Потім узяв циганську біблію й почав читати закляття:

Маладіви, лакадіви,
дідько лисий, дідько сивий,
нікобара,
чортів пара,

чорний закон,
дід Каракон.
Карат! Марат! Шостий ріг,
рахатлукум — Габакік!

Покришка тричі підскочила, вихопилась фіалкова пара.
— Помолоділа, помолоділа! —радісно тупотів Лупон.
— Дримбо, зніми покришку!
Темна рідина вкрилася зверху іржавими плямами. Казан був порожній.
— Ге! — здивувався циган. — А що ж то за чари?
— Щось сталося! Щось сталося! — з тріумфом пишав непутящий циганів син, стрибаючи на одній нозі.
— Ану цить, виродку! — гримнув на нього батько.
Він нахилив казан і став потроху зливати воду, цідячи її крізь розчепірені пальці. На самому споді, в гущі, жваво хлюпався пуголовок.
— Тату, то була справдешня жаба! — крикнула Дримба.
— Запрягай коні! Ну, мерзотники! Поцупили її в нас! Ще гвардійців спровадять на мою голову!
Він підганяв дітей кулаком.
Вхопив за вухо Лупона, підняв і з розмаху шпурнув у халабуду.
— А хай вам стонадцять фур-р-ргонів бар-р-рбар-р-рису! — вилаявся люто, і це «р-р-р» рокотало йому в горлянці, немов далекий грім грозового вечора.
За хвилю вони вже виїжджали, ламаючи молоді берізки. Коні вимчали фургон на дорогу.
Блохи заходилися гавкотом, чуючи свіжий слід. Під виляски бича, у хмарах куряви неслась за втікачами погоня.

Плоди розшуків
А наші друзі лаштувалися снідати. Капрал Пипоть пов’язався серветкою. Хитруся лапкою пригладила настовбурчені кудлики Віолінки.
Мишібрат остеріг:
— Обережно, гаряче!
В кухлях парувало молоко.
— Я не буду пити, — буркнула королівна, дригаючи ніжками на високому стільці.
— Таке чудове молочко, —облизався Мишібрат.
— Не хочу! Не хочу! Не хочу! — Віолінка скочила зі стільця. — Пане Сніданнячко, — покликала вона, — я хочу шоколаду з пінкою!
— Тобі не смакує те, що я подав? — здивувався корчмар.
Не смійте мені тикати! — Вона знов злізла на стілець і, гордо випроставшись, запитала:— А чи ви взагалі знаєте, хто я така?
— Ну, маленька дівчинка, і до того ж…
— Я королівна Віолінка!
— Так, це правда, — потвердили мандрівники. Ми самі визволили її в лісі біля річки Кошмарки.
Тоді Сніданнячко, змахнувши серветкою по підлозі, став на коліно й шанобливо поцілував їй кінчики пальців, які вона ласкаво йому подала. А підвівшись, вигукнув:
— Я звелю принести все, чого забажаєте. Наказуйте, вельможні пані й панове!
І почався бенкет.
— Хто ж за все це платитиме? — непокоївся півень.
— Чого ти турбуєшся, скнаро? — штурхнула його Віолінка. — Перший гонець з двору мого батька, коли сюди завітає, кине йому капшук із золотом.
— Ну, якщо так, то давайте споживати божі дари…
Та й почали вминати різні страви в такому порядку, як загадувала їх подавати капризна королівна.
Шоколад з пінкою, крихкі тістечка із золотистим агрусовим желе, сосиски у срібній посудині з запітнілою від запашної пари дзеркальною покришкою, вареники з черешнями із збитою сметаною, смаженого коропа, над яким мурчав від насолоди Мишібрат, обережно виймаючи кісточки, нарешті, газовану воду з сиропом, що колола в ніс, ніби шпилечками, а насамкінець — добірні груші. Четвертинки їх просто танули в роті, розтікаючись патьоками солодкого соку.
Всі слуги обступили їх півколом, з подивом і захватом розглядаючи врятовану королівну та її супутників.
Коли це за вікнами щось заторохтіло, перед ганком загриміли копита. Двері з грюком розчахнулись. Якийсь лицар, жбурнувши капелюха з пером на оленячі роги, що висіли над коминком, гукнув:
— Гей, корчмарю, налий-но чогось! Та швидше!
Витер піт з чола і, сопучи, припав до величезного кухля. Одна зі служниць підбігла до хазяїна й щось йому тихо шепнула. Мишібрат, наставивши вуха, розчув тільки: «З Блаблації» і «королівна»…
Пан Сніданнячко вже плив до лицаря, потираючи пухкі ручки.
— Шановний пане, — почав він, — тобі вже більш не доведеться гасати шляхами, шукаючи королівну, — гонець здивовано звів брови, — бо нам випала честь саме зараз приймати її в себе. — І не встиг лицар витерти вуса, як корчмар підбіг і послужливо простяг йому довгий списочок, — Ось дозволю собі подати вам рахуночок за її сніданнячко. Шановний пан, мабуть, заплатить за королівну та її супутників. Звісно, це дрібниця, мені не горить, я тільки так, для порядку…
— Що? Що? Що? — похлинувся гонець.
— Слухай! — крикнула Віолінка. — Заплати цьому захланному кухарчуку і дай по червінцю отим славним звірятам, —зневажливо кивнула на трьох друзів.
Лицар широко роззявив рота, потім у нього затрясся живіт, тоді заклекотіло в горлі, кутики вуст піднялися догори, і він, нарешті, голосно розреготався.
— Це опудало — Віолінка? — відлунювався під брусованою стелею його глузливий сміх. — Ця мацапура, ця, ця… Ха-ха-ха! — бухав басовитий регіт, неначе хтось котив барило.
Капрал обурився.
— То що, виходить, ми брехуни?
І вже простяг крило по карафку, шоб торохнути придворного по довбешці.
— Це справжня королівна! — вигукнула Хитруся.
— Ох, перестаньте, бо лусну! — душився лицар. — Змилуйтесь, ото сміхота!
— Мовчи, ти, дурний підніжку! — тупнула ногою королівна.
Лицар, все ще сміючись, обернувся, зняв зі стіни засиджене мухами дзеркало і, галантно ставши на коліно, підсунув його під ніс Віолінці.
— Ой! —скрикнула вона, затуляючи обличчя руками.
Темне личко, розпухлий, мов банька, веснянкуватий ніс, подерта сукенчина і руді настовбурчені, як стріха, кудлики, — невже то вона, прекрасна королівна? Це неправда, це страшний сон! Віолінка відняла долоні від очей, проте видіння не зникало, і вона вже впізнала своє личко, але яке ж воно споганіле, бридке, ще й перекривлене від гніву.
— Підле люстро! — скрикнула Віолінка. Пхнула його щосили ногою, аж воно — брязь! — і розлетілось, але кожна скалка глузувала з неї, стверджуючи її бридоту. — Ну, постривай, ти, ти… — пригрозила гінцеві. — Я поскаржуся батькові!
— Хто сплатить мені рахунок? — вимахував папірцем магістр кулінарії Сніданнячко. — І за дзеркало заплатіть! Давайте гроші, а то накажу вас побити.
— Ти дав себе ошукати зграї дармоїдів. Пошили тебе в дурні, спорожнили полумиски, вилизали тарілки, — кепкував лицар. — А де ж, прекрасна королівно, твоє біле личко, золоте волоссячко і блакитна сукенка?
— А я королівна, я все одно справжня королівна! ридала Віолінка. Тоді підскочила і в безсилій злості вкусила його за руку.
— Ах ти шмаркачко! — крикнув лицар. — Ось тобі, щоб не брехала! — І, перше ніж супутники встигли прийти на поміч, вліпив їй кілька добрячих ляпанців по голому задку. — Там, на подвір’ї, чекають двадцять сім знайдених досі королівен! Чуєте вереск?
Усі вибігли з корчми. Диліжанс перед ганком ходив ходором, з тріском ламалися віяла. Копаючи одна одну золотими черевичками, двадцять сім знайдених королівен видирали суперницям штучні кучерики.
— Гей, ви там, ану тихо, стонадцять марципанів! — гаркнув лицар. — На старість мене нянькою зробили.
Він, ляпаючи капелюхом, розборонив їх. Дівчатка, добропристойно присівши на краєчок вистелених оксамитом кріселець, розправляли зім’яті банти й ревниво позирали одна на одну. А коли карета рушила, показали заплаканій Віолінці довгі червоні язики.
— Платіть! Я з вас витрясу останній шеляг! — погрожував корчмар, щосили тримаючи за хвіст півня, який марно намагався вирватись.

