Черепашка Пазя і цуценя Попі

Була широка дорога. З одної сторони на пагорбі були будиночки в садах, а з другої — річка й очерет. Річка декуди розливалась серед очерету
теплими калабанями. Тут водились черепахи — то купались у ріці, то грались серед очерету в калабанях, і добре їм жилося. Там то народилась і
виростала черепашка Пазя. А вдалась вона напрочуд цікава. Часто питала свою маму, велику Черепаху:

— Що це таке?

— Це очерет, — відповідала мама.

— А що за очеретом ?

— Трава й дорога.

— Яка ж вона, ця дорога? Я хочу піти подивитись, яка вона!

— Не смій іти! — попереджала мама Черепаха. — Там на дорозі може тебе стрінути нещастя.

Собачка Попі жила за дорогою, за високим парканом, за брамою, в буді, разом із своєю мамою Лейді. Песеня було ще зовсім маленьке, неповоротке, таке грубеньке, клаповухе, на круглих куценьких лапках. Як ішло, то перевалювалося з боку на бік кривулькою.
Песик ще навіть ніяк не називався. Кликали його „Попі”, ніби то „цуцик”. Зрештою, він сам не знав, що його кличуть. От таке малятко!
І він питав свою маму Лейді:

— А що це? А що там? Що це „брама”? Чому не можна йти за браму? Ану, я піду за браму, подивлюсь!

— Не смій іти! — казала мати. — Там дорога, а на дорозі може тебе стрінути нещастя!

Та от одного дня сталося! Черепашка Пазя не витримала. Коли мама Черепаха ополудні задрімала в теплій калабаньці, вона крадькома, нишком-тишком вийшла з очерету, перелізла рівчак і нараз опинилася на широкій блискучій дорозі.

В ту саму пору і собачка Попі втекла від мами Лейді й через прочинену браму вийшов на волю, на дорогу. І він зрадів, що тут так просторо.
То бігав, то підскакував, то качався по дорозі. Нараз спинився, мов укопаний. Побачив щось, що його і збентежило і налякало. Якийсь сіробурий камінець котився в його сторону. Мабуть, живий камінець, бо рухався. Такого дива Попі зроду не бачив. Наїжився, насторожився і почав
назад, назад відступати в сторону брами. Хотів було загавкати, та не вмів, і вийшло смішне „дзяв-дзяв”. Пробував і загаркотіти „гррр, гррр”, щоб
налякати того камінця.

Але був то не камінець, а черепашка Пазя. І вона зразу дуже злякалась, але по хвилині цікавість перемогла страх. Те саме було із Попі. Вони поволі стали підходити одне до одного. Попі повз поволі на животику і деколи помахував хвостиком, поки не підсунувся до черепашки. Обоє зупинились.

— А що ти таке? — спитав Попі.

— Я Пазя черепашка! А ти?

— Я Попі цуценя! — та й торкнув носиком черепашку. — Ух, яка ти холодна! Від чого це?

— Ми, черепашки, завжди холодні. Так має бути! А який ти? — і торкнулась Попі лапкою.

— О, який теплий, м’якенький!

— Не лише я, але й моя мама тепленька, — відповів песик. — І так теж має бути!

А далі вони стали розповідати: Попі — про буду і про маму, Пазя — про річку, очерет, калабаньки. І було їм так любо, затишно, мило розмовляти у цей соняшний день посеред широкої дороги!

Нараз почувся якийсь шум, щось наче грізне сопіння. На малих друзів війнуло гарячим повітрям. Дорога затряслася. Звідкись виринула
страшна потвора з величезними червоними очима. Заскреготіла, засвистіла грізно, завила дивними голосами та й спинилась. Її тінь заступила сонце.

В цю мить черепашка Пазя і цуценя Попі завмерли від великого переляку. Серденька в них забились так скоро, дрібно .. . І вони, хоч одне
було холодне, а друге тепле, міцно пригорнулись одне до одного, ждучи своєї загибелі.

— Нещастя! — прошепотів Попі.

— Нещастя! — зітхнула Пазя.

Настала хвилина грізної тиші.
Вони були ще дуже малі і дурненькі, ще не знали, що від „нещастя” можна тікати. А що ж то за потвора була? Та звичайне собі авто, а в автомобілі— тато з синком. На щастя, вони побачили щось живе посеред дороги і спинили автомобіль.

— Богдане, піди подивись, що там таке!

Не встиг хлопець підійти, як із сусіднього будинку вибігла дівчинка з розпущеним волоссям і з голосним криком: „Попі, мій Попі!” кинулась перед автомобілем та й ухопила собачку на руки.

— Та тут і черепашка! — крикнув хлопець до тата. — Що з нею зробити?

— Занеси її в он той очерет!

Так і сталось. Попі й черепашка врятувалися.
Довго вони ще жили в сусідстві. Згодом стали мудріші й обережніші, бо кожне слухало пересторог своєї мами.