Бурундукієць

Лялька Доця була прибрана як з голочки — в усьому новенькому.
“Треба й собі прибратися”, — подумала Катруся та й тільки.
Щось зашаруділо у кутку під ослінчиком, на якому стояла ялинка. Хто це там такий з довгим розкішним хвостом? І чого це йому заманулося підмітати?

— Білочко! — покликала Катруся.

— Хвостатий Щось трішки погаявся, а тоді показався весь.

— Я приніс горішків. Змітаю до купи, бо розкотилися… Я не білочка…

Катруся вже була біля ослінчика.

— Ну звичайно! — щасливо вигукнула вона. — Хіба ж Бурундучок може бути білочкою? Бурундучок — білочкою? Ти таке чула, Доцю? — Катруся озирнулася на ляльку. — Отож!

— Я замету скрізь… Я насмітив… — вів далі Бурундучок. — Я ненавмисне… Я…

— Я та я! — лагідно дорікнула Катруся. — Придумав! Я ще зранку все попідмітала й поприбирала. Тобі немає ніякої-ніякісінької роботи! Ти — з дороги! Ти — мій гість. Відпочивай! Де твої речі?

— Я так, — відповів Бурундучок. — Я без речей.

— Як же ти доніс аж стільки горіхів? — здивувалась Катруся.

— А за щічками, — похвалився Бурундучок.
— О, я так не зумію, — мовила Катруся. — У мене за щічками хіба двоє горішків поміститься. А ти молодець — оно скільки!

— Бурундукійці всі такі, — ще раз похвалився Бурундучок. — Тепер, дівчинко, у тебе є чим зустрічати Новий рік.

— Коли ще той Новий рік?! — мовила Катруся.

Бурундучок на якусь мить замислився, а тоді знов обізвався:

— Та завтра ж. Хіба це не скоро? Одне мені цікаво: чи ялинку втішить, коли ми подаруємо їй горіхи? — спитав і занепокоївся: — На ній так багато прикрас, що горішків вона й не помітить.

— Ні, Бурундучку, ні. Помітить, — заперечила Катруся. — Горішки для ялинки — то спогади про ліс. І про ліщину. І про ту галявку, де вони росли вкупці — ялинка й ліщинка. А долі нападало стільки ялинчиних шишечок і ліщинених горішків, що й ступити ніде…

— Тоді помітить, — усміхнувся Бурундучок, і вони з Катрусею проворно заходилися підвішувати горішки.
У прозорих папірцях, на яскравих ниточках горішки похитувалися туди-сюди, сюди-туди, наче просилися додолу.

— Ти гарно сказала: “Горішки для ялинки — то спогади про ліс”, — згадав Бурундучок.

Катруся усміхнулася й собі:

— Це не я. Так мій тато каже. Як відходять новорічні свята, ми ховаємо іграшки, згортаємо дощик, знімаємо з ялинки яблучка й цукерки. Навіть біленькому ангелику знаходимо якесь інше місце, а горішків ще до-о-овго не чіпаємо.

— І цих теж до-о-овго не чіпатимете? — спитав Бурундучок.

— Ще до-о-овше, — пообіцяла Катруся. — Цього разу це будуть спогади про тебе.

У кімнаті запала тишенна тиша. Аж було чути, як синій дощик перешіптується з рожевим поміж зеленими ялинчиними вітами.
Катруся запросила Бурундучка на канапу, посадовила біля Доці, сколошкала його темносмугу шубку, а тоді стала голубити.

— Не заколисуй мене тільки, — попросив Бурундучок. — Я маю ночувати вдома. Я ж не попередив мами. Якби ж знаття, що в тебе так гарно…

— Якби ж, — згодилася Катруся. — Я теж наперед нічого не знаю. Хтозна, може, завтра я втраплю до тебе в Бурундукію.

Бурундучок скочив з канапи й заквапився до дверей.

— Тоді я побіг. А що як ти й справді втрапиш до нас? Ми ж не встигнемо розчистити Головний Бурундукійський Шлях!

І він чкурнув за двері, зник. Наче й не було…
Де ж він на білому світі? А де ж? Біжить собі по снігу, хутко біжить, розкішно, раз у раз провалюється по самі вуха. Виборсується з кучугури і біжить знов. Замети глибокі, вітри холодні, сніжинки колючі. А Головний Бурундукійський Шлях мріє вдалині…

Либонь, на лижвах краще. І швидше. А як брати Доцю, то на санчатах. Посадити в санчата Доцю, а поруч біля неї покласти торбинку зеренця, коробочку цукру і — гайда. Прямісінько в Бурундукію!

Назустріч вийде Бурундучкова мама й усміхнеться, як усі мами на світі, коли їх вітають з Новим роком. Та ще коли їм привозять на гостинець не абищось, а торбинку зеренця й коробочку цукру.
Ой, згадала! Хоч би не забути барвистого дощику для їхньої ялинки!