* * *

У цей час циган доїхав до повороту. Там спинив коней і по складах почав читати велику об’яву про викрадення королівни.
— Був у нас в руках скарб, — заскиглила Дримба, — виходить, ця мала не брехала…
На дерев’яному плечі дороговказу сиділа ворона з кошиком під крилом і, крутячи головою, пильно до них придивлялася.
— Гей, тітко! — гукнув Мозоль. — Чи не бачила часом півня, кота й лисиці?
— Щойно їх обшукували слуги в корчмі «Під оселедчиком». Геть-чисто облупили, надавали товчеників та й вигнали у три шиї, — закрякала ворона. — Ондечки плентаються шляхом!
— Спасибі, тітко, —- засміявся Циган. — Вважай, вони у нас в руках!
Хвисьнув батіг, і шкапи, стогнучи, потягли повіз на гору.
— Як піймаємо, зв’яжемо їх і приведемо до короля — ось, мовляв, хто краде дітей! Розумієш? Вони підуть на шибеницю, а я згребу нагороду!
Мозоль засунув ножа в рукав і шарпнув полатані віжки.
— Ну, в’йо! Гаття, мої скакуни!
Дримба зайшлася сріблястим сміхом, почувши про цей підступний план.
— Я пишаюсь таким батьком, — прошепотіла. Тоді вхопила гітару і, вдаривши по струнах, заспівала:

Чую — чутка серце тішить! —
від людей, птахів, тополь,
що розбійник иайславніший —
циган, тато мій — Мозоль!

— В Тютюрлістані! В Тютюрлістані! — щебетали якісь пташки, сховавшись у густих кущах при дорозі.

Родовид Мишібрата
— Тепер уже ніхто нам не повірить, — простогнала Хитруся.
— Звісно, коли навіть мої слова взяли під сумнів, — з гіркотою мовив Мишібрат.
— Друзі! Єдина рада: треба відвести Віолінку до самого короля, його любляче серце напевно пізнає її!
— А я не піду! — крикнула королівна. — Така нікому не покажуся, ви для мене якраз підхожа компанія! — Вона з розпачем подумала про ущипливі шепоти, нудотні поцілунки придворних дам, які ахатимуть над нею, а затулившись віялами, обміняються значливими поглядами й зловтішними посмішками.
Ні, нізащо. Вона була надто горда, щоб повернутися такою, споганілою від чарів. Ще не розуміла, що тілесна краса нетривка, з літами минає, а душевна лагода й сердечна доброта — незнищенні й вічні, вони осявають навіть глибоку старість.
День був сліпуче яскравий, спека з кожною хвилиною дужчала. У збляклому бездонному небі маленьким хрестиком кружляв розвідник-яструб. Сонце всім своїм тягарем налягло на застиглі дерева. Пісок на шляху пік ноги.
До Тулеби було кілька днів швидкого ходу. Харчів мандрівники не мали ніяких, а жадібний корчмар відняв у півня останні три дукати, відкладені на чорний день. Слуги обдерли їх до решти, перетрусили клуночки, у Хитрусі навіть зірвали бант з хвоста.
Чекала їх тяжка путь, бо й вечерю й нічліг мусили випросити, а не всюди відчинялися двері, не завжди їм виносили ложку страви. Частенько хвіртка зачинялася перед самим носом, і господиня сердито кричала:
— Нічого в мене для вас нема, волоцюги! — і нещиро додавала:— Ідіть далі, йдіть, хай вам бог помагає!
І все-таки подорожні не вмирають з голоду. Хоча хлопці свистять їм услід, передражнюють маршову ходу півня, кидаються грудками землі, хоча собаки рвуться на ланцюгах і гарчать: «Жебрррак, жебрррак!» або образливо кидають: «Хам! Хам! Хам!»— наші мандрівники поволеньки йдуть селом у смугастій тіні штахет, бредуть попід запорошеними садками, повними рож і нагідок. Смиренно стоять біля тину, і врешті таки натраплять на жалісне серце, на ласкавий усміх. Тут дадуть їм шматочок хліба, там окрайчик сиру, деінде не пошкодують і глечика молока. Подорожні з вдячністю приймають усі ті дари.
— Я далі не піду, — шепоче королівна смажними вустами, — нема вже сили…
Сонце пражить. Усі пташки замовкли. Повітря тремтить і струмує понад темною смугою Стогайських лісів. Тіні зробилися маленькі, найрадніше зовсім сховалися б під ступнею, але пісок шкварчить, мов сковорода, і вони біжать біля самої ноги, даремно шукаючи захистку.
— Збери всі сили, — каже півень, — це ж для твого добра.
Як хороше було б зараз лягти в холодку на траву й дивитись у небо. Тоді погляд лине в таку глибінь, у таку безмірну далеч, що забуває дорогу назад до маленької зіниці.
Але у Блабоні чекає стривожений король Цинамон і ридає ночами королева Цикута. Даремно їм привозять усе нових несправжніх «королівен».
Раз у раз схоплюється з місця король, введений в оману блакитною сукенкою, віялом і золотими черевичками з діамантовими пряжечками, простягає руки королева і, вмиваючись слізьми, волає: «Донечко!» А королівни-самозванки замість того, щоб побігти по малиновому килиму, кинутись на шию батькам і закричати: «Мамо! Татуню!», — вклоняються згідно з придворним етикетом і, приголомшені навколишньою пишнотою, шепочуть: «Ваша величність!»
І король наказує прогнати їх геть. Він стає біля вікна, ластівки зриваються з-під даху, щебечуть, приліпившись до фортечних мурів, де в кожній розколині повно смачної поживи. Дивиться король на тінистий парк, на садки, повні квітів, смикає гумову стьожечку, яка притримує корону, стукає берлом у кам’яні мури й задумано витирає портьєрою сльозу, що котиться по щоці.
А ластівки посвистують за вікном, їх підганяє писк голодних пташенят…
Тим часом далеко звідси піщаною дорогою бреде маленька королівна і слухає розповідь Мишібрата, забуваючи про спеку і втому. Може, ви не вірите?
Ну то послухайте, що розказує Мишібрат.
— Народилося нас трійко. Я ще очей не розплющив, а вже чув, як об ослизлі балки плюскотять води Хлюпавкі. Мати ховала нас, але старий мельник Питель вислідив, де наше кубельце, і я тільки відчув, як його вузлувата рука гребеться в сіні. Я зашився якомога глибше, не почув навіть крику братика й сестрички, бо вода ринула на колесо, загуркотіли жорна, задвигтіли решета, увесь млин заходив ходором, аж борошно сипонуло крізь щілини. Пізно вночі мама кликала дітей, блукаючи в очеретах над водою. Вона нічого не сказала, але я сам здогадався, бо вся шерсть у неї була мокра від роси. Хлюпавка не віддала своїх жертв, тихо лизала букові лотоки і плюскала у греблю. Мати міцно пригорнула мене. Так, ще не побачивши світу, трагічно загинули мій брат і сестра.
— Ох, сіромаха, — зітхає лисиця.
А півень наддає ходи.
— Ну, гайда, не відставати, — підганяє супутників, за суворістю намагаючись приховати зворушення.
— Коли повернуся до Блабони, попрошу батька заснувати притулок для всіх кошенят! — вигукує королівна.
Дивіться, посеред дороги лежить на спинці сонечко. Перебирає лапками, даремно кличе на допомогу. Віолінка нахиляється і, витерши з нього пил, кладе на долоню.
— Я думала, це коралик… — шепоче.
На спинці в сонечка три цятки, воно повзе по Віолінчиних пальцях, кружляє, вертається назад, нарешті вилазить на пучку середнього і підносить надкрилля, точнісінько так, як підіймає спідницю жінка, збираючись перестрибнути через калюжу.

