Артур і заборонене місто

РОЗДІЛ 1

Сонце поволі ховається за обрій. Воно розуміє: люди мають відпочити від нестерпної спеки.

Пес Альфред розплющує очі. Свіжий подув вітерця означає, що температура повітря цілком терпима. Він повільно підводиться, вигинає спину і потягується всіма чотирма лапами, а потім виходить із облюбованого ним тінистого куточка. Зараз перед ним стоїть завдання підвищеної складності: відшукати хоч трішки ще не спаленої сонцем трави і залишити там свою мітку. Звичайно, можна було б задрати лапу на ріг будинку, але той уже давно пожовтів від його посилань.

На даху, на краю димаря, сидить молодий яструб і, як переможець, гордовито оглядає місцевість. Він не боїться ні спеки, ні людей, ні пса, що ліниво труськом пересувається по саду, ледве переставляючи від сну і спеки лапи.

Кількох секунд хижакові достатньо, аби зрозуміти, що пес — не його здобич. Занадто великий і в разі чого може й зуби показати. Труснувши головою, яструб починає вистежувати іншу жертву.

Будинок цілий день знемагав від шаленого натиску сонця і тепер дерево, з якого він зроблений, розмірено поскрипує від вечірньої прохолоди. Тихе сухе потріскування мелодійне, ніби музика, якою сонце завершує цей спекотний день.

Сьогодні сонце виснажило всіх, і тепер воно має повне право відпочити.

Яструб, певно, теж вважає, що за день сонце перетрудилося, і різкими криками проганяє його на спочинок. Від цих голосних пронизливих звуків — аж мороз поза шкірою йде. Нічого дивного, що ці крики розбудили бабусеньку.

По обіді вона не піднялась до себе в спальню, а задрімала на диванчику у вітальні. І її можна зрозуміти: прохолода в кімнаті, розмірене цокання настінного годинника з великим маятником просто заколихує такого спекотного дня.

А якщо згадати про парочку цвіркунів, які сюркочуть за пічкою, то будь-хто проспить у такій кімнаті до самого вечора.

Пробудившись від пронизливого яструбиного крику, бабуся схоплюється з дивана, але, заплутавшись у мереживному покривалі, в яке вона загорнулася перед сном, вона опускається назад. Кількох хвилин їй вистачає, щоб виплутатися із величезного покривала і знову застелити ним диван, ніби там ніхто й не спав.

Статечно сівши на краєчок дивана, бабуся починає пригадувати, чого це вона раптом заснула серед білого дня і котра зараз година.

На друге запитання їй відповів настінний годинник. А на перше…

Коли нарешті пам’ять допомагає їй, вона з болем переконується, що її онук Артур, її хлопчик, якого вона так обожнює, досі не повернувся.

Чотири роки тому зник її чоловік Арчибальд, дідусь Артура. Він пропав… Із саду: вирушив на пошуки скарбу. Звідти ж зник і онук. Невже він пішов услід за дідусем?

Бабуся обійшла увесь сад, перетрусила всі речі в будинку, оббігала всі сусідні пагорби: Артур як крізь землю провалився.

Залишається тільки одне припущення: може, його викрали інопланетяни — зелені істоти, які спустилися з небес на літаючій тарілці, спеціально щоб забрати її онука?!

Вона давно боялася, що її хлопчика можуть викрасти. Хіба можна не хотіти вкрасти такого чарівного хлопчика?! Кого не привабить його чубата розкуйовджена голівка? А його великі карі очі, що завжди здивовано дивляться на навколишній світ? А його дитячий голосочок — ніжний і дзвінкий? Артур — єдине її багатство, і це багатство в неї украли. Бабуся почуває себе самотньою і нещасною.

Їй дуже хочеться плакати, але вона кріпиться. І все ж одна-єдина сльозинка скотилася по її щоці. Горе її таке велике, що навіть світлий літній вечір здається їй нічним мороком. Бабуся підходить до вікна і дивиться на небо. А воно на рідкість блакитне, без жодної хмаринки. І ніяких слідів інопланетян…

Бабуся тяжко зітхає. Вона дивиться на всі боки, заглядає в кожен куток вітальні, ніби сподівається відшукати хоч якийсь натяк на те, де її онук. Та всі речі мовчать…

— Ну як я могла заснути?! — протираючи очі, щоб прогнати залишки сну, журиться бабусенька.

Добре, що птах своїм криком підняв її!

Та хіба хижак прилетів тільки для того, щоб розбудити бабусеньку? Ось і знову він голосно клекоче на подвір’ї.

Бабусенька прислухається. Будь-який звук, чи то скрипіння підлоги, чи мишачий писк, вона готова прийняти за знак, за знамення, за повеління долі.

Маючи гострий зір і тонкий слух, яструб цілком міг помітити те, чого не побачила вона. Так, звичайно, птах щось знайшов, і це щось має стосунок до її онука! Можливо, яструб комусь посилає сигнали, когось попереджає. Але кого? У хижаків дуже сильний зір, вони бачать далеко, значно далі, ніж бабуся. Може, яструб помітив щось здалеку?

Годі здогадок! Предмет, який птах розгледів уже давно, — це автомобіль. Він наближається до будинку бабусі. Ще трохи — і вона сама його побачить.

Машина мчить у хмарах куряви, які передзахідне сонце розфарбувало всіма барвами райдуги.

Не встаючи з дивана, бабуся напружено вслухається у вечірні звуки. Двигун шумить гучніше.

Яструб двічі скрикує, повідомляючи, що в машині сидить двоє пасажирів. Але птаха дратує хрипке торохтіння мотора, і він відлітає.

Навряд чи його відліт можна розцінити як добрий знак.

Птахи, як відомо, мають дар передчуття… Невже цей автомобіль передвіщає нещастя чи біду?

Машина ховається за пагорбком.

Відкашлявшись, бабуся відчуває в повітрі важку свинцеву тишу. Автомобіля не чути.

Ніби параболічна антена, що намагається впіймати сигнал, бабуся поволі крутить головою.

Машина з гучним гулом вискакує із-за пагорба і мчить до її будинку. Хромована решітка радіатора виблискує у прощальних променях сонця. Гул мотора переходить у ревіння. Увірвавшись у сад, воно стрясає дерева, нагинає траву і обрушується на дім.

Бабуся здригається і схоплюється з дивана. Нема сумніву: яструб повідомив їй і справді дуже важливу новину.

Тільки ж яку? Бабуся поправляє сукню, розгладжує комірець і поспішно шукає капці.

Увірвавшись до вітальні, ревіння двигуна стихає, зате чується шурхотіння шин по гравію. Значить, машина зупинилася біля ґанку.

Бабуся встигла знайти тільки один з капців: скрипіння гальм заскочило її зненацька. Як старий пірат на дерев’яній нозі, вона шкутильгає до дверей. Але бажання дізнатися, хто ж приїхав, пересилює любов до порядку. Скинувши капця, а разом з ним і кілька десятків років, бабуся стрімко летить до дверей.

Мотор нарешті заглух. Дверцята машини завили, як кішка, що потрапила в мишоловку, і старі, ніколи не чищені шкіряні черевики з хрускотом стали на гравій. Власник таких черевиків навряд чи привезе добрі новини. Яструб мав рацію, коли полетів геть.

Підбігши до дверей, бабусенька починає воювати з ключем.

— От біда, якого дідька я замкнула двері? — бурчить вона, намагаючись з усіх сил повернути ключ у замку.

Вона так поринула в це заняття, що забуває визирнути у віконце, яке виходить на ґанок, і поцікавитися, хто ж приїхав до неї.

Нарешті ключ зі скреготом повертається в замку: вхід вільний!

Відчинивши двері навстіж, бабусенька здивовано бачить перед собою двох осіб. І не стримується — пронизливо кричить. Цей звук цілком можна назвати криком відчаю і жаху водночас!

А ті двоє широко усміхаються і в їхньому зовнішньому вигляді немає нічого жахливого. Навіть навпаки! Кожний дорослий, який має почуття гумору, побачивши бабусиних гостей, знайшов би чимало приводів для сміху. А той, хто звик дотримуватися правил і приписів, сухо зауважив би, що вигляд новоприбулих свідчить про їхній вульгарний смак. І з цим важко не погодитись!

На жінці — зім’ята сукня із великими квітами фуксії, а на чоловікові — ще дужче зім’ятий картатий піджак зеленого кольору, який чергується з кольором гусячого посліду.

Спохопившись, бабуся намагається вдавати, що її волання — насправді радісне привітання.

— Сюрприз! — в унісон радісно вигукує парочка.

Бабуся робить рух, який має означати, що вона розкриває обійми назустріч гостям. Проте хоча її вуста вимовляють «доброго дня», але погляд продовжує волати про допомогу…

— Оце й справді сюрприз! Справжній сюрприз! — говорить вона, загороджуючи собою вхід у будинок і не даючи радісним батькам Артура увійти. (Ви вже здогадалися, що ця парочка — батьки її обожнюваного онука.) їхній приїзд щоразу жахає бабусю.

Продовжуючи всміхатись, бабуся, як голкіпер, усім тілом захищає вхід до будинку. При цьому вона мовчить. І батько Артура, бажаючи прояснити ситуацію, запитує її про те, чого вона боїться найбільше.

— А де ж це Артур? — питає він грайливим тоном, не сумніваючись, що одразу отримає відповідь.

Променисто всміхаючись, бабуся запитально поглядає на нього, ніби чекає, що він сам відповість і їй не треба буде кривити душею. Але батькові Артура невтямки, тому він уперто чекає на відповідь.

Зрозумівши, що доведеться щось казати, бабуся набирає в легені побільше повітря і промовляє:

— Доїхали без пригод?

Батько чекав інших слів, але вирішує, що йому як інженеру не можна залишити таке запитання без уваги, і починає занадто дедально пояснювати:

— Ми вирішили їхати по західному шосе. Звісно, дорога, що веде туди, не дуже широка, проте, за моїми підрахунками, ми зрізали кут у сорок три кілометри. А це означає, що ми зекономили чимало пального, особливо, коли літр бензину…

— Хоча нам доводилось кудись звертати кожні три секунди! — перебиває його мати Артура. — Це не подорож, а якесь страхіття, і я дякую небу, що з нами не було хлопчика! Він би зовсім змучився! Просто кара Божа!

Вона сплескує руками і знову задає фатальне запитання:

— Ну, де ж це Артур?

— Га? Хто? — перепитує бабуся, вдаючи, що не чує.

— Артур, мій син, — тривожно відповідає мати. Але тривожиться вона не за сина, а за свою маму: чи не збожеволіла вона від такої спеки?

— А-а-а! Звісно, він зрадіє вам! — ухиляючись від прямої відповіді, говорить бабуся.

Батьки Артура здивовано переглядаються: здається, старенька зовсім оглухла.

— Де Ар-тур, ку-ди він по-дів-ся? — вимовляючи слова по складах, питає батько, ніби перед ним не бабуся, а тубілець із диких джунглів.

Бабуся ще ширше усміхається і киває головою.

Батьки Артура стурбовано переглядаються. Бабуся розуміє, що пора нарешті сказати щось осмислене. Будь-що, аби тільки припинити ці розпитування.

— Він… Він пішов гуляти із псом! — виривається в неї.

Бабуся готова й далі обманювати, але ця відповідь влаштовує батьків.

І на біду, саме в цю мить із кущів, весело помахуючи хвостом і голосно гавкаючи, вискакує Альфред і спростовує бабусину версію.

Бабуся бачить, як усмішка поволі зникає з обличчя Артурової матері — ніби патина з полотна старовинного майстра під рукою недосвідченого реставратора.

— Де Артур? — запитує мати жорстко.

У цю мить бабуся ладна задушити Альфреда. Він знищив таку чудову версію! То що ж робити? І вона знову пронизує поглядом парочку, щоб хтось із них підказав їй наступну репліку.

Альфред перестає привітно махати хвостом і винувато скавулить. Він починає розуміти, що вчинив якусь дурницю, і тепер виправдовується.

— Ви з Артуром вирішили побавитися в хованки? — запитує його бабуся, відчуваючи, що тільки пес їй допоможе.

Альфред вдає, що все розуміє.

— Ці двоє дуже люблять бавитися в хованки! — пояснює бабуся. — Можуть бавитися так цілими днями! Артур ховається, а…

— А пес рахує! — перебиває її батько. В нього з’являється підозра, що його мають тут за дурня.

— Саме так! Альфред рахує до ста, а потім іде шукати Артура…

Стомлена і розгублена бабуся не помічає, що цього разу її вигадка не дуже вдала: Альфред не порахує і до одного!

Батьки Артура знову переглядаються: чи при повному розумі бабуся. Скидається на те, що старенька довго гуляла на сонці. Спека!

— І куди ж він звичайно ховається? Ви повинні знати його звички! — ввічливо наполягає батько.

Сподіваючись, що її відповідь прозвучить переконливо і чесно, бабуся енергійно струшує головою:

— В саду!

Ніколи ще неправда не була такою близькою до правди!

РОЗДІЛ 2

У глибині саду, за височенною травою, під шаром землі, порізаної мурашиними ходами, серед сплутаного коріння рослин ховаються руїни старих будівель, колись споруджених людськими руками. Самих стін давно немає, лишився тільки цегляний фундамент, який місцями виходить на поверхню.

Цегла ніби вросла в землю, потріскалась, покрилась бридким темним слизом і мохом. Тріщинки на цеглинах тонесенькі, як павутинки, але коли твій зріст не більше двох міліметрів, вони здаються бездонними прірвами.

Наші герої пересуваються вздовж такої прірви, Селенія, як завжди, попереду. Незважаючи на пережиті труднощі, вона така ж бадьора: будь-якої миті готова виконати покладену на неї місію.

Принцеса впевнено крокує по небезпечній стежці, ніби поспішає в магазин по Єлисейських полях. Жахливу прірву вздовж кам’яного тротуару вона навіть не помічає.

Услід за Селенією, намагаючись не відставати, підстрибуючи, біжить Артур. Він уже повірив, що всі попередні події — не сон, і що він справді став мініпутом. Проте якщо раніше хлопчик дуже переживав через свої сто тридцять сантиметрів і мріяв швидше вирости, то тепер він пишається своїм новим зростом. Хай йому біс! Не з кожним трапляються такі пригоди! Заради них можна й зменшитися…

Він глибоко вдихає повітря і розправляє плечі: якщо чесно, то він хотів би стати вищим, щоб наздогнати зростом принцесу. І Артур усе частіше поглядає на дівчинку, ніж у прірву. Але поки він перебуває в полоні своїх мрій, Селенія опиняється далеченько попереду, й Ар-турові доводиться знову бігом наздоганяти її.

Принцеса Селенія справжня красуня. Але характер має — не доведи Господи! Погляд розлюченої пантери та янгольська усмішка. Принаймні хлопчик бачить її такою. І пробачає всі її недоліки.

Там, у великому світі, точно так Альфред пробачав Артурові всі його витівки. Тут, у світі мініпутів, Артурові дісталася роль Альфреда, і хлопчик покірно прямує за примхливою і чарівною принцесою.

Барахлюш іде останнім: він добровільно зайняв місце в ар’єргарді. На спині в нього й досі громіздкий наплічник, набитий тисячею дрібниць. Зате з такою поклажею ніякий вітер його не знесе!

— Гей, Бюше! Додай ходи! У нас немає часу! — кричить йому сестра. Барахлюш знає, що принцеса завжди чимось незадоволена, тому сердито бурчить:

— Мені набридло тягати на собі всі ці речі!

— А тебе ніхто не просив набирати в наплічник стільки барахла! — уїдливо нагадує йому принцеса.

— Чому б нам не нести його по черзі? Тоді б я міг трохи відпочити і прискорити крок. І ми б усі швидше рухалися! — пропонує винахідливий юний принц.

Селенія зупиняється і пильно дивиться на брата.

— Так! Ти маєш рацію! Ми й справді виграємо в часі! Дай-но!

Барахлюш радісно скидає вантаж зі своїх плечей і простягає його сестрі. Принцеса хапає наплічник і, не зморгнувши й оком, кидає його в прірву.

— Ось і все! Без нього тобі буде легше! І ми підемо швидше! — заявляє вона. — Нумо, вперед!

Ошелешений Барахлюш бачить, як його скарб швидко зникає в бездонній прірві, і не вірить своїм очам. Його нижня щелепа відвисає, і якби природою не було передбачено спеціального м’яза, юний принц її просто загубив би.

Артур спостерігає за драмою збоку. Він не має наміру втручатись у сімейну сварку. В ньому несподівано прокидається пристрасть до підрахунків: він швидко рахує скалки битого скла, якими вкрита цеглина.

Барахлюш увесь кипить. Його рот до відказу заповнюється образливими словами, які із страшною силою вириваються назовні.

— Ти, ти… така… справжня змія! — викрикує він, дивлячись на Селенію.

А та усміхається.

— Змія має відповідальне завдання, яке вона повинна виконати, тому більше її ніхто не затримуватиме. А якщо тобі не до вподоби швидко йти, то можеш повертатися додому. Подумай над моєю пропозицією! У тебе буде багато часу до мого повернення, щоб понавигадувати купу здійснених тобою подвигів, а король ще й пожаліє тебе!

— Так, пожаліє, у короля, на відміну від тебе, є серце, — огризається Барахлюш.

Про всяк випадок він не підходить близько до принцеси.

— Ну, ось! Скористайся королівською милістю, бо наступний король тебе не пригріє!

— А хто буде наступним? — несміливо запитує Артур.

— Наступний король… — це я! — проголошує Селенія і гордо задирає свого гарненького носика.

Артур уже досить добре розбирається в династичних питаннях мініпутського королівства. Однак дещо уточнити ніколи не завадить.

— Отже, тобі треба через два дні одружитися саме для того, щоб зайняти місце короля? — ще несміливіше запитує хлопчик.

— Так! Принц повинен бути обраний до того, як я почну виконувати обов’язки керівника держави. Так заведено. Такий закон, — відповідає йому Селенія і прискорює крок, даючи зрозуміти, що із запитаннями покінчено.

Артур сумно зітхає. Як же йому хочеться посидіти спокійно і подумати, чому так б’ється його серце і палає лице, коли він дивиться на Селенію… Та не можна гаяти часу… І невідомо, що там попереду…

Дорослі в кіно називають це почуття коханням. Але це слово таке неосяжне, таке велетенське, що він не знає, коли його можна промовляти. Напевне, тому, що він просто не доріс до дорослого кохання. От він любить свою бабусеньку, любить свого Альфреда, свою новеньку машину… Але хіба можна так само любити Селенію — цю вреднюку?! І все-таки він одразу червоніє, і вуха його починають палахкотіти, як тільки подумає про неї…

— Що з тобою? — запитує Селенія, спостерігши, як заглиблений у свої думки Артур то червоніє, то блідне.

— Та нічого… — відповідає хлопчик і ще сильніше червоніє. Йому здається, що принцеса читає його думки. — Це від спеки! Тут дуже жарко! — виправдовується він.

Селенія поблажливо всміхається. Вона зриває шкіроподібний листок якоїсь рослини і простягає його Артурові.

— Приклади до чола — тобі полегшає.

Артур дякує і робить так, як вона сказала. Там, у великому світі, коли в нього боліла голова, бабусенька завжди прикладала йому до лоба капустяний лист. Боже, як це було давно!

Селенія продовжує усміхатися. Вона добре розуміє, що спека тут ні до чого. Тим більше, що температура повітря явно не перевищує двадцяти градусів. Але як справжня принцеса, вона завжди готова покепкувати над кимось. Хоча зараз ще не вирішила, хочеться їй насміхатися з Артура чи ні.

Лист потеплів, і хлопчик рішуче його відкидає. В ньому пробуджується сміливість. Наздогнавши принцесу, Артур готовий засипати її запитаннями, які так і крутяться на язиці. Певно, це кохання дає людині крила й відвагу. Може, й Артур закохався?

— Можна тебе запитати, Селеніє? — відважно звертається він до принцеси.

— Звісно, що так! Можеш мене запитувати про все, але це мені вирішувати — відповідати чи ні! — заявляє принцеса.

— Через два дні тобі доведеться обрати собі… чоловіка… Невже за тисячу літ ти нікого не знайшла?

— Така високородна принцеса, як я, заслуговує на виняткового чоловіка — мудрого, відважного, рішучого. А ще він повинен уміти добре куховарити, доглядати дітей… — перераховує Селенія свої вимоги й аж упивається владою, доки Барахлюш не втручається в її монолог:

— … а ще прибирати в квартирі і прати, в той час коли мадам кривлятиметься перед дзеркалом! — хихотить він від задоволення, що таки зумів штрикнути сестричку.

Вислухавши юного принца, Селенія, і бровою не повівши, продовжує:

— А ще він повинен розуміти свою дружину з півслова і захищати її, в тому числі і від блазнівських вибриків деяких її родичів! — завершує вона, грізно дивлячись на брата.

Барахлюш навіть присів з переляку.

