Артур і війна двох світів (закінчення)

РОЗДІЛ 11

Темрякос знищений. Його очі наповнилися слізьми, і сум його такий глибокий, що він не має сил злізти з підвіконня, куди встиг заскочити. Визирнувши зі свого кошика, Барахлюш помітив Темрякоса, засмученого, як Джульєтта після прощання з Ромео.

А наша солодка парочка відшукала прохід між книжками і зістрибнула на стос книжок, що лежав на письмовому столі.

— Обережно! Там, у вагоні! — зарепетував юний принц. Хоча йому здавалося, що він промовляє винятково пошепки.

Темрякос це почув, але лихо настільки його зламало, що він і не збирався втікати зі свого прихистку. Покрутивши головою навсібіч, Артур помітив бідолашного нападника.

— Йому не слід вірити — він ще підступніший за свого батька! — прошепотіла принцеса до хлопчика.

Одначе розгубленість Темрякоса така очевидна, що Артур відчув жаль. Тому й вирішив наблизитися до свого недавнього ворога.

— Темрякосе, я так тебе розумію… І співчуваю тобі!

Вояк підняв очі. Вперше у нього не виникло бажання кинутися на противника.

— У мене теж так буває… Я рідко бачу свого батька. Він увесь час живе у місті, там у нього робота, а мене він лишає влітку тут, у бабусі з дідусем. Я часом сумую за ним, але в глибині душі він мене любить… — поволі промовляв Артур, намагаючись пояснити те, чого пояснити неможливо.

— Але ж він інколи… він же приїздить до тебе? — тихо спитав Темрякос.

Хлопчик не знав, що кажуть у таких випадках, але зрозумів, що треба сказати правду.

— Так, інколи…

Темрякос зітхнув.

— Ось у цьому й проблема! Мій батько НІКОЛИ не буває зі мною! Навіть інколи! Ніколи не скаже доброго слова, ніколи не приголубить, лишень зиркає, зиркає недобрим поглядом!

— А ви хоча б колись розмовляли? — спитав Артур.

— Він звертався до мене тільки тоді, коли хотів мене вилаяти чи дати наказ, навіть зразу два — і всі різні! Часом я питаю себе: чи любить він мене взагалі? — тихо промовляв Темрякос, ніби душа, яка стільки років мовчала, не витримала, і він відчув потребу комусь висповідатися.

Хлопчик вражений щирістю розмови. Навіть із найкращим своїм шкільним товаришем він не спілкувався з такою довірою.

— Не хочеться переривати вашої чоловічої розмови, одначе дозвольте вам нагадати, що ми тут перебуваємо зі спеціальним завданням, яке потрібно виконати! — пролунав голосок Селенії.

Вона з’явилася, як завжди, зненацька і, як завжди, в чудовій формі. Темрякос розгубився. Йому хотілося б ще порозмовляти, щоб, зрештою, все з’ясувати.

— Темрякосе, тобі ліпше спитати його самого! — чесно сказав Артур.

— Як це — самого? — перепитав здивований бідолаха.

— Ти йдеш до батька, стаєш перед ним і питаєш: «Тату, ти мене любиш?»

— А далі? — зацікавився Темрякос.

— А далі… далі я не знаю. Та хай би що він відповів, ти в будь якому випадку позбудешся проблем!

— Щось я тебе не дуже зрозумів, — сказав Темрякос, обеззброюючи всіх своєю щирістю.

Він і справді обмежений у своїх розумових здібностях, і, щоб зрозуміти когось, йому годилось би позичити сірої речовини…

— Тоді ти заспокоїшся і перестанеш весь час про це думати! — підвела підсумок принцеса і, схопивши Артура за рукав, потягла його за собою.

Темрякос печально поглянув їм услід.

— А я… Чи не міг би і я піти з вами? — спитав він.

Щоб промовити таку довгу і складну фразу, йому довелося добре напружити свої мозкові звивини.

Артур схвильований одвертим несподіваним проханням. Ще кілька годин тому ніхто й не подумав би, що Темрякос такий вразливий, як дитина. Тим більше — Селенія…

— Темрякосе, це все дуже мило, але не годиться так просто переходити з одного табору в інший, — повчально промовила принцеса. — Скільки вже селенелій ти переслідуєш мініпутів, і навіть якщо мій народ тобі вибачить, йому все одно потрібен час, щоб забути всі образи, що ти заподіяв!

Темрякос понурив голову.

— Я… розумію… мені шкода… — з відвертим каяттям у голосі прошепотів він.

Селенія подивована, і їй усе важче стримувати свої почуття.

— Як на мене, перехідний період потрібен. Виріши свої проблеми з батьком, і я обіцяю, що внесу твоє питання на раду мудреців!

— Справді?! — зрадів Темрякос, як дитина, якій пообіцяли зірку з неба.

— Слово принцеси!

У душі вічного вгіяка буря — йому хочеться усміхатися і плакати одночасно. Відчуваючи повінь незнаних раніше почуттів, він запанікував і, якби міг, зразу ж звернувся б до лікаря. Насправді йому медична допомога не потрібна, бо діагноз нескладний: у Темрякоса прокинулися емоції. Раніше вони спали, бо йому хронічно бракувало любові, тож і розбудити їх не було кому. І якщо йому все ж таки випишуть рецепт, то в ньому буде приблизно таке: «Темрякосе, навчись усміхатися іншим, і тоді інші усміхнуться тобі!» Це прописна істина — її можна прочитати у Великій мініпутській книзі на сторінці сто одинадцятій.

Кошик будівельного крана торкнувся підлоги, і троє наших героїв вискочили з нього.

— Треба наздогнати У! — вигукнув Артур, озираючись навсібіч.

— Згода, його потрібно наздогнати, але як нам бути з такими маленькими ногами? — насмішкувато відповіла Селенія.

— Зараз щось вигадаємо! — відповів Артур, не припиняючи озиратися.

Нарешті за кутом напівзруйнованого карткового дому він побачив те, що шукав — прекрасний американський джип, удосконалений хлопчиком власноруч. Він замінив звичайні колеса на тракторні, і тепер автомобіль схожий на міжпланетний всюдихід.

— Ой, невже ти нас примусиш сісти в цього монстра на колесах?! — жалібно писнув Барахлюш.

— Будь ласка, без реплік! Можеш іти за нами пішки! — насміхалася з нього Селенія, сідаючи в кабіну.

Принц удавав із себе незадоволеного, але поліз за нею.

— Готові? — лукаво поцікавився Артур.

— Та ніби, так! — відповіла принцеса, ухопившись за петлю безпеки.

Артур стукнув дверцятами і увімкнув електродвигун. Суперджип з підскоком рвонув із місця. За кілька хвилин Артурові вдалося приборкати залізного коня, і вони помчали, лавіруючи між стосами розкладених на підлозі книжок. Набираючи швидкість, джип летів до дверей.

— А ти певен, що він проїде під дверима? — спитала принцеса, позираючи на високий дах кабіни.

— Ніскілечки не певен! — бадьоро відповів Артур, примушуючи пасажирів затамувати подих.

Автомобіль ось-ось уріжеться в двері, але в останню хвилину Артур викрутив кермо і, заплющивши очі, скерував його в щілину, яку зненацька помітив. Тріски полетіли врізнобіч, петлю безпеки вирвано з м’ясом, але наші мандрівники встигли нагнути голови, інакше їх би спіткала доля Марії-Антуанетти[1].

— Якби ти так їздив на гамулі, тебе давно би позбавили прав! — гнівалася Селенія, намагаючись перекричати шум вітру, що бив у обличчя.

— Права? Щоб їздити на гамулі, потрібні права?

— Так! Навіть двоє прав, якщо гамуль двогорбий.

— У нас, щоб сісти за кермо, теж потрібні права, але я ще не досяг того віку, коли можна скласти іспит!

— Якщо ти їздиш без прав, то чому тебе ще не забрали в поліцію? — дивувався Барахлюш.

— Напевне, тому, що поліція не може мене впіймати, адже мій зріст — всього два міліметри! — веселився хлопчик, оминаючи на повній швидкості розгублених мурахів.

— У, тля безголова! — гукнув один із них навздогін джипу.

Автомобіль перетнув сходовий майданчик і, не гальмуючи, пронісся мимо великого чорного жука. Комаха розплющила свої флуоресцентні очі і, злетівши, кинулася навздогін.

— Звідки це він? — спитав Артур, помітивши переслідувача в дзеркалі заднього огляду.

— Це транспортна поліція! — відповів Барахлюш.

Жук летів, як військовий винищувач, а його очі світилися, мов фари.

— Транспортна поліція? Звідки? Що вона тут забула? — дивувався Артур.

Жук увімкнув сирену.

— Зважаючи на те, що всі мурахи їдуть в одному напрямку, а ти сам — у протилежному, отже, ти порушник! — розтлумачила Селенія.

Артур закрутив головою, відганяючи від себе погані думки.

— Це неможливо!

Жук наближався, і його сирена вила все дужче.

— Ви пересуваєтеся зустрічною смугою! Зупиніться! — пролунав скрипучий голос, підсилений гучномовцем.

— Чуєш, він же все одно не забере в тебе права, бо ти їх не маєш, — єхидно обізвався Барахлюш.

Артур не збирався зупинятися і втрачати дорогоцінні секунди, через що вони потім не знайдуть Упиревих слідів. Хлопчик скерував джип на плінтус, і ось уже авто мчить вузенькою доріжкою вздовж стіни, намагаючись утекти від набридливого полісмена. Та хіба колеса обженуть жорсткі і сильні крила жука? Жук-полісмен не відставав.

Джип виїхав на міст, що його спорудили мурахи. Дорога тут рівна. І пасажирам здалося, що їхній автомобіль став літаком і незабаром відірветься від землі. Побачивши летючий джип, мурахи з вереском розбіглися в різні боки. Проїхавши міст, автомобіль знову помчав сходовим майданчиком. Транспортна поліція не припиняла погоні. Спостерігаючи за жуком у дзеркало, хлопчик наважився на складний трюк. Підпустивши жука-полісмена ближче, він знизив швидкість, а коли той опинився поряд, рвучко повернув праворуч. Не розгадавши його маневру, важкий жук не зміг зупинитися і за інерцією полетів далі — просто в пащу тиранозавра, який зачаївся обабіч дороги в кущах. Жук улетів у пащу гігантського чудовиська із пластику, вдарився в піднебіння і провалився в глотку. Спрацювала пружина — і пластикова щелепа зі скреготом зімкнулася. Лише два знівечених крила нагадували про патрульного…

Не випускаючи керма з рук, Артур озирнувся і не без утіхи спостерігав за подіями. Нарешті він позбувся полісмена, що висів на хвості!

— Завжди дотримуйся дистанції! — задоволено усміхаючись, промовив він.

Цю фразу хлопчик не раз чув від дідуся, коли вони разом, на прохання бабусі, їздили в місто за покупками. Досвідчений водій, Арчибальд промовляв іще й такі слова: «Завжди стеж за дорогою!» Їх би тепер Артурові й згадати! Та він запізнився… Джип підлетів на край сходів, і як не кричи, як не тисни на гальма, а ситуацію не змінити.

На повній швидкості автомобіль починає спускатися сходами. Тепер Артурові найголовніше — не «зробити бочки», інакше кажучи, не перекинутися, бо петля безпеки разом із дахом навік лишилася під дверима… Вчепившись у кермо. Артур тримає його прямо, і джип, як шалена жаба, перестрибував зі сходинки на сходинку. Навіть у лісовому горісі наших мандрівників так не трясло. І взагалі, подорож у горісі — оздоровча прогулянка проти їзди в удосконаленому джипі!

Остання сходинка — основна перешкода. Автомобіль скористався нею як трампліном і пролетів кілька метрів над підлогою. Приземлення м’яким не назвеш, але герої всі вціліли.

У дальньому куті вітальні маячить моторошна фігура Жахливого У. Завойовник відчинив двері, щоб нарешті піти з цього дому. Артур натис на педалі і помчав до Упиря. І тут йому шлях перепинив… Йєті! Побачивши улюблену іграшку, Альфред кинувся їй назустріч, привітно махаючи хвостом. Господар учив його відносити речі на їхнє місце, тому пес хоче взяти джипа в зуби і віднести в Артурову кімнату. Хлопчик щосили тиснув на педалі, щоб порятуватися від щелеп пса, які не поступалися силою щелепам тиранозавра. Артур мчав серед уламків і друзок, а Альфред — підтюпцем йому навздогін. І швидкість пса дорівнює швидкості гелікоптера.

— Артуре, рятуймося! Я не хочу загинути в пащі йєті! — горлав Барахлюш.

— Тримайтеся! — замість відповіді гукнув хлопчик.

І авто пірнуло під шафу! Ледве не вдарившись у дверцята, Альфред пригальмував і став принюхуватися, намагаючись зрозуміти, що за хитрий трюк удалося витворити джипу. «Що ж, доведеться зачекати, поки та штукенція не вискочить із-під шафи», — вирішив пес, упертий, як сусідський мул.

Джип і справді виїхав, але з іншого боку, і продовжив свій шлях до вхідних дверей. Артур знову тиснув на акселератор, забувши, що його авто — іграшкове і всі деталі в нього — іграшкові… Дуже шкода, бо Арчибальд уже зачинив за Упирем двері, а хлопчикові доводиться гальмувати, щоб не врізатися в перешкоду, яку називають дідусем. Він відчайдушно крутив кермо і таки оминув Арчибальда.

— Ми його не наздоженемо! — нетерпляче гукала Селенія.

— Я ще не сказав свого останнього слова! — відповів Артур і виїхав до інших дверей, маючи намір проскочити під ними.

— Обережно! — залементував Барахлюш.

Артур ледве не наїхав на Арманову пломбу, що так і лежала на підлозі. Уявіть собі, яке б це було зіткнення! Особливо якщо пломба, разом із пилюкою з-під коліс джипа, влетіла би хлопчикові в рота! Тоді йому й справді ніколи не довелося б звертатися до стоматолога!

— Що там таке? — гидливо спитала Селенія, вказуючи на зеленуватий шматок свинцю.

— Поняття не маю! — відповів Артур, не відриваючи погляду від дороги.

Джип не гальмуючи наблизився до дверей чорного ходу. Пам’ятаючи обіцянку водія проскочити будь що буде, Селенія стурбовано зауважила:

— Артуре! Двері дубові! Твій джип розплющиться, як комарик!

— Усе буде гаразд! — відповів хлопчик, супроводжуючи свої слова сліпучою усмішкою Індіани Джонс.

Автомобіль таки врізався в двері, але ті, на подив пасажирів, відчинилися! Адже ні Селенія, ні Барахлюш не знали про існування собачого лазу… Джип вискочив із будинку, і Селенія нарешті з полегшенням зітхнула: чесно кажучи, вона не сподівалася вийти з цього ралі живою і неушкодженою.

— Ну як там ви? Чи є вбиті, поранені? — не розплющуючи очей, спитав Барахлюш.

— Порядок у танкових військах! Можеш спати й далі! Коли будемо в раю, тебе розштовхаємо! — обізвалася сестра, що ніколи не пропустить можливості підколоти брата.

Джип їхав критою терасою навколо дому. Артур звернув праворуч, щоб швидше прибути до головного входу. Упир уже вийшов на ґанок і спускався сходами. Тими самими, на яких зазнав фіаско молодий полісмен Сімон. Артур майже досяг мети, але несподівано його пронизала думка: а що він, власне, може вдіяти, щоб зупинити моторошного монстра на ім’я Упир? Скочити йому на ногу і вилізти на руку, в якій він тримає пляшечку з рідиною для зросту? Але він не долізе й до середини ноги, Упир його струсить, як набридливу гусінь. Тоді може вчепитися в підошву і кинути його на землю? Жахливий упустить флакона, а він його підніме і ковтне збільшувальний сироп… Цей план видався хлопчикові найреальнішим, і він вже вкотре натис на всі педалі зразу…

Коли Артур виїхав на ґанок, Упир уже крокував садом. Вирішивши повторити успішний політ зі сходів, водій рішуче повернув кермо. Авто з розгону піднялося в повітря, кілька секунд летіло і приземлилося в густій траві, в кількох сантиметрах від Упиревого черевика. Гнучкі стебла вмить оплутали джип, не полишивши надії на рух. І Артурові довелося лишень спостерігати, як Упир зник у саду.

— А в чому полягав твій план? Щось я нічого не второпала! — сказала принцеса, замислено поглядаючи вслід ворогові.

— Це був нерозумний план! — похмуро відповів Артур.

Нарешті Арман віднайшов коробку із зефіром. Він так добре її сховав, щоб Артур не побачив, що вже й сам не міг згадати, куди її запхав.

Арман забіг до вітальні, тримаючи коробку на витягнутих руках.

— Зе-зе-зефе-фе-фебе-бе-зе-фір! — загикуючись з переляку, старанно вимовив він.

Та Упир уже щез, залишивши по собі пилюку й уламки. Роза все ще спала на дивані, ніби чекала вранішньої роси або чарівного принца, який і розбудить її.

Арчибальд сидів у кутку і намагався заспокоїти стривожену Маргариту.

— Він… Він пішов? — з щирою образою спитав Франсуа-Арман.

— Так, — підтвердив дідусь. — І сподіватимемося, що більше не повернеться!

РОЗДІЛ 12

Розлючений Артур міряв кроками газон, що став для нього справжніми джунглями. Він уже кілька разів спіткнувся об той самий камінь, та навіть не помітив — настільки поринув у невеселі думки.

— Тепер можна й не поспішати! Він все одно далеко! — примирливо промовила Селенія.

— І на кожен його крок наших потрібно не менше сотні! — додав Барахлюш і повалився з ніг від утоми.

Артур сердився, та доводилося змиритися з очевидним: пішки вони далеко не зайдуть. Треба міркувати над іншим планом.

— Ми це повинні зробити! — казав він, обертаючись на місці, як білка в колесі.

— І якнайшвидше! Доки Жахливий У не примусив нас грати за його правилами! — підхопила принцеса і теж почала обертатися, лишень в інший бік.

— Нам слід знайти збільшувальну рідину! — заявив хлопчик зупиняючись, при цьому посилено тер свої скроні. — Знайти або виготовити самотужки! Але для цього потрібен рецепт. Я певен, що в Арчибальдових книгах він є. Отже, потрібно повернутися до кабінету. Уперед!

— Артуре, зупинись! Джип ти розбив. А щоб піднятися вгору пішки, потрібно багато часу! — вигукнула Селенія.

Маленький хлопчик поглянув на свій дім звіддалік — і він здався йому неприступною горою. Принцеса мала рацію, але бонго-матасалаї виховали його правдивим воїном, і якщо йому скажуть, що битву програно, він ніколи не складе зброї.

— Я не можу не діяти, Селеніє! Не можу спокійно чекати, поки У завоює мій світ і знищить його, — вигукнув Артур, відчуваючи, що потопає у відчаї.

— Мені здається, я знаю, як нам діяти! — несміливо мовила принцеса.

Хлопчикові очі спалахнули.

— Колись Миро розповідав мені про цю речовину, але її тоді лишень випробовували. А я була найкращою ученицею в класі! — гордо заявила вона.

— Ніколи в цьому не сумнівався! — відповів Артур в нетерплячці.

— Ця речовина подібна на густий сироп із екстракту селенеліїв. Якщо я не забула, то тільки одна істота може його виробляти…

Артур завмер, як кролик перед морквою.

— Це бджолина королева! — вигукнула принцеса, щоб далі не випробовувати хлопчикову терплячість.

Він відверто розчарувався. Перемовини з бджолиною королевою йому видаються такими ж складними, як і політ на Місяць.

— Напевне, все ж таки швидше буде повернутися до кабінету і пошукати в книжках! Як ми потрапимо у вулик? А ще ж потрібно його відшукати! Хто знає, де мешкають бджоли?

Прийшов час Селенії — вона лукаво усміхнулася і підморгнула Артурові.

— А тепер тобі доведеться покластися на мене!

Роза поволі прокидалася. Запах зефіру, яким її чоловік розмахував у неї під носом, подіяв.

— О-о-о! Шоколад! Який же ти милий! — промовила вона, потягаючись.

Звісно, сплутати зефір із шоколадом навіть без окулярів доволі складно, але можливо. Та запах! Ці ласощі виготовляються з неоднакової сировини! Тому помилка Рози не могла не насторожити. Певно, Упир занадто сильно стукнув їй по голові, і вона зовсім утратила нюх. Роза схопила коробку із зефіром і заходилася наминати, аж за вухами лящало.