Сонечко, сонечко, розправ свої крильця,
полети на небо, принеси гостинця! —

кричить йому навздогінці Мишібрат.
Сонечко вертається, описує коло над Хитрусею, нарешті сідає їй на вухо. Лисичка неспокійно тріпає вухом, коли це чує шепіт:
— Без вашої допомоги я загинуло б тут від спеки. Щиро дякую. Я відплачу вам добром, от побачите, не було б я Трицятко!
І ось воно вже високо-високо. Всі четверо, задерши голови, проводжають сонечко поглядом, аж поки воно розпливається у збляклій блакиті.
— Я вже його не бачу, — каже півень, — сонце сліпить очі.
І вони рушають далі.
— …Моя мати так і не виходилась від того горя, — провадить далі Мишібрат. — Часто схоплювалася серед ночі — їй вчувався дитячий плач… Тоді сідала на помості й ридала проти місяця. Хлюпавка була як срібне дзеркало, часом тільки соми підпливали до заставок, дотикались до них вусами і, постоявши трохи в задумі, зникали в ковбані під колесом. Однієї ночі мати ніжно поцілувала мене і подалася шукати втрачених малят.
Батько мій, славний на всю округу Мишолов Нявчура, десь тинявся цілими днями. Вертався вже ген за північ, мало не вдосвіта. Тоді, розжалобившись, що я такий самотній і недоглянутий, знімав з-над ліжка гітару й влаштовував на даху концерт. Особливо напровесні. Пам’ятаю, мов сьогодні: він стояв, витягши хвоста, на тлі мідного місяця, гітара побринькувала, а він натхненно співав серенади, ворушачи срібними від місячного сяйва вусами. Зачудовані соми аплодували плавцями. Стиха жебоніла вода, стікаючи цівочкою з нерухомого колеса. Увесь чар цих хвилин порушував мельник Питель. Він вибігав у кожусі, накинутому на сорочку, і, хляпаючи босими ногами по дощанім помості, лаючись на всі заставки, шпурляв на батька стару гирю або поліно. Вимахував руками, наче вітряк крилами, тінь падала на воду, розполохувала сомів, сягала верхівок схилених над водою чорних вільх. Нарешті, безсилий припинити нічний концерт, він пускав млин, і жагучий, тоскний сиів тонув у шумі й скреготі.
Однієї ночі мій батько, зваблений повнею, скочив на кружало місяця, що стояв над самим дахом. Там, мов на срібній сцені, він співав під гітару найкращих пісень.
На жаль, батько не помітив, що перед світом місяць став підбиватися вище. Я вражено дивився, як він підноситься у срібній гондолі, махаючи мені лапкою, йому вже не судилося повернутись.
Кілька ночей підряд бриніли його серенади над заснулим млином. Даремно переляканий Питель благав його повернутись. Даремно приставляв драбину. Місяць вже не спустився. Він потроху меншав, і я бачив, як разом з місяцем малів і тоншав мій тато, заворожений білолицим. Кінець кінцем батько став такий тоненький, шо я ледве міг його розгледіти на краєчку серпа, він розпливався мені в очах, повних сліз. Перед тим як відійти на той світ, батько кинув у наш бік гітару, і вона, посріблена, прикрашена пучком стрічок, кометою пролетіла зоряним небом. Мені здалося, що вона шелеснула в Хлюпавку. Астрологи вбачали в цьому лихий знак, віщували багато горя й сліз…
І справді, через три місяці вибухнула війна з Блаблацією.
Я лишився сам-самісінький. Навіть гітари не знайшов, тільки часом тихими ночами вчувалося, ніби її голос долинає з ковбані під млиновим колесом. Може, то якийсь сом пропливав мимо й вусами торкав струни…
— Неймовірно! — вигукнула Хитруся.
— Ну і що? Що ж далі? — нетерпляче підганяла королівна.
Заслухавшись, вони й незчулись, як пройшли чималий шмат дороги.
— Хоч батьком моїм був славнозвісний Мишолов Нявчура, а про діда згадується навіть у казкових літописах… Ви ж, напевно, чули про «Кота в чоботях»? То це він і є… Так от, незважаючи на все це, старий Питель зневажливо казав: «Відколи світ світом, ще не було таких навіжених котів!» Мабуть, він не годен був відчути красу весняної ночі, коли над Хлюпавкою кумкають жаб’ячі хори і стиха шумить вода, падаючи на букові колеса. Мельник Питель і в такі ночі з ліхтарем у руках обходив комору, завалену мішками. Крива тінь повзла по балках. Потім скнара сягав рукою за комин і довго рахував таляри, заховані в латаній панчосі небіжчиці-жінки.
Зате цілими днями Питель дрімав, заколисаний туркотінням млина. Коли-не-коли розплющував одне око, але, побачивши мене з мішком на плечах або коло заставки, знову засинав. Моїм обов’язком було відгортати совком висівки, насипати зерно в кіш, а передусім пильнувати, щоб миші не робили шкоди.
Батько мій винищував їх нещадно, тому й дістав почесне ім’я Мишолов. Не скажу, що це приємна робота, ну самі подумайте: після вечері, ум’явши миску яєчні з ковбасою й запивши молоком, доводилося, за котячою традицією, ковтати мишку, бліду, спітнілу зі страху ще й обсипану борошном. Але довгий час я справлявся з цим обов’язком.
Влітку мишачі родини залишали млин і перебиралися на дачу, любо відпочиваючи в навколишніх пшеницях, де родичі їхні мали багаті двори. Зате восени, тільки-но затупотять по гонтовім даху негоди, миші сунули назад цілими полчищами, забравши з собою навіть бідних родичів. Скреблися під підлогою, шастали поміж мішками і хрупали золотисте зерно, що прискало з коша, мов іскри.
Для них я був кровожерний гонитель і кат. Коли сніговий пух засипав поріг, не раз доводилося чути, як вони хукають на змерзлі лапки й нетерпляче тупцюють у нірках, чекаючи, поки я піду спати.
Матері, блискаючи чорними очицями, співали дітям:

Бережіть свої шкури
від страшного Нявчури,
дітки мої!

