Буйвол та пташка-нектарниця

Одного спекотного ранку буйвол приліг відпочити в тіні дерева, що росло неподалік гирла широкої річки, що впадала у море. Раптом на гілку над його головою сіла пташка-нектарниця.

– Як поживаєш, друже буйволе? – Запитала вона.

– Дуже добре, малеча. Жарко, тільки, правда?

– Правда, друже буйвол! Мені від спеки дуже захотілося пити, ось я й прилетіла сюди.

– Варто було летіти сюди! – глузливо відповів буйвол. – Такій малечі, як ти, і однієї краплі вистачить.

– Ти так думаєш, друже буйвол? – з удаваним подивом запитала пташка. – Посперечаємося, я вип’ю більше, ніж ти.

– Більше, ніж я? – зареготав буйвол. – Давай спробуємо!

– Ти перший, – сказала нектарниця, яка знала, що ось-ось почнеться приплив.

Буйвол підвівся, підійшов до берега річки і почав пити. Але скільки води він не пив, її в річці не зменшувалося, а навпаки, ставало більше і більше. Зрештою буйвол уже не міг пити. Тоді нектарниця почала з нього сміятися:

– Що ж це ти, друже буйвол? На мою думку, ти не тільки не зменшив у річці води, а ще додав – дивись, її тепер стало більше!

– Дурна, – сердито відповів буйвол, – хіба ти не бачиш, що мій живіт мало не лопається?

– Не знаю, не знаю, – сказала нектарниця, – я бачу тільки те, що води ти додав. Ну гаразд, тепер питиму я.

Вона знала, що вода в річці в цей час починає спадати, і просто опустила дзьоб у воду – прикинулася, що п’є. Вода почала зменшуватися, і буйвол бачив це, але не зрозумів справжньої причини.

– Так, ти мене перемогла, – сказав він, скрушно похитуючи головою. – Маленька, а он як води в річці зменшила!

– А ти мені не вірив! – крикнула, заливаючись сміхом, пташка – нектарниця, дурному буйволові. Спурхнула – і тільки її й бачили.

А буйвол, насилу пересуваючи ноги, побрів знову під дерево.