— М-м-м! Який смачний шоколаді — аж муркала Артурова мати, облизуючи пальці і підтверджуючи таким чином, що й смакові її уподобання дещо змінилися.

Упиревий буханець усе перекинув у її мізках.

Франсуа-Арман обережно поклав на голову дружини компрес. Рухи його настільки урочисті, що всім здалося: він не компрес ставить, а покладає вінок на могилу.

— Відпочинь, любаї — промовив чоловік, укладаючи дружину на диван.

Роза усміхнулася, але бажання пощебетати її не полишило.

— А де Артур? — спитала вона, ніби нічого й не сталося.

Якби в цей час він був поруч, мати б почувалася в раю.

— Він… він у своїй кімнатії — затинаючись, відповів Франсуа-Арман, настільки ж переконливо, як стоматолог, що обіцяє пацієнту, мовляв, це не боляче.

— Нагадай йому, щоб зробив уроки, а потім приніс мені й показав! — сказала мати, з чого стало зрозуміло, що її свідомість також дещо змінилася. Арман ні кує ні меле.

— Е-е-е… хм… Так, звичайно! Вже йду! — нарешті відповів він і погнав у сад, ніби вхід у синову кімнату десь серед яблунь.

Та випадково, через що інколи нереальне бажання збувається, Арман був близький до істини, коли побіг у сад шукати сина. А оскільки він і не сподівався його там зустріти, то й не дивився під ноги і пройшов усього за кілька сантиметрів від хлопчика, не помітивши його.

Добре, що наші сантиметри — це мініпутські кілометри, тому Артур не гукнув батька. Бо найгучніший його крик ніхто б не почув.

До того ж друзі вже розпочали виконувати план Селенії! Артур стояв у маковій квітці і щосили розхитував її тичинки.

— А ти певна в нашому успіхові? — питав хлопчик принцесу, що сиділа на пелюстці поряд.

— Раніше ми його досягали! — упевнено відповіла дівчинка, вдивляючись у небокрай, ніби орлиця з вершини найвищої скелі.

Артур безжально трусив тичинки, ніби перед ним були яблуні під час збирання урожаю. Прийшов Барахлюш — його пригорщі переповнені яйцями бабок. Усівшись біля сестри, він заходився їх жадібно їсти.

— Ти колись бачив, щоб кролик не повівся на моркву? — спитав він Артура.

— Ні…

— А курчатко на личинку мухи?

— Ні…

— А гусінь на капустяний листок?

— Ні!

— А гамуль на круабучку?

— Та ні!

— Немає жодної бджоли, щоб не повелася на таку яскраву квітку, як ця маківка! — завершив пояснення Барахлюш і знову набив собі щоки улюбленими ласощами.

Принцеса усміхнулася, але не на братів жарт. Вона нарешті помітила ту особу, яку вони очікують уже цілих п’ять хвилин.

Бджола підлетіла до маківки і зависла над нею, як гелікоптер. Її вібруючі крила створювали такі могутні повітряні потоки, що Артур ледве встояв на ногах. Про всяк випадок він ухопився за тичинки.

Покружлявши, бджола пішла на зниження, вибрала найзручнішу позу і почала викачувати нектар. У цю мить Селенія заскочила їй на спину. Дожувавши, Барахлюш узяв приклад із сестри. Успішно прибджолившись, мініпути вчепилися в пух на бджолиному тулубі.

— А як же я? — загорлав Артур, щоб перекричати шум крилатого заводу з виробництва меду.

— Бджола збере весь нектар і піде у віраж, але перед тим спуститься нижче! Тоді й заскакуй їй на спину! — голосно проінструктувала Селенія.

Артур хитнув головою на знак згоди, але в глибині душі йому хотілося сказати «ні».

Бджола саме виконала своє завдання. Величезний насос прибрано, і комаха починає знижуватися, як і обіцяла Селенія.

— Ну ж бо! — гукнула принцеса, розмахуючи руками.

Бувають ситуації, коли ліпше не роздумувати, а діяти, особливо коли йдеться про те, щоб зробити якусь дурницю. Артур набрав у легені повітря і з бойовим погуком кинувся вперед. Уявіть собі швидкий потяг, який мчить горами, намагаючись наздогнати гелікоптер, — і ви отримаєте живописну картину погоні Артура за бджолою.

Високо підскочивши, хлопчик ухопився за м’які, але слизькі волосинки і відчув, що летить. Одначе його почуття польоту вмить змінилося неприємним відчуттям падіння! І справді, бджолині волосинки вислизають з утомлених рук, і якби Селенія вчасно не схопила його за комір і не втягла нагору, він би загримів вниз.

Принцеса допомогла хлопчикові прилаштуватися у себе за спиною, а він, для якого ця подорож на бджолі — перша в житті, уп’явся в Селенію, як потопельник у дерево. З переляку він ніяк не втямить, чому мініпути так упевнено сидять на цьому слизькому смугастому килимі.

— Гей, ти! Хочеш нас обох скинути? — насмішкувато спитала Селенія Артура, відчіплюючи його руки від своєї талії. — Ліпше намотай собі на руку бджолиний пух і перестань тремтіти!

— Перепрошую… — засоромлено відповів хлопчик, якому не вдалося приховати страху.

Барахлюш зареготав.

— Намотуй і влаштовуйся зручніше! — підбадьорив він приятеля. За прикладом юного принца Артур намотав довгі волоски на руку і всівся поряд із ним. Страх поволі зник.

— Ви готові? — спитала Селенія. — Зараз бджілка летітиме вгору, і нам лишається сподіватися, що наша маківка — останній пункт в її турне, і дорогою до вулика мадам не зависатиме над кожною зустрічною квіткою!

Рій так і лишився на своєму місці, дзижчить біля дуба, який вартує своїх мешканців. Лиш якась небезпека — і бджоли зразу ж сховаються в просторому дуплі. Ось і тепер, відчувши, як старе дерево здригається від важких кроків чужинця, комахи всі як одна залетіли в сховок. На узліссі постав Упир. На щастя, злочинець не відає, навіщо йому може знадобитися цей живий горщик меду, і проминув дупло, навіть не зазирнувши до нього.

Його мета далі. Це маленьке болітце в сизій рясці і з запахом гнилизни. Місце, відверто кажучи, малоприємне. Упир задоволено вишкірив зуби — на березі болота він почувається як удома. Попорпавшись під плащем, він витяг бамбукове стебло, закорковане з обох боків і оплетене шкіряною сіточкою. Відкоркувавши, У заглянув у порожнину. Там метушилося десятків зо п’ять осматів. Це, певно, ті, яким вдалося врятуватися під час повені.

Пригадуєте? Коли повінь змила королівство Упиря, він урятувався з невеликим загоном найкмітливіших і найудатніших осматів, що становили його особисту гвардію. Вони були беззастережно віддані Жахливому У і завжди супроводжували його.

— Вітаю вас, мої ягнятка! Нарешті ви вдихнете повітря! — звернувся У до осматів, ніби перед ним і справді гурт баранів.

Підійшовши до болота, він витряс їх із бамбукового сховку. Потім узяв Арчибальдову пляшечку і переможно підняв її вгору.

— Настав час моєї помсти! — урочисто проголосив він.

Кинуті в болото осмати часу не гаяли. Кожен устиг спіймати собі комарика і осідлати його. Воїни звикли до будь-яких труднощів. Вони за кілька секунд отямилися і були готові до своєї звичної справи. А комарики, як ви знаєте, виводяться на водяній поверхні, і весь свій короткий період дорослішання надзвичайно вразливі. Вони мають силу втриматися на поверхні, але не мають сил злетіти вгору. Саме тоді на них і полюють осмати, що звикли дотримуватися доктрини свого повелителя, який наказує атакувати противника, доки він ще слабкий.

— Хай допоможе нам богиня лісу! — вигукнув У.

Цю фразу він вимовив для годиться, бо особисто не вірить нікому і ні в кого, навіть у знамениту богиню лісу.

Упир поволі вилив рідину із пляшечки в болото — всю вилив, до останньої краплі, а потім недбало кинув її через плече.

Попервах нічого не відбувалося, і Упир занепокоївся. Невже Арчибальд обдурив його і замість потрібного засобу підсунув якусь дуровину? Але така думка могла виникнути лише в того, хто не знає дідуся: у старого джентльмена слово непорушне.

Отож нічого дивуватися, що невдовзі вода в болоті завирувала і на її поверхню вилізли справжні монстри. Вершники та їхні крилаті коні виростали в сто разів швидше, ніж піна на киплячому молоці. Лапи у комарів витяглися і зробилися схожими на гігантські ходулі. М’язи осматів роздулися, як повітряні куль За кілька секунд вершники з конями зрівнялися по величині з транспортними гелікоптерами. І ось над болотом злетіла бойова ескадрилья. Вихор, що його здійняли крила, покрив зморшками поверхню болота. Загуло так, що лісові мешканці, перелякані несподіваним вторгненням, повтікали з насиджених місць.

Упир задоволено посміхався. Він знову на чолі свого вірного війська. Звичайно, його кількість скоротилася порівняно з попередньою, коли на плацу перед ним вишиковувалися тисячі осматів, розподілені на легіони. Але часи міняються, і того найманого війська, яке тепер із ним, поки що вистачить. Оскільки, як ви вже здогадалися, Упир має завойовницькі плани. Він прийшов не лякати лісову дрібноту і трохи настрахати місцевих мешканців. Він має намір підкорити весь цей світ, стати його повновладним повелителем. І для цього потрібна велика армія.

Але всьому свій час…

«Перш ніж засмажити бика, треба примусити його зорати поле!» — промовив подумки Упир, не знаючи, що він тільки-но заперечив відому мініпутську приказку: «Не рубай сучок, на якому сидиш!» її можна прочитати у Великій книзі на десятій сторінці.

П’ять десятків осматів на крилатих конях зависли над поверхнею болота перед гордим і пихатим своїм повелителем. Один із них підвів Упиреві найбільшого комара, і завойовник легко його осідлав.

Жахливий У втішений: нарешті він попереду свого війська на баскому коні! Смикнувши поводи і переконавшись, що комар виконує його команди, Упир зручно вмощується на його спині. Невдовзі він стане повелителем великого світу!

Упир підняв рукоклешню — і запала тиша.

— Мої вірні осмати! Ми знову разом, і ви, як і завжди, готові виконати мою волю!

Жахливий У жартома вклонився своїй гвардії — і захоплені осмати заплескали у відповідь. Одначе шум від комариних крил стоїть такий, що заглушує і слова У, і оплески. Останні шеренги воїнів почали висловлювати незадоволення.

— Що там каже командор? Я нічого не чув! — закричав один із них на вухо своєму сусідові.

— Нічого нового! Як завжди, кучерява дурня! — відповів той, знизуючи плечима.

Добре, що Упир не чув цієї коротенької бесіди, інакше обох би їх уже шукали на тому світі. Жахливий У карав і за не менші дрібниці.

— Вояки! Рушайте за мною — і я приведу вас до перемоги! — вигукував він, наслідуючи стародавніх полководців.

У відповідь — вибух ентузіазму. Осмати заволали з радості і забряжчали своєю зброєю. Крилаті коні гучно забарабанили по землі усіма шістьома лапами. Зачекавши, доки галас стихне, Упир натяг поводи і злетів угору. Він піднявся над лісом, а за ним — військо крилатих монстрів.

Маргарита стояла на ґанку і, примружившись, пильно позирала в далечінь. Вона почула гул, що долинав із-за лісу, та не могла зрозуміти, що там так зашуміло.

— Цікаво, що так моторошно гуде? — спиталася бабуся Арчибальда, який вийшов за нею на ґанок.

Дідусь переконаний, що це вже Упиреві ігрища, та він не хоче тривожити Маргариту.

— Певно, сусід виїхав у поле на своєму новому тракторі. А потім стомився і заснув у кабіні — а трактор собі гуде, — пожартував Арчибальд, щоб приспати всі бабусині підозри.

Одначе брехун із дідуся ніякий, і його дружина це знає.

— Звичайно, це дуже приємно, що ти оберігаєш мене від прикрих звісток. Та не забувай, що я кілька років прожила сама, без тебе. Так що сил маю досить. Зрозумів?

Після такої фрази з уст шанованої дами та ще й вимовленої з неповторною інтонацією, Арчибальд зрозумів, що пошився в дурні, вирішивши обвести Маргариту круг пальця. Обійнявши її за плечі, він сказав:

— Пробач мені! Просто я сам не хотів би такої правди. Нехай вона спершу буде маленькою брехнею…

— Правди нічого боятися, Арчибальде, бо з нею поруч — надія.

— Ти мудро сказала… Так от, я вважаю, що цей моторошний гул — справа Упиревих клешнів. Не знаю, що він там накоїв, лиш упевнений, що нічого доброго, зітхнув дідусь.

Маргарита зреагувала на новину спокійно.

— А наш маленький Артур? Де він тепер?

Арчибальд не знає.

— Може, десь у саду. Наступає Упиреві на п’яти.

Маргаритині коліна задрижали. Звичайно, знати правду добре, та вона буває занадто суворою. Арчибальд підтримав напівзімлілу дружину.

— Але ж ти знаєш, який хоробрий наш хлопчик! Такого сміливця нема в цілому світі! І я певен, що після цих пригод він ще більше зміцніє і подорослішає!

Маргарита тяжко зітхнула і погодилася із чоловіком.

— Піду спечу шоколадний торт, щоб відсвяткувати його повернення.

— От і розумниця! — відповів дідусь, цілуючи її в щічку.

Поволі поважна пані пішла до кухні, а дідусь усе ще на ґанку. Він мружить очі і вдивляється вдалину, намагаючись розгледіти всі приховані таємниці садової гущавини і лісових хащів.

— Ох, Артуре! І де тебе чорти носять?! — тривожно прошепотів Арчибальд.

РОЗДІЛ 13

Артур із друзями летів на спині бджоли. Задоволений Барахлюш навіть потягувався і смикав ногами. Зрозуміло, що він не вперше подорожує цим видом транспорту.

Мадам бджола виявилася дуже працелюбною: дорогою додому добросовісно викачала нектар із сімнадцяти квіток і тепер летіла важко, як переповнена цистерна меду.

Біля входу у вулик юрмляться бджоли. Та не раджу вам уживати дієслово «юрмляться» в розмові з котроюсь із бджіл! Адже кожна із них — тонка натура, яскрава індивідуальність! А ще гірше буде, якщо ви скажете про бджолу — «дзижчить»! В кращому разі вас вважатимуть невихованою особою. І після цього з вами не захоче спілкуватися жодна бджола, яка себе поважає! Дзижчать лишень грубі джмелі, а бджола, обдарована тонким музикальним слухом, дзвенить або ж — у крайньому разі — «зумерує». Ну, зрештою, не назвете ж ви вафельним рожком банальне ескімо на паличці! Так що скажемо просто: біля входу до вулика пурхали бджоли. Щоб нікого не образити… Бо ж більшість бджіл — трудівниці, і ображати їх зовсім не личить. Ось і тепер вони штовхаються біля входу в дупло лиш тому, що кожна, розвантажившись, прагне якомога швидше знову полетіти збирати солодкий нектар.

Учепившись у бджолиний пух і втягнувши голову в плечі, Артур улетів у дупло — до головного залу. Судячи з того, що ні Селенія, ні Барахлюш ніскільки не схвильовані, вони, видно, часто тут гостюють. Для Артура ж усе в дивовижу. Головний зал бджолиного дому просто-таки велетенський. Стінки викладено золотими скриньками, куди бджоли зносять здобич. Скриньки, які називають стільниками, нагадують багатоквартирний будинок, у якому не менше трьохсот шістдесяти поверхів. Золотий багатоквартирний будинок!

Сотні бджіл юрмляться перед стільниками, змінюючи одна одну, і в повітрі постійно гуде. Одначе це не заважає комахам додержуватися дисципліни. Бджоли так само організовані, як групи японських туристів. Видовище заворожує, та Артур не може ним насолоджуватися, бо дуже боїться. Ніби це й не він бився сам на сам з Упирем та його військом, не він зголосився на бій з лютим Темрякосом… І все-таки хлопчика паралізував страх. Адже лише тепер, тут, у самому серці бджолиного дупла, в оточенні тисяч бджіл, значно більших за нього, він несподівано пригадав… що в нього алергія на бджолині укуси!

Лікар не раз попереджав його батьків: «Один-єдиний раз ужалить бджола — і наслідки можуть бути дуже сумні». Він навіть радив тримати хлопчика все літо в приміщенні. Ніби можна замкнути рибку в кошику для салату! Артур знав про цю ваду свого організму. Одначе щоразу, коли стикався з бджолами, поводився коректно, і в нього не виникало ніяких проблем. «Поважайте бджолу — і вона вас поважатиме!» Так повідав Артурові вождь племені бонго-матасалаїв, і хлопчик ніколи не порушував цього правила.

Та чи можна вважати коректною людину, що приходить у гості без запрошення? Артур добре запам’ятав документальний кінофільм, у якому показано, як бджоли розправилися з незваним гостем, що спробував проникнути у вулик. Щоправда, йшлося про ведмедя, який поліз по мед… Не дивно, що комахи напали на нього. Та ведмедеві бджолині жала не страшні, він лиш відмахувався лапою. Зауважимо в дужках, що Артурові руки дрібніші за ведмежі лапи, і шкіра на них тонша, хоча він не збирається красти меду… Але як це пояснити бджолам, коли ти вже проник до них у вулик?!

Огрядна бджола з монотонно-жовтим пузом летіла навперейми тій бджолі, на якій сиділи наші герої, і перегородила їй дорогу.

— Що сталося? — пошепки спитав хлопчик, старанно ховаючись у пух.

— Це місцева поліція, вона, схоже на те, нас засікла! — стривожено повідомила Селенія.

Артур аж спітнів від лихоманки. Якщо чесно, то йому б зараз хотілося розтанути, як морозиво на гарячій сковорідці. Бджола-полісмен запищала. Можливо, це сигнал до атаки, і Артур приготувався до найгіршого. Склавши крильця, комахи завмерли біля стільників. За кілька секунд у вулику запанувала тиша. Чути лиш слабкий посвист вітру, що увірвався в дупло і повідомляв про своє повернення.

А ще чути, як цокотять зуби в Артура. І той цокіт дужчав. Зрештою Селенія взяла його за підборіддя й обома руками стисла щелепи.

— Тихо будь! А то тільки тебе й чути! — пошепки наказала принцеса.

У глибині залу із центрального стільника вивалилася велика бджола: відчувалося, що там їй було тісно. Комахи з ентузіазмом привітали її появу, і довший час в дуплі чувся радісний вереск. Бджолина королева розрівняла вусики і, легко ними змахнувши, привіталася зі своїм народом. Бджола, на якій сидить Артур із друзями, в супроводі полісмена полетіла до королеви. Бідолашний хлопчик почувався як у медичному кабінеті, коли шприц у руках медсестри невблаганно наближався до сідниці. Якщо йдеться про медсестру, то Артур знає, що вона діє на його користь. А коли перед ним велетенська голова бджолиної королеви і її величезні чорні очі, то в нього мимохіть визріло питання: скільки йому лишилося жити…

Хоч її і переповняв мед, бджола схилилася перед королевою в граціозному поклоні. Селенія зіскочила з бджолиної спини і попрямувала до підніжжя трону. Барахлюш потягся за сестрою, бо вже давно хотів розім’яти ноги. Артур розгублено озирався навсібіч. Стрибнувши на підлогу, він мало не впав, бо за час польоту його тіло ніби задерев’яніло. Цікаво, чому це королівські нащадки рухаються так легко, ніби вони подолали шлях не на бджолиній спині, судомно вхопившись за пухнасті волосинки, а на старих добрих мулах?

А може, йому нічого й не загрожує? І якщо він додержуватиметься протоколу, то нічого не станеться? Та ніхто не в стані відповісти хлопчикові, а тому Артур вирішив триматися на висоті, щоб комахи на нього не гострили жала. Потупавши ногами і обтрусившись, він несміливо зробив крок у напрямку королеви.

— Засвідчую вам свою найбільшу пошану, ваша величносте! — на одному подихові промовив він.

— Та не старайся — вона все одно нічого не розуміє! — сказала Селенія.

— Треба зачекати на перекладача! — упевнено заявив знавець протоколу Барах люш.