А я грізно ворушив вусами й освітлював ліхтарем кутки.
Було це якось у січні. Люті морози скували землю, а рвучкі вітри несли колючий сніг і ламали крижані бурулі, що звисали з млинового колеса. Часом з мишачих нірок долинав веселий гомін, там хором співали колядки.
Мені було дуже сумно.
Подавсь я до комори. Крізь щілини пробивалося місячне світло. В цих ясних смугах іскрилися сніжинки. Ліхтар спалахнув синім полум’ям і згас. Я влігся на мішках. Хотілося бути якнайдалі від Питля, що кректав над замацаною книгою, підраховуючи торішні прибутки і ялозячи в ній недогризком червоного олівця. Хотілося згадати свою маму, батька, котрого заніс у безвість місяць. Я лежав, затуливши лапками очі, з яких мороз витискав сльози.
Коли бачу: поміж мішків, неначе серединою вулиці, з радісними вигуками посувається мишача процесія. Я підскочив, мов на пружинах, і заступив їм дорогу.
Миші скам’яніли. Не сміли тікати, та, зрештою, кожну з них я щомиті міг придушити лапою. Попереду стояла літня миша в попелястому салопчику, за нею тулився якийсь дженджик у світлих рукавичках і котелку. Далі — чималий гурт святково вбраних гостей.
Коли я моргнув оком, усі зблідли. У дженджика випала з рук бамбукова паличка, але він не наважувався її підняти. Згори я бачив, як зухвалий малюк, що дріботів позаду, скориставшись з розгублення дорослих, почав зв’язувати гостям хвости.
Несподівано мишка в салопчику ступила вперед.
— Шляхетний пане Нявчуро… — заговорила тремтячим голосом. Тоді я побачив, що вона тулить до грудей невеличкий згорточок у мереживі. — Дорогий наш Тиране!
Я пригладив вуса. Миші в задніх рядах, налякані цим жестом, з писком кинулися врозтіч і враз застигли — їх не пускали зв’язані хвости. Малий пустун з радощів перекинувся через голову, а бабуся, тримаючи внука за вухо, старанно обтрусила з нього пил.
Я не витримав і засміявся. Зрештою, тієї ночі я не зміг би нікого скривдити.
— Ну, говори, голубко, — муркнув тихо.
Побачивши, що я в мирному настрої, всі з полегкістю зітхнули.
Дженджик скинув котелок і нишком витер піт з лоба.
— Ми йшли просити тебе, грізний Нявчуро, щоб ти ласкаво згодився бути хрещеним батьком мого первістка! — Вона підійшла зовсім близько — я виразно чув дух її напахченої шубки — і подала мені сповите в пелюшки мишаче немовля.
Що було робити? В мене м’яке серце, я охоче згодився.
Коли під радісні вигуки мене з новонародженим на руках вели на мишачий бенкет, славні мої предки на небі, певно, рвали на собі вуса й кляли свого нащадка, бо ще ніколи, як світ світом, не було такого, щоб кіт та побратався з мишами.
З того часу щоразу, коли я ловив якусь мишу на крадіжці зерна, виявлялося, що то дядечко або тіточка мого хрещеника, і доводилося, перепросивши, відпускати їх. А малий підріс, став такий верткий, і мати часто приводила сина до мене, щоб я його побавив. Вона цим дуже пишалася, бо й сама походила зі шляхетного роду, в її жилах текла королівська кров.
— У миші? Не може бути! — обурилась королівна.
— Атож, бо десь у далекій країні, здається, в Польщі, миші з’їли якогось короля Попеля, і то в його власному замку!
— Чи чувано таке! — здивувалася Хитруся. — Дивина та й годі!
— А куди ж дивилась поліція?! — сердито спитав капрал Пипоть.
— Отож поки я бавив малого, решта шастала по коморі, зсипаючи у шкіряні мішечки борошно та зерно. Дійшло до того, що я мусив стояти на чатах, щоб старий їх не застукав. Але й цього мало, — вони почали вимагати, щоб я сам носив зі спіжарні сало, бо мій хрещеник, мовляв, хирлявий і йому треба добре харчуватись.
І от якось я задрімав. Самі подумайте: цілий день робиш, а вночі мусиш охороняти невгамовних мишей, які так розперезалися, що шмигали по столі, коли я вечеряв. А часто, сягнувши в кишеню по ключі, я знаходив там сонне мишеня. Тієї ночі мене зморив сон. Мельник Питель, розбуджений галасом, здивовано тер очі: посеред хати сунувся величезний лантух з пшеницею. Старий подумав, що це йому приснилось, але ні — лантух сміло прямував до дверей, причому виразно чути було голоси цілого юрмища мишей, які тягли його на спинах. Питель зірвався на ноги, перевернувши лаву.
У млині раптом посіріло, табуни мишей металися з писком, цілі купи вискакували зі скринь. Мельник стояв занімілий, звівши руки над головою, на якій останні три волосини стали диба, щоб не пропустити цього жахливого видовища. Потім кинувся до мене. Не встиг я опам’ятатись, як господар витяг мене за хвіст.
— Ти знеславив, зганьбив котячий рід! — репетував мельник. — Ти взагалі не кіт, а мишам брат!
Він пхнув мене ногою у крижі, і я покотився по снігу. Почекав, поки його гнів охолоне. По коморі блукало світло, звідти доносились несамовиті зойки. То Питель підраховував збитки.
Я не був певен, що ми з ним розпрощалися навіки, але й досі кульгаю і тому думаю, що він все-таки був незадоволений моєю службою.
Роботи я ніде не знайшов, але й не голодував, бо за мною йшла слава мишачого захисника. Хто-небудь із далеких родичів мого хрещеника завжди приносив бодай кілька обрізочків, героїчно видертих із наставлених пасток. «Це нашому улюбленому Мишібратові», — казали вони зі слізьми на очах, співчуваючи моїй недолі.
— Ти шляхетний котяра, — штурхнув його в бік капрал.
Нараз над головами в них, мов ягідка горобини, повисло Трицятко.
— Дивіться, наше сонечко вернулося!
— Тс-с-с… тихше…
— Пильним будь! Пильним будь! — кричали перепілки у прив’ялених спекою хлібах.
— Гляньте, якийсь віз їде! — гукнув Мишібрат.
Стояла така тиша, що було чути, як осипається пісок з коліс, як рипить упряж і хропуть шкапи.
Пилюга висіла над балагулою, вилася, мов драконячий хвіст.
— Тікаймо! — скрикнули друзі, — Це циган Мозоль!
Вони зірвалися з місця і, розхиляючи колосся, помчали межею до вже близьких Стогайських борів.
— Ось вони як на долоні! — почули радісний рев цигана.
— Нічого не бійтесь, я вам допомагатиму, — шепотіло Трицятко, в’ючись у лисиці над вухом.

Братство отруйників
Циган захряс у густих чагарях. Рвонувся щосили, тоді ще й ще і, нарешті, виплутав ноги з-поміж колючих пагонів ожини. Засунув ножа за пасок і, чухмарячи голову, вийшов на галявину.
— Гей, Дримбо!
Здаля озвались дочка й син. Вони верталися захекані, з порожніми руками.
— Ми не знайдемо їх у цих хащах, тату! — заволала циганка, вибираючи з кіс листя.
— Якби тут були мої блохи! — Мозоль потер долонею бороду, потім запустив у неї пальці й прошепотів:— Є одна думка! Ставайте хутчій на одну ногу!
— А навіщо?
— Ти не питай, а слухайся. Я знаю, що роблю!
Він підібгав одну ногу і, схилившись до трав та папороті, забурмотів закляття:

Скачу по росі
на одній нозі,
хусточку стелю черлену:
— Шить, отруйники, до мене!
А в діброві
хто зостався —
хробакові щоб дістався!
Згинь — о-о-о-о!

