Знак лисиці

Жив-був цар. Усім царям цар. Палацу нього майже до неба, двір — на півсвіту. Збіжжя, худоби та птиці — нелічено, соколів ловчих не мічено. Із золота їв, у золоті купався. Усе йому було дано — і красу, і силу, і вдачу. Та більше за все на світі любив він полювання. І мисливцем був неперевершеним. Хорти швидше за вітер могли гнати звіра і день, і ніч, аж поки їх ікла не впинались йому у горло.

Стріли з царського лука не знали промаху, бо наконечники були зроблені з булатного заліза, чарівного заморського.

Що то було за видовище, коли цар на своєму баскому коні летів попереду, а за ним лава вершників у розшитих золотими позументами каптанах! А вже в лісі було чути несамовите виття і гавкання сотень хортів і гончих, що насідали на здобич. Сурмили мисливські роги, іржали коні, чувся гул тисяч копит.

Ні! Знаменита річ було царське полювання!

А вже сам цар в такі хвилини робився зовсім несамовитим. Очі його горіли шаленим вогнем, русяве волосся рвав вітер, а кров стугоніла так, що вірний кінь царя намагався перегнати самого вітра. Царські слуги, знаючи вдачу свого володаря, завжди були готові до полювання.

І ось одного разу на ранок розчинились двері палацу, і цар повелів:

— На полювання!

Заметушилися слуги, загавкали царські хорти і гончі, а царю підвели його гарячого вірного коня. Як і завжди, цар мчав першим, усе більше й більше гарячив коня. Далеко позаду лишилися со- кольничі й пригінчі, царські слуги.

Раптом із-за кущів майнула руда, як червоне золото, лисиця.

Ударив цар шпорами коня.

— Не втечеш, ще ніхто від мене не втікав,— вигукнув цар.

Але, як не дивно, лисиця бігла ще прудкіше. Свита царська безнадійно відстала. Нарешті мисливець і звір домчали до річки, лисиця кинулась у воду і хутко перепливла на той бік. Тільки на мить завагався цар, а потім спрямував коня у річку. А лисиця вискочила на берег, забігла за кущі, перекинулась через голову і стала вродливою дівчиною. Схопила своє хутро, трусонула ним і кинула вгору. І враз став золотий намет. У ньому й чекає вона, поки доскаче цар.

Мокрий, на запаленому коні з’явився цар перед золотим наметом. І тут кінь зупинився, як укопаний.

Спішився цар, іде до намету, а звідти виходить дівчина-краса, бере вона царя за руку і в намет веде. Тут цар і про полювання забув. Садовить вона його на килим, кинула скатерку, а на ній, як уродились, напої і наїдки небачені. Від здивування не може цар стямитись. А дівчина наливає цареві вина в золотий кубок. Пригубив цар кубок та й питає:

— Хто ж ти будеш, красна дівчино? Мабуть, з країв далеких, бо ніколи тебе у своїх володіннях не бачив.

— Зовсім ні,— відповідає дівчина,— я з цих країв, а з’явилась тобі, бо давно про тебе знаю і думаю про тебе.

Бере її цар після цих слів за руки білі, садовить поруч, п’ють вони трунок запашний з одного кубка, з однієї тарелі страви їдять. Забув цар, хто він і як тут опинився, все єство його полонила красуня небачена.

Нарешті й каже вона:

— А скажи-но мені, царю, ти ж володар могутній, маєтки і статки твої нелічені, всього у тебе вдосталь. Чого ж гонишся ти за всяким звіром, який тільки й має, що своє життя?

Здивувався цар, бо ніколи нікому не спадало на думку казати йому таке. А потім говорить:

— Це єдина моя втіха, єдина насолода, яку маю в житті. Оточують мене різні люди, державний вінець тисне на мою голову.
А полювання збурює мою кров, розгонить лихі думки.

— А хіба я не відгоню від тебе лихі думки, не приваблюю тебе?

— Ти — інша справа,— відповідає цар,— але полювання — то полювання.

— А чи знаєш ти, царю, що мусить відчувати бідне звірятко, коли ти женешся за ним, щоб відібрати життя?

— А що мені до того?

— Ну що ж,— каже дівчина,— давай я подивлюсь на тебе з короною на голові.

— Ми зараз поїдемо до мого палацу,— мовить цар, пригортаючи дівчину,— і я ніколи не розлучусь з тобою.

— Різними шляхами може повести нас доля, то я залишу тобі на згадку свою мітку,— стрімко нагнулась дівчина і поцілувала царя в руку так, що він скрикнув від болю. Глянув на руку, а там червона підківка від маленьких зубків.

— А все ж я побачу тебе з короною на голові,— засміялась потому дівчина, і за якусь мить у неї в руках з’явилась корона.
Її вона й поклала на цареву голову. І коли корона доторкнулась до голови царя, він відчув, що вона міцно стисла його чоло, наче аж вросла в голову. З жахом повернувся він до люстра і побачив, що з корони стрімко ростуть гіллясті оленячі роги. Тіло царя укрилось шерстю, на ногах і руках з’явилися копита, і за мить в наметі важко дихав, роздуваючи ніздрі, великий стрункий олень. У ту ж хвилину зникли і намет, і чарівна дівчина, тільки руда лисиця, майнувши хвостом, щезла в чагарнику.

Здибився бідолашний олень, почувши голос мисливської сурми і гавкання хортів і гончих. Це вже мисливці перейшли річку.
Наосліп кинувся бігти від них цар-олень, але хіба може він втекти від своїх власних шалених хортів? Світ за очі мчав олень лісом, відчуваючи, як невблаганно наближається погоня. Ось уже поряд з ним мчать його хорти, які навчені заганяти ікла в горло загнаній жертві. Скажена піна летіла з пащек розлючених хортів.

Усі сили зібрав нещасний олень і ще трохи випередив своїх переслідувачів. Але сили були нерівні. Ще мить — і собаки повиснуть у нього на шиї, розірвуть на шматки його тіло. І тоді він підняв голову і заволав-засурмив:

— Сили небесні, не дайте мені померти страшною смертю! Більше ніколи у своєму царстві я не дозволю ганятися за звіром і птахом та забирати у них життя.

І раптом все щезло. Чийсь лагідний голос промовив:

— Ваша величність, час уставати, все готово для полювання.

Підвівся цар, огледів свою опочивальню, полегшено зітхнув і мовив:

— Отаке приверзлося, подайте одяг, зброю і коня!

Заметушилися слуги, загавкали собаки, засурмили мисливські роги. Та раптом, одягаючись, цар помітив на своїй правиці червону підківку із слідами маленьких зубків.

— Так це не сон?

І холодом узялось його серце.

А весь царський почет з нетерпінням чекав, коли помчать хорти, а попереду буде цар на гарячому вірному коні. Та ось двері палацу розчинились, і вийшов цар.

— Слава! — громом покотилось.— На полювання! На полювання!

Аж тут цар підніс руку, і все стихло.

— Сьогодні і навік у моєму царстві полювання не буде!