Життя кулі

Жила-була Куля… Не якась там особлива, а досить-таки звичайна, середня кулька. У неї було багато сестер – таких самих, як і вона – середніх, маленьких і зовсім дрібненьких куль. Були ще й великі сестри, які підходили до гармат. Проте вони були дуже пихаті, і не хотіли знатися з іншими кулями.

А наша скромниця стояла на полиці військового складу в оточенні сестер і тихенько розмірковувала про своє життя-буття.

– Ехе-хе… – зітхала Куля. – Здається, отак і доведеться провести свої кращі роки без діла отут у глухомані, де все насичено духом остогидлого мастила… От якби в мене була ціль! Я б летіла до неї незважаючи на перепони, щоб влучити прямісінько у саме яблучко! Та де ж її, оту бажану ціль узяти?..

Куля сумно зітхала у напівтемряві складу і з надією мріяла про те, що коли-небудь про неї згадають, і тоді вона усім покаже, на що здатна.

– Я буду самою швидкою і самою влучною, – благаючи шепотіла вона. – Тільки дайте мені шанс…

Але час невпинно минав, а про Кулю ніхто не згадував, то вона й зовсім засмутилася.

– Хоч би в мене ноги були, то пішла б звідси світ за очі, – у відчаї подумала вона.

Раптом гримнули двері, щось клацнуло і спалахнули запилены лампи освітлення. Куля чомусь злякалася і від несподіванки зіщулилася, а коли прийшла до тями, то побачила людину, яка, схилившись над полицями, набирала у кишеню кулі.

“Мене… мене візьміть, будь ласка!” – ледве не скрикнула Куля, але сором’язливо промовчала. Проте доля посміхнулася їй – теплі дужі пальці обхопили її і підняли ближче до світла.

У Кулі аж дух перехопило від захвату – вона ще ніколи у своєму житті не бачила полиці зверху. Та не встигла Куля як слід зрадіти, як її почали кудись заштовхувати. Це був темний круглий отвір, з якого смерділо тим самим остогидлим зброярним мастилом. Куля почала пручатися, ледве не заскавуліла з переляку, проте дужим поштовхом її таки запхали у темний отвір. Позаду щось клацнуло, і темрява огорнула Кулю з усіх боків.

“От і все, скінчилося моє життя, – вирішила вона. – Тут так тісно і темно, наче у домовині…”

Аж раптом десь попереду засяяв невеликий округлий отвір, з якого точилося світло.

– Це воно, те саме світло у кінці тунеля! – зраділо прошепотіла Куля. – Я чула цей вислів, та не знала, що таке існує насправді…

Несподівано позаду щось ляснуло, гримнуло, і Куля відчула, як її щось дуже припекло. Зойкнувши від болю вона стрімголов посунулась уперед і вилетіла з темного отвору, наче корок з пляшки.

Ах, як тепло, сонячно і просторо було навкруги. Куля швидко летіла уперед, обганяючи здурілих птахів, які злякано шугали від неї в усі боки, і почувала себе щасливою від усвідомлювання власного польоту.

Десь попереду з’явилася мішень, яка швидко наближалася.

“А може, насправді я зовсім ніяка і не куля? – несподівано засумнівалася Куля. – Може, я… ракета, хай навіть і маленька?.. Навіщо ж мені ця нікчемна мета у вигляді мішені?! Ні, краще я полечу до зірок, і буду відкривати нові світи!”

Куля вильнула в бік, огинаючи мішень, і полетіла далі… Але не довго. Незабаром вона відчула, що втрачає швидкість, і безпорадно впала в напівзасохле болото, розполохавши маленьких жабенят.

“І навіщо це я ухилилася від мішені? – запізніло розкаялася Куля. – Лежала б зараз в піску разом з такими ж, як і я, використаними кулями. Було б хоч з ким словом обмовитися, а тепер, що ж, залишилося тільки нудьгувати на самоті… ех, як бездарно пройшло життя…”

Незабаром настав вечір, запала тиша, і нарешті зовсім стемніло. Куля безшелесно лежала в болоті, відчуваючи, як поступово згасає її свідомість. А високо-високо на безкрайньому нічному небосхилі холодно і байдуже мерехтіли недосяжні зірки…