Вирішивши, що брат більше не посміє її зачіпати, Селенія мрійливо продовжує:

— Він, звичайно, буде найвродливішим, найсправедливішим, найвірнішим, найвідповідальнішим… М-м-м… Одне слово, він буде незвичайним, благородним і освіченим! — по-королівськи велично завершує вона.

І краєм ока поглядає на Артура. Хлопчик почувається зовсім знищеним. Кожне слово принцеси каменем падає йому на голову.

— … І, звісно, він матиме залізну силу волі і не напиватиметься при першій нагоді, допавшись до Вогняного Джека! — додає принцеса і ставить крапку у списку чеснот свого майбутнього чоловіка, вичікувально поглядаючи на Артура. Помітивши, що хлопчик зовсім скис, вона міняє гнів на милість і переводить багатозначний погляд на брата.

— Так. Усе правильно, — мимрить Артур, зігнувшись у три погибелі, ніби його спостигла велика біда. Він же думав, що принцеса прихильна до нього! І куди йому до неї, коли й зросту має лишень два міліметри. Та й років йому всього десять, а їй — ціла тисяча!

І взагалі ніякий він не видатний, не освічений, не… Якби його попросили зараз сказати про себе, то вистачило б і трьох слів: маленький, дурненький, нікчемний.

Щоб підбадьорити Артура, Селенія звертається до нього тоном, прийнятим на офіційних прес-конференціях:

— Для будь-якої мініпутської принцеси найважливіше завдання — обрати собі нареченого. Адже саме жениху вона подарує свій перший поцілунок. А перший поцілунок принцеси має особливе значення, бо разом з ним обранець отримує її силу і повноваження. Повноваження ці величезні — вони в майбутньому дозволяють правити державою разом з нею. Народи Семи Континентів присягають на вірність обом.

Артур навіть не підозрював, наскільки важливий ритуал вибору жениха і першого поцілунку… Тепер зрозуміло, чому Селенія повинна бути обачною і чому їй так важко обрати нареченого…

— То що виходить… Це через твою владу… Жахливий У хоче з тобою одружитися? — запитує Артур.

— Ну ти й сказав! Тільки тому, що вона вродлива, люб’язна і головне — має янгольську вдачу! — підказує Барахлюш.

Селенія, презирливо знизавши плечима, нічого не відповідає на братові закиди.

Звичайно, маленька принцеса, яка так безстрашно крокує вздовж провалля, надзвичайно зарозуміла. А ще вона капосна і примхлива. Але ж дівчисько з такими очима не може не зазнаватися! Тим більше, що вона ще й принцеса!

За один погляд її чарівних очей Артур ладен пробачити їй усі уїдливі зауваження. Бо без тих очей він просто захиріє. Як квітка без дощу.

— Ні, він ніколи мене не візьме! — несподівано патетично вигукує принцеса. І ті слова звучать вироком для Артура. Він і сам розуміє, що не вартий її, тож навіщо ятрити рани?

— Це я сказала про Жахливого У, — як завжди насмішкувато уточнює Селенія.

Артур розгублений. Вона що, дратує його? Але навіщо? Ой, як уже йому остогидло почувати себе безпомічним мишеням у пазурях цієї чарівної дикої кішки! І, набравшись хоробрості, Артур зі всією можливою в його становищі уїдливістю запитує:

— Слухай-но, а яким чином ти дізнаєшся, що більше приваблює в тобі нареченого: ти сама чи твоє королівство?

Усмішка Селенії говорить: кішка ось-ось випустить пазурі. Нерозумна мишка сама лізе до неї в пащу, то чому не побавитися з нею?

— Дуже просто! Я маю свій особливий тест для женихів! І за його допомогою завжди знатиму, що більше подобається претендентові: я чи мій трон.

Принцеса хоче спіймати хлопчика на наживку, а він, як карась, кружляє навколо і ніяк не заковтне.

Та рибалка розраховує точно: за кілька хвилин рибка попалася на гачок.

— А… що це за тест? — тихо запитує Артур.

— Тест на довіру. Той, хто переконує, що кохає свою наречену, повинен у всьому їй довіряти. Повністю, сліпо, без будь-яких застережень! До речі, як і вона йому. Щоправда, чоловіки на таке не здатні, бо вони нікому не довіряють, а жінкам і поготів!

Її натяки не залишаються непоміченими! Наживка вже в рибці!

— Ти можеш цілком довіряти мені. Селеніє, — палко промовляє Артур.

Принцеса у відповідь ніжно всміхається. Що ж, перевіримо, чи не зірветься карась із гачка. Уповільнивши ходу, вона уважно поглядає на Артура.

— Справді? — Селенія дивиться Артурові прямо в очі. Зараз вона дуже схожа на удава Каа, проте хлопчик цього не помічає.

— Справді! — відповідає Артур. Його чесність обеззброює.

Принцеса поблажливо всміхається.

— Це що — пропозиція руки і серця? — з погордою запитує вона. І тепер знову стає схожою на кішку, яка збирається побавитися вже із золотою рибкою у прозорій склянці. Рибка бачить кішку і з переляку мечеться у склянці… Рудий Артур так схожий на золоту рибку!

— Я розумію… Я ще надто маленький, — виправдовується він, — але ж я врятував тобі життя, і не раз!

Селенія суворо обриває його.

— Це не має ніякого значення. Ми всі робимо спільну справу. А якщо ти кохаєш, то зобов’язаний довести, що можеш робити навіть те, чого тобі не хочеться! Якщо наказує твоя обраниця! І ніяких відмовок!

Артур уже зовсім повісив носа. Він навіть не підозрював, що кохання — це таке страшне випробування. У всьому підкорятися якомусь дівчиськові?! Він же думав, що буде звершувати подвиги, а потім пожинати плоди слави! Вона буде захоплюватися ним. А виходить, що кохання — це всього лиш багряні щоки і палахкотливі вуха! Все інше вигадане для кіно!

— Ось ти, наприклад, заради мене готовий до будь-яких випробувань? — чути нове підступне запитання.

Хлопчик розгубився. Золота рибка Артур усе ще б’ється об прозорі стінки склянки, намагаючись уникнути пазурів підступної котячої лапки. Стінки слизькі — і рибка крутиться на місці.

— Ну… якщо ти вважаєш… що тільки так я можу довести тобі свою відданість… так, — поступається рибка, сподіваючись у глибині душі, що нічим поганим її згода не закінчиться.

Селенія зупиняється і обходить Ар-тура, як миша шматок сиру.

— Що ж… подивимося… — промовляє вона, ніби оцінюючи його. — Якщо ти згоден, тоді крокуй назад!

Артур здивований. Якщо тільки один крок уперед чи назад, то нічого не зміниться — є ж стежка. Але якщо доведеться відступати й далі… Обережно нащупавши місце, куди ставити ногу, він робить крок назад.

— Далі! Далі! — наказує Селенія. Артур у відчаї дивиться на Барахлюша, а той тільки піднімає очі до неба і розводить руками. Його сестра завжди вигадує нецікаві та невеселі ігри. І ця гра йому добре відома і теж йому не до вподоби. Але ж Артур сам напросився, тож нехай грає. А принц тим часом відпочине.

Артур несміливо робить ще один крок назад.

— Ще! — владно вимагає Селенія.

Хлопчик нерішуче поглядає через плече. Позаду нього безодня — та сама, по краю якої вони йдуть уже кілька годин. Ущелина така глибока, що й дна не видно.

Цікаво, що за правила в цій грі? Як довго йому доведеться доводити свою хоробрість? Він відступає ще на крок, ще… І п’ятками торкається краю провалля.

Принцеса ж усміхається: схоже, їй подобається поведінка Артура. Однак випробування не завершене. Слухняна рибка має ще трохи потріпотіти.

— Я ж просила тебе відійти назад. Чому ти зупинився? Ти мені не віриш?

Артур розгублений. Якщо по правді, то він не бачить жодного зв’язку між довір’ям і його кроками до краю жахливої безодні. І раптом Артур починає шкодувати за тими уроками математики, які він благополучно проспав. Напевне, якби він краще вчився, то, можливо, зумів би знайти розв’язок тієї задачі, яка зараз стоїть перед ним…

— Отже, ти мені не довіряєш? — ображено питає Селенія. Вона поспішає перевірити тільки-но вигадану нею теорію.

— Та ні, що ти… довіряю, — відповідає Артур. — Я тобі довіряю.

— Тоді чому ж ти зупинився? — звучить провокаційне запитання принцеси. Артур гарячково шукає відповіді. І нарешті знаходить!

Набравши в легені якнайбільше повітря, він гордо випинає груди і дивиться Селенії прямо в очі.

— Я зупинився, щоб попрощатися з тобою! — урочисто проголошує хлопчик.

Селенія продовжує усміхатися. Але в її очах промайнув страх.

Барахлюш здогадується, як закінчиться ця гра.

Занадто чесний і занадто маленький, щоб грати в дурнуваті ігри королівни, нещасний Артур тільки-но підписав собі вирок.

— Зупинися, Артуре! — кричить переляканий Барахлюш. Він настільки розгубився, що навіть не спробував підскочити до друга і відтягти його від краю прірви.

— Прощайте! — схвильовано промовляє Артур.

Усмішка вмить зникає з уст Селенії. Гра може обернутися на трагедію.

Артур упевнено ступає крок назад — принцеса кидається до нього.

— Ні! — з жахом кричить вона і затуляє обличчя долоньками. Артур зникає в безодні…

Селенія в розпачі падає на землю. Вона боїться поглянути в бік розверзну-тої могили Артура. Здригаючись усім тілом, принцеса починає ридати. Уперше вона зрозуміла, що у своїх експериментах зайшла занадто далеко.

— З такими тестами ти ніколи не вийдеш заміж! — докоряє їй Барахлюш і теж заливається слізьми. Йому дуже шкода Артура!

Доки брат із сестрою ридають, уткнувшись носами в землю, звідкілясь згори з’являється Артур. Здається, що він тільки-но підскочив високо-високо, злетів понад хмарами, а тепер повернувся звідти — цілий і неушкоджений.

Першим його помічає Барахлюш. Він здивовано відкриває рота, щоб повідомити сестру про чудесне повернення друга, але хлопчик змовницьки підморгує і, приклавши палець до вуст, закликає мовчати. Юний принц трясе головою, щоб скинути з себе чаклунські чари, і переконується, що Артур не розчинився в повітрі…

Убита горем Селенія не помічає ні Артура, що повернувся із безодні, ні змови хлопчиків.

— Правду кажуть: якщо граєшся з вогнем, обов’язково обпечешся, — повчально прорікає Барахлюш. Він завжди готовий повчати інших.

Його сестра сумно хитає головою: скидається на те, що вона вже готова визнати всі свої помилки й недоліки, навіть ті, яких у неї ніколи не було…

Барахлюш торжествує. Нарешті і він має змогу повиховувати сестру! І від цього він нізащо не відмовиться.

А для початку заб’є їй цвяха в найболючіше місце.

— Яка ж із тебе принцеса, якщо дозволяєш своїм найвірнішим підданим помирати просто так — знічев’я?

— Ну ти й негідник! Пихатий егоїст! — гнівно вигукує Селенія, хоча в глибині душі визнає його правоту. — Як тільки я могла таке вчинити? Як могла бути такою дурепою і злюкою одночасно? Як я, принцеса, могла поводитися, як тупоголове дівчисько? Ти це хотів почути? Так слухай! Я визнаю, що недостойна свого титула! І ніяке покарання не допоможе мені спокутувати свою провину!

— Звичайно, не допоможе! — філософськи стверджує Барахлюш, зацікавлено спостерігаючи, як Артур то зникає, то з’являється знову.

— Я була занадто горда, гордість зробила мене такою злою! — схлипує принцеса. Їй хочеться полегшити душу, а оскільки поруч тільки її молодший брат, тому доводиться плакати в нього на грудях. — Я вважала, що він не достойний мене, а вийшло навпаки: це я недостойна його. Треба було слухати своє серце, а я завжди слухала тільки свою голову.

— Ага! Ось як?! — вигукує Барахлюш. — Що ж, продовжуй! — милостиво дозволяє він, користуючись покаянним настроєм сестри.

— Як тільки я побачила його, моє серце забилося, ніби після швидкого бігу, — крізь схлипування зізнається Селенія. — Він був такий гарненький. З такими великими карими очима і… дуже розгублений. Але поводив себе достойно! Зразу було зрозуміло, що це — благородна людина. Справжній принц!

Артур знову підстрибує і приземляється в такій незграбній позі, ніби він не захвалений Селенією принц, а лялька-маріонетка, в якої порвалися ниточки і вона з великої висоти впала на землю.

— Ой, який же він був хороший, такий милий, чудовий! — знову розсипається в похвалах заплакана принцеса. Вона переконана, що Артур її уже не чує.

— Чудовий? — здивовано перепитує Артур, готуючись до ще одного стрибка.

— Найчудовіший з усіх принців, що жили на всіх Семи Континентах… Вродливий…

Несподівано Селенія замовкає. Цікаво, звідки прозвучало запитання? І чому голос так разюче схожий на голос хлопчика, чийого імені вона не насмілюється назвати?

Селенія поволі піднімає голову, повертається і бачить Артура, який приземляється після чергового стрибка. Хлопчикові дуже сподобалося підстрибувати, і він, забувши, що хотів справити враження на принцесу, падає на руки головою вниз. Він не бачить, що всі його хитрощі зараз розкриються.

Дриґаючи ногами в повітрі, він, у захопленні від стількох компліментів, запитує:

— Ну, і який же він ще?

Ніколи його так не хвалили!

І ніколи ще Селенія не потрапляла в таке безглузде становище. Гнів її справді не має меж. Обличчя стає схожим на маску злобної фурії і вона сичить, як розпаяний чайник. Але насправді в глибині душі її мучить сором. Як вона повірила такому ошуканцеві і виклала все, що було в неї на душі! Хапаючи ротом повітря, як викинута на берег риба, вона накидається на Артура з кулачками і, задихаючись від люті, кричить:

— Ох ти… мерзенний брехуне, огидний обманщику!

Рятуючись від розгніваної принцеси, Артур миттєво зникає, а Селенія підбігає до краю прірви, щоб дізнатися нарешті, як хлопцеві вдалось пошити її в дурні.

Унизу від одного кінця провалля до другого простяглося гігантське сіре павутиння, й Артур підстрибує на ньому, як на батуті. Його падіння виявилося старанно продуманим трюком, як і, до речі, його раптова ефектна поява. Проте Селенія визнає тільки ті спектаклі, які ставить сама. Тож новоявленому комедіантові дорого обійдуться його витівки! Принцеса дістає меча і, коли Артур приземляється на краю прірви, рішуче наступає на нього.

— Ти найверткіший серед усіх брехунів, яких я знаю! — гнівно сичить вона, розмахуючи мечем так, що хлопчик ледве встигає уникати ударів.

— Але я тебе так провчу, що ти вже ніколи не захочеш морочити голову принцесам!

— Зачекай, Селеніє! Якщо всі, хто тебе любить, повинні будуть обов’язково вбити себе, щоб довести свою відданість, то ти ніколи не вийдеш заміж! — тоном розсудливого резонера намагається заспокоїти її Артур.

— Він каже правду! — енергійно підтримує друга Барахлюш, завжди готовий підкласти до жару вогню.

Селенія різко розвертається і мечем зрізає три волосинки, що стирчать на голові брата.

— А ти, маленький негіднику, ти з самого початку був з ним у змові! Після цього ти мені не брат! — вигукує розлючена принцеса, вимахуючи мечем на всі боки.

Артур уже звик до сварок між братом і сестрою, тому він терпляче спостерігає, коли ж їм набридне сваритися. А сам продовжує свої стрибки.

Павутиння легко витримує його вагу і чудово пружинить. Проте якби хлопчик був уважнішим, він би помітив, що при кожному стрибку тоненька сіра ниточка, яка веде вбік від полотнища, натягується і здригається. Та ниточка тягнеться до маленького отвору на схилі прірви. У великому світі в таких нірках в’ють гнізда берегові ластівки. Ниточка губиться в мороці печери, ще густішому, аніж темрява на дні провалля.

Та допитливість сильніша за страх, тому й ми ризикнемо проникнути за цією ниточкою в таємничу печеру.

Зненацька в темряві виникає чийсь силует, а потім спалахують червоні очі. Очі, налиті кров’ю.

Не знаючи про цю небезпеку, Артур весело підстрибує на павутинні.

— Ну, досить, Селеніє! Заспокойся! Вибач мені! — кричить він із прірви. — Я одразу побачив павутиння, але ж погодься — я виконав усе, що ти просила! Просто мені пощастило!

Селенія не схильна ні пробачати, ні тим більше грати за чужими правилами. Вона найбільше хоче покарати, відлупцювати маленького нахабу, щоб у нього більше й думки не було втручатися в ігри дорослих.

І схоже, бажання принцеси почуте. Фортуна відвернулася від хлопчика. При черговому стрибку павутиння рветься і Артурова нога провалюється вниз. Намагаючись витягти її, він падає на павутиння, і липкі волокна затягують Артура у свої обійми.

Тоненька сіренька ниточка шалено витанцьовує, посилаючи невідомі сигнали у глибину печери.

Червонооке створіння прийняло сигнал і швидко вискочило з діри. Тепер усі можуть його бачити: це маленький сірий павучок.

Таким він здається людям із великого світу, чи гуманоїдам, як називають їх мініпути. А коли твій зріст не більше двох міліметрів, звичайний павучок здається страшним чудовиськом. В очах мініпутів павук — справжній восьминогий танк, покритий довгою, як у мамонта, шерстю.

З жахливим чавканням, павук поспішає до Артура, що заплутався у павутинні. Очевидно, що церемонитися з ним він не має наміру.

Павук роззявляє пащу, повну крихітних гострих зубів, і спльовує тягучу слину. Павучиною мовою цей жест означає задоволену усмішку. Величезні щелепи починають рухатися, захоплюють нитку і швидко-швидко підтягують її до себе. А разом із нею — і все павутиння.

РОЗДІЛ 3

Артур гарячково намагається вибратись із пастки, в яку потрапив через свою безпечність. Липучі нитки павутиння не хочуть його відпускати, і чим енергійніше він виривається, тим щільніше вони обплутують його.

І ось він уже схожий на безпомічного кокона.

— Селеніє, я влип! — кричить Ар-тур щосили, намагаючись, щоб його почули вгорі.

— Ну й чудово! Наступного разу добре поміркуєш, коли захочеш так підступно брехати! — відповідає Селенія. Вона задоволена, що так швидко помстилася маленькому нахабі. — Сподіваюсь, тепер матимеш достатньо часу, щоб подумати над своїми ганебними вчинками!

— Та я нічого поганого не вчинив! — виправдовується Артур. — Ну, подумаєш, почув, що ти говориш… Так це ж зовсім випадково! Я не підслуховував! За що на мене так довго гніватися! Ти так гарно про мене говорила.

Селенія тупає ногою від злості. Знову цей вредний хлопчисько насміхається з неї!

— Тільки не вважай це за правду! — знущається вона. — Я говорила просто так!

— Ага! Просто так?! — втручається Барахлюш. Він не пропустить моменту, щоб допекти сестрі. — Отже, ти кажеш не те, що думаєш? Може, і зараз ти так само чиниш?

— Відчепися! Я завжди кажу те, що думаю, — відмахується від нього принцеса. — Тоді я була дуже понервована, мені здалося, що я в усьому винна. От і наплела сім мішків вовни, щоб не було совісно!

— Отже, ти теж брехала?! — не відстає від сестри Барахлюш.

— Ні! Я завжди кажу правду! — остаточно заплуталась Селенія. — Та замовкни врешті-решт! Ви обидва дістали мене! Зараз, сподіваюся, ви задоволені?

— Я — цілком! — радісно відповідає Барахлюш. Йому вдалося взяти гору над сестрою! Таке трапляється в королівській родині нечасто.

— А я — ні! — кричить із провалля Артур. Він уже помітив велетенського павука і — ще гірше — здогадався, що буде далі. Комаха наближається до нього зовсім не для того, щоб привітатися. Швидше, щоб попрощатися…

— Цікаво, чим це ти незадоволений? — принцеса нахилилася над безоднею. — Може, ти вважаєш, що в тебе немає недоліків?

— Та що ти! Зовсім навпаки, я дурний, тупий, дрібний і нікчемний! І мені дуже потрібна твоя допомога! — панічно волає Артур.

— Оце і є чесне каяття. Звісно, дещо запізніле… Але його приємно чути, — голосно промовляє принцеса.

А павук тим часом швидко наближається до хлопчика.

— Селеніє! Рятуй! Тут величезний павук! І він біжить просто на мене! — кричить переляканий Артур.

Помітивши павука, принцеса не розгубилася.

— Ніякий він не величезний, а звичайний! Але ж ти завжди схильний перебільшувати, — відповідає вона, зовсім не стривожена появою цього велетня.

— Селеніє! Рятуй! Він зараз мене з’їсть! — у паніці кричить хлопчик.

