Акула, яка хотіла співати
Дяченко Марина та Сергій
Одна акула дуже хотіла співати. Прийшла вона до вчителя співів та й каже:
— Навчи мене!
— Добре, — каже вчитель, — перевіримо твій голос. Заспівай, будь ласка, «а-а-а!»
Акула заспівала. Але щойно вона розкрила рота, учитель побачив акулячі зуби, перелякався і, нажаханий, утік.
Акула з горя проковтнула ноти й пішла далі. Прийшла до оперного театру.
— Я хочу співати! — каже.
— Заспівай нам, — каже режисер, — «а-а-а!».
Акула заспівала, і режисер зі страху звалився в оркестрову яму, а всі музиканти розбіглися хто куди.
Акула зжувала оксамитову кулісу, заплакала та й пішла далі.
Прийшла в хор народної пісні й каже:
— Я хочу співати!
— Заспівай нам, — каже диригент, — «а-а-а!»
Акула розкрила рота — і всі порозбігалися: і хористи, і диригент, і навіть прибиральниця.
Бідолашна акула з горя проковтнула диригентську паличку та й подалася додому.
Дорогою зустрілася їй киця Варварка.
— Чого ти плачеш, акуло? — питає киця.
— Розумієш, — каже акула, — я дуже хочу співати, а всі мене бояться!
— А ти піди на радіо, — сказала киця Варварка. — Там тебе не буде видно, зате дуже добре чути!
Зраділа акула, подякувала киці та й пішла на радіо.
І тепер усі заслуховуються її голосом.
І лише звукорежисер іноді сердиться, коли акула помилково ковтає мікрофони.
Джерело:
“Повітряні кульки”
Марина та Сергій Дяченки
Видавництво: “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”
Київ, 2004 р.
