«Заспівай, потанцюй, казку розкажи…»

Жили три брати: Юхабі, Юскабі та Юркабі. Старші брати були розумні, а молодшого всі вважали за дурня. Його так і звали дурень-Юркабі.

Раз пішли брати до лісу, дрова на зиму заготовляти. Мати поклала їм у плетений з лику кошик хліба-солі та різних продуктів, щоб їсти зварити.

Приїхали брати до лісу, взялися до роботи. Дуб за дубом валять, гілки обрубують і складають на купи. День минув – не помітили. Вечір настав, ось-ось зовсім стемніє.

Встромили брати сокири, почали вечерю готувати. А тільки зібралися розпалити багаття, виявилося, що сірників у них немає, вдома забули. Як бути? Вирішили піднятися на найвищий дуб і подивитися, чи де вогника не видно. Підвівся старший Юхабі, подивився — далеко-далеко на сході мерехтить вогник. Зліз із дуба, пішов у той бік.

Довго чи коротко він ішов лісом, прийшов до багаття. Біля нього сидить маленький дід, руки гріє.

— Чи не даси, дідусю, вогнику, багаття розпалити, — попросив Юхабі, — бо взялися вечерю варити, а сірники вдома забули.

— Чому ж не дати, дам, — відповідає старий, — тільки ти спершу мені заспівай, потанцюй і казочку розкажи.

— Ні співати, ні танцювати я не вмію, а казки ніколи ніколи не розповідав, — каже Юхабі.

— Ну, тоді для тебе в мене і вогню немає, — сказав, як відрізав, старий.

Повернувся Юхабі до братів ні з чим.

Пішов до старого за вогнем середній брат Юскабі.

Спочатку він теж піднявся на високий дуб, побачив, у якому боці горить вогонь, і пішов у той бік.

Приходить Юскабі до багаття, просить у старого вогника.

— Заспівай, потанцюй, казку розкажи, тоді дам вогню, — відповідає і йому старий.

— Не навчили мене в дитинстві ні того, ні другого, ні третього, — каже Юскабі.

— Ну, тоді й вогню для тебе не маю, — сказав старий.

Повернувся до братів Юскабі з порожніми руками.

Настала черга йти за вогнем молодшому братові — дурню Юркабі.

Пішов Юркабі навмання, але незабаром збився. Заліз на високе дерево, озирнувся, побачив на сході, де вже зоря займатись почала, вогонь горить. Спустився вниз, пішов. Приходить до багаття. Біля вогнища старого бачить. Вклонився Юркабі старому в пояс:

— Доброго вечора, дідусю! Як живеш-можеш?

— Дякую, добрий чоловіче, живу потихеньку, — відповідає старий. — А ти далеко шлях тримаєш?

— Та приїхали з братами дрова на зиму заготовляти, цілий день працювали, а зараз взялися варити вечерю, а багаття розпалити нічим, — пояснив старому Юркабі. — От і прийшов попросити в тебе вогню.

— Що ж, вогню тобі дам, — каже старий, — тільки спочатку покажи себе: заспівай, потанцюй, казку розкажи.

Помовчав, подумав Юркабі, а потім так відповів старому:

— Співати і танцювати я не майстер, а ось казку можу розповісти, тільки умова! — сиди і слухай мовчки, якщо переб’єш мене — даєш жменю жаринок і сто карбованців на додачу.

Старий кивнув головою на знак згоди і приготувався слухати.

— Якось,— почав Юркабі,— коли моїх батьків ще не було на світі, сів я на свою рябу кобилу, засунув за пояс сокиру і поїхав у ліс. Чи багато, чи мало я проїхав, озирнувся — у моєї кобили задніх ніг немає, мабуть, сокира випала з-за спини і відрубала їх. Робити нічого, повернув я кобилу назад, щоб знайти її другу половину. Доїжджаю до табуна, дивлюся, а там серед інших коней пасуться задні ноги моєї кобили. Ну, я під’їхав до них, склав із передніми і, для міцності, прибив дерев’яними цвяхами. Далі їду…

Старий слухає, свою білу бороду погладжує. А Юркабі далі розповідає:

— Довго чи коротко я їхав, озирнувся назад — з моїх цвяхів молоді дубки виросли. А один дубок такий високий, що майже до неба дотягнувся. Ну я, не довго думаючи, поліз цим дубом, піднявся на саму його маківку, дивлюся — якраз переді мною ворота, через які на небо можна потрапити. Заходжу я в ці ворота, йду небом. Дорога гладенька, як тік. Посеред неба, бачу, гарне дерево росте, а на дереві небаченої краси птах сидить: у вухах його блищать сережки золоті, на руках перлинні браслети, на ногах черевички кришталеві, пишний хвіст веселкою горить, очі смарагдами сяють. «Який гарний птах, — думаю, — ось би зловити!» Але тільки руку простяг — птах кудись зник і одразу стало темно, як у льоху…

Старий слухає, свою сиву бороду погладжує, а Юркабі далі розповідає:

— Повернув я назад, а ні дороги, ні своїх слідів у темряві не бачу. «Як би до воріт дістатися» — думаю. І тільки так подумав — поруч чудовий птах пролетів і все довкола освітив. Виявилося, що я біля самої брами і стою. Глянув униз — не видно піді мною кобили, кудись пастись, мабуть, утекла. “Як бути? – Знову думаю. – Як би з неба знову на землю спуститися? Звідки не візьмися, вітер піднявся і приніс мені цілий оберемок соломи. Тут я підбадьорився; звив із тієї соломи мотузку, прив’язав її за небесної брами і став спускатися на землю. Довго мені довелося спускатись. Але мотузка закінчилася, а до землі ще далеко. Вишу на самому кінці, вітер мною туди-сюди хилитає.

Похитався я так, похитався, обірвалася мотузка, і полетів я вниз. Думав, що на землю, а виявилося, потрапив у пекло. Ну, а в пеклі, певна річ, чорти на душах грішників дрова для казанів та гній возять. І ось дивлюся, дідусю, запрягают чорти твою душу, а коли запрягли — змушують мене на ній гній возити…

— Ну, це вже ти неправду кажеш, — не витримав старий. — Моя душа при мені.

— Що ж, хай і залишається при тобі, — сказав на це Юркабі. — А жаринок я в тебе наберу і сто карбованців давай на додачу.

Покректав старий, почухав у потилиці, а тільки умова є умова. Дав він Юркабі жменю жаринок і сто карбованців на додачу.

З тим і пішов дурень Юркабі до своїх розумних братів.