Принцеса стає на коліно і нахиляється над прірвою — щоб зручніше було спілкуватися.

— Звісно, я хотіла б побачити, як ти згориш від сорому, але… Потрапити в шлунок до павука — теж нічого! — промовляє вона з іронією, вкотре засвідчуючи, що почуття гумору завжди з нею.

Обдарувавши Артура променистою усмішкою, вона підводиться і недбало махає в його бік ручкою.

— Прощавай! — весело кричить принцеса і відходить від краю безодні.

Хлопчик залишається наодинці із цим чудовиськом. Покинутий, розгублений, знесилений… Отже, не бачити йому вже більше ні сонця, ні неба. Тож, якби павук умів облизуватися, він би це зробив…

— Селеніє! Не кидай мене напризволяще, прошу тебе! Я більше ніколи не насміхатимуся над тобою! Клянуся всіма вашими Сімома Континентами, всім своїм великим світом! — в розпачі вмовляє принцесу Артур. Та йому вже ніхто не відповідає. Нікого нема на краю безодні. Вона пішла. Кинула його в біді.

Хлопчик мало не плаче. Він ризикнув посміятися над почуттями справжньої принцеси — і тепер чекає на суворе покарання: його зжере ця гидотна восьмилапа тварюка.

Артур намагається вирватися із липкого полону, та дедалі більше заплутується в павутинні. Зовсім вибившись із сил, він у відчаї повисає в нитяній сітці, як шинка перед коптінням. Чудова страва для гурмана. І гурман поруч.

— Селеніє, допоможи мені, прошу тебе, я зроблю для тебе все, що забажаєш! — з останніх сил кричить Артур.

І, як дідько з табакерки, над ним з’являється голова Селенії.

— Пообіцяй, що ніколи не будеш насміхатися над МОЄЮ КОРОЛІВСЬКОЮ ВИСОКІСТЮ!

Артур у пастці. Він згоден на все.

— Так присягаю тобі! Обіцяю! А тепер розв’яжи мене!

Проте Селенія не поспішає діставати меча.

— Ти щось сказав? Я погано чую! — навмисно розмірено промовляє вона. — Ти в чомусь присягаєш мені?

Відчуваючи свою владу над хлопчиком, принцеса хоче насолодитися помстою.

— Так, Ваша Високосте! — поспішає відповісти Артур.

— Ваша Високосте? І тільки?

— Так, Ваша Королівська Високосте! — репетує Артур голосом волаючого в пустелі.

Принцеса в роздумах. Що б таке вигадати ще?

— Гаразд, я вибачаю! — нарешті поблажливо повідомляє вона і задирає свого гарненького носика, як це вміють робити тільки принцеси.

Павук уже зовсім поруч — Артур бачить, як із його відкритої пащеки капає слина. Хлопчик хоче закричати, але страх паралізує його. І він тільки беззвучно розкриває рота.

Павук невблаганно насувається на хлопчика. Він такий великий, що його тулуб виступає над краями ущелини.

Селенія зривається з місця і після якогось хитрого піруету б’є павука прямо в щелепу.

Захитавшись, як п’яний, павук зупиняється. Він трясе головою, ніби перевіряє, чи вона ще є на в’язах, потім клацає щелепами. Чути звук, що нагадує скреготіння заржавілого заліза…

Селенія дивиться павукові прямо в очі.

— Геть звідси, товстун! Ця їжа тобі не по зубах! — зверхньо заявляє принцеса, і павук зупиняється, прислухаючись до її слів.

Артур не вірить своїм вухам, не вірить і своїм очам. Королівська донька розмовляє з величезним павуком!

Ще кілька годин тому така сцена видалась би йому сном. А якби він розповів цей сон бабусеньці, то вона б уклала його в ліжко та ще й про всяк випадок дала б таблетку аспірину.

Простягнувши руку до Барахлюша, який зручно примостився на камінці, Селенія клацає пальчиками, як кастаньєтами.

— Барахлюше, цукерку! — наказує вона.

Юний принц порпається в кишенях і дістає круглий льодяник на паличці, схожий на «Чупа-чупс», тільки загорнутий у чудовий фантик з пелюсток троянди. Барахлюш кидає цукерку сестрі, і та ловить її на льоту. Вона розгортає льодяник. Під дією повітря він роздувається, наче велетенська повітряна куля.

— На, скуштуй, потім скажеш, чи смачно! — каже Селенія і вправно заштовхує рожеву кулю в пащу потвори.

Павук завмер, як маля, яке вперше не спирається на мамину руку. Очі його втупились у паличку, що стримить із пащі, а сам він занімів в очікуванні. Цікаво, павук ще чогось чекає від Селенії?

— А тепер іди їсти свою цукерку, вона полунична, — говорить павукові принцеса.

І павук починає гучно смоктати льодяника. Його криваво-червоні очі поступово стають кольору недозрілої полуниці і набувають мигдалеподібної форми.

Селенія усміхається до павука.

— Який слухняний хлопчик! — каже вона і прямує до Артура, сповитого по руках і ногах. Обрізавши мечем липкі нитки, дівчинка допомагає йому вибратись на тверду землю.

— Ти врятував мені життя — я врятувала тобі. Тепер ми квити, — промовляє Селенія так, ніби повідомляє рахунок футбольного матчу.

— І зовсім ти мене не врятувала! — обурюється Артур. — Ти з самого початку знала, що я нічим не ризикую! Тобі хотілося, щоб я наобіцяв усяких дурниць!

— Ти теж чудово знав, що нічим не ризикуєш! Зробивши перший крок, ти обернувся, помітив павутину і зрозумів, що не впадеш у провалля! Месьє захотів побавитись у хитруна — і сам потрапив у свою ж пастку! — у голосі принцеси вчувається погроза.

— А мадам корчить із себе залізну леді! Та коли зникає Піноккіо, вона шморгає носом і хникає, як Мальвіна та П’єро, разом узяті! — роздратовано відповідає Артур.

— Що за чарівна парочка! — кепкує Барахлюш. — Довгими зимовими вечорами ви ніколи не набриднете одне одному!

— А ти не втручайся, коли тебе не просять! — в один голос обізвалися на його репліку Селенія та Артур.

— Ти казав, що ладен померти за мене. А сам тільки насміхався! Ти підлий брехун! — сердиться принцеса.

— Знаєш, що я скажу тобі на це? Ти всього-на-всього…

Але Селенія не дає доказати:

— Ти забув про свою обіцянку, яку дав мені лише кілька хвилин тому?

Від несподіванки Артур так боляче прикушує свого язика, що аж сльози виступають. Він розуміє, що це чергова пастка, і якщо зараз нічого не вигадає, то опиниться в ній назавжди.

— Ну, обішшав… обішшав… під стаххом шмешші! — від болю він почав дуже шепелявити.

— Не викручуйся! Так обіцяв чи ні? — продовжує допитуватися Селенія.

— Ну, обішшав… — змушений погодитися Артур.

— І що далі? Кому ти все це обіцяв? — принцеса намагається витягти з хлопчика усі слова його клятви.

Артур тяжко зітхає…

— Обіцяв, Ваша Королівська Високосте! — по-солдатськи рапортує хлопчик, а сам зосереджено придивляється до своїх кросівок.

— Ось так краще! — примирливо говорить Селенія.

Потім вона хвацько вискакує на волохату лапу павука.

— Швидше, за мною! — запрошує вона своїх супутників.

Стрибаючи з каменя на камінь, Барахлюш підбігає до павука, чіпляється за його лапу і, допомагаючи собі всіма кінцівками, добирається до сестри й обхоплює її за талію.

Він дуже задоволений, що нарешті вони подорожуватимуть з комфортом! Волохата лапа павука і справді зручна: на ній сидиш, як перський шах на шовкових подушках.

— Ти з нами? — гукає Барахлюш Артура.

Хлопчик закляк на місці від подиву. За кілька хвилин чудовисько-павук перетворився на величезного, цілком добродушного патлатого дромадера.

Принцеса спочатку дала йому доброго ляща, потім підсолодила цукеркою і павук став слухняним, як ягнятко. Таке видовище вразило б і Алісу, яка звикла до чарів Країни Чудес!

— Ану, поквапся. Ми й так згаяли багато часу! — знову кличе хлопчика Селенія. — Чи ти хочеш бігти слідом, як вірний милун?

Артур не знає, на кого схожий цей милун, але чудово знає, яка домашня тварина віддано біжить за своїм господарем.

Хлопчик збирає в кулак усе своє терпіння і залазить на довгу кошлату лапу. Тут не потрібно ні особливої мужності, ні вміння. Він навпочіпки влаштовується на павуковому коліні за спиною у Барахлюша.

— Уперед, приятелю! — вигукує Селенія і б’є ногою в круглий бік павука. Він вилазить із ущелини і підтюпцем біжить по цегляній доріжці, ніби вірний як по гірській стежці Гімалаїв.

РОЗДІЛ 4

— Як це зник? — вигукує Артурова мати і розгублено опускається на диван.

Батько сідає поруч, однією рукою обіймаючи її за плечі.

Бабусенька стоїть перед ними, як школярка, що отримала двійку з контрольної, і знічено бгає в руках хустинку.

— Не знаю, з чого почати… — бубонить бабусенька, чудово розуміючи, що тільки вона винна в тому, що сталося.

— Починайте з самого початку, — похмуро промовляє батько.

Відкашлявшись і прочистивши горло, бабуся поправляє сукню… Вона не звикла до виступів перед такою суворою аудиторією.

— Так ось… Першого дня погода була чудова. Хоча погода була чудова і всі наступні дні. Вода в річці стала така тепла, що Артур вирішив піти порибалити. Ми взяли вудки, ще дідусеві, і помандрували в кінець саду…

Глядачі не виказують ніякої реакції, і це можна пояснити двома причинами: або вони захоплені оповіддю про Артурові пригоди на річці, або вважають, що бабусенька хитрує…

— Ви навіть не уявляєте, скільки рибок може зловити за годину наш малюк! Ану вгадайте! — з ентузіазмом вигукує бабуся. Проте парочка немає наміру жартувати.

Артурові батьки переглядаються: їх цікавить не кількість рибок, упійманих їхнім кмітливим синком, а як довго бабусенька має намір морочити їм голову.

— Будь ласка, залиште риболовлю та інші заняття нашого сина, і почніть розповідь безпосередньо з того дня, коли він зник! — вимагає батько, бо його терпець увірвався.

Старенька зітхає. Вона хотіла виграти час, але тільки марно шарпала собі нерви. Дива не сталося — Артур не з’явився, отже, вона просто згайнувала час на безглузді хитрування.

Її онук зник. Треба змиритися з цією сумною реальністю. Бабусенька сідає на краєчок крісла, ніби не хоче комусь завадити, і з її грудей знову виривається важке зітхання.

— Щовечора я оповідала йому про Африку, показувала книги і щоденники дідуся. В них дуже багато пізнавального! Арчибальд був не лише дослідником, а й поетом, і в його записах є так багато казок і легенд. Наприклад, казки племені бонго-матасалаї та їхніх друзів мініпутів, — пояснює бабусенька, і голос її тремтить.

Вона завжди хвилюється, коли згадує свого чоловіка, бо так сумує за ним… Час не загоїв цієї рани, вона й досі відчуває гіркоту втрати. Арчибальд зник чотири роки тому, але для неї це сталося вчора.

— Ну, і який стосунок це має до зникнення Артура? — сухо питає батько, відволікаючи бабусеньку від спогадів.

— Річ у тім… Арчибальда і Артура дуже зацікавила одна історія. Вони обидва захопились легендами про мініпутів, і… Артур був переконаний, що мініпути не просто існують, а й живуть десь у нашому саду, — несподівано завершує свою розповідь бабуся.

Артурові батьки дивляться на неї, як два барани на нові ворота.

— В цьому саду? — перепитує батько, бажаючи, мабуть, переконатися, що йому не почулось і бабусенька, виправдовуючись, несе казна-яку нісенітницю.

Старенька ствердно киває головою і обличчя її сумнішає.

Батько намагається осмислити сказане, проте йому потрібно чимало часу, щоб усе втямити.

— Ну, добре, — нарешті він погоджується. — Припустимо, що у вашому саду живуть мініпути. А чому б і ні? Але який це має стосунок до зникнення Артура?

Поєднати докупи одержану інформацію він неспроможний.

— На біду, коли я тільки поставила на стіл іменинний торт, прибув месьє Давидо, а ви ж самі знаєте, який кмітливий наш хлопчик! — вигукує бабуся, ніколи не забуваючи похвалити свого онука.

— А хто цей Давидо? І що він робив у торті? — питає батько, бо вже зовсім не розуміє, про що мовиться.

— Давидо — власник великої корпорації і колишній власник цього будинку. Він хоче повернути будинок собі… За борги… Артур умить зрозумів, що в нас проблеми з грішми. Тоді він вбив собі в голову неодмінно знайти скарб, схований дідусем, — пояснює старенька.

— Який скарб? — жвавішає батько. У нього раптово пробуджується цікавість до бабусиної розповіді.

— Рубіни, подаровані йому вождем племені бонго-матасалаї. Арчибальд привіз їх із Африки і закопав десь тут, у саду.

— У саду? — перепитує батько. Виявляється, він спроможний запам’ятати те, що його дуже цікавить.

— Так! Але сад великий, і тому Артур хотів потрапити до мініпутів, щоб вони показали, де схований скарб, — завершує бабуся, задоволена своєю логікою.

Батько все ще не в змозі зібрати докупи уривки думок. В цю мить він схожий на сетера, що розгублено тупцює біля кролячої нори.

— Ви маєте лопату? — несподівано запитує він, хитро усміхаючись і кліпаючи очима.

За вікном ніч готується вступити у свої права. Небо в довгих синіх смугах нагадує шкуру зебри.

Перед ґанком стоїть батьківський автомобіль. Пучки світла від фар жовтими променями пронизують весь сад.

У саду гучно пихкають і охають.

Жовтувате світло вихоплює свіжу яму. З неї час від часу з’являється лопата: вона викидає на траву купку чорної землі.

Інша лопата не така проворна і менше наповнена, також викидає на траву свіжу землю.

Тяжко зітхаючи, бабусенька сидить на ґанку і поглядає на сад. Зараз він найбільше нагадує поле бою. Всюди купки землі і ями, ніби тут попрацював божевільний гігантський кріт. Та кроти не ревуть. А з однієї ями чути гучне ревіння. І з’являється голова.

Голова належить батькові Артура, однак пізнати його дуже важко, бо все обличчя в нього забруднене землею.

У нього зламався держак лопати.

— Що можна знайти з таким інструментом? — сердиться він і в гніві відкидає зламаного держака.

Із сусідньої ями з’являється голова його дружини, також уся в землі.

— Не нервуйся, любий! — заспокоює свого невдаху Артурова мати. Вона чудово вміє зводити вживання слів до мінімуму. А ось свій зовнішній вигляд тримати в порядку в неї не виходить. Сукня, в якій вона приїхала, перетворилась на брудну зім’яту ганчірку, один рукав відірвався і висить на ниточці.

— Подай мені твою лопату! — роздратовано говорить батько. Він вириває з рук дружини жаданий інструмент і пірнає у свою яму, звідки знову летять грудки землі.

Бабусенька у відчаї, у відчаї і мешканці саду.

Відчуваючи себе спустошеною, нікчемною і непотрібною, бабусенька, така завжди енергійна, зараз може легко піддатися страшній недузі, яку називають депресією. Підхопивши її, людина перестає боротися з труднощами. Певно, бабусина депресія ховалася глибоко під землею, а тепер непрохані гості випустили її звідти.

— Навіщо шукати скарб, якщо Ар-тура немає і він не може ним скористатися? — запитує бабусенька ослабленим голосом.

Із ями виглядає Артурів батько, щоб її втішити.

— Та не турбуйтеся, бабусенько! Може, він і пропав, але тільки ледь-ледь. Я знаю свого сина — він завжди такий непосидючий! До того ж, любить добре поїсти. Тож до обіду обов’язково повернеться! — додає батько своїм найпереконливішим тоном.

— Але зараз уже десята, час вечеряти… — зауважує бабусенька, поглянувши на годинника.

— Га? Що? Ну так… Ваша правда! — погоджується батько і з подивом констатує: як швидко летить час, коли шукаєш скарб!

— Та нічого! Він прийде й одразу — в ліжко! Таким чином ми зекономимо вечерю, точніше — половину вечері, — продовжує він.

— Франсуа! — сердиться його дружина.

— Не хвилюйся, я жартую! Хіба ти забула приказку: хто спить, той обідає?

Його дружина щось бубонить — просто так, для порядку.

— До речі, щодо обіду… Оскільки спати мені не хочеться, то й шлунок відпочивати не має наміру, — каже батько, натякаючи, що він щось би з’їв.

— Там у мене лишився шматочок іменинного торту, — підтримує розмову бабусенька.

— Чудово! — радісно вигукує батько. — Ми ж не були на дні народження, то маємо право відсвяткувати цю подію!

— Франсуа! — лунає плаксивий голос матері. В її словарному запасі це ім’я займає особливе місце: вона промовляє його часто і завжди з докором.

РОЗДІЛ 5

— Я помираю від голоду! — голосно заявляє Барахлюш.

Тіло павука розмірено колихається, мініпути, які сидять на лапі, розгойдуються в такт, і від цього шлунок юного принца дає про себе знати.

— Ти, будь ласка, не забувай повідомляти нас і про те, коли ти не хочеш їсти, — уїдливо відгукується його сестра.

— Хіба це злочин — хотіти їсти? Щось я про це ніколи не чув! А ми не мали й крихти в роті вже кілька селенелій! — бурчить принц, тримаючись руками за живіт, ніби той може втекти в інше тіло, яке не мордуватиме його голодом.

— До того ж, мій організм розвивається — значить, йому потрібен матеріал для росту. Хіба я не маю рації?

— Маєш! Але зараз нехай твій організм потерпить, бо ми вже прибули на місце! Селенія і припиняє дискусію в самому зародку.

Мандрівники бачать попереду кам’яний тунель, а перед ним — широку ущелину: колись в це місце влучила блискавка. Камінь на краях ущелини покришився… А може, це якесь давнє чудовисько розлючено гризло його своїми гострими зубами…

У віддаленому кінці ущелини видніється отвір — чорний, затягнутий слизом. Вода, що просочується зі стін, капає вниз зовсім тихо: дно так далеко, що звук падаючих крапель не долинає до поверхні землі.

Мандрівники вчепилися в шерсть, яка покриває лапу павука, і товстун з розмаху плюхається в ущелину. Для нього це лише невелике заглиблення. Тож нашим героям пощастило: адже якби їм довелося спускатися мокрими стінами, то вони могли б зірватися в кам’яну прірву. А це, погодьтесь, не дуже приємно.

Опинившись на дні ущелини, принцеса, нічого не пояснюючи своїм супутникам, поспішає на пошуки і досить швидко знаходить те, що шукала, а саме табличку зі словами «Прохід заборонений». Для тих, хто не в ладах з абеткою, під написом намальовано череп з кістками навхрест.

— Отже, це тут! — радісно вигукує Селенія, ніби натрапила на п’ятизірковий отель на безлюдному острові.

Зазирнувши в діру, краї якої густо перемазані чорним гнилим слизом, Барахлюш ніби щось глитає. Напевно, свій страх…

Артур також зазирає в діру. Там порожньо — ніяких ознак життя.

— А чи немає іншого входу, не такого похмурого? — питає Барахлюш. Він, напевно, так і не зумів загнати свій страх у шлунок.

— Це головний вхід! — повідомляє принцеса; на неї бридка діра, очевидно, не справила ніякого враження. Цікаво, якщо такий головний вхід, то як же виглядає службовий?

Артур стомлено дивиться на своїх друзів. За останню добу він пережив стільки дивовижних пригод, що вже не має сил чомусь дивуватися. Він вирішив більше ні про що не запитувати. А головне, не виявляти своїх справжніх почуттів до принцеси. Хоча він уже й сам не знає, які вони зараз — його почуття…

Селенія хапає павука за борідку і тягне до діри.

— Нумо, товстунчику! Виснуй нам міцну нитку, щоб ми могли спуститись униз, — умовляє вона павука і чухає йому підборіддя. Від задоволення павук аж заплющує мигдалеподібні очі кольору недостиглої полуниці. Здається, він зараз замурчить. І ось він уже починає пускати слину і швидко-швидко ворушити щелепами — ткати тонку міцну нитку. Підбігши до краю ями, він слиною приклеює нитку до землі, а сам, продовжуючи ткати, просувається в діру і зникає в ній. Замість нього з краю ями звисає довга нитка, кінець якої разом із павуком губиться в мороці.

Чекати доводиться досить довго. Нарешті павук, увесь брудний, вибирається із ями. Мандрівники сподіваються, що він таки дотягнув нитку до самого дна.

Щоправда, переконана в цьому тільки Селенія. Тепер вона дуже шкодує, що викинула наплічник брата, — там би точно знайшлася ще одна цукерка для заохочення павука. Та нічого не вдієш. І принцеса, переборюючи гидливість, чухає чудовиську його брудне черево.