Своїм могутнім жалом бджола-полісмен зірвала вощану печатку із одного стільника і витягла звідти за ногу дивне створіння. Це дідусь-мініпут, із голови до ніг волохатий і вимазаний медом.

— Ну, що там сталося! Тільки заснеш — і ось тобі, будь ласка, знову вставай! — бурчав дідусь.

— Це Лінгванюх, перекладач. Такий соня! — пояснила принцеса Артурові.

— Він двоюрідний брат Соносплюха, провідника променя, і троюрідний — Водоплюха, провідника кульок, — підказав Барахлюш, у чому й не було особливої потреби, бо всі вони дуже схожі між собою.

— Я погодився на вакансію перекладача, оскільки мені обіцяли спокійну роботу! А якщо мене раз по раз будитимуть, я ліпше повернуся на своє колишнє місце! — сердився дідусь, зчищаючи мед з бороди.

— Як? — здивувався Барахлюш. — У це дупло часто навідуються гості?

— Ні! Ви перші і, сподіваюсь, останні! — як відрізав перекладач.

— Переклади королеві мої пропозиції і можеш іти давити подушку знову! — сказала йому Селенія.

— Ти диви! Розкомандувалися тут усякі! — зітхнув дідусь, хоч добре знав, хто перед ним стоїть.

— Я принцеса Селенія, донька повелителя Першого континенту, і від імені мого народу висловлюю вам, ваша величносте, своє шанування! — гідно промовила принцеса.

Перекладач Лігванюх, все ще мимрячи під носа свої скарги, дістав із кишені сопілку-свистілку — дуже гарну дудочку із стрижня пташиного пера. Поверхня дудочки всуціль покрита мініпутськими малюнками, серед яких, якщо придивитися, можна побачити близько сорока дірочок. Щоб грати на такій сопілці, треба довго вчитися, особливо коли ти маєш усього вісім пальців, як у мініпутів. Та Лінгванюх здобув диплом у знаменитій Солов’їній Академії, в якій здавна викладає шанована стоніжка — метр Бовтанс. Метр розмовляв стількома мовами, скільки у нього ніг, і це він винайшов перекладацьку сопілку-свистілку, яку назвали просто — пересвист. Пересвисти існують для кожної мови. Для бджолиної він найпростіший. Найскладніший пересвист — для перекладу з мови мексиканських цвіркунів. У того пересвисту понад тисячу дірочок, і перекладати ним може лишень метр Бовтанс.

Лінгванюх глибоко вдихнув і дмухнув у пересвист, закриваючи частину дірочок пальцями. З інструмента вилетіли звуки, чимось схожі на стрекотіння. Та, здається, дідусь переклав усе правильно, бо королева приязно усміхнулася і, в свою чергу, привітала мандрівників поклоном.

— Вона вам подякувала і запитала, з якої причини ви залізли у вулик, — пересвиснув перекладач.

Артур почувався незатишно: йому здалося, що бджола, яка з ними сюди прилетіла, дивиться на нього особливо прискіпливо.

— Справа дуже важлива! Наш світ в небезпеці. Жахливий У поклявся знищити його. Якщо ми не чинитимемо йому спротиву, він невдовзі завоює весь світ, і ми опинимося в хаосі і руїні! — виразно вигукнула Селенія.

Принцеса виголошувала своє слово дуже емоційно. Вона знала, як можна переконати слухачів. А ще їй добре відомо, що бджоли ніколи ні з ким не погоджуються і ні до кого не прислухаються. І як їх переконати?

Натискуючи на дірочки в дудочці, Лінгванюх здійснював синхронний пересвист.

Бджола-полісмен підлетіла до королеви і щось зашепотіла їй на вухо — можливо, вона підтверджувала правдивість слів Селенії? Бо вже кілька годин, як лісом поповзли тривожні чутки. Якась оса бачила військо здоровенних комарів, на чолі якого летів Упир. Одначе на інформацію, яка надійшла від оси, далекої родички і особи винятково несерйозної, знаменитої своєю безалаберною поведінкою, ніхто не звернув уваги, а тому і не взяв на себе відповідальності доповісти королеві.

— Я пропоную укласти угоду, бо лиш спільними зусиллями зможемо подолати негідника! — заявила принцеса.

Промовляла принцеса чудово, і пересвистувати її слова — саме задоволення. Та що вона може запропонувати королеві? Адже та має цілий полк бджіл, озброєних отруйними жалами?!

Королева уважно прослухала пересвист. Певно, промова Селенії занепокоїла її. Вона кілька разів пискнула, а Лінгванюх пересвистав.

— Яку трагедію ви пропонуєте?

Селенія і Артур здивовано перезирнулися. Про яку «трагедію» йдеться? Невже вона не вірить у перемогу сил Добра? Адже якщо вони поєднають сили, то переможуть Упиря і ніякої трагедії не станеться!

Лінгванюх висвистав щось королеві, а потім повернувся до принцеси.

— Стратегія! Королева мала на увазі стратегію! Який план ви запропонуєте?

І, нахилившись до принцеси, перекладач зашепотів:

— У королеви на язику росте волосинка, і вона хвилюється, що це хтось побачить… Тому не завпеди чітко вимовляє…

Таку важливу деталь треба не забувати, бо з королевою ліпше жити в дружбі!

— Стратегія дуже проста! Зі мною прибув найкращий лицар. Його звати Артур!

Хлопчик почервонів. У такий напружений час він не очікував компліменту.

— Він добре знає великий світ людей, бо сам походить із нього.

Після цього повідомлення зал заворушився і всі бджолині жала самі по собі завібрували. Людина завжди зостається основним бджолиним ворогом, навіть якщо вона маленького зросту. Вона або примушує комах працювати на себе, або викрадає у них мед, а їх труїть димом. Про людей у бджіл лиш неприємні спогади. Тому, почувши про свого одвічного ворога, всі сфокусували погляди чорних сітчастих очей на Артурові, який у цю хвилину ладен був провалитися крізь землю, перепрошую, крізь підлогу в дуплі. Якщо він і справді провалиться, то ризикує долетіти до самісінького дубового коріння.

Уже знайома нашим героям бджола також підлетіла до королеви і щось сказала їй пошепки. Лінгванюх не поспішав пересвистувати — він уважно прислухався.

— Ця бджола впізнала Артура! Вона каже, що він урятував їй життя, звільнивши із пастки, в яку її заманив якийсь моторошний тип.

— Жахливий У? — зашепотів стривожений Барахлюш.

— Та ні, мій батько, — ледве вимовив Артур; йому так не хотілося зізнаватися в родинних зв’язках із бджолиним недругом.

Лінгванюх пересвистував і далі.

— Цей юний лицар витяг бджолині лапки із повидла, почистив їх і зробив нещасливій штучне дихання, щоб вона змогла полетіти додому. А коли бджола злетіла, він знищив пастку!

Серед публіки пролунав захопливий писк, який можна порівняти з оваціями, коли вітають гол, забитий у ворота в останні хвилини вирішального матчу. Ніколи ще комахи не чули такої гарної історії. Заспокоївши підданих, королева поцікавилася, чим вона може допомогти герою у виконанні його важливої місії.

— Щоб перемогти Упиря, йому потрібно вирости і повернутися у свій світ, — пояснила принцеса. — І лише ви можете в цьому допомогти!

— А як вона мені допоможе? — наївно спитав Артур у Барахлюша.

— Королева може виробити речовину, яка тобі й потрібна. Це дуже концентрований мед. У ньому стільки вітамінів, що від них може зрости що завгодно! Щороку королева виробляє одну краплину і розподіляє її між бджолами. Ця краплина дає їм сили пережити зиму.

Хлопчик замислився: скільки лиха може наробити цей засіб, якщо потрапить у нечесні руки!

— Проблема в тому, що така робота дуже втомлює королеву, тому я не певен, що вона погодиться виробити краплину для тебе, — додав юний принц, розвівши руками.

Королева витягла свої довгі вусики-антени — мабуть, слухала, що так бурхливо обговорюють її піддані.

— Вона згодна! — переможно вигукнув перекладач.

З радісними криками Артур і Селенія кинулися обіймати одне одного і виконувати веселий танець дикунів із племені мумбо-юмбо. До них приєднався і Барахлюш.

— Ми врятовані! — вигукнула принцеса, і радісна усмішки променилася на її личку.

Ще одна мініпутська заповідь: ніколи не радій заздалегідь — хто знає, куди крива виведе…

З дороги долинув страшенний шум. Франсуа-Арман прислухався. Помінявши компрес на голові дружини, він підвівся із дивана.

— Здається, до нас знову гості! — стурбовано промовив дідусь.

— Я піду приготую лимонад! — схопилася Роза на слово «гості».

— О ні! — вигукнув Арчибальд, щоб зупинити свою старанну дочку.

— Але ці нещасливі люди потерпають від спеки — на такому сонці! І я повинна прийняти їх гостинно, — відповіла Роза.

Вона все ще не при тямі. Але не через сонце.

Арман поглянув у вікно.

— Повір мені, ці люди можуть напоїти ціле місто! — промовив він і, схопивши дружину за руку, підвів її до вікна.

На посипаному гравієм майданчику перед ґанком тільки-но припаркувався пожежний автомобіль, виблискуючи червоними боками. Начальник пожежної команди вискочив із кабіни. Це командор Бельрів, доброзичливий чоловічок років під п’ятдесят, з маленькими вусиками. Командор затягнутий у шкіряний костюм, затісний для його тіла, а тому сприятливий для потіння. Він зняв каску, витер спітніле чоло і, побачивши Арчибальда, знову її надяг.

— Ви маєте звістки про Артура? — стривожено спитав його дідусь.

— Артур? А хіба що з ним? — здивувався командор.

Він явно не чув останніх новин.

— Хлопчик зник, і ми від учора нічого про нього не знаємо, — сказала Маргарита, що вибігла з будинку за дідусем.

— Ви даремно так хвилюєтеся! Та ваш хлопчик вискочить сухим із води! Напевне, він бродить десь лісом і вигадує нові пригоди, як всі ми в його віці, — усміхнувся командор.

Він навіть гадки не має, що всі Артурові пригоди абсолютно реальні, а його сьогоднішня прогулянка в лісі — ніякі не іграшки.

— Але якщо ви нічого не знаєте про Артура, тоді навіщо ви приїхали? Що ви тут робите? Адже ні в нас, ні в сусідів нічого не горить? — спитав Арчибальд, на всяк випадок обводячи поглядом дім, щоб переконатися, чи не влаштувала його донька ще однієї пожежі.

— Це я їх викликав! — гучно сказав Арман.

— Ми обіцяли прибути пополудні і дотримали слова! — гордо промовив командор. — Ну, де ваш знаменитий рій?

Франсуа-Арман вказав у напрямку лісу.

— Там! Ходімо!

Доки пожежники готували свій інвентар, Арчибальд узяв зятя за рукав і відвів убік.

— Невже ти потруїш газом нещасливих бджілок, які ні в чому перед тобою не винні?

Арман рвучко висмикнув рукав.

— Артур має алергію, і бджолине жало може стати для нього фатальним! Можливо, я не завжди уважний до свого сина, але історія з його зникненням повчальна для мене тому, що нагадала про це! Від сьогодні я сам виховуватиму Артура… коли він повернеться… А поки що я знищу рій, щоб він не зашкодив моєму синові, як він підійде до дерева!

РОЗДІЛ 14

А в цю хвилину Артур був поряд — з бджолами. Точніш, серед бджіл, а якщо ще точніше, то в оточенні багатьох сотень бджіл, які зумерують, ніби співають. Так вони висловлюють свою підтримку королеві, виконуючи трудову пісню. А королева тим часом швидко і ритмічно смикає лапками, ніби збиває ними масло. Від цих рухів її живіт здригається, а його кінчик то звужується, то розширюється. Королева зайнята виготовленням чарівної краплі, і ця робота досить важка. Раз по раз придворна бджола змочує їй росою вусики.

Артур спостерігає — і йому не віриться. Невже вся ця метушня, всі ці конвульсії — заради нього? Невже сотні бджіл покинули свою звичну роботу і допомагають королеві витиснути ту єдину краплину меду, щоб він виріс і переміг Жахливого У?

— Ну, як там? Ще довго? — позіхаючи, спитав Барахлюш.

— Ще з півгодини, якщо нічого не завадить, — ще солодше позіхаючи, відповів Лінгванюх.

На жаль, їхні побоювання недаремні. Бо в цю мить до дупла прямувала група пожежників, які мали завдання знищити всіх комах.

— Ось там! — здалеку вказав на дупло Франсуа-Арман.

Хоробрості йому завжди бракувало, тому він тримався подалі від старого дуба.

Командор Бельрів підійшов до дерева й окинув його поглядом, оцінюючи ситуацію.

— Чудово! До роботи! — плескаючи в долоні, звернувся він до підлеглих.

Пожежники почали діяти. Одні склали велику пожежну драбину, інші натягли щільні комбінезони, щоб захиститися від бджолиних жал. Сам командор, одягнувши пластикові рукавички, підтягнув до дуба величезний балон з намальованим на ньому черепом і схрещеними кістками — як на піратській шхуні.

Обличчя чоловіка, який прийшов до лейтенанта Балтімора, теж нагадувало покійницьке — принаймні за кольором. Та й посмішка більше схожа на оскал черепа. Втім, якщо все, що він розповів, правда, тоді нічому дивуватися. Від таких апокаліптичних видінь будь-хто позеленіє.

— Кажу ж вам, вони повернулися! їх тисячі, більше, ніж минулого року!

— То все дурня! Сарана прилітає не раніш, ніж дозріє зерно, а цього треба чекати два місяці. Може, ви зранку трохи того… перебрали аперитиву?

Полісмен перевірив би відвідувача на алкогольне сп’яніння, та не було напохваті тестера.

— Я їх бачив, як от зараз вас! — кричав чоловік, остаточно втративши залишки глузду. — Вони величезні, у них ціла організація на чолі з начальником, який командує ними!

Лейтенант і Сімон здивовано перезирнулися.

— Месьє. У нас є важливіші справи, аніж полювати на вашу чортову сарану. Тут от з’явився небезпечний волоцюга. Підозрілий тип!

— Варто перевірити за картотекою, чи не встиг десь лишити сліди, — сказав Сімон, зазираючи в шухляду.

Полісмени переглянули картотеку грабіжників, бандитів, гопстопників та інших злочинців, одначе нічого не знайшли. На жодному фото не було обличчя, яке хоча би трохи скидалося на моторошну морду Упиря.

— Месьє, йдіть додому, добре виспіться. — порадив лейтенант чоловікові, враженому настільки, що ніяк не вийде з дільниці.

— Я вас попередив! Не скаржтеся, коли вони захоплять місто! — пророчим тоном промовив він, погрожуючи пальцем полісменам.

Але ті лишень усміхнулися йому співчутливо.

— У той день, коли коники-стрибунці захоплять місто, я почастую тебе! — пообіцяв лейтенант.

Зненацька усмішка сповзла з обличчя Сімона, і він обережно торкнувся плеча свого шефа. А коли той озирнувся, тремтячою рукою вказав йому на вікно. За вікном у чистому небі завис гігантський комар з вершником-осматом на спині.

Очі в Сімона поволі виповзли з орбіт, щелепа відвисла. Він такого не бачив навіть у кіно! Лейтенант Балтімор теж не міг втямити: що вони бачать — міраж, марево чи справжнього монстра?

— Т-т-та-а-а-а… ц-ц-ц-е-е-е… це не сарана, це… комар!

— Та яка вже там різниця! — знизав плечима відвідувач. — Тепер ти мені винен чарочку, приятелю! — додав він і вийшов, грюкнувши дверима.

А небо стрімко темнішало. Вибігши на вулицю, полісмени заклякли поруч із тим наляканим чоловіком. Небо над містом уже чорне. Та причина не в сонці, що вирішило піти на спочинок ополудні, і не в грозових хмарах. Безліч гігантських комарів закрили сонце так щільно, як ховає його хмара із вихлопних газів. Напевно, під час Другої світової німецькі літаки такими самими щільними хмарами оповили лондонське небо…

— Це… те… як його… нашестя прибульців! Точно воно! Поки що передові загони! Ще й не таке буде! — тоном знавця промовив зеленолиций відвідувач.

Несподівано в голові лейтенанта зблиснула думка: а що коли той диявол піддався мутації і розпався на безліч дрібних чортів? Хоча які там вони дрібні…

Балтімор озирнувся на напарника і побачив, що молодий полісмен з переляку навіть не дихав.

— Сімоне? — Певно, слід викликати підкріплення!

Бджола, що стояла на сторожі біля входу в дупло, сама себе питалася: з якого дива вона попросилася зарахувати її в загін повітряної поліції, коли могла спокійнісінько збирати нектар. Насправді, коли бачиш, як до дупла доповзає величезна драбина, чомусь не хочеться бути на передовій позиції. Бджола нахилилася до своєї приятельки:

— Певно, слід викликати підкріплення!

Артур з друзями все ще спостерігали за діями бджолиної королеви, яка все швидше й швидше махала лапками й смикала пузцем. Зненацька влетіла бджола-охоронець із терміновим повідомленням. Королева з радістю перервала процес, щоб трохи відпочити. Вона детально розпиталася бджолу про загрозу, яка нависла над вуликом, а потім наказала готуватися до відсічі. Бджоли зарухалися. Завуркали двигунчики, забряжчали жала, і жовтопузе смугасте воїнство вишикувалося чотами.

Артур знав, що битва буде нерівною. Бджоли переважають противника, вони краще зорганізовані, але в руках у людини — наймогутніша зброя, від якої не врятується жодна комаха. Це справжня війна двох світів. З одного боку — бджола, яка мільйони років боролася за право жити так, як їй хочеться, створіння, що надзвичайно цінує свої традиції. З другого боку — людина, мутант, який напоготові пристосуватися до будь-чого, який навчився виготовляти могутню зброю, що може знищити все довкілля. Виходить ніби боротьба самураїв проти атомної бомби…

Стоячи біля пожежної драбини, командор завершував приготування пекельної газової суміші. Лишилося заповнити нею великий газовий розсіювач, схожий на велосипедний насос. Рухаючи поршень, можна пустити газ просто в дупло, а насос повісити на гілці.

Арман не приховував, наскільки він утішений. Одним ударом він помститься за всі свої приниження, за всі пастки, приготовані для нього, і в які він дивом не потрапив. Та ми ж з вами знаємо, що це диво зветься Артуром, що це син Франсуа-Армана, і хлопчик тепер перебуває у дуплі, куди його батько з радістю хоче пустити ядучий газ. Жага помсти і дурість можуть позбавити його сина життя, а ось хоч трохи здорового глузду пішло б усім на користь.

На прохання чоловіка, Роза вийшла до нього. Арман хотів, щоб дружина в мить його найвищого торжества була поруч.

Роза не відала, свідком якої трагедії їй доведеться стати. Вона позирала на дупло, на бджіл, що гарячково метушилися перед входом, готові захищати свій дім від варварської навали так само хоробро, як монахи середньовіччя свій монастир. Дізнавшись, що ці маленькі комашки повинні загинути в судомах, Роза сплеснула руками від жаху. Звісно, вона не чутиме їхніх криків, та вона їх легко може собі уявити, що, можливо, й на гірше.

— Ти не вважаєш, що ліпше шукати сина, ніж труїти бджіл? — звернулася вона до Армана.

Роза ніколи не підвищує голосу, але цього разу, якби хтось услухався в її інтонацію, то помітив би докір.

— Ось завершу ці клопоти з бджолами і шукатиму Артура! — відповів Арман, який занадто далеко зайшов, щоб почати відступ.

Він не знає, що, знищуючи бджіл, він може вбити Артура. І тоді не треба буде його шукати, бо тіло хлопчика лежатиме на дні дупла, серед бджіл.

Але не варто завчасно ховати Артура. Герої взагалі ніколи не помирають, бо вони живуть у наших серцях.

Хлопчик сидів на краю дупла і спостерігав за метушнею, яка почалася після повідомлення про загрозу. Йому хотілося попередити людей, заволати так, щоб вони зупинилися, сказати, що й він у цьому вулику. Одначе Артур знає, що ніхто його не почує, а його мати буде присутньою при синовій агонії. Та й навіть якщо йому пощастить зупинити людей, хто там із них повірить, що він зменшився до двох міліметрів!? Ніхто, окрім, можливо, мами…

— Ну, звичайно! Так! — вигукнув Артур. Ураз він натрапив на ідею, яка порятує весь світ!