Затремтіли дерева, почувши це закляття, а плющ на старому дубі ще довго колихався, ніби од вітру.
Крізь листя блиснуло кругле око півня і виткнувся гострий ніс Хитрусі.
— Пропали ми, — прошепотів Мишібрат, відступаючи у глибоке дупло, де кулилась перелякана Віолінка.
На галявину зусібіч висипали мухомори і шикувались у стрункі шереги.
Мухомор — дивовижний гриб. Стоїть собі в червоній шапці, загнутій догори або насуненій на очі, у білій панчосі, такий чистенький і безневинний. Та навколо нього завше дивний спокій і мертва тиша. Не літають метелики, не дзижчать мушки. А він стоїть і варить у собі отруту. Ви помітили, що в молодих мухоморів шапочки суспіль червоні, а в старших — густо вкриті білими цятками. Але ви, мабуть, не знаєте, що то — відзнаки. За кожну погублену муху — одна цятка. Лизне мушка схожого на молоко соку й одразу отруїться, згине в муках. Мухомори найгірш ненавидять людей, бо піде хтось із них по гриби, знайде боровика — похвалить, обскребе землю з ніжки, покладе в кошик, а мухомора ціпком по голові, шапку йому зіб’є, потрощить, розтопче. Тому-то мухомори і збираються великими громадами, радяться, як краще готувати отруту. І радіють, коли старенький дідок або підсліпувата бабуся зірве гриб, укине в горщик, із’їсть і, отруївшись, тихенько засне навіки.
— Чого тобі від нас треба? — питали мухомори, нетерпляче тупцюючи на місці. — Навіщо нас скликаєш?
— Я хочу, щоб ви відшукали схованку лисиці, півня й кота. З ними є людське дитинча. Тих трьох можете отруїти, але дитини торкатись не смійте! Вона мені потрібна жива! А як не знайдете, оберну всіх вас на порхавки!
— Ох, не треба, володарю наш! З-під землі дістанемо, і ця трійця корчитиметься з роздутими животами. Коли поснуть, націдимо їм до рота отрути! А малу завтра приведемо до тебе!
— Добре, даю вам часу до світанку, але вирушайте зараз же і шукайте пильно, а то… — він вихопив з-за пояса бич і цьвохнув у них над головами.
Мухомори розбіглися, лиш миготіли в траві їхні червоні ковпачки.
Адже гриби можуть рухатись. Тільки коли їх торкнеться людський зір, вони застигають нерухомо. Але зсунуті шапки, спітнілі ніжки доводять, що ще хвилину тому грибки жваво пробиралися поміж заростями. Іноді натрапиш зненацька на цілі родини, що зійшлися з дітьми, зі щербатими дідами… І аж скрикнеш: «Скільки ж тут грибів висипало!» Звичайно так буває після теплих злив, бо в дощ гриби засиджуються в знайомих, у домочках під корінням, гомонять на м’якому моху, а потім завидна вертаються додому, певні, що нікого з людей не занесе під мокре від дощу, низько нависле гілля.
Найстарший мухомор вийняв з-під пахви карту і подав її циганові. То була лопушина, але вона так висохла й викришилась, що зосталася тільки тоненька сіточка з прожилок, котрі показували, як пролягають поплутані стежки у Стогайських лісах.
— Ми заженемо їх у болота Мочарника, там ти їх і схопиш. Я позначу це місце червоною шпилькою. — Мухомор витяг шпильку з білого жабо і встромив у карту. — От бачиш, дорога пряма, утрапиш!
Кивнув цигану головою, не скидаючи шапки, і статечно попрямував у кущі.
Звіддалік чути було тупіт і перегукування. Щільним червоним ланцюгом ішла через ліс мухоморяча облава.
Циган розтер затерплу ногу й замислився над картою. Дримба з Лупоном цікаво дивились на нього.
Півень нетерпляче ворухнувся в дуплі. Посипалось порохно, і йому залоскотало в носі. Капрал чхнув, аж загуло в порожньому стовбурі. Циган стривожено озирнувся.
— Мабуть, цей старий дубище потяг забагато соків, от і гикавка напала, — засміялась Дримба.
Друзі завмерли. Серця в них гучно стукотіли. Тільки Віолінка засичала:
— Шкода, що тобі не скрутили голови, когутяко!
Лише Хитруся, тремтячи, стежила за сонечком, а воно покружляло над циганом та й опустилося на карту. Притьмом витягло червону шпильку і само сіло на це місце.
— Чекайте біля фургона, — наказав Мозоль, — і приготуйте мотуззя. Дримбо, я подарую тобі лисичу шкурку!
Він ще раз глянув на карту, потім рушив найближчою стежкою до боліт, ідучи на голоси мухоморів, що нишпорили по чагарях.

Смерть Трицятка
Півень розпростав крила, а лисиця обтрусила з шубки порохно.
— Що ж будемо робити?
— Треба почекати до смерку, може, пощастить пробратися до шляху… Недалечко звідси є село Скупиці. Там нас переховають.
— Аби тільки хтось не виказав!
— Трицятко ж обіцяло нам допомогти!
— Е, що воно може, сонечко?
Знову з чагарів долинули голоси, зашелестіли віти, хтось наближався.
— Ховайтеся, залазьте в діру, — підштовхнув друзів півень.
Вони причаїлись під заслоною плюща, а галявину, посвистуючи, перебіг циганів синок. Лупон.
— Чого цей голодранець тут крутиться? — зітхнула Хитруся.
— Тихше, не ворушіться. Треба терпляче ждати!
Скорчившись у своїй схованці, вони дивились, як багряні сонячні промені, пробиваючись між деревами, стають чимдалі косішими. Всередині дупло було забризкане безліччю золотих цяток.
А циган крався поплутаними стежками. Час від часу розгортав карту й дивився, де ота червона позначка. Незабаром побачив, що треба звернути праворуч. Коли глянув через кілька хвилин, виявилося, що збився з дороги. Він зійшов на бічну стежку й побіг підтюпцем, гупаючи підкованими чобітьми по прілому листі та глиці.
То сонечко пересувалося по карті, змушуючи його кружляти на одному місці. Вже сутеніло, коли засапаний циган востаннє розіклав план. Крізь плетиво тоненьких жилок просвічувала його брудна лапа.
— Та що ж це таке, стонадцять вітрів! — вилаявся він. — Чорти мене морочать, чи що?!
Мозоль підніс карту до почервонілих очей. Злиплі від поту кудли звисали, мов стручки. Він аж носом водив по назначених стежинах і навіть не помітив, як придушив своїм носярою шляхетне сонечко.
Смертельно поранене, воно скотилося з карти і тільки видихнуло:
— Це за вас, друзі…
Падало м’яко з листка на листок у голубувату сутінь, що курилася над землею, аж поки якась милосердна галузка поклала його на мох. Воно лежало, безживне, зі схрещеними на грудях лапками, як заведено в комах.
З квітів, з дерев, з далекого неба почали спадати великі сльози близької ночі — ночі, прекраснішої за сон. Місяць ходив понад лісом і, вимазуючи ліхтарем, скликав сонми летючих зірок. Легкий вітрець ніс якісь незнані пахощі.
Циган протер очі раз і вдруге, але сивий туман усе густішав. Листя струшувало з себе росу. Щось невагоме пролетіло й черкнуло його крилом, м’якшим, ніж пух кульбаби.
— Гей, є там хто? — гарконув він.
Ніхто не обізвався. Навіть луна не хотіла повторювати слова цього нелюда. Мозоль побачив у траві пляму холодного світла, схожу на вкляклу постать. Дві стулені долоні, хисткі, мов полум’я, ховали щось маленьке й дорогоцінне, несучи його в зоряну вись.
Може, то один з ангелів спустився і, не сколихнувши срібним крилом безмірного простору, забирав на небо самовіддане Трицятко.
Нажаханий циган кинувся в гущавину. Дерева заступали йому шлях, двічі він тріснувся головою об стовбур, щокроку спотикався, бо ожина хапала його за ноги, а тернина безжально шпигала колючками.
І він нарешті спинився, наосліп гатячи кулаками й від люті шматуючи карту.
Якщо ви коли-небудь побачите тоненькі, прозорі листяні сіточки, то знайте, що це і є клаптики карти, яку подер Мозоль.
Циган побіг далі. Раптом він зачепився ногою за корінь дуба і, беркицнувши, по пояс провалився в багно. Десь удалині перегукувались мухомори, шукаючи втікачів. Мозоль був сам у болотах Мочарника.
Він ухопився за ожину, навислу над трясовиною, але колючі стебла були ненадійною опорою і не дуже помогли. Циган застогнав, відчуваючи, як драговина з цмоканням і плямканням затягає його все глибше. Десь збоку подавали голос сполохані дикі качки. Зовсім близько, булькнувши, блимнув мандрівний вогник, пробіг по вкритій ряскою воді, заграв червоним блиском у рубіновій цигановій сережці.
Саме в цей час четверо втікачів, скориставшись темрявою, добрели до узлісся.
Півень перший розсунув гілки. У високості кліпали зорі. Ніч була тиха й тепла, як подих дитини. Друзі перестрибнули через рів і тепер уже сміливіше побралися до села. Обабіч спали дерева.
Враз над ними почувся гучний шум крил і хихотіння.
— Не бійтеся, це сова, — шепнула Хитруся.
— А чому вона засміялась, як Дримба? — спитала Віолінка.
— Ти сонна, от і примарилося казна-що, — заспокоювали дівчинку супутники.
Але вона не помилилась, то справді була Дримба. Стривожена тим, що батька довго нема, вродлива циганка перекинулася совою, щоб обшукати темні хащі. Вона линула попід гіллям, і птахи нишкли у гніздах, побачивши, як її тінь сунеться по місячнім кружалі. Нарешті з туману понад болотом до неї донеслася лайка — там шамотався загрузлий у трясовині Мозоль.
— Зажди, тату, зараз я тебе визволю! — гукнула Дримба, сівши на нижню гілляку.
Тільки по намисті, яке блищало на гладенькому пір’ї, можна було пізнати, що це не звичайна сова. Вона кілька разів махнула крилом і пошептала закляття, що мало повернути їй людську подобу. Під другим крилом вона тримала жмут мотуззя, яким збиралася зв’язати втікачів, коли їх приженуть мухомори. Тепер кинула кінець батькові, що шалено борсався в лабетах драговини.
Тим часом наші друзі тікали, скільки було духу. Кожен крок віддаляв їх від небезпеки.
Дерева рідшали. Починались поля. Важке від роси колосся завмерло, схилившись додолу. Потім показалися низенькі хати. Ніде не світилось, бо у Скупицях скупилися геть на все, навіть воду з криниці черпали ощадливо, навіть рота розтуляли неохоче. Були й такі, що дивились тільки одним оком, щоб другого вистачило надовше.
Приятелі наші нагледіли за відхиленими ворітьми стіг сіна. Вигребли в ньому глибоку нору, втоптали затишне кубло і після всіх злигоднів міцно заснули. Не чули навіть, як сивим од туману світанком під’їхав цирковий фургон. Циганові коні скубли сіно якраз під їхнім лігвом. Потім зарипіли колеса, і Мозоль рушив у погоню, бо гадав, що втікачі вже далеко попереду.
Тільки закаляні тванню штани, що лопотіли проти вранішнього сонця на даху циганської буди, нагадували про нічну пригоду їхнього власника.