Не дочекавшись іншої подяки, павук ображено рохкає і зникає в пошуках чистої води.

Барахлюш не має наміру довіряти себе тонкій сірій павутинці.

— Якщо написано «Прохід заборонений» та ще й намальовано череп з кістками, значить, тут щось не так!

— Це по-місцевому — «Ласкаво просимо»! — іронічно зауважує Селенія.

— Ти хочеш сказати, що в цю діру народ валить, як на мітинг? — сердиться Барахлюш.

Селенія нервує. Їй набридло вислуховувати зауваження занудливого брата.

— А ти мріяв побачити плакат «Ласкаво просимо до Некрополіса, у палац володаря і в його приватну в’язницю»?

Юний принц не звертає уваги на цю репліку.

— Гадаю, що всі знають: напис не треба розуміти буквально, як це зробив месьє Барахлюш. Нас вітають і запрошують у пекло. Тож зі мною піде тільки той, хто готовий до бою, — промовляє рішуче Селенія. Не чекаючи на відповідь, вона хапається за нитку і спускається по ній у морок. Чути легенький шелест, він поступово тихішає і згодом зовсім зникає.

Барахлюш нагинається над дірою — сестри не видно.

— Я, напевно, лишуся тут — постережу павука. А то він може втекти! — говорить юний принц. Відвага його десь поділася.

— Справа твоя! — відповідає Артур, беручись за нитку. Він згадав, як на уроках фізкультури вчився лазити по канату, і почав поволі спускатися.

Коли в колодязі зовсім потьмяніло, хлопчик раптом злякався: а що як павук не дотягнув до дна свою павутину? Треба було раніше про це подумати…

— Я стерегтиму павука. А коли ви повернетеся, він швидко домчить нас додому! — чути зверху голос Барахлюша.

«Якщо повернемося…» — уточнює подумки Артур.

— Обов’язково, повернетесь! — ніби почувши його сумніви, кричить услід юний принц.

Відійшовши від краю прірви, Барахлюш сідає і починає думати. Та швидко розуміє, що справа ця зовсім безперспективна. А стирчати біля темної діри навіть у товаристві симпатичного павука не дуже й хочеться.

Артур ослабивши хватку, стрімко летить по павутинці вниз — у вологий морок.

Барахлюш щулиться від холоду. Та нізащо у світі він не спуститься по тій тоненькій ниточці! Краще вже сидітиме в товаристві павука.

Підстрибуючи, щоб розігнати страх і холод, він намагається переконати себе, що все найгірше вже позаду, хоча ситуацію навколо нього ніяк не можна назвати приємною.

На слизьких стінах ущелини виступає волога і збирається у великі краплі. Ставши достатньо важкими, вони відриваються від стін і, глухо ухкаючи, падають донизу. Ці звуки відлунюють дуже далеко, і незабаром вони повертаються набагато гучнішими і від цього ще жахливішими, бо схожі на волання ув’язнених у підземних катівнях.

Остерігаючись нападу з тилу, Барахлюш починає ходити по колу. Поступово його очі вже розрізняють на стінах ущелини якісь незрозумілі фігурки. Переборюючи страх, він підходить ближче. І справді, на кам’яних стінах вибиті малюнки, по яких стікає вода. Це суцільні черепи, що відливають чорним зловісним блиском. Де-не-де до черепів домальовані тулуби-скелети. На обличчі Барахлюша з’являється відраза. Він не прихильник такого наскельного живопису, який, на погляд принца, не віщує нічого доброго. Тим паче що трохи нижче метушаться дрібні гризуни, які ніби виконують чийсь зловісний наказ — обсмоктують черговий скелетик.

Барахлюш робить крок назад і зненацька послизається, невдало наступивши на свіжу обгризену кістку. Вона хрускотить і кришиться. Принц аж підскакує від жаху і, озирнувшись, виявляє, що все дно провалля біліє від кісток. Можливо, тут колись був цвинтар, на якому покійників лінувалися закопувати…

Барахлюш верещить від жаху, і його крик у стократ підсилюється луною.

Принц зі всіх ніг мчить до павука.

— Приятелю, ти мені подобаєшся, але, мабуть, не можна залишати їх самих! Без мене вони, того й дивись, нароблять дурниць! — пояснює він павуку, який геть нічого не розуміє.

Барахлюш чіпляється руками за павутину і, стрімко, навіть не обхопивши її ногами, прудко спускається вниз. Тільки б швидше забратися геть від цього жахливого місця!

— Краще вже пекло, аніж самотність! — підбадьорює він себе, провалюючись у чорний морок зловісної діри. Жодний вогник не освітлює йому шлях. Якби колодязь був освітлений, то навряд чи наважився б Барахлюш на такий крок: в темряві не видно бридких стін.

Артурів батько стоїть у виритій ним ямі. Він навіть трохи задрімав, обійнявши лопату. Процес копання його стомив. Частота викидання землі вже не та, що була напочатку. Тепер, щоб побачити лопату над ямою, слід заздалегідь з нею про це домовитися. Батько не готовий прокопати підземний тунель до скарбу, якщо цей скарб захований в іншому кінці саду. Пес Альфред, як досвідчений вартовий, систематично обходить обидві ями.

Це він робить не із солідарності або співчуття до землекопів. Ні, пес перевіряє, чи не знайшли вони випадково його власний скарб — добрий десяток цукрових кісточок, які він приховав на чорний день. Альфред чудово знає закони економіки — вони вчать його бути бережливим.

Як і належить зразковій дружині, мати виносить з будинку тацю. На ній стоїть кришталевий глечик з кубиками льоду і блюдечко з часточками старанно почищеного апельсина.

— Любий! — протяжно гукає вона, ступаючи обережно, як по мінному полю, поміж земляних куп.

Бідолашна має поганий зір, тому навіть при повному яскравому місяці, який сяє сьогодні, вона мало що бачить довкола себе. Їй прописані окуляри, але природне кокетство змушує ховати їх у сумочку, особливо в товаристві…

Кокетство їй дорого коштує: не помітивши пса, що розлігся між ямами, вона гострим каблучком стає йому на хвіст.

Катастрофа, яку передчувала бабусенька, сталась. Альфред підстрибує, скавучить від болю — із жахливим виттям мчить уперед, не розбираючи дороги. Грудки свіжої землі летять з-під його лап, як шрапнель.

До собачого виття долучився пронизливий вереск Артурової матері. Не зрозумівши, в чім річ, вона починає перелякано втікати з того жахливого місця, де на неї хтось хотів напасти. Але бігти на тоненьких каблучках по розритому саду нелегко навіть людині з добрим зором у ясну сонячну днину. Крок уперед — крок назад! І мати, вчепившись обома руками в тацю, падає в найближчу яму. Єдина втіха — там вона возз’єднується з чоловіком.

Та чоловік зовсім не радіє появі своєї прекрасної половини. Навіть навпаки! Бо його дружинонька, падаючи, хапає глечик за ручку і намагається врятувати кришталь. А не те, що було в ньому. Шматочки льоду градом сипляться на чоловіка. Від несподіванки він кричить не по-людському і починає вимахувати руками, відбиваючись від льодинок.

Першим приходить до тями Альфред. Зрозумівши, що йому нічого не загрожує, пес зупиняється, струшуючи з себе грудки землі, що застрягли в шерсті. А потім поволі прямує до ями, звідки чути пронизливий обурений голос.

Це чоловік читає мораль дружині. Однак зрозуміти його слова неможливо: після льодяного душу йому звело щелепи, і те, на що він спромігся, зовсім несхоже на людську мову. А судячи з реакції Альфреда, до собачого мовлення воно не має стосунку.

— Невже не можна бути обережнішою? — нарешті членороздільно говорить батько.

Бідна жінка забула всі слова вибачення. І невисловлене каяття спонукає її визбирувати шматочки льоду на землі і старанно складати їх до глечика…

На ґанок з тацею в руках виходить бабусенька.

— Може, вам гарячої кави? — звертається вона до непроханих гостей, чиї голови з’явилися над краєм ями.

Чоловік починає відчайдушно махати руками. Він щойно потрапив під холодний душ, і відчуває, що з’являється перспектива спробувати ще й гарячого.

— Стійте на місці! — кричить він так, ніби бабусенька ось-ось наступить на змію. — Я не прихильник контрастного душу! — І великодушно додає: — Поставте тацю на землю, я візьму каву пізніше.

Не розуміючи, що сталося, бабусенька тихо зітхає. Вона давно знає, що її донька вийшла за дивака. Але куди заведуть його дивацтва?

Заперечувати марно. Бабусенька ставить тацю на ґанку і мовчки повертається в дім.

Манюсінькою мереживною хустинкою дружина обережно розвозить по обличчю чоловіка грязюку, думаючи, що витирає його. Дивлячись на її старанність, можна подумати, що вона виливає воду з ванни за допомогою піпетки.

Чоловікові це набридає. З гнівним бурчанням, він виривається з рук дружини, вилазить із ями і прямує до будинку. За ним шкутильгає на каблуках дружина, а завершує ходу Альфред. На його думку, ця парочка надзвичайно смішна. Як дитина, що біжить за цирковим фургоном, пес трюхикає за Ар-туровими батьками.

Піднявшись на ґанок, батько набирає в легені повітря і поволі його видихає, звільняючись від гніву. Ніч тепла, і сорочка на ньому починає підсихати. Чоловік лагіднішає і з доброю усмішкою спостерігає, як, хитаючись на каблучках, наближається його дружина. Вона, звісно, без окулярів, тому всі її намагання йти швидше марні.

Допомогти їй чоловік не здогадується, проте він готовий вибачитися.

— Вибач, люба, я повівся неґречно, — визнає він — все сталося так несподівано! Повір, мені шкода, але ж я не чекав…

І так далі.

Чоловікове піклування розчулює дружину. Вона поправляє свою сукню, даючи зрозуміти, що їй приємно чути такі слова.

— Не карайся, любий, — це все через мене. Інколи я буваю такою незграбною! — у свою чергу зізнається вона.

— Ні, ні! — відповідає чоловік, умить забувши, про що тільки-но говорив з дружиною. — Може, люба, кави тобі?

— Із задоволенням! — відповідає вона, мліючи від виказаної їй уваги.

Чоловік бере чашку, кидає туди два шматочки цукру і доливає молока. Дружина тим часом шукає окуляри, порпаючись у численних кишенях своєї сукні. Без окулярів вона не бачить крихітного павучка, який спускається на своїй павутинці за кілька сантиметрів від її обличчя.

Чоловік повертається до дружини, тримаючи в одній руці чашку, а в другій — кавник, і обережно наливає гарячу каву…

— Чудова кава! Вона так бадьорить!

Дружина нарешті знаходить окуляри і вдягає їх. Перше, що вона бачить, — це гігантського павука, який ворушить гидотними кудлатими лапами просто перед її носом!

Жінка кричить, як бабуїн, якому виривають кігті. Здивований чоловік шарахається вбік, наступає на тацю і падає, розпластавшись на весь зріст. Кавник вилітає в нього з рук, розплескуючи в повітрі гарячу чорну рідину, і приземляється йому на голову. Волання чоловіка нагадує ревіння мамонта, якому стоматолог видирає зуба. І хоча обидва крики зовсім не схожі між собою, вони належать подружжю, у стосунках якого панує повна гармонія.

РОЗДІЛ 6

Жахливе волання, повторене двічі, чути на всіх Сімох Континентах і навіть у Некрополісі.

Злякана Селенія повертає голову, намагаючись розгледіти в цій пекельній темряві страховисько, яке так жахливо кричить. Пронизливе верещання, відлунюючись від слизьких стін, стрімко падає вниз і незабаром змовкає. Артур висить над головою принцеси. Він теж чує загадкове ревіння, але навіть не допускає, що такі звуки можуть видавати його батьки.

— Ласкаво просимо до Некрополіса! — криво усміхається принцеса.

— Що ж, непогано для першого привітання… — відповідає Артур, відчуваючи, що його чоло вкрилося крапельками холодного поту.

— Привітання, яке більше нагадує останнє «прощай», — без будь-якої іронії уточнює Селенія. — Нам краще триматися поруч, — додає вона.

В цю мить на голову Артура падає Барахлюш. Від несподіванки хлопчик випускає з рук нитку і летить униз, збиваючи по дорозі Селенію. Деякий час усі троє летять по темному глибокому колодязю і нарешті з шумом падають у грязюку. Щоправда, вона пом’якшила приземлення.

— Ти знову за своє! Плутаєшся під ногами! — незадоволено бурчить Селенія, проте на душі в неї стає спокійніше.

Принцеса зводиться на ноги і починає зчищати з одягу грязюку.

— Вибач, я не хотів падати. Так вийшло, — виправдовується Барахлюш, не в силах приховати радості. Нарешті вони всі разом! Та ще й пощастило упасти зверху на друзів і не забруднити одягу!

Артур вилазить із чорного місива і теж починає чепуритися. Несподівано він помічає, що павутинка, по якій вони спускалися, скрутившись, як змія, теж лежить у калюжі. в. Селенія також бачить її, але ніяк не реагує.

— Як же ми повернемося без каната? — стурбовано питає Артур.

— А хто тобі сказав, що ми повернемося? — насміхається Селенія. — Якщо ми зуміємо виконати завдання, то матимемо досить часу, щоб подумати про повернення. А якщо ні, то пробач… — І вона красномовно розводить руками.

Хлопчика все ще дивує рішучість та відвага юної принцеси: вона за будь-яку ціну готова виконати покладену на неї місію!

Помітивши вхід до ще одного тунелю, Селенія гордо і рішуче прямує під його склепіння. Це дівчисько не боїться нікого і нічого!

А може, їй просто не хочеться думати про майбутнє, про те, що чекає на неї через два дні? Чи, скажімо, не хоче розібратись у своїх почуттях? А раптом вона відкинула все, окрім думок про їхнє небезпечне завдання? Адже легше йти до мети, аніж самому робити вибір.

Ось про це думає Артур. Та хлопчик ще надто маленький, щоб усе чітко сформулювати, і тому мовчки разом із Барахлюшем рухається за їхнім ватажком.

Подолавши черговий тунель, мандрівники крокують по вузенькій стежечці, яка згодом переходить у широку дорогу: мабуть, це і є головна вулиця Некрополіса.

Завдання ускладнюється: треба стати тихше води і нижче трави, злитися з дорогою, загубитись у натовпі, щоб не привертати до себе уваги місцевих мешканців. Друзям пощастило — на головній вулиці кого тільки не зустрінеш! Переважно це торгівці, які йдуть на ринок продавати свій товар. Багато хто з них їде на возах, запряжених гамулями. Рухаючись поруч із навантаженим возом, можна довго залишатися непоміченим.

Селенія тихо петляє в натовпі, що несе її до великого ринку в центрі Некрополіса. Артурове серце тенькнуло, коли він побачив гігантську пістряву юрму. Хлопчик навіть не здогадувався, що під землею нуртує таке бурхливе життя.

Некрополіс ніскільки не схожий на його тихе, спокійне містечко з єдиним супермаркетом на центральній площі, куди він їздить з бабусенькою за покупками. Цей ринок більше нагадує гомінкий східний базар. Тут можна придбати все, будь-який контрабандний товар, тому багато хто приходить сюди озброєний до зубів. Бо ж ніколи не знаєш, яка халепа тебе чекає в такому підозрілому місці. Селенія теж міцно стискає руків’я свого чарівного меча.

Між торговими рядами бродить непевний люд: найманці, волоцюги, ладні продатися кожному, хто більше заплатить, і виконати будь-яку послугу. Вуличні торгівці сваряться біля воріт — тут не треба платити за місце. Кілька шахраїв поставили серед дороги ігорні столи, за якими кожен може випробувати своє щастя. Якщо нема грошей, на кін можна поставити гамуля або кілька ягід смородини. Ніхто не знає, чи виграє щось, зате грошей і нервів стратить до біса. Над торговими рядами у видовбаних у скелі нішах видніються маленькі кав’ярні — на два-три столики. Вогняний Джек тут, здається, п’ють навіть немовлята.

Очі в Артура розбігаються. Поєднання східного базару із салуном непевного штибу людей аж ніяк його не приваблює. Він не втямить, як може працювати організм, кожна клітинка якого протистоїть усім іншим клітинкам! І все ж> таки їх щось пов’язує — це осмати.

На кожному розі на спеціальних помостах стоять будки вартових. У кожній сидить осмат і спостерігає за цим вавилонським стовпотворінням. Спостереження ведеться і вдень, і вночі: Жахливий У має знати про всіх порушників його законів.

Захопивши владу в Некрополісі, Упир швидко організував ринок.

Очоливши полчища осматів, спеціально навчених грабунку і розбою, Жахливий У розбагатів, спустошуючи землі Сімох Континентів. Однак справжнього багатства грабунками не досягнеш. Усім відомо, що істинні скарби сховані в надрах землі, і той, хто зуміє добути їх звідти, стане по-справжньому багатим та могутнім.

Мініпути вміли обробляти землю і одержувати високі врожаї, вміли добувати корисні копалини і шукати скарби. Але як тільки дізнавалися про черговий набіг орди Упиря, ховалися самі і заривали свої скарби так глибоко, що жоден осмат не зміг їх знайти.

Кожен невдалий набіг доводив Упиря до сказу. І він вирішив створити такі умови для своїх підданих, за яких вони самі віддаватимуть йому все.

Він рідко убивав полонених. Але не тому, що був милосердним: його гуманність опиралася на комерцію.

— Загибель мініпута позбавляє мене клієнта, підданого або робітника. Якщо всі мініпути загинуть, хто тоді вибудує мені палац? — полюбляв повторювати він.

Щоб витягти у своїх підданих багатства, яких не зміг украсти, він почав привчати їх до азартних ігор — отже, до виграшу, прагнення володіти незчисленними багатствами. І мініпути під наглядом осматів попалися на його гачок і понесли свої грошики в ігорні заклади і притони, прибутки яких надходили до Жахливого У.

Упир також наказав спорудити торгові ряди і здавав там місця за великі гроші. Ринок став велетенським торжищем, де податок з кожного проданого чи купленого товару — це прибуток Упиря.

Наші друзі йдуть цим безмежним базаром, здивовано озираючись на всі боки. Всім трьом страшно, бо з кожної будки в натовп визирає спеціально навчений осмат.

Але допитливіть переборює страх. На базарі можна зустріти найфантастичніших тварин, про існування яких Ар-тур навіть не підозрював. У хлопчика очі — як великі круглі блюдця. Ось, наприклад, ступає гурт невідомих тварин з такими довгими вухами, що при ходьбі їх доводиться підбирати, інакше можна заплутатися в них і впасти.

— Хто це такі? — запитує здивований Артур.

— Довгопанчохи-вовпу. Вони з Третього Континенту, приходять сюди підстригатися, — пояснює Барахлюш.

— Як підстригатися? — не вгаває Артур.

— Їхнє хутро дуже цінне, тому вони приходять на ринок і продають його. Вовна відростає двічі на рік, отож і на ринок вони приходять двічі. І так заробляють собі на життя. А решту часу сплять, — розповідає Барахлюш.

— А чому в них такі довгі вуха?

— Довгопанчохи-вовпу не вбивають тварин і не можуть собі пошити теплий одяг із шкур для захисту від холоду. А взимку в їхніх краях лютують морози. Тому батьки із самого дитинства смикають їх за вуха, щоб вуха стали якомога довшими. Узимку в них можна загортатися, як у шубу. Так уже в них заведено. Вже кілька тисяч селенелій довгопанчохи-вовпу смикають своїх дітей за вуха, щоб потім, коли ті стануть дорослими, вуха захищали їх від холоду.

Артур мовчить. Як і всі хлопчики його віку, він не любить, коли його смикають за вуха навіть у день народження. І йому важко уявити, що когось можна так довго смикати, що вуха в бідолахи витягнуться до самих п’яток.

Ось хлопчик бачить маленького вовпу. Він іде разом із батьками, які весь час смикають його за вуха, але він не виявляє ніякого незадоволення. Вражений незвичайним видовищем, Артур натикається на стовп. Точніше, його голова опиняється між двома стовпами. Задерши голову, хлопчик виявляє, що ці стовпи є насправді довжелезними ногами, на яких розгойдується продовгувате тіло. Якщо таку істоту порівняти із земними тваринами, то можна сказати, що вона найбільше нагадує коника-стрибунця, до якого приставили ноги фламінго.

— Це спаржопих, — пошепки пояснює Барахлюш. — Усі спаржопихи дуже високі і дуже образливі!

І Артур одразу ж переконується, що юний принц мав рацію.

— Не потребую ваших вибачень, юначе! — лунає ображений скрипучий голос, і над хлопчиком нависає кисла фізіономія в окулярах. Зелені плями, які прикрашають фізіономію, роблять її схожою на захисну маску спеціального агента.

— Перепрошую, будь ласка, я не мав наміру вас образити! — ввічливо відповідає Артур і знову задирає голову, щоб бачити співрозмовника.

