Зимовий поцілунок

Сьогодні нарешті настав довгоочікуваний вихідний. День видався напрочуд казковий. Білі легковажні пушинки, плавно погойдуючись у морозному повітрі, задумливо линули до землі і дбайливо вкутували її чистим сніговим покривалом. А коли сніжинки, що вже нарешті вгамувалися, починали було тихо задрімувати, занурюючись у холодний летаргійний сон, звідкись раптово налітав пустотливий ігрунок вітерець і весело розвіював їх, пробуджував, знов підіймаючи догори і змушуючи бездумно кружляти у феєричному вальсі. Здавалося, немов на самій межі видимості ледь вловимо марилися в цьому чудовому хороводі образи гордовитої Снігової королеви з відомої казки та її крижаної свити на чолі з прекрасним принцем Сніговієм. Ах, щось незвичайне, загадкове витало навколо, хвилюючи і тривожачи, обіцяючи чарівну пригоду.

Тетянка повільно розвела руки в різні боки, заплющила очі в несміливому очікуванні і, довірливо підставивши обличчя легким сніжинкам, повільно закружляла в такт нечутній музиці, відчуваючи на щоках ніжні дотики морозних пушинок, немов погладжування крихітних прохолодних пальчиків…

І, треба ж такому статися: несподівано, послизнувшись на загладженій сніговій стежці, вона незграбно гепнулася горілиць і боляче вдарилася ліктем. Розплющивши очі, які миттєво наповнилися сльозами, Таня побачила незнайомця, який схилявся і з настороженою цікавістю дивився на неї, простягаючи руку, щоб допомогти встати.

“Це, звісно, не принц…” – чомусь подумала вона і злегка розчаровано зітхнула, змахнувши сльози.

На трохи припухлих губах рожевощокого незнайомця блукала збентежена усмішка. Натомість очі світилися захопленням, а трохи кирпатий ніс і зсунута на потилицю шапка надавали йому дещо безшабашного вигляду.

“Ні, це точно не принц…”

Остаточно впевнившись у первісному припущенні, Тетянка вхопилася за руку незнайомця, підвелася на ноги і, поправивши пасмо волосся, яке вибилося з-під шапочки, рішуче вимовила:

– Ну що, так і будемо мовчати?! Раз уже прийшов, то давай знайомитися! Тебе як звуть?

– Андрій… – розгублено вимовив рятівник.

– Щось я тебе тут раніше не бачила… ти новачок?

Таня злегка примружилася, пильно роздивляючись співрозмовника, який під її допитливим поглядом помітно зніяковів.

– Ну… взагалі-то я тут уперше, – зізнався він, знизавши плечима. – Іду собі повз… а тут ти лежиш… ось і вирішив допомогти…

– Ясно… дякую, звісно! Тільки я б і сама впоралася… але все одно дякую! До речі, мене Тетяною кличуть…

– А мене – Андрій…

– Та ти вже казав. А що робиш у нашому дворі?

– Так я ж тут живу, он у тому будинку… – Андрій змахнув рукою, вказуючи на дев’ятиповерхівку позаду себе. – Щоправда, ми тільки кілька днів, як сюди переїхали. А ти теж тут мешкаєш?

– Ага, у сусідньому будинку.

Таня почала зчищати налиплий при падінні сніг.

– Ну-бо, давай допоможу… ти не забилася? Може, тобі боляче?

Лікоть трішки скиглив від удару, але дівоча гордість не дозволила в цьому зізнатися, тим паче першому зустрічному, і вона заперечливо мотнула головою.

Андрій заходився дбайливо обтрушувати сніг з її шуби. Він намагався робити це м’яко, обережно, хоча виходило насправді дещо незграбно. Це було трішки смішно, проте чомусь приємно, і Таня мимоволі розпливлася в задоволеній усмішці.

Коли з чищенням було закінчено, Андрій дістав із кишені шоколадку і простягнув новій знайомій:

– Пригощайся.

– Дякую, але мені зараз не хочеться.

– Тоді просто візьми, а з’їси потім.

– А як же ти?!

– Та в мене вдома ще є, – безтурботно махнув рукою Андрій. – Бери, не соромся!

Таня поклала шоколадку в кишеню, а потім сміливо взявши Андрія за руку запропонувала:

– Ходімо, на гірку – покатаємося, поки вихідний не скінчився, а то ж завтра в садок іти!

– Ну, мені-то в школу, – з гордістю повідомив новий знайомий. – Я вже в перший клас ходжу!

– А я цієї осені теж піду! – зазначила Танечка.

– От і здорово! – зрадів Андрій. – Ми тоді зможемо разом до школи ходити. Я допомагатиму тобі підручники носити… якщо, звісно, ти не заперечуєш.

– Хай буде так, – погодилася дівчинка.

Вона ще раз зміряла Андрія оцінювальним поглядом з голови до ніг і, несподівано поцілувавши його в щоку, дзвінко розсміялася і побігла до гірки, на якій копирсалися дворові дітлахи.

“Він такий добрий і чутливий” – думала Таня. – “Напевно, все ж таки принц…”

А хлопчисько деякий час стояв стовпом, розгублено притискаючи долоню до щоки, на якій повільно остигав неочікуваний поцілунок, і дещо ніяково посміхався. Потім, немов прокинувшись, він помчав навздогін.

День і справді виявився казковим. Незабаром знову пішов пухнастий сніг, осідаючи на віях білими сніжинками, які перетворювалися на блискучі кришталеві сльозинки. До самих вечірніх сутінків дзвінкі дитячі голоси заповнювали двір веселими вигуками і сміхом. І тільки коли в зимовій темряві заклично засяяли теплим світлом вікна будинків, вщухли останні відгомони дитячих голосів, танучи тихою луною в остигаючих під’їздах. Розійшлися по домівках і Таня з Андрієм, захоплено згадуючи сьогоднішнє несподіване знайомство і відлітаючи в майбутнє світлими наївними мріями. Що ж, завтра на них чекав новий день, а за ним ще нескінченна низка днів, сповнених нових зустрічей і вражень, радощів і, можливо, розчарувань – на те воно й життя! Що подарує воно їм? Ніхто не знає… Але цей найперший в житті зимовий романтичний поцілунок напевно збережеться в їхній пам’яті, як дороговказний промінчик світла у дитинство…