Скупиці
Коли пригріло сонце, у стіжку зашаруділо, і виліз капрал Пипоть. Обтрусив сіно з мундира, пригладив сивуватий гребінь і бадьорим кроком попрямував на майдан посеред села. Згодом туди мали прийти лисиця й Мишібрат.
Друзі домовились зустрітися на горбочку за селом, під рано пожовклою дикою грушею. Там поділять випрошені харчі й, розіславши серветку, посідають бенкетувати.
Та що далі заходив півень у тісні вулички, то сіріше ставало навкруг. Сонця все менше, а болото все глибше. В садках було порожньо. Вони дрімали за щербатими парканами, неначе сюди дочасно завітала осінь. Сонце старанно обминало ці місця, бо щохвилини з хат висипали ватаги хлопчаків і, стрибаючи на одній нозі, зривали цілі жмені променів, в’язали в пучки й кидали у мішки, заготовляючи паливо на зиму. А того не знали, дурненькі, що проміння замирає і морозного вечора вони витрусять з мішка тільки сплутані шворки, ремінчики та поворозки, якими було скручене світло. Змерзлі скупичани розсипали по столах пригорщі золота й срібла і грілися при їх облудному сяйві. А хто бідніший, той сплітав пальці й бив ними об коліна, підманюючи змерзлі вуха ляском, схожим на брязкіт повної калитки.
Дивом дивувався півень. Тут батько хвалить синка за те, що наламав штахет з чужого паркана, там бабуся вірьовкою стягує внучці груди, щоб не так глибоко дихала. Ядучий дим з коминів качається по благеньких дахах, обламані дерева світять кривавими ранами, видирають одні в одних гілки, пнуться до сірого неба.
Тополі стоять так, немов поспиналися навшпиньки, подерлися б либонь ще вище, та коріння не пускає.
Постояв капрал Пипоть на вибоїстому ринковому майдані біля іржавого колодязя, подивився тоскно на цих млявих людців та й подумав: «Я розбуджу їх, розворушу своєю сурмою». І заграв бадьорий марш.
Враз навкруги потемніло. Зібрався натовп, сірий, вже розбурканий, але понурий. Попереду стояв сам староста Скупендрій Центусик у полатаній свиті. Одежу, яка тут вважалася дуже ошатною, посоромилося б надіти навіть опудало на вгороді. Староста був страшенно худий, бо на роті в нього висів замок, щоб рідше піддаватися спокусі попоїсти. Ключ від замка тримав у себе найпрудкіший у селі хлопець. Коли порожній шлунок бунтувався, Центусик починав ганятися за хлопцем, але, так і не наздогнавши, сідав, захеканий, стомлений, — і голод минав. Зате він навчився пожирати очима. Умів вовчим позирком гризонути порося, яке брьохалося в калюжі, так, що воно, кувікаючи, кидалось навтіки.
Півень грав, з’юрмлені скупичани напирали на нього. Капрал уже не чув пісні, він бачив, як люди простягали руки, шматували мелодію, запихали собі у вуха і, заткнувши їх пальцями, йшли до своїх халуп. Навіть діти підстрибували вгору і зривали ноти, мовби вишні.
— Слухайте, люди добрі, так не можна, — мовив Пипоть, опускаючи сурму.
І раптом похолов: його вже скубли з усіх боків. Він виразно почував, як ласий погляд старости Центусика обмацує його жилаві литки. Тоді капрал зірвав з голови шапку і простяг до юрби скупичан.
— Згляньтеся, допоможіть учасникові війни з Блаблацією! Подайте, з ласки вашої, голодному інвалідові!
Якби на цих людей навели гармату, і то вони б так не злякалися. Сама думка про те, що хтось із них може добровільно віддати хоч одну з надбаних у поті чола монеток, бодай щербатий гріш, вжахнула їх! У Скупицях зроду-віку ніхто нікого не зарятовував. Усі враз відскочили від сурмача й розбіглися по хатах. Майдан спустів. Капрал чув, як скупичани заставляли шафами двері, як тягли скрині й засували всі засуви, щоб він, бува, не прийшов до них просити милостині.
Тоді півень обчистив болото з острог і сумно почвалав на умовлену зустріч. У животі бурчало, він притискав крилом свій вузлик, а сльози капали, поблискуючи на мідній сурмі.
— Може, Хитрусі більше пощастить, — зітхнув він, сідаючи під грушею.
Тим часом Хитруся ходила від дверей до дверей. Якась господиня визирнула й жестом показала: геть! Інша процідила крізь зціплені зуби кілька слів, але так ощадливо, що проковтнула увесь їхній зміст, і тільки якісь шепеляві звуки впали у простягнену лапку лисиці Нарешті старостина жін ка, Центусичка, розкричалася на Хитрусю:
— Подивіться на неї! Багачка — в шубі жебрає! Та в нас тут ні в кого такої нема! І тобі не сором? То що ж — я мушу від свого рота відірвати й віддати тобі?
Але ж я в цій шубі народилася!
— А мені яке діло? Ти багата, й квит!
Перед тим як щільно зачинити двері, старостиха насварилася коцюбою, а чоловік приклав палець до замка на губах, наказуючи їй не витрачати марно слів.
Мишібратові, який смиренно зупинявся біля хат і, обгорнувши хвостом запилюжені чоботи, несміливо м’яв у лапках капелюха, звеліли виловити всіх мишей у селі — тоді, може, одержить грошик. Але миші тут давно перемерли з голоду, тільки їх мізерні тіні шаруділи в порожніх стодолах.
Так і Мишібрат пішов ні з чим, сумно звісивши вуса, а за ним прибігла Віолінка.
— Що ж ми їстимемо?
— Сказати правду, нема анічогісінько, — почухав потилицю Пипоть.
Село огорталося димом і туманом, ніби йому шкода було навіть показатися. Стояла тиша. Жодна пташка не гніздилася тут, тільки вітер доносив чалапання скнар, що бродили заболоченими вуличками. Насувалися хмари. Було душно, як перед дощем.

