Чапля і рак

Жила колись на озерці чапля. Замолоду ловила риби собі, скільки влізе, і нічого не затьмарювало її життя. Коли прийшла старість, чаплі довелося пуститися на хитрощі, щоби хоч чимось пообідати.

Одного дня вона сумно дивилася на плесо, аж тут побачив її здалеку рак, підійшов ближче і спитав, що за гіркі думки її обсіли. Чапля відповіла: «Як мені не сумувати? Були часи, коли я ловила рибку чи дві щодня, наїдалася, але й риби не меншало від того. Сьогодні сюдою йшли два рибалки, я сама чула як вони постановили виловити всю рибу в сусідньому озері, а потім зробити те саме тут. Всю, до одної! Якщо вони так і зроблять, то мені залишається тільки чекати голодної смерті».

Рак розповів це рибам, а ті гуртом приплили до старої зі словами: «Поважна чапле! Хочемо з тобою порадитися, бо мудрий і у ворога питає поради, особливо в такій справі, яка стосується і нас, і тебе. Як нам вчинити у цьому випадку?»

«Ми нічого не вдіємо супроти рибалок», відповіла їм чапля, «але ось тут поблизу є одна водойма з кришталевою водою, всі піщинки на дні її можна полічити і навіть дрібненькі ікринки видно з висоти пташиного польоту. Якщо ви зможете переселитися туди, то будете спокійні та задоволені»

«Добра думка! Допоможеш нам, якщо твоя ласка?»

«Я не проти, тільки знайте, що ця справа потребує багато часу, якщо сюди доберуться рибалки, то ви всі пропали».

Риби так розхвилювалися, що ледве не застрибували наввипередки чаплі до дзьоба.

Стара птаха носила рибу з озерця щодня. Через деякий час рак попросив, щоб перенесла і його. Згори він побачив на березі риб’ячі кості та й зрозумів, як все було насправді. Рак вхопив клешнею чаплю за шию так міцно, що вона його впустила і сама вже хто зна чи дихала, чи на той світ полетіла.

Неборак потім не раз переповідав цю історію, навчаючи, що коли хтось дуже лукавить і хитрує, то врешті себе погубить.