Утілення ідеї, певна річ, доволі складне, та нічого не виходить лиш у того, хто нічого не робить! А в цій дурнуватій бджолині казармі у всіх одна думка — героїчно померти, повторити Перл-Харбор: з бойовим погуком вилетіти на ворога і випустити жала. Може, це й героїчний учинок, та, зважаючи на обладунки пожежників і густі накомарники, бджоли не вразять противника. Тому будь-яке інше рішення буде ліпшим. І хлопчик, схопивши за лапку якусь бджолу, потяг її до перекладача.

— Дивіться, там стоїть жінка в квітчастій сукні! Якщо я зможу повідомити їй, що перебуваю тут, вона зупинить наступ агресора.

— Яким чином? — спитав перекладач.

— Та це моя мама! І я певен, що вона не захоче бачити, як її син задихнеться під час газової атаки! — переконливо сказав Артур.

Бджола все зрозуміла, та не може докумекати, як вона повідомить ту жінку. Бджоли не розмовляють людською мовою, і є всі підстави вважати, що Роза не знає бджолиної мови.

— Їй не треба нічого казати — їй треба написати! — пояснив Артур і виклав свій план.

— Послухай, Артуре, а тебе часом ніяка скажена бджола не вкусила? По-моєму, ти температуриш! — здивована такою пропозицією, сказала Селенія.

— Бджоли й читати не вміють, а писати й поготів! — підтримав сестру Барахлюш, убитий наповал невіглаством свого старшого друга.

— Я знаю, що вони не вміють читати, зате я вмію писати! — розсердився хлопчик і звернувся до бджоли:

— Мадам, я напишу літери на листочку. З літер складаються слова, а слова схожі на малюнки. Ви зможете скопіювати малюнок?

— Повільніше! — попросив перекладач-пересвистувач, у якого від стрімкого ковзання по дірочках затерпли пальці.

Бджола замислилася, а потім ствердно кивнула головою.

— Чудово! — вигукнув Артур. — Тоді шикуйтеся перед моєю мамою, а я звідси показуватиму вам букви!

Бджола пронизливо пискнула: ціла купа бджіл, підлетівши до неї, струнко вишикувалася. Загін розвернувся і, як корок із шампанського, вилетів із дупла.

Командор Бельрів стояв на драбині з розсіювачем у руках. Побачивши бджолину ескадрилью, яка мчала на нього, він нахилив голову.

— Просто клас! Вони все зрозуміли! Перші загони уже втікають! — загукав він до своїх підлеглих, які щосили утримували драбину.

Звісно, можна поставити запитання: чому нагору лізе найважчий і найтовщий, а весь підрозділ тримає драбину? Чи не доцільніше туди скерувати найхудішого, а решту залишити в резерві?

Та в пожежників існує чітка субординація, згідно з якою начальник бере на себе виконання найризикованіших завдань. А тепер командор і справді ризикував, бо драбина під ним хиталася, і він міг гепнутися з усього маху вниз.

І знову хочеться запитати, як цей слон у скафандрі хоче зберегти рівновагу на старій пожежній драбині? Схвильований Арман намагався допомогти і теж учепився в хистку споруду. Дивлячись на таку картинку, переконуєшся, що навіть у питанні субординації слід зважати на здоровий глузд.

Бджолина ескадрилья взяла курс на ліс і, долетівши до великої ялини, вишикувалася перед Розою. Молода жінка вражена, побачивши перед собою, приблизно за метр, як завис невеликий бджолиний рій. Кричати вона й не подумала, бо бджоли мали мирні наміри. І все ж вона пошкодувала, що одягла запасні окуляри: ліпше б тих комах не бачити зовсім…

Сидячи на краю дупла, Артур розминав шматочок воску, а потім написав на ньому листа. Завершивши роботу, хлопчик, як рекламний щит, підняв свою табличку, на якій можна було прочитати: «Мамо, це я, Артур». Ескадрилья в момент вишикувалася в такому порядку, щоб відтворити написані слова. За кілька секунд кожна бджілка знайшла своє місце, і ось уже мати прочитала адресоване їй повідомлення. Вона відкрила рота і, здивована, стала тикати пальцем у бік бджіл, ніби побачила в небесах самого Господа Бога…

— Артур! Промовила вона, не здогадуючись, що її голос звучав досить гучно.

Тривожним материнським поглядом, який буває у тих, хто втратив своїх дітей, вона обвела найближчі зарості кущів. На Армана ніякої надії, бо він зайнятий такою важливою справою: тримає розхитану драбину.

Арчибальд відмовився брати участь у вбивстві бджіл і лишився вдома. Надіслати до нього гінця? Це занадто довго, та й нікого нема поруч. Значить, Розі самій доведеться виплутуватися із цієї неймовірної історії. Слід нагадати, що в неймовірні історії вона потрапляла занадто часто і, не вміючи з них виплутатися, приречено очікувала допомоги.

Тим часом Артур виготував ще одну табличку і підняв її над головою. Бджоли помінялися місцями і відтворили новий малюнок.

— Я-в-д-у-п-л-і! — прочитала мати, ошелешена новою звісткою.

Очі її широко відкрилися, рот також, а голос відмовився її слухатися.

— Подіяло! — радісно вигукнув Артур! Селенія скептично зиркнула на нього.

— А знаєш, як би я сприйняла таку звістку?

— Як?

Саме в ту мить Роза, закотивши очі, впала на землю, як підтяте дерево.

— Отак! — лаконічно відповіла принцеса, показуючи на зімлілу Розу.

— Розо! — зарепетував Арман, помітивши, що його дружина лежить у траві. Кинувши драбину, він побіг до неї, вносячи цим розлад у гурт пожежників, яким доводиться перегруповуватися, щоб перерозподілити навантаження.

Від таких маневрів драбина загойдалася, а один щабель вискочив із пазів і впав на землю. Слон у скафандрі не помітив цього і поставив свою ногу на порожнє місце. Нога, не намацавши щабля, провалилася в порожнечу. А за нею і слон…

Видовище запаморочливе! Драбина гойдалася, як щогла корабля, що опинився в епіцентрі шторму. Слон у цей час виконував роль прапорця, або, якщо це вам до вподоби, партнера на конкурсі сучасного танцю. Щогла нагиналася все нижче й нижче, і вже пожежники зрозуміли, що вони її не втримають. Командор злетів у повітря й приземлився просто в калюжу з густою масною грязюкою.

Усі знають, що в грудні ліплять сніговиків. А ми хочемо познайомити вас із липневим брудовиком. Для цілковитої подібності, окрім кольору, звичайно, йому бракувало морквини замість носа. Та слід визнати, що впасти в калюжу — велике щастя, бо це пом’якшило падіння. Пожежники кинулися на допомогу своєму начальникові. І в цьому не було нічого дивного, бо їхнє ремесло якраз і полягає в тому, щоб допомагати людям у складній ситуації. Тепер їм потрібно якнайшвидше відмити шефа, доки на ньому не засох бруд, інакше йому доведеться розпрощатися з посадою і зайняти місце статуї в музеї сучасного мистецтва.

Гуркіт від падіння Бельріва допоміг Розі отямитися. Вона з радістю поглянула на схиленого над нею чоловіка: його усмішка така подібна на Артурову.

— Артур?! — невпевнено спитала мати.

Щоб заспокоїти, Арман поклав їй долоню на чоло.

— Я ж сказав тобі, що займуся пошуками і ми його знайдемо. Ти, головне, не нервуйся!

— Я… я знаю, де він! — упевнено промовила Роза.

Арман скривився. Звідки вона може щось знати, якщо сиділа вдома?!

— Він… Він у дуплі! — мужньо вигукнула жінка, і чоловікові довелося зібрати в кулак усю свою волю, щоб у складний для неї час не дати прочухана за таку дурню.

Франсуа-Арман дивився на жінку, і в його очах спалахували то тривога, то розчарування. Але гору взяла гіркота. Його нещаслива дружина й справді позбулася сірої речовини. І він ласкаво дмухнув на неї, ніби хотів відігнати лихоманку.

— Гаразд, гаразд, люба, Артур у дуплі, і він там ласує медом. Мед дуже корисний! — промовляв чоловік таким тоном, ніби перед ним пацієнт, що втік із психіатричної лікарні.

— Але я певна: Артур у дуплі! Мені про це сказали бджоли! — переконувала його Роза, не усвідомлюючи, що її слова звучать дещо дивно.

— Подякуй бджолам від мого імені за те, що вони знайшли нашого маленького Артура і потурбувалися про нього. Зараз я поставлю драбину, залізу на неї і сам їм подякую! — заспокійливо відповів Франсуа-Арман.

Він устав і рішучим кроком пішов до драбини. Його це вже дійняло! Саме дійняло! Син зник, дружина з’їхала з глузду, а бджоли й далі насміхаються з нього! Його маленька голова не може витримати стількох потрясінь! Тому треба розслабитися. Але ні Артура, ні дружини немає поруч, і він вирішив усю свою негативну енергію скерувати на бджіл.

— Вони таки пошкодують, що посміли напасти на Армана Гігантика! — голосно поклявся чоловік, щоб надати собі хоробрості.

Ненависть подвоїла його сили, і він сам схопив величезну драбину, підняв її й опер до дуба. Потім узяв розсіювач і уважно його роздивився. Нічого складного: натискуєш — і пшик… Арман єхидно посміхнувся, очі його забігали, а риси обличчя спотворилися. Так часто буває: потрапить комусь до рук зброя масового ураження — і він утрачає людську по: добу. Арман — не виняток. Ним уже трусить гарячка знищення.

Підхопивши розсіювач, Арман рушив до драбини і зненацька вигукнув. То не був бойовий поклик, а лемент жаху. Бо йому шлях перепинили п’ятеро мисливців племені бонго-матасалаїв і поглядали на нього з висоти своїх двох метрів сорока сантиметрів. Арман ні в сих ні в тих. І нема чого дивуватися. Мисливці одягнені у традиційні африканські костюми, у волосся вплетено мушлі, шиї прикрашено намистом із насінин. На обличчях — спокій та впевненість, притаманні великим сильним особам.

— Геть із дороги! Я повинен виконати свою місію! — заверещав Артурів батько.

Вождь племені мовчки поглянув на нього, а потім відповів спокійно і розважливо.

— Боги схотіли поселити бджіл у це дупло. Чого ж ти, чий зріст вимірюється дрібними сантиметрами, вирішив повстати проти волі великих богів?

Та в Армана з цього приводу своя думка.

— До чого тут боги? Я просто хочу знищити цих чортових бджіл, які можуть ужалити мого сина! Я маю право захищати свою дитину чи ні? — розізлився він, міцніше притискуючи до себе розсіювач.

— Артур став названим братом бджіл, племінником дуба, братом вітру і землі. Ніщо в природі йому не зашкодить, хіба що ти, якщо наважишся скористатися зброєю, яка зараз у твоїх руках.

Франсуа-Арман відчув, як у нього перехопили ініціативу. Він рвався в бій. жадав виявити сміливість, довести синові, на які жертви ладен заради нього, а цей велет не лише завадив йому, а й підняв на сміх. Не полишаючи розсіювача, бідолашний поглядом шукав підтримки в пожежників. Але вони, як палеонтологи, відчищали від бруду знайденого в землі мамонта. Ой! Про що це я? Вони ж чистять свого шефа!

— Може, ліпше зачекати, доки бруд трохи підсохне? Тоді він сам відвалюватиметься шматками, — розмірковував один із пожежників, який мав досвід падіння з драбини.

Командор, у якого й лице в грязюці, нічого не бачив, але чудово чув. І на таку абсурдну пропозицію замахав руками, висловлюючи свою незгоду.

— Ага! — гордо заявив вигадливий пожежник, — він зі мною погодився!

Тут розлючений командор виплюнув із рота грязюку, зафуркав, відпльовуючись, і закричав:

— Ні! Дайте мені води! Негайно! Отара овець!

Завдання нескладне — поруч автомобіль із цистерною води.

— Можливо, ви спершу знищите бджіл? — спитав Арман, все ще сподіваючись на підтримку пожежників.

— Ви що, не бачите: ми зайняті! Зачекайте хвилиночку! Зараз ми завершимо свої справи і повернемося до ваших, — сказав заступник командора.

А в дуплі панувала радість: несподіване падіння шефа пожежників дало можливість королеві працювати далі. Артурові кортіло попросити королеву жвавіше рухатися, бо ж кожна секунда затримки на руку Упиреві. Хлопчик давно приготувався проковтнути чарівну краплину, швиденько вирости і покласти край руйнівному нашестю Жахливого У. Та він розумів, що будь-яку нетерплячку вважатимуть за зневагу.

Пузце королеви здригалося — і нарешті на його кінчику видно найчудовішу, найпрозорішу краплину найчистішого меду. Селенія ласкаво торкнулася Артурового плеча.

— Ось бачиш! Усе гаразд! Чекати лишилося зовсім трішки!

— Я знаю, Селеніє! На жаль, про це не знають дорослі!

Нарешті командор став схожий на людину. Щоправда, він із голови до ніг мокрий як хлющ, бо його підлеглі, щоб зекономити час, просто скупали його в цистерні. Пожежники вишикувалися за своїм начальником. А поряд прилаштувався і Франсуа-Арман. Маленьке військо готове дати відсіч мисливцям бонго-матасалаям, які так і не зрушилися з місця і спокійно позирали на невдах-бджолоборців.

— Месьє, прошу вас відійти і не заважати нам виконувати свій обов’язок! — сказав командор, наводячи на них розсіювач.

Мисливці перезирнулися. Воювати із своїми братами-людьми вони не звикли, а кидати напризволяще своїх двоюрідних братів-бджіл їм совісно.

— Якщо ти, маленька й товстенька людинко, справді хочеш отруїти бджіл, тоді тобі доведеться спершу отруїти нас, бо ми теж бджоли, — нарешті глибокодумно прорік вождь.

Командор Бельрів прискіпливо оглянув вождя: ні, таки в ньому немає нічого схожого на бджіл — хіба що кілька смужок бойової розмальовки.

— Лічу до трьох! — сказав пожежний начальник, в якого пиха витіснила глузд.

— Три! — хором відповіли мисливці. Слова Бельріва на них не вплинули. Крижаний спокій мисливців подіяв на пожежників. Командор не знав, що йому чинити. Єдиний вихід — скористатися розсіювачем. Але це найдурніше рішення. Втім, коли людина пихата, вона стає дурною й агресивною і завжди намагається щось зруйнувати. Начальник поволі підіймав розсіювач і клав палець на важіль, ніби в нього в руках не балон із газом, а ковбойський шестинабійний кольт.

— Гей, шефе! Шефе! — несподівано залементував пожежник, що сидів за кермом автомобіля.

Вискочивши із кабіни і, налягаючи на ноги, він помчав до начальника. Добігши, він, мало не перечепившись, різко загальмував, перевів подих і доповів:

— Повідомлення від начальника поліції! Оголошено загальну тривогу! Всі зобов’язані повернутися до міста!

— А що сталося? — з вражаючим спокоєм спитав начальник пожежників. Йому руки сверблять завершити свою місію.

— На місто напали гігантські летючі жаби!

Пожежники здивовано перезирнулися.

— Ти все правильно зрозумів? — спитав командор, який жодного разу не чув про летючих жаб, особливо — про гігантських.

— Мммм… ееее… Чути було поганої Але я точно зрозумів слова «нашестя» і «гігантські». Щодо жаб я не певен… Але їм потрібна допомога! Там усі так репетували! — аж захлинався пожежник.

Страшна звістка зачепила його за живе. Командор прийняв найкраще рішення.

— Рушаймо! — скомандував він, і пожежники, з радістю позбувшись пристосувань для війни із бджолами, побігли до автомобіля. Озирнувшись на мисливців племені бонго-матасалаїв, Бельрів погрозливо помахав пальцем:

— Ми ще зустрінемося! — заявив він голосом невдахи-актора і суворо насупив брови.

У відповідь бонго-матасалаї привітно йому усміхнулися і прощально замахали руками, що дістало пожежника до печінок. Він із люттю кинув на землю розсіювач і з усією можливою для його огрядного тіла швидкістю почухрав за своєю командою.

Арманом опанував відчай. Його дружина тішилася.

РОЗДІЛ 15

Тихе і мирне містечко, в якому Маргарита запасалася харчами, усе у паніці. Осмати на гігантських комарах контролювали його повітряний простір, лякаючи мешканців, що з дикими криками розбігалися в усі боки. Загальний ясах. поліція нічого не може вдіяти, вітрини розбиті, добровольці не встигають гасити підпали. Ніколи ще містечко не зазнавало такої великомасштабної катастрофи. Упир задоволено тре свої рукоклешні: войовничість осматів його захоплювала.

— Ой, як чудово! Нарешті я при ділі! — задоволено вигукував він, спостерігаючи за летючими осматами, що демонстрували блискучі якості своїх комарів.

У кінці головної вулиці з’явилося яскраво-червоне пожежне авто. Під завивання сирени воно на повній швидкості мчало містом. Командор Бельрів очам не вірив: величезні, як літаки, комарі креслили на небі вогняні лінії, а люди, метушливо втікаючи хто куди, гукають і просять допомоги у небес.

Несподівано небо почорніло: бойові шеренги летючих чудовиськ затулили собою сонце.

— Що тут відбувається, шефе? — з тремтінням в голосі спитав водій.

Усі пожежники так трусилися, що аж автомобіль почав спотикатися.

Командор витяг уперед руку — він прийняв рішення і має намір повідомити його підлеглим.

— Ми йдемо на прорив! Головне — не зупинятися! — тоном переконаного в своєму плані боягуза вигукнув він. — Потрібно терміново попередити пожежну частину сусіднього міста!

— Але ж тут горять будинки! Ми що — не. зупинимося, щоб загасити їх? — наївно поцікавився його заступник.

— Звісно, ні! — не розмірковував над цим командор. — Коли вогонь уражає такі великі площі, тоді діє закон воєнного часу: ліквідовує наслідки катастроф армія.

І авто пролетіло без зупинки міськими вулицями, з чого дуже були розчаровані мешканці.

Подивований боягузтвом пожежників, Упир вдоволено захихотів.

— Мені дуже подобається цей світ! — загукав він і, змахнувши рукоклешнею, віддав новий наказ.

Дванадцятеро комарів вишикувались по-бойовому і полетіли до автозаправки. Дорогою вони перекинули два бензовози — і на шосе утворилася велика бензинова калюжа, яка потекла просто до центру міста. Упир знову змахнув рукоклешнею — і один осмат помчав до стовпа електромережі.

Могутнім ударом крил комар зрубав стовп навпіл, а його верхівка разом з електрод ротами упала в бензинову річку. За мить уся вулиця палахкотіла так, ніби вибухнув пороховий склад. Паніка посилилася. Упир дуже радів. Він став абсолютним правителем, і тепер під його п’ятою не один, а два світи. Так що ніхто вже його не зупинить.

Єдина надія на порятунок від Жахливого У — в золотистій краплині чудового пахучого меду, яку після виснажливої праці нарешті витисла зі свого пузця бджолина королева. Ця медова крапелька має величезну силу і за кілька секунд може збільшити будь-яку дрібноту — комаху чи мініпута. Але якщо змінити зріст може кожен, то перейти з одного світу в інший даровано не всім. Тут, в дуплі, така честь виявлена Артурові.

Перекладач Лінгванюх підкотив краплину до краю дупла, туди, де сидить хлопчик. Йому допомогли Селенія і Барахлюш. Потім пересвистувач сплющив її, згорнув, скрутив, ум’яв до такого стану, щоб можна було проковтнути. І ось Артур узяв із його рук маленького золотого ґудзичка. Завмерши, він розглядав її із захватом. Вона важка, ніби з чистого золота. Хоча мед узагалі дорожчий за будь-які коштовності.

— Подякуй королеві від мого імені! Обіцяю, що коли виконаю завдання, то її вже ніколи більше ніхто не потривожить!

— Повіримо тобі на слово! Мені після цього доведеться проспати років десять, щоб поновити сили, — зауважив перекладач.

Усміхнувшись Лінгванюху, Артур заговорив до Селенії.

— Ти певна, що не хочеш піти зі мною? Ніхто ліпше тебе не орудує чарівним мечем, і твоє уміння знадобиться у бою! — переконував він принцесу.