— Ну ось, він ще й вибачається! А міг би просто обійти мене. Я не прозорий! — сердиться спаржопих. — Тільки-но прийдеш на ринок, як доводиться цілий день горбитися і дивитись собі під ноги. Ні, тутешні заклади зовсім не пристосовані до мого зросту! А скільки образ доводиться зазнавати від такої мілкоти, як ви!

— Я вас розумію! — люб’язно погоджується Артур, вирішивши не ображатися за «мілкоту». — Колись я тє^к був великим, і знаю, як це образливо.

Спаржопих, не розуміючи, про що йдеться, ще дужче починає сердитися.

— Вам мало того, що ви мене штовхнули, так ще й насміхаєтесь!

— Та ні, що ви! — виправдовується хлопчик. — Я просто хотів сказати, що раніше мав зріст один метр тридцять сантиметрів, а тепер тільки два міліметри. І я хотів… хотів… сказати… як складно бути великим у світі малюків, але й бути малюком у світі гігантів також не дуже солодко.

Артур і його несподіваний співрозмовник ніяк не розійдуться, заплутавшись у своїх словах, і не знають, як чемно попрощатися. Перший крок робить спаржопих.

— Ви отримуєте моє прощення! — велично промовляє він, поглядаючи звисока на крихітного чоловічка з коротенькими ніжками. І, переступивши через Артура, гордо відходить.

— Я тебе попереджав: вони ображаються без причини! — нагадує Барахлюш.

Спаржопих уже зник, а хлопчик усе ще дивиться йому вслід.

Та ось його увагу привертає група не менш екзотичних тварин. Це велетенські істоти в хутрі, круглі, як кулі, з гостренькими лисячими мордочками і дванадцятьма лапами, які ні на мить не перестають рухатися.

— Це кульокири. Вони живуть у лісах П’ятого Континенту, — повідомляє Барахлюш. — Вони уміють полірувати перлини. Ти приносиш їм пошкоджену перлину, вони її ковтають, а через півроку повертають тобі ще кращу, ніж вона була до того.

Ніби бажаючи підтвердити слова принца, один із кульокирів підкочується до вітрини крихітної крамнички у скельній ніші. На порозі його зустрічає шитокрит. Плем’я шитокритів із далекого Шостого Континенту удостоєне звання офіційного постачальника товарів у Некрополіс. Шитокрити наділені правом контролювати вуличну торгівлю міста. Ці привілеї надав їм сам Упир. Кажуть, що вождь племені Гуа-нокрант колись урятував життя Жахливому У, позичивши йому грошей на пластичну операцію. Жахливий У не залишився в боргу і віддячив вождеві та його племені. Це було давно — багато селенелій тому, і відтоді всі шитокрити, які прибувають у Некрополіс, багатіють.

Кульокир простягує одну із лап продавцеві, і той неохоче тисне її. Хоча, можливо, кульокир просто передає йому в лапу щось із своєї лапи.

Перемовившись із продавцем кількома фразами, яких ні Артур, ні Барах-люш не зрозуміли, кульокир починає здригатися в конвульсіях, ніби в нього раптово почались шлункові кольки. Навіть його хутро кілька разів міняє колір, аж поки нарешті не набуває нудотного зеленкувато-жовтого відтінку. Потім він громоподібно зригує — із його рота вилітає чудова перлина, падаючи просто в підставлену шитокритом скриньку із чорного дерева. Кульокир набуває свого природного кольору, а торгівець бере перлину пінцетом і прискіпливо її розглядає: вона й справді чудова. Кивком голови шитокрит погоджується взяти товар. Кульокир широко усміхається і знову б’ється в конвульсіях, напевно, щоб зригнути ще одну перлину…

Артур уперше бачить, як тут торгують коштовностями…

Радісний вигук приводить отетерілого хлопчика до тями. Барахлюш помітив продавця белікорна. Підстрибуючи на місці, юний принц виконує короткий дикуватий танок, яким дякує небесам.

— Що з тобою? — стривожено запитує Артур, дивлячись на свого друга, який безперестанку підстрибує. Його танок нагадує біг на місці по гострих цвяхах. Барахлюш з розгону кидається йому на шию.

— Та це ж белікорни в сиропі! На всіх Семи Континентах немає нічого смачнішого! — пояснює принц, пожадливо облизуючись.

— Ну й добре! Та все ж поясни: що таке ці белікорни? — допитується Артур. Він віднедавна не дуже довіряє гастрономічним уподобанням принца — вже скуштував яйця бабки.

— Селинельне тісто, зварене в молоці гамуля, обкачане у збитому яйці, посилане подрібненими горіхами і залите сиропом з трояндових пелюсток, — з насолодою пояснює Барахлюш, бо знає цей рецепт напам’ять.

Артур піддається на умовляння друга. Маленький бісквітик здається йому цілком безпечним. Формою він схожий на манюсінькі ріжки газелі: таке печиво часом випікає його бабусенька за рецептом, який привіз дідусь із Африки.

Барахлюш дістає монетку і кидає її шитокриту, той ловить її на льоту.

— Прошу вас, панове, — люб’язно, як і належить достойному негоціанту, усміхається шитокрит. Барахлюш бере белікорн, цілим засовує його в рота і аж квокче від задоволення. Потім поволі розжовує, щоб розтягнути на довший час задоволення від улюблених ласощів. Артур теж бере белікорн і обережно відкушує блискучий від сиропу кінчик. І завмирає — що ж буде? Бо чудово пам’ятає, як подіяв на нього Вогняний Джек. Та нічого не відбувається. Сироп тане в роті, а солодке тісто нагадує мигдалевий кекс.

Хлопчик заспокоюється і починає жувати.

— Скажи, адже правда, ти нічого смачнішого не куштував? — запитує принц з повним ротом белікорнів; він уминає вже четверте тістечко.

Артур погоджується, бо тістечко й справді смачне, і він не відмовиться ще від одного…

— Ну, що? Сподіваючись, ви оцінили свіжість моїх белікорнів? — запитує продавець, супроводжуючи запитання такою райдужною усмішкою, що відповіді й не потрібно.

Обидва хлопчики бадьоро кивають головами: роти в них повністю забиті тістом і сиропом.

— Троянди зібрані і зварені сьогодні вранці, а яйця я відірвав тільки годину тому! — пишається своєю продукцією господар.

Артур різко припиняє жувати. Його рот розкривається і нижня щелепа опускається так низько, що з неї випадає шматочок белікорна. Хлопчика насторожила одна деталь. У великому світі яйця кладуть, знаходять, викрадають врешті-решт, але ніколи не відривають.

— А чиї це яйця? — удавано спокійно запитує Артур, проте його обличчя видовжується в передчутті найгіршого. Продавцеві шкода такого неосвіченого клієнта…

— Для справжніх белікорнів, тістечок, достойних королівської трапези, береться лише один сорт яєць. Це яйця зеленої гусені, відірвані безпосередньо від самки, — пояснює кондитер. — Я не торгую підробками! — і він гордо вказує на фірмову бляшку, пришпилену до фартуха. Напис на ній засвідчує, що цьогоріч він — найкращий виробник белікорнів.

Замість подяки клієнта в обличчя кондитеру летять залишки недожованого тістечка.

Продавець розгублений. Він приголомшений образою, якої мимовільно завдав йому Артур.

— Вибачте, але в мене алергія на яйця бабок і гусені, — пояснює хлопчик, намагаючись бути переконливим.

Зараз йому найбільше хочеться прополоскати рота. Він озирається в пошуках води, не помічаючи, як обличчя кондитера, усе в крихтах тіста, наливається гнівом.

Скориставшись розгубленістю продавця, Барахлюш блискавично ковтає з десяток белікорнів, встановивши таким чином світовий рекорд з поїдання цих тістечок. Але зрозумівши, що ця історія може мати сумний кінець, він хапає Артура за руку і з вигуком «Утікаймо!» тягне його за собою.

Схаменувшись, кондитер набирає повні легені повітря і реве, як пожежна сирена:

— Охоронці! Сюди!

Від цього крику на вулиці починається паніка, мешканці Сімох Континентів мечуться в усі боки, наступаючи одне одному на всі кінцівки. У великому світі таке пістряве стовпотворіння можливе тільки в Діснейленді.

РОЗДІЛ 7

Зненацька хтось хапає Артура за плечі і з силою смикає назад.

— Сюди! — шепоче Селенія і тягне його за собою.

Барахлюш біжить за ними — він не лише проковтнув ще кілька белікорнів, а й набив кишені улюбленими тістечками.

Наші герої губляться в шаленій юрмі, а потім пірнають у першу-ліпшу крамничку, де їх мало не збиває з ніг патруль, що складається з десятка ос-матів.

Вони вибігають на вулицю і поспішають до місця пригоди.

Артур нарешті переводить подих.

— Ми ж домовлялися триматися разом! — кипить від гніву принцеса. — Я що — буду панькатися з вами, як з двома нетямущими малюками?

— Пробач! Там був дуже великий натовп! Ми загубились! — винувато промовляє Артур.

— У такому натовпі легше залишитися непомітними! Тільки треба поводитися тихо! — відповідає порушникам дисципліни Селенія.

Несподівано біля них, як із-під землі виринає якийсь шитокрит.

— Звісно, можна бути тихим і скромним, і бути при цьому елегантним, хіба ні? — нахилившись до наших мандрівників, говорить шитокрит. Він значно вищий за мініпутів і тому змушений вигнутись, як змія. — Ходімо, оглянете мою нову колекцію. Потіште себе прекрасним видовищем! — солодко промовляє він і гостинно запрошує до модної крамнички.

Цей продавець — чудовий психолог. Жодна принцеса в світі не відмовиться від його пропозиції. Особливо коли за кілька кроків інший продавець белікорнів розмахує руками, оповідаючи про грабіжницький напад.

Незважаючи на природну тупоголовість осматів, начальник патруля досить швидко зрозумів, що йдеться про тих трьох мініпутів, які лишили з носом Темрякоса, утікши від нього в Яма-бар-клубі.

Такі новини в Некрополісі поширюються надзвичайно швидко. Річ у тім, що мешканці Першого Континента дуже рідко навідуються в заборонені землі, а ще рідше серед них знайдеш того, хто обдурить Темрякоса.

Начальник патруля звертається до підлеглих:

— Обшукайте всі крамниці, вони далеко не втекли! — наказує він.

Та нашим друзям пощастило й цього разу — осмати біжать у протилежному напрямку.

Начальник хапає за комір осмата, який підтюпцем трясеться в ар’єргарді:

— А ти — бігом у палац і попередь кого треба.

Осмат витягується в струнку. А потім, як кролик, стрибками мчить виконувати наказ.

З вікна крамниці принцеса бачить, як вістовий летить мимо із швидкістю реактивної ракети.

— Я переконана, що він біжить у палац з особливим дорученням! — каже вона своїм супутникам. — Отже, ми теж потрапимо в палац, якщо не будемо зволікати!

Розплатившись із господарем лавки за нову хутряну накидку з каптуром, вона одягає її і прямує до дверей. Артур і Барахлюш також купують собі накидки із хутра довгопанчіх-вовпу — і тепер усі троє схожі на пінгвінів, переодягнених в ескімосів.

— Заходьте до нас іще! — проводжає їх задоволений продавець.

Камуфляж вибрано дуже вдало: у пістрявих хутряних накидках мініпути непомітні в натовпі.

— Могла б купити щось легше, я вже помираю від спеки! — скиглить Барахлюш, обливаючись потом у своїй не за розміром широкій халамиді. — Я хочу пити! — за якихось кілька хвилин знову береться за своє юний принц. — Хіба не можна зупинитися, щоб утамувати спрагу?

— То тобі спекотно, то ти голодний, то хочеш пити! Коли ж ти нарешті вгамуєшся?! — ледве стримує свій гнів принцеса. Ще трохи — і вона вибухне.

Барахлюш щось мимрить під ніс замість відповіді.

Селенія прискорює ходу, щоб не відстати від вістового.

Вулиця, якою вони прямують, поступово ширшає і виходить на величезний майдан, розташований у просторому гроті, такому високому, що й склепіння його не видно.

На підступах до майдану метушаться тисячі зівак, і Селенія стишує крок.

— Біржа Некрополіса, — повідомляє вона пошепки. Їй уже оповідали про новації Жахливого У, та все, що вона собі уявляла, ніяк не схоже на побачене. Майдан аж чорний від різношерстого народу, юрма хвилюється як бурхливе море, ніби на матчі Чемпіонату світу з футболу.

Усі щось купують, продають, сперечаються, сваряться, обмінюються, крадуть, утікають…

— Я загубила його! — знічено повідомляє Селенія. Це означає, що осмат зник.

Та хіба в цьому стовпотворінні можна встежити за ним?

— Чому ми не можемо просто запитати, як пройти до палацу… Хіба місцеві мешканці цього не знають? — наївно пропонує Артур.

— Тут усе продається і все купується. А найбільш ходовим товаром є інформація. Варто тільки запитати, як за хвилину вже знатимуть про тебе в палаці! — пояснює Селенія, яка давно збирає відомості про звичаї мешканців Некрополіса.

Озирнувшись, Артур змушений визнати, що навколо немає жодного доброзичливого обличчя.

У всіх круглі витрішкуваті очі, щелепи з гострими зубами, дуже довгі хутряні накидки і безліч лап. Та ще кожен носить при собі цілий арсенал, ніби він на Дикому Заході.

Притиснувшись одне до одного, наші герої вдивляються у щільний натовп, намагаючись знайти бодай один знак, що допоміг би їм відшукати палац.

Коли їхні очі остаточно звикають до тутешнього освітлення, Селенія першою помічає з протилежного боку майдану монументальний фасад, прикрашений страшними різьбленими зображеннями.

Такий портал більше пасував би музею жахів, аніж палацу правителя. Та, знаючи Жахливого У, принцеса ні на мить не сумнівається, що це і є палац.

Селенія рухається попереду. За хвилин двадцять наші герої пробираються крізь натовп до палацу.

— Ти впевнена, що це саме тут? Щось занадто похмуро для палацу, — шепоче Барахлюш.

— Подивись, як охороняється вхід!

Не думаю, що за цими дверима дитсадок! — пирхає Селенія.

І справді, перед масивними дверима, замкненими на три величезні замки, стоять дві шеренги осматів, готових у будь-яку мить прохромити кожного, хто насмілиться до них наблизитися, навіть якщо це звичайний перехожий, який хоче запитати дорогу.

— Напевно, доведеться скористатися службовим входом… — розмірковує вголос Селенія.

— Чудова думка! — погоджуються її супутники, яких не приваблює бійка з двома шеренгами осматів.

Раптом лунає крик:

— Геть з дороги! З дороги!

Натовп розступається, пропускаючи валку із десяти возів, на яких і фрукти, і смажені таргани, і ще якісь ласощі.

Попереду крокує товстий осмат. Кожного воза тягне запряжений у нього гамуль — через велике скупчення людей гамулі трохи нервують.

Селенія підходить ближче.

— Що це везуть? — байдуже запитує вона якогось іноземця з круглими виряченими очима.

— Це трапеза Жахливого У… Уже п’ята за сьогодні! — уточнює худий, як тріска, іноземець.

— А скільки разів на день він їсть? — заздрісно запитує Барахлюш.

— Вісім, за кількістю пальців на руках, — відповідає крихітний дідусь, який стоїть поруч.

— Невже він може з’їсти все це? — заздрісно допитується Артур.

— Та ні… Так… Понадгризає… Одну-дві лапки смаженого таргана — і все. А решту викинуть у жертовне джерело. Коли я думаю, що однієї такої валки з їжею моєму племені мініїдів вистачило б на цілих десять селенелій, то обуренню моєму немає меж! — довірливо повідомляє дідусь: він такий маленький, що навіть Артурові доводиться нагинатися, щоб почути його.

Сердито сопучи, дідусь іде геть, розмахуючи руками і сварячи шанувальників розкоші.

Добре, що його «гучний» голос відповідає його зросту.

— І справді, чому б Жахливому У не віддати харчі мініїдам, якщо вони того потребують? — обурюється Артур.

— Усе ж ліпше, аніж викидати в жертовне джерело, — підтримує друга Барахлюш.

— Жахливий У — це живе втілення зла. Йому добре тоді, коли всім навколо зле. Він задоволений, коли бачить страждання інших. А найбільше втішається від усвідомлення, що може знищити цілий народ! — Селенія каже це так, ніби повторює заздалегідь вивчений текст.

— Але я чув, що колись він був таким же мініпутом, як ти і твої земляки, — звертається до неї Артур.

— Ти звідки про це знаєш? — дивується принцеса.

— Барахлюш розповів мені, що колись давно У прогнали з ваших земель…

Селенія кинула на брата похмурий погляд.

А той, щоб уникнути чергової порції напучувань, дивиться в інший бік.

— І хто ж це прикрасив фасад такими мерзенними пиками? — обурюється принц, намагаючись змінити тему розмови.

Селенія — як води в рота набрала. Проте Артур не помічає, що ця розмова принцесі неприємна, і продовжує розпитувати:

— А що тоді сталося? Чому його прогнали? — хлопчику хочеться більше дізнатися про мініпутів.

— Це довга історія. Ще буде на неї час. Якщо захочеш. А зараз треба діяти. Рушайте за мною! — командує Селенія.

Пробравшись крізь натовп, принцеса прилаштовується біля одного із возів.

Несподівано із натовпу вискакує маленький силон і чіпкою лапкою хапає смаженого таргана, призначеного для Жахливого У.

Запхавши здобич за щоку, силон кидається під батьківське крило.

До силона-старшого підбігає охоронець, з наміром покарати обох. Та силон так широко усміхається, демонструючи всі свої сорок вісім зубів-лез, гострих, наче бритва, що осмат здригається, голосно гикає і відступає.

— Гаразд, — каже він поблажливо, — не буду вас штрафувати. Але міцніше тримайте вашого шибайголову.

Осмат не має ніякого бажання відчути на собі щелепи дорослого силона.

У товстій гранітній стіні палацу вибита склепінчаста арка. Багато тисяч комах трудилися над її спорудженням. У глибині арки видно важкі двері, прикрашені скромнішими, аніж на порталі, але такими ж огидними зображеннями.

Валка прямує до цих дверей. Вони автоматично відчиняються навстіж, і вози поволі, один за одним, в’їжджають під похмуре кам’яне склепіння.

Народ юрмиться на чималій відстані від входу, ніхто не наважується переступити невидиму межу і зазирнути в розчинені двері.

Ніхто, окрім наших трьох друзів, які готові до нових пригод.

Сховавшись за великим каменем-валуном, Селенія стежить, як за останнім возом двері повільно зачиняються.

— Тут наші дороги розходяться, Артуре! — шепоче вона, скидаючи хутряну накидку. Принцеса одним стрибком досягає дверей.

— Нізащо в світі! — пошепки відповідає Артур і наздоганяє Селенію, стрибнувши за нею. Та наражається на меч… у руках принцеси.

— Це моя місія, і я сама виконаю її! — задерикувато каже вона.

— А я? Мені що робити? — розгублено запитує хлопчик. Такого він не чекав…

— А тобі потрібно шукати скарб і врятувати свій сад! Я ж знайду Жахливого У і зроблю все, щоб врятувати свій народ!

Голос Селенії звучить упевнено: вона все продумала і все вирішила.

— Якщо мені пощастить виконати покладене на мене завдання, я повернуся сюди рівно через годину. Тож чекайте на мене тут, — додає вона.

— А якщо не вийде? — про всяк випадок питає Артур, хоча думка про можливу поразку принцеси його зовсім не радує.

Селенія нічого не відповідає, але її зітхання свідчить про те, що вона неодноразово думала про це.

Принцеса добре знає, що перемогти Жахливого У надзвичайно тяжко, її шанси на перемогу — один із тисячі.

Але ж вона справжня принцеса, донька імператора Свистокрила де Стрілобарба П’ятнадцятого, спадкоємиця його трону. І вона не має права відступати.

Пильно дивлячись Артурові в очі, Селенія, не опускаючи меча, підходить до нього впритул.

— Якщо я зазнаю поразки… сподіваюсь, ти станеш хорошим королем, — промовляє вона чи не вперше без насмішки, уїдливості і злості.

Обережно, все ще не опускаючи меча, вона притягує до себе обома руками Артурову голову і цілує його в маківку. Час зупинився.

Міріади бджіл наповнюють повітря радісним дзижчанням, а в їхніх лапках — медові сердечка.

З небес сиплються біленькі ромашки.

Пташки дзвінко щебечуть, а кучеряві хмаринки під той щасливий щебет починають танцювати.

Ніколи ще Артур не почувався таким щасливим.

Напевно, так буває, коли мчиш по трасі на тобогані з високої-превисокої гори, а навколо світить сонечко, сяє сніг, повіває легенький вітерець…

І здається, що в цю мить немає нічого важливішого, прекраснішого і найдорожчого, аніж цей спуск…

Дихання Селенії обпікає хлопчика, ніби спекотний вітер Сахари, а доторк її вуст можна порівняти хіба що з ніжною пелюсткою троянди.

