Червона квітка

Колись давно був купець, мав три дочки, яких дуже любив. От зібрався він їхать у заморський край за товарами та й питається дочок:
— Що вам купить?
Одна каже:
— Хороше плаття.
Друга:
— Моднії туфлі.
А третя, найменша, найлюбиміша дочка мовчить. Питає її батько:
— А що ж тобі, доню, купить?
— Червону квітку, — одказала тихо вона.
Зібрався купець та й поїхав у заморський край за товарами. Накупив усякого краму, подарунків дочкам, назад вертається. Переплив море, навантажив сорок фур крамом усіляким і везе. Перепинили його в лісі розбійники, одібрали всеньке добро, одного його пустили живого.
«Хоч би найменшій дочці достать подарок — червону квітку», — думає купець? Але скільки не шукав — ніде нема.
Йде пішки додому і бачить край дороги великий-великий сад, а в саду — могила, а на могилі, як те диво-дивне, червона
квітка красується. Недовго думав купець, схопив ту квітку, вирвав, та як тут не загримить грім — купець аж упав зі страху. Встав і чує, що то до нього хтось людським голосом гримить-говорить:
— Ти кому вирвав мою квітку?
— Дочка мене просила, — каже купець.
— Ну, добре, бери її, але щоб завтра дочка твоя прийшла сюди з моєю квіткою… Бо як не прийде, то я тебе уб’ю… А як прийде, фури твої з крамом і наймитами твоїми повертаю тобі.

Приходить купець додому, аж тут під’їжджають і самі наймити його з фірами — з усім тим крамом, що одібрали в дорозі розбійники.

Дав батько одній дочці плаття, другій — туфлі, а найменшій — диво-дивнеє — червону квітку. Всі дочки вельми зраділи, а найбільше — наймолодша.
— Але що ж, доню, — каже до наймолодшої батько. — Казав той, що цвіток дав, щоб ти прийшла завтра до його, бо коли не прийдеш, то він уб’є мене.
— Піду, каже дочка.
— Ой не ходи, хай вбиває нас усіх. Бо він так гримить-кричить, що ти умреш з ляку.
— Нехай умру, але врятую вас.
— Ну добре.
Пішла дочка… Знайшла той великий-великий сад, а в саду — могилу. Тут її цвіток так і вирвався з рук, знов приріс
на могилі. Іде вона далі, бачить — стоїть високий кам’яний палац. Увійшла вона в палац, а в ньому — ні душі. Втомилася
уже дівчина, захотілося їй відпочить. Вмить перед нею з’явилося заслане ліжко, лягла вона і міцно заснула. На другий
день ранком встала, захотіла вмиться. Тут з’явилася перед нею вода. Вмилася вона і каже тихо:
— Вже пора й поснідать.
Не встигла вимовить, як з’явився посеред кімнати застелений обрусом стіл, а на нім — усякі-усякі страви: і печене,
і варене, і жарене…

Наїлась вдосталь дівчина. Пожила отак день, другий, а в палаці — ні живої душі, а всі її бажання вмить сповняються.
На третій день і каже вона:
— То ти би мені показалося, хто ти таке, чому так піклуєшся про мене?
— Ти будеш боятися мене, — мов грім загримів, щось заговорило до неї, і вона аж впала з ляку. Але потім спам’яталася та й каже:
— Ні, я не буду боятися.
Тут їй і показалося таке страшидло — велике і в шерсті. За тиждень дівчина привикла до страховиська, перестала бояться його. А той червоний цвіточок над могилою і далі квітнув собі.
Живе дівчина вольготно, живе, а якось і каже:
— Хотілося б мені додому, батьків провідати…
Страховисько й одказує:
— Добре… Іди, але довго не барися і щоб завтра на дванадцять годин ти була тут. Якщо ж забаришся, то я умру… На тобі отсього персня, обернеш його на пальцеві — і вмент будеш дома.
Дівчина так і зробила: повернула персня на пальцеві — і вмент опинилася дома. Не втерпіла, розповіла сестрам про
свої дивні пригоди, а ті із зависті взяли та й заховали годинника. Вже й строк минає, і тут у дівчини мовби защеміло
у серці. Обернула скоренько персня на пальцеві — і опинилася у великому саді, а над могилою, бачить, лежить її
страховисько і червоного цвітка руками обнімає. А сам ледве живий.

І так шкода дівчині стало його, схилилася над ним та й поцілувала, а він вмить схопився — став парубком, і все царство навкруг його ожило.
— Ти врятувала мене і моє царство, — мовив він, — від заклять лихих чарівників.
Царевич женився на дівчині. Відгуляли вони скоро весілля і ще довго-довго жили і горя не знали.