Хлопчикові від самої думки про розлуку з нею зробилося гірко на серці.

— Я потрібна своєму королівству. Батько старіє, і мені слід бути зі своїм народом. До того ж я ніколи не була у твоєму світі по-справжньому, і я не хочу свою першу мандрівку здійснити в розпал бойових дій.

— Правду кажеш! — відповів Артур. — Коли ми переможемо Упиря, я запрошу тебе в гості і познайомлю з батьками і бабусею. І ти переконаєшся, що мій пес Альфред ніскільки не схожий на йєті, — пожартував він насамкінець.

Селенія усміхнулася, але на душі у неї коти шкребли. Їй так не хочеться розлучатися зі своїм судженим!

— Швидше ковтай свою таблетку, а то я зараз зовсім розкисну! — наказала принцеса і відвернулася, щоб хлопчик не побачив сліз.

Артур ковтнув золотисту таблетку.

— І як, смачно? — спитав допитливий Барахлюш.

Перш ніж відповісти, Артур довго водив язиком по піднебінню.

— Справжній мед! — нарешті відповів він, облизуючись і позираючи лукаво на принца. — Липовий!

— Прошу тебе, не лізь на рожен! — схвильовано нагадала своєму коханому Селенія.

— Не хвилюйся! Я швидко зведу порахунки з мерзотником У! А потім ми з дідусем усьому дамо лад. Найважче — дочекатися десятої повні. Адже я не зможу потрапити до вас раніше.

Селенія мовчала. Їй важко щось сказати, бо вона боїться розплакатися. Несподівано принцеса зняла з себе могутнього меча і подала Артурові.

— Візьми його — він тобі потрібен більше!

З несподіванки Артур утратив мову. Але меч узяв. Він тупцяв на місці, не знаходячи слів.

— Ти це справді? — нарешті тихо спитав хлопчик.

— Так! Ти чесно заслужив титул принца, а принц повинен мати меча.

— Спасибі за виявлену честь, — скромно відповів Артур, вішаючи меча на перев’язь.

— Перед битвою тобі належить…

— Що мені належить? — здивувався Артур.

— Ось що! — вигукнула принцеса і, кинувшись йому на шию, щиро його поцілувала.

Барахлюш із відчаю аж очі закотив: ой, це таке порушення протоколу! Хіба може справжня принцеса цілуватися з мініпутом, який і не мініпут взагалі?

Та любов сильніша за звичаї. І якби не золотиста таблетка, то, мабуть, принцесин поцілунок міг би затримати зростання Артура і назавжди його залишити в мініпутському королівстві. Але в ту мить, коли принцеса обіймала хлопчика, він почав рости. Дивлячись, як хлопчик стрімко тягнувся угору, Селенія заніміла і підняла голову, щоб довше милуватися своїм прекрасним принцом. А між іншим, Артур уже сягнув двох сантиметрів…

— До побачення, Селеніє! — закричав Артур.

Коли його зріст збільшився до десяти сантиметрів, хлопчик зрозумів, що пора вилізти із дупла. Ще трохи, і він уже на гілці не втримається.

— До побачення, мій принце! — гукала Селенія і ховала сльози.

Артур махнув дівчинці рукою, гілка не витримала його ваги, і він полетів до землі…

Артур, одинадцятилітній хлопчик зросту один метр тридцять сантиметрів скотився до підніжжя великого дуба.

Повернення у великий світ відбулося різко і жорстко. Та нічого не вдієш: дорослішання — процедура не з легких. Тримаючись за забитий бік, Артур став на ноги, струсив з одягу порох і поглянув на дерева. Тепер вони вже не здаються йому велетенськими. Потім він підвів голову і побачив дупло, навколо якого роїлися (перепрошую, пурхали) бджоли. Він певен, що Селенія сидить на краю дупла і дивиться на нього, але хлопчик її не бачив.

Сумно зітхнувши, він на всяк випадок прощально змахнув рукою. Стоячи на краю дупла, Селенія усміхнулася йому і послала з долоньки цілунок.

Через те, що він так довго стояв, задерши голову, Артур відчув запаморочення, закашлявся, і кілька дрібненьких крапелинок духмяного меду попадали на землю. Так, ви не помилилися, це крапельки того самого меду, який виробила бджолина королева.

Прокашлявшись, Артур побіг додому, а на тому місці, де він тільки-но стояв, із трави вилізла мураха. Ота малесенька, яку ми вже зустрічали. Помилки нема: на спині у неї блищать рожеві цяточки, полишені лаком для нігтів. Згадаймо, як одна допитлива комаха вирішила прогулятися квітчастою сукнею Рози і Артурова мати проганяла її пензликом з лаку для нігтів. Так це саме та мураха…

Коли вона вся в цятках повернулася до мурашника, з неї почали глузувати. Мовляв, цього сезону такого не носять! Ось чому вона самотньо гуляє віддалік від своїх родичів.

Мураха обережно підповзла до крапельки незнайомої їжі і кінчиками вусиків-антен обмацала її. Крапелька пахла, як ті медові залишки, що їх вітер часом викидав із дупла, в якому замешкали бджоли. Мед — чудові ласощі, в ньому багато вітамінів, і не треба бути ведмедем, щоб^про це знати. Лизнувши краплю і переконавшись, що вона того варта, мураха вирішила відтягти її до мурашника. Горда своїм учинком, вона схопила коштовну знахідку щелепами і поспішила додому з цією й справді королівською їжею.

— Ну, як мені тебе переконати, Ар-мане, що наш син був у дуплі?! Бджоли написали мені про це, а читати я вмію! — втовкмачувала Роза чоловікові.

Та марні її зусилля. Не слухаючи дружини, Франсуа-Арман турботливо всадив її в шезлонг.

— Я все чудово розумію, люба! Артур зробився двоміліметровим і тепер мешкає в дуплі, а бджоли вміють читати й писати, і невдовзі вийде академічне видання бджолиних творів, — відповів чоловік, не знаючи, чого йому найбільше хочеться: плакати чи сміятися.

Він накрив Розині ноги пледом і вручив їй великого флакона з лаком для нігтів. Арман у курсі, що лакувати нігті — її улюблене заняття.

І в цю мить із кущів вийшла наша мураха — та сама, в рожеву цяточку. Зупинившись у кількох метрах від шезлонга, вона уважно спостерігала за Розою.

— А! Ось і мураха-велетень! — просто зреагувала жінка.

Звісно/якщо ти не маєш сумнівів у тому, що бджоли вміють читати й писати, то хіба здивуєшся, коли до тебе підійде мураха масою з два центнери?

— Аякже! Мураха-велетень! У блакитну цяточку! — щосили намагаючись не зірватися і не нагримати на дружину, вигукнув Арман.

— Ні, в рожеву! — заперечила Роза.

Арманові не до сміху. Та він і не підозрює, що якби озирнувся, то зразу ж би переконався, що дружина каже правду. Але щоб озирнутися, треба засумніватися у своїх переконаннях, а Арман ніколи не мав сумнівів.

— Піду запарю ромашковий чай — тобі він нього полегшає! — сказав він і пішов на кухню.

— Дякую, — не зразу відповіла Роза.

Вона заворожено поглядала на величезну мураху, яка наближалася до неї. Будь-хто вже б знепритомнів. Та Артурова мати, як не дивно, все ще при тямі. Вона радісно усміхалася, ніби їй приснився солодкий сон. І тепер насправді вона бачить його продовження. Та велетенська мураха — не сон, не марево і не трьох-мірне комп’ютерне зображення. Це справжня комаха — чорна, лискуча і здорова, як авто.

Лиш мураха наблизилася, як усмішка з Розиного обличчя сповзла. Жінка давно упізнала комаху, яку вона на своє лихо колись скинула із сукні пензликом для лаку.

— Е-е-е… Ме-е-е-ні д-у-у-уже шкода… що я вас так розцяцькувала! — зашепотіла бідолашна жінка.

Де б вона подумала, що їй доведеться перепрошувати мураху!

— Е-е-е… я маю рідину для зняття лаку! Мураха дуже мудра. Та в її лексиконі немає тих слів, які белькоче оця нахаба. Величезний звір вихопив флакончик із лаком і вилив його Розі на голову. Завмерши, як кролик перед удавом, Роза боялася поворухнутися. Вона відчула на собі те, що колись заподіяла мурасі, яка потрапила під лаковий душ.

— Я розумію ваші почуття… Звісно, це малоприємно! — погодилася молодиця, вчепившись у поручні шезлонга.

Мураха закинула флакончик у кущі і пильно поглянула на Розу. Обличчя Артурової матері відповідало її імені.

— Ну, тепер мир? — спитала вона і, тремтячи зі страху, несміливо простягла мурасі руку.

Комаха дивилася на тремтячу руку і задумливо ворушила вусиками. Схоже на те, що вона зрозуміла значення Розиного жесту. У мурах немає рук, зате є лапи і звичай їх потискати. Мураха простягла свою лапу жінці, і вона потисла її кінчиками пальців.

Цим руко(чи лапо)стисканням вони скріпили свою дружбу.

Із двору почувся звук клаксона, і Роза побачила, як до ґанку під’їхало авто.

— Піду приготую гостям лимонад, — сказала вона, встаючи із шезлонга і прямуючи на кухню, де, напевно, поріже пальця, щось розтрощить, підпалить або витворить якусь іншу прикрість.

Арман підійшов до дверей. На вустах його така весела усмішка, ніби він відшукав Артура. Та це всього-на-всього прибув із ремонту його автомобіль, якого механік автосервісу люб’язно притяг евакуатором.

— Боже, як чудово! — зі сльозами на очах вигукнув Артурів батько.

Ставши навколішки, він узявся пестити радіаторну решітку, ніби перед ним був шедевр Леонардо да Вінчі.

Огрядний автомеханік виліз із кабіни. На його вимащеному комбінезоні красується назва автосервісу: «Переробченко».

— Вам пощастило, у мене був клієнт, у якого та сама модель, що й у вас, тільки він пошкодив задню частину. Ось я й позичив у нього радіаторну решітку, а то б ви чекали кілька місяців!

— Ох, як це чудово! — не тамуючи почуттів, повторив Арман.

— Ви можете заплатити за роботу? — спитав механік.

Арман узяв квитанцію і побачив, що сума щонайменше втричі перевищує вартість ремонту. Видно, цей сервіс слід би назвати не «Переробченко», а «Переплаченко»! Усмішка і гарний настрій умить зникли.

— Ох… ц-ц-це… чудово! — процідив крізь зуби Артурів батько. — Чи можу я виписати чек?

— Аякже! Я й не сподівався, що у вас буде така сума готівкою! — пожартував механік, задоволений, що одурив клієнта.

Все ще вивчаючи квитанцію, Франсуа-Арман подибав у дім. Йому ніяк не вірилося!

— А ви знаєте, що у вашому сервісі обслуговування дорожче за столичне? — звернувся він знову до автомеханіка.

— Ви так вважаєте? Може бути. Але до столиці далеко, а я поряд. Утім, коли хочете, можете пхати свою тачку до самого Парижа! Тут якихось дві сотні кілометрів! — злорадно усміхнувся майстер.

Він щасливий, що вказав місце столичному бевзю.

Зайшовши в дім, Франсуа-Арман заходився порпатися в кишенях, шукаючи чекову книжку.

— О-ля-ля! Яка спека! Я б із задоволенням випив скляночку лимонаду, — заявив автомеханік, хоча, скажемо так, спітнілості на ньому не помітно.

— Ну, та сума, яку я вам заплатив, дасть можливість вам випити й за моє здоров’я, — відповів Арман, вирішивши швидше випхати за ворота цього нахабу.

У цю хвилину із-за кущів вискочив Артур і зразу ж, щоб його ніхто не встиг помітити, сховався за евакуатором. Якщо батьки його побачать, то, звичайно, зрадіють, почнуть розпитувати, але ні за що не повірять його розповідям. А доки він викручуватиметься, Упир не зупиниться. Тому спершу треба знайти Жахливого У, а вже потім повернутися до рідні.

— Підпишіть ось тут, будь ласка! — попросив механік, подаючи Франсуа-Арману рожеву квитанцію.

Рожева квитанція! А ми ж забули про Розу! Де вона тепер?

— Ооооо-й! — долинуло із кухні.

— Нічого такого! — заспокоїв Арман переляканого майстра. — Це моя дружина намагається впіймати лимон.

Механік кивнув головою, одначе нічого не зрозумів. Але згорнув квитанцію і сховав її до кишені комбінезона.

А хлопчик уже сидів за кермом батькового авто.

— Не думаю, що цією таратайкою складніше керувати, ніж комаром! — переконував він сам себе, щоб не втратити мужності.

Він повернув ключ запалення — двигун запрацював.

— Ух, як здорово! — захоплено промовив Франсуа-Арман, почувши знайомі звуки.

— О, так! Чудові звуки! — підхопив механік.

Мотор заревів. Артур намацав ногою педаль гальма.

— Чуєте, як він вібрує, набираючи обертів? Як японець, що переможно вигукує на змаганнях із карате? Чуєте? — смикав механіка за рукав Артурів батько.

— Не знаю, ніколи не бував у Японії! — флегматично відповів той, стежачи, як авто поволі сповзало із платформи евакуатора. — Та можу сказати, що їздить авто добре, хоч і не нове! Напевно, водити такий раритет — саме задоволення!

— Так! — гордо відповів Арман, і його обличчя розпливлося такою широкою усмішкою, ніби він спостерігав за першими кроками свого сина.

Проте ми не дуже погрішили проти істини — адже саме тепер Артур і справді робить перші кроки, тільки як новоявлений водій.

Та батько про це не здогадувався. Споглядання свого авто та ще й із працюючим двигуном настільки його захопило, що лишень коли автомобіль торкнувся колесами землі, він збагнув: твориться щось незрозуміле — у нього викрадають його власність!

— Мій автомобіль! — залементував він, усвідомивши нарешті, що сталося.

І кинувся в погоню, та швидко зупинився. Піднялася така курява, що запорошила очі, і Франсуа-Арман не встиг помітити, хто цей злодій, — ні, хто цей злочинець, цей убивця, що посмів сісти за кермо його улюбленої іграшки?!

— Цього не може бути! — репетував батько, тупаючи ногами, як примхливе дитя, і відганяючи від обличчя хмару пилу. — Що ж мені робити? — спитав він у автомеханіка.

— Викликати поліцію! — спокійно відповів майстер, натягуючи на голову форменого кашкета. — Ну, до зустрічі! Певно, невдовзі побачимось!

З єхидною усмішкою механік сів у кабіну і виїхав із двору, полишивши по собі ще одну хмару пилюки. Арман розгублений. Пил знову запорошив його очі.

— Любий! — почув він голос дружини.

Франсуа-Арман озирнувся і побачив, як на ґанок із графином у руках вийшла Роза.

— Мені вдалося приготувати лимонад! — радісно повідомила вона.

Усі її пальці заклеєні лейкопластиром.

РОЗДІЛ 16

Арчибальд поліз на горище. Колись це приміщення було обладнане під кабінет, а тепер у нього ще одна функція — стіна плачу. Дідусь настільки пригнічений, що навіть видається ніби поменшав. Його внук і далі невідомо де — цим він дуже стурбований. Артур для нього все — і промінь світла, і радість життя. Дивлячись на онука, дідусь згадував свої дитячі роки, згадував, яким він був швидким, непосидючим, енергійним, як будь-якої хвилини міг удатися до авантюри. Артур пішов шукати пригод у інший світ. А це вже не гра, коли маленький світ оголосив війну великому світові людей.

Арчибальд сів у своє крісло і безвольно опустив руки. Біля письмового столу лежав понівечений вагон електропоїзда, який він зовсім нещодавно подарував онукові. Дідусь підняв його і покрутив у руках, з усмішкою хитаючи головою. Як за такий час можна довести іграшку до стану абсолютної непридатності?

Нахилившись і пошукавши навпомацки шматочки даху, Арчибальд вирішив полагодити. Зненацька його увагу привернула якась закручена деталька, що причепилася до розбитого вагонного вікна. Раніше він її не бачив. Дідусь узяв лупу і підніс її до іграшки. І впізнав… Темрякоса, який, учепившись у поламану віконну раму, сумно дриґав ногами. Схоже, він був у відчаї. І тепер скидався на сіренького ослика Іа-Іа, вірного друга Вінні-Пуха.

— О, та це ти, Темрякосе! — здивовано вигукнув Арчибальд.

Зважаючи на нинішню різницю в зрості, поява Темрякоса дідуся не злякала. Але саме вона примусила Упиревого сина терміново заткати вуха.

— Чого так розкричався! Я не глухий! — зарепетував він, як лиш затих звук Арчибальдового голосу.

— Що? Я не чую! — відповів дідусь, нахиляючись до вагончика.

От і маєш! Лишень зустрілися, а вже не можуть домовитися!

Трохи поміркувавши, Арчибальд висунув зі столу шухляду і, понишпоривши в ній, дістав маленький мікрофончик, під’єднав його до підсилювача і поставив перед вагончиком.

— Ну, кажи щось, кажи в цю штуку! — зашепотів він.

Темрякос боязко наблизився до мікрофона і постукав по ньому пальцем. У кімнаті пролунав глухий звук, схожий на відлуння в горах.

— Ти мене чуєш? — несподівано викрикнув Темрякос.

Затуливши вуха, Арчибальд відскочив від мікрофона.

— Ти мене кликав? — долинув із сусідньої кімнати бабусин голосок.

— Е-е-е… Ні, люба! Все гаразд! Я… я експериментую з мікрофоном! — пояснив Арчибальд, приглушуючи звук у підсилювачі. — Що ти там робиш? — пошепки спитав він Темрякоса.

— Не знаю! — відповів той, знизуючи плечима. — Я гнався за Артуром та Селенією, хотів їм помститися, але тут прийшов мій батько… І знову мене покинув!

Темрякос такий сумний, а голос у нього такий печальний, що викликати співчуття у Арчибальда йому дуже легко.

— Чи знаєш ти, де тепер Артур? — спитав дідусь.

— Він пішов до бджолиної королеви просити в неї краплину чарівного меду, щоб швидше вирости і воювати з моїм батьком! — без особливого ентузіазму повідомив Темрякос.

Отже, ситуація вияснилася. Хлопчик вирішив зупинити Упиря, доки той не нашкодив великому світові. Він майже дійшов до пляшечки із заповітною рідиною, та Жахливий У його випередив.

— Саме так! — підтвердив дідусеві думки Темрякос. — Він хотів випити з пляшечки, щоб повернути свій зріст.

— Упир, напевне, попрямував до міста, руйнуючи все на своєму шляху, — вголос розмірковував Арчибальд. — Я просто зобов’язаний щось зробити! Я не можу сидіти склавши руки, коли Артур сам битиметься з цим чудовиськом! — ураз скрикнув він, випроставшись по-військовому.

Схопивши зі стіни мисливську рушницю, що припадала там пилюкою не одне десятиліття, дідусь натягнув на себе корковий шолом, колись такий популярний у колоніях, і бадьоро пішов до дверей. Саме такий вигляд мають солдати в оперетках.

— Арчибальде! — гукнув у мікрофона Темрякос.

З несподіванки дідусь підскочив — і зразу ж прогримів постріл. Як підбита перната дичина, збита на льоту удатним мисливцем, до його ніг упала люстра. Арчибальд подивовано позирав на свою здобич.

— Арчибальде, що ти там уже накоїв? — спитала Маргарита із сусідньої кімнати.

— Нічого особливого! Я прибираю в своєму кабінеті! — відповів дідусь.

— Дуже вчасно! — незадоволено буркнула бабуся.

Темрякос знову підійшов до мікрофона.

— Арчибальде! Дозволь мені допомогти тобі! Я добре знаю Упиря, знаю його вади’і його слабкості. Я тобі в пригоді стану! Дозволь мені перейти у твій світ — і я допоможу тобі знешкодити Жахливого У.

Арчибальд повернувся до письмового стола і сів у крісло. Пропозиція досить приваблива. Звісно, такий могутній воїн, як Темрякос, не буде зайвим у війську з двох осіб: старого і хлопчика. Але як дізнатися, чи тут немає ніякої воєнної хитрості? Чи можна довіритися синові Упиря? Коли він виросте до двох метрів, чи не приєднається до батька? Разом вони — ого яка сила, і тоді вже ніхто не стане їм поперек шляху.