Запопадливі пасічники
Хитруся жменькою крихот годувала зголоднілих бліх.
— А тепер грайтеся собі гарненько. — Вона обтрусила лапки й загнала їх на подолок.
— Якби я була блохою! —захлипала королівна.
А Мишібрат, затиснувши в лапі камінь, обходив круг стовбура й додивлявся, чи нема де грушки. Але дерево було напівусохле, понівечене, і тільки високо-високо золотилася жменька дрібних терпких плодів.
— До найближчого села ще йти та йти!
— Я вже не здужаю й кроку ступити!
— То наберіться терпцю, полежте собі тут, а я піду, може, щось добуду.
Півень зняв з плеча сурму й поклав біля вузлика, з яким розлучався неохоче. Хитрусі навіть здалося, що він нишком погладив свій згорточок крилом.
— Постережіть мої манатки, а я почимчикую. — Він з жалем глянув на подерті чоботи й заіржавілі остроги. — Ненадовго вже їх вистачить…
— Коли доберемося до Тулеби, я справлю тобі нові, — недбало махнула рукою королівна. — Тільки скоріше йди.
Поки друзі могли його бачити, капрал Пипоть крокував, випнувши груди й весело посвистуючи, але як тільки зайшов за дерева, одразу присів на землю і, охаючи, скинув чоботи, щоб далі чапати босоніж. Боліла натерта п’ята. Він оглянувся назад. За селом дорога знову пірнала в ліс, отже, не було надії знайти там щось для товаришів.
«Хоч ягід їм назбираю», — вирішив він.
На жаль, ягоди вже відійшли. Тільки де-не-де Еисіла самотня суниця, розпарена й аж надто солодка від надміру сонця.
Розсуваючи гілки, півень хоробро заглибився в ліс.
Трохи згодом прошмигнула Хитруся, шукаючи гриби. «От коли б якусь курочку знайти», — усміхалася вузькими губами, визираючи серед моху жовтенькі шапочки.
Згадалися їй чвертки холодних печених курчат, які вона розгортала з шелесткого пергаментного паперу. В обмощених сіном баклагах булькав сік з порічок. Гарні були пікніки з дітьми поміщика Індика. Повіз заклечаний березовим гіллям, весела метушня, у вистеленому серветками кошику подзенькують склянки.
Зненацька мало не над самим вухом у неї гримнув постріл. Замріяна лисиця тільки ойкнула, з переляку вискочила зі шкури і дременула в ліс, притискаючи лапки до серця.
З гущавини вистромився здоровенний носяра, кольором так разюче схожий на півонію, що над ним завжди пурхали метелики. Вони щойно й перешкодили стрільцеві цілитись, і він схибив.
Мисливець зсунув на потилицю крислатий капелюх, прикрашений фазанячим пером.
— А хто ж це за нами підглядав? — пробурмотів він, побачивши розсипані гриби, хустинку й лисячу шкурку. — Здається, ми когось настрахали, — всміхнувся задоволено, вішаючи шкурку на руку. Потім застромив за пояс димучий пістоль і, наморщивши лоба, глибоко замислився.
Півень почув постріл і став продиратися крізь чагарі в той бік, де розпливалася смуга порохового диму.

