Жінка-зима

Була зима. Юнак на ім’я Мінокічі та його старий вчитель Мосаку вирушили в дорогу. Вони хотіли перетнути річку, але поромник уже пішов додому. Довелося їм сховатися в його халупі.

Вночі розігралася снігова буря. Мінокічі та Мосаку так замерзли, що у них зуб на зуб не попадав від холоду. Але втома взяла своє, і вони заснули.

За кілька годин Мінокічі прокинувся. Приснилося йому, що сніг летить прямо в обличчя. Виявилося, що двері халупи відчинені навстіж, а над його вчителем схилилася жінка в сліпучо-білому одязі. Біліше снігу було її обличчя, волосся вкрите памороззю, а пальці – ніби крижинки. Жінка видихнула холодну хмарку в обличчя старого Мосакі і подивилася на Мінокічі.

– Вона заморозить мене до смерті! – злякався він.

Але побачивши, що він молодий і вродливий, Жінка-Зима зглянулася над юнаком.

– Я дарую тобі життя, – сказала вона. – Але обіцяй мені, що нікому на світі не розповіси про мене: ні сім’ї, ні сонцю, ні місяцю, ні зіркам.

Насилу розліпивши посинілі від холоду губи, Мінокичі пообіцяв і миттю заснув.

Вранці Мінокічі побачив, що вчитель його замерз до смерті.

Найняв тоді юнак воза і привіз тіло вчителя додому. Ні слова не сказав він про те, що сталося тієї ночі.

Минули роки. Якось спекотним літнім днем прогулювався Мінокічі і зустрів славну дівчину, яка знемагала від спеки. Звали її Юкі.

– Цілими днями я блукаю в пошуках роботи, – поскаржилася вона, – але сьогодні сонце палить так, що я ледве тримаюсь на ногах.

Мінокічі жив неподалік і запропонував Юкі відпочити у прохолодній тіні свого саду.

Юкі відразу ж сподобалася матері Мінокічі, і вона запросила дівчину залишитися в будинку і допомогти їй у господарстві. Юкі не заперечувала. Літо хилилося до кінця, коли молоді люди без пам’яті закохалися одне в одного і побралися.

Народилося в них семеро дітлахів, білих, як квіти жасмину. Юкі не боялася ніякої роботи, але залишалася такою ж молодою та прекрасною, як у день їхньої першої зустрічі.

Якось увечері, уклавши дітей спати, Юкі запалила паперовий ліхтарик, сіла біля Мінокічі і почала шити.

За вікном сяяла завірюха. На блідому обличчі Юки грали відблиски світла. Мінокічі дивився на неї і згадував ту давню ніч у халупі поромника.

– Як не дивно, – мовив він, – але сьогодні ввечері ти нагадуєш мені одну жінку, яку я зустрів багато років тому.

Не підводила на нього Юкині очі, продовжувала виводити стібок за стібком, поки Мінокичі розповідав про Жінку-Зиму.

— Своїм холодним диханням вона вбила мого вчителя, — тремтячим голосом казав Мінокичі. – Ідучи, вона взяла з мене обіцянку, що я нікому на світі не розповім про неї.

– …Ні сім’ї, ні сонцю, ні місяцю, ні зіркам, – закінчила за нього Юкі, дивлячись йому прямо в очі.

Мінокічі розгублено подивився на неї.

– Ти порушив слово дане тобою! – закричала Юкі.

Обличчя її стало білим як сніг, волосся покрилося інеєм, пальці стали ніби крижинки.

– Я дарую тобі життя заради наших дітей, але більше ти ніколи не побачиш мене.

Не встиг Мінокичі вимовити й слова, як його дружина зникла, наче хмарка пари.