Щоб ще раз це відчути, він ладен вічно стояти в такій незручній позі.

Та Селенія дозволяє собі розслабитися не більш ніж на пару секунд.

Вона відходить від Артура — і чарівний світ так само раптово зникає, як і з’явився.

Хлопчик ніяк не отямиться після поцілунку принцеси.

Ніколи ще секунда не здавалася йому такою жахливо короткою і водночас безконечною.

Він вражений, розгублений і не знає, що сказати.

Принцеса ласкаво усміхається Артурові.

— Тепер, коли я передала тобі свою владу, скористайся нею… розумно, — каже вона.

Двері ще не зовсім зачинилися — залишається маленька щілинка розміром не більше двох міліметрів, і принцеса прослизає в палац.

— Зачекай… не треба! — кидається Артур до дверей, але стулки вже зімкнулись.

Хлопчик розгублений.

Він ледве усвідомив, що сталося, як уже доводиться звикати до думки, що воно більше не повториться.

До нього з радісним криком підбігає Барахлюш.

— Браво! Чудово! Все пройшло блискуче! — він хапає Артурову руку і довго-довго її трясе. — Я тебе вітаю! Це було найкраще весілля з усіх, які мені доводилося бачити!

— Ти про що? Що ти таке говориш? — розгублено бурмоче Артур.

— Як про що? Та про твоє ж весілля! Вона тебе поцілувала! Отже, ви одружилися і будете одружені доти, доки не прийде час нової династії. У нас такі порядки! — пояснює Барахлюш.

— Ти хочеш сказати, що… що поцілунок означає шлюб? — дивується Артур. Всі ці місцеві звичаї дуже дивні!

— Аякже! — підтверджує Барахлюш. — Ой, яке хвилююче було весілля! Таке світле… таке коротке! Одне слово — фантастичне! — Барахлюш коментує події тоном знавця.

— Мені здається, занадто коротке, — уточнює Артур, зовсім збитий з пантелику: хіба може бути таким стрімким урочистий обряд?

— Чого тобі хвилюватися? Ти отримав найголовніше: її руку і серце. Що ж тобі ще потрібно? — знизує плечима Барахлюш. Воістину, логіка в мініпутів залізна.

— Знаєш, у нашому світі одруження займає набагато більше часу. Молоді знайомляться, потім ходять у гості одне до одного, в кіно, читають разом книги. А потім юнак пропонує дівчині руку й серце. І якщо вона погоджується, то йдуть до церкви, де їх вінчають, поєднуючи навіки. І тільки коли в церкві дівчина говорить «так», вона дарує свій поцілунок нареченому, — пояснює Артур, згадуючи розмови про весілля своїх батьків.

— Та ти що?! Марно втрачений час! У вас, певно, купа часу, якщо ви його витрачаєте на такі дурниці! Тільки тупоголові вигадують стільки церемоній! А серце має тільки одне слово, і поцілунок — найкращий спосіб сказати це слово — повчально зауважує Барахлюш.

Артур намагається збагнути суть роздумів юного принца, та швидко починає розуміти, що це неможливо. Правду кажучи, йому після поцілунку добре було б виспатись і випити зо дві таблетки аспірину.

— Чуєш, друже! А чого б ти ще хотів? — насідає на хлопчика Барахлюш, помітивши, що Артур ніби не при собі.

— Ну, не знаю… Можливо, нам треба це якось відсвяткувати? — раптом пропонує Артур. Він ніяк не зосередиться.

— А чому б і ні? Чудова ідея! — чути насмішкуватий голос, занадто грубий, щоб належати Барахлюшеві.

Друзі озираються і з жахом бачать, як за їхніми спинами вишиковується цілий загін осматів на чолі із їхнім начальником, жахливим Темрякосом, сином Жахливого У.

Коли Темрякос посміхається, здається, що зараз він когось знищить. Посмішка в нього дуже непривітна.

Навіть якби він чистив свої чорні зуби десять разів на день, це б нічого не змінило.

Лінивою ходою переможця Темрякос підходить до Артура.

— Якщо дозволите, я влаштую вам свято! — промовляє він з таким виразом, що навіть осмати не сумніваються в його кровожерливих намірах.

Артур зрозумів — перший поцілунок Селенії буде останнім у його житті.

Тим часом у великому світі Артурова мати сидить на кухні. На столі лежать десять маленьких іменинних свічечок. Але ні Артура, ні торта вже нема, то й запалювати їх нема потреби.

Десять маленьких свічечок — по одній на кожен прожитий рік маленькою людиною.

З кожним роком маля підростало, як крихітне деревце, ставало милим і пустотливим. Бідна матір чудово пам’ятає кожен рік синового життя. І жоден з них не схожий на попередній.

У перший рік крихітний Артур зачаровано дивився на полум’я свічки, що танцювало перед його оченятами.

На другий рік він уже намагався піймати в долоньки вогники, що ніби прослизали крізь пальчики.

На третій рік він спробував сам загасити свічки, і це вдалося йому тільки з третього разу.

А на четвертий свій день народження загасив свічки одразу ж.

Коли йому виповнилося п’ять років, він сам, під керівництвом батька, розрізав іменинний пиріг.

Ніж був великий, і батько хвилювався, чи зможе малюк сам з ним упоратись.

Головною подією шостого дня народження був дідусів подарунок — похідний ніж. І ним Артур самостійно розрізав святковий пиріг.

Це був останній день народження, який хлопчик святкував разом із дідусем.

Бідолашна жінка не може стримати сліз і вони котяться по щоках.

Стільки щастя і стільки горя тільки за десять років! Десять років, що промайнули, як падаюча зірка. І дуже довгі години відтоді, як зник Артур. Години — як вічність.

Погляд матері блукає в пошуках чогось такого, що могло б подарувати їй хоч маленьку надію. Та навколо порожньо. А точніше — безліч непотрібних предметів. І чоловік, що похропує на дивані. Утома скосила його на півслові. І він заснув, навіть не встигнувши закрити рота.

За інших обставин його поза могла б викликати в неї усмішку. Але зараз, дивлячись на знеможеного чоловіка, їй ще дужче хочеться плакати.

До кухні заходить бабусенька і сідає поруч. У руках у неї ціла пачка паперових носовичків.

— Ось. Останні, — усміхається вона, щоб втішити доньку.

Донька дивиться на матір, і на її обличчі з’являється слабка подоба усмішки.

За будь-яких обставин поважна пані завжди зберігає почуття гумору. Цього її навчив обожнюваний Арчибальд. Почуття гумору і поетичний дар він вважав найголовнішими людськими чеснотами.

— Гумор для життя — те саме, що храм для віруючого… Нічого ліпшого людина просто не вигадала! — жартував Арчибальд.

Якби ж тільки Арчибальд був поруч! Він би розігнав морок, що навис над головами жінок.

Бабусенька лагідно торкається доньчиної руки.

— Донечко, можливо, те, що я тобі зараз скажу, немає ніякого сенсу, але… Але твій син — особливий хлопчик. І я переконана, не знаю, правда, чому, що він… він викрутиться з будь-якої ситуації. Я вірю в це!

Бабусині слова підбадьорили Арту-рову матір — вона знає, що не сама молить небо про повернення сина.

Зараз їм і справді треба обом молитися, бо Артур сидить у в’язниці. Він сумно дивиться в маленьке віконечко, з якого видно юрму на біржовому майдані, і розуміє, що там немає нікого, хто б ризикнув йому допомогти.

— Та не переживай! Ти ж не дурень, і навряд чи сподівався, що мініпути кинуться рятувати прибульця із великого світу, навіть якщо він прийшов із шляхетними намірами! — по-своєму втішає приятеля Барахлюш, скоцюрбившись в іншому кутку в’язниці.

— Прикуси язика, Бюше! Пригадай, що говорила Селенія: треба поводитися скромно і тихо, — нагадує Ар-тур.

— Тихо? Так усі вже знають, що ми у в’язниці! — зітхає юний принц. — І не просто у в’язниці, а в катівні самого Жахливого У! Оце влипли! А головне, ніякого виходу! Тільки Селенія може врятувати нас… якщо вона сама… якщо їй пощастить уціліти!

Артур уважно дивиться на Барахлюша: принц має рацію. Селенія — їхня єдина надія.

РОЗДІЛ 8

Маленька принцеса, сповнена рішучості виконати свою місію, просувається лабіринтами негостинного палацу з мечем у руках. Вона орієнтується на сліди від коліс тих возів, що везли продукти для Жахливого У.

Селенія повільно просувається вперед, ховаючись за виступами стін, доки мимо пройде черговий патруль. Осматів у палаці — як весняних пуголовків у болоті.

Нарешті коридор ширшає, сірий камінь змінюється на чорний мармур, де-не-де навіть з малюнком. Полум’я смолоскипів відбивається у полірованій поверхні коридору, і він здається безкінечним. Напевно, сам диявол спустився в ці глибини і своїм вогненним хвостом накреслив шлях по підземному лабіринту.

Щоб заспокоїти биття стривоженого серця, Селенія міцніше стискає меч в руках. Її долоньки пітніють і стають гарячими. Підземні тунелі — то не її стихія, їй би зараз мандрувати лісами із густої трави, літати на осінніх листочках, гуляти в лузі і, знайшовши найкрасивішу квітку, солодко заснути в її чашечці.

Згадавши рідні краї, Селенії стає дуже сумно. Тільки коли приходить біда, починаєш усвідомлювати, які дорогі всі ті дрібнички, з яких складається наше повсякденне життя: пробудження вранці, коли сонячний промінь пестить щічку, усмішка вірного друга при зустрічі з вами…

Нещастя стають мірилом щастя.

Черговий патруль осматів перериває марення принцеси.

Зачекавши, поки охоронці пройдуть мимо, вона рухається далі коридором зловісного палацу, що більше скидається на склеп, на гробницю, аніж на житло.

Сліди коліс зникли — далі підлога вимощена пронизливо чорним мармуром, кожен крок по якому здається кроком у безодню.

І ось перехрестя.

Куди ж іти далі?

Доведеться покластись на внутрішній голос. Але він, як назло, мовчить.

Може, їй прийде на допомогу який-ся знак?

Але що можна побачити на цих чорних, як вугілля, стінах?

Невже покровитель Сімох Континентів не допоможе їй? Вона ж ніколи в нього нічого не просила, все завжди вирішувала сама. Тож чому б йому хоч разок не допомогти їй?

Та Селенія чекає марно — ніхто не подає ніякого знаку.

Та й звідки йому взятися в цій товщі сірого граніту?

Тяжко зітхнувши, принцеса розглядає два коридори, що розходяться в різні боки: в глибині правого ледве миготить світло, звучить тиха музика. Кожен би сказав, що там пастка, і вибрав би лівий коридор. Але Селенія — справжня принцеса, і вона мислить не так, як інші мініпути. Тож, міцно стискаючи меча, вона вирушає у правий коридор, звідки чути музику.

Розігнавшись на слизькій мармуровій підлозі, вона, не гальмуючи, вилітає на середину великої зали.

Мармурові плити підлоги сяють під ногами. А зі стелі звисають численні сталактити. Час перетворив їх на камінь, а невідомий майстер прикрасив фантастичними узорами.

Сталактитів дуже багато. Напевно, художник, завершивши свою працю, помер на місці, не витримавши надзвичайного напруження.

Селенія злякано оглядається навсібіч, намацуючи ногою сяючу мармурову підлогу, таку гладеньку, ніби вона зроблена з льоду.

У глибині зали стоїть маленький візочок із смаженими тарганами: певно, це ласощі, привезені у валці. Поряд — таріль з фруктами.

У царстві сірих і чорних барв він — єдина яскрава пляма.

Перед візочком, спиною до Селенії, височіє чиясь довга фігура. Плащ, з бахромою по краях, прикриває асиметричні плечі.

З того місця, де стоїть принцеса, важко розгледіти, чи на тій істоті є якась шапка, чи в неї непропорційно маленька голова. Та кістлява худа фігура може належати тільки монстру, одному із тих чудовиськ, що приходять у найстрашніші сни.

Сумнівів немає: істота, яка гачкуватими пальцями ліниво підносить до рота яскраві плоди, — це Жахливий У.

Ковтнувши слину, Селенія хапає руків’я меча і, зібравши всю свою мужність, підкрадається до Упиря.

Нарешті вона помститься! За всі племена усіх Сімох Континентів, що стогнуть під важкою рукою імператора-завойовника. Її помста — на вістрі меча!

Зараз вона замахнеться — і від Жахливого У залишиться тільки спогад.

Не відводячи погляду від ворога, вона поволі наближається до нього, намагаючись угамувати серцебиття, що відлунює у вухах ударами молота.

Дівчинка майже не дихає.

Стискаючи меча обома руками, вона підіймає його все вище й вище. Навіть стає навшпиньки… Зараз вона покарає Жахливого У!

Меч зблискує високо під стелею і… Його кінчик ненароком зачіпає один із сталактитів, — що звисають зі стелі.

Чути різкий уривчастий звук.

В іншому місці на нього б ніхто не звернув уваги, але тут, у царстві похмурої крижаної тиші, у стінах, що звикли до сумного завивання вітру, цей звук прокотився громом.

Постать завмирає. Скоцюрблені пальці впиваються в яблуко.

Селенія також ціпеніє. Зараз вона схожа на одну із сталактитових скульптур, що звисають зі стелі.

Монстр повільно відкладає яблуко вбік і з його грудей чується довге стомлене зітхання.

Він і далі стоїть спиною до Селенії, тільки сумно схилив голову, ніби докоряє принцесі. Хоча, мабуть, її поява для нього зовсім не є несподіванкою.

— Я цілими днями полірував цей клинок, бажаючи, зробити його ідеальним… І впізнав би цей звук серед тисячі мечів…

Монстр говорить глухо, слова лунають, як з могили. У нього не все гаразд із голосовими зв’язками: повітря проходить через них зі свистом, ніби в горлі стоїть тертка для пармезана, перетираючи повітря, що надходить, на дрібні крихти.

«На його місці, я б прочистила вивідні труби», — уїдливо думає Селенія, добре розуміючи, що її поради тут не потрібні.

— Тож, виходить, це ти, Селеніє, дістала мого меча з каменя? — питає У, повільно повертаючись до принцеси. — Чи тобі довелося поступитися цією честю іншому?

На Жахливого У не можна дивитися без відрази і жаху.

Упиря без перебільшення можна назвати ходячим жахом.

Обличчя його, перекошене і спотворене загадковими плямами, покарбоване часом, нагадує пейзаж після битви.

Частина ран загоїлася і взялася струпами, а частина сочиться сукровицею.

Незагойні рани завдають йому болю, від чого погляд став змученим і скорботним. Такі очі бувають у людей, яких дуже пошарпало життя. Всі готові побачити в його очах вогонь ненависті. І дуже помиляються.

Його очі сповнені туги, як у помираючого звіра. То очі, в яких відбивається страждання, скинутих з престолу володарів і смирення тих, хто вижив після страшної катастрофи.

Селенія не має наміру дивитися в очі Упиреві. Вона добре знає, що очі — це найгрізніша його зброя. Чимало мініпутів, повіривши тому сумному поглядові, знайшли свій кінець на сковорідці, підсмажені, як мигдалеві горішки.

Готуючись до відсічі, Селенія виставляє вперед меча. Вона пильно стежить за Упирем, за його потворною постаттю.

Напівмініпут, напівкомаха, він, здається, ось-ось розпадеться на частини.

Кілька грубих зчленувань утримують усі частини вкупі, а довгий махровий плащ приховує потворність постави.

Щелепи У трішки привідкриваються. Це, напевно, усмішка, хоча вона його не прикрашає.

— Я радий нашій зустрічі, принцесо, — говорить він, намагаючись, надати своєму голосу приємного звучання. — Мені вас так бракувало, — додає У… може, навіть і щиро.

Селенія випростовується, задирає свого носика і знову стає дівчинкою-шибайголовою.

— Не можу сказати того ж у відповідь! — відповідає вона. — Бо я прийшла вас убити!

Жоден персонаж Клінта Іствуда, цього справедливого героя американських вестернів, не сказав би краще.

Принцеса дивиться просто в очі Упиреві, забувши про його височенний зріст та інші грізні таланти свого супротивника. Вона готова прийняти його виклик: Давид супроти Голіафа, Мауг-лі супроти Шерхана.

— Звідки у вас стільки зненависті? — дивується Упир, бо ідея поєдинку із сміливим малям його тільки потішає.

— Ти зрадив свій народ, знищив багато племен, а живих перетворив на рабів. Ти чудовисько!

— Не смій називати мене чудовиськом! — вибухає Упир, і його обличчя враз міняє колір і стає зеленим. — Не кажи того, чого не знаєш! — додає він уже дещо спокійніше. — Якби ти знала, як жити в тілі, зібраному із частин, ти б так не говорила!

— Коли ти зрадив свій народ, твоє тіло було в чудовому стані. Це боги покарали тебе! — гнівно відповідає принцеса, не маючи наміру поступатися.

Упир клекоче громоподібним сміхом, ніби гармата виплюнула своє ядро.

— Бідна дитинко, якби все було так просто, як ти кажеш… Якби я міг про це назавжди забути… — зітхає Упир. — Ти ж була дитиною, коли я пішов із міста. Тоді мене ще називали Упирем Добрим, Упирем-Воїном, Тим-Хто-Завжди-Готовий-Стати-На-Захист-Слабкого! — зі сльозами в голосі додає він.

Це правда. В ті часи Упир був прекрасним принцем, відважним і веселим. Але він був на три голови вищий від своїх товаришів і ті постійно з нього кепкували.

— Його батьки давали йому надто багато молока гамулів! — доброзичливо усміхалися жителі міста.

Пересуди одноплемінників викликали в Упиря усмішку.

Сам він відбуватися жартами не вмів, але на чужі жарти не ображався. Бо знав: ніхто не хоче його образити. Тим більше, що частіше мініпути захоплювалися його силою та відвагою.

Невдовзі загинули Упиреві батьки, їх розтерзали коники-стрибунці під час великої війни з цими хижими комахами.

Після цієї війни Упир спохмурнів, і ніхто більше не наважувався жартувати над ним, навіть добродушно.

Упир виріс, але не перестав тужити за своїми батьками. Вірний принципам, закладеними його батьками, він був хоробрим та відважним і чесно захищав свій народ.

Жителі столиці замінили йому родину. Коли він бився з ворогами, то завжди до повного їх розгрому.

Та ось почалася велика посуха, що розтяглася на цілих тисячу селенелій. Жителі міста змушені були спорядити експедицію на пошуки води.

Хоча мініпути й не люблять митися, та зовсім без вологи не можуть обходитись: треба пити і поливати рослини… — Отож від води залежало виживання їхнього народу.

Усвідомлюючи всю важливість цих пошуків, Упир сам напросився очолити експедицію. Імператор Свистокрил де Стрілобарб, на той час іще зовсім молодий, із задоволенням доручив йому командування. Він приязно ставився до Упиря, і навіть свого сина, який тільки-но народився, хотів виховати таким же чесним і мужнім. А доки його син не підріс, усі свої надії імператор покладав на Упиря.

Довідавшись про це, дочка імператора принцеса Селенія, ще зовсім юна, почала вимагати, щоб саме її призначили на посаду керівника експедиції. Вона з піною на вустах доводила, що тільки справжня принцеса може впоратися з таким відповідальним завданням, яке доручили Упирю.

Імператор з великими труднощами заспокоїв свою не в міру буйну доньку, пообіцявши, що й вона згодом також вирушить на пошуки пригод.

Сонячного ранку Упир разом із своїм загоном відбув на пошуки води. Він крокував головною вулицею міста, гордий виявленим йому довір’ям, і мешканці проводжали його бурхливими оплесками. Кілька мініпуточок навіть просльозилися.

Одне слово, Упиреві була пряма дорога в національні герої.

Експедиція виявилася дуже важкою і небезпечною.

Посуха охопила всі Континенти. Ті, хто виживав у тій страшній спеці, збиралися в банди і грабували слабших. Упир із своїми супутниками відбивали напади розбійників і вдень і вночі, і з-під землі, і з повітря.

Обоз танув на очах.

Через місяць після виходу експедиції з міста під началом Упиря залишилася половина возів і третина мініпутів.

Що далі заглиблювався маленький загін у невідомі землі, то більше ворожих племен траплялося на його шляху, то більше лютих хижаків, про існування яких мініпути й не здогадувалися, загрожували їхньому життю.

Лісами блукали здичавілі мініпути і грабували всіх, хто мав хоч краплю води.

А джерела всі висохли.

Загін, що зменшився майже утричі, минув ліс із деревами-хижаками, пройшов висохлі озера, перетнув болота, отруйні випари яких викликали у мініпутів галюцинації, обігнув пустельні, непридатні для життя рівнини, отруєні невідомими хворобами.

