Киця

Усе котяче населення нашої вулиці мало дуже пишні імена, а наша невеличка тигрова кішка звалася просто Кицею. І всім нам, і самій Киці сподобалося це ім’я. Вона завжди вигинала спинку і ніжно нявкала, коли чула те „ кицю-кицю” .

Хоч ім’я її було таке звичайне, сама Киця не була звичайною, її гостра мордочка, вушка і довгий хвостик показували, що вона належить до славного роду щуродавів .

Знали її всі в околиці, бо всюди вона бувала : і в сусідніх дворах, і на другій чи третій вулиці — і це зовсім не тому, що вона аж так любила гуляти, а тому, що вона чесно виконувала свій котячий обов’язок і виловлювала мише й та щурів, де тільки здибала .

До свого обов’язку вона додавала полювання на горобців та великих жуків, але це було лише для забави, а основним була боротьба з мишачим родом.

Киця майже ніколи не ночувала вдома . Та й що могла вона робити в хаті, де навіть і не пахло мишачим духом?

Вона верталася додому дуже рано, на світанку, але чекати біля дверей не хотіла й будила нас своїм нявканням.

— А бодай тебе! — сердилас ь мама . — Завжди дітей розбудить .. . Цить мені там!

Та ми вже відчиняли двері. Киця поважно входила до хати, злегка торкалась кожного з нас головою і йшла просто до мами.

— Няв-няв! — тихенько нявкала вона й починала тертися головою об мамині ноги. — Няв-няв!

— У-у, капосна! — сердилась мама . — Тепер їсти просиш? А де ти цілу ніч блукала? Чому дома не сидиш? Волоцюго!

Киця задирала голову до мами й жалібно тягла :

— Няв-няв!

Здавалось, вона хотіла сказати :

— Ну, не сердіться на мене.  Я не байдикую, а шукаю праці в іншому місці, коли її вдома нема .

— Ну, добре, добре, — відпихала її мама, — я знаю, що ти гарна Киця і свою справу знаєш, тільки ж брудна ти дуже . Їж ! — і ставила перед Кицею мисочку з теплим молоком.

Та Киця, мабуть, і сама розуміла, що вона дуже брудна, і починала вмивати собі лапки, ротик, вушка . І лише добре вимившись, делікатно вмочала свого рожевого язичка  у мисочку з молоком. Пила обережно, не поспішаючи . А після сніданку ще раз умивалась і лягала спати десь у затишному куточку .

Лише в обід її будив стукіт тарілок і запах їжі. Вона розплющувала очі, потягалась , поважно підходила до стола й сідала перед мамою, їй ставили мисочку з їжею, але вона знову таки не одразу бралась до їжі, а спочатку довго й уважно вимивала собі ротик, лапки , вичісувала голову, сягаючи лапкою аж за вуха. Після того починала їсти.

— От чистуля ! — казала мама.

По обіді Киця знову куняла або ж для розваги ганяла горобців, а то й мух . Під вечір Киця зникала . Іноді ми бачили, як вона мандрувала вершечком паркана, а на неї гавкали, аж вищали, собаки в сусідніх дворах. Киця зневажливо зиркала на них і спокійно йшла собі далі.

Чужі коти не важились зачіпати її, бо хоч вона була менша за багатьох з них, але завжди виходила переможцем у боротьбі з ними. Вона нікого не зачіпала перша, але відбивалась люто, коли її спиняли н а дорозі до виконання її обов’язків — ловити мишей. А в цьому в неї не було суперників. Сусіди дивувались і лише прицмокували :

— Ну й Киця! Ну й молодець! За таку кицю й гроші можна заплатити .

— А що ви думаєте? — казав гультяй-сусіда. — Он на базарі стільки мише й та щурів,  що скоро й вуха купцям пооб’їдають . Мені один гроші обіцяв, якщо принесу .. .

— Кого принесете? — поцікавились ми. Сусіда закашлявся й сердито буркнув :

— Чого причепились? Кого? Якусь кицьку, щоб мишей ловити.

— Але нашої Киці не чіпайте! — попередив сусіду брат.

— Та нащо вона мені здалася? Ми кращу знайдемо. Тьху на вашу Кицю!

Та одного літнього вечора Киця щезла. Не вернулась вона додому ні вранці, ні на другий, ні на третій день. Ми обшукали всі двори, всі задвірки, всі пустирі в наші й околиці, але Киці ніде не було. — Її собаки, мабуть, загризли, — сказав гультяй-сусіда і зраз у ж додав : — А може вона забігла кудись. Пішла собі десь на чужий куток, а назад дороги не знайшла.

— Не може цього бути, — похмуро сказав брат. — Наша Киця, куди б не зайшла, а дорогу додому знайде.

— Знайде! — підтримала я брата. — Наша Киця така!

— Яка така? — засміявся сусіда. — Собака дорогу знайде, а кішка — ні. Понеси її в мішку, а потім пусти, і вона не знайде .. .

— У якому мішку? — аж підскочив брат. — То ви її вкрали?!

— Відчепіться від мене! — розсердився сусіда. — Я з вами так собі говорю, а ви он що .. . Я кажу, що собака господаря знає, а кішка — ні.

— Наша Киця знає господаря! Знає! — гукнув, мало не плачучи, брат. — От побачите, вона знайде дорогу, знайде!

Сусіда глузливо свиснув і пішов собі геть, а ми кинулись до матері:

— Мамо! Мабуть, він украв нашу Кицю . Куди ж він її подів ?

І тато і мама лише похитали головами. Куди? Всім пригадались слова сусіди про купця, що хотів мати добру кішку. Мама ходила на базар шукати Кицю. Але там її не було .

— Може на великий базар відніс? — міркував тато. — Якщо на великий, то там її не знайдеш. І звідти вона не потрапить додому. Далеко . . .

Минув, може, який місяць. Киці не було. Ми вже трохи звикли до того, а мама все жаліла, що роздала сусідам усіх Кициних котенят. — Було б хоч одного залишити,— сказала вона .

— Гарної породи була Киця, такої вже, ма­буть, і не буде в нас .

А ж ось одного ранку під дверима почулося жалібне ,,няв-няв! ” Ми прожогом кинулися до дверей, але мама випередила нас. Вона відчинила двері і радісно гукнула :

— Діти, наша волоцюга прийшла! А змарніла як! На порозі стояла страшно схудла Киця, вся в реп’яхах, з повириваною шерстю, з подряпаним носом і допитливо зиркала на маму .

— Кицюню! — кинулись ми до неї.

Але вона лише торкнула нас своєю головою й, хитаючись від утоми, попростувала до мами.

— Няв-няв! — немов зітхнула вона, й почала тертися головою об мамину спідницю.

— Ох, ти ж, волоцюго! — промовила мама і попестила її по брудній голові.

— Видно, здалеку вернулася ти, Кицю.

— А додому так и потрапила ! — радісно вигукну в брат. — Потрапила! Хо ч вона й не собака, а тільки Киця . І я йому так і скажу, — по сварився він кулачком убік сусіди. — Хай не чіпає нашої Киці!

Киця зиркнула на нього від мисочки з молоком і, перше ніж почати їсти, заходилась умиватись та вибирати реп’яхи. Ми радісно присіли біля неї й стежили за її рухами : наша Киця була вдома!