Зачарований хлопчик

В обідню пору сонце на еква­торі стоїть над самісінькою головою. Щоб його побачити, треба лягти горілиць на землю і одягнути окуляри з дуже темними скельцями. Усі так і робили, бо знали, що сонце на екваторі навіює на людей диво­вижні чари. Це тільки на екваторі таке сонце, бо ніде воно не стоїть так прямовисно над головою і не заливає очі жовтогарячим про­мінням.

Усі діти й дорослі завжди носили окуляри з темними скельцями. А маленький хлопчик, якого звали Грициком, не слухав мами й не хотів одягати таких окулярів. Ляже ото горілиць на пісок і дивиться на сонце. І може так годинами лежати.

— Не смій так довго дивитися на сонце, а то крильця вирос­туть,— попереджала Грицика мама.

— Такого не буває, — сміявся Грицик і потай думав: «Як би то було гарно, якби у мене виросли крильця».

Не послухав Грицик маминих застережень. А згодом і забув про них.

Одягнув якось він майку з чорними і білими смужками, як ото моряки носять, та й побіг туди, де жили Колібрі, Слони, Папуги і най­більший Удав та два Тигри. Грицику дуже хотілося покуштувати со­ку, що його п’ють Колібрі з квіток. Але квіти росли високо, Грицик ніяк не міг дотягнутися до них своєю соломинкою. Знайшов Грицик на березі старе весельце з білими краями, зіперся на нього і дотя­гнувся до квітки. Опустив свою пшеничну соломинку, що прихопив з дому, і напився солодкого соку з білої квітки. І тільки він це зробив, як все раптом змінилося. Грицик став маленьким-премаленьким весельце приросло до Грицика і перетворилося на довгий, рівненько обрізаний хвостик. Засмаглі рученята стали крилами, і на них ви­росло пір’ячко з бурими і білими смужками.

— Ма-а-амо-о!—закричав у розпачі Грицик, але всі почули лише тоненький пташиний голосок і нічого не зрозуміли.

Прилетів Грицик до тата й мами, бігає біля них, щебече, але ма­ма на нього й уваги не звертає. Лише плаче й журиться:

— Де мій Грицик? Де мій синочок подівся? — розпитує у всіх.

— Ось я, ось! — гукає до мами Грицик на своїй пташиній мові і трясе хвостиком-весельцем, щоб його помітили.

Але Грицика ніхто не розумів.

Довго шукали тато з мамою Грицика. Сходили нетрі дрімучі, пе­ребрели річки глибокі, розпитували у вітра і зірок гострооких, але ні­хто не бачив їхнього Грицика.

Забула мама лише запитати у сонця та білої квітки, з якої Гри­цик напився солодкого соку.

Повернулися батьки додому з екватора навесні, коли починав та­нути лід під берегами. Дуже зраділи вони, коли побачили свою рідну річку і синій лід. Стали на березі й бачать, що на льоду стоїть струнка довгонога пташка з хвостом-весельцем. Дивиться на ту пташку Гри- цикова мама і очей не може відвести: дуже та пташка на її Грицика схожа. Така ж чорна шапочка на голівці, яку носив Грицик, такі ж білі щічки, а на грудях та крильцях така ж маєчка смугаста, як у її Г рицика.

— Грицику, Грицику,— тихо покликала пташку мама.— Ходім, синку, до хати. Будемо разом жити. Не слухав мами, от і зачару­вало тебе сонце. Але чари ті не вічні. Ти знову колись станеш хлоп­чиком.

Побіг Грицик за мамою, але в хату не пішов.

Усю весну, літо й осінь не покидав Грицик свого двору. Потова­ришував він з маленьким лошатком на ймення Вітер. Де коник — там і Грицик. Помітить Грицик, що на його товариша напали гедзі, то зразу й кидається на них, винищує до ноги.

— Спасибі тобі, Грицику,— дякує Вітер.— Коли б не ти, не дали б мені спочинку оті кровопивці.

— Давай будемо завжди дружити,— запропонував Грицик.

— Давай,— радо погодився Вітер.

А мама все думає, як Грицикові чари розвіяти.

— Знаю,— відповіло сонце.

— Тому, що мене ніхто не питав,— відповіло сонце.— А тепер скажу, що аж тоді Грицик стане хлопчиком, коли над вашою хатою, як над екватором, я стану над Грициковою головою. Та ще знайдіть білу квітку, що зветься нечуйвітром, наберіть з її пелюсток роси і напійте Грицика,— сказало сонце і покотилося за високі гори.

Неодмінно спадуть чари з Грицика. Але він уже ніколи не зможе покинути неба.

Він стане космонавтом й полетить до далеких зірок, де, можливо, теж живуть зачаровані хлопчики.