Упир витримав усі сутички і подолав усі випробування. І нарешті в надрах високої неприступної гори відшукав малесеньке джерельце з прісною водою.

Експедиція досягла мети, це була перемога.

На біду, в розпорядженні Упиря на той час лишився один віз і чотири мініпути для його охорони. Упир та його мініпути наповнили по вінця велику діжку з водою, поставили її на віз і вирушили додому.

Зворотний шлях був ще важчим. Усі, хто траплявся по дорозі, жадали відібрати в них воду. Дорога назад перетворилась на суцільний жах. Упир забув про кодекс честі і захищав свій вантаж, як голодний пес кістку. Він перетворився на справжнє чудовисько, і вже не захищався, а сам нападав першим.

До міста він повернувся на світанку. Мініпути зустріли його з таким захопленням, як звичайно зустрічають тих, хто першим ступив на Місяць або врятував світ, чи винайшов нову вакцину. Тобто, як справжнього героя.

Схвильовані жителі підняли Упиря на руки і пронесли його вулицями.

Коли ж він нарешті постав перед королем, то тільки й устиг сказати, що виконав доручене йому завдання. І впав, зморений сном.

Не зводячи очей з Упиря, Селенія уважно слухає його історію. Їй дуже цікаво, але вона ніколи в цьому не зізнається. Навпаки, вдає, що оповідка її втомила. Адже вона справжня принцеса, а принцеси повинні приховувати свої почуття. До того ж, вона ні на мить не забуває, який могутній її суперник. І переконана, що в його устах і слово стає зброєю.

— Через кілька місяців хвороби й отруйні випари боліт, які виснажували мене під час експедиції, далися взнаки: вони почали змінювати моє тіло, — проникливо продовжує Упир. Це продовження обіцяє бути трагічним і Принцеса відчуває, що йому тяжко згадувати минуле. — Поступово страх перед моїми хворобами охопив місто. Всі боялися заразитися. Тільки я з’являвся на вулиці, мініпути одразу розбігалися. Зі мною взагалі перестали розмовляти або намагалися обійтись кількома словами. Мені й далі ввічливо усміхались, однак ті усмішки були вимученими. Моє тіло ставало все бридкішим, і дедалі більше мініпутів обходило мене десятою дорогою. Врешті-решт я залишився сам, у своєму домі, зневажений цілим світом, наодинці із тим болем, який ніхто не хотів розділити зі мною. Я, Упир, герой і рятівник цілого народу, за кілька місяців став Упирем Бридким. А незабаром мініпути перестали мене називати по імені, а лишень однією літерою У… Жахливий У!

І зневажений принц поринув у гіркі спогади.

Лише на мить у серці Селенії пробуджується співчуття. Вона не вміє сміятися з чужої біди, але зараз їй треба з’ясувати істину, а не прислухатися до своїх почуттів.

— У Книзі Історії написано трохи інакше! — насмілюється вставити Селенія.

Упир випростується і уважно дивиться на дівчинку: слова принцеси зацікавили його. Він не знав, що його сумну долю вже занесено у велику Книгу Історії.

— І що ж говорить офіційна версія? — з цікавістю запитує він.

Намагаючись говорити якомога безпристрасніше, принцеса переказує параграф із підручника, який старанно вивчила у школі. Її навчав кріт Миро. Він прожив п’ятнадцять тисяч років і вважався найкращим учителем Великої Історії. Селенія обожнювала його уроки. Миро захоплююче розповідав про жорстокі битви і заливався сльозами утіхи, коли йшлося про мирне життя. Якщо ж доходило до розповідей про героїв, він міг навіть стрибнути на стіл і перед враженими учнями продемонструвати знамениті прийоми кротового єдиноборства. До кінця уроку він так вимотувався, що після дзвінка мчав додому, щоб влаштувати собі тривалу сієсту. Історію Упиря він знав напам’ять. І це, напевно, була єдина історія, яку він викладав з неприхованою повагою до головної дійової особи.

За офіційною версією, Упир вирушив у похід з благословення короля. Похід розтягнувся на багато місяців. Йому довелося витримати безліч небезпечних пригод, і це вплинуло на його вдачу.

Упир, який вивчав воєнне мистецтво нарівні з кодексом честі, завжди поважав свого супротивника. Але дуже скоро змушений був переглянути свої погляди, забути, чого його вчили.

Через посуху світ за стінами міста мініпутів став справжнім пеклом. Щоб вижити в ньому, треба було перетворитись на диявола. Бродячі торгівці розповідали про жахливі вчинки Упиря, випадкові мандрівники підтверджували їхні слова, додавали подробиці. Мініпути довідались про моральне падіння свого героя. Стомившись від постійних набігів грабіжників і здичавілих мініпутів, Упир перестав захищатись і почав нападати першим. Борючись за благородну справу виживання свого народу, він, аби швидше досягти мети, почав грабувати і вбивати, як звичайний розбійник. Коли ці сумні чутки дійшли до столиці, мініпутів охопила глибока скорбота: вони не звикли, що заради них хтось може нищити інших істот.

Зібрали Велику раду. Обговорювали питання десять селенелій. Радники вийшли із зали зовсім знесиленими, зате вони мали в руках текст Кодексу, названого «Книга Великих Думок».

Цей документ ліг в основу задуманої королем перебудови суспільства. Нове суспільство будувалося на законах справедливості, поваги до мініпутів і створених їхніми руками цінностей.

За кілька тижнів столиця оновилася. Тепер нічого не можна було зламати чи пошкодити без ретельної оцінки наслідків такого вчинку. Сміття перестали викидати. Його збирали докупи і влаштовували зібрання, на яких обговорювали, як його доцільніше використати. Так вимагала третя заповідь Кодексу. В головах мініпутів міцно засіла мудрість, яку кілька років тому прорік Арчибальд Благодійник:

«Ніщо безслідно не зникає, ніщо із нічого не виникає, все перетворюється у все».

Арчибальд, правда, чесно зізнавався, що ця фраза не належить йому, та хіба це має значення?

Друга заповідь була запозичена із книги, назву якої Арчибальд часто згадував, але назву якої ніхто не міг пригадати. Заповідь говорила: «Люби і шануй ближнього свого, як самого себе». Ці слова запали всім у душу, і вони старанно дотримувались її. Мініпути почали частіше усміхатися, радісно віталися при зустрічі і часто запрошували одне одного в гості, хоча через посуху частування ставало все скромнішим.

Та найважливішою була перша заповідь. Своєю появою зобов’язана нещасним пригодам Упиря: «Ніщо не може виправдати вбивство невинного».

Рада прийняла це формулювання без будь-яких заперечень і одноголосно вирішила вважати її Першою заповіддю. Всього ж заповідей було понад три тисячі — по одній на кожний селенель — і кожен мініпут, якщо він хотів бути достойним високого звання міні-пута, повинен був їх дотримуватися.

Отож не лише Упир змінився за час експедиції. Змінилася громада мініпутів. Тому, коли він прибув у місто із діжкою води, його прийняли без особливих почестей. І все через те, що воза з водою тягли дванадцять рабів. Упир перетворив цих істот на рабів під час свого походу.

Король подякував Упиреві за дорогоцінну воду, але не влаштував йому урочистої зустрічі, на яку той не тільки розраховував, а й мав право, бо ж урятував народ.

Мініпути звільнили захоплених Упирем рабів, нагодували їх і відпустили, давши на дорогу їжі.

Упир був єдиним мініпутом, що повернувся живим із небезпечної експедиції. Єдиним, хто міг розповісти, як загинула решта учасників походу. Тому багато хто сумнівався у щирості його розповідей. Він же намагався не звертати уваги на образливі натяки і з задоволенням хвалився своїми подвигами. З кожною новою розповіддю його пригоди ставали все неймовірнішими.

Мініпути ввічливо слухали його, бо восьма заповідь говорила, що кожний мініпут має право на свободу слова, а заповідь п’ятсот сорок сьома вказувала, що неввічливо перебивати оповідача.

І незабаром подвиги сміливого Упиря перестали цікавити мініпутів. Він міг би їх знову і знову переживати із своїми соратниками, але ті всі загинули за обставин, про які знає тільки він…

Упир залишився сам. Сам на сам із своїм минулим, сам на сам із собою.

Миро порадив йому прочитати «Книгу Великих Думок», проте Упир не захотів. Як могли вони написати цю книгу, не вислухавши його жодного разу? Він уздовж і впоперек перетнув усі Сім Континентів, воював з грізними племенами, боровся із страшними чудовиськами, переміг небачених звірів, кровожерливих хижаків, а його досвід і знання виявились нікому не потрібні? І Упир затаїв образу…

Коли він сказав про це Миро, той відповів:

— Твої знання і досвід потрібні для підручника з війни, а ми хотіли написати книгу про те, як достойно себе поводити в мирному житті.

Ця відповідь остаточно озлобила Упиря. Він пішов з міста і став блукати околицями, розповідаючи скрізь про свої подвиги.

З кожним днем він усе більше пив і вчиняв бійки, товаришував із сумнівними особами, переважно комахами, більшість яких були отруйними. І ось одного разу заморська бабкомушка…

— Досить! — раптом кричить Упир. Йому неприємно слухати про себе… Селенія поблажливо посміхається.

Вона спостерегла, як спітніло чоло в Упиря, і зрозуміла, що офіційна версія правдивіша за його власну.

— Я більше ніколи не мав справи ні з бабками, ні з мухами! — запевнює він, ніби перед ним не юна принцеса, а прокурор.

— Вона поцілувала тебе й упорснула свою отруту, — завершує незворушно принцеса.

— Досить! — гримнувши кулаком по візочку, кричить Упир.

Він забув, що йому шкідливо гніватися, бо тоді шрами на його обличчі розкриваються і з них вириваються міазми люті, які його спотворений організм обов’язково повинен випустити назовні. Інакше Упир вибухне, як паровий котел, з якого вчасно не спустили пару.

Селенія не знає про цю властивість Жахливого У, але приготувалася до будь-яких несподіванок і без особливої цікавості дивиться на оповите хмаркою обличчя.

Бесіда двох ворогів затяглася.

Задимлений монстр відчуває, що Селенія ось-ось переможе у словесному двобої. Настав час застосувати грізнішу зброю, однак він робить ще одну спробу виправдатися:

— Того вечора я був п’яний як чіп! — вигукує він.

— Не вмієш пити — не пий! — відрізає принцеса.

— Але ж у мене не було такого мудрого радника, як Ваша Високість! — насміхається Упир. — Проте який це був чудовий поцілунок!

— Звісно, чудовий! Він же на все життя зробив тебе чудовиськом! — Селенія, як завжди, дотепна.

Похмурі спогади знову охоплюють Упиря:

— Наступного ранку я відчув, як мій організм починає розкладатися живцем. Я вирушив на пошуки цілителя, який мав би зупинити недугу, що швидко розвивалася, і став піддослідним кроликом: на мені випробовували найрізноманітніше зілля, мене напихали різною гидотою, намащували бридкими мастилами. Навіть годували хробаками, натренованими спеціально відсмоктувати отруту. Проте хробаки гинули раніше, аніж потрапляли до мого шлунка. На П’ятому Континенті я розшукав віщуна, який витяг з мене чимало грошей за свої амулети. Усі знахарі усіх Сімох Континентів не змогли мене зцілити. Отак єдиний поцілунок знівечив усе моє життя… — сумно зітхає Упир.

— Наступного разу думай, з ким цілуватися, — не пропускає можливості ущипнути Селенія.

Упир не оцінив її жарту.

— Твоя правда, Селеніє! — похмуро промовляє він, знову повертаючись обличчям до принцеси. — Наступного разу я оберу найвродливішу дівчину… дівчину, схожу на прекрасну квітку… квітку, за зростанням якої я давно спостерігаю і яку завжди мріяв зірвати!

Щелепи Упиря з хрускотом змикаються, а щось схоже на губи розтягується у зловісній посмішці. Селенії стає не по собі.

— Цілюще дерево не тільки допомогло мені подолати недугу, але й розкрило страшну таємницю, — шипить далі Упир.

— Дерева ніколи не дають поганих порад, — погоджується Селенія, намагаючись угамувати дрож у голосі. Від зловісного тону Упиря в неї мороз пішов поза шкірою, і вона злякано відступає до виходу. І правильно робить, бо ворог уже не обороняється, а переходить до наступу.

— Сила чистої і вільної королівської квітки може позбавити мене від злих чар мініпута, жертвою яких я став, і може повернути мені колишній вигляд. Один-єдиний поцілунок цієї квітки — і я врятований!

Упир підкрадається до Селенії. Він явно випробовує свою жертву на витримку.

— Ти маєш рацію! Поцілунок принцеси справді має чудодійну силу — якщо він перший поцілунок! — гордо відповідає Селенія, добре розуміючи натяки Упиря.

— Я знаю! Але, наскільки мені відомо, ти ще незаміжня, — шипить він упевнено, бо вважає, що принцеса потрапила у розставлену ним пастку.

— Твої відомості застаріли, насмішкувато відповідає дівчинка.

Упир остовпів. Якщо це правда, значить його сподіванням не судилося збутись і він навіки зостанеться виродком!

Звідкись із глибини палацу чути гримотіння чобіт — і в залу ввалюється Темрякос. Певно, справа не терпить, якщо він наважився порушити етикет, згідно з яким він має заздалегідь попередити про свій візит, а потім смиренно чекати на виклик правителя.

Відчуваючи, що син прибув із важливою звісткою, Упир легким кивком голови дозволяє йому наблизитися.

Темрякос обережно підходить до батька (ніхто, навіть він, не знає, чого можна чекати від Жахливого У) і щось шепоче йому на вухо.

Упир слухає сина і його очі мало не вилазять з орбіт:

— Принцеса вийшла заміж, нікого не попередивши і навіть не зробивши офіційного повідомлення, як того вимагає протокол!

Упир шокований. Його сподівання повернути собі колишній вигляд розсипались ущент. І все через цю навіжену принцесу, яка уявила себе дорослою, даруючи свій безцінний поцілунок якомусь авантюристові!

Зчепивши восьмипалі руки, він гарячково думає, як тепер вчинити. Що ж, ще один удар долі! Слід зауважити: за кількістю ударів, завданих йому долею, Жахливого У можна порівняти хіба що з кріслом із шведського супермаркету «Ікеа», яке спеціальний ударний механізм випробовує на міцність.

Упиреві доводиться визнати свою поразку…

— Чудовий хід! — кидає він принцесі, тяжко зітхаючи. — А ти розумніша, ніж я вважав. Знаючи про вплив моїх чар, ти не ризикувала і віддала своє серце першому-зустрічному.

— Якщо бути точнішою, то останньому. За часом, звичайно, — не втримується знову, щоб вколоти, принцеса. — Він нещодавно прибув у наш світ.

Упир повертається до Селенії спиною і відходить до тарелі з фруктами.

— Ти зробила цьому хлопчиську справді царський подарунок. Та чи він здатен оцінити його? Більше того, він не зможе скористатися ним! А ти могла врятувати мені життя. Ти це знала, але не захотіла. Отже, не чекай від мене пощади, — промовляє він, хапаючи восьмипалою рукою велику ягоду смородини. — А щоб ти зрозуміла, яка нестерпна моя недуга і яке тяжке моє життя, полегшити яке ти не побажала, тобі перш ніж померти також доведеться трохи постраждати… О ні! Не хвилюйся — не фізично! Страждання ці винятково моральні, — із садистським задоволенням додає він.

Селенія, хоч і приготувалася до найгіршого, проте похмура фантазія Упиря не має меж.

— Перш ніж ти помреш, ти побачиш, як зникає твоє плем’я. Я змию його, — зловісним тоном заявляє Упир.

Слова часом впливають більше, аніж вчинки. Селенії здається, що її кинули в крижану ріку і хвилі несуть аж у Льодовитий океан, де вона одразу піде на дно, бо ж мініпути не вміють плавати. А Упир тим часом переключив увагу на ягоду смородини. Здається, він вирішує: з’їсти її чи ні?

Селенія гарячково пригадує все, що може розтопити кригу: сонечко, киплячий чайник, гаряча праска… І дівчинка виривається із крижаного полону. Від обурення гаряча кров у її жилах починає текти удвічі швидше, припливає до щік, змушує битися серце сильніше.

Гнів і ненависть спалахують водночас. І ніщо вже не зупинить принцесу. Схопивши меча, вона різко підіймає руку і, — як спис, кидає свою зброю прямо в груди Упиря. Прагнення помсти додає їй сили. Лезо блискавкою розсікає повітря і влучає в ціль. Але там, куди цілилася принцеса, немає тілесної плоті. Тільки діра. Меч пролітає крізь неї і прибиває до тарелі велику соковиту ягоду. Упир мовчить, тільки позирає то н& принцесу, то на ягоду.

Чи не вперше його спотворено тіло прислужилося йому. І справді, замисли долі незбагненні і треба покірно приймати все, що вона подарує. Щойно він проклинав своє спотворене тіло, а тепер благословляє свою потворність.

Проткнута мечем ягода збігає соком. Упир поглядає на неї, підставляє свого пальця, і коли на нього падає велика крапля, пожадливо злизує її.

— Ось так, як я злизав цю краплю соку, хвиля змиє мініпутів з лиця землі, — диявольським тоном промовляє він.

Зазнавши невдачі, Селенія розгублено чекає чи не станеться дива і не повернеться до неї могутній меч. Але дива немає і в серці принцеси знову закипає гнів, і вона голіруч кидається на Упиря.

Гігантська фігура Темрякоса перепиняє їй шлях. Лунає виття сирени — зусібіч налітають осмати — хапають Селенію — і через кілька секунд вона вже не може поворухнити ні рукою, ні ногою.

Вирватися із клешнів осматів неможливо: незважаючи на ниткоподібні лапи, м’язи в них сталеві. До того ж, осматів дуже багато. Селенія від люті і приниження мало не плаче.

Упир, витягнувши меча з ягоди, зневажливо звертається до неї:

— Не шкодуй ні за чим, Селеніє! Навіть якби ти погодилася вийти за мене заміж, я б усе одно знищив твій народ!

Нерви принцеси не витримують і вона заливається слізьми:

— Ти справжнє чудовисько, Упиряко!

Комахоподібна істота посміхається — вона стільки разів чула ці слова!

— Так, саме чудовисько, я це знаю! І зробили мене таким неперебірливі знайомства, — бідкається він. Гумор Упиря такий же похмурий, як і він сам.

— Виведіть її! — наказує Жахливий У, відштовхуючи від себе ягоду.

РОЗДІЛ 9

Артур стоїть біля тюремних ґрат і з усієї сили розхитує їх. Стомившись, він припиняє своє заняття і переводить подих.

— Щойно я був нареченим — і ось на тобі — уже вдівець! — бурчить він собі під носа. — Та ще й полонений! Ні, такі ігри не по мені!

Хлопчик і справді не має наміру миритися з таким становищем. Гнів додає йому сили, і він знову торгає ґрати, сподіваючись розхитати їх. Та жоден прутик і не поворухнувся. Ґрати в тюрмах ставлять такі, щоб ув’язнені не змогли їх ні вийняти, ні виламати.

— Чуєш, Барахлюше, нам треба втікати звідси! Воруши мізками! — смикає він товариша, чудово усвідомлюючи, що юний принц неспроможний нічого вигадати.

— Та я ж думаю, Артуре, думаю! — відмахується від нього Барахлюш. Він зручно влаштувався на матраці із трави і, здається, більше хоче спати, аніж шукати вихід із становища.

— Як ти можеш спати, коли всім нам загрожує небезпека? — обурюється Артур.

— Та я й не сплю, — бурчить принц, проте слова його звучать не дуже переконливо. — Я просто зібрав усю свою енергію, всю силу, яка мені потрібна, щоб ходити, їсти, говорити, і тепер я цю силу концентрую… у… у…

— Таки заснув! — констатує Артур.

— Авжеж. Ось, знаєш… — Барахлюш затихає, поринувши в сон.

Артур згадує, як принц скаржився на Селенію, що сестра будить його штурханами і безжалісно штовхає його ногою нижче спини. Барахлюш підскакує як ошпарений.

— Послухай-но, — збуджено промовляє Артур, ухопивши приятеля за комір і підтягнувши до себе, — ти. казав, що принцеса подарувала мені якусь силу!

— Так, силу в поцілункові, — підтверджує Барахлюш.

— А як вона діє, ця сила?

— Звідки мені знати? — знизує плечима принц.

— Як це — звідки?

— А ось так, не знаю! Це ж її сила! Тільки вона й знає, яку силу передала тобі.

Артур у відчаї.

— Ну ось, знову влип! Подарувала мені силу і навіть не сказала яку! А раптом вона знадобиться мені? Так подарунки не робляться! — обурюється Артур. Його настрій швидко псується.

— Зрозумій, у нас усе не так, як у вас, — розтлумачує йому Барахлюш. — Коли ти одружуєшся, вважається, що ти давно знайомий з тією, на кому женишся. Тому немає потреби спеціально пояснювати, яку силу передає тобі наречена. Ти й так усе знаєш.