— Я вже висохла з голоду, — запхикала королівна, — невже все життя в мене замість живота буде отака яма? Коли ж я, нарешті, його напхаю?
— Хочеш, я розкажу тобі казку про мого дідуся, Кота в чоботях?
— Подавися своєю казкою! — пирскнула Віолінка. Глянула вгору: поміж листям гойдалась од вітру маленька жовта грушка. На вигляд вона була дуже смачна, — Зірви її мені!
Мишібрат слухняно скинув чоботи і босий подряпався по стовбуру. Нарешті добрався до гілки, де висіла грушка. Тепер йому було вже легше. Королівна, задерши голову, стежила за котом.
— Ну, швидше! Та кидай же!
Коли грушка впала додолу, Віолінка пожадливо вкусила її і скривилася, бо зразу набила оскому. Та й ну плювати, ще й ногами затупотіла.
— Ой, яка гидота!
І раптом угледіла вузлик капрала Пиптя.
— Може, тут якісь харчі! — вигукнула вона, силкуючись розв’язати кінці хустки.
— Не займай! — крикнув згори Мишібрат, — Почекай, я вже злажу.
— Ану ж я щось знайду, — цікаво щебетала Віолінка.
І перше ніж кіт зліз на землю, королівна вже перебирала півневі скарби. Медалі, котушки ниток, гудзики від мундира, помаду, якою він червонив сивуватий гребінь… А тоді розгорнула мох і з тріумфом вийняла куряче яйце.
— А це що? — вигукнула, підносячи його над головою.
Тепер уже вона стала командувати збентеженим Мишібратом. Звеліла розпалити вогнище, і ось уже яйце пеклося в попелі.
— Я давно мала підозру, що він за нашою спиною об’їдається. Коли думає, що ми спимо, вічно шарудить своїм вузликом. От бачиш, який підлий цей жовніряка, — і не подумав поділитися з нами…
— Не може цього бути, я ж його знаю.
— Пхе, я його знаю краще, — Віолінка показала рукою на яйце в попелі. — У цьому він весь— себелюб і хвалько!
— Ні, я ніколи в це не повірю, — захищав приятеля Мишібрат.
— Ну то й не вір! А ти яке любиш — м’якеньке чи круте?
— М’якеньке, — соромливо прошепотів кіт.
Над кволим вогником зі жменьки торішніх трав та гіллячок у хмарне небо курів гіркий дим.
— Не обертайтеся, — почувся позад них благальний голос, потім шурхіт і тихий плач.
— Хто там? — здригнулась Віолінка.
— Це ти, Хитрусю? — здивувався наїжачений Мишібрат.
— Мене пограбували, — захлипала лисичка. Вона була майже гола, тільки сяк-так прикрилась великими лопушинами. Хвіст, рожевий, безшерстий і тонкий, як у пацюка, сховала за спиною.
— Та на неї ж гидко глянути!
— Хтось вистрілив у мене, коли я збирала для вас гриби…
— Не плач, Хитрусю, ми купимо тобі шубу в першого-ліпшого барана.
— Що ж то за лис у баранячій шкури! — Хитруся аж пересмикнулася.
Але це були тільки втішливі слова, бо хоч барани й легко розлучаються зі своїми кожухами, друзі не мали ані гроша. Навіть їсти було нічого.
А яйце?
Воно лежало в теплому попелі, вигрівалося, хоч хмизу більш не підкидали і вогонь погас.
— Коли б хоч капрал був! — простогнала Хитруся, в розпачі ламаючи лапки. — Як же я покажусь на очі людям?
— Про Пиптя помовка, а Пипоть тут! — вигукнув півень, виходячи з-за дерева, слідом чвалав бородань з буряковим носом, а над ним хмарою вилися метелики.
— Це він! — скрикнула Хитруся і чкурнула в зарослий лопухами рів.
— Стій, Хитрусю! Хитрусенько! — покликав півень, вимахуючи рудою шубкою.
Королівна стояла, роззявивши рота. Ніхто не помітив, як це сталося, просто щось майнуло. — і Хитруся вже сиділа у своїй пухнастій шкурі. А отой грізний муж тиснув їй лапку, занурюючи її раз по раз у буйні хвилі своєї бороди, і звідти долинало гучне цмокання.
— Цілую ручки пані добродійці і покірно прошу вибачити, — промовив він, витираючи піт з чола.
А тим часом до них наближалася карета з притороченими на даху скринями. Коней вів за повід білявий лисуватий чолов’яга. Шия в нього була обмотана жіночою панчохою, при поясі висіли дві баклаги. Потім дверцята відчинились, і з карети вискочив маленький чоловічок. Гордо розправив вуса, що досі були закинуті на плечі, й заворушив ними, немов цвіркун перед тим як засюрчить. Вуса стирчали врізнобіч, а завдовжки були цілих дев’ять ліктів.
— Це мої товариші: Юлій Коркотяг і Макарій Гуляйнога.
— А хто ж ви такі?
— Запопадливі Пасічники!
— То в них є мед, — облизалась королівна.
— Ось який мед! — ляснув Коркотяг по напханому золотом капшуку. — Дивіться, онде наша пасіка й працьовиті бджілки, — він глузливо засміявся, показуючи на оселі скнар у долині.
І розповів таку історію.
Всі троє колись жили в Скупицях. Юлій Коркотяг був там учителем. Але школа стояла пусткою, бо хто ж би марнував час і гроші на таку дурницю, як наука, надто ж наука поетики. А треба вам сказати, що кілька віршів Юлія Коркотяга були навіть уміщені в столичних газетах. Щоразу, коли щастило надрукуватись, він ішов за село, на роздоріжжя, і мріяв про лавровий вінець. Блукаючи так у задумі, натрапив на якогось маестро Шекспіра, той у руїнах неподалік проводив репетицію зі своїм мандрівним театром. Схвильований сценами, які встиг підгледіти ще до того, як театр нап’яв шатро на ринковому майдані столиці, Юлій почав підписувати свої твори псевдонімом «Офелія з Тулеби».
Але скороминущий успіх не рятував його від безгрошів’я, він був вічно голодний і худий. Якби не словники та королівське видання творів графа Майонеза «Як я уникнув помилок Ганнібала у війні з Блаблацією», котрими він напихав собі кишені, середньої сили вітер легко міг би його знести.
У Скупицях Коркотяг заприязнився з іншим майстром, уже не слова, а бритви, — перукарем Францішеком Кровоточієм. Оскільки в Скупицях не знайшлося такого марнотратника, який схотів би стригтись і голитись, бо зайве волосся тут виривали один одному в безупинних сутичках і бійках, то і йому загрожувала голодна смерть.
Третій був колишній будівничий, Гілярій Кутик. Вже троє поколінь Кутиків жили надією, що в Скупицях почнеться якась будова. З цим останнім із Кутиків мали згаснути і рід, і надія.
Отож одного вечора Коркотяг, Кровоточій і Кутик зійшлися та й поклали, обтерши болото з ніг своїх, негайно податись у широкий світ. Так і зробили.
Після восьмиденних мандрів зустрілись їм повози театру Віллі Шекспіра, що повертався з Тулеби. Маестро так кохався в різних жорстокостях, що порадив їм — він запевняв, буцімто цього вимагає справедливість, — стати розбійниками (звісно, коли трохи підхарчаться й піддужають), щоб одержувати належну їм частину суспільного прибутку. Він таки й спорядив їх, щедро наділивши театральним реквізитом: капелюхами, пістолями, алебардами та вірьовками.
Так виникла Спілка Запопадливих Пасічників. Францішек Кровоточій прибрав ім’я Грізний Гуляйнога. Кутик запустив довжелезні вуса, які натирав воском, і вони стирчали врізнобіч, мов дві рапіри. Маленькі пташки навіть сідали на них, думаючи, що то гіллячки, і своїм безжурним щебетом псували грізний вигляд ватажка розбійників.
— Коли я з ними здибався, вони саме готувалися вибирати мед, — сказав півень.
— Мед ми вибираємо звичайно двічі на рік, — пояснив Коркотяг.
— І вам це завжди вдається?
— Завжди… Робимо це так: ззаду карети прив’язуємо дірявий мішок з мідяками і чвалом їдемо через Скупиці, а ці зажери кидаються нам навздогін, б’ючись за кожен грошпк. Женуться за каретою день або два, а ми тим часом спустошуємо хати й вибираємо зі сховків накопичене золото.
— Але хіба ж так можна?
— По-перше, ми це робимо з педагогічних міркувань, щоб вилікувати їх від мерзенної вади — скупості. По-друге, половину взятку ми завжди віддаємо бідним, саме тим, кому вони ніколи б не допомогли. Ви ж учені, пані, — звернувся він до Хитрусі, — знаєте, що кожне королівство тримає при скарбниці таких чародіїв, котрі вміють за допомогою кількох заклять підскубти шановних громадян.
— Панове, друга година, час рушати!..
— А ми ось якраз бідні, — нагадав Мишібрат.
— Ну то раджу вам зачекати, поки ми скінчимо вибирати мед, тоді одержите сповна свою частку. Хіба що дуже поспішаєте…
— Грошей нам не треба, дайте тільки чого-небудь попоїсти, — квоктав півень, витягаючи дзьоба до клунків на даху карети.
Юлій Коркотяг спритно вискочив на дах, порозстібав ремені й вийняв із кошика хлібину, три лікті ковбаси, півпирога зі сливками і обплетений рогозом бутель соку.
— Кому пора їхати… — зітхнув Гуляйнога.
— …тому треба перекусити, — доказала Хитруся, вправно роблячи бутерброди.
Всі наминали, аж за вухами лящало.
Карета, глухо туркотячи, вже в’їжджала в туманне провалля поміж хатами Скупиць. З брязкотом сипались мідяки проти західного сонця. Двоє Пасічників кралися задвірками, очікуючи, коли село спорожніє, а Коркотяг, сидячи на передку, цьвохкав батогом і виспівував на все горло:

Ми розбійники із лісу,
в скупіїв стріляєм з кріса!
Гу! Га!
А котрі твердоголові,
тих сокиркою по лобі!
Гу! Га!

Скнари вироїлися з хат. На знак старости Центусика всі збилися докупи і міцно взялися попідруки.
— Цього разу вам не вдасться! Ми пам’ятаємо, як ви нас обікрали! Нема дурних! — кричали здаля.
Карета даленіла, брязкіт мідних монеток чимдалі тихшав. Раптом якийсь хлопчак прорвався крізь кордон і кинувся збирати дрібняки в шапку. Решта стерпіти цього не могла. Ланцюг сплетених рук розірвався. Забувши про гіркий трирічний досвід, скупичани бігли і, раз у раз нахиляючись, вихоплювали з-перед носа одне в одного мідяки, що сипались у болото. Скоро село збезлюділо, всі гналися за каретою.
— Вдалося-таки, — прошепотів Мишібрат, захоплений спритністю розбійників.
— Так цим скупиндрягам і треба, — тупнула ногою королівна.