Змійка з золотою короною

У стайні одного жадібного-селянина оселилася чарівна змійка із золотою короною на голові. Іноді ночами в стайні лунали чудові співи: то співала змійка – білий вуж із золотою короною на голові; а такі вужі вміють співати краще за деяких голосистих птахів.

Як тільки наймичка заходила до стайні, щоб підоїти корів або змінити їм підстилку, змійка виповзала з тріщини в стіні і розумними оченятами дивилася на дбайливу дівчину, яка виконувала свою роботу з великим старанням, – вона любила худобу свого господаря. Добрій наймичці здавалося, що змійка ніби просить у неї щось, і вона щоразу почала наливати в мисочку трохи теплого коров’ячого молока і ставити його перед маленькою тваринкою. Змійка з золотою короною із задоволенням пила молоко, крутячи своєю голівкою на всі боки, і тоді золота корона блищала, як діамант, і освітлювала темну стайню.
Добра дівчина полюбила білу змійку тим більше, що з того часу, як вона почала поїти її молоком, корови її пана помітно поправилися, давали більше молока, були завжди здорові й приносили таких гарних телят, що серце молодої дівчини раділо побачивши їх.

Однак одного дня сталося так, що господар увійшов у стайню якраз у той час, коли вуж пив ту крапельку молока, яку налила йому наймичка. Селянин був такий жадібний та скупий, що розкричався на бідну дівчину, ніби вона роздавала комусь його молоко цілими відрами.

– Ти, негідне дівчисько! – кричав злий селянин. – Так ти пильнуєш добро свого пана! Та на тебе кари нема! Надумала годувати і пускати до стайні такого отруйного хробака, який і так ночами висмоктує молоко у корів! Може ти зла чаклунка, яка водиться із самим сатаною, цим чортовим черв’яком!

Бідолашна дівчина тільки й могла відповісти гіркими сльозами на незаслужені грубі закиди. Але селянин не звернув навіть уваги на її сльози, навпаки – кричав і злився дедалі більше; забувши всю сумлінність і старання дівчини, він не переставав шаленіти і лаятися.

– Геть з мого дому! Мені не потрібні злодійки та чаклунки! Швидше зв’язуй свій вузол, і провалюй геть із села, щоб твого й духу тут не було, а то –донесу на тебе, – запроторять тебе до в’язниці, та ще й різками висічуть!

Плачучи, пішла дівчина у свою комірчину, склала пожитки і зв’язала вузол. Вийшовши з дому, вона мала пройти подвір’ям. Раптом защеміло її серце, – почула вона, як мукають у стайні улюблені корівки! Селянин тим часом пішов кудись; тоді вона увійшла ще раз до стайні, щоб потихеньку зі сльозами попрощатися зі своїми улюбленицями: добрий слуга завжди любить хазяйську худобу, як свою власну.

Так стояла дівчина в стайні й плакала й гладила кожну корівку, а її перша улюблениця лизала їй руку, – раптом, звідки не візьмись, підповзла до неї змійка з золотою короною.

— Прощавай, бідолашний черв’ячок, тепер ніхто не годуватиме тебе, — сказала дівчина.

Тут змійка витягнулася, ніби захотіла покласти їй на руку свою голівку, з якої раптом упала золота корона і залишилася в руках у дівчини, а змійка виповзла геть зі стайні, просто у двір, чого раніше вона ніколи не робила. Цим вона хотіла показати, що також йде з дому, де їй тепер шкодують крапельку молока.

Бідолашна дівчина пішла своєю дорогою, не підозрюючи зовсім, якою багачкою тепер стала. Вона й гадки не мала про ту чарівну силу, яка була в короні вужа. Все вдавалося тому, хто володів нею, всі любили цю людину, почесті та радості чекали на неї.

Тільки-но вийшла дівчина за околицю села, як їй зустрівся найгарніший хлопець, молодий Шульц, син відомого багатія. Юнакові сподобалася дівчина, він вклонився їй і розпитав, куди вона йде і чому залишила службу у свого господаря. Вона відверто розповіла йому все, як було. Тоді він попросив її піти до його матері, і передати, що він просить прийняти дівчину.

Пані Шульц, вислухавши дівчину, довірливо поставилася до неї і залишила її вдома. Коли ввечері працівники та робітниці багатого селянина прийшли вечеряти, нову служницю змусили читати застільну молитву; тоді всім здалося, що святі слова молитви ллються з вуст самого ангела, таким зворушливим було її читання і всі відразу полюбили молоду дівчину. Після вечері, коли вона прочитала подячну і вечірню молитви і хотіла вже вийти з кімнати, багатий син Шульца взяв її за руку і привів до своєї матері, кажучи:

– Матінко, благослови нас, – хочу взяти її собі за дружину. Вона мене просто зачарувала!

– Вона і нас усіх зачарувала, – відповіла стара пані Шульц. – Вона така побожна, як і гарна, так скромна і невинна. Нехай благословить вас Господь! Від душі рада прийняти її у нашу сім’ю.

Так сталося, що бідна служниця стала найбагатшою селянкою у всьому селі, та ще й найщасливішою. А в скупого селянина, який розлютився через кілька крапель молока і вигнав на вулицю вірну служницю, все пішло наперекосяк. Зі зникненням вужа з золотою короною пропало і його щастя; невдовзі йому довелося продати всю худобу, а потім і всі поля. Багач Шульц, скупив усе це, і дружина його, прикрасивши зеленими вінками своїх улюблениць, повела їх до своєї садиби, гладила їх, давала їм лизати свої руки і знову сама доїла і годувала їх.

Якось, коли вона знову була в стайні, з’явилася там раптом біла змійка. Молода жінка вийняла з кишені золоту корону і подала її змійці зі словами:

– Як добре, що ти прийшла! Тепер ти отримуватимеш щодня стільки молока, скільки захочеш, візьми назад свою золоту корону, дякую тисячі разів, що ти допомогла мені! Вона мені більше не потрібна – любов, вірність і праця зроблять мене щасливою та багатою.

Біла змійка забрала назад свою корону і оселилася у садибі у молодої жінки, в якій завжди панували мир, благодать і Боже благословення.