— Але ж я знаю принцесу лише два дні! — розпачливо кричить Артур.

— Ну то й що? Ти ж одружився з нею! — багатозначно промовляє хлопчик, натякаючи, що перш ніж одружуватись не завадило в подумати, чи варто це робити.

— Але ж ти бачив: вона наставила на мене меча! — обороняється Артур.

— Ага! Тож виходить — якби не було меча, то ти б не одружився?

— Та ні, одружився б! — нерви хлопчика страшенно напружені.

— І правильно вчинив би! — повчально говорить Барахлюш. — Ох, як би все було красиво! — зітхає він.

Логіка Барахлюша — загадка для Артура.

Розмовляти з королівським нащадком — все одно, що воювати з вітряками, і незабаром у Артура зовсім не лишиться сили на цей непотрібний двобій.

— Згоден, моє весілля було чудове! Але якщо ти не допоможеш мені вийти звідси, то тобі незабаром влаштують розкішний похорон! — кричить він, забувши про обережність.

— Не так голосно! Я оглухну від твого крику! — затискує вуха Барахлюш.

— Зараз я тебе ще й придушу! — гнівно шепоче Артур і хапає товариша за шию.

— Ану, не сваріться! — лунає голос із кутка.

Голос лагідний, однак явно немолодий, хоча, можливо, це нещастя змінили його.

— Немає потреби душити хлопчика, так само як і таргати ґрати. Ніхто й ніколи не виходив із катівні Некрополіса, — додає незнайомець.

Артур вдивляється в темряву, намагаючись зрозуміти, звідки долинає цей стомлений голос.

Нарешті в кутку він бачить згорблену фігуру, яка вмостилась на матраці. «Бідолашний, — подумки співчуває Артур, — він, певно, збожеволів». Якщо сидіти тут і нічого не робити, хочеш-не хочеш розгубиш клепки. Тому, не зважаючи на слова загадкового незнайомця, він знову береться руками за ґрати.

— Та заспокойтеся! Побережіть сили, особливо якщо ви вже зголодніли! — знову чути старечий голос.

Переконавшись, що всі його зусилля марні, Артур наближається до незнайомця — він хоче ближче роздивитися товариша по нещастю.

— А чому ви згадали про голод? Який, по-вашому, зв’язок між їжею та економією сил? Адже їсти так легко, це кожен уміє, — говорить він, щоб розпочати розмову.

— Коли ти захочеш їсти, — пояснює незнайомець, — тобі доведеться їх чогось навчити. Бо їжі не одержиш. І не намагайся шахраювати! Це теж не вдасться! Я хотів втулити їм винаходи річної давності. Та вони просікли! У цих нахаб добра пам’ять. Мабуть, це єдина їхня чеснота. Ось такі тут правила. З одного боку, вони наповнюють твій шлунок, а з другого — спустошують твій мозок. Найбільше багатство тут — знання, а найбільша розкіш — сон, — завершує дідусь свій монолог, влаштовуючись зручніше.

Слова незнайомця заінтригували хлопчика, і він збентежено шкребе потилицю. Він переконаний, що десь уже чув цей голос… Шкода, що в темряві не можна розгледіти незнайомця.

— А які їм потрібні знання? — запитує Артур.

— Та різні! Вони не дуже перебірливі! — відгукується невидимий співрозмовник. — Можна пояснювати фізичні закони і математичні формули, а можна продиктувати рецепт яєчні. Вивести теорему заварювання м’ятного чаю, — жартує він.

І це дивує Артура найбільше. Бо він знає тільки одну людину, яка здатна жартувати за будь-яких обставин. І хоча та людина давно зникла, не залишивши й слідів, вона все одно дуже дорога Артурові.

— Я навчив їх читати, писати, малювати…

— Малювати! — тремтячим голосом повторює хлопчик.

Він боїться повірити, що, здається, упізнав цю людину!

Загадковий незнайомець — це його дідусь Арчибальд, який пропав чотири роки тому! Коли це сталося, Артур був зовсім маленький, і не пам’ятає добре дідуся на вигляд. Артур пам’ятає тільки його голос. І голос він упізнав!

Ставши мініпутом, тобто зростом не більше двох міліметрів, дідусь, напевно, дуже змінився. Проте голос лишився той самий!

І Артур переконаний: незнайомець у темному кутку — це його дідусь Арчибальд!

Останні слова хлопчик вигукує.

— Що ти сказав, мій хлопчику? — ввічливо перепитує старенький.

— Ви навчили їх писати і малювати… Малювати гігантські полотна, щоб ховатися від ворогів… Навчили передавати на відстань воду, керувати зображенням за допомогою системи дзеркал…

— Звідки цей шибеник усе знає? — дивується незнайомець.

Він підводиться і рушає до хлопчика, щоб роздивитися його зблизька.

Артур виходить наперед і бачить старече обличчя, заросле бородою, очі, що зморгують. Маленькі зморшки в кутиках вуст, напевно, тому, що старенький часто усміхався. Сумнівів немає: цей літній чоловік у зім’ятому костюмі і справді Арчибальд, його дідусь.

— … Тому що він онук цього винахідника, — схвильовано промовляє Артур, відповідаючи на запитання.

Той закляк з подиву. Якусь хвильку він стоїть, швидко-швидко кліпаючи очима і ледь стримуючи радість.

— Артур? — нарешті запитує дідусь.

Широко усміхаючись, хлопчик ствердно киває головою.

Арчибальдові все ще не віриться. Несподівано життя піднесло йому найкращий, найбажаніший подарунок.

— О, мій милий Артуре! Який я радий тебе бачити! — голос дідуся тремтить і зривається від хвилювання.

Дідусь і онук так міцно обіймають один одного, що ледве можуть дихати.

— Я весь час просив Бога, щоб Він допоміг мені ще хоч раз побачити тебе, обняти, розцілувати! І Бог почув мої молитви! Дякую Тобі, Боже!

Сльози течуть по зморшкуватих щоках і зникають у густій бороді. Нарешті дідусь випускає Артура із обіймів і відходить, щоб краще розгледіти онука.

— Дай-но помилуватися тобою! — говорить він. Напівтемрява не може стати йому на заваді.

Арчибальд з гордістю розглядає онука.

— Як же ти виріс! Просто неймовірно!

— А мені, навпаки, здається, що я дуже зменшився…

— Ох, ти справді маєш рацію! — спохопився Арчибальд, і обидва весело сміються.

Дідусеві все ще не віриться — і він обмацує онука, щоб переконатися, що хлопчик не привидівся йому, що він і справді поруч. Адже всім відомо, що Упир навчився створювати привиди і вводити людей в оману, показуючи їм живі картинки, які насправді всього лише галюцинації. Але зараз йому ніхто не морочить голову. Ось він, його онук, із плоті й крові. Ось його рука, яку можна потиснути. В тій ручці вже відчувається сила, якої не було раніше, коли вони розлучилися. А втім, він тоді був зовсім маленьким.

Тепер же перед ним гарненький хлопчик, який подорослішав під час пригод, що випали на його долю, і дуже сильний для свого віку. Арчибальд у захваті: він не сподівався побачити онука таким сильним і красивим.

— А яким чином ти зумів потрапити до мініпутів? — запитує дідусь.

— Я розгадав твою загадку! — відповідає онук.

— Загадку? А, тепер пригадую! Я зовсім про неї забув…

— Матасалаї одержали твоє послання, приїхали і допомогли мені потрапити до мініпутів, — продовжує Артур.

— Вони прибули з Африки, щоб визволити мене? — запитує Арчибальд.

— Так, думаю, що так… Мені здається, вони тебе дуже люблять. Але в останню мить доручили мені визволити тебе.

— І правильно вчинили! — Арчибальд поплескує онука по щоках. — Як же це здорово! Ти справжній герой! І я пишаюся тобою!

Арчибальд обіймає Артура за плечі й урочисто підводить до свого матрацу, ніби це не куйка соломи, а королівський трон.

— Розповідай усе по порядку! Що нового нагорі? Мене цікавить усе! — промовляє він дещо патетично, жестом запрошуючи онука сісти.

Артур збентежений. Він не знає, з чого почати. Адже від часу дідусевого зникнення минуло немало років, сталося багато подій! І він вирішує почати з кінця.

— Тут… таке… розумієш… я одружився.

— Ось як? А скільки ж тобі років? — дивується Арчибальд, адже не чекав почути таке від онука.

— Років майже ціла тисяча! — відповідає Артур, щоб дідусеві було зрозуміліше.

— Так, правда! Звісно що так! — погоджується Арчибальд, змовницьки підморгуючи хлопчикові.

Дідусь пригадує, що його онук завжди хотів швидше подорослішати і вже в чотири роки вимагав справжнього швейцарського ножа, щоб самому різати м’ясо. Тоді дідусь відповів, що чотири роки — вік цілком солідний, але щоб мати власного ножа, треба ще трохи постаріти.

— А що значить — постаріти? Стати таким, як ти? — запитав маленький Артур.

— Майже! — швидко відповів тоді Арчибальд, розгубившись від хлопчикової наполегливості.

Минуло стільки часу, а він усе намагається швидше вирости.

— І хто ж ця щаслива обраниця? — допитується дідусь.

— Мініпутська принцеса Селенія, — довірливо повідомляє онук.

— Ніколи ще не бачив чарівнішої дівчинки! — схвалює дідусь Артурів вибір.

— Отже, ти знайомий з її родиною?

Артур про всяк випадок вказує пальцем на Барахлюша, який спить біля ґрат.

— Звичайно! Так це пустун і бешкетник Барахлюш? У темряві я не зразу його впізнав. Щоправда, я вперше бачу його таким спокійним. Нарешті й на нього знайшлась управа! — полегшено зітхає Арчибальд.

Артур знизує плечима: цей комплімент чомусь його бентежить.

— Мій маленький Артур одружився з принцесою Селенією! Старий Арчибальд про таке й не мріяв! Тепер ти станеш королем! Король Артур! — урочисто проголошує він.

Артур остаточно знітився. Він не звик, щоб його так багато хвалили.

— Король, який сидить у в’язниці, не може бути справжнім королем. Дідусю, поміркуймо разом, як нам звідси вирватись! Ми повинні зробити це!

I Артур знову починає розхитувати ґрати. Якщо вони поєднають його енергію і дідусеву геніальність, то неодмінно знайдуть спосіб вирватися на волю!

Проте Арчибальд не поспішає.

— А як там бабуся? — продовжує розпитувати він.

— Їй дуже бракує тебе. Ну, дідусю, думай! — підганяє його онук.

— Так, так… А як дім? Як там наш дім? І сад? Бабуся його доглядає?

— Сад просто чудовий! Проте якщо ми не повернемося до полудня разом зі скарбом, то від будинку і саду нічого не залишиться! — відповідає Артур.

— Так, так… а сарай? Сподіваюсь, ти ще не розібрав його на шматочки? Коли ти був зовсім крихіткою, то вже тоді намагався щось там майструвати, — з ностальгією згадує дідусь.

Артур підбігає до нього і починає торгати за плечі.

— Дідусю! Ти чув, що я казав?

Дід зітхає і обережно знімає з плечей онукові руки.

— Звісно, чув, мій хлопчику… Але ще ніхто не вибрався живим із в’язниці Некрополіса. Ніколи! — сумно додає він.

— Ну, це ще ми подивимось! А тепер скажи, де ти сховав скарб?

Арчибальд опускає голову, як пес, що втратив здобич.

— Скарб у тронній залі Жахливого У. Він на ньому сидить.

— Нічого, недовго вже йому там сидіти! — вигукує Артур, відчуваючи, як до нього поступово повертаються сили і винахідливість. — Селенія пішла розібратися з Упирем. І наскільки я знаю її — з нього тільки пух і пір’я залишиться. Згарячу він знову необачно вимовив заборонене ім’я.

Барахлюш враз прокидається і зіскакує на ноги, зачувши звук ненависного імені. Так швидко його не розбудили б і штурханами. Арчибальд креслить у повітрі хрест, намагаючись відвести біду. Та марно… Непоправне вже сталось. І біда не забарилась.

Двері в’язниці відчиняються і в камеру до остовпілих в’язнів заштовхують Селенію. Не втримавшись на ногах, вона падає на підлогу.

Охоронець швидко зникає, замкнувши двері.

Артур кидається до Селенії і допомагає їй підвестись. Він дістає з кишені забуту там хустинку і витирає її обличчя, а потім тією ж хустинкою струшує пил з її розпатланого волосся.

Не можна сказати, щоб від Артурової турботливості принцеса почистішала. Однак вона оцінила його увагу і вдячно усміхнулася йому. А на жарти в неї зараз немає сил.

— Все! Кінець! — обтрусившись, тихо промовляє вона. — Мені не вдалося виконати завдання.

Ніколи ще Артур не бачив принцесу такою розгубленою і безпомічною. Виявляється, серце її зроблене не з заліза, та й броня, якщо роздивитися ближче, теж виявляється не така вже міцна.

— Все! Кінець! — повторює дівчинка, сідає на підлогу і починає плакати.

Озброївшись тією ж хустинкою, Артур обережно витирає принцесі сльози.

— Якщо ми живі, то ще нічого не втрачено. Просто треба все добре обміркувати і щось придумати! — хлопчик з усіх сил підбадьорює Селенію. І хоча в самого на душі тоскно, він ладен на все, аби тільки принцеса не плакала.

Артурів настрій передається Селенії. Вона перестає плакати і здивовано дивиться на нього. Оптимізм Артура їй до вподоби.

Так, вона справді зробила вдалий вибір. Артур не просто ввічливий і великодушний, він ще й хоробрий і наполегливий, будь-яку справу готовий довести до завершення. Ці риси роблять його достойним звання принца. Селенія вдячно усміхається хлопчикові, а він знову червоніє. Але в камері темно, і цього ніхто не помічає.

Доводиться визнати, що варто Селенії поглянути на когось, як усе навколо завмирає. Вона — як палаюче вогнище серед холодної тундри, парасолька в розпеченій пустелі, щітка з ручкою, коли у вас свербить спина.

Артур дивиться на Селенію і почувається грудочкою снігу, що впала у вогонь і почала танути. Аж голова наморочиться. Він рішуче підходить до прекрасної принцеси і вже хоче поцілувати її… Але тут, як дідько з табакерки, вискакує Барахлюш.

— Перепрошую, мої голуб’ята… я не хотів би вам заважати… але гадаю, навіть у такій незвичайній ситуації слід дотримуватись традиції і протоколу… — повчально говорить він.

Братове зауваження повертає принцесу до життя: вона крутить головою, ніби скидає з себе якісь чари, зіскакує на ноги і починає чепуритися.

— Хай йому біс! Цього разу брат каже правду! Де тільки була моя голова?

Вона — справжня принцеса, тому їй не треба пояснювати важливість протоколу і традицій.

Артур розгубився і почувається, як цуценятко, що не може знайти м’ячика.

— А що це за традиції? — схвильовано запитує він.

— Традиції наших предків! Усі вони записані в протоколі, і кожне весілля має відбуватися відповідно до протоколу! — відрубує принцеса.

— Після того як принцеса поцілує свого обранця, має пройти ще тисяча років, аж потім вона має право подарувати йому другий поцілунок, — цитує Селенія. Вона знає протокол напам’ять, адже це входить у її обов’язки. — Бажання закоханих розпочати спільне життя повинне пройти випробування. Другий поцілунок буває значно довший і має особливу цінність, оскільки те, що дарується нам дуже рідко, має для нас особливе значення, — напутливо додає вона, остаточно знищивши Артура, який нічого не тямить у питаннях протоколу.

Хлопчик зовсім подавлений суворістю мініпутського етикету.

.^^ле ^к… а як ^ке… так… звісно, бурмоче він, киваючи головою. Робити нічого — доведеться чекати ще тисячу років.

Зненацька двері зі страшним скреготом розчиняються і на порозі з’являється Темрякос. Він любить супроводжувати свою появу шумом і гуркотом. Та ще більше йому подобається роль театрального лиходія, який завжди приходить невчасно, щоб зруйнувати плани позитивних героїв.

— Ну що, вам тут не дуже спекотно? — зневажливо цікавиться він, і, відламавши зі стелі бурульку, засовує її в рот.

Гостра бурулька нагадує кинджал, і в Артура аж руки сверблять устромити її в груди мерзенного нахаби.

— Клімат просто чудовий, — бадьоро відповідає Селенія, хоча в її душі закипає гнів.

— Батько влаштовує невелике свято на вашу честь. Ви будете на ньому почесними гостями! — урочисто повідомляє Темрякос.

Будь-яку фразу свого командира ос-мати зустрічають улесливим сміхом. Ще нікому не вдавалось вирватись із пасток, які майстерно влаштовує Жахливий У.

І запрошені це добре знають. Тому й не сподіваються від уготованого для них видовища нічого доброго.

— Треба б улаштувати якусь заваруху. Під час бійки хтось із нас напевно зможе втекти! — шепоче Артур на вухо Селенії.

— Ви щось хочете сказати, юначе? — цікавиться Темрякос. Виконуючи батьківські настанови, він намагається бути ввічливим і пильним водночас.

— Та нічого! Артур тільки висловив мені деякі свої міркування, — відповідає за хлопчика Селенія.

Така фраза — наживка, на яку може повестися велика щука — цебто Темрякос.

— І що це за міркування? — запитує він удавано зацікавленим тоном.

— Розумієте, це стосується тільки вас, — іронічно відповідає принцеса.

Темрякос здригається. Він завжди такий самовпевнений і навіть не може допустити думки, що хтось скаже про нього криве слово. А тому він аж роздувається від гордощів.

— Чудово! Але якщо ви повідомили тему ваших роздумів, то тепер можете ознайомити мене з їхнім змістом, — пихато промовляє нащадок У.

— Що ж, якщо це вас зацікавить, слухайте. Артур запитував мене, як могло статися, що ваш батько, який ніколи не вирізнявся красою, міг породити сина з іще мерзеннішою зовнішністю, аніж у нього самого. Суть питання Артур сформулював так: «Мене заінтригувала гидотна пика Темрякоса». Фраза була вибудувана саме так, — чітко, намагаючись нічого не випустити, говорить принцеса.

Вражений Темрякос розкрив пащу і звідти випала льодяна бурулька: вона не встигла розтанути.

Осмати, які не відзначаються ні мудрістю, ні тямучістю, демонструють із-за спини Темрякоса дурнуваті посмішки.

Синочок У різко розвертається і грізно зиркає на них. Його погляд, гострий як бритва, змушує їх умить замовкнути. З усіх сил стримуючи закипаючу в ньому злість, яка готова вириватися назовні, ніби тепла газована вода із пляшки, Темрякос починає повільно і глибоко дихати. Можливо, так він випускає через потаємний клапан гнів, щоб знизити тиск і не вибухнути.

Потім він повертається до Селенії, обдаровує їй такою зловісною посмішкою, що у принцеси всередині все похололо. Пишаючись тим, що він точно виконав доручення батька і був вельми ввічливим, Темрякос єлейним тоном заявляє:

— Страждання твої ще попереду, і вони дуже втішать мене. Але це попереду, а справа передусім. Тож, Ваша Високосте, якщо ваша ласка, ходіть за мною, — наче блазень, вклоняється він принцесі. Схоже на те, що бійку влаштувати не вдалося…

— Не вішай носа! Ми ще покажемо себе, — шепоче Артур на вухо Селенії. Його черговий план провалився, і він дуже розчарований, але виду не подає.

Оточивши бранців щільним колом, осмати виводять їх із камери.

— Ох, щось не подобається мені така прогулянка, — зітхає Арчибальд.

— Але ми хоч вийшли із в’язниці! — підбадьорює дідуся Артур, намагаючись знайти в зміні обстановки хоч щось позитивне. — Будемо пильні, не можна проґавити жодної дрібниці, жодного їхнього недогляду! Це наш шанс на порятунок!

— Я згоден. Та дозволь тобі нагадати, що — не в місцевих традиціях, робити щось наполовину, — подає голос Барахлюш. — У цих краях злочинці не мають звички помилятися.

— Ніхто не застрахований від помилок — навіть у Ахілла була вразлива п’ята! — упевнено промовляє Артур.

«Артур, Альфред, Арчибальд і ось, нарешті, — Ахілл. Що ж, можна познайомитись із ще одним родичем Артура. Цікаво, у них в родині всіх називають на «А» чи бувають винятки?» — розмірковує по думки Барахлюш.

— А що, Ахілл — твій кузен? — не витримавши, запитує юний принц. Він ніколи не був добре освіченим.

Арчибальд береться відновити історичну справедливість.

— Ахілл — могутній герой давніх часів. Він уславився своєю силою і відвагою. Він був невразливий, точніше, майже невразливий. Вразливою була єдина частина його тіла, а саме — п’ятка. У кожної людини є своя ахіллесова п’ята — слабке місце. Є вона і в Упиря, — останні слова Арчибальд шепоче Барахлюшеві на вухо. І той мимовільно здригається: йому страшно, навіть коли це ім’я вимовляють пошепки.