— Я ніколи не хотів нічого нищити, не хотів завойовувати світу, — понуривши голову, сказав Темрякос. — Я хотів бавитися із приятелями, як усі діти мого віку, але батько мені забороняв. Він завжди казав, що я вищий за всіх і за всіх головніший, тому мені нічого з ними водитися. Він переконував, що у мене — велике майбутнє, і до нього готуватися треба змалку. Наші бажання не збігалися. Я хотів бути, як усі…

Арчибальд розчулився — він не очікував такого.

— Мені треба перемовитися з батьком. Я маю сказати йому, що хаос і руїни ніколи не приведуть до миру і світ не може існувати без людей і дерев. Я скажу йому: якщо він не візьметься за розум, я проти нього воюватиму…

Дідусь схопив лупу, наблизив її до Темрякоса і довго його роздивлявся.

— Я повірю тобі, бо кожен має право виправити свої помилки. Але якщо ти мене обдуриш і твої слова виявляться нещирими, Небо тебе покарає! — грізно завершив Арчибальд.

— Та якщо я тебе зраджу, то згорю з сорому! — відповів доблесний воїн Темрякос.

Арчибальд зняв із полиці книжку і просунув руку в порожнину. Звідкись із глибини він витяг флакончик, такий самий, як віддав Упиреві.

— Ти… У тебе е ще? — загикуючись від подиву, спитав Темрякос, убачаючи у появі другого флакона не передбачливість дідуся, а його вміння ворожбита.

— Аякже! — відповів усміхаючись дідусь. — Я довго сидів у в’язниці твого батька і встиг вивчити його натуру вздовж і впоперек. Тепер знаю: його не слід недооцінювати. Тому й не можна втрачати пильності!

Витягши корок, Арчибальд поставив флакончик на стіл. Темрякос скочив на підніжку вагона, звідти заліз на горлечко пляшечки і, відштовхнувшись від краю, як чемпіон зі стрибків у воду, пірнув униз, усередину, щоб випити стільки рідини, скільки в нього влізе.

У флакончику загорілися блакитні іскорки, ніби хтось запалив там бенгальські вогні, і на очах у Арчибальда Темрякос почав зростати. За кілька секунд молодому воякові стало тісно у пляшечці і вона розлетілася на тисячу друзок. Темрякос розправив плечі і ріс, як повітряна куля, в яку накачують повітря.

Його голова вже сягнула балок, які підтримують дах. Зріст Темрякоса — два метри шістдесят сантиметрів. Він схожий на вепра у броні, такий увесь у щетині, жорсткій, як голки дикобраза. Роззявивши від здивування рота, дідусь задер голову, щоб розгледіти обличчя Темрякоса, зачеплене десь між двома балками.

І подумки питав, чи не скоїв він найбільшої дурниці у своєму житті, коли випустив у великий світ такого гіганта. Вивільнивши голову, Упиревий син нахилився до Арчибальда. Той аж спітнів. Темрякос усміхнувся йому, виставивши в усмішці могутні щелепи, оснащені акулячими зубами.

— Ну як справи? Рушаймо? — спитав воїн.

Арчибальд із полегшенням зітхнув. Велетенський Темрякос і справді змінився, і старенький привітав себе з тим, що виявив юнакові довір’я.

— Та ось… Як би нам тихенько вийти звідси, — занепокоєно сказав дідусь, розуміючи, що легше вивести слона із крамниці з посудом, ніж Темрякоса з дому.

Артурові також не вдалося проскочити непомітно. Власне кажучи, він єдиний, хто мчав тепер дорогою в місто, бо всі мешканці давно повтікали. Здаля вид-нілися дими, що вилися над дахами, як китайські дракони. Дими чорні, але через них інколи можна побачити, як у небо злітають велетенські комарі, схожі на літаки-винищувачі.

Хлопчикові не віриться. Він розумів, що спалене місто — на совісті Упиря, і знову поклявся зупинити Жахливого У. Та незважаючи на всю свою наполегливість, він досі не знав, яким чином діяти. Певно, про це треба було думати раніше. І не лише про це. Сідаючи за кермо, годилось би перевірити гальма, бо щойно Артур відчув, що вони не реагують на педаль. А як можна зупинити авто з несправними гальмами?

Якби він про це спитав у автомеханіка, той би відповів, що сервіс ні при чому, бо його попросили відремонтувати лише радіатор. Він би й гальма зремонтував, якби було замовлення… Адже чим більший ремонт, тим більший рахунок оплачує клієнт.

Артур марно натискав на гальмівну педаль. Авто мчало до міста, як орел, вгледівши мишу. І чим ближче птах підлітав до своєї здобичі, тим більшою вона здавалася.

Урізавшись у юрму осматів, Артур під розгублені вигуки поплічників Упиря виїхав на головний майдан містечка. По дорозі він збив ще кількох осматів, посіявши серед них невелику паніку. Сидячи в сідлі свого комара, Упир із тривогою поглядав униз, намагаючись дізнатися, хто дозволив собі порушити його плани. Помітивши автомобіль, він указав на нього пальцем і гукнув осматів, щоб вони його перехопили. Комарі кинулися блокувати дорогу. Артур хотів запобігти зіткненню, але без гальм це неможливо, і він, не зменшуючи швидкості, наїхав на юрму комарів, ніби м’яч на виставлені для гри кеглі.

З комарів тільки пух полетів. Потерпіла і щойно відремонтована решітка радіатора. Одна втіха: свій шлях Арманове авто закінчило у вітрині автосервісу «Переробченко», де воно раніш перебувало на ремонті. Тепер ремонт обійдеться дешевше, бо авто само приїхало у майстерню і навіть стало на підйомник.

Услід за авто в гараж влетіли два осмати. Вони почали озиратися, шукаючи того, хто був за кермом автомобіля, що ніби з неба впав. Але, видно, жодної живої душі в ньому не залишилося. Одна фара, яка вискочила зі свого гнізда, жалісно скрипіла, розгойдуючись на дротику. А в кабіні порожньо. Певна річ, адже Артур давно вже сидів на даху майстерні. І якраз у ту хвилину сповзав із нього просто над комарами. Заплющивши очі, хлопчик зістрибнув униз, сподіваючись осідлати комаху, тобто приземлитися позаду вершника. Відчувши на своїй спині ще одного, незнайомого вершника, комар із переляку забрикав і викинув із сідла сво^ го основного керманича. Артур зрадів до нестями: маневрування вдалося!

— Дякую вам, — не забуваючи про ввічливість, чемно сказав Артур.

Він трохи здивований, що допомога прийшла від самого комара. Швидко зайнявши місце досвідченого вершника, хлопчик натягнув поводи і полетів. Та Упиреві все видно згори. І він, помітивши Артура, послав за ним у погоню найкращий ескадрон осматів.

Хлопчик не забув навичок «водіння» комаром. Це як велосипед: одного разу навчився кататися — і ніколи не розучишся. Тому після кількох повітряних кульбітів Артур почувався у сідлі, як риба у воді.

Та комарі наступали йому на п’яти. Скориставшись набридливістю своїх переслідувачів, юний воїн правив на цегляну стіну, а коли до неї лишилося кілька сантиметрів, рвучко звернув. Вороги влипли в цеглу…

Артур чудово орієнтувався у місті, і в цьому його велика перевага. Скажімо, він упевнений, що трішки блакитного неба над дахом сусідньої крамниці — це лиш частина рекламного щита нового інсектициду. Тому хлопчик летів спершу прямо, а потім знову рвучко звернув убік — комар, протявши наскрізь паперове небо, перекреслене аерозольним струменем, скерованим на намальоване чудовисько, зовсім не подібне на комара. Тепер на його місці із діри стриміли ноги справжньої дохлої комахи, підтверджуючи справедливість рекламного напису на балончику: «Знищимо усіх!» Що ж, одного реклама вже добила!

Стискаючи в одній руці поводи, а в другій — могутній меч, Артур летів на своєму крилатому коні до дзвіниці місцевої церкви. За ним — ескадрон осматів. На льоту хлопчик перерізав мотузку, на якій висів дзвін, і величезна махіна, спершу поволі, а потім усе швидше й швидше загриміла донизу. Артур теж знизився і пурхнув у розчинені церковні двері.

Осмат, наздоганяючи шибайголову, який потрапив у пастку, і сподіваючись його зарубати, вихопив меча. Таж серед Упиревих вояків не було ні стратегів, ні тактиків! Тому, почувши гуркіт, нападник і головою не повів, а дзвін з усього маху прибив його на місці. Тепер потвора була замурована надійніше, ніж муха у бурштині. Артур на повній швидкості вилетів із церкви, здійнявши за собою такий вихор, що важкі дубові двері гучно вдарили, затиснувши між стулками трьох переслідувачів.

Упир зневажливо спостерігав за противником. Йому подобалося змагатися, бо «легка перемога — те саме, що безславний тріумф». І перш ніж кинути в бій новий ескадрон, він гучно зааплодував Артуровій кмітливості.

Юний воїн віддихався і був готовий до нових випробувань. Цікаво, скільки він ще лишатиме з носом своїх переслідувачів? Адже він сам, і невдовзі у нього не стане сил. Власне, підступний Упир на це й сподівається! Коли його ворог знесилиться, він сам, особисто, припечатає його останнім ударом. Артур хоробрий, та ще занадто недосвідчений і не здогадується, яку засідку готує йому У.

Ніби павук, Жахливий У сплів павутину і спостерігав не без утіхи, як тріпається мушка, потрапивши до неї, та все більше заплутується в тенетах. Ось-ось виб’ється із сил — і він задоволено її ковтне.

Щоб запобігти верещанню та непритомностям, Арчибальд провів Темрякоса таємним ходом. Голова велетня зачіпала стелю, тому йому весь час доводилося нагинатися. Темрякосу це не до шмиги. Навіщо було давати йому такий прекрасний зріст, якщо не можна випростатися і продемонструвати його в усій красі?!

— Та ще матимеш на це час! — тихо вмовляв дідусь. — Нам треба прослизнути повз Франсуа-Армана, інакше згаємо багато часу.

Арман, про якого йшлося, якраз перебував у вітальні, де змагався з телефоном.

— Алло! Алло! Таж відповідайте!

Шансів дозвонитися кудись у нього нема, бо Упир зі своїми вояками висадили в повітря телефонну станцію.

Доки Арман уперто і зосереджено домагається свого, Арчибальд із Темрякосом таки проскочили непоміченими під самісіньким його носом. Але тільки вони вирішили, що небезпека позаду, як наштовхнулися на шезлонг, у якому сиділа Роза.

— Добридень, тату! — вигукнула вона, нервово посміхаючись.

Слід сказати, що потрясіння не минули безслідно для молодиці, і її сіра речовина, покинувши насиджене місце, пішла собі гуляти закапелками її черепної коробки. Тепер Роза періодично нервово смикається і без причини сміється. Так, годилось би відвезти її на відпочинок!

У цей час Роза зайнята тим, що змиває із себе макіяж. Це потребує купу часу, особливо якщо пригадати, що майже половина її обличчя залита рожевим лаком для нігтів. Та, Артурова мати наполеглива — вона не збирається відступати.

Жінка помітила Темрякоса, молодика неймовірного зросту, з чорними, як антрацит, очима і півнячим гребенем на голові.

— Добридень, месьє! — ніскільки не дивуючись, промовила Роза.

Після зустрічі з велетенською мурахою її вже не злякати ніяким гребенем, навіть якщо до нього вплетено залізяки.

— Може, я приготую вам лимонаду? — спитала вона, повторюючи, як папуга, одну й ту саму фразу.

— Та ні, дякуємо, моє кошенятко, ми ненадовго! — чемно відповів Арчибальд.

Дідусеві слова надзвичайно схвилювали Розу, бо вона зразу ж уявила собі велетенського кота. В тому божевільному світі, в якому вона замешкала, такий котяра нікого не здивує. Але вона стурбована іншим: чи вистачить на всіх лимонаду, якщо до цього велета з півнячим гребенем на голові приєднаються ще й гігантські коти? Ось у чому питання!

Арчибальд вирішив, що розумовим розладом доньки він займеться потім, а спершу порятує світ. І він повів Темрякоса до гаража. Роза тим часом не припиняла змивати з обличчя рожевий лак.

Увійшовши до приміщення, дідусь одним махом зірвав запинало з чудового кабріолета. Він придбав його після подорожі. Звісно, це авто — шалене придбання. Зате яке задоволення після тривалої розлуки повезти Маргариту в місто у шикарному відкритому автомобілі! Бабуся спершу тішилася теж. Але бракувало багажника, і через це потрібно було здійснювати кілька рейсів, щоб привезти всі покупки, а це її втомлювало. І Арчибальд поставив свого красеня під брезент, виводячи його лише у неділю, коли відвозив Маргариту до церкви.

— Певно, управляти цією штукою не складніше, ніж гамулем! — з дитячою безпосередністю вигукнув Темрякос.

Він заліз в автомобіль, увімкнув запалення і натиснув на педаль акселератора. Просто чудовий водій! У його руках кабріолет лишиться, як новенький! Та, на жаль, через хвилювання Арчибальд не лише не відчинив ворота з гаража, а й не попередив про це Темрякоса. А в такому випадку, погодьтеся, ніяке мистецтво водіння не допоможе.

Рвучко зірвавшись із місця, авто вибило дерев’яні ворота. Втиснувши голову в плечі і замружившись, Темрякос вилетів на дорогу. З дзвоном і скреготінням від авто повідвалювалися деталі, що не витримали зіткнення з воротами. Вхопившись за кермо, Темрякос рухається далі, і автомобіль, вихиляючись, як норовистий гамуль, угамувався. Смиренний кабріолет поклався на волю Темрякоса і, упевнено оминаючи перешкоди, на повній швидкості помчав ґрунтовою дорогою.

— Перепрошую за ворота! — став вибачатися Темрякос. — Я загалом добре навчений, тільки чомусь вічно потрапляю в халепу!

— Та дарма! Я давно хотів їх поміняти! — заспокоїв водія Арчибальд. — А кермо ти тримаєш класно!

— Дякую! — почервонів і засоромився воїн, незвиклий до компліментів.

Не лише незвиклий, а й ніколи їх не чув. Певне, це його похвалили вперше в житті, і Темрякос розхвилювався. Серце забилося дужче, дихання почастішало, а на очі навернулися щемкі сльози. Вигляд розчуленого воїна викликає розчулення. Якщо забути, що в цю хвилину він за кермом. Дивлячись крізь сльози на дорогу, Темрякос не помітив повороту і ледве не вкотився у кювет. В останні секунди Арчибальд умудрився перехопити кермо і вивести авто на трасу.

— Вибачте! Не знаю, що на мене найшло! — виправдовувався Темрякос.

— Ти розхвилювався! Нічого, це приємне потрясіння. Тобі треба навчитися володіти своїми почуттями, особливо коли ведеш авто, — обізвався Арчибальд.

— І все? Окей! — відповів Темрякос, хоча ніхто б не бився об заклад, що він зрозумів усе сказане дідусем.

Та на всяк випадок воїн перевірив показники на панелі приладів і лиш потім натис на газ.

РОЗДІЛ 17

Селенія сиділа на краю дупла і вдивлялася в далечінь. Вона дуже схвильована, і раз по раз нервово стискує пальці. Якби хтось причепив до її пальчиків по вовняній ниточці, вона вже сплела б із десяток светрів. Причина для хвилювання є. Упир у місті, він хоче завоювати світ, і її прекрасний принц сам пішов битися із цілим військом.

— Якого дідька я тут стовбичу, як пугало на городі?! — сердито сказала Селенія. — Це я, справжня принцеса, королівська донька, повинна була піти на битву з чудовиськом, а не бідолашний Артур. Хоча він і мудрий, але ж не отримав такої королівської освіти, як я!

— А по-моєму, він поки що з усім упорався! — насмішкувато відзначив Барахлюш.

— Так, звичайно! — стиснувши вуста, погодилася принцеса. — Але ж він такий маленький, а Жахливий У справжнє чудовисько, тому я маю всі підстави для хвилювання за його маленьке життя.

Принцесині нерви не витримують — вони скрутилися в клубок, як вовняні нитки. І ось клубок покотився на підлогу, ниточка почала розмотуватися, і принцеса залилася слізьми. Барахлюш ласкаво поклав їй руку на плече.

— Не плач, сестричко, я певен, що твій прекрасний принц уникне небезпек! До того ж він нівроку виріс!

Барахлюш каже правду: Артур виріс із двох міліметрів до одного метра тридцяти сантиметрів. Хоча, звичайно, до Упиря з його зростом два метри сорок сантиметрів хлопчику, як до неба рачки.

Витерши сльози, Селенія виглянула із дупла і уважно прислухалася до незрозумілого шуму від дороги. Примружившись, щоб ліпше бачити, вона упізнала Арчибальдового кабріолета, який мчав, здіймаючи хмари куряви. Те, що дідусь поспішав на допомогу онукові, її підбадьорило. Але побачивши за кермом Темрякоса, що зігнувся у три погибелі, вона зразу втратила гарний настрій.

Темрякос сидів такий зосереджений, ніби бик, що жадав наздогнати тореадора в червоному плащі, з чого Селенія дійшла висновку, що Арчибальд потрапив у полон до Упиревого сина і той везе його до батька. Ми свідомі того, що її висновки не мають нічого спільного із дійсністю, але марево часом буває переконливіше за істину.

Гаряча королівська кров зануртувала, і принцеса кинулася з усіх ніг у покої, де відпочивала після трудів праведних бджолина королева. Селенія встигла перехопити й перекладача, який уже залазив у спальний кокон, щоб завершити свою сієсту. З несподіванки він гепнувся на підлогу і розбив собі носа.

— Що таке? Ми горимо? Мені дадуть нарешті виспатися? — загундосив він, затиснувши носа рукою.

— Негайно перекладай те, Що я казатиму королеві. Бо обіцяю тобі вічний сон! — нетерпляче горлала принцеса.

Лінгванюх зрозумів, що коли він заперечить, то травмованим носом уже не відкупиться. Так що легше виконати наказ цієї шалениці-принцеси.

Задихавшись, Селенія вбігла до королівських покоїв і заторохтіла.

— Королево! Ваша величносте! Небезпека, яка загрожує Артурові, вдвічі більша, бо Темрякос, Упирів син, поєднав із батьком сили. Юний принц відважний та сміливий, але не такий могутній. Він не переможе в битві. А якщо так станеться, то ми програємо у війні, бо Упир спершу зруйнує великий світ, а потім і малий. Як ми виживемо без прозорих річок, без листочків на деревах, без медоносних барвистих квітів? Якщо зникнуть дерева, зникне ліс, то й ми пропадемо.

Принцесині слова йдуть від самої душі. А на очах бринять сльози. Ніколи вона не промовляла так щиро і переконливо! Перекладач-пересвистувач ледве встигав натискати на дірочки, щоб якомога виразніше пересвистати стурбованість дівчини.

Королева не лишилася байдужою до її слів, але втома завадила їй відповісти з таким же запалом. Не дочекавшись відповіді, Селенія й далі переконувала чільницю бджіл.

— Ваша величносте, я знаю, ви живете усамітнено. Ви королева — і ваша справа керувати великим королівством. У вас немає нікого, на кого б ви могли опертися у важкі часи. Вам ні з ким поділитися тривогами, вам ніхто не підкаже правильного рішення. Тому ви краще за всіх знаєте, що таке самотність і як важко її витримати. Упевнена, такого ви не побажаєте нікому. Але якщо я сьогодні втрачу свого принца, моя самотність буде печальнішою за вашу. У мене навіть не вистачить сліз, щоб утопити горе. Рятуючи його життя, ви врятуєте й моє.

Слова Селенії, як стріли, пронизували серце королеви, і вона, забувши про втому, кілька разів коротко пискнула, а перекладач пересвистів:

— Який у тебе план, принцесо?

У Селенії вмить висохли сльози, і вона радісно усміхнулася.

Ми поки що не знаємо, який план у Селенії на думці, зате можемо упевнено сказати, що Упир успішно здійснював свій загарбницький задум. Артур ледве рухався, його комар увесь у милі. В нещасливої комахи відрубали крило, та ще й у неї відірвалася панель управління, яка кріпилася на вирячені комарині очі і поєднувалася до поводів. За допомогою цього пристрою вершник керував комаром, смикаючи за поводи то праворуч, то ліворуч. На кожному оці по чотири панелі, і якщо бодай одна відвалиться, керувати комахою стає дуже важко. Сьогодні Артур зробив стільки фігур вищого пілотажу, що на очах його комара всього дві панелі. Керувати ним — все одно, що вести автомобіль без педалей та керма.

Упир утішається. Спостерігаючи, як його противник утрачає сили. Руки в хлопчика тремтіли, дихання збилося, ївін став раз по раз помилятися. Ось він потяг за всі поводи, але його некерований комар навіть не намагався змінити напрямок і влупився в дах, зламавши своє останнє крило.

Артур втратив висоту і разом із летючим конем упав на землю, здійнявши хмару куряви. Комар розбився на пляцок, а хлопчика викинуло із сідла, і він, підлетівши догори, як незграбний пінгвін, упав поряд. Могутній меч випав із рук і потонув у пилюці.

Упир нетерпляче чекав на цю мить — він задоволено заплескав у долоні.

— Чудово, юначе! Ви нам зіграли незабутній спектакль! Ваша доблесть не має рівних, хоча демонстрували ви її, якщо чесно, дарма, — вдавано пошкодував хлопчика Жахливий У. — Схопіть його!

Осмати, зіскочивши з комарів, накинулися на Артура, який був занадто знесилений, щоб опиратися. За кілька секунд його уже спутали, як упаковане в сіточку м’ясо, що тільки-но вийняли з коптильні.

— Підготуйте стовп для жертви! — наказав Упир охороні.

Кілька комарів кинулися спилювати телеграфного стовпа, обриваючи з нього дроти. Тотемний стовп помістили в середині майдану і прив’язали до нього нещасливого Артура, як ковбоя, що потрапив до рук ворожого індіанського племені. Упир спішився і піднявся на балкон мерії. Він полюбляв виступати з високих трибун. Так зручніш милуватися вишикуваним військом. А тут ще й видно всі руїни.

Він дивився на місто, що лежало перед ним, точніше, на те, що лишилося від міста. Кожен другий дім згорів. І на його місці клубочилися чорні дими. Такі самі дими вздовж дороги, уламками автомобілів закидало вулиці, як опалим листям. Мешканці повтікали. Артур — єдина людина, але він тут не зі своєї волі. До того ж він міцно прикручений до стовпа.

В очікуванні захопливого видовища, навколо хлопчика юрмилися ос мати. Жорстокі страти полонених завжди були улюбленими розвагами войовничих стародавніх народів. Дві тисячі років тому римські імператори кидали невинних на поживу левам. На жаль, нині знайти лева, та ще й голодного, у французькому провінційному містечку досить складно. Але ніхто не переплюне Упиря як вигадника усілякої мерзоти. Так що будьте певні: він вигадає щось, страшніше за левів. Якщо колись у книзі рекордів виокремлять спеціальну сторінку для злочинців, то Упир безумовно на ній матиме місце, і тільки Господу буде відомо, за які гріхи. Хоча не варто випереджати події, адже Жахливий У готовий саме тепер показати своє гидке єство.

— Мої доблесні воїни! — витягши вперед рукоклешню, почав промову У.

У відповідь тупоголові осмати, позлазивши з комарів, щоб краще роздивитися полоненого, радісно залементували. І незабаром на майдані так гуло, що розібрати бодай якісь слова не було ніякої можливості.

— Ми знищили ворога і тепер усе навколо належить нам! — перекрикував Упир своїх поплічників.

Осмати із запалом бряжчали зброєю.

— Але це лишень маленький куточок великого світу! Головне — попереду! Великий світ чекає на нас! І ми його захопимо цілком!

Біснуваті осмати завили так, що порівнянно з ними волаючі фани на рок-концертах — принишклі слухачі недільного богослужіння.

— А тепер відсвяткуймо нашу першу перемогу! Я прошу вас ушанувати того єдиного місцевого мешканця, який наважився воювати проти нас, а саме особисто принца Артура!

Осмати так гучно заплескали, ніби йшлося про присвоєння полоненому Нобелівської премії. Будь-який. воїн утішився б від таких оплесків на свою адресу. Та Артур — не воїн. У бій уступити його примусили обставини. Він усього лиш маленький хлопчик… Але хоробрий, тому завжди готовий захищати свою принцесу і битися за справедливість навіть із тими, хто старший і дужчий за нього. Щоправда, тепер йому хотілося закричати, що він не гідний такої честі. Нехай ліпше його відпустять. А без воїнських почестей він якось переб’ється. Бо ж Упиреві компліменти нікого ще до добра не довели. Але для спротиву вже не зосталося ні сил, ні мужності. Єдина, на кого він сподівався, — це принцеса Селені?. Хлопчик певен, що вона підхопить його діло і навіть переможе. Горда і незалежна принцеса не відступить, доки не доконає Упиря. Ця думка зігрівала Артура — і він усміхався.

Чого-чого, а побачити усмішку на Ар-туровому обличчі Упир не сподівався. Він же не просто полонений, а спутаний і прикручений до жертовного стовпа!

— А ти й справді хоробрий, юначе! Щоб ушанувати твою дивовижну мужність, я покличу на допомогу всю свою уяву і вигадаю кару, гідну тебе! — сардонічно посміхаючись, заявив У.

Зо дві сотні осматів хихотіли і терли лапки. А Жахливий У тер підборіддя. Він завжди так робив, коли щось обмірковував. Але сьогодні він тре своє підборіддя дуже поволі, що є ознакою напруженої роботи мозку. Треба зауважити, що за все своє життя Упир вигадав стільки мерзоти, що вигадати щось новеньке йому доволі непросто. Але він повинен бути на висоті своєї репутації. Не личить розчаровувати військо, а тим більше — полоненого. Осмати очікують небувалого видовища. Одні тупцяють із нетерплячки, другі труть кінцівки, треті пожадливо облизуються. Артур бачив глядачів, які очікували на захопливий спектакль, і відчував, що до нього повертається втрачений спокій. Занадто нерозумні з вигляду чудовиська навколо нього!

Воїни в напрузі. Всі нетерпляче очікують вердикту Упиря. Нарешті чільник підняв рукоклешню.

— Нехай його… відв’яжуть! — несподівано промовив він.

Можливо, У вигадав який хитромудрий план. Тільки його вояки не зрозуміли суті. Втім, може бути, потішити полоненого надією, а потім забрати її назавжди, і є найпідліша підступність? Багато хто так і подумав, тому осмати з радісним галасом кинулися ров’язувати Артура.

— А тепер… нехай він іде! — тремтячим голосом сказав У.

Осмати ніяк не втямлять. Такі тонкі хитрощі не для їхніх крихітних мізків. Тепер уже ніхто не розуміє, що сталося. Ага, нагадаємо ще й таке: Упир не мав звички промовляти тремтячим голосом. Утім, як ще йому промовляти, коли його горла торкнувся меч? Це тихо виник за спиною У Темрякос, використовуючи батька і щитом і заручником водночас. Осмати подивовані. Ніхто не смів і поворухнутися. Окрім Артура! Хлопчик енергійно розтирав зімлілі кінцівки і, озираючи майдан, згадував, куди міг подітися меч, який він упустив, падаючи разом із комаром.

РОЗДІЛ 18

Отямившись від переляку, Упир опанував себе. Син напав на нього зненацька, скориставшись із несподіванки. Але страх зник, і звивини завойовника інтенсивно зарухалися. Як він міг ускочити по самі халяви? Точніше, як міг Темрякос, його син, якого він так любить, загнати його в кут? Питання просте, на перший погляд. Темрякос його син, але батько часто про це забував. Тільки час має здатність розставляти все на свої місця і кожному платити за вчинки.

— Як ти наважився напасти на свого батька? — вигукнув Упир, намагаючись, щоб голос зазвучав схвильовано.

— А ви, тату? Як ви могли двічі кинути свого сина? — відповів Темрякос, що вирішив не піддаватися на батькові хитрощі.

— Отже, я маю бути покараним за те, що довірився тобі? — спитав У.

Це питання заскладне для Темрякосового розуму.

— Я-я-я-к це — довірився? — спромігся він вичавити із себе.

— Двічі я лишав тебе самого в небезпечних ситуаціях, і я цього не забував. Але то були випробування, щоб загартувати твій характер. Майбутній правитель повинен уміти протистояти долі, хай би якою підступною вона була. Дорога на трон не буває легкою. А тебе чекає трон. Після мене ти успадкуєш усі мої володіння, адже ти — єдиний мій син! Так невже мені слід захищати тебе від кожного повіву вітру, щоб ти зростав, як теплична рослина? Чи не мій обов’язок гартувати твій характер; щоб ти був напоготові до тих звершень, які на тебе чекають? Адже я випробовував не лише тебе, а й себе! Хіба ти не знаєш, як хвилюється батько, коли бачить, що його дитя бореться за виживання? Я певен, твої випробування були нелегкими, але ж майбутній імператор повинен бути схожим на могутній дуб, а не на похилену вербу. Він повинен загартовуватися не лишу у вогні вулкана, але й у пекельному вогні!

Сам того не помічаючи, Темрякос розбухав від гордощів. Власне, всі хлопчиська такі: лиш починаєш їм лестити, як їх уже розпирає, як повітряну кулю.

Лавіруючи між осматами, на майдан вискочив Арчибальд і побачив онука.

— Артуре!

— Дідусю!

Вони радісно побігли назустріч одне одному: тепер вони нічого не бояться, бо обидва живі!

— О Артуре! Як чудово! Як чудово, що я тебе знайшов!

— Я теж дуже радий, дідусю! Але тепер я хочу відшукати могутній меч, який мені дала Селенія. Допоможи мені!

І вони разом стали гребтися в пилюці, шукаючи меча.

Упир усе ще на балконі, а його син Темрякос так і не забрав меча від його горла.

— І що б ти про мене подумав, якби я не дозволив пройти тобі через огонь і воду? — все ще умовляв сина Упир. — Ти б сказав: «Батько мені не довіряє! Він уважає, що я не здатен стати правителем!» Та я ніколи не сумнівався у твоїх чеснотах! І тому виявив тобі таке довір’я! Я був переконаний, що ти з будь-яких випробувань вийдеш сильнішим, могутнішим, готовим керувати державою!

Темрякос зніяковів. Він геть заплутався. А що коли він і справді помилявся?

Може, батько стільки для нього зробив, а він того й не помітив? Можливо, байдужість і постійне незадоволення Упиря — всього лиш прихована любов до сина?

— Поглянь на своє військо — воно перед тобою! — вів своєї Упир. — Ці воїни чекають на тебе! Саме на тебе — юного відважного імператора, який і поведе їх від перемоги до перемоги, на завоювання двох світів!

— Е… а… А ви, батьку? — стурбовано спитав Темрякос.

Його лезо вже перестало так натискати на шию Жахливого У.

— Ну, а я… Мій час вичерпався… Я повернуся до спокійного життя і з радістю слухатиму розповіді про твою звитягу. Так обертається колесо буття. Одна зірка гасне — інша спалахує. І світить нам уночі!

Темрякос усміхнувся. Що там каже Упир, він не розуміє, але слова звучать красиво! До того ж, за порадою Арчибальда, він почав учитися стримувати свої емоції. І Темрякос опустив руку з мечем. Тепер, віддаючи належне своїм хитрощам, посміхнувся Упир.

— Іди, мій сину! Поспілкуйся з народом! Темрякос такий заскочений, що в нього від хвилювання підкосилися ноги. І він докоряв собі, що посмів не повірити батькові.

— Та не мордуйся так, сину! — підбадьорив його У, — на твоєму місці я б діяв так само!

Підтриманий його словами, Темрякос несміливо підійшов до балконних перил і поглянув униз на осматів, які геть нічого не могли зрозуміти.

— Мої вірні вояки! Ось ваш новий командир!!! — гукнув Упир, і його слова відлунювали на майдані, линучи османам у вуха.

Батько схопив синові руки і високо підняв. Звісно, осмати здивовані з такої швидкої передачі влади, але ж їм ніколи ніхто не залишав часу на роздуми, тому вони одностайно вітали нового командувача.

— О ні! — застогнав Арчибальд, побачивши, чим все це обернулося.

Темрякос, ошелешений могутнім вибухом захвату у відповідь на повідомлення Упиря, з подивом позирав на цілий ліс мечів, якими бряжчали осмати, підскакуючи на місці і горлаючи не своїм голосом. Ніколи він не відчував такого задоволення, такого викиду адреналіну від того, що ти височиш над натовпом, а цей натовп тебе вітає. Він справжній повелитель світу, і він це усвідомив…

Єдина людина, яка співчуває становищу Темрякоса, це Артур.

— Бідний Темрякосе! — зітхнув він. — Влада — це пастка, а ти, схоже на те, в неї втрапив.

Упир згодний із хлопчиком. Стоячи за синовою спиною, він злісно посміхався. Зачекавши, поки Темрякос почне вимахувати руками, як юний півник крилами, він щосили штовхнув його в спину. Не розуміючи, що сталося, Темрякос упав на перила, вони під ним тріснули — і новоспечений полководець гепнувся вниз з висоти декількох метрів.

— Схопіть його! — гнівно наказав Упир, і його обличчя скривилося в гримасі ненависті.

Якщо, звичайно, уявити, що його лице здатне спотворитися…

Та осмати не рухалися. Вони остаточно з’їхали з глузду. То прив’яжи, то відв’яжи, то тішся новому командирові, то дивися, як він летить із балкона… Так, тут було над чим замислитися і поворушити мізками, А враховуючи те, що мізки в осматів украй неповороткі, часу, щоб ними ворушити, треба щонайменше з рік. Знаючи, що він командує бандою ідіотів, Упир приречено зітхнув:

— Це-був-жарт! Я-ваш-повелитель! А тепер уперед, схопіть Артура, Арчибальда і Темрякоса та прив’яжіть усіх трьох до стовпа, бо я розгніваюся і підсмажу вас, як звичайнісіньких мух! — мало не пускаючи півня, репетував У.

Коли наказ звучить, ніби грім гуркоче, осмати не думають — вони виконують. Тому схопили і Темрякоса, що все ще не позбувся ейфорії, і Арчибальда з Артуром, а за кілька хвилин їх разом прикрутили до стовпа.

— Я… мені шкода… Я попався на гачок, Артуре! — зніяковіло промовив Упирів син. Йому дуже соромно.

— Дарма, — заспокоїв розгубленого воїна Арчибальд. — Ти вчинив як добрий син. А він показав себе поганим батьком. Та настане час, коли він лікті кусатиме!

— Може, й настане, — похмуро відповів Темрякос. — Та доти він нам лікті відкусить!

Обличчя в Артура незадоволене. Думка про те, що їх пошинкують, як капусту, його не втішає.

— Ти не маєш ніякого плану, щоб нам викрутитися? — спитав він Темрякоса.

— Якби я був такий кмітливий і знав, як нам утекти із цієї засідки, я б у неї не потрапив! — не без іронії зауважив вояк.

Спустившись із балкону, Упир наблизився до полонених.

— Друзі мої, готуймось до смерті! — прошепотів Темрякос, гордо випробовуючись.

Він приготувався до загибелі.

— Ми готові! — з похмурою гідністю відповів Арчибальд.

— А я — ні! — заперечив Артур. — Я не маю й найменшого бажання померти сьогодні та ще й біля тотемного стовпа! Треба шукати вихід! Або могутній меч!

Упир спіткнувся. За іронією долі — об могутній меч. Повелитель нагнувся і взяв його до рук.

— Ідучи до вас, я розмірковував, як покарати своїх ворогів. І вигадав безліч способів, одначе вони всі здавалися негідними вас. Але завдячуючи богині лісу, яка поклала цей меч на моїй дорозі, я відчув, що моя фантазія запрацювала удвічі сильніше.

І Упир подарував усім посмішку, схожу на блискавку, яка протяла грозову хмару.

— А тепер мені хочеться знати: з кого почати? — по-садистськи кривлячи губи, спитав він.

— З мене! — першим обізвався Темрякос.

Упир здивувався. Він не чекав такого від сина. І йому це не сподобалося, бо знищення Темрякоса не входило в його задум. Одна річ — кинути сина, і зовсім інша — убити його. Звісно, Упир негідник, мерзотник і злочинець, але він хотів позбутися лиш Артура з Арчибальдом. Потім, принизивши, він би визволив свого сина. Бо Упиреві здавалося, що його можна скерувати дорогою Зла. А Темрякос сплутав його карти. Як йому підказати, що його загибель не входить у наміри завойовника?!

— Я… я хотів би кращими закусити! — заявив У, хоча хто б там повірив його словам, хіба що осмати.

— Тоді починай із мене! — сказав Арчибальд.

І цього Упиреві не хочеться, бо тоді він позбудеться задоволення. Він має намір почати з Артура, щоб більше завдати страждань Арчибальдові. Упир — садист, він знає, як зачепити за живе.

— Я почну з Артура, щоб пошанувати його хоробрість! — промовив Жахливий У: як дихне — так і брехне!

Артур гарячково міркував. У нього лишилася остання карта, яку він розіграв у двобої із Темрякосом. Він повинен зробити так, щоб у голові Упиря роїлися найгидкіші, найчорніші думки. Тоді могутній меч стане таким важким, що Жахливий У не зможе його втримати в руках.

— Змилостивтеся, змилостивтеся, повелителю! Не карайте таких нікчемних істот, як ми! — заголосив Артур зі смутною мордочкою намоклої болонки.

— Не забувай про гідність, дитя моє! — нагадав йому дідусь, не зрозумівши онукового задуму.

Упир злісно розреготався.

— Та не хвилюйся, Арчі! Твій маленький Артур хоче мене пошити в дурні! Він намагається розізлити мене, розбудити в мені погані думки, щоб меч утратив свою могутність. Та я не вчора народився, знаю властивості цього леза ліпше за вас. Тому я спокійно, не нервуючись порубаю вас на дрібненькі шматочки, ні разу не схвилювавшись і ні про що погане не подумавши, — відповів він, пестячи лискучу сталь.

Артур понурив голову. Його карту бито. Партію програно. Відчай його мало не розчавив. Він не боїться покинути цей світ, він боїться більше ніколи не побачити Селенії. Розлучитися із родиною, з псом, з улюбленими іграшками, звичайно, страшно, але покинути назавжди Селенію — просто жахливо. Хлопчик може скільки завгодно стискувати кулаки, та руки його міцно прикручені до стовпа, і Упир легко пошинкує його, як капусту.

І ось лезо злітає вгору. Гидко хихочучи, мерзотник заніс меч над Артуровою головою. Заплющивши очі, хлопчик приготувався до смерті, сховавши у своєму серці образ усміхненої Селенії.

Та враз могутня рука перехопила Упиреві клешню. Це рука Темрякоса — молодому воїнові вдалося вивільнитися з пут. Жахливий У завмер, як блискавка на півдорозі до мети.

— Я цього не дозволю, батьку! — тихим голосом промовив Темрякос.

Ті кілька годин, що він спілкувався із Арчибальдом, пішли хлопцеві на користь, і його приспана сіра речовина тепер збудилася і запрацювала на повну силу.

В Упиревих очах заграла лють. Величезною рукоклешнею він схопив сина за горло і могутнім ударом уліпив його у стовп.

— Я хотів урятувати тобі життя, але ти сам змусив мене змінити рішення!

І Жахливий У замахнувся могутнім мечем, щоб убити сина.

— Ти помреш першим! — гучно вигукнув він, забувши, що постійно репетувати — шкодити своєму здоров’ю.

РОЗДІЛ 19

Адже якби він так не горлав, то почув би дзижчання, яке невблаганно наближалося до майдану. (Ми всі свідомі того, що бджоли не люблять, коли про них так кажуть, але незвичайні обставини нас вимусили це зробити). Артура визволяти мчав бджолиний рій! Попереду, зі швидкістю сто кілометрів на годину, летіла бджолина королева, а на спині в неї сиділа Селенія.

— Прямо по курсу бачу ціль! — повідомила принцеса королеві. І та зрозуміла все без перекладача.

Бо попереду — Упир. Він стояв до них спиною і не лише не бачив, а й не чув їхнього наближення. Бджола — вжик-вжик — точила гострим кігтем жало, щоб уцілити Жахливому У в сідницю.

— Прощавай! — урочисто промовив повелитель, заносячи меча для удару.

— Давай! — закомандувала Селенія так голосно, що й Упир її почув.

Але почути — це одне, а відповісти — зовсім інше. На відповідь часу нема. Бджолине жало зі швидкістю сто кілометрів на годину вп’ялося Упиреві в сідницю. З несподіваного болю він заверещав як різаний. Меч випав йому з рук і увійшов у землю.

— Хто смів?! — заревів повелитель, схопившись за сідницю.

Та бджолина отрута вже подіяла. Завойовник відчув, як у його тіло проникло щось незрозуміле і воно побігло усіма судинами. Передбачити дію цієї речовини він не міг, і його охопила лють — він замахав руками, затупав ногами, одне слово, грім і блискавка!

— Я вам покажу, що значить чинити спротив Моїй Величності! — заволав він, злісно блимаючи очима.

Ухопивши меча, У намагався його підняти. Але меч непорушний. Упир наповнений мерзотними думками — і меч це розумів. Завойовник може його смикати, скільки подужає, та нічого не вийде. Меч сидів у землі, як столітній дуб. Та й сили в Упиря поменшало, бо просто на очах він дрібнішав. Він не всихав, що було б природно для його віку й способу життя, а перетворювався, переходив у інший світ, де його зріст сягав трьох міліметрів. За кілька хвилин повелитель мороку, володар Сімох континентів і двох світів обернувся на дрібну напівзотлілу комаху. І ця комаха вчепилася в руків’я могутнього меча, щоб не впасти, бо дуже боялася висоти.

— Ти щось сказав? Чинити спротив твоїй величності? — весело перепитав Арчибальд.

— Ось що значить не шанувати богиню лісу і зневажати закони природи, — повчально промовив Артур, спостерігаючи, як Упир знову повернувся до тих розмірів, на які він заслуговував.

Та якщо завойовник зменшився так, що його треба розглядати в мікроскоп, то, на жаль, про його військо цього не скажеш. Осмати більші за людей. Вони отямилися, взялися за мечі і пішли в наступ.

Темрякос швидко розплутав мотузку на Артурових руках. Побачивши осматів, хлопчик підскочив до могутнього меча і схопився за руків’я. Меч вийшов із землі так само легко, як увійшов. Артур із Темрякосом стали поряд із Арчибальдом. Вони готові захищати його від осматів. Двобій неминучий, і наших героїв чекають нові випробування. Вони обидва хоробрі і сповнені рішучості, але противник у сотні разів кількісно переважає їх, так що про завершення битви говорити зарано. Осмати нерозумні, але коли їх розізлити, вони стають дуже небезпечні. А осмати на гігантських комарах небезпечніші вдвічі.

Бджолина королева підлетіла до самого Артурового носа.

— Я тут! — гукала Селенія, розмахуючи руками.

Хлопчикове обличчя промінилося радістю. Яке щастя знову зустріти свою принцесу! Якби вони були однакового зросту, він би кинувся їй в обійми. Але тепер це неможливо, інакше він її розчавить, як листочок. І Селенія це розуміє, їй теж хотілося б упасти в обійми Артура. Та треба зачекати… І вона послала йому поцілунок рукою, який долетів до Артурової щоки. Хлопчик зашарівся від задоволення. І теж послав їй свій цілунок. Від вихору, який спричинив хлопчиків цілунок, принцеса ледве не звалилася зі спини бджолиної королеви.

Одначе пора подумати про те, що твориться навколо. Весна з її амурами і туркотінням голубів настане лише опісля суворої бойової зими, а її нашим героям ще треба пережити.

Вишикувавшись, осмати взяли полонених у кільце і почали поволі наступати, іншими словами, стискувати кільце. Несподівано всі присутні на майдані почули глухе гуркотіння. Земля здригнулася. І серед тих грізних звуків чітко чути брязкіт гусениць. У місто прибула справжня армія.

Командор Бельрів постарався. Він не лише попередив сусідній пожежний гарнізон, а й викликав на допомогу армійські підрозділи. Та ще в таких моторошних барвах розписав Упиря, що на допомогу захопленому містечку скерували важку військову техніку — два штурмових танки, чотири самохідні гармати і дванадцять вантажівок із солдатами.

Батальйон стрімко зайняв позиції і повернув гармати в бік ворога. Побачивши приготування військовиків, осмати зрозуміли, що ні бажання, ні уміння воювати з професіоналами у них нема. А оскільки вони ніколи не були сміливими і лиш Упир умів надихати їх на розбійні напади, то осмати вирішили знятися з місця і дременути на пошуки спокійнішого закапелка.

Осідлавши хмари загнузданих комарів, вони злетіли в небо. І воно вмить почорніло, але всього на кілька хвилин. І ось уже небокрай знову чистий, а сонце, мовби руки, простигло промені допомоги маленькому містечку, щоб воно якнайшвидше загоїло рани після несподіваної і цілком жалюгідної війни. Військові розгубилися — ворог зник без бою і рятувати більше нікого.

На майдан на повній швидкості вкотилися три автобуси, напхані репортерами. Вискочивши з них, журналісти, як горох, розскочилися вулицями.

Темрякос задоволений: йому вдалося взяти участь у визволенні міста. Але на душі в нього тривожно. Адже він тепер єдиний, хто прийшов у місто з іншого світу. Його зріст і гребінь із вплетеним залізяччям привертають до нього загальну увагу.

І він боявся, щоб його не мали за ворога.

— Ходімо, тобі ліпше сховатися! — потяг за рукав Артур.

Швидко оцінивши ситуацію, хлопчик потяг Темрякоса до найближчої крамнички. Це лавка антиквара, розташована в єдиному вцілілому поблизу будинкові. Попорпавшись у купі старого одягу, Артур витяг довгий чорний плащ, розшитий блискучими шовковими нитками, і накинув його на плечі друга.

— Стій тут, поки я розповім поліції твою історію!

— Навіщо поліції? — здивувався Темрякос.

— Ну, розумієш, у тебе нема ніяких документів. Тому нам слід пояснити, що ти нам допоміг, що без тебе ми б ніколи не позбулися тих дурнуватих осматів!

— А може, я їм сам усе поясню? — чемно запропонував Темрякос.

— Чудова думка! На жаль, коли вони побачать твій гребінь… у них може виникнути ідея відправити тебе в зоопарк!

— Ох! — зітхнув Упирів син.

Пам’ятаючи про правила ввічливості, яких навчив його Арчибальд, він більше нічого не питає, хоча насправді помирає від бажання спитати, що таке зоопарк.

— Стій тут, я незабаром повернуся! — сказав Артур, зачиняючи двері крамнички.

Щільно загорнувшись у чорний плащ, Темрякос стояв посеред приміщення. Несподівано пролунав дзвінок — і в крамничку зайшов якийся чоловік. Судячи з вигляду, хтось із прибулих в автобусах журналістів. Напевно, він помітив, що сюди зайшли двоє, а вийшов один. А це вже цікаво. Журналісту років двадцять п’ять. Він худий, з коротко підстриженою борідкою, що тоненькою смужкою окреслювала вольове підборіддя. Жадаючи розгадати загадку, репортер уважно оглянув приміщення. Його жваві світлі очі поглядають насторожено і допитливо.

— Месьє? — спитав він на всяк випадок.

Темрякоса охопив відчай. Його ніхто не повинен бачити, бо заберуть у зоопарк! Він поки що не знає, що це таке, але вже підозрює, що зоопарк — не те місце, де йому хотілося б провести свої канікули. Схопивши перший-ліпший військовий шолом, він натяг його на голову.

Молодий журналіст обійшов стіл і побачив велетенську фігуру в чорному плащі. Голову фігури прикривав шолом, з-під якого долинали дивні хрипкі звуки. Тип у шоломі схожий на персонажа із науково-фантастичного роману.

Темрякос здогадався, що його помітили. Він занімів, чути було лиш його часте дихання, що нагадувало пихтіння паровоза. Журналістові зробилося моторошно, одначе допитливість сильніша за страх.

— Перепрошую, що потурбував, месьє, та я репортер, і хотів би поставити вам кілька запитань. Якщо, звісно, ви не проти…

Темрякос мовчав, тільки дихав удвічі частіше — ніби наввипередки з паровозом біг вепр.

Обережно, щоб не налякати дивну особу, журналіст витяг блокнота.

— Почнемо? — чемно спитав він. І не дочекавшись відповіді, додав:

— Місцеві мешканці розповіли, що серед майдану стояв диявол. Зненацька його скрутило і він став швидко зменшуватися, доки не щез зовсім. Чи ви могли б підтвердити цей факт?

Темрякос задихав спокійніше. Вепр вирішив не наздоганяти потяг…

— Можливо, ви знаєте, хто цей диявол? Може, ви з ним знайомі?

Темрякос розмірковував, перш ніж замогильним голосом промовити:

— Я його син!

Журналіст роззявив рота і застиг на місці. Перед його очима промайнули воістину фантастичні картини. Подумати тільки! Чудовисько зросту понад два метри, батько якого — сам диявол?! Так, тут є де розгулятися уяві! Перебуваючи під враженням нової ідеї, репортер дістав із кишені візитну картку і простяг її Темрякосу.

— Тримайте! Ось моя візитна картка. Я дуже хочу дізнатися про вас більше. Якщо ви колись захочете розповісти мені свою історію, я із задоволенням її вислухаю. Я журналіст, але ще пишу сценарії для кіно. І мені здається, що про вас можна зняти дивовижний фільм!

Кінчиками пальців Темрякос узяв візитну картку. Репортер усміхнувся і пішов до дверей.

— Телефонуйте мені в будь-який час! — промовив він на прощання, зачиняючи за собою двері.

Кілька хвилин Темрякос не рухався. Увічливе. ставлення все ще для нього незвичне. Він ще не освоївся. Упирів син поглянув на картку, де було написано: «Дж. Лукас. Кінематографіст».

На жаль, читати вояк не вмів, тому й кинув картку на підлогу і повернувся у свій темний закуток.

РОЗДІЛ 20

Над сервірованим столом захопливий погук. Усі дружно вітали Маргариту, яка увійшла до кімнати з великим шоколадним тортом у руках. Арчибальд заплескав у долоні, до нього приєдналися бонго-матасалаї. Роза захоплено сплеснула руками. Вона не перестає дивуватися материним талантам і її умінню користуватися десятьма пальцями одночасно.

— Ти теж колись цього навчишся! — вирішив підбадьорити дружину Франсуа-Арман.

Роза лишень усміхнулася у відповідь. Вона давно вже позбулася будь-яких ілюзій. Двадцять років вона намагалася навчитися випікати такий торт — і їй ні разу не вдалося. Ось і сьогодні так пильно стежила за кожним етапом його приготування, що навіть впустила в тісто окуляри. Доки вона їх ходила відмивати, а потім поверталася назад, Маргарита виконала кілька операцій, і її донька знову перестала розуміти, що до чого. Арман погладив її по щоці.

— Але ж ти не порізала собі пальця — і це вже прогрес.

Роза похмуро зиркнула на чоловіка. Їй не подобається, коли хтось нагадує про невдачі на кухні, особливо при гостях.

— Ой яка краса! — вигукнув лейтенант Балтімор, щоб розвіяти хмари на обрії подружжя.

— Судячи із пахощів — перед нами правдивий шедевр! — додав командор Бельрів, задоволений, що не втратив можливості сказати комплімент.

Усі задоволено засміялися. Вони раді, що незвичайні пригоди вже позаду, що все завершилося добре і вони знову можуть насолоджувати заслуженим миром і спокоєм.

Маргарита почала розрізати торт. Можна подумати, що вона намагалася поділити його на абсолютно однакові шматочки. Насправді бабуся хотіла якомога менше зіпсувати свій кулінарний виріб. Вона чудово знала, що за кілька хвилин торт зникне в шлунках її гостей, але їй подобається, коли він лишається до останнього привабливим. А сьогодні торт особливий! Глазур так і сяяла, шоколадна поливка вилискувала, ніби лід перед чемпіонатом світу з фігурного катання, а дрібненькі трояндочки з білого шоколаду здавалося зроблені з тонкого мережива. У всіх уже слинка покотилася — вони взяли в руки тарілки і чекають, коли можна буде їх передати Маргариті, щоб отримати шматочок жаданого торту.

Перший шматок Роза поставила своєму сусідові за столом. І тут-таки побачила, що його нема.

— Артуре! Ти куди? Повернись до столу! Бабуся роздає торт! — обертаючись навсібіч, кричала Роза, не знаючи, куди подівся її син.

— Передавай далі, — попросила її Маргарита. — Артурові спеціальна порція буде!

І справді, останній шматок на останній тарілці — удвічі більший за інші. Бабуся впевнена, що її героїчний онук на нього заслужив. Адже це він посприяв, щоб усі ці люди зібралися за спільним святковим столом, веселилися, пригощалися і обговорювали, як би поліпшити світ, порятований Артуром.

Узявши тарілочку з найбільшим шматком, Маргарита пішла до вікна, де бавився її онук. Дорослі часто беруть із собою на святкові обіди дітей, але ще жодна дитина не досиділа за столом до кінця такого обіду. Адже дорослі їдять так повільно і ведуть нецікаві бесіди! Тому діти втікають, не дочекавшись солодкого.

— Бери! — сказала бабуся, подаючи Артурові тарілку.

Та хлопчик настільки захопився грою, що не відповів, і вона поставила її на підлогу.

— Ні, ні! Не на підлогу — там найінтенсивніший рух! — вигукнув Артур.

— Ой, вибач! — перепросилася бабуся. — Вибач, мій дорогенький, я забула, що сьогодні в тебе змагання!

— Ага! Шоколадний торт! — облизався Артур.

Нарешті він помітив, що йому принесла бабуся. Чудесні пахощі повернули його із мрій на землю.

Хлопчик узяв тарілочку і заходився наминати торт. Маргарита навіть не встигла йому зауважити, щоб він їв охайніше. Та він би все одно відповів «угу» і зразу ж би скористався своєю футболкою замість серветки. А потім увесь вимажеться в шоколад! Усміхнувшись онукові, бабуся погладила його по голові і повернулася за стіл.

Хоча Артур набив рота шоколадом і вимазав руки, та це не завадило йому витягти із кишені швейцарський ножик. (Нагадаємо, що в Швейцарії ножики нормально співіснують із шоколадом). Витягти найкоротше лезо, хлопчик обережно відрізав малесенький шматочок і опустив його в кошик будівельного крана.

Артур натиснув на кнопку — кран під’їхав до відчиненого вікна, і його стріла витяглася над підвіконням. Кмітливий онук почав обертати важіль, і маленький кошик поповз униз, на терасу перед будинком. Там на нього очікує джип. Кошик опустився на підлогу — Темрякос забрав із нього шматочок торту і переклав його в авто.

Артур визирнув у вікно.

— Спеціально принцесі Селенії! — пошепки повідомив він.

Темрякос випростався, як по команді «струнко», подаючи Артурові знак, що все буде виконано.

— Слухаюся, шефе! — вигукнув він, сідаючи за кермо.

Маленький джин із місця набрав швидкість і, зіскочивши зі східців, швидко зник у густій траві. За кілька метрів від ґанку в землю вкопано трубу, залишок Арчибальдового водогону. Не гальмуючи, Темрякос у’їхав у неї і зник у мороці, як потяг у тунелі.

Відчинивши браму, королівська сторожа метнулася врізнобіч, щоб не втрапити під колеса автомобіля. Порушуючи всі правила дорожнього руху, Темрякос вилетів на майдан і загальмував перед носом короля, обвіявши його величність і усіх верховних сановників курявою.

— Спеціальне постачання! — радісно повідомив водій, не дбаючи про те, яким чином сановники відчистять свої пишні строї від пилюки.

— Ап-чхи! Ти привіз — апчхи! — важливе повідомлення для ради? Чи — апчхи! — мені? — поцікавився король, чхаючи і обтрушуючись від куряви.

— Не для ради і не для вас! А для Селенії! — усміхнувшись, повідомив Темрякос.

За кілька секунд він ногою відчинив двері до маленького будиночка Селенії. Принцеса аж підскочила. Ну, маєш! Це ж її будинок! Темрякосу ще вчитися й вчитися, особливо пристойної поведінки. Хоча цього разу можна йому вибачити, бо його обидві руки зайняті — він ніс великий шматок торта.

— Це від Артура! — оголосив посильний, поставивши подарунок на стіл.

Прекрасні очі Селенії спалахнули тисячею вогників. Так буває щоразу, коли її принц надсилає звісточку.

— Та ніколи не втисну в себе такий шмат! — аж злякалася принцеса, кинувши погляд на торт.

— Сподіваюся, ти не будеш проти, якщо я тобі допоможу? — поцікавився Барахлюш, поставши на порозі, як дідько з табакерки.

Селенія позирнула на брата і жартома відповіла:

— Твоє бажання допомогти розчулило мене до печінок, Барахлюше, і я можу тільки тішитися, що в мене такий дбайливий братик!

— Аякже! Я завжди до твоїх послуг! — пишаючись, промовив Барахлюш і сів напроти торта.

— Темрякосе, а ти куди? Ану ріж торт на три частини! — зупинила принцеса юнака.

— Із задоволенням! — відповів він.

Висмикнувши зі своєї зачіски лезо, Темрякос розрізав торт на однакові три частини. Тим часом Барахлюш витяг із кишені свій знаменитий ножик-трансформер, а зі свого рюкзака — розкішну дрюком’яку, абсолютну білу, що засвідчувало її свіжість. Дрюком’яки — це такі фрукти, що за смаком як ківі, а з вигляду — великі океанські перлини. Щоб захистити ніжну серцевину від негоди, природа подарувала дрюком’яці щільну дрюколонку, схожу на шкірку помаранча. Дрюколонка тонка, але дуже міцна і повністю покрийає дрюком’яку.

Узявши ножика, Барахлюш натис на кнопку диводрюка. Висунувши язика (це ознака особливої старанності), принц обережно устромив диводрюк під шкірку фрукта і почав її диводрючити, тобто помаленьку стягувати з неї дрюколонку, яка врешті-решт знялася непошкодженою. Окремо від серцевини дрюколоонка, та ще наповнена повітрям, схожа на мисочку із тонкої прозорої порцеляни. Барахлюш узяв свого торта і врочисто поклав на дрюкомисочку.

— Шкода, що з нами нема Артура! — зітхнув Барахлюш. — Він би зрештою зрозумів призначення диводрюка!

Селенія промовчала, щоб не думати про сумне. До Артурового повернення десять разів місяць буде уповні. І якщо плакати з туги, то й сліз не стане.

Узявши свій шматок торта, принцеса підвелася.

— За Артура! — промовила вона, і в її голосі вчувалися ностальгійні нотки.

— За Артура! — в один голос промовили Барахлюш та Темрякос, підіймаючи свої шматки торту.

І троє гурманів, всі як один, кинулися набивати роти шоколадом. Незабаром вони перемастилися ним до самих вух, як і Артур…

Маргарита відчинила кухонну шафу і дістала звідти банку для маринованих огірочків. В напівтемряві здалося, що на дні банки залишився ще один корнішон. Одначе на світлі стало видно, що це… Упир. Дивлячись через скло на Жахливого У, Маргарита дивувалася, як у такій мікроскопічній істоті може міститися стільки ненависті.

Упир люто бігав на дні банки. Щоразу, коли його житло так нахабно витягують на світло, він обурюється. Знявши кришку з банки, бабуся зазирнула всередину. Тепер Упир відчув, що значить бути на місці ласощів.

— Не їжте мене! — благав учорашній завойовник.

Маргарита здвигнула плечима.

— Я й не збиралася! Нащо мені завдавати шкоди своєму шлункові?

Після цих слів Упир заспокоївся.

— З якої причини маю честь бачити вас? — уклоняючись, спитав він — аж із шкіри вилазив, щоб продемонструвати свою галантність.

— Сьогодні неділя, — відповіла Маргарита.

— Ну то й що? — здивувався Упир.

— Я обіцяла дещо готувати для вас щонеділі, а я свого слова додержуюся!

Випроставшись, Маргарита двома пальцями взяла шматочок шоколадного торту і кинула його в банку. Не маючи змоги утекти, Жахливий У спостерігав, як з висоти на нього летить велетенський шмат торту — ніби з літака скинули піаніно. Торт улучив йому просто в обличчя, і завойовник увесь, з голови до ніг, вимастився в шоколад. Тепер він схожий на горобця, на якого зверху упав коров’ячий кізяк.

— Смачного! — промовила Маргарита, закриваючи банку.

Вона відчинила шафу, поставила банку з невдахою-повелителем на поличку і зачинила дверцята. Упир знову опинився у темряві, тобто